Божа корівка навідалась в дім
і чим пригостити красуню?..
може до столу… може, а втім
навряд чи присяде манюня
у неї обліт, звичайний обліт…
ніяких тобі зобов’язень
я - а навпроти увесь білий світ!!!
сум відступив
згодом і спазми…
26.06.2017.

Немає честі більше в світі –
Вітчизні все життя служити.
Любові то найвищі миті –
життя за друзів положити.

Найблагородніше в природі –
за волю воювать народу.
Немає більше насолоди –
повітрям дихати свободи.

Міцнішої немає сіті
за біль вперемішку з журбою.
Нема вершини вище в світі,
ніж взяти гору над собою.

30.01.2017

забув про обід і вечерю
про це ж не напишуть пісень?
спершу одкрию я двері
який там на
дворі день?…

кожен собі шукає пару
діток народжує більшість
світ нам дістався даром?
ось вам і тема
для вірша...

ноти на зов вийдуть із тінні
скрипаль їм підставить спину
майже як Паганіні
замовлю
про Україну…
26,06.2017.

Опівнічна колискова
лине навкруги.
Сплять долини і діброви,
річка й береги.
Спить тихенько сич на гілці
і зозуля спить.
Лиш комарик на сопілці
пісеньку дзуми́ть.
Зорі темне небо вкрили,
не шумить лісок.
Тихо. Вітер свої крила
склав, а колосок
в полі чистім достигає
посеред братів
і рулади вигравають
сотні цвіркунів.
Вийшов Місяць із-за хмари,
став поміж зірки.
Загорілися Стожари
посеред ріки.
Запалив у небі свічку
чарівник-рогач,
виграє в мілкім поті́чку,
ніби хоче вскач.
Упадуть ранкові роси
на поля й луги,
на долини і покоси…
Це їй до снаги,
чарівниці темній нічці.
Хоч далеко день,
потухає місяць-свічка
і не чуть пісень…
Незабаром ранок прийде,
схід пополотнів,
і ласкаве сонце зійде
між рясних хлібі́в.

Все, що Господь мені дає,
тільки моє...
І Він єдиний знає, що потрібно.
Душі моїй падіння та прозріння,
лиш для спасіння шле,
мого спасіння...

2017р.

Цей запах полуниць,
і дощ по підвіконню,
і усмішка м’яка,
що губи стереже
вiд щастя.
Та бринить тонісінько у лоні…
Помішує рука
пахкий тягучий джем.
У пам’ять занесу
світлиною п’янкою
цей вечір, це вікно,
і цей солодкий щем.
Даровану ясу
вишневою дугою
полоником на дно
вливаю.
Ще… іще…

25.06.2017

і хай дощить… і ллє без перестанку
і коротне ще сім разів по сім
розвиднеться, а як же, до світанку
ну чим не привід заспівати гімн?..
чи то умисно, може й помилково
піди пізнай причину тих дощів?,,,
ти знову й знов, як Сонечко, по колу
самотній біль тулитимеш
до слів…
25.06.2017.

Грає старий Андронаті. Слухає сива Мавра.
Гори димлять ранкові. Рвійно верхи шумлять.
Мліють мохи волохаті – лісу магічна аура.
Серденько вповні любові. Тиша і благодать.

Грицю, твоя Туркиня – дике дитя Природи.
(Розумом – не осягнеш. Серцем хіба збагнеш.)
Зіллячко-ворожіння вкотре росою вродить:
прагнеш любові?.. Прагнеш! – лиха не обминеш.

Лихо крадеться стиха. Мавра закурить люльку:
що то ховають крони млою укритих смерек!
Не прислухайся, Туркине… В горличку, чи зозульку
ще обернутися встигнеш – тричі: і цур, і пек…

Сходить огненне сонце. Гори черві́нь залила.
Скрипко, вгамуй свою тугу! Серця не розривай.
Може, схвильований сон це: як я чар-зілля варила…
Грицю, полюбиш другу – зійдеш за гору… і край!

Крайся, карайся, серце – ревно, шалено, дико –
так, як циганська скрипка на висоті смичка.
Так-то любити, Туркине… Бачиш тремку осику –
лінія пліч похила, лінія рук гнучка…

Вже не наслу́хають гори пізні, нічні чування.
Звабою красні маки гордо спливують на воді.
Люди співатимуть пісню – ту, про зрадливе кохання.
Мавро і Андронаті!.. Ваші гріхи молоді…

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Люлі-люлі, дівча́точко, люлі – заколисує втома…
Сарни сплять, олениці й косулі
у косицях Весни-повітрулі,
що зірчаста на ній паполо́ма*.

Гаю-гаю… зелений розмаю – стели свої ло́жа! –
Бо як ранок напнеться,
в диво-цвіт убереться,
в оксамити м’які – дика рожа.

Раз на вік… раз на вік – так Пан-Бо́жич прирік –
злоті ба́вниці в косах…
Чей, не в наві, а в яві торкне чоловік
ружі-устонька, скупані в росах.

Ярів-день, Ярів-день –для весільних пісень–
свашечо́к зі свічками…
Хай насниться дівчаточку красний олень,
що весняно біжить потічками…

…Люлі-люлі, дівчаточко, люлі – повітруля лоскоче…
Олениці й косулі поснулі…
Дика ружа – у шлюбній кошу́лі**,
у косицях – зірки потонулі…

… доня спати не хоче…

*Паполома - архаїчне:покривало.
**Кошуля - діалект: сорочка.

(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)

Всі люблять весну сонячну й квітучу
І літечка барвистий натюрморт,
Хтось білосніжну зиму бачить хоче,
У неї ж стільки див є і красот.

А я закохана у осінь багрянисту,
Тоді ж бо і з"явилася на світ,
Як журавлі летіли в небі чистім,
На землю кинувши прощальний свій привіт.

Стара верба листочки в воду ронить,
Вони пливуть, мов човники малі.
Пора осіння надиха на творчість,
Вірші народжуються в серденьку моїм.

2017 р.

Йшла дівчина у віночку
Та вишиваній сорочці,
І запаска ще червона,
А сама красива й горда.

Різнокольорові стрічки
Розвівав їй сильний вітер,
Намочили срібні роси
Її ніжні ноги босі.

Та вона ішла все далі
І нічого не боялась:
А ні холоду, ні вітру,
Випромінювала світло,

Гарну пісеньку співала
І добро всім дарувала,
Скривдженого захищала,
Труднощі усі долала.

Руки-крила розправляла,
Ворогів перемагала.
Та дівчина - Україна
І для нас вона - єдина.

2017 р.

Я не чекаю, що мій шлях благословлять святі,
І не вважаю, що чорти мене зіб’ють з путі.
Радітиму, як буде так, як ні – не треба дум
Про тих, кого я залишив, і тих, кого знайду,
Бо кожен, хто приходить в світ, невдовзі з нього йде.
Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.

Звеличу праведників я і їх ясну зорю,
Бо я дивуюся й собі, коли добро творю,
І на дурного за гріхи не покладу вини,
Бо переважну більщість їх я подумки вчинив.
Чи то святенник-ереміт, язичник-аморей,
Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.

Як нудно слухати когось, я вух не затулю,
Згадавши, що я тисячам наскучив до жалю.
Чванливу роль без кепкувань і сумнівів прийму,
Оскільки вихвалянь також не бракло самому.
Чи справжні ми на цій землі, чи марево бліде,
Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.

Як випадково від людини прикрощів зазнав,
Я не таю в душі образ, то помилок ціна.
Я не здивуюсь і тоді, як добре зробить хтось,
Бо чемно й відсторонено і я втішав когось.
Тих, що дають і що беруть, і хто б не виграв з них,
Мій Боже, щиро я люблю усіх людей твоїх.

Коли ж народ страшні гріхи у свій закон внесе,
Не вибачу такого я, це гірше над усе.
Хіба що Небо або Тьма мене запевнять в тім,
Що будь-який спокутний гріх в житті чи поза ним.
Чи буде остаточна смерть? Та мертвих чи живих,
Мій Боже, щиро я люблю усіх людей твоїх.

Я людям віддавав себе в пошані і хулі
І ці братерські узи – все, чим жити я волів.
Все, що стосується моїх досягнень і гріхів,
Оцінюйте на розсуд ваш, не так, як я хотів.
Можливо, буду я співцем юрби чи короля,
Митцем, який лише свій час і кола прославляв.
(І скажуть, що доводять це і вчинки, і слова,
Куди б не йшов, чого б не знав і де б я не бував)
Із чим я жив і увійду у Вічність, що гряде:
«Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.»

Є шлях забутий до воріт в землі, що замели вітри.
Орда безжальна стерла тих, кому ворота Бог відкрив.
Навік загинув славний рід од рук безумних злих заброд,
Лише Всевишній знає все про героїчний той народ.

Вино заграло в голові, розширилися груди –
Себе вважали за царів оскаженілі юди,
Проголосили світ новий: безтрудний, нежурливий,
І гасло: «Створимо сьогодні майбуття щасливе»,
Пророками й священиками теж себе вважали,
А люди злочини вождів розгледіли із жалем –
Очільників, що за суддю не визнали нікого,
Підживлюючись пристрастями натовпу сліпого.

Вони досягнення батьків паплюжили щосили,
Фортеці давні і міцні дощенту розвалили.
Натомість – марші показні, що мідяка не варті,
Й місця дозвілля для нікчем, що оточила варта.
Демагогічним крикунам тиран платню потроїв,
Аби цькували ворогів, селян і справжніх воїв.
Зі страхом люди поміж них противників шукали
І Бога створювали, що врятує від навали,
А іншим націям його намісників прислали,
У кожного своє ім’я, що «мудрий» означало.

Вони спитали: «Хто леліє заздрощі зміїно?
Нехай він контролює все: і працю, і людину.
Кого зжирає марнотратство й лінощі огидні?
Нехай збирає данину, для праці він негідний.
Хто одержимий прагненням над кимось мати владу?
Нехай доносить нам усе про вчинки інших радо.
Чи є такий, що і закон сприймає без пошани?
Якщо він допоможе нам, законодавцем стане.
І злодій виніс вирок всім, хто був йому немилий,
А вбивця хизувався, що в суді його звільнили.

У провінційних жителів із нелюдським знущанням
Було відібрано усі зароблені надбання.
Вони підбурили братів до злоби і відрази,
І тішились од крові, що текла за їх накозом,
Усіх підвладних їм царьків навчали бунтувати,
А після виграшу і їх усунули завзято.
Кричали ті, мов пішаки: «Хвала перевороту!»,
Обдурені і впевнені у правоті достоту.
Знехаяли їх владарі, як дрантя чи ряднину,
І всі здобутки давнини зламали до піщини.
Повірені катів також понищили злостиво
Могутність, мудрість, віру та освітлені пориви.
Вони мистецтво і науку ганили захланно,
Їх ціль і цінність, остороги і пророцтво знане:

«Запала тиша, Бог надав їм все, чого вони воліли,
І серце звіра в тому місці, де людське, живе боліло.»

Як заливалися вином, посилювали чвари,
Та серед чистої блакиті вже нависла кара.
Вони відчули, що ніхто не омине розплати,
Руїна сунулась – вони продовжили мовчати
І прикидалися, немов не бачили химери,
Не помічали помилок, та оплітав їх дерен.
І натовп рухався на них, наточував каміння,
Наївно думали вони, що стане їм везіння.
І не було потреби ні у конях, ні у стрілах,
Бо їх всього лише недбалість власна погубила.
Зі сміхом сіяли кукіль, та він дозрів для жатви,
Вони утратили довіру і забули клятви.
Пожирачі хлібів чужих, що не втомились дуже,
Прибічники умиротворення завжди байдужі,
Лишивши незахищеною, втратили державу,
Вона від націй перейшла невігласам кривавим.

Іван Іванович Давиденко

БЛАЖЕНСТВО СВОЄЇ ВАГИ (оригінал)

На небі вже зорі, наче від страму,
Судачать про темну подію внизу,
Узріли чужу, застелену пляму,
Що місить в місиві багнюку й красу.

Так солодко люди, в тузі заснули,
Життя усипили від глуму, від сну,
Дорогу до храму з двору забули,
До Бога не ходять не скорять стіну.

Щоб серцем узяти проміння своє,
Неначе данину життєву з небес.
Що сяєво має, що радість дає,
Що щастя збирає із вищих чудес.

Щоб люди устали, щирі у диві,
Веселі у честі набрались снаги.
Молінь прочитали радо і чтиво,
Узяли блаженство своєї ваги!

Власна бліда копія

На небі світила сховались од страму,
А люди все пишуть і пишуть віршІ.
Купують паперу собі кілограми -
Я теж разом з ними сонет накришив.

Так солодко люди у льолях поснули,
Хропе голічерева ситий мужлан.
Гуде голова моя, наче той вулик,
Шумить від думок, наче злий океан.

Аби читача потримати за вим'я,
Угнати у ступор "красою" вірша,
Я музу припну мотузком до коліна
Аби не стрибало як дике лоша.

Та люди схопилися, мов з переляку -
Високі мудрульки їм не до снаги.
Лиш жалібно виє з-за тину собака
І тягне шкарпетку з моєї ноги.

Давно я був уже в селі,
Гасав малим у літню спеку...
Із тих часів, чомусь, мені
Війнуло спогадом далеким.

В криниці зирять журавлі
В дзьобах затиснувши відерця,
І чистим запахом землі
Впивалося дитяче серце.

Журавлик враз зробив уклін,
Засунув шию у криницю
І легко витяг із глибин
Цебро цілющої живиці.

А нині там пустий майдан,
Піском усипана місцина,
У кожну хату труби й кран
Джерелам чистим йдуть на зміну.

Вже не колишуться зірки
І не мигтять з глибин на мене,
Їх стерли люди та роки,
Усюди лиш трава зелена.

Прогресу впевнена хода
В майбутнє гупа гонорово,
Та пам'ять часто наверта
До журавлів отих казкових.

2017 р.

Обсідає Україну вороння,
Вже не видно ані ночі, ані дня.
Ми шукаємо просвітку навмання,
А виходить, як заведено, дурня.

Обложили Україну навкруги
Ворожиська, воріженьки, вороги.
Та чи вистачить відваги і снаги,
Аби винищити нечисть до ноги.

Видно, довго ще блукати у пітьмі,
Гарувати, як худоба у ярмі,
Аби істина явилась, як на сміх –
Перший ворог межи нас таки самих.

***
Вздовж дороги свічі та лампадки…
Розтривожені квіти і тіні.
Ми сприймаємо війни вприглядку.
Ми невтішні, як думи осінні.

Ну а їм не розвіє волосся
Вітер той, що згинає дерева…
Тільки прапор на цинкові просить
До молитви. До Бога. Сталева

Стрічка літа зав’язує бантик
На хрестах, на словах поминальних.
Літні сукні та мрії солдатські
Розколихує червень-гойдальник.

А дорога веде не до храму.
Повз життя, на усміхнений цвинтар…
Втрата хилить надломлену маму.
Вітер очі хмариною витре.

24.06.17

Над полем сірі сутінки згустились,
на землю тихий вечір опустився.
Шатро небесне зорями укрилось
і хор цикад співати заходився.

Цвіркун дістав свої смичок і скрипку,
на ноти мимоходом подивився,
стрибнув під молоду зелену липку
і з соло до оркестру долучився.

Хто переможе з них у тому спорі,
цю класику не порівняти з репом.
М‘яке проміння розливають зорі,
і музика чарівна лине степом!..

І

Поміж річо́к, в самісінькій долині,
лежить село, немовби на картині,
сади вишневі квітнуть навкруги.
Розкинулось воно у чистім полі,
буяють всюди верби і тополі,
а цвіт акацій – що там ті сніги!..

Стоя́ть рядком будиночки нарядні,
живуть там люди добрі і порядні,
усі при ділі, ба́йдиків не б’ють.
Працюють тяжко, не сидять удома,
їх доля хліборобська всім знайома,
бо кожен знає цю селянську суть.

Там Во́вча* стрімко мчить поміж ланами,
і Те́рса** спить тихенько за тинами,
стави́ – мов сині очі у полях.
Не пристають жита там колоситись,
з криниці можна ще води напитись,
а серце не відчуло слова „жах“.

Із лісу так і манить прохолода.
Як гарно там шубовснути у воду
і пле́сом доплисти до осоки́.
Нарвати в лузі ген букет ромашок,
послухать щебет невгамовних пташок,
полежать під вербою залюбки.

І Бурхани́ ще розправляють спину,
з яких на лижах взимку ми неспи́нно
летіли з вітром, мовби у життя.
Свій ранок разом зустрічали в лісі,
та потім всі по світу розбрелися
і все пішло немов у небуття…

Це Тро́їцьке, це ба́тьківщина мила,
яка завжди давала серцю сили
навчатись, працювати і твори́ть.
Воно, як рідна, лагідна матуся,
у подиху твоїм, у кожнім русі,
в часи натхнення і у скрути мить.

ІІ

Отак було у юності часи…
Минають дні і рідшають ліси,
та й руки до роботи вже не скорі.
Розбіглися містами молоді,
залишилися літні в слободі,
а запитань – мов крапель в Чорнім морі.

І сосни вже не ті, що у дитинстві –
присіли, поховались поміж листям,
не рвуться вгору щоглами суде́н.
Уже не видно першої бригади,
змінилось все, стекло води багато,
і зовсім стихнув „вєтєр пєрємєн“…

Щемить душа і тягне нас додому –
не можемо вже нині по другому,
міське життя дається узнаки.
А Левадки́, Шевче́нкове, Вербо́ве,
серед ланів пшенично-полино́вих –
лиш біль і туга, в жовтні квіточки…

Вже смуток тихо душу огортає,
мов ніж, що навпіл серце наше крає,
за землю рідну, милу, дорогу́.
Самі їй не змогли ми дати ради,
пішла вона у прийми вслід за садом,
тепер волосся рвемо набігу...

Ще журимося на могилах рідних,
жаліємось на долю принагідно,
коли в село приїдем, зазвичай…
А час пливе, не жалує нікого
і скоро й ми зустрінемося з Богом,
бо глядь, де була річка – лиш ручай…

Частіше сохнуть вишні біля хати,
все менше нас, кого зустріне мати,
махне рукою батько з-за воріт…
Не рідко так чомусь воно виходить,
що щастя стороною нас обходить
і снігом тане наш козацький рід…

21.10.2015

День чарівний, на диво тепленько,
мабуть є у природи ресурс...
Ну і, як це буває частенько,
на ліричний лягаю я курс.

Серце б‘ється – як п‘яний мертвецьки.
Випив літр і скінчуся за мить –
цілу дюжину кав по-турецьки...
Ось воно бідолаха й болить!

Але стільки я пити не раджу,
як не раю вам навіть любить,
бо пронира миттєво докаже,
що, існуючи, можна й не жить...

Жити можна і треба, й багато:
ревнувати, страждати, любить,
а як плентать і час марнувати –
то вже краще співати і пить!..

Бо натомість мигнути не вспієш,
а вже нюхати ладан пора...
Засумуєш з нудьги, порадієш
перспективі у ящик зіграть.

Жити так треба, щоб перед смертю
ти безмірно себе не картав,
а сказав, сміючись з коловерті –
пив, любив, ревнував і страждав!

Ні, природа насправді багатша.
День який! Словеса – маячня!
Втім, Висоцький писав би інакше:
„Царство навпіл! Мерщій! За коня!“

Сьогодні сірий чоловік
Підступливо
Встромив мені словесного
меча у спину.-
Боліло,
Думала загину.
По-ханжеськи улесливий,
Як кат,
Землі лопату кинув
У вириту мені могилу,
Лопату чуднівської глини.

І ось стою я вся у ній,
що бабушківська баба
На стерні,
Украдена й обкрадена,
Як кущ терновий по теплі.

Життя – дорога втрат і зрад,
Невпинний його часу хід,
Як і незмінний постулат:
В відкриту душу
Кожен плюнуть рад.

П.С.Але в усьому ж має бути, пане сірий, вага і міра: тепер вже неможливо про пробачення просити за ваше текстом недолуге співставляння добродійку Галину Сіру.

10.10.2016р.

Зійшли сніги, пригріло сонце
І стало чути вже Весну.
Без криги шибок всі віконця
Озер і рік. Природі конче
Пора прокинутись від сну.

Тож, поспішаючи без тями,
Летять небесними стежками
Провісники кінця Зими.
Щоби під їхніми піснями,
Мелодіями та трелями
Розквітнули ліси й лани.

О тій порі стара Ворона
Сиділа на стрункій сосні.
До того зимувала вдома,
У ріднім лісі, та персона.
Її морили голод, втома
Й думки про страви їстівні.

Тож міркувала так: "Якби-то
В достатку й ситості прожити
Весь вік, та ще й байдикувать!..
Як змусити усіх робити
Запаси корму і носити
Їх до великого корита,
Де я могла б їх споживать?"

Довгенько думала-гадала,
Облізлу голову гойдала
І, врешті, вигадала план.
А щоб задумане здійснити
Та ще й на ділі закріпити,
Попрямувала на майдан.

У тому Лісі, слід сказати,
Були всі звірі демократи
І по закону всі жили.
Старалися голосувати
І лиш достойних обирати.
Проте, в парламентські палати
Одні щури чомусь пройшли.

До тих щурів в Дібровну Раду
Стара Ворона і прийшла.
Не зазіхаючи на владу,
Залишила поріг позаду
І до трибуни підійшла:

"Вельмишановні депутати,
Поважні, мудрі делегати,
Низький Вам б'ю усім уклін!
Я тут від імені громади
Вам щиро хочу розказати,
Який наш Ліс тривожить сплін!

Ледь-но Весна прийшла до хати,
Як з вирію давай злітати
Ватага різного птаства.
Як почали вони кричати,
Цвірінькати, репетувати,
Кувати, тьохкати, тріщати!..
Аж загуділа голова!

І кожен птах нахабність має,
Всяк на свій лад собі співає.
Порядку в тім у нас нема!
Як в Ліс потрапиш на світанку,
Позбудеш глузду до останку,
Бо,знайте, із самого ранку
Там какофонія одна!

Якби ж та й Ваша світла воля
Проблему вирішити вмить!
Тоді всміхнеться всім нам доля,
Коли із гір, і з лісу, й з поля
Одна лиш пісня зазвучить!"

Отак Ворона ляпотіла,
Брехати-бо гарненько вміла,
Навчалась цьому триста літ!
Її ж дослухавши, мовчали
Щури й не дуже виявляли
Бажання дати їй отвіт.

Аж раптом з-поміж тої зграї
Найгладший висунувсь пацюк
І мовив: "В нашім Ліснім краї
Проблем пеньок лишень не знає,
І ми їх вирішить всі маєм,
Не вистачає ж стільки рук!

А спів пташиний... Що до того?
Не вартий він яйця пустого!
До нього діла нам нема!"
Впівголоса, по тій же темі
Додав: "Що нам оті проблеми?
Запропонуй реальні "схеми"
Й ми сторону твою прийма."

Ворона каркнула: "Вклонюся
І з Вами, рідні, поділюся.
Всяк матиме собі "відкат".
Та треба, щоби Рада взяла
І правила нові прийняла,
Гарненько всі їх прописала
У певний нормативний акт.

І не в закон, що дишлом дише,
А в Конституцію впишіть!
Як Рада зміни всі пропише,
То вкраєте суттєво більше!..
Тільки, рідненькі, поспішіть!"

Завзяття більшого немає
Ніж в того, хто напевно знає,
Як рученьки свої нагріть.
Схопилися щури за пера
І за годину вже з папера
Всі зміни взялись ухвалить.

І ось дібровами літають
Сороки і всіх закликають
Птахів лісних на Перший З'їзд.
А що за З'їзд? Хто не спитає,
Толком ніхто того не знає.
Говорять лиш, зібратись має
Увсенький наш пташиний рід.

Ну що робить? Як викликають,
То значить, щось сказати мають,
А отже слід погостювать.
Тому з усіх кінців Діброви
Злетілись жайворонки й сови,
Зозулі, горобці... Ой, мови
Не стане всіх гостей назвать.

Коли ж зібрались всі пернаті,
У розцяцькованім халаті
Ворона мову повела:
"Мої кохані та рідненькі!
Вам щастя більшого, ніж в неньки
Сьогодні всім я принесла!

В Дібровній золотій палаті
Подумали про вас, дзьобаті,
І врядування увели.
Тепер усі ми самостійні
І незалежні, професійні,
Одної сіточки вузли!

Асоціацію зберемо,
Тоді-то ой як заживемо,
Згуртуємо крилом крило!
Один за одного стояти
Свободи ревно захищати
Ми будемо врагам на зло!

Та тільки щоб до лав вступити,
Посвідчення щоб получити,
Потрібно дещо та й зробить:
Підтвердіть рівень професійний
Та іспит кваліфікаційний
На членство в наш союз складіть.

А доступ щоби мать на дату
Отого іспиту, ви плату
Повинні будете внести:
Мішок горіхів, жменю рису,
Гороху, проса, каші мису,
Шмат м'яса і відро кумису
Мені завчасно принести".

Птахи сполохались: "Якого
Це дива ми до твого столу
Повинні харч отой зносить?
Набіса нам отеє членство,
Коли ж ми попри це блазенство
Нормально й далі можем жить?"

Ворона каркнула: "Не треба
Гнівить обуреннями неба.
На все у нас тепер закон!
Ви Конституцію читайте:
Не має права! Так і знайте.
Це пройдений вже Рубікон!

А ще ви майте на увазі,
Аби співать пташині фрази
Потрібно стажуватися.
Шість місяців ходіть, просіться
І в мене мудрості навчіться
Як пісні тре співатися.

За стажування, діло ясне,
Ви принесете сало масне,
І ягід свіжих лісових.
Полишите ж як щебетати
І "Каррр!" як зможете кричати,
То прав отримаєте тих

По-новому Весну стрічати
І спільним звуком прославляти
Її живильне прибуття!"
Тут не стерпів хули такої
І речі підлої лихої
Наш Соловейко: "Небуття

Чекатиме ліси й діброви
Коли повідбирають мови
І голоси наших птахів!
Навіщо нам все плюндрувати
І на колінах плазувати,
Не маючи в собі гріхів?

Я навчений співать і знаю,
Як трель вести в вечірнім Гаю!
Своїм я голосом стискаю
У грудях струни всіх сердець!
Принижуватись я не буду.
Нізащо в світі не забуду
Те "тьох", якому вчив отець!

Нехай хоч поведуть до страти
Мерзенні кляті супостати,
Я не боюся батогів!
І не вжену себе в союзи
Й асоціації. Тож, друзі,
Рідних не лишу берегів!"

"Воно-то так, - Ворона каже,
- То ж демократія у нас.
На трон насильно не помаже
І до гілляки не прив'яже
Ніхто тебе. Свободи час

Настав у нашім славнім Лісі!
Вперед, злітай у неба висі
Чи падай каменем униз!
Тож рішення тобі приймати.
Не хочеш ти до нас вступати
В асоціацію? Дивись,

Ти своє "завтра" визначаєш.
Залиш усе, як є, як знаєш,
Будь, птахо, й далі собі князь!
Але врахуй: без стажування,
Без іспиту на мудрі знання,
Без вступу в наше об'єднання
Співати в Лісі тобі - зась!"

З тих пір життя Ворони - казка.
У неї кожен день як Пасха,
До неї - черги на поклін.
Щоб вчить гаркаву партитуру,
Вступити щоб в Карвокатуру,
Не шкода більшості колін.

"Туди хтось хоче?" - хтось спитає.
А більшість очі потупляє
І тихо так відповідає:
"Такий закон у нас у всіх".
Ті ж, хто своєї пісні знає,
Й бажання каркати не має,
Тепер подібні до німих.

У кожній байці є мораль,
Читайте, хто шукає:
Якщо Закон несе печаль,
Він Право попирає.

24.06.2017

Себе він начебто в печеру ув’язнив.
Од клопотів і чвар одбувавсь молитвами.
Покірно щоку підставляв, коли нізащо били.
Осуджувать боявсь навіть мерзенні вчинки,
бо змалечку завчив: «Не суди і будеш не судимий!»
Узимку сорочку віддав на пропиття якомусь волоцюзі.
Сам простудивсь і вмер невдовзі.
І ось перед Всевишнім він стоїть
і усміхається в передчутті близького Раю.
А поруч – грішник, що перед смертю покаятися встиг.
«Ступай до янголів!»- Господь йому велить.
«А я ? Що робити мушу?»- питає праведник.
«Нічому корисному ти ближніх не навчив.
Ніхто не годен повторить твій «подвиг».
Мої створіння щодня грішать і каються.
Отож, вертайсь на землю грішну
і, як усі, хоч трохи поживи по-людськи».
P.S.
Хто недругів і друзів не нажив,
Вважай на світі цім не жив.

Печерний люд сказав: «Бувай,
Романтико! Вона пішла
Разом із кісткою. Вбива
Вірніше кременем стріла.
З богами ловів полишай
Життя, Романтико! Бувай!»

Зітхнув озерний рід: «Бувай!
Ми славили твої віки.
В гірських печерах спочивай,
Минаючи поріг людський!
Вершини втрачені для нас.
Бувай, Романтико сумна!»

«Бувай!» – солдат пробурмотів, –
«Мечем не виграти в добу,
Де йдуть бої поміж димів,
І кулеврин, і аркебуз.
Хто вразив ціль – піди узнай…
Тому, Романтико, бувай!»

«Бувай!» – торговець говорив, –
«Ми обійшли моря усі,
Ретельно вивчили вітри,
Що дмуть на судна звідусіль.
Шляхи – відомі зазвичай.
Відтак, Романтико, бувай!»

«Бувай! Утрачено старе
З вугіллям…» – капітан прорік, –
«Де повний пари уперед?
Як баржа між причалів рік,
На точній швидкості йдемо.
Романтико, лишай кермо!»

«Тебе не доженеш бігом,
Романтико», – запричитав
І дачник теж, – «Разом з гудком
Місцевий потяг, мов розтав...»
Його невидимо для мас
Вела Романтика сама.

На важелі її рука
І потяг відчайдушно мчить,
І будить звук її свистка
Замети снігові умить.
Уздовж млинів і рудників –
Богині паротяжний спів.

І сіє чари там вона,
Де кров пульсує у серцях,
І світлим дивом вирина
В задивлених назад світах.
Промовив обраний співець:
«Учора був її кінець!»

Ми біля батьківських могил,
Де часом вражено хрести.
В них залишки безладних тіл,
Що Схід зі сталлю освятив.

Пошанування все нові
І кожен голову схиля,
І посивілий чоловік,
І недосвідчене маля.

Одне прохання є до вас,
Герої, Господа моліть:
Хай кожен без ганьби стріва
Випробування лихоліть!

Півонії розквітнули в городі,
запахло ніжністю й коханням навкруги.
Ці квіти – гімн весні, любові, вроді,
їм неживого підійняти до снаги.

Чарівно рожевіють із-за тину,
червоні й білі також до ладу.
Їм бракне рівні в цю весняну днину,
лиш ружі конкуренцію складуть.

Нарву букет, поставлю квіти в вазу,
думки полинуть ген до небокраю.
Ті пахощі в полон беруть відразу
й останній дзвоник в пам’яті лунає.

21.05.2017

Минувшина горить у нас чи тліє:
історії, легенди і книжки…
Зсередини нас пам’ять тихо гріє,
а часом – розриває на шматки!

Ця ніч – у п о́ в н і. Свіжоп'яна кров
по краплі крапля зблискує калинно...
Невинна душе, тішся, мов дитина,
допоки дух твій смерч не поборов.
Ще на твої розкрилені орбіти
не вибрехав з яруги чорний лис,
і ще в нетлінній зелені праліс
манить тебе ридати і радіти.
Тож відболій своє і відспівай!..
Чолом тобі, промінносте стозвука –
шалена втіхо і прелюта муко –
воздай уповні, в повені воздай!
Допоки янгол в тебе на плечах,
і зорі з неба падають в прелюди,
і ти вбираєш кисню повні груди,
і величаєш Бога при свічах.
Допоки світло з тебе дзвоном б'є
і зріє Слово соком від наливу –
рятуй мене, найвища мить пориву –
бо вже ось темінь щупальці снує...
Осанна ночі! Я не п'яна, ні...
Ще краплю вточать – й буде по мені.
Уповні – келих. В тім моя провина –
не випита ще добра половина.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Заполони мене, одвічна птахо,
високій пробі тонкості пера...
Це наче пломеніє дітвора
не знаючи ні болю, ані страху...
Над плахою чуттєвих катастроф,
над цвітом невідлюблено зів'ялим –
рятуймо душі від безглуздих спалень!
праотчим кличем висне Саваоф...
Над Волохом роздмуханого літа,
над оберемком прілої трави –
розкрита душе, звільнено пливи,
напівпрозорим леготом зігріта...
В поривах вітру здрібне молочай –
рвонеться пух, прощаючись із тілом...
Розтанувши небесним Фермопілом,
майбутніх втілень риси зустрічай!
Я житиму... коли звогніє осінь –
і догорить обвуглено до тла...
Я житиму... коли стемніє просинь
в разючих бризках крижаного скла...

... Вшамрілий зойк зомлілого крила –
пріч манівців і поступу трути́зни...
Глибинним дихом спраглої вітчизни
квилить тисячолітня ковила...

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

Оце так ніч - дива суцільні…
все як по нотах: кава… «цьом»
торкався губ її весільних
а наче пив столітній ром…
і захмелів і втратив розум
ех, прощавай весь білий світ!!!
на вік сп’янів з одної дози
і заразив тим родовід
і хай дрібнички вже всілякі…
і по кривій бувало йшли
а щоб цвіло - місили каку
і вистиляли на пошив…
усе як всіх… ну, по погоді
тримався ліктя кожен з нас
оце, зізнаюсь при народі -
хай нічка та
й зустріне Вас!
23.06.2017.

Ніч на зміну дня прийшла,
стихла божевільна метушня,
в темряві душа знімає маску,
знов зазнала я поразки.
Уночі стаю сама собою,
огортають ковдрою туга з журбою,
хочу розірвати ці кайдани,
та віками не затягуються рани.
Зав’язав мене давно Ти в пута,
скропленими зради краплями отрути,
образ твій на серці вигорів вогнем,
там болить і крається все день за днем.
Рану злістю й ненавистю залікую,
всіх на Тебе схожих відшукаю,
заберу у них я щастя й радість,
яблуком спокуси вирахую їхню слабкість.
Дороге і рідне знищу,
знаю, Божа кара жде мене найвища.
Та лиш це, від небуття мене тримає,
доки помсти за прокляття довго так чекаю.
Зрадив Ти мене, обравши іншу, кращу,
і за це ,Тебе, я занапащу.
Через Тебе не ростуть у мені квіти,
такі бажані, невинні діти.
Між Проваллям адським й Раєм я блукаю,
як скінчити муки ці не знаю.
Навіть, відьомські, не помагають ночі,
замість малих янголів у мене поторочі.
Знову в темряві сховаюсь,
і,Тебе, я відшукати намагаюсь.
Буду снитись іншим в снах я еротичних,
забирати душі в Темну Вічність.
Буду я з’являтись до жінок,
щоб з фіалок й лілій одягти вінок.
І забрати їхній спокій,
посміятися із їх утопій.
Досконалі всі і схожі,
копіюють Її може.
Вдень такі всі ідеальні,
а вночі грішні і справжні.
Морок обійма холодними руками,
непомітно омиваюся сльозами.
Рік, десятиліття чи століття,
проминуть як мить в жахіттях.
Всеодно, у натовпі, Тебе зустріну,
не впізнаєш суть мою зміїну.
І тоді або вкушу і навік загину,
або знищить в мені зло, та квітка – дитина.
А поки на варті, пильно я чекаю,
вночі людське, цінне - собі забираю,
вдень же, гіркими сльозами, душу очищаю.
Почуттів чужих, хороших, не можу відчути,
знову вип’ю з чаші болю, щоб усе забути.

2017

Ти знайдешся колись.
Запливеш у шифоновий вечір.
Загойдаєш мій дім білим смерком суничних розмов.
Будеш гріти мене, пригортаючи сонячно плечі.
Ніжну квітку немов.

У волосся моє заплетеш помаранчеве літо.
Станеш блюзом легким, залоскочеш в обіймах палких.
І колись я скажу, що єдиний ти в мене на світі.
Подарую тобі цілу пригоршню ранків ясних.

Ти знайдешся, авжеж.
Я це диво не втрачу нізащо.
Нанизаю слова, наче перли, в намисто тонке.
І скажу я колись, що ти мій неймовірно-найкращий.
Що ти – щастя п’янке.
23.06.2017

Звичка

Для нас чуже добро - суцільна мука.
І ліпиться воно до наших лап.
А як спіймають злодія за руку,
То винуватий, звісно, що кацап.

Не нам писали заповіді Божі,
Не нас застерігали - не кради.
Француз - багатий. А хахол - не може.
Мабуть, то нам наврочили жиди.

Садок сусіду трусимо потроху,
З балкона зник трояндовий вазон.
Полегшуємо ми кишені лоха,
Не маєм засторог та заборон.

По цвяхові, по ложці, по цеглині
Собі чуже складаємо в мотню.
Самі себе збороли в Україні,
Але киваємо на кацапню.

Вкорінена шахраювання звичка,
Кишені для чужого замалі.
Сусідова завжди солодша дичка,
А винуваті - знову москалі.

Веде у прірву ця крива доріжка,
Держава опинилась на межі.
Чи здатні зупинити ці крадіжки?
Чи хочем жити, наче ті бомжі?

23.06.2017р.

Казала ти мені „люблю“,
але вночі і то – крізь зуби.
А вранці лиш гірке „терплю“
притримували ледве губи.

Я вірив в темряві губам,
рукам лукавим і гарячим.
Але не вірив по ночам
твоїм нічним словам незрячим.

Ти не брехала при свічі,
а покохать мене хотіла.
Могла брехати лиш вночі,
коли душею править тіло.

Та вранці, у тверезий час,
коли душа тверда й не мріє,
ти „так“ сказала хоч би раз.
Я так чекав цього в надії…

Тут враз війна, від‘їзд, перон,
що далі буде – невідомо.
І дачний клязмінський вагон,
до Бреста їхати в якому.

Вмить вечір без надій на ніч,
на щастя, на тепло постелі.
Як відчай з криком віч-на-віч –
смак поцілунку на шинелі.

Щоб з тими, в мороці, в хмелю,
не плутав давніми словами,
мені сказала враз „люблю“
майже спокійними губами.

Тебе не бачив я такої
раніш, до слів гірких розлуки.
„Люблю, люблю…“ і ми лиш двоє,
та з горя схолоднілі руки.

19.10.2016

Мій чуйний Лелю пізньої весни,
Мій буйний хмелю втомленого літа,
Купайлоньку, сьогодні я – Леліта,
А завтра відійду у сни, у сни.

Я ще цей день і ніч переживу…
Засвічуся, освідчуся, а потім –
Немов бліда Морена у скорботі
Зійду у сон-траву, у сон-траву.

Відпий мене, допоки я жива,
допоки ще зозуля не кувала,
допоки світлі ночі на Купала,
а потім… що ж, нехай і сон-трава.

Хмелій… лелій мене посеред літ,
Серед сльоти осінньої незгоди…
Відпий мене, мої цілющі води,
бо, може, я остання із Леліт.

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Княгине, ще твій серпень не пробив!
Ще на вінці женців ти не просила.
Іще журавка воду не носила,
Іще журавлик трав не покосив…
Навпроти, красень Місяць-Молодик
на тебе визира сліпучим Оком,
і білоткані ризи над потоком
пильнує з очеретів Водяник…
Серед латаття, паполо́м* із ряск,
ти наче вперше – диво-Королівна –
тебе вінча симфонія наспівна
тіарою людських, природніх ласк.
Ти над усім – у снах і наяву –
на пальчиках терни́ переступаєш,
на сім вітрів вітрила розпинаєш:
мій світоньку, я – світло, я – живу!

Семиярило, боже Семияр,
Спали мене купальськими вогнями,
Нехай згорю – без страху і без тями –
Як дар Землі, Природи щедрий дар!

…Чи то в роду у диво-королівн
без каяття вичерпувать скарбниці:
я – одержима! Рими світлолиці
сплітаються в огромний пісне-гімн!

Як молитовно тепляться уста –
То від Купайла жар-перо… жаринка,
То в папороті знайдена пір’їнка
Тобі вінець із Літа випліта.

*паполо́ма - архаїчне: покривало


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Де небо починається? Скажіть.
Ота пінявосонячна блакить.
Оте висоття, що йому спромога
сягнути, очевидячки, до Бога.
Чи не спромога?
Де небо починається? Скажіть.
Між кронами дерев заплелась нить.
Як потягнути ниточку в'юнку,
то небо поторочиться в ріку?
Дзвінку.
Де небо починається? В зірках?
Воно, неначе синьокрилий птах,
розніжилось у золотім промінні.
Я небо теж. Думки мої нетлінні.
У височінні.
Я з небом починаюся. В мені
глибезно, на самісінькому дні,
засіялося квітів, сонця, дива.
Чи я волошка, літеплом щаслива?
Це повінь, злива.
Чуттів.

Уже весна не за горами,
усе чутніше її подих
і сонце з теплими вітрами
частіш кружляє в хороводі.

Вона усім дає надію
на потаємні сподівання –
що збудеться завітна мрія,
прилине щастя і кохання.

Вечірнє зазоріє небо
у ледь відчинене віконце.
Почуєш: «Не життя без тебе»
і спалахне у серці сонце!

І бризнуть промені любові,
нахлинуть почуття рікою,
розквітнуть котики вербові…
Повір – все буде це з тобою!

Брехлива тайна без секрету,
не можна сміючись страждать.
Не стати просто так поетом,
та й просто так – ніким на стать!..

Хто нас розсудить? Боже правий,
навіщо терпим маячню,
коли кричать безумці: „Браво“,
щоб знов співали їм брехню?!.

Чи в родах істини є зерня,
а може це лиш досвід твій?
Чом просимо тоді прощення
навколішках: „О, Боже мій“?!.

Людино, ще недосконала,
печальні сумніви вгамуй
й пізнати вічності начало
бажання ти свої тамуй.

Ще ні одна душа на світі
не появилась просто так.
Все спалахне в потрібні миті,
бо Всемогутній – не простак!

І Всесвіт – це не плід уяви,
земні тут є і плоть, і кров.
Тут геній часто в світлі слави
блюзнірством підміня любов.

Добро і зло – два вічні стяги
ще ворогуючих сторін.
Частіш перемагає Яго**
і довше все панує він…

Бо зло всю Землю підкоряє,
хоч опір й чинить йому світ.
Від тебе в цій борні чекають
яскравих подвигів, піїт!

29.04.2017

Пересіяний з неба ситами, вітром вимитий волі злиток
Рано скинутий ангелом їй, пізно знайдений…
Позаяк і відчуто, й написано, пройдено вже, пережито,
І до тебе засвідчено різними правдами.

У колекції настроїв ти – на полиці, з якої не крадуть:
Зависоко дістати і намарно тягнути.
В картотеці її натхнення – у найглибшій таємній шухляді,
Недосяжний зору і дотику. Це – спокута?

Не народжена ще, дописана в історію безликим кодом
Буде з тобою, долаючи міру сумнівну.
Хтось розшифрує, набачить колізій,
Може – здивується згодом.
Забуде.
А ти – напам’ять, дослівно
Впестиш її у власні архіви.

Цей океан безмежжя і блакиту…
Долонею прикрию пів вікна –
і вже здається,
що пливу над світом
в кімнаті,
де життя моє мина.

А хмари – повз.
Точніше, я – повз хмари,
непізнані небесні острови.
Міраж Надії. Спогадів Примари.
Пливи, моя домівко,
ще пливи…

19.06.2017

Я до тебе, мій Львове, вернуся за тисячу літ,
із криниць непочатих живої водиці нап'юся,
і у місті старому палким одкровенням озвуся.
Привітаймо життя! – і мій вольний, ранковий політ.

З глибини правіків, з висоти сивих хмар піднебесся,
Княже Місто постане в своїй первозданній красі.
У віконнях дзвіниць пізнаватиму лики усі –
в чистих росах Купал і у дзвонах святих Водохрестя.

Моє місто співуче, я в тебе корінням вросла,
у бруківки і площі, вали і обірвані кручі...
Ти могуче, як лев, і, як Дерево Світу, живуче,
доки в прàвнуків наших краплина з твого джерела.

Не змаліє земля... Заповітний вогонь не погасне
доки зріє зерно, доки пнеться на ноги маля.
У безмежжях доріг княжий дух у мені промовля –
через тисячу літ зійде сонце погідне та ясне!

У розкриллі ранковім до тебе, мій Львове, вернусь –
і у величі княжих палат і розкішних медівень
з висоти піднебесь на бруківку твою приземлюсь.
Хай це буде одне із моїх найпрекрасніших втілень!

(З двотомника "Сонцетони".Тон Перший - Поетичний.
- Львів: Сполом,2016)

(пісня)

Старий явір над водою
Усе скрип та скрип,
З молодою дівчиною
Вже козак простивсь.
Від"їжджає на війноньку
Боронить свій край.
Ой, кохана дівчинонько,
Ти мене чекай.

Проженемо супостата
З рідної землі,
Будеш мене зустрічати
Рано навесні.
Старий явір над водою
Усе скрип та скрип,
Козаченько з дівчиною
Знову обнялись.

2017 р.

Заіскрились вогники любові
У твоїх очах, душі твоїй,
Це весна їх запалила знову
Промінцями мрій, нових надій.

Бо життя коротке й швидкоплинне,
То ж бери від нього геть усе,
І не гай даремно ні хвилини,
Поділись добром ти перш за все.

Ближнього зігрій теплом, любов"ю,
Слово ніжне, наче той бальзам,
Зцілить когось, сказане тобою,
В твоїм серці зацвіте весна.

2017 р.

Остогидли пряники,
батоги і злочини.
Полетіли яники,
прилетіли гоцмани.
Пролітає літечко,
а його й не бачимо.
У свою наміточку
потаємно плачемо.
Біженці, чорнобильці,
а між ними гопники.
Половина молиться, –
ой, мої АТОшники.
Половина чергою
лізе за безвізою.
Та із есесерії
поки-що не їду я.
Наварю у горщику
і масли, і ратиці,
почекаю дощику
і нової п'ятниці.

                              06.2017

                        І
Малюю картину. Палітру згущу.
Яка від людей допомога?
Очікую манну. У небо кричу.
Та де місяцями немає дощу,
немає ніякого Бога.

Мене випробовує сам сатана.
Який же це промисел Божий?
Краса у луги подалася одна.
За хатою – вата, у хаті – війна
і доля знущається, схоже.

Не хочу я видіти пику, і тин,
і як заглядає у двір сучий син,
хоча я людина не горда.

Мої забобони гіркі як полин.
Допоки ще я виживаю один,
мене виживає природа.

                        ІІ
Не дивина, що і дощу немає,
і вітер тучі в тартари несе,
і двоєликих Бог недочуває,
коли одне теля двох маток ссе.

В моїм краю одна існує мова
яка лунає ще споконвіків.
Не чує небо язика катів,
ані молитви, ні чужого слова.

Не відає лукавих і лихих,
паяца і заїку, і нічого
із того, що обчовгує пороги
у мачухи. Не чуючи німих,
не знає небо і минає тих,
що моляться і сатані, і Богу.


                        ІІІ
Мені щебече соловейко –
усім куняти не дає.
Не дихаю і за Бутейко
треную житіє своє.

А я і грому не почую,
хоча і насуває ніч.
І поки вдома не ночую,
на мене не чатує сич.

І поки квакають моралі,
готую вила й рогачі.
По радіо наобіцяли
метеорологи дощі.

А Бозя не кує й не меле.
Очима блимає Зевес.
Чекає житіє веселе,
немає манни із небес.

Напевне небеса почули,
що обіцяли нам орли,
як неоперені були
і як обіцяне забули.

Позачергово обманули
і учергове підвели.


                              06.2017

На поліській землі,
Де в росі спориші,
Черешневі сади та жоржини,
Там містечко моє,
Там душа виграє
І в обійми Романова лине.

Зупинюся на мить,
Бо повітря п"янить.
Чути спів солов"їної мови.
Тиха річка Лісна,
Поколінь дивина,
Губить слід у зеленій діброві.

Приспів
Назавжди у душі полум’яній
Ясеневий пісенний Романів,
Неозора блакить голубина,
Мальовнича свята Батьківщина.

Пропливають роки,
А мої земляки
Бережуть, як зіницю, Романів.
За сердечне тепло
За натхнення крило
Вам уклін, мої романівчани.

На весь світ прославляй
Рідний батьківський край,
Одягай вишиванки святкові.
Хай містечко моє
Зі джерел воду п’є,
Вічно житиме в щасті й любові.

2013 р.

Капає дощ і погода капризна,
Небом пливуть чорні хмари кудлаті,
Закрили усе, що і сонця не видно,
А дощ вибиває, мов на барабані.

І по калюжах, дахах та деревах,
По лавочках в парку й віконному склі,
Дарує мелодію щиру й веселу,
Дає життєдайну вологу землі.

2017 р.

Червень прийшов до нас у гості,
Липень далеко, ще в дорозі.
Стара сорока молодій
Розповіда неспокій свій:

-Скільки живу, ще не видала,
Щоб липа в червні зацвітала,
Цей ранній цвіт не до добра,
На все ж бо є своя пора.

Тепер усе переплелося,
Все переплуталось, злилося,
Де ще весна, а де вже літо,
В цю пору сонце ясно світить.

А може липа собі спить,
Й нема кому її збудить?
Спросоння сплутала вона,
Тому й у червні зацвіла.

2017 р.

Я задрімав. Але у голові
Уява одчибучує кульбіти.
Сидять довкола мене на траві
Святенники, пророки, неофіти.

Моє життя поставлено на кін-
Кому із них віддам безсмертну душу.
Їх - табуни. А я - лише один.
Од нежиті, до того ж, не одужав.

Трясе кадилом по-під носом піп,
Бере мене одразу на арапа,
Що задарма жую на світі хліб,
І десятину просить його лапа.

Не думай. Гроші сплачуй і молись.
Дивися пильно ув іконостаси.
А прийде час - мене візьмуть увись,
Шматочок раю видадуть із каси.

Святе письмо підсовує мулла,
Лякаючи тортурами і судом.
В суперників летить його хула,
Мене також не обійшла огуда.

Мовчить, не репетуючи, раввин
І в очі поглядає вельми люто.
Здогадується, що я за один,
Мені бажає випити отрути.

Пішли на мене приступом вони,
Розтягують за ноги та за вуха.
На щастя, навпіл репнули штани,
Я випав і у яр шугнув щодуху.

Недовго пожурилися отці-
Самі себе вхопили в обороти.
Зі злості їхні клацали різці,
Зчепилися, неначе з Римом готи.

Летіли клапті ряси до землі,
Кусалися монахи та імами.
У тисняві чавили мозолі,
Стикалися залізними лобами.

Прокинувсь. У планшеті чути дзвін,
Дізнався, хто зі мною хоче мовить...
Прийшла, нарешті, радість у мій дім:
До себе кличуть свідки Ієгови.

21.06.2017р.