пролітаючи повз
притягнутися і обгорнути
невловимим танком
на блаженну безвимірну мить
розплести віртуозно
невмисне сотворені пута
і життям що насниться
сплативши негадане мито
розвернути орбіту
і вільний побачити світ

Як задумав дід Микита
Із кота зробить бандита:
Пенсія ж – як кіт наплакав,
На смерк дивиться і хата.
А пристане кіт у шайку,
Підуть справи на поправку.
Зустріча дід по дорозі
Миколая-мафіозі.
«Згода,- каже волоцюга,-
Пособлю тобі, як другу».
І всерйоз, а не для глуму
Заломив гарненьку суму.
Спродав дід, що міг спродати,
Бо ж майбутнє того варте.
Місяць збіг, за ним - півроку,
До прибутків – ані кроку.
Дід із голоду вже пухне,
Про кота ж немає слуху.
Милосердий був сусіда -
Приніс діду пообідать
І розказує між іншим
Про почуті щойно вісті:
Що спіймали в якімсь банку
З Миколаєм цілу банду.
Із бандитами на диво -
Був котяра шолудивий!..
Як почув дід про кота,
То і їсти перестав.
Зблід умить, схопивсь за серце,
Невиразне щось там шепче.
Сусід з горя потерпа
І враз чує: «Клич попа!»

Не п'ю горілки. В цьому вся біда.
А кум - п'яниця, море по коліна.
У мене всі поези - сум, сльота.
То, може, поковтати бренді, вина?

Знайомець є. Веселий товстячок.
Нетлінки пише тільки під сивуху.
Для мене ж вірш - екзамен чи урок.
Тримаю схиму, а у роті сухо.

Пишу "любов", а око зріє гроб,
Усе сльозаве, хмуре, нещасливе.
Глибокі зморшки покривають лоб,
І смикається ніс та вухо ліве.

А друг пиячить. Пише про цицьки,
Зриває пеньюари і жакети.
Мої ж сонети вчорнені, жаскі,
Годяться для Ромео і Джульєтти.

Присів за компом, цмулю коньячок.
Потьмарення, роздвоєння і ехо...
Заснув. В екран уперся п'ятачок,
Жона між ребер вгачує вареху.

Отямився - везе у ніч "швидка",
Три крапельниці встромлено у руки.
А я ж зробив всього лиш три ковтка -
Одразу пекло, і похмільні муки.

До пляшки ти мене уже не клич -
Вклякають музи під високим тиском.
Нехай мої поези - темна ніч,
Та я живий. І не страждають мізки.

30.10.2017р.

Життя людське – всього лише дорога
в далекий край, де ангели живуть,
тернистий шлях од матері до Бога.
У кожного своя, окрема путь…
У світ людина явиться безсила,
і перший крик її – то плач, не сміх.
Чи виростуть затим урешті крила,
залежить, перш за все, від нас самих.

Ми дбаємо за ширину дороги,
її уклон і якість покриття…
Хоча багато що у волі Бога,
але і ти коваль свого життя!
Дай, Господи, нам віри і надії,
ще – мудрості та витримки добав,
аби здійснити задуми і мрії,
а на додачу – сили-волі сплав!

Усе життя – незвідана дорога,
яку не всім судилося пройти
від самого батьківського порога
у повні невідомості світи.
Вона не за́вжди стелиться привітно
червоною доріжкою униз.
Буває круто зверне принагідно,
а то – уверх і прямо на карниз…

Діждалися ворожої навали,
на фронт дороги наші потяглись.
Вони одним лиш добавляють бали,
а іншим відкривають шлях… у вись.
І ті крокують по небесних сходах
за Україну рідну і народ,
своїм життям виборюють свободу
і не чекають влади нагород.

Життя людське – лише одна дорога,
що мчить у невідому далину.
Іще не близько наша перемога,
за нас ніхто не виграє війну!.
Не змиє негаразди, а невдачі
раптово не розтануть, ніби дим,
і нині найважли́віша задача –
вирішувати треба все самим!

Захисники, у нас одна дорога.
Вона лягла через огонь і дим…
Спасе Вітчизну лише перемога
і здобувати нам її – самим!

– Найлегше опустити крила
і не печалитися тим,
що є одна нечиста сила,
яка руйнує отчий дім.

Дивитися на пожарище,
яке роздмухали гуртом
і думати що це не ближче,
аніж Гоморра і Содом.

Чекати, поки шолудиве
цькує собаче гасло, – фас!
а волю і родючі ниви
міняє на дешевий газ.

І шаленіти од любові
до релігійних ворогів,
і запектись у власній крові
іще до скреготу зубів.

Терпіти, поки виють інші,
а небо угамує лють,
з якою й звірі найлютіші
охлялу здобич не женуть.

Я не очікую Європи,
а вірю у надійний тил.
О Боже, дай поету тропи
будити гнів небесних сил
і до пришестя чи потопу
уже не опускати крил.

                                      10.2017

Це як впасти останнім горіхом на втомлений жовтень
І лежати, лежати і мерзнути сильно під вечір.
Між космічних вітрів не спромігся, напевно, би жоден
Наспівати солодко-сумні нерозгадані речі.
Так чекати на тишу, чекати, мов сонця у холод
Та вдягати її, як безвиході темної пута.
І сховавшись у неї, пройти зачарованим колом
і не жити спокійно, а просто усе перебути.
Мати часу, як листя, як золота - повні кишені,
Мати спокій згадати, наскільки від інших окремо,
І чекати тривожно в порожньому цьому смиренні,
Мов бліда і миршава, та все ще жива хризантема.
Так любити, як зиму за тлін, за правдиву сміливість
Так шукати обіймів - як чаю ковтнути із м'яти,
Бути білим листком і не знати чогось... Особливо,
Що у всесвіті жужмом розкидане наше сум'яття.
2017

Якби вернутися в те літо...
Аби вернулися літа...
І знову бачу: йде у полі
моя матуся молода.
Така весела, говірка,
Милуються нею тополі...
А я сміюся своїй долі,
В долоні мамина рука...
Коли б то зупинити літо...
Аби спинилися літа...
А плесо річки, верболаз
тихенько кличуть: йдіть до нас.
І хвилі ніжать наші плечі...
І темний плащ вдягає вечір...
На небі місячний ясир
Розкидав зоряний інжир...
Така солодка твоя мова,
Як лагідно бринить розмова...
Якби те літо відгукнулось...
Щоб повернулися літа...
Червона рута, запах м'яти,
Ми з мамою йдемо до хати,
І теплий спокій на душі
Вмостився радісно в тиші...
Я озираюся в те літо,
І зупиняються літа...

В долині річечка біжить,
Вона кудись все поспішає,
На пагорбі - білі хати,
Та в них ніхто не проживає.

Колись же гамірно було,
Півні будили тут світанок,
І прокидалося село,
Усіх до праці кликав ранок.

Та поспішала дітвора
Щодня із ранцями до школи.
Минула вже ота пора
І не повернеться ніколи.

Бо очеретом заросла
Долина, де паслись корови.
Ота частиночка села
Лише у сни мої приходить.

2017 р.

Жіноча логіка законам не підвладна,
важливо пам‘ятати тут одне –
для неї головне є другорядним,
а другорядне – часто головне!..

А можна відверто?
Хай ходить доокола злодій.
А ти - правдолюбець,
І мова твоя - чиста гладь.

Чого ж ти мовчиш,
Не кажеш «Брехати вже годі!»?
Тобі я не пара,
Бо - зломщик, грабіжник і тать.

Ми - блазні земного життя,
Гидкі ворухкі торбохвати.
Це знаєш напевне,
Бо носиш украдений крам.

Візьми це кольє,
Й цургикай хутенько до хати.
А будеш слухняна –
Каблучку із золота дам.

29.10.2017р.

Відео-казка

Життя летить і час не жде,
Несеться все мов вітру шквали.
Знов день минув, а ніч прийде,
Засіє білим перевали.

І світ увидиться мені
Сумним, ніким не обігрітим.
Зима несе холодні дні,
Але душа живе ще літом

Парище
2017р.

Холодна осінь. Тридцять сьомий.
Тут «Березіль» зів`яв-засох…
Десятки років невідомий
Стояв могильник – Сандармох.

Їх тисяча сто одинадцять.
А «Білбалтлаг» - лише пролог.
Життя обірване зненацька
В урочищі – це Сандармох.

Зі Соловків вели етапом
(страшним, останнім!) багатьох.
Безжальний вирок – «Розстріляти!
Сховає злочин Сандармох».

Не стерла пам`ять їхні ймення,
Хоч знаємо небагатьох.
Для когось – вперше одкровення:
Медвеж`єгорськ. І Сандармох.

Зеров, Куліш і Підмогильний…
НКВС тут цар і бог…
За кожним нагляд дуже пильний.
Вже скоро… Видно Сандармох.

Тут Яловий, Ірчан і Епік.
Чи ж Бог тоді осліп? Оглох?!
І постріл в`язням душу випік.
Могила спільна – Сандармох.

Тут майже триста українців.
Ніхто не пише некролог.
Святкують жорна революцій
В карельських землях. Сандармох.

О, це ж не просто так - еліта!
Цвіт нації і біль епох.
Зігнали мало не з півсвіта
На північ. В смерть. У Сандармох.

Не дожили… Не долюбили…
Не відчували всіх тривог…
Щоб ми себе не одурили,
Не забуваймо Сандармох.

29.10.2017

За зраду платиться життям, не тільки кров‘ю!
Дорослі це хай знають і малі.
Хто одцурався од Вітчизни навіть в слові –
тому немає місця на Землі!

17.06.2016

***
А сусіди наламали дров
і уріжуть дуба. До обідні
я б їх поколов,
але їх любов
і вони нікому не потрібні.

***
А у Чуді Яга не одна
на біду обирає майбутнє.
О, весела страна
і її сарана,
що регоче. Аби – не на кутні.

***
А Пу – великий! Голова!
І не одна, а дві, та й годі.
Але , – овва!
Є й булава,
коли очуняє на споді.

***
А Ян узяв у руки ноги
і в «ліліпутію» поліз,
а з ним – усі його небоги.
Але – на біс
ще суне ніс
за облюбовані пороги.

***
А ось акваріум. До дна –
океанарії тарелі
і рибка золота. Одна.
Але, яка то дичина
у серпентарії пустелі.

***
А на Олімпі грошей – туча.
Усе «Рошену» Бог дає,
допоки газ і порох є.
А наша буча
неминуча,
коли рахуємо своє.

                                      2017

Хай буде у пошані – Жінка!..,
яка у вуйків на чолі
вирівнює кути і стінки.
А що не зробить українка,
коли прижали москалі?

Бо поки майстра відшукала,
оцінку кожному дала.
Великий досвід – це не мало.
За відставного генерала
немає кращого хохла.

І як не дивуватись нині?
Сама, у ролі конячини
із лошаками сам на сам,
а перетворює руїни
в неперевершений Сезам.

Чоловіки – слабкі істоти,
а особливо до роботи.
Та дещо додає снаги.
Бо ми і випити не проти,
коли закушуємо тортом
або жуємо пироги.

На це й даються іменини!
І хай ламаються столи,
коли обідають хохли,
аби на славу України
за щастя нашої родини
ми гарно їли і пили.

                                      29.10.2017

– Товариша покинула дружина…
– Оговтався од тої він напасті?!
– Емоцій вже минула половина,
але спочатку ледь не вмер…
від щастя.

Не важачи на біль, уперто йти,
спинаючись поволеньки на ноги.
А надовкруж хрести, хрести, хрести...
І котловани, вириті з дороги...

І муляжі сліпих поводирів,
і масок неосвічених - огроми!
Шукати вперто в цій глухій дірі
хоч крапку ліку від гіркої втоми.

Благеньку іскру, що не впаде ниць
перед нечистим зрадницьки убого.
Шукати дня у витоках зіниць -
маленький натяк на єднання з Богом.

І не знайшовши знову далебі
укотре правди серед цього світа,
усе ж іти, уперто йти собі,
спинаючись поволеньки до світла.

24.10.17 р.

Хай оступачить регулу олжець,
На потрух перетворить справедливість.
Спаситель одягнув терновінець
Аби й підлоті дарувати милість.

На дрантя ризи! Совість у куток!
І до лампади чесність і нагана.
Відзолиться на небесах порок,
А нині час пройдох і дон-жуанів.

Сусід -м'якушка, все добро віддав.
У мене ж повня. Скарб не лізе в скрині.
Цей світ - цупкі тенета для роззяв,
Для слабаків - мотузки й гільйотини.

В кишеню заповза вогка рука,
А пелька розкривається, мов жерло.
Та посміялась доля з козака:
Востаннє серце тьохнуло й завмерло.

27.10.2017р.

Ще недавно мені поле шепотіло,
Ще недавно мені вітром гомоніло.
Чуєш, чуєш як сира земелька плаче?
Чуєш, чуєш чорний ворон в небі кряче?

Шепотіло мені поле – чуєш хлопче,
Вже на сході рідну землю ворог топче.
Шепотіло мені поле тихо, тихо,
Ой пильнуйте, на Вкраїну суне лихо.

Шепотіло, наче в душу зазирало,
А на сході в білих барвах небо грало.

Парище
2017р.

Світ – розхитаний вулик.
Страшно й гамірно нині.
Спрагла тиші, не зчулась:
Від- і до- в павутині.

Фейки… запити-пута…
Клони… клоуни-тролі…
Вимикаю комп’ютер,
Вириваюсь на волю.

Світ – розхитаний вулик…

26.10.2017

Ви чули?
               Ви чули, як осінню
                              падає листя
із кучерів сивих,
               із кучерів білих беріз?
І ронить калина
                   червона калина
                                      намисто
і капає,
        капає море зачаєних сліз.

Це осінь ридає,
              це осінь орошує поле.
А ви пам'ятаєте
                     кру і курли
                                 журавлів?
На білому світі немає,
                          немає ніколи,
коли не чекає
              із вирію
                          мати
                                    синів.

Буває
       війною риплять
                    дерев'яні протези,
коли повертає у бій
                         атакуюча ніч.
Але не у цьому,
             не в тому, –
                         як мовиться, –
                                          річ...
Ви бачили як
             усміхаються
                               білі берези,
коли оживає
              поранене серце
                                   юначе?
А мати радіє і плаче, –
                  тримайся, козаче!
Радіє і плаче,
          і плаче од радості стріч.

                                      28.10.2017

Зеленіла черешенька
Листочками довго,
Доки шлях свій завершував
Гарний місяць жовтень.

Та якось ще рано-вранці
У вікно дивлюся -
А черешня вся в багрянці,
Вдягла жовту блузу,

Що на сонці вигравала
Яскраво-яскраво.
Осінь в диво-вишиванку
Черешеньку вбрала.

2017 р.

Прілі запахи зажурених дощів, –
Мокрий лист і шурхіт під ногами...
Між покритих позолотою кущів
Осінь виграє мінорні гами.

Знову сум... Вітрів холодний хор,
Вічне небо хмарами покрите...
І звучить Шопена сі-мінор,
День осінній сумом оповитий.

Ягоди калини серед віт,
Мов коралів дороге намисто,
Зачарований осінній дивосвіт
Сипле й сипле всім під ноги листя.

І краси величної не жаль,
Шат розкішних, втрачених не шкода...
Все пройде. Пройде і ця печаль.
Все колись минає і проходить.

Поширені прикмети лицеміра –
невідповідність слів його і справ.
Волає "я за православну віру",
а у кишені Тору заховав.

Я бізнесу позбутись обіцяю,
лише повірте, тільки дайте шанс!
А потім – вперше чую, ні не знаю,
не говорив я, запевняю вас…

Бруківку відновлю за власні кошти,
за кілька тижнів закінчу АТО!
Четвертий рік воюємо… Та хто ж ти?
А за бруківку й не згадав ніхто…

Своїм ім’ям звик речі називати,
і навіть чесно визнати вину!
Чому ж три роки, розкажи солдатам,
спецоперацією кличемо війну?.

Корупцію здолаю у державі,
усіх тюрма чекає крадіїв!
Та дріб’язок в судах сидить на лаві,
а більшає державних шахраїв…

На лицедійство дивимось те з миром,
не вчить нічому нас минулий час…
А хто наступним стане лицеміром –
залежить, як не дивно, і від нас!

Розстели мені постіль кохана.
Розстели.
Розвели наші долі тумани,
Розвели...

Цим туманам сліпа недові-
ра ім"я,
Їм, поганим, любов не потріб-
на моя.

Так далеко від тебе я мешкав
на біду...
Я в тумані загублену стежку
Віднайду,

Віриш, ні?...щось заглибився тріш-
ки у щем...
Зачекай мене, люба, на ліж-
ку. Я ще...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117102600717

Ще осені тримається краса,
Стоять дерева тихо в супокої.
Пречиста хмара пухом нависа,
І повен сад печалі золотої.

Її вітрець насіяв і втомивсь,
І за горою десь приліг спочити,
Утихомирив злагіднілу вись,
І все завмерло… Й не шелеснуть віти…

Немов би сотворив одне з чудес,
Бурхливе, рвійне проспівавши соло.
І затишок спустився із небес,
І ніжністю вгорнув усе довкола.

27.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Спливали листопада рештки днів,
«мурахи» рвали на ногах колготи,
та не страшили модницю сухоти –
у них вона й зимою «на коні»!

Коло світла..
Танок…
Болеро…
Й зореліт, схожий чимсь на наваху…
Вже достигло до звуків ядро
круговерті Чумацького Шляху.

Поряд брили,
частинки і пил,
метеори і, навіть, планети
сиплють у cante grande світил
радіоперешкод кастаньєти.

Сто безодень лягло до Землі.
Ста сигналів акорди в лакуни
угрузають, тихішають і
двигунів обриваються струни.

Тиша,
наче глянсована ртуть…
Світло важчає ртуттю цією.
І палаюча зла каламуть
розгортається до апогею.

«Дульсинея!!! – кричить Дон Кіхот,
геть засліплений і геть оглухлий. –
Я тебе захищу
від німот!..
Я не вірю, що звуки ущухли!

До останнього скрику мого,
до фламенко останньої ноти,
я долатиму кляте ядро,
мов галактику – давні пілоти!

Їхнє зоряне лицарство є
раси нашої сонячна риса…»
Зорельоту
               наваха
                          стає
променем, що нагадує списа.

І стає зрозумілим закон
аварійної втрати орбіти:
як тяжіння
бере у полон,
його треба собою зважніти.

Й розплескавши фотонів нутро
по поверхнях
ста протуберанців,
прохромити
стокляте ядро
звагою андалуського танцю.

«І нехай я у рубці один,
і нехай в недовірливій позі,
із навахою взявши спочин,
Санчо Панса спить в анабіозі,

знає ядерних сил моноліт:
ми Великого Вибуху діти –
як в старий не вернутися світ,
доведеться новий світ робити.

З нот, любові,
шляхетства і мов
вітру.
Не вітряків установи».
Рвуться струни гітарні,
немов
струни давньої
світобудови.

Швидше мчить
зореліт «Росинант».
Бій новий, мов нова одисея.
І кричить кожен світ,
кожен квант:
«Ми станцюємо ще, Дульсинея!..»

2017

А в батареях тече вода,
У небі щодень усе більше снігу.
Тепло відбуває - така хода! -
І з вулиць не чути сміху.

У батареях тече вода,
Повітря уранці наче з туману.
Тепло електричне - алмаз, руда :
Коштовніше від металу.

У батареях тече вода,
Метали заповнились рідиною.
Холод надворі - яка біда! -
Ще й я не з собою.


2017

Прийшли вночі.
Постукали спроквола,
І поки одягався тремтячи,
Замкнули хату і садок у коло.
Йому говорять : "Вийди, не мовчи".

У світлі ліхтаря - червона зірка,
А чорний прапор в хаті на стіні.
Вони кричать, що викрили всю спілку,
Та револьвер в шухляді. У столі.

Він дуло підставля собі до скроні,
А двері скоро зірвуться з петель.
Спокійний він. Розслаблені долоні,
Бо воля України або смерть.


2017

Прийшли вночі.
Постукали спроквола,
І поки одягався тремтячи,
Замкнули хату і садок у коло.
Йому говорять : "Вийди, не мовчи".

У світлі ліхтаря - червона зірка,
А чорний прапор в хаті на стіні.
Вони кричать, що викрили всю спілку,
Та револьвер в шухляді. У столі.

Він дуло підставля собі до скроні,
А двері скоро зірвуться з петель.
Спокійний він. Розслаблені долоні,
Бо воля України або смерть.


2017

Журлива осінь знову пропливає,
немов у небі журавлиний клин.
Ховається уже за небокраєм
і сумно лине малиновий дзвін.

Сльозить росою, опадає листя,
жоржини гублять запізнілий цвіт.
Калина у багряному намисті,
як дівка увібралась в оксамит.

І день, забувши всі перестороги,
приречено блукає між осик.
Кричить душа про болі і тривоги,
а голосу не чути, геть осип.

Дощить частіше темними ночами,
сирішає у зболеній душі.
Снують думки невтомно, як прочани
заковані у часу кунтуші.

***
Часи не ті, і влада ще не та,
аби юрбою подолати горе.
І гасло у людей, – дєржітє вора!
А на столі у будні і свята
усе те саме, що було й учора.

***
Ну що мені у силі вірша?
Її ніде не продаси.
Але міняються часи
і не поезія сильніша,
а та політика, що лише
її купує голоси.

***
Авторитети при імунітеті.
Маємо часу ще цілий вагон...
Юлю мочити і квасити Петю –
це основний на сьогодні закон.

***
Чи то ще не маємо духу свободи,
чи часу немає убити війну.
Пустили чужого козла до городу –
рубає зелену капусту одну.

***
– Немає часу – треба йти, –
така позиція держави.
І поки ще нема мети,
лівіє рило бісоти́,
а ліві повели направо.

***
На хороше не маємо часу.
На погане управи нема.
На воєнне наточені ляси.
Не міняє обличчя Донбасу
ні війна, ні сума, ні тюрма.

                                      2017

Окрилений вечір серце бідне не тішить,
Не милує очей ясний місяця плин.
Ой леле, не чекай мене більше,
Я з своєю печаллю залишусь один.

Зблудився мій спокій за тією горою,
Де не видно нічого лиш зорі одні.
Ой леле, не являйся марою,
І ночами вже більше не снися мені.

Метеор пролетів по небесному лоні,
Лиш на мить заблистів і навічно погас.
Ой леле, бліднуть маки червоні,
І як той метеор догорає мій час

Парище.
2017р.

Ти нападаєш,
У кожному слові – докір,
Це самозахист?
Внутрішнє?
Ой, облиш.

З неба за нами
Наглядачем -
Бога око,
Воно усе бачить,
із неба видніше більш.

Я заслужила?
Але не від тебе –
Досить!
Погляд з-під лоба
Таким красномовним є!

А я не журюся –
Мені то урок і досвід.
І кожен в фіналі
отрима таки своє.

На публіку – щастя,
Прискіпливість – лише привід,
Дивлюся на тебе –
А плаче твоя душа.

Ми надто різні…
Я розправляю крила,
Ти – не зламаєш,
Хоч і взяла ножа.

«Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій,—
Пожартуєм для розваги!»
Павло Тичина

Читаю Тичину
Серцем. Не очима.
Крізь серце свищуть вітри його доби.
А він на вітрах тих прапором має
Таким же соняшниковим та ще й голубим.
То як же червоним все те залилося?
Як замість зозуль трактори загули?
Як голод і мор проросли колоссям?
І як же трансфер зміг на дружбу зрости?..
Питаю-питаю, а в кого одвіту шукати,– не знаю,
Бо начебто з ним і я сам завинив.
І тільки Вкраїна, як мати, і знає, й прощає
Великих своїх і малих синів.

Декорації жовтня: вологі фасади храмів,
на гірляндах ожини – дощу мерехтливий бісер.
Меланхолія неба. Здається, осіння карма –
заховати цей світ за цупкі листяні куліси.

Ностальгія за сонцем. Здається, осіння карма –
оголити печаль, безпричинну, як сон, глибоку.
Нерозгадано-зайва у сірості слів і марень,
перечитую дні, наче мудрі короткі хоку,

перечитую ночі – ремарки блідих сузір’їв,
щоб у цій порожнечі знайти одробину смислу.
Та довкола – дрімотна імла, і лише в ефірі
над моїми думками покошланий місяць висне.

2017

Яблуками пахнуть твої губи –
Ніжний і солодкий аромат.
І п'янкий, нестримний подих згуби,
Кличе, манить томно в листопад.

І віддав би все тобі, єдиній,
Навіть з неба зорі золоті.
Осінь, Осінь, хто з тобою нині?
Бо зі мною все не ті, не ті!
26.10.17

Вітер-волоцюга взявся за тумани:
По шляхах розвіяв, по ярках розніс,
А тоді - у сосен верховіть органи
Пробудив, озвучив на усенький ліс.

Заспівали сосни хором стоголосим,
Із усіх симфоній вибрали стару.
Ту, якій навчала їх красуня-осінь,
Як гриби збирала в їхньому бору.

Зазвучала лісом музика нестримна,
Впали краплі глоду між тернових віт,
А вітрисько хмари поскладав у рими,
Осені піснями переповнив світ.

поколені стопи кровять від жорсткої стерні,
я витерла сльози, із стану стояча вода,
уже трансформуюсь в бурхливий нестримний потік,
на серці світлішає, сильна й така молода,

і я усміхаюся - долі і світу, й собі,
і стану я світлом - розлитися поміж людей,
іще маю сили на пристрасні ночі і дні –
і маю сміливість утілення кращих ідей,

і дякую Богу за радість рожденну в мені,
і людям, що стрілися, вдячна, на мому шляху,
і справжні – зі мною, уми їх і очі ясні,
і вік не за паспортом – юність свою гомінку –

окрилену віршами й римами випущу в світ –
хай лине сопілкою, звуком у далі бринить,
і думи натхненні й надії, і очі ясні
в мені поєднала весняна прозора блакить!

І тет-а-тет, і візаві,
на щастя, маю не єдину,
а протилежну половину
по духу, вірі і крові.

Неначе й думає потроху,
але позиція моя
і установки житія
цій леді – об стіну горохом.

Вона історії не знає,
але вшановує сусід,
що мають вищий родовід,
але від іншого Мамая.

Не чує націю свою
і не уміє шанувати,
коли у кожному бою
карається Вітчизна-мати.

Не хоче знати порося,
що ця дорога не до раю,
що аморально бути скраю,
коли її порода вся
гребе і риє ті місця,
де явно бісеру немає.

                                      10.2017

А, хочеш відкоркую таємницю?
Я чарівниця отже це є фокус
Він не новий святкує вже річницю
В моїй душі ти маєш власний локус

Це надзвичайний оніричний вимір
Він виникає кожен день надвечір
І зваблює сюжетами новими
Можливістю для чарівної втечі

Цей вимір утворився випадково
Він витівка любові та уяви
Із небуття прийшов і через слово
Вдягнувсь у марево тонке, цікаве

Устав його я напишу волоссям
Хай за пергамент будуть твої плечі
І так воно вже в коси заплелося
Тому що мають місце дивні речі

Такі що відкривають вихід в казку
Яка у згоді з жанровим законом
Дозволить зняти пуританську маску
Любов там не обмежена каноном

Дай тільки но спущу хоча б фіранку
Щоб янголи не стежили за мною
Дістану з скрині потайки пляшанку
Я вже хмільна, ти питимеш з хмільною?

Мій народ віки́ гнобили по́ловці, хоза́ри,
збиткувалися не менше турки і татари.
Полоне́них тисяча́ми гнали на чужину,
люд невільний продавали в далекі країни.

Натерпілися по вінця рабства і неволі,
зобиджали моїх предків, як билину в полі.
Відійшли давно в минуле кабала́, кріп́ацтво,
після них часи настали благоденства, братства.

І „брати“ із се́бе лізли, чи ж не біса діти,
щоб за шкіру вдосталь сала родичам зали́ти.
В Соловка́х рідню морили, в Магадан зганяли,
за Полярним колом браття цілину орали…

Та і ті часи минули, здобули свободу.
Ну, нарешті заживе́ться рідному народу!
Землю станем обробляти і хліба́ ростити,
у добробуті і мирі бу́дем дружно жити.

Та не ста́лось, як гадалось, знов прийшли хозари,
поділили всю країну на товчки́ й базари.
Захопили владу дружно, зверху і до ни́зу,
опустили Україну в непроглядну кризу.

Третій рік війна палає у Донбаськім краї,
чужі во́ші й свої гни́ди Неньку розпина́ють.
Множать тварі власні статки на людському горі
і ховають їх в офшори за чотири моря.

Мій народ мандрує знову у чужі країни,
вже покинуло Вітчизну майже половина.
Знову з дому у неволю го́нять нас масо́ни,
тільки роблять це хитріше – „Праця за кордоном!“

Ой, народе безтала́нний, трударю́ мій ни́щий,
скільки ж можна існувати, мов на попелищі?!
Повертатися пора вже у свою країну –
захистить, розбудувати власну Батьківщину!

26.10.2017

Стомився день, убавилось тепла,
зорю циганське сонце колисає.
У бронзі ліс поволі засинає –
вечірнє диво осінь принесла.

Її останній легінь листопад
знімає з ясенів багряні шати.
Аби могли вони зимою спати,
готує пуховиці снігопад.

Темніє вже, а десь удалині
віконця світляками загорілись,
та ненадовго – і вони втомились…
Утихло все, розтало у пітьмі.

Циганська ніч розправила крило…
Гаптує осінь листом одіяло
і криє землю, де бере начало
наснаги життєдайне джерело.

Халяндру крутить непроглядна ніч,
усе укрила непорушна тиша.
Квачем уже сюжети доля пише
під мерехтіння віковічних свіч…

Ти знаєш, що таке бої, війна, окопи?
Чи був ти хоч колись у бліндажі,
Коли ворожий снайпер люто кропить
Дощем із куль на вогневому рубежі?
Чи спав ти на землі, в тривожній тиші,
Здригаючись щораз в жахливих снах?
Чи тобі снився цвіт весняний вишні
Між передишок, вирваних в боях?
Чи на собі тягнув ти побратима,
Що кров’ю харкав і уже хрипів?
Ти від безсилля плакав на колінах,
Як очі побратим навік закрив?
Чи може ти із пекла виривався,
Розстріляний безжалісно в «котлі»,
Покинутий і зраджений зостався
Лежати вічно на сирій землі?
Чи ти дивився прямо смерті в очі,
В руїнах, де аеропорт стояв,
Коли в одне злились і дні, і ночі,
А ти тримав форпост… усе тримав?
Чи рвав ти на собі свою сорочку
Спинити кров, чи ран не відчував?
Чи біля серця ти тримав від дочки
Чужої лист? ... А він його тримав.
А він лежав – розтерзаний – і вірив,
Що не даремно віддає життя,
Що Україна буде, – вірив щиро,
Що в неї буде світле майбуття.
Що ти піднімеш прапор наш свободи
І понесеш, на зло всім ворогам.
Він вірив в силу українського народу.
І віру заповів свою всім нам.

Зітхнула Осінь стиха крізь туман
І розплела вербі руденькі кіски…
Спинилась, прихилилась до берізки,
А Вітер свій докурював кальян.
Той день багрянцем золотим палав,
Загравою високо до півнеба…
У золоті найвищих проб потреба:
Ним листопад всю землю укривав.
Нічого, що всього на дрібку днів,
Що вся краса від спалахів розтане,
Підуть дощі і вип'ють синь тумани,
Та й пропаде вся розкіш килимів.
Піднявся Вітер – все йому не так.
Ті килими розкидував байдуже
Та оберемками позасипав калюжі –
Похизуватись вмінням він мастак.
А потім, раптом, Осінь підхопив
І закружляв у танці дивовижнім:
То пристраснім, а то не в міру ніжнім.
Що ж, танцювати він завжди любив.
В осіннім парку перехожі враз,
Їх танцем зачаровані, спинялись,
Красі, шаленству й ласці дивувались,
Допоки сонця промінь не погас.
25.10.17

Україно, рідна Ненько, як тобі живеться?
Чому, люба, так дрібненько твоє серце б'ється?
Чому, птахо моя мила, крила опустила,
у зажурі низько-низько голову схилила?

Як живеш, моя країно, в двадцять першім віці?
Як же сталось, що тобою правлять урки ниці?
У епоху технологій чом нарід бідує,
за тяжким своїм минулим потайки сумує?

Чом сутужно так живеться нищому народу
і куди пропала тяга люду до свободи?
Чому туга розгулялась від Карпат до Криму,
де козаччини поділась воля незборима?

Не минулося даремно Україні рідній,
бо сусіди нам псували, зазвичай, обідні.
Ні кинджалів не жаліли «браття», ні отрути.
Ще на пам’яті Батурин, не забуті Крути.

В вісімнацятім державність вбити намагались,
в тридцять третім задушити голодом старались.
Край покласти українській прагнули епосі,
як відродження згубили аж у Сандармосі!

Довго буде ще лунати та кривава тризна,
не прийде до тями швидко дорога Вітчизна.
Не здавайся, Україно, ненько моя люба!
Прокидайся, об’єднайся, український люде!

...п'ю какао, а майже ніч,
без опалення надто зимно,
грію чашкою, як не дивно,
мерзлі пальці... длубати піч
вже пора, наречена гожа,
не у снах бачу перехожих,
на сторожі - бо сто облич -
не вгадати - яке із них, -
то є доля і є кохання,
хто пригорнеться серцем ранньо
й забере із чужих узбіч,
хто проникне у кожен атом,
стане янголом, буде ратно
захищати від сили зла,
грію пальці, а там - весна...

"Мене катували в тюрмі Пасадени" -
До речі чи ні пригадалось мені,
Коли засмагав я практично щоднини
Під сонечком літнім - повірите, ні?..

А, може, тому, що ми вчора години,
Припливши з причалу під номером три
В тюрмі "Alcatraz", хоч давно і зачиненій,
Ходили-блукали туди і сюди.


23.10.17