Боже, увійди в мій дім,
хай святиться все у нім!
Хату хай покине мла,
визволи мене від зла!
Боже, змилуйся над нами,
що не ходимо до храмів.
Остогидли ті хавіри,
у душі ми носим віру!
Бо попи дійшли до краю –
нас рабами називають.
Хочемо щасливо жити,
не раби ми – твої діти!
Серце сповни нам терпінням
і даруй благословіння.
Незалежно всім від статі
дай нам, Боже, благодаті,
захисти усю сім’ю,
щоб жили ми, як в раю!

З Борисполя до вас - куди не йшло
а звідси і до себе ціла вічність
на прив’язі теличка за селом
у погребі принишкло десь з півсічня
і це не все
сторінку розгорну
прописане розписане... дрібниці?
кипить бурлить на вуглях на пару
і черга по обіду до криниці
а ще про вас думки у кілька слів
а ще до вас ну щодо пропозицій
зібрати всі
ті образи зі снів
і як сім'я пройтися
по столиці...
26-07-2017

Люблю я шану як солодкий мед,
Щодень її збираю у засіки.
Я - геній! Я - митець! Співак! Поет!
Хвала для мене - це найкращі ліки.

Закатую її у баняки
Пересипаючи коментарями.
Звикаю гризти слави мослаки,
Вдихати чад густого фіміаму.

Я ласий до липучого давно,
Тяжію до нектару і сиропу.
Стелю подяк під голову руно,
Для поцілунків підставляю щоку.

З натхненням полірую ордени,
Мені цяцьок завжди лискучих мало.
І зрію гордо із височини
Змурованого з тирси п'єдесталу.

Чигаю на утішливі слова
Чи віншування, чи овацій зливу.
Але бурхливих оплесків нема,
А є мовчанка, усмішка глумлива.

І хоч ростки бундючності малі
Та метастази вже вона пускає.
Тону я, друзі, у пустій хвалі.
Часу на справжню творчість вже немає.

26.07.2017р.

1

Світ мережевих поетів.
Пошуки мережив...
Залиша слідиська Єті:
Не загриз, та стежив.

Фланірую непомітно.
Алергія в музи...
Антилопа Зося кітна
Цмулить мутне смузі,
Та прицмокує, голосить...
Горобці - в соломі.
Урожайно, рання осінь.
Туга незникома.

2

Похитаю сніжну бабцю:
Чи міцна морквина...
Стос рецептів: перчик, праця...
Бевзень має джина,
Крізь дими шедеврів просить,
Лавровишні, сцени.
Джин кахика: "Чув я, досить...
(Лексика обсценна)...
Є віршата, маєш кліпи,
Миследрантя чорне.
Метр Горинич, кажуть, сліпне:
Все у горно горне...".

3

Походжаю, рву черешні.
Солов`ї в калині.
Десь поети найсправдешні,
Профілі орлині.

Забурунилося сусло,
Щось тече - липкаве,
Забиває баки... русла...
........................
Графоманам - слава!


2017

Печаль чи скорбота
мій камінь важкий не важкий?
Убитий не вбитий
твоєї торкаюсь руки.
Любов – не любов,
а висока незрима краса.
Колись ми удвох
увійдемо в оті небеса.

Земна гіркота,
лабіринти доріг і весна.
Земля золота,
але тільки в несправджених снах.
Годинника бій –
то полічені скриків рої.
Прощаю тобі
не від-дані дарунки свої.

Прощаю тобі
не життя і не радість?.. Не час
Співати журбі,
дослухатися болю, для нас
Дорога пряма
наче злет, наче стин, як у бій…
Прощення нема.
Але як не простити тобі?
15.05.2017р.

Якщо наш день візьме й завечорить
а сонце відштовхнеться від орбіти
зірву тобі і айстру і суниць
і тихого зворушливого літа
залиш усе скоріш біжи до верб
стежиною униз та й понад ставом
он місяць молодий неначе серп
а поруч польові по шию трави
чекатиму з гітарою чи без
зачуєш соловейка йди сміливо
погодилась пташина кілька тез
озвучити з нудьги чи то з пориву…
26-07-2017

Офелія… і Тірца… і Йоганна…
Люцілла… і Прісцілла… Донна Анна…
Касандра я… Неріса… Одержима…
(Душа моя і плоть моя – незрима)…
Безумна я і втишена… Хто зможе –
стихію цю впокорить, переможе,
коли не я?.. не море це зелене?.. –
бо хто є тут розкутіший над мене,
над цю вербу, що з попелу востала –
(я Мавкою колись сюди літала).

Чи ж то мені по лаври Корифея
ставати в ряд з покірною главою,
коли звитяжний геній з булавою
мене веде: вперед, сліпуча Феє,
у пущі слів, несходжені, як долі,
іди й ставай на прю на Полі Крові.
Чи ж по мені Корінфа кволі крики,
марні́ пісні, плачі співців незрячих,
коли в мені безумно Жінка плаче,
голосячи собі на всі язи́ки.
Моїм речам вшалілі бурі милі,
вакхічний дух і шум вина по вінця,
і ельфів-слів легкі райдужні крильця,
(і де вже їм стинатись у могилі!)…

О ті жалі́! - ті чо́ла переможні,
о ті терни́! - скупі римля́нські чола…
Стаю на прю – розніжені і млосні,
Я одержима… правда, тілом квола.
Мені за зброю – всесвіт мого вірша,
(десь там орел у бе́змірі ширяє!).
Я втишуся… Я – тиша… Я – Неріса:
«Корінф оцінить тих, кого втеряє…».

Не плачте по мені, як ненароком
в смертельному бою впаду, причинна.
Я сильна… Так, я «трохи не мужчина»,
мені судилось бути вам пророком.
Дух Божий знайде сам мене в пустині,
і вас він осягне з прийдешнім віком…
В мені снаги – як в доблеснім мужчині,
та я втомилась бути ЧОЛОВІКОМ!

Офелія… і Тірца… і Йоганна…
Люцілла… і Прісцілла… Донна Анна…
Із вічності камінного застінка
Я йду до вас – як найніжніша жінка!

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2001)

Не варто зопалу звірятися в любові,
Щоб на одкош, бува, не наразитись,
А ліпше намір перелити
В досі ніким не чуте слово
Чи в барви трепетно втілити,
Чи деревцем пустелю звеселити.
І як вона замилується словом
Чи прикипить до полотна твойого,
Чи спеку перебуде в тіні крони,-
Вважай, що прокладаєш стежку до Любові.

Я розкажу все по порядку,
Щоб не було розчарувань.
Отам - моя ступала п'ятка,
А тут - писала вірші длань.

Усох павук давно на стелі.
Та очі бачили колись
Як малювалися пастелі,
Сонети зоряні плелись.

В тарілі всохли бутерброди,
В кутку - гітара замашна.
Писав на кухні про природу,
У ванні проза гарно йшла.

Вливав в лоханю півбалона
Шампуню, меду, молока,
І про любов есеїв грона
Черкала в захваті рука.

На лоджїї творив про море,
А на дивані - про зірки.
Для поетичних різносолів
Мостив у крісло подушки.

Декламував у коридорі,
Дивився пильно у трюмо.
Натхнення відкривались пори,
Курився творчості димок.

Відро заковтувало шмати
Іще недосконалих дум...
Мене вже винесли із хати,
Вдягнули вічності костюм.

Здмухни з полиць стару пилюку,
Там є брошура-мишеня.
Писав аби убити скуку,
А виявилось - геній я!

Ростуть нових поетів лави,
Тільця, Пегаса, музу ссуть.
А я не встиг ковтнути слави -
На це не стачило часу.

Несуть мені вінки та квіти,
До ями кидають грудки.
Нарешті став я знаменитим.
Хоч за життя не був таким.

25.07.2017р.

У Києві майструють гроб,
Готує похорони мати.
Попала міна у окоп:
Стрічай, столице, тіла шмати.

Він був мій друг. Співак, поет.
Та хлопця одурили підло:
До рук убгали пістолет…
Накрила темінь промінь світла.

Цукерки варить «Порохно»,
Мальдіви гріють «Кулю -в-лоба».
Сашка відправили на дно,
А діточок своїх – в Європу.

Немає в нього орденів.
Зате до біса в генерала –
Йому не жаль чужих синів,
Вояк для нього – м’ясо, сало.

І шерхотить у рів пісок –
Це все, що маєш від «держави».
Штовхає в спину голосок:
«Героям сла...». - Навіки слава.

25.07.2017

Я - на твоєму. Риска. Крапка.
Ти - у моїй. Тире і кома.
Та це - секрет. Про це - нікому.
Мовчи, допоки немовлятко...

Ого, які шари! О, Боже!
А понад них - Пізанська вежа!
Принаймні, чимось таки схожа -
Аби не впала, пильно стежу.

До губ - вершки. Я влипла, наче.
Яка нестерпна літня спека!
А за вікном летить лелека.
А я сміюсь із нього й скачу.


25.07.17

Товарищ Пу, аэропорт
исчез с лица земли под утро
"эх бы ещё один
аборт -
и мир избавился б от Пута…"
не пожелание, вопрос
вот накопил себе на старость
чтобы не слышать больше "SOS"
я умереть готов задаром
за этих юных мальчуган
слегка небритых и безусых
готов в Кресты иль в Магадан
иль мы для вас не люди, мусор?
товарищ Пу, зачем вот так
толкаешь страны в мясорубку
исподтишка?… себе же враг
ну ведь бессмысленно и глупо
ой боже мой, патриотизм…
и это ради «новороссов»?!
да вы больны, не ваша Жизнь
и не увиливайте, бросьте
вот Мать в слезах
окаменев
на полный рост
свидетель Днепр -
есмь Дух Святой! наш Божий Нерв
а, кстати Пу, какой вы веры?..
не может быть, ну всё, держись
не уж -то вправду бес попутал
откуда вы? оттуда… из…
не впечатлительно но круто

...а я то здесь на кренделях
всё изгибаюсь, вены рву
а ну-ка хлопцы, тащи кляп
и на гиляку дрыгом ПУ…
2017

На підвалинах флірту - химеристим храмом - ти,
аналогія зламу стосунків - до східців:
поступовість, кути...
Я ж - навчу тебе грамоти
для незайманців зляканих і початківців.

Потаємне - у снах твоїх реалізоване,
в епізодах нічних - нерозпізнана згуба.
Як зворушливо й пружно лабіалізовані
поцілунком настирним пожадливі губи.

Скам'янілий філолог, я знала колись таких:
у коханні й цілунках натхненно-незрячих,
де прощання мундштук - лжеколискою для губних,
з незрівнянною ніжністю тихих шиплячих.

Коли вирветься втома,
як ноша мені непосильна,
коли хтось із знайомих
на мене скептично зиркне́,
я буденність покину
і в казку вернуся, наївна…
- О рятуй, побратиме,
рятуй, П е р е л е с н и к, мене.

І від злих язиків,
і від того скептичного ока
я у гущі лісів заховаюсь,
ніхто й не знайде.
Тільки мій П е р е л е с н и к
злетить над лісами високо
і озветься з берези:
- О де ти, о де ти, о де!..

Коли вирветься втома,
а вона ще чорніша від ночі,
і пітьма півпритомна
долоні безсонь простягне,
спалахне у мені,
заіскриться в мені,
затріпоче
твій високий вогонь:
- О рятуй, П е р е л е с н и к, мене!

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

ОЗЕРО НЕЧІМНЕ*

Спить озеро. Не розбуди словами
Його спокійну, древню сивину.
Дивися, як м'якими рукавами
Хвилюють верби тихий берег сну.
Про що мовчать? Невимовлений докір
У хвилях, що цілують береги,
І піниться минулого неспокій,
Що серцю, наче п і с н я, дорогий.
О,що те дно хова від зору ока?
Можливо, пестощі весняного тепла…

Любов -- як тайна вічна і глибока,
З якої вірність М а в к и проросла.

ТОЙ, ЩО В СКАЛІ СИДИТЬ

...І знов щемить, і знов у серце стука
Дух темряви – Т о й, щ о в с к а л і сидить.
Змовкає день і час. Холонуть руки.
Зникай, маро́, була це тільки мить!
Яке ж то забуття, коли є пам’ ять:
Великий смуток, радощі малі.
Вони живі. Захочуть і поранять
Руїнами і Того, що в скалі.


«АЛЕ МИНАЙ ЛЮДСЬКІ СТЕЖКИ, ДИТИНО…»

Тривожу вдруге я те озеро Нечі́мне,
А поруч мій Л у к а ш байдуже розмовля,
Як вітер весняни́й, мінливий, непостійний,
Не зна, куди майнуть, війнути звідкіля.
А озеро мене у відповідь басами
І кумканням, і скреготом, і шелестом віта.
Голосить – не щадить і теплиться сльозами,
Що ось, мовляв, живе забута "Пісня" та!..
Той лісовий мотив, як дідуган прадавній,
Мудрує стільки літ, лунає відколи.
О дядьку Л і с о в и к, розрадь моє кохання.
Тут поруч – мій Лукаш! Зціли його, зціли…
Живучим дихом слів, що я сказать не вмію,
Пробудження весни нам плесо прорече.
І вітер жартівник обпалює плече,
Дарує ще одну, лишень одну… н а д і ю.

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

Пролягло життя, як довга нива –
І тепер, пригадую не раз,
Як прийшла ще юна і наївна,
Як мене прийняв ти, рідний «КрАЗ»!

Ти мене, мов гілку без коріння,
В благодатний грунт пересадив.
І тобі я душу, серце, вміння
Віддавала вдячно і завжди.

Я тебе любила не за гроші –
За тепло, за розвиток ідей.
Кузня кадрів тут була хороша,
Де «кували» золотих людей!

Я давно на пенсії, та разом
Із тобою вся душа моя –
І сумую, і радію КрАЗам,
Коли їх, могутніх, бачу я.

У часи такі, найлиховісніші,
Поетичний мій прийми привіт!
Вірю я, що ти, мій «КрАЗе», вистоїш
І не раз іще здивуєш світ!

18.07.2017

У світлих сутінках печалі
Завмер на мить подільський ліс.
Крилом зеленої вуалі
Вечірню прохолоду ніс…

І віяв легіт над землею,
Нагадував не без жалю,
Як вухом припадав до неї
Ватаг народний Кармелюк.

Він припадав до рідних тернів
І чув за кілька миль навкруг –
Козак могутній – характерник –
Огидливий ворожий дух.

О лісу рідного пенати!
Це ви дали йому снаги,
Що не могли його впіймати
Десятиліття вороги.

Скоробагатченки лукаві
Довкола озирались тут.
За підлі всі діяння, справи
Спіткав їх в лісі Божий суд.

Життя у ньому – справедливе,
Не владні тут гнилі жлоби.
Вартують правду скрізь красиві
Старі язичницькі дуби!

24.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

м. Хмільник, Вінниччина.

Приперла щоку у сльозах рука,
Думки невтішні у захмарних висях.
Я прикусив добряче язика,
Коли учора з жінкою сварився.

У роті - закривавлений клубок,
І кінчика одгризено шматочок.
Ніяк не можу вивчити урок,
Що жінка зробить все чого захоче.

Сказала аби мій зогнив язик -
На ранок обкидало чиряками.
Наполовину став не чоловік,
Ледь-ледь жона не виперла до мами.

То вирвати вкортіло брехунця,
Коли порадив їй піти на танці.
Пішов зловити тещі окунця -
Язик вгарпунив гаком на рибалці.

Невірне слово - вже летить оса
Чи інша розлютована комаха.
І жалить невмолимості гюрза,
І волосини дибляться від жаху.

Пролопотів, що сукня не нова -
До рота впала з дерева ломака.
За дратівливі чи гучні слова
Роняє птаха з-піднебесся каку.

Казав, що мужа іншого знайду -
Мене на муки нелюдські прирЕкла:
Лизнув гарячу я сковороду,-
Ще на землі - та звик уже до пекла.

Моя пащека змучена мовчить,
Пора уже приходити до тями.
Коли кохана спатиме вночі -
Зашию пельку грубими нитками.

24.07.2017р.

Поглянув на банкноту в „тищу“ гривень
й відчув у серці невимовний смуток –
хоча на ній не двоголовий півень,
але не бачив більш зухвалих шуток.

Згадав князів з гетьманами, Франка,
Грушевського й великого Тараса,
Сковороду, Вітчизни співака,
і Лесю Українку, як окрасу.

Степан Бандера зараз наш герой
і символ Батьківщини сьогодення.
Хоча не князь й не Галицький король,
та добре всім відоме його ймення.

Але чому ж не лізе в горло хліб
і присмак ніби в тебе щось украли?..
Бо нас, як перелічених осіб,
людці удвічі знов девальвували...

01.04.2017

Не стало і Євгена Євтушенка,
уже завершив шлях земний поет.
Не був він для Росії вороженьком,
та у Америці скінчив життєвий лет.

Великі помирають на чужині…
А де ж їм бідолахам помирать,
коли Росію-матір бідну нині
окупувала кровососів рать!

Пихатий карлик чваниться на троні,
під себе пише віру і закон.
Він при грошах, при скіпетрі й короні.
Вже імператор, цар чи фараон?!.

Обличчя прикриває завжди маска,
амбіціями плеще через край.
А кожний виступ – то чергова казка,
обіцянки, що завтра буде рай.

Таким як Євтушенко, Солженіцин
немає місця зараз у Москві.
На жаль там балом правлять урки ниці,
таке життя настало, се ля ві…

ГУЛАГами Росію знов укрили,
історія іде черговим колом.
Чи вистачить її народам сили
тюрму зламати й захистити волю?!.

02.04.2017

Ви рядите своїх малят у форму
й у руки їм даєте автомата!..
Коли для вас ця мода нині норма,
хотів би я спитати маму з татом:
Чому усі заходитесь тужити,
якщо та поведінка не лукава,
як дітям дійсно прийде час служити
й за вас це ж саме робить вже держава?!

16.05.2017

Ти вкоротила собі крила
і викинула на смітник,
але ж душа не відлетіла
і світ навколишній не зник.

І серце стукотить дівоче,
немов пташина тріпотить.
Воно ж іще любити хоче.
Повір – ще прийде світла мить!

Ще заживуть криваві рани
і твій єдиний ще прийде.
Розвіються густі тумани,
знов в серце музика ввійде!

16.05.2017

Доброго ранку вам, пані й панове,
доброго, люди, здоров’я!
Гарного настрою, сестри й братове,
з миром до вас і любов’ю!

Вдалої днини, мій славний народе,
щастя і світлої долі!
Радості, успіхів, зір хороводу,
мирного неба і поля!

Тихого вечора й ночі нетемної,
сни вам приємні хай сняться.
Пісні вам щирої й праці натхненної,
мрії хай ваші здійсняться!

Люди, живіте у мирі і злагоді,
та захищайте Вітчизну.
Бісів гоніте із тихої заводі,
щоб не справлять потім тризну.

Щедрого столу, віків вам без голоду,
хай пшениці колосяться. 
Щоб ні жари, ні смертельного холоду,
й війни вві сні лиш присняться!

19.05.2017

Ой, тяжко-тяжко і душа болить,
коли людині підтинають крила.
Вона, сердешна, тане в кожну мить,
під вітром навіть падають вітрила…

Їй все здається, що прийшов кінець
і квітка щастя більше не розквітне,
а на чоло сама собі вінець
терновий одягає непомітно.

Здається їй, що вмерло все навкруг,
весна-красна стрічає падолистом,
бо кинув, як здавалось, вірний друг,
жалі і болі жаско груди тиснуть.

І проти неї майже цілий світ,
самотність серце сумом огортає.
А час летить, пройшло немало літ,
пішло кохання, іншого немає…

Буває й так, та віра хай живе,
що свіжий вітер підійме вітрила
нове кохання раптом припливе,
і згодом відростуть ще кращі крила!

Я сповідався. Піп длубався в носі,
Накручував мізинець віражі.
У нього нерви - корабельні троси,
Або оглух, осліп і збайдужів.

Його живіт розтоптують ковбаси,
А руки білі, ніжні та м'які.
Це - спадок молитовника та ряси,
Мої ж, від праці, длані шкарубкі.

Я скромний, незаможний роботяга,
Такі ж мої безхитрісні гріхи:
Украв болта, ковтнув вина боклагу,
Не віддаю з процентами боргів.

Кажу, на жатях я намацав даму,
Обняв її худий, ребристий бік.
І розчахнулася кохання брама,
А поруч спав ледачий чоловік.

Я согрішив. Люблю отак грішити
І тішити засмучених жінок.
Удома їх чекають праця, діти,
Свекрухи остогидлий голосок.

Епітрахіллю утираю сльози,
Трясе ікони звук мого ниття.
А піп донизу опускає носа
Під монотонний жебіт каяття.

Мої слова для нього що снодійне,
А, може, маку з'їв зо три пучка.
Одвертість щиросердна тихо гине,
До рук узяти хочеться дрючка.

Заснув отець. Здолали перелоги.
Хропіння розлякало павуків.
Мою молитву не приймають боги,
Непрощені вовтузяться гріхи.

Священнику не випишеш догану,
Він не рівня простому козаку.
Візьму на сповідь завтра барабани,
Прочищу вуха млявому соньку.

24.07.2017 р.

В одвірках сонця – ти стоїш знічев’я,
золочений, багатий, як монгол.
І золотистих слів твоїх кочев’я
осіло біля імені мого.

Я і сама у сонячнім промінні
у золото квіток перетекла.
І чую, як гуде золотопінно
на кожній квітці золота бджола,

як золотими сонця молитвами
розкаюються будні, суєта.
…Висвічується золотом над нами
одна на двох корона золота.

Горить багрянцем тихий вечір
і заглядає у вікно.
Ще очі бачать твої плечі,
але мені вже все одно.

Все рівно вже, куди прямуєш
і з ким сьогодні будеш спать,
кого в черговий раз плямуєш
і буде хто тебе кохать.

Бо час мине і все місцями
життя розставить як завжди,
і прийдеш врешті-решт до тями,
та пізно буде… Підожди!

Сьорбнеш ти сповна, ось побачиш,
за підлість, зраду і обман,
а що таке життя собаче –
відчуєш лиш мине дурман.

Та все, байдуже. Йди ти з Богом!
З тобою нічого ділить
і за життя твоє, убога,
вже серце зовсім не болить.

20.10.2015

Обличчя ближні, знані відколи ще,
промовлені слова щонаймиліші,
розтулені уста в пізнанні чуда,
розчулення з чутливості дитяти --
усе, що нам вдалося відібрати
у фрески пам'яті, фрагменти мозаїчні,
миттєвостей блискітки блискавичні --
усе приготувалося до лету,
усе затамувало дих в чеканні ...

Ми -- на землі -- не перші й не останні,
ми -- проміжні ... і все ж НЕПЕРЕСІЧНІ,
і кожен з нас вже сам по собі диво,
коли в душі доладно і вродливо
від повноти прекрасних почуттів,
немовби ми із безлічі життів,
в минулім і в майбутнім пережитих,
історією вписаних у нас --
у відповідний обрис, простір, час,
немовби ми на цій землі ОДВІЧНІ --
ми все відчули, все пережили,
і безліч раз за обрій відбули ...

... туди, де Ніл водою голубою
тече ушир промінною габою
і лики вимальовує богів
погаслих сонць, для людства недосяжних --
в ту еру гімнів, еру для поважних
гробниць усопших, храмів, молитов ...

... і кожен з нас цей відлік поборов --
від початків Історії до склону --
і ми були на ріках Вавілону,
і знали, як загинув Вавілон ...
(У часі Час -- страшний хамелеон!) ...

... шумів Шумер -- і ось нема Шумеру,
що нам навіяв героїчну еру
боголюдей, поборників добра.
А людству там відкрилася Гора --
Бескид, ворота в Царство Бога ...
(Така пряма, така крута дорога,
що людство всліпло, сплутало сліди --
і, як завжди, вернуло до води) ...

... на побережжя Тігра і Євфрату,
де рід людський приречений на страту
жертовним скриком, волею богів,
що поганяє воду з берегів
на судний знак "всесвітнього потопу" ...

... чи наші душі вибрали б Європу,
свобідних укрів злачні береги!
Знаття коріння -- це знаття тяги
душі за чимось зовсім підсвідомим --
за отчим краєм і за отчим домом --
скорботних ритмів співаний єлей ...
Праруський Ор, як віщий прометей,
відміряв нам нехитрії талани:
міцні тіла, гнучкі античні стани
й не менш гнучкий, до січі спритний ум,
що не дається ворогам на глум,
а хоч би й набува смертельні рани,
бо душі наші -- ВІЧНІ РОКСОЛАНИ,
зав'язані в життя могутнім в'язом ...

Ми вкотре народилися на світ --
із тих мільярдів, з тих мільйонів літ,
вступаємо в свої каріатиди,
щоб згаснути ... і знову пломеніти!
Горім до тла -- і линьмо УСІ РАЗОМ
над простором і часом,
над простором і часом ...

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Немає що сказати – помовчи!
Не белькочи сон сивої кобили,
а маєш вісті добрі – то кричи
на світ увесь, щоб аж забракло сили!

Коли немає музики в душі –
не дзенькоти, немов на балалайці.
Якщо із серця хлинули вірші –
даруй їх людям, ніби ті окрайці!.

Окрайці хліба, тільки-но з печі.
Вони ще теплі, запашні, духмяні…
Та коли цвіллю тхне – то замовчи,
не псуй багном ти душі полумʻяні!

Коли немає в серці красоти –
навряд чи справа дійде до шедевру.
Набридала сірість, досить пустоти,
псувати непотрібно людям нерви!

А соловʻї затьохкають в душі,
лунатиме мелодія чарі́вна –
хапай перо й пиши, пиши, пиши!.
Отак ти будеш першим серед рівних.

Україно, рідна Ненько, ти в душі навіки!
І твої лани безкраї, й повноводні ріки.
І луги, гаї, діброви, ріки, верболози,
чисте небо, синь безмежна, блискавиці, грози.

Тут пшениця зріє в полі, колоситься жито…
Сядеш тихо під тополю – краще не прожити.
Соловʻї щебечуть дзвінко, дзюркотить струмочок
і пливуть-пливуть хмаринки лиш піднімеш очі.

Я люблю лани безмежні і травневі роси,
зʻїсти кусень сала з хлібом десь на сінокосі.
Заблукати у лісочку там, поміж дубами,
та іти-іти за обрій стиглими хлібами.

Бризнув дощик, сонце сходить, журавлі курличуть
ніби знову за собою у мандрівку кличуть.
Ллється пісня стоголоса мов ріка степами,
я збиваю чисті роси босими ногами…

Ластівки летять як стріли аж до небокраю.
В сині жайвір зависає і веселка грає.
Сміх дитячий лине лунко і рілля парує.
Рідна нива як дарунком хлібом нас частує.

Лист зелений, ягід жменька і трава духмяна…
Україно, рідна Ненько – ти моя кохана!
Люди добрі і привітні, не безлика лава.
Щире серце, щедрі душі і козацька слава!

Сонечко уже за обрій тихо ген сідає.
Як на мене, то країни кращої немає!
Вітерець калини гілку лагідно колише.
Народився тут і виріс, тут навік залишусь…

жовтень 2015

Дорогою юрба людей брела
і кожен з них тяжкого ніс хреста.
Йшли довго, капав піт з чола
й спливла позаду не одна верста.

Та поміж них хитрюга був один.
До лісу він тихенько завернув
і там свого хреста укоротив,
щоб менше плечі хрест йому тягнув.

Він радо подорожників догнав,
з легкою ношею все ж веселіше йти.
Та тільки одного хитрун не знав –
такому недалеко й до біди.

Ущелина розрізала їх путь
і кожен зверху положив хреста.
Як по містку ніс кожен свою суть,
окрім одного хитрого хлюста.

Хрест виявився надто вже малим,
та вибрав жереб сам хитрун такий.
Ніхто хрестом не поділився з ним
й тебе спасти не може хрест чужий!

Такі хрести не жалують нікого
і кожен з нас проходить лісом тест,
бо лиш Всевишній відає, для чого
несеш ти нібито тяжкий занадто хрест.

15.11.2015

Сторінка перегорнута.
Й нехай...
Ніщо насправді
не триває вічно.
Малює зірці сяйво опівнічне
блідий окраєць місяця...
Прощай...
А ще прости
і не тримай жалю,
Ні кривди
чи образи на минуле -
між нами в ньому
світле щось майнуло,
І світло те
я й досі ще люблю.

2017

Твій пронизливий погляд не помітив відразу.
Вечір п‘ятниці, сніг за спітнілим вікном.
А керманич маршрутки, це ж потрібно, зараза,
мчиться так, як в останнє, летить напролом!

Вийшов. Думаю, – Ні, показалось напевно.
Неможливо, минуло вже тисячу літ.
Раптом чую твоє, посміхнувшись непевно,
звичне вже і близьке, – Як ся маєш? Привіт!

Вечір п‘ятниці, сніг замітає стежини.
Як тоді все, але як було це давно!
І слова про любов, що ми дві половини,
але чому ж тоді нам тепер все одно?!.

02.12.2015

Дозвольте завітать у вашу душу
і з вами розділить її самотність,
але іще одне сказати мушу –
мене бентежить ваша безтурботність!

Вона лиш зовні, у очах же – сум
та відблиски зорі, що майже згасла,
а на чолі – сліди похмурих дум,
як у волоссі темнім білі пасма…

Дозвольте розділити з вами вечір,
пройтись удвох до ближнього села,
легкий платок накинувши на плечі,
подарувати часточку тепла.

Дозвольте тишу поділити з вами,
ні поруху навколо, ані звуку,
гуляти поміж стиглими хлібами,
узявши вашу неймовірну руку.

Дозвольте розділити з вами ранок
в промінні сонця, що встає з-за моря,
і зустрічати кожен так світанок,
ділити навпіл радощі і горе...

Дозвольте вашу розділить дорогу,
вузьку, широку, трасу, путівець…
За нашу зустріч дякувати Богу,
за світлої надії промінець.

Дозвольте з вами розділити долю –
сьогодні, завтра і усе життя.
Поставити на пурпур власну волю
і виграти в рулетку майбуття!

Де води рік Дніпра і Бугу
та моря Чорного блакить,
лежить землі вузенька смуга.
Ні, у південну даль біжить!

Шматина Кінбурна. Природа,
відкрита сонцю і вітрам.
По тій косі колись народи
дорогу торували в храм.

Святилище без стін і мурів,
під куполом із тисяч зір,
без купідонів і амурів,
під звуки сотень древніх лір.

Той храм величний – ліки серцю,
бальзам цілющий для душі!
Допомагає він у герці –
шикує думи у вірші.

Ідуть жнива, кипить робота,
врожай збирають трударі.
Не закриваються ворота
на тік із ранку й до зорі.

Зерно із поля возять МАЗи,
газони й навіть трактори,
бо не справляються КАМАЗи
цієї літньої пори.

Лише під ранок на спочинок,
коли роса на хліб впаде,
з напівзакритими очима
свій лайнер комбайнер веде.

Та ненадовго, тут же в полі
години зо дві-три поспить,
а водії десь у стодолі,
і нумо знов мерщій косить!

Бо день в жнива півроку кормить,
дорогоцінна кожна мить.
Свої у полі влітку норми,
а взимку можна й відпочить.

23.07.2017

Милий, колись нам забракне терпіння чи сили
(Чогось там забракне) і кисень у горлі загусне
на камінь і здасться ми втратились чи застигли,
чи й зовсім не з тими, не там, не туди, не в руслі…
Колись нас покрутять втома, безнастрій, будні,
Сказане зопалу, змовчене, непочуте,
Стане самотньо, тоскно, хоч вий, пренудно,
Пусто у грудях, де перше вчувалось чудо…

Знай вже сьогодні: над прірвами сходить жито
Навіть по мерзлому, тож не вагайся, сій.
Там, де тепла не вистачить пережити,
Ніжність постане п’ятою зі стихій,
Виліжкує із суму побляклих відьом,
Вивільнить із апатії чорних круків…

Просто затям: хай як – я незмінно слідом,
Тільки дозволь тримати тебе за руку…

© Мар'яна Невиліковна, 2012

Дівчинко, зерня горіхове, проростай:
Час настає, наступає на п'яти кволо.
Доля поки невибрана - непроста.
Вибери ж нею йти. Не ходи цим колом.
Цим не ходи також. Твій маршрут - униз,
Коренями вплестися в посохлий ґрунт.
Зовсім йому відкритися, без куліс,
Без шкаралупи й проб на нечесну гру.
Він тебе не прийме навіть так. Затям.
(Ґрунт-бо прийма уповні лише мерцем).
Дасть тобі, втім, дозріти в собі, а там -
Випне угору сонцю й дощу лицем.
Випне таку зелену ще і слабку,
Ніби безжально, ніби з не-на-вис-ті.
Зерня горіхове, вір цій землі, слідкуй:
Твердь її дасть зрости твоїй висоті.

© Мар'яна Невиліковна, 2017

Я не пишу, а «вишиваю».
Хай крицю варить сталевар,
а я, буває, ще й клепаю
і закипає самовар.

Іду косарити на луки,
перелопачую город –
усе одно ази та буки
не озадачують народ.

Метафори беру зі стелі.
Є коцюба і рогачі.
Уранці списую пастелі
і силуети уночі.

А вечорами кличу Музу,
як не навідає сама.
Вона поету не обуза,
але мовчу, коли нема.

Відомо не мені одному,
що є боєць – один за всіх.
І що поганого у цьому
або у помислах моїх?

Не оминаю акварелі
не наполоханих сорок
і неопалених зірок.
Боюся лише мене-стрелів.

Думки хапаю на льоту
і маю те, чого не маю,
але нікому не зриваю
підметок з рипом на ходу.

Оце і всі мої секрети.
Казати може й не з руки:
– Я не люблю пусті сюжети
і неотесані думки.

Ніяке діло не минути.
Та пам'ятаю поміж тим:
одне – склепати і забути,
а інше – милуватись ним.


07.2017

І
Як любо, що немає смерті,
коли із вирію летять
високі думи не затерті
як вечорами зорепад.

А ще миліше йти до неї
дощем у недосяжну даль
і аж до осені цієї
сльозою сіяти печаль.

А ще, аби мені самому
на битому путі оцьому
судити, виживу чи ні
у колі милих, любих друзів,
чи із недолею в союзі
тужити у самотині.

ІІ
Дожили до останнього літа
і лишаються лише свої
три дороги по білому світу
у нові і забуті краї.

Завершили намічене коло
пережитої разом пори.
Осягаємо слово - ніколи
у підніжжі крутої гори.

У журі ти єдина і мила,
та немає у тому жалю,
що і ми не своє покосили,
забуваючи слово - люблю.


ІIІ
Сива осінь читає моралі
і тасує колоду життя.
Ти від мене все далі і далі
і тобі у юдолі печалі
не байдуже моє майбуття.

Ми не маємо іншої змоги
як іти у забуті світи.
Починаємо із перемоги.
Не буває такої дороги,
де немає до кого іти.

Розлітаються душі як птиці
з весняної у літню блакить,
де чекає зурочена мить.

Умиваємо росами лиця.
Наша доля дарується квітці,
а надія на волю летить.

07.2017

Повз уважність очей, що пiдблимують хижо і сiро,
не зважаючи на цвiркотiння пустих балачок,
йдеш вперед.
Не слідкуєш за вартісним виглядом шкiри.
Часто публiку томно-манiрну ввергаєш у шок.

Свiт якраз для таких.
Свiт для тебе сотворений, друже.
Вiн такий, як i ти, — йде повз брехнi пустої людви.
Не вiдбiлює шкiру: поживою тим, хто недужий,
бруд слугує — на ньому бридливі зростають увись.
…Хай ростуть.

Ти ж ідеш. В тебе вимiри iншi. І справжні. І глибші.
В тебе безмiр — в тобi недосяжні свiти проросли.
Не уявнi. Живі!

P. S. Не навчилася тонше і тихше,
то ж за патос мене десь нечемно, Андрію, пошли(:)

23.07.2017

У кожного народа свій Христос,
Пілат байдужий, жадібний Іуда.
Навергали своїх гріхів обоз,
Але чужим богам несем до суду.

Своє лайно - сусіду за паркан ,
Неначе із балкона папіросу.
І усихає з люті Іордан,
Стіна плачу - чужих плачів не зносить.

А ми Голгофу утоптали в грязь,
Ще трохи - і зрівняється з землею.
І кожен раб, повія чи то князь
Потроху краде бога у єврея.

Ми - сарана! Набридлі прохачі!
Нахабно прагнемо чужого схову.
До раю (не свого!) поцупили ключі.
І хмурить брови мудрий Ієгова.

У небесах курличуть журавлі,
Під ними сплять Стрибогові онуки:
Не поважають рідної землі,
Чужим законом обкували руки.

Коли ж не стане звільнення від мук
І отченаш Всевишній не дочує,-
Прокинеться незрячий ще онук,
І капища прадавні ушанує.

26.04.2017р.

І там дива: там Ліший ходить!
Там москалі на гілочках висять...
Там сепарів за яйця водять -
Їх гаком хочуть відірвать!
Підеш праворуч - куля свисне
Підеш ліворуч - на кіл всадовлять!
Підеш в атаку - дупа трісне!
І не втічеш - почнуть стрілять!..
8 лютого 2016

Терпимо, но
вот мамы только и отца…
в потусторонней жизни где-то бродят
на улицах прозрачных - радость без лица
не женятся и замуж не выходят
ты там бывал однажды (было… ) повезло
какой-то сбой
болезнью зацепило
оставил всех и всё
ходил через окно
способности? отмалчивался мило
скрывался ты
от санитаров и врачей
душа, она и скальпу неподвластна
ведь двадцать семь подряд
ты к ним ходил ночей
и зрел и знал и верил - не напрасно
умом своим познавши
вериться с трудом
и не постичь
как это всё случилось?
на берегу Десны стоит уставший дом
храни его и
Господи, помилуй…
22-07-2017.

Живемо у час перемін.
Така уже карта упала.
Не ми обирали, а він
у гавані долі причали.

У часу немає керма.
У люду опущені крила.
А на перепутті нема
кому напинати вітрила.

Надія веде уперед,
а вибору долі немає.
Ця дама у смужку буває...
І поки дорога не мед,
нехай хоч удачу поет
рукою за гриву тримає.

                              07.2017

1

Кажуть Кості: не треба віршів.
Краще шубку дружині, саж...
Від Шевченка писав ти гірше,
Ось під грушу клади вантаж,
Докопай до світанку яму,
Заплануй хмарочос, біде,
Ну, навіщо ті епіграми,
Не повісиш реклам ніде,
Не заробиш на борщ, пампуху,
Гаєш час під "ку-ку", "цвірінь"...
А довкола прогрес розрухи.
Пробивається віршорінь...

І кумекає сивий Костя,
Вдовольняє химер... жону.
Стеле осінь жовтаву постіль.
Майоріє душа - на кону...

2

Засихають лілові айстри.
Кожушки дожирає міль.
Мо`, в гаю спіткаєш Чугайстра,
Стрімголов утікай звідтіль.

Диктувала Проза сердита,
Що писати, про кого, де...
Додавала у довгі свити,
Позбавляла снаги, чудес.

І полює тепер на мавок
Височенний патлатий дід.
Він сонети лишив - забава.
Продає при дорозі глід.

Наближається вдень до вогнищ,
Піднімає перо, сірник.
Закривавлена висне вовна...
Є Чугайстер, а Костя зник.



2017

Єдину бачу я у снах,
торкаюся її устами
і до небес лечу, як птах,
і шаленію до нестями…

Вдихаю ніжний аромат
її волосся, запах тіла,
і це зведе мене з ума!
Невже вона цього хотіла?.

Вночі палаю у вогні,
та і не думаю спасатись.
Її я бачу уві сні
і не бажаю прокидатись!

Прошу прощення я у всіх,
кого образив ненавмисно,
бо знаю – то великий гріх
і це роблю я безкорисно.

Прошу пробачення у тих,
кого я скривдив випадково.
Хай не покажеться для них
нещирим жодне моє слово.

Я вибачаюсь і прошу –
забудь, що в серці накипіло.
Як не стараюсь, та грішу…
й лиш марно витрачаю сили.

Бо він, Всевишній, бачить все –
образи, підлості й за рогом…
А кожен хрест свій донесе
у місце, визначено Богом.

По-братськи хочеться обняти,
по кому досі ще скучаю,
і щиро, від душі сказати –
простіть мене і я прощаю!

13.03.2016

Історію писали не герої
забутої уже старовини.
Ми - орачі і ратаї весни.
Але на сході оживає воїн
у кожному учаснику війни.

Ми обереги бойового духу
усупереч Європі і орді.
Одне погано - як укусить муха
і настає у головах розруха,
то кожна жаба лізе у вожді.

Ми захищали волю і свободу.
Віками боронили рубежі
на заході, а нині по межі,
де є один обов'язок народу -
латати діри власні і чужі.

Надія каже, - уповай на себе,
твої діла повідає поет.
Любов і віра - наш менталітет.
Що на землі зав'язано, у небі
уже реалізований сюжет.

Опалені війною - обережні,
та граються як діти із вогнем,
від кого невідомо незалежні,
у всі калюжі падаючи чесно
охайним і опльованим лицем.

Ні бісами, ні Богом не почуті -
учора пацифісти і манкурти,
сьогодні - уособлення біди,
порукою й кайданами прикуті
до дикої імперії орди.

Сусіда має націю убогу,
а ми - сусіду, а її боги -
дияволу одному до снаги.

Чекаємо у ляха допомоги.
Але лукавий путає дороги.
Герої наші - їхні вороги.

07.2017

Промінь сонця блиснув у віконечко
поміж хмар майнула неба синь,
а назустріч по паркету «сонечко»
мчиться, ніби хоче в височінь.

Осінь вже дарунками не балує,
сіре небо даху дістає.
Вітер жовте листя геть не жалує,
гонить містом, мов життя моє…

Вже давно мурахи розповзлися,
ті в шпарини, інші – під кору…
Бо зимою вранці пахне в лісі
й морозець гуляє по двору.

Але варто променю з‘явитись –
та малеча миттю ожива
і мерщій, хай що їй не наснилось,
мчить до світла, ніби у жнива.

"Сонечко", що вже давно спочило,
пробудилось, встало, ожило.
До вікна повзе паркетом сміло,
ніби пташка стало на крило!