Оберігати ниви, і хати,
і душі од усякої химери
готові ми як юні піонери.
Волаємо, – о Боже, захисти!

Але холера ясна, що у хаті
ховаються таємні вороги.
Її не охоронять ні боги,
ні інші доморощені пенати.

Європа помагає ...як рантьє
...і вимагає! Що? «Лапшу» на вуха…
Америка не має сили духу
злодіїв годувати на своє.

Лишається молитися й чекати,
коли мине умовна у жидів
рефлексія жируючих панів
і параноя – гоя ошукати.

А що ми ще уміємо? Офшори
будує наша мафія і ФАК*,
і біля Путі дружній особняк
в Іспанії, Італії, Андоррі.

Малюючи в уяві авеню,
захрюкали любителі «Євбазу».
Є візи і немає керогазу,
аби смалити обрану свиню.

А примус є! Живи на копійки
і вимирай! Подвоїли зарплату?
А то на смерть… Кому? Електорату
…і дітям олігарха – на віки.

Але і копійки рахує живо
ота химера, що веде баланс,
кому додати, а кому і зась,
аби у рай доправити щасливо.

І що воно, якщо не геноцид?
Яка вина у покоління мого,
що має на дотацію убогу
подвоєний оброк на апетит?

І газова об'явлена атака!
І не боїться клоуна Ляшка
ніяка влада... Ось вона яка!
Убитим оголошує подяку.
Із мафією бореться Аваков,
а уряд б'є та й б'є бойовика.

                              04.2017

***
Душа нанизує думки, немов намистинки прозорі,
На павутинку почуттів, на нитку нашої любові.
Тремтить рука і плоть м’яка у грона слів ховає зорі
І чути здалеку яка крихка моя вітцівська мова.

Не кров Христа – терпке вино так невблаганно чашу повнить.
І сумнів ходить – тінь лиха на скронях правди і свободи.
У кошик – паску, писанки, ну а під ними цвяхів тони…
У мертвім морі тільки смерть. Йордан йому вливає води.

Ховають музику вуста у соковитих плесах ранку,
І час молитву молоду вдягає днесь у вишиванку.
А журавель з одним крилом ховає голову в криницю
І хвиля серце огорта у біль святої плащаниці.

Усе не так. Усе не те. І як було – так вічно буде!
Із себе вичавиш раба – там поселяється Іуда.
І скільки вовка не годуй – баран йому найбільше милий.
Народ кричить: «Убий його!». А місця вже нема могилам.

13.04.17

"Свій шлях обирав ти сам,
і хрест – вибір також твій.
То, дивлячись в небеса,
кому ти і що довів?

Чому, зрозуміти дай,
ти любиш усіх людей?
Вони знапастили рай!!!
Чому і в останній день,
скривавлений, в наготі,
прощаєш їм цей содом?!"

І подих уверх злетів:
"…за образом і подо…"

Я настрочу вам про природу
Та про жахи любовних мук.
Для читачів не буде шкоди,
А я свербіж утишу рук.

Чуття померли. Геть не дишуть.
І саду вже давно нема.
А пальці із завзяттям пишуть,
І руку ще не відніма.

Вскубну Пегасу волосину -
Нехай прокинеться лоша,
Та риму хоч одну підкине,
А, може, цілого вірша.

Люблю писати про природу
Удень, а також уночі.
Нехай рясні утішать оди
Моїх терплячих читачів.

12.04.2017р.

Любов"ю огорнула би весь світ,
Добро посіяла би кожному у душу,
Бо ненависть та зло вже так болить
І серце моє кожен день тривожить.

Горять хати у полум"ї війни,
На згарищах лиш вітер завиває.
Невже не можна бути всім Людьми,
Щоби не тішитися тим, як хтось страждає.

А скільки вже поглинула вона
Життів людських,що й полічити важко,
А хтось мільйони тільки загріба
Та "гріє руки" на цім горі нашім.

Здригається у сні дитя мале
І мати молода не спить ночами.
Нехай же її лихо обмине,
Матінка Божа хай оберігає.

Якби могла, то розтопила б лід
Жорстокості,байдужості та зради,
Біду й печаль я розвела б руками,
Любов"ю огорнула би весь світ.

2017 р.

Кружляє вітер, підганяє хмари,
Сльози висушує їм, плакать не дає,
А сонця промінці на землю впали -
І все навколо сяє-виграє.

Вже й мати-й-мачуха пелюсками жовтіє,
Стелиться круглим листом в долинах,
Та маргаритки-гудзички рясніють
На довжелезних трав"яних плащах.

На березі із осоки густої
Джерельце пробивається на світ.
Скуштуєш ти води його смачної
І смак цей пам"ятатимеш весь вік.

Бо не нап"єшся ти такої в місті
І первозданних не побачиш див.
А тут природа хазяйнує тільки,
Чудес казкових робить свій засів.

2017 р.

Тепло твоєї руки
На моїй шкірі.
Секунда - і ми
В ніжних обіймах.

Мій реальний міраж
Моє божевільне падіння
У твій палаючий погляд
Нескінченне вільне падіння.

У нас із тобою є тільки сьогодні
Занурся ж у мене!
А завтра зробимо вигляд,
що незнайомі.

Я свою улюблену майку,
Яка непристойно пропахла нами,
Залишу тобі, як спогад
Про нашу подорож морем кохання.

Я знав тебе все життя
Зустрів зовсім недавно
Ще довго я буду знаходити
В інших натяк на тебе.

2016

Очі сповнені болю і крові.
Ноги ніби не мої.
Знаєш ,рік пройшов.
А відчуття ніби ти вперше прийшов, перед очима якось випадково пройшов.
А я просто взяла і закохалась,
Хоча сама такого не чекала...
Він мариться мені ночами, як жаль що він герой не мого роману.

Я в'яну без нього,
Я дуже по ньому сумую.
Знаєш,як мені жаль,
Що не можемо склеїти дві половини.
Я до без тями сумую по ньому.
Небесного кольору очі,
В яких я тонула мов в хмарах.
Він став моїм храмом.
Стала б молитись до нього.
В ногах у нього б стояла.
Пестила б як дитину.
Молила я Бога про диво.
Та пішов він давно,
По собі залишив руїну.

Мов зібрав Ярило сонця скалки
І весни душею наділив.
І зліпив божествену Русалку,
Дарував мені це диво з див.

Кожна зустріч – знову все незвично,
Ллються коси ніжні із чола.
Так, немовби статуя антична
Враз на постаменті ожила.

І усі розвіюють печалі,
Додають натхнення і снаги
Форми фантастично досконалі –
Добре потрудилися Боги.

Наче відблиск сонячного німбу –
Музика цих пестощів жива.
Всемогутнім Богом із Олімпу
Я себе із нею почував.

12.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ось дні розквітають собі жовто-біло,
і зелень вистрілює бура гора.
Весна захопилась своїм добрим ділом.
У душі весну теж впускати пора.
* * *

Гори сьогодні - ще сонні,
латані сіро-зеленим.
Небо у строгім фасоні
сонце ховає від мене.
Венами річок прошиті
сплячі підніжжя тутешні.
Вічність сховалась у миті, -
в неї пірнаю до решти...
Стукає поїзд у риму
з чистим ранковим повітрям.
Гори ховають незриме
в вершинах, пригладжених вітром.
* * *

Сонце, як десять копійок,
котиться понад горами.
Гори чекати не вміють -
сонце хапають руками.
Вкрали вечірні години
сонця коралову тишу.
Зорі, як очі дитини,
в небі казки нові пишуть.
3.04.2016

...А білі сніжинки
сідали на вії
й тонули у синіх очах.
Снив Київ майбутнім,
замріяний Київ,
і синім усе помічав.

Стояли собори
в шапках соболиних,
розсіював золото дзвін.

Складались
морозним узором хвилини,
які нам видзвонював він.

Який нескінченно
величний Хрещатик,
який без кінця дорогий!
А день той впадав у замети горбаті,
в глибокі заходив сніги, -

в такі, що уже не дійти, не добратись,
в такі, що зайшлись од пурги...
Засніжений Київ.
Примовклий Хрещатик.
І синіх очей береги.


(З книги “Із тернами в серці“, 2003)

В раю гуляла пустотлива Єва,
Над яблуком замислився Адам -
Враз блиснуло і загриміло зліва!..
Злякалась Єва й мовила: «Не дам...»

«Ах, так?!.» - Адам до неї люто -
«Піду я до Ліліт - і назавжди!..»
Адама Єва стиснула за руки
І в ноги кинулась: «Залишся, не іди!..»

Повів Адам її у райські ку́щі -
Удвох вкусили яблука й гріха,
Що насолодою для них став сущою…
Альтернативна є історія й така...


12.04.17

Зачарована чайка на куполі вежі
зосередила погляд у срібну бистрінь.
Легіт ніжно гребінкою хвильку мережить,
в тиховоддя пірнає, шукаючи тінь.

Береги обрамляє пісочок гарячий,
стелить руни м’які під галузки кущів.
В дерев’яному човнику літо рибачить,
З рук годує мастиркою щук, судаків.

Помаранчеве сонце шкварчить на пательні,
спрагло воду п’є небо з Дніпровських долонь.
Розпустилися дреди вербичок зелених.
Вудить на мілководді мальків Оболонь.

2017 р.

А я так хочу вабити тебе,
Через роки, а, може, і століття,
Твоєю бути кращою у світі,
Мов простирадло тепле і м’яке,

Щоб ти бажав зануритись у мене,
І затишку надпити, почерпнуть,
Я хочу надто лиш твоєю буть,
Як істина проста і сокровенна,

Після років сімейного життя,
Після того, як буде донька й син -
Жадана мрія, загадка твоя,
Я хочу буть твоя. А ти – моїм,

А ти моїм, ти згоден? Не мовчи.
Я хочу, як уперше і спочатку,
Як пісня, народилась у вірші,
Мелодія, лунаюча колядка,

Заспівана на тисячі ладів,
А тайна – так і є, а невмируща,
Через роки не втратити б її,
Прожити, наче серед райських кущів.

Біля стежечки вузької на узліссі
Трьохсотлітній дуб старезний ріс,
Він оберігав тут мирну тишу,
Варту безвідмовно завжди ніс.

Його звірі поважали і дерева,
Прислухались мудрих слів птахи,
Бо поради слушнії життєві
Всім допомагали в час біди.

Навіть грім небесний всемогутній
Не чіпав його та обминав,
Чулося глухе його відлуння,
Коли десь на поле швидко мчав.

Дуба й блискавиця не торкалась,
Шанувала мудрість його літ.
Під гіллям густим його ховались
Від дощу комашечки малі.

В лісі він, наче мудрець поважний,
І виховував, і радив, і навчав,
Як сміливий воїн та відважний
Спокій лісу теж охороняв.

2017 р.

Неминучі зустрічі й розлуки
Завжди повні радощів і мук, –
То стискаю радо дружню руку,
То вона висковзує із рук.
То зникають відстані між нами,
То провалля глибшають чомусь, –
То цілую весело без тями,
То журу засвідчити боюсь.
Мерехтять, мов кадри на екрані,
Безупинно чорно-білі дні, –
То розлука тане невблаганно,
То лежить, як насти крижані…
11.04.17

Очима блакитними зелен-барвінку
Дивиться він так уважно навкруг,
Красень-синочок весни диво-квітень
Коня свого пастись пускає на луг.

Хоча там травичка ледь-ледь визирає,
Малесенька ще бліда зелень її
Матінку-землю поволі вкриває,
А квітень там вишиє квіти на ній.

Простелить білесеньку він скатертину
Біля черешні старої в саду,
Вже й не розібрать - вона біла чи сива,
Мудрості вишеньку вчить молоду.

Квітневої теплої днини такої
Хочеться радісну пісню співать,
Бо не перестане усіх дивувать
Весна-чарівниця своєю красою.

2017 р.

Ліпив Господь у середу Адама,
Пухнасті пейса, носа із горбком,
Із товстими підпухлими губами,
Великим загребущим п'ястуком.

Не їв пустельник ягід і грибів,
У носі копирсався наодинці.
Й сердешного Всевишній пожалів -
Встругнув йому до пари українця.

А той Адама, звісно, не беріг -
Погнав його одразу на роботу.
Нема однині в нього вихідних,
Зі свинями працює по суботах.

Брудні вмиває рохлям п'ятаки,
Виносить гидь щодня на гнойовище.
Тверді як камінь стали п'ястуки
І до землі вгинається горбище.

Кнурів не хоче порати Адам,
Для нього ця робота - некошерна.
Вкраїнець каже:- Плуг тобі я дам.
Зори це поле і посій там зерна.

Орав, семіт, недовго - утомивсь,
Впустив чепіги, викинув лопату.
І знов прохання шле свої увись,
Не хоче більше тяжко гарувати.

Творець Адаму виламав ребро,
Заніс його швиденько у хатинку,
Утяв йому іще одне добро -
Спокусливу і пустотливу жінку.

Кохаються із Євою Адам
І на численні множаться колінця,
Своєму богу курять фіміам.
Роботу ж - залишили українцю.

І він утік із раю до Дніпра,
Побудував для себе з глини хату...
Легенда ця - брехлива і стара.
Примушує лиш трохи сумувати.

1

Прив`ялій квітці багнеться тепла.
Довкола юнь - воложиста, весела.
Літоростками повниться бедлам.
Повзуть у Лету слимаками села...

Жене лушпиння возний-буревій.
Розпродує грядки-яри босота.
Плямкоче бодня в хащі лісовій,
Вужі наобіцяли позолоту.

Тече угору стеблами єлей.
Навперегони - коники безгриві.
Із постаменту сходить Галілей,
Шукає циркуль в голубій жаливі...

Жоржина жде - морозу, рук, ножа.
Сповільнені жадання-махаони.
"Ось-ось пожежа... - сюркотить олжа, -
Серпанки підпалила Персефона".

2

Одарить шовком кремезний джиґун.
І ти повіриш - легковага, мудра -
В едем чужих небачених лагун,
Де рибки золоті, дитинні шудри...


2017

Підстригся сад, помолодів,
Весь оновився навесні він.
Лиш хмари у важкій ході
Всі спохмурніли, мов у гніві.

І лють, і лагідність ішли –
Як світло й темрява – у парі.
День залицявся до імли,
Краса ховалась у почварі.

І я радів, і я страждав,
Не знав чого у світі більше.
…Весна сміялась молода,
І плакала в цім дивнім вірші.

11.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

***
Відстань до серця вимірює куля. Вона
Знає коли наступити на горло герою.
Вічно захоплена пошуком цілі та грою,
Вірить: без неї закінчиться кожна війна.

Серце шукає рятунку в неточності куль.
Знає, що всіх умістити у собі не в змозі.
Котиться полем по ледь уловимій дорозі,
Множить шалену прицільність на зношений нуль.

Нуль, ніби яблучко чорне, вінчає мішень.
Мислить – без нього тим двом не зустрітись ніколи.
Пам'ять прожитих життів поміж комами коле:
Все, що напишуть, уляжеться в точне кліше.

Правда розлуки не може тягнутися вік.
В кулі єднає і смерть, і життя чоловік.

10.04.17

Змія, гадюка підколодна
Десь узялася у саду.
Завжди сичить, завжди голодна,
Щодня у Єви на виду.

Кохана - жінка пустотлива,
І любить слухати байки.
А змій хвостом вихля грайливо,
Словами пудрить їй мізки.

Очиська мацають сідниці,
Язик шамкоче про дива,
Вона ж вилуплює очиці,
Ковта облудливі слова.

Підступний змій свого домігся,
І Єва знадилась таки.
У той момент я відволікся -
Душив на носі чиряки.

Вкусила яблуко зелене,
Насмерть загризла черв'яка.
З плодом прибігла і до мене,
І тицьнула під п'ятака.

Надгриз і я той плід нестиглий
Та зуба кутнього зламав.
Невдовзі ангели надбігли,
І Бог нас з Едема прогнав.

Запам'ятай слова ці, синку:
Аби не трапилось біди -
Пильнуй завжди кохану жінку,
За руку по життю веди.

березень 2017 р.

Спасибі, Боже мій, за все,
що день новий мені несе,
за кожну мить життя, яку даруєш!
За жаль і втіху, сльози й сміх,
і за любов Твою до всіх,
безмежну, всеосяжну – Алилуя!

Приспів: Алилуя (4 рази)

Спасибі, що зі мною Ти,
мій Боже, на усі світи,
у всьому, що найбільше так люблю я:
весни цвітінні, співі птиць,
вечірнім спалаху зірниць
понад земним простором – Алилуя!

Приспів

Пробач за наш щоденний гріх,
відкрите серце не в усіх
відкрий, прости, помилуй,- о, молю я!
І за дітей, і за батьків,
братів, сестер і матерів –
молюся і співаю – Алилуя!

Приспів

25-26.04.2016

Алилуя!

Спасибі, Боже мій, за все,
що день новий мені несе,
за кожну мить буття, яку даруєш!
За радість, сум, за сльози й сміх,
і за любов Твою до всіх,
безмежну, всеосяжну – Алилуя!

Спасибі, що зі мною Ти,
мій Боже, на усі світи,
у всьому, що найбільше так люблю я.
Благослови нас на життя,
даруй нам мирне майбуття
під небом України – Алилуя!

Пробач за наш щоденний гріх,
відкрите серце не в усіх
відкрий, прости, помилуй,- о, молю я!
І за дітей, і за батьків,
братів, сестер і матерів –
молюся і співаю – Алилуя!

06.02.2023
Галина Виноградська

* * *

Атрактивність Місяця
за декаду збільшилась на третину,
Отже, виповзли всі,
що в напівтемряві
нещодавно тремтіли.
Хтось, натхненний Супутником,
нахабно лізе під блузку супутниці;
інші просто милуються
бузково-зоряною сукупністю.

А між тим,
найпалкіші прихильники загадкового сяйва
на шістнадцятиповерхівках
дають світилу присягу.
Як же кортить
ухопити в руки важке металеве –
й видобувати Благовіст,
б’ючи по небеснім тарелі!

Понад Голгофою й Синаєм
віки примарами…

– Ти чув?
Ісуса розпинають!
Ходімо, глянемо...

Новітні звичаї і лиця.
А зло – дрейфуюче.

…Обслинить Юда
плащаницю
і хрест,
цілуючи.

10.04.2017

Колись давно сталевого ножа
Засунув папа Карло у поліно.
І в дереві прокинулась душа -
На світ з'явився дивний Буратіно.

Нахабний і шкодливий, наче кіт,
Без сорому постійно бреше в очі.
Відкритий рот на дармовий обід.
Іще малий, а вже Мальвіну хоче.

Довгастий ніс, лупасті більмаки,
Гугнявий голос, рухи дерев'яні.
Долоні - цільнозварні мацаки,
Не дивина, - бо тесля завжди п'яний.

Якби тіла надати всім віршам -
Попастися пустити в небо синє,
Тікав би переляканим лошам
Світ за очі від жаху Буратіно.

Не зауважуй сміху дурня -
Сміється дурень, бо дурний.
Але коли як танком суне -
Спаси нас, Боже, й борони!..

Перш, ніж в депресію впадати,
Поглянь - мо', дурні навкруги
І невгамовні ідіоти?..
Прямуй до власної мети

І не зважай на гавкіт псарні –
Не стане палиць на усіх…
Коли розумний ти і гарний –
Тобі позаздрить кожен псих…


10.04.17

Контрал-це-контрал-ве –
і рондель народився!
(Збережу його на
найжорсткішому диску).
Навантаження менше
на пальці та „клаву”.
Зекономлені сили –
нехай на рекламу.

Написати сонет?
Спроба, думаю, марна:
довший аж на рядок,
і повторів немає.
... Контрал-це-контрал-ве –
і рондель народився!
Збережу його на
найжорсткішому диску.

Не потрібен тут – я переконаний – диспут.
Кожен сам обиратиме, як віршувати.
Я лише приєднався
до лав пародистів,
позитивних оцінок,
напевне ж, не вартий.
Ctrl-C-ctrl-V – і рондель народився!

***
Спотикаюсь і знов підіймаюся,
обтираю з колін, що непройдене,
загортаю у листя розвеснене
потамовану серцем печаль.
Волочуся межи́ бузувірами,
між веселими пишними хвойдами
і лиш деколи смію сказати, що
мені світу цього дуже жаль.

Що шкода цих яскравих метеликів,
ще наївних і геть неспокушених
ліхтарями несправжньої дійсності
чи півтінями модних бра.
А довкола зібрались демони,
учепилися знов до кужелів
і намотують, і намотують
щось несвітле таке, ще пра...

Щось таке ще од звіра давнього
осоружне і неприкаєне,
аж від того земля здригається
і благає спасіння... та
прикривається підступ радісно
віттям білим, у квіт замаєним,
і згорає душа від розпачу,
і метелики, і літа...

І лиш деколи тиша розколеться
та у відповідь бризне просвітленням,
наберу його повно у пригорщі,
аби стало на тиждень хоча б.
Поки вікна чорніють невимиті,
поки двері ридають обвітрені,
поки тулиться дрібка ілюзії
до слабкого, слабкого плеча...

6.04.17 р.

Березень махнув крилом лелечим,
Помчав, віддавши квітню естафету,
А той погнав коня до озеречка
На водопій.Пройтися легко-легко

Між квітів рясту, котиків вербових,
Та підморгнуть берізкам білокорим,
І завітати ще на хлібне поле,
Озимина дала ж бо дружні сходи.

Із сонцем привітатись рано-вранці
Та вшанувати бджілку-трудівницю,
Зимі не залишити жодних шансів.
Весняна радість хай в очах іскриться.

2017 р.

Я тобі розповім про весну,
Про птахів і про квіти барвисті,
Про берізку струнку й чарівну
Та струмки гомінливії чисті.

Я про літо тобі розповім,
Про спекотнії дні й теплі ночі,
Як співають в душі солов"ї,
Серденько про кохання шепоче.

Розкажу і про осінь тобі
Золоту із намистом багряним,
У очах хай не буде журби,
Смуток теж, як туман хай розтане.

Та про зиму повідаю теж,
Срібним плетивом коси порошить.
Як до неї удвох доживем,
То щасливі ми.Так, мій хороший?

2017 р.

Я... Боєць у окопі... Чи п"яний таксист...
Маю клопіт... Від жаху завмер парадиз,
Бо у зіграній ролі читаю сумній
В книзі долі прописаний припис мені...
...на світанку зоря запалає вогнем,
Та, можливо, до ранку не стане мене,
І, відходячи, встигну вловити услід
Парадигму, де заходом може є схід,
Ілюструючи думи холодні тумани,
Посивілі від суму, мов локони мами...
...у кружлянні хурделиць злітаючи вниз,
У душі закапелок мерщій загляни,
У якому тримають незроблені справи,
Що згорять у останнього сходу заграві,
І дівчИна, тобою не створена мати,
Та, не встигнеш якої вже доцілувати,
Гляне з дОкором, хіттю і сумом услід...
...та палає, палає нисходження схід,
Де летіти увись чи донизу далеко,
І з собою не братимеш навіть молекул...
...аксіома застиглості кави глясе
Сенсу коми невігластва втому несе.
В світлі звільнення думи і чистих ідей
Увійду в безкінечної істини день.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117041001097

В ненависті можна кохати,
Позбувшись примарних надій.
Жадати з останннім прокляттям
Останнього щастя - в одній!

О, хтиві, безжалісні губи,
Блудливих очей таїна,
Весь вигляд, і ніжний і грубий,
Розмови жагуча мана.

Хто магію темної влади
Підступно в єство її влив,
Хто пристрасті згубної ядом
Обійми її напоїв.

Я б кляв її, та мимоволі
Про любощі звичні молю.
Страждаю від страху і болю,
Та знов промовляю: люблю!

В глумливих очах я читаю
Омани підступної знак ...
Одначе ганьбою впиваюсь
Захоплено, наче юнак.

Як вістря нічного цілунку
Впивається в душу мою,
Немов Одіссей про Ітаку,
Я мрію не бачить її.

Каліпсо покинув я щойно,
І знову сумую по ній.
Той жереб, позначений чорним,
На лихо дістався мені.

Мамо, сила твоя
в мені –
чуєш?

Як далеко від мене ти…

Знову вічна душа в борні.
Всує
все шукає нових світил.

Скільки ще перейти шляхів
марних,
скільки крові пролити ще?
Скільки треба іще цвяхів
карних,
й запізнілих в сльозах прощень?!

Досить оглядатись довкіл!
Досить
вже співати «не вмерли ми»!
Треба відійти від похміль:
в росах
змити давні химерні сни.

Мамо, сила моя в тобі!
Слухай!..
І у тебе я – не одна.
Міряй незміренну глибінь
Духом!
І відлунюйся у піснях!

09.04.2017

•
• Той день був просто дивовижний.
• Із Аґади неждано вийшли
• Мудрий і дурень, і проноза,
• І той, що запитать не в змозі.
• Тільки-но четверо братів
• Пішли собі хто як схотів,
• Із чотирьох сторін вітри
• В’язанки квітів принесли.
• Мудрий зустрів таку ж бо мудру,
• Дурень влюбивсь в якусь лахудру,
• Ну а проноза за гріхи
• Змію отримав на віки.
• А той, що запитать не вмів
• З-поміж красунь найкращу стрів:
• Вуста і руки вмить сплели
• І в Аґаду разом ввійшли.
• Куди полинули стежки?
• Де тепер згадані брати?
• Які б цікаві ви не були,
• Питать про це вірш не велить.

Роззявлена завждИ на дурнячок
У декого ротяка, наче сито,
Бо звикла із дитячих пелюшок
Усе життя настирливо просити.

У Господа - канючить благодать,
У чортівні - сивухи повну чарку.
Добро зусюди тягне, наче тать,
Обсмоктує губами кожну шпарку.

Ізмалку матір випила до дна,
Її любов глитнула, мов сардельку.
А нині, як зозулі пташеня,
Упхати цілий світ жадає пелька.

Усе життя ротяка ця росла
Харчі нові ковтала з апетитом.
І "усміхнулась" доленька їй зла:
На неї схожі вилупились діти.

За карка ухопили обіруч,
Трясуть її немов солодку грушу,
Бо їм дала свою павучу суть,
Таку ж голодну, ненаситну душу.

Хоча у слові "дай" мала ціна -
Замкни вуста для власної жадоби,
Аби вона не випила до дна
Останні краплі людської подоби.

Вточити крові – це як два по два,
охаяти – те саме, як два пальці...
Але які вражаючі слова
у глибині душі неандертальця!

Вони ще є, хоча й не у норі
і, як усі, бажають пити-їсти.
Від них усі паяци, і царі,
і вегетаріанці-пацифісти.

Недолею нав’язана рідня,
що янгола сльозою умиває,
рятує на пожежі кошеня
і ближнього за долари вбиває.

Хвала Ісусу, ще великий піст,
який усіх примушує до миру.
І хай мене полюбить атеїст
за те, що я не їм його за віру.

І хай його чекає аналой,
аби із храму – у високе небо.
Літературний – все одно герой,
що іноді вдивляється у себе

і думає, – лукавого боюсь,
і наговору, і лихого ока,
і заготівлі білого оброку…

Яка мироточива наша Русь!
Але, буває, хочеться чомусь
напитися березового соку.

                              04.2017

«Біда навчить!»
Ото біда й навчила:
«Гріхи, страхи... –
під’юджує, –
твоє?!»
Клякає тіло
похапцем, невміло.

Душа –
на пальчики стає.

09.04.2017

Хоч я, до свят не шанобливий,
Але вони вражають дивом –
Неділя Вербна розбудила
Мого життя поснулі сили, –
І вже утомлену людину
В собі не відаю віднині.
Любові ніжність нетерпляче
В душі розгубленій жебрачить,
Бо вимагає цілоденно
На полі старості натхнення...
Вербова гілочка розквітла
І стало в світі більше світла, –
Одразу видно недалечко
Яскраву Паску і яєчка.
09.04.17

Ладнала тополя під лемент (воронячу мову)
У зачіску гостру, що звався колись «їжачок»,
Заколками гнізда, щоб теж виглядати святково,
Допоки цвітіння не вкрило усіх колючок.

Гілчасті хатинки розкидала з першої спроби -
Напевно спрацьовує древній жіночий інстинкт,
А може між предків у неї - майстри-виконроби,
Талант модельєра творив свій оновлений стиль.

Вона сумістила доцільне з домашнім зати́шком,
Добавила трохи грайливості модних прикрас,
Усе влаштувала надійно, ледь строго, без лишку,
Стрічає гостинно в дім мешканців з далечі трас.

Проклюнуться в гніздах пташата – воронячі діти,
Вона їх незграбно гойдатиме вітром в гілках,
Як в небо полинуть, тим успіхам буде радіти,
Немовби крилата і вміє літати, як птах.

Їй, певно, насняться польоти юнацько-дитячі,
Як пухом шугала з вітрами кудись навпрошки,
Замріяно-ніжна, легенька, наївна, тремтяча,
Обабіч так близько світили яскраві зірки.

Усе промайнуло, вросла попри шляху корінням,
Струнка і висока – так легше дістати небес,
Забулось літати (здавалося вічне) уміння,
Та, певно, не може прожити наразі вже «без».

До неба полинуть ворони, її вихованці,
Намучиться з ними, бо дуже уже голосні,
Розбудять удосвіт (не спиться їм начебто вранці),
Співаючи дивні, крикливо-проникні пісні.

Та з ними їй краще – неначе уже не самотня,
Бо що тих забавок – лиш вітер зголублює лист,
А так – все ж при ділі, хоч хатня дісталась робота,
Та, власне, у всьому, бажаючи, знайдеш свій хист.

Гніздила тополя на кроні хатин із десяток,
Немов молодиця, що в мріях вже няньчить внучаток.

Ладнала тополя під лемент (воронячу мову)
У зачіску гостру, що звався колись «їжачок»,
Заколками гнізда, щоб теж виглядати святково,
Допоки цвітіння не вкрило усіх колючок.

Гілчасті хатинки розкидала з першої спроби -
Напевно спрацьовує древній жіночий інстинкт,
А може між предків у неї - майстри-виконроби,
Талант модельєра творив свій оновлений стиль.

Вона сумістила доцільне з домашнім зати́шком,
Добавила трохи грайливості модних прикрас,
Усе влаштувала надійно, ледь строго, без лишку,
Стрічає гостинно в дім мешканців з далечі трас.

Проклюнуться в гніздах пташата – воронячі діти,
Вона їх незграбно гойдатиме вітром в гілках,
Як в небо полинуть, тим успіхам буде радіти,
Немовби крилата і вміє літати, як птах.

Їй, певно, насняться польоти юнацько-дитячі,
Як пухом шугала з вітрами кудись навпрошки,
Замріяно-ніжна, легенька, наївна, тремтяча,
Обабіч так близько світили яскраві зірки.

Усе промайнуло, вросла попри шляху корінням,
Струнка і висока – так легше дістати небес,
Забулось літати (здавалося вічне) уміння,
Та, певно, не може прожити наразі вже «без».

До неба полинуть ворони, її вихованці,
Намучиться з ними, бо дуже уже голосні,
Розбудять удосвіт (не спиться їм начебто вранці),
Співаючи дивні, крикливо-проникні пісні.

Та з ними їй краще – неначе уже не самотня,
Бо що тих забавок – лиш вітер зголублює лист,
А так – все ж при ділі, хоч хатня дісталась робота,
Та, власне, у всьому, бажаючи, знайдеш свій хист.

Гніздила тополя на кроні хатин із десяток,
Немов молодиця, що в мріях вже няньчить внучаток.

Поблідла враз небесна далеч,
Зрябіла бризками вода -
Немов дівчина молода –
Весна бурхливо розридалась.

Гілля розкидала довкола,
Волосся рвала на собі.
І розпливалися в журбі
На сполотнілім плесі кола.

Із неба падали слова
Важкі, змістовністю глибокі.
Розчулено, в обидві щоки
Травинку дощ поцілував.

Жалобу одягла зоря
І світла стало мало-мало.
Немов би пісня кобзаря
Струною тонко обірвалась!

8.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ця жінка – пуп’янок розмаю,
весняний дзвін пташиних мов
і срібний струмінь водограю,
що випромінює любов.

Ця жінка – повені емоцій,
чи то на сцені, чи в житті,
її люстерка чисті – очі –
водночас грішні і святі.

Ця жінка – пристрасть і смирення,
Безцінна скрипка – скрипалю.
Ця жінка – просто незбагненна.
Яку люблю…

06.04.2017

2017

Козацькії душі у небо злітають.
Геройських звитяг не бажали вони.
Але ж як Орда на тебе насуває,
Хтось мусить на захист Вітчизни іти.

Не кожен міг Силу і Честь проявити.
Багато хто тихо то пересидів.
Але ж є і ті, хто щоб ворога бити,
все кинув, що мав і у бій полетів.

Багато страждань й невимовного болю
"дарує" мерзенна потвора - Війна.
та все ж відродила когорту Героїв.
зживила Народ, що не було здавна.

Як жаль, свої є знову яничари,
що підло й безбожно шматують людей.
Спочатку розсварять, влаштують почвари,
все кличуть та тягнуть до хибних ідей.

Допоки "прути ми у віник не стягнем",
якщо ж не зумієм людей згуртувать,
у бійні розрізнено тільки поляжем.
над нами "Орда" буде панувать.

То все у минулому було і знову...
Те коло порочне пора розірвать.
Досить сварить українців, панове.
Зрадників треба на шмаття порвать.

І все у нас є: і люди і зброя.
Але головного немає на жаль.
Де Гетьман рішучий що виявить Волю?
Без нього в нас діла не буде. Печаль!

День на вербу вешнюю
Примеряет почки.
Благодатью вышнею
Завербует строчки.

Воскресенье Вербное
Землю обнимает.
Пусть всё непотребное
Как снега растает.

Пусть тепло апрельское
Между строк повеет.
Котиками-почками
Души отогреет,

Чтоб лукавый грешным нам
Не грозил сетями.
Для любви чтоб строить храм –
И не сжечь страстями.

2о10

Люблю природи дивовижний стан,
Коли ось-ось розпуститься каштан.
І синява торкається землі,
І тихим легетом шумлять вітри...

У видноколі безліч різнодив:
Весняний дощ пахучі трави вмив.
А сонця усмішки вмостились на стебло-
І зачудоване барвистя зацвіло...

І квіт магнолії - це ноти скрипалеві,
Перлини неба, ніжність кришталева.
І сам господар дивовижі-хмар
Кремові тістечка у небі малював...

***
Плететься музика по струнах
Лекалами сліпих прозрінь,
На перехресті поколінь
Ліниво нудиться фортуна:

Куди піти?
Піде направо –
Там досвіду не вистачає
Любити класику прощань…
Піде наліво – дивні люди
Стверділи душі, камінь в грудях –
Нема вібрацій-коливань.

А прямо? Прямо – бездоріжжя!
Лиш калабані та горби,
Лиш повні пригорщі журби
Вмивають втомлене обличчя.

І повертатися не личить…
І йти не хочеться.
Лежить.
А час минає поле житнє,
Що ні пройти, ні пережити.

08.04.17

Холодний неочікуваний вітер
Весною залетів після тепла,
Розхилитав замерзлі голі віти.
Йому зраділа тільки ковила.

Бо покотила вже не пустоцвіти,
Розкидала насіння по світах.
Скрізь виростуть її бездомні діти
Й покотяться через поля і шлях.

Насіється багато ковиляччя,
Та батьківщини з них ніхто не зна.
Води і сонця – в землю корінняччя,
Не треба борона і борозна.

Розплоджується перекотиполе
Вже без вітчизни, роду і сім’ї.
Безбатченки, які не мають долі,
Яким чужі співають солов’ї.

У них немає маминої вишні,
Що зацвітає біло у саду.
Все замінили їжею і грішми,
Самі обрали радість і біду.

Їм не потрібні боротьба, майдани,
Злодійських поцілують сотні рук.
На них висять безрідності кайдани -
Байдужі, бо не знають щастя й мук.
28.03.17

Березневий туман розіслався над містом,
Дотають у садочках останні сніги.
Горобці на дротах – цвірінчатим намистом,
Та з небес ще не чути жадане – киги!

Перші проліски вже розкривають очиці,
Попідтинням не видно іще кропиви.
Ще сережки на вільхах не чули грімниці,
Не стримлять край стежин гострі голки трави.

Ще брунькуються, сплять в затуманенім світі,
Сливи, яблуні, буз і столітні дуби.
Та колись до весни ще пригорнеться літо,
Як зеленими стануть яри і горби.

Пережити б ніяке оце міжсезоння,
Де чеканнями повняться ночі і дні.
І на плечі твої опустити долоні,
Та послухати вдвох солов’їні пісні.
16.03.17