Доживу чи ні до самоти –
що на небі писане, не стерти.
Наші долі ділені на чверті.
Йде остання, Господи, прости.

У чаду щоденної борні
за насущне, віще і минуще
наша проща у останні дні
все одно закінчиться у пущі.

Інколи задумуюсь на мить, –
чом душа за втраченим болить,
наче і її молотять черті?

А перед лицем самої смерті
я щасливий, бо мені щастить
жити, оживати і не вмерти.

02.2016

Переклад

«Це неможливо!» – мовила Причина.
«І нерозсудно!» – стверджувало Вміння.
«До того ж марно» – Гордість заявила.
«Та все ж ти спробуй!» – шепотіла Мрія.

Сиквел

«Все буде як завжди», – рекла́ Буденність.
«Все буде клас!» – Передчуття брехало.
«А мо’ не треба?» – радить Обережність.
"Чи краще завтра..." – мимрила Непевність.
Не витримала Мрія – «Ви дістали!!"

1

Ритвини.
Вулиця.
Чорт якийсь: "...няв..."...
Я лиш спіткнулася.
Любчик упав.

Глибші ковтьоби
Шукав на зорі.
"Їду в Найробі!" -
Ступив за поріг...

2
Стигли вареники...
...висох узвар...
Рік той - у денниках.
Ось календар
Вішаю в Ялті.
Канатка - на пік.
Музика... гвалти...
Синок, чоловік...
Хиби відсутні.
Неділя… срєда…
Пляжники… трутні…
Відсутня вода.
Спека-безодня.
Смоковниці.
Джин.
Джинсики модні
Вже маю. Скажи,
Де той блукалець?
Уникнув тенет?
- Він у Вальгаллі,
П`є козячий мед.
Діви персисті…
Каскад насолод…
Ложе - під листям.
То ж був епізод!
Звідти не вернеш!
- А я й не прошу…

Дідо химерний
Ворушить лапшу…

- Хтось під вербою
За гріш вербував.
Грали гобої…
А вепр обірвав…

Сниво лілове,
Кисільно-густе.

- Він помилково убитий… за те…


2016

Економ не економ. Янеку – «хатинка».
Як текла, тече Дніпром депутатська слинка.
Оп…
Оп…
Оп, або формальність.
Попри знак суворий «Stop!» -
оп-недоторканність!

Рада повністю в багні з краю світу-глобуса.
«Радиться» в робочі дні – джип. Нема автобуса.
Оп…
Оп…
Оп, або формальність.
Попри знак суворий «Stop!» -
оп-недоторканність!

Написав закон «Про око» про «за око око».
Знову вибори… «нових», хто не вб’ється током.
Оп…
Оп…
Оп, або формальність.

Попри знак суворий «Stop!» -
оп-недоторканність!

У сесійній залі свято, то ніхто й не бився.
То комарик та й на мусі (квота!) оженився…
Оп…
Оп…
Оп, або формальність.
Попри знак суворий «Stop!» -
оп-недоторканність!

Не фарбують туалет у зелений колір:
вся «зеленка» - для облич в депутатськім колі.
Оп…
Оп…
Оп, або формальність.
Попри знак суворий «Stop!» -
оп-недоторканність!



Кесарю - на стіл мандат, перед Богом кається...
Депутатський хрест чомусь часто "спотикається".
Оп…
Оп…
Оп, або формальність.
Попри знак суворий «Stop!» -
оп-недоторканність!

11.02.2016

ось твоя посмішка розбуджує світ -
оскара, одначе, отримали інші…
батарейки підсядуть - підемо на лід
рибам читатимо… вудилищем вірші
святої водиці, з простуджених дуже,
отими очима, що наче на свято...
питиме… питиме… питиме ружа...
аж до сп'яніння... і тричі до страти
у день валентина, а може тетяни
зустрінемось мовчки, змінимо ритми
життя похвилинно запросимо в сканер
на аркуш паперу - блюзові рими…
10.02.2016.

Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека
відділ соціокультурної діяльності
запрошують на презентацію книги "Птахокардія" – поезія, переклади, проза (видавництво "Сполом", Львів)
Світлани-Майї Залізняк
16 лютого 2016 о 14 – 00
в літературній вітальні бібліотеки (2 пов. кімн. № 213)

***
Дурне – на те воно і бідне,
аби не сохнула рука
багатія од мідяка.
Невірогідне – очевидне,
але яке воно огидне,
коли грабує бідняка.

***
Як же уміє братія багата
у бідного останнє відібрати,
немитих посилати у бої,
щоб клали душу за брати її,
за їхню владу, і за їх палати.

***
Еліта партії нової
у ролі пана-бідняка
займає площі і покої
окраденого вояка.
І біографія така,
що не дай, Боже, отакої.

***
Що не обираємо, то рило.
Павуки у банці, забіяки,
що садили злодія на вила…
П'явка то була, а чи барило,
рік минає – ось і «скотиняки».

***
А буває й року не минає,
а уже затягує оброк,
пенсії на армію здирає,
і не знає, що воно чекає –
другий термін чи повторний строк.

***
Утрачена віра, немає надії,
і мало любові до ближніх своїх.
Усе ще купуються голос і мрії.
Субсидії влади – корупція в дії
по підкупу бідних, лінивих, дурних.

                              2016

Одна хмара – за Йордан,
Друга на Єгипет.
Хай і сусідським деревам
Буде що напитись.
Хай і в них росте трава
Тричі на покоси...
Господь Бог не забува
Хто помочі просить.
Хай достаток прийде в дім
На всім Близькім Сході.
Не терор із кров’ю – він
Поєдна народи.
І хай повниться Земля
Чим марив Ісая –
З хижаком грає маля,
Зброї світ не знає.

Єрусалим, лютий 2016

В забризкане супутниками небо
я лину на старому зорельоті,
який весь розцяцькованій латками
дитячих спогадів… Дивлюсь назад

на місяць, вже надкушений дахами,
і ночі кіптява повільно осідає
на суперпростору хиткого мегачас
моєї пам’яті.

Там, в надшвидкому світі супокою,
всі крила всіх метеликів – то вуха,
що слухають яскраве денне світло.
Тож фарби чутно надзвичайно чітко,
бо зір – то просто мислення фотонів
у сяєві очей моїх батьків.

Там, в надшвидкому світі супокою,
це сяйво розсипається на зорі
і космосу кудлатий чорний пес
до мене ластиться та й тягне за собою
по зморшках плескуватої землі
на манівці, що треба подолати,
щоб вибігти з ним на Чумацький Шлях.

В забризкане супутниками небо
я лину на старому зорельоті,
який весь розцяцькований латками
дитячих спогадів… Дивлюсь назад,
ледь-ледь не засинаючи з утоми…
Радіохвилі скавучать… Але,
ізнов шерхкий язик протуберанця
лице облизує: дивись вперед,

де ночі кіптява повільно осідає
на суперпростору хиткого мегачас
твоєї пам’яті.

2016

Місяць вже місяць збиравсь як у мандри
(хоче оглянути Марс).
Якось убрався в ранкові скафандри,
адже мандрівка – не фарс.

Виконав точні усі розрахунки,
що підказали сичі.
Пообіцяв дітворі, що малюнки
виставить всім уночі.

Сонечко вдень за дітьми доглядає,
вечора жде дітвора.
Ось уже й декого мати вкладає:
«Спати, дитино, пора.»

Тільки не хочеться швидко так спати.
Сон почекає, є час.
Хай не хвилюється зморена мати,
очі заплющено раз…

Дуже цікаво побачити, що там
Місяць з мандрівки несе.
Марс – це планета, яка по суботам
череду часу пасе.

Час у безмежному космосі може
ще загубитися десь.
Марс у червоному шоломі, схоже,
ну найпомітніший весь.

Ось він, сусід наш, наблизився ближче,
гордо орбіту трима.
Зовсім не страшно! Дізнатись аби ще –
сну у цей час чи нема?


09.02.2016

По колу помолом похилого віку
То блисне в лице, то стрельне у спину
Здебільшого строєм гусари-каліки
Скажи мені, часе, хто в цьому винен…

Спішиш. Напувають маршрути шансоном
Та краще, на мене, хай би вже пивом…
І вітер не виїсть, ніхто не потоне
Скажи мені, часе, хто в цьому винен?

Но є такі в мапі приємні новини…
З порогу до - столу... По-чоловічі
Усадиш навпроти свою половину
Втомлений мовиш: - моя Беатріча…
2019.

Тьмяніють вивіски затерті,
наприклад “Супер-Шаурма”;
іде раптовий свідок смерті,
неначе іншого нема;

крокує станцією свідок,
звертаючи наприкінці
туди, де незворотній видих
продовжується у руці

різкого фельдшера-примари
і вибиває стетоскоп
із пальців, позаяк не має
ніяких додаткових спроб

від пуповини відірватись
і усамітнитися десь
між термосів і прибиральниць
або у світлі перехресть

колійних і лотків торгових
навколо ринку Оболонь
переродитися у подих
чи радше у тепло долонь,

а свідок бачить його матір,
її пологи навісні;

лежить жетон у автоматі,
немовби зерно в борозні;
свого очікують машини,
похрипуючи, як воли;
висотується мурашине
письмо з тунельної імли,
єдиним із вагомих свідчень
лягає на вагонний слід,

хоча геометрично вище
від станцій і народжень від

заходить свідок на зупинку
в недопалках і у росі:
маршрутки жовтої не видко,
тому невиспані таксі

горнутимуться до таксиста
отарою німих овець,
відколи упаде пречиста
зоря йому за комірець.

Січень-Лютий 2016

Перепасую відчай на папір, –
Так буде легше гратися в мовчанку,
Коли душа, затята, наче звір,
Що буде боронитись до останку.

Несамовито пута розірве,
Щоб назавжди очиститись від скверни,
Сум'яття океан перепливе,
І вже назад ніколи не поверне...

Як, врешті, просвітліє голова,
І серце серцю всі гріхи пробачить,
Тоді спливуть у пам'яті слова,
Які ніщо нікому вже не значать.

Теорія поетики беззуба
поезії нічого не дає.
Говорячи не оперно, а грубо,
ця арія не гріє житіє.

Феєрією манить несказанне,
але туди заказана межа.
Не сказане нікого не дістане,
а не почуте – ріже без ножа.

Буває і мелодія сміється,
але душа душі не гомонить,
якою буде амплітуда серця
у неповторну і єдину мить.

Не утішає слово, що родилось
у муках некрасивого життя,
але поету наче і не снилось,
не мріялось, як віще майбуття.

Та радує, що є життя реальне,
і є туди реальний перехід,
аби жило й манило ідеальне
і незалежне
                    від жури
                                 і бід.

2011-16

Не новина -
чиясь не бринькає струна.
Мовчить,
не хоче
чути,
що торкаються.
А глибина -
не міра дна.
І не старіє новизна,
що на поверхні
океану
хвилі
тільки починаються.

І ось
зі сторони
одна із хвиль.
що несподівано дісталася струни.
бринить,
нестримна,
мов без тями хочеться.
Їй навіть боляче,
але
мовчати далі -
буде зле.
Як не гниє,
чому гниле?
Мовчати далі -
коле в очі це.

08.02.2016

Людяність –неначе те казкове диво
в вимірах асфальтових пустель.
Тут сама з собою не живеш красиво,
а живеш, як вийде, кожен день:

у нестачі часу, прикрій шарпанині,
шкоді, заподіяній собі.
Скільки треба шуму в наші дні людині,
скільки втрат у зайвому труді!

Крізь тунель гуркочеш потягом, набряклим
гронами напівпорожніх справ--
а душа застигла оленем закляклим,
пійманим в полон машинних фар.*

Ось вони—завмерлі на глухій дорозі,
де тривоги запах не прочах:
голови точені, стрункодзвінні ноги,
спалах страху в первісних очах.

Будьте незлобиві, ніжні і красиві,
з іншими стрічаючись людьми!
Всі ми в цьому світі—олені лякливі,
вихоплені фарами з пітьми...

2015

З теплом до людей, а від них - колима...
Хуртечні замети. Каміна нема.
До діда Івана ще довго, ще ні...
Десь печі кладе у молитві-броні.

А я понесу невеличкий калач -
Бабусі Настуні. Ось вензель "не плач".
Живі не лякливі, воюють за кус.
Я смерті в болоті з дитинства боюсь.

Прийми мене, Боже, у вічний Супій.
Не зараз, бо жниво... ще жито в копі.

Нехай не стихають зелені жабки:
Не чули, із ким чаркувалася... з ким?
Нехай доростає до звізд рогоза.
Є ті, що вік проти, а більшість же - за...

Розсохлі човни... галушки в молоці...
Розсошенці дальні, близенькі Рибці...

Пирятин.
Сенча.
Крутоярівка.
Брест.
По колу - над мапою - серце-Гефест.


2016

1

Повз абортарії, мерії, храми
Кроком непевним, а часом лунким,
Йде прокажена і шепче «я з вами…».
Пульс аж під сто, калатають дзвінки...

Лику не видно. Спинити не можна.
В дощ не потрібен прояві дашок.
Вміє вночі обійти огорожу,
Кидає дань у діру-речмішок.

Бабця виносить останнє із хати.
Пенсійку дідо віддав без жалю...
Та руйнівниця - весела, кудлата -
Дякує довго, харкоче «люблю...»…

Виразки чорні, кровисті губища,
Цілі непевні, дорога курна...
Тицяє тлустий облесливець тищу,
Я не сказала ні разу «ось... на...».

Що ж ви услід їй регочете «ловка!»…
Надто марудне плетіння сіток...
Надто бридка... не знаходиться вовка,
Щоб заковтнув, як драглистий жовток.

Збилися в гурми чудні небораки...
Знов на танцполі крутійко і верть.
Стихли бандури.
Освистані раки.
Шабля дозорця летить шкереберть.

2

Діти мережать листи чупакабрі.
Хай прочитає - і пустить сльозу.
Вже стрічечки на стовпах і на швабрі.
Нікому пасти корову, козу...

Села притихлі. Під панциром - місто.
Жорна важезні. Утисячне (знов!)
Ради війни учиняється тісто,
Ради війни умертвляють любов,
Ради війни люд збирає пластмасу,
Ради війни компонують слова.
Де ж той месія, що спинить заразу?
Де генерація – мудра, нова?

Стиха джергоче війна: «патріоти…
З клунь повитягую крила, казки…
Ви самознищитись, певно, не проти…
Ось вам тузи подали мотузки».

3

Час аберацій, відхилень і вдиху.
Крик очищає куточки легень.
Йде, бо впустили, приземисте Лихо.
Погляд відвернеш - і... анітелень…

Повз абортарії, башти, аптеки
Тягнуться чорні бинти, лжеперкаль.
Ллють ацетон сердобольні ацтеки
В щойно закуплений псевдограаль.


2016

Це тане час у клекоті смоли,
рубає тіні лезо гостромісячне.
Це ж з ким ти люльку миру засмалив?!
Тобі ж бо довіряли сонми!..тисячі!

Закопаний, не в землю, томагавк -
у совісті оспалі надра врізаний -
Це він бере тебе на клятий гак
із того миру, мучить у Форт-Пікенсі.

Залізні коні...сни - такі бліді,
хураре бризже, кров на кожнім камені.
Отруйні риби в "огняній воді",
хребти - і стріл, і плем"я - переламані.

і попри все: завжди є вибір!...є!
Не здатись до кінця під смерти гронами.
ти - взятий експонатом у музей,
на обзір - лялькопудом у фойє!
Ну що ж ти, Гоятлає?! Що, Джеронімо?!

…А лиш одягну Чорне Сонце
Й одразу – Світ в моє віконце –
Засліплює:
Люблю тебе!

А все, що інше –
Не моє!

О, Доле!
Що ти з мене хочеш??
Ти ніби гордість мою «мочиш»
В спокутах і жалю…

За нашим дивним,
Неодмінним,
В очах історії – незмінним
Коханням чистим,
Як намисто,
Роси…

І, Смерте...
Хоч коси,
Хоч не коси…

Та вже наведено мости…


08.02.2016

А подруга порадила:
Скажи йому,
Що любиш!
…А я не можу… –
Раптом долю згубиш
Його?..
Ще й особливу,
Незвичайну,
Таку неординарну,
Із завданням тайним…

Та менше з тим…
Я впевнена – він знає…
На разі, просто сил не має
Протистояти
Тим,
Хто проти нас…

Чи може просто ще не час?..
__________________________
P.S.
Є в цьому магія якась –
Публікувать свої думки…
І хоч про них не знаєш ти,
Мені буває трохи легше…

Мій болю!
Чуєш??
Відпусти…

08.02.2016

двері відкриті сину, ходім додому.
ти вже по горло втопився у власну втому,
і до душі твоєї діла нема нікому.

не торжествуй над світом - світ тебе обійде.
в цьому святковому блядстві таких як ти не чекають ніде.
скільки в просторі цьому вкарбовано наших імен,
і слідів, і долонь, і молитв перемішаних з кров'ю.

на гарячому сході, на кожному метрі землі,
де кістки твоїх предків, де зараз ведуться бої,
скоро ранні цвістимуть інеєм плодові.
скоро ми перейдем, як зима, у трагічну історію.

перекроєння пам'яті. час повертатись до стін.
ось і ти переходиш останній рубіж блок-постів.
твої мрії далекі бажання мізерно прості.
ти найнижча з основ піраміди Маслоу

але визріє вибух. і потім уже, з висоти,
ти розкажеш як славно і легко вдалося нам перемогти!
а про решту ні, слова ні слова

Я молюся завжди,
Бо мені ця Холодна гора
Найтеплішою стала
І здалеку стала близькою.
Відтоді наші вікна
Світили з любові й добра.
Лиш тополі під ними
Дивилися ввись самотою.

На всі сторони світу
Летіли шалені вітри.
Церкви маківки скрізь
Осявали земне і небесне.
І здавалось тоді,
Що коханням своїм ізгори
Захищаєш мене,
Щоб за тебе мій біль не воскреснув.

Щастям був ти мені
У спекоту й сніги...
Уночі та удень
Ти тепер став моїм оберегом...
Ми у різних світах,
Та моєї ріки береги
Колихають зорю,
Для якої цей світ був ковчегом.
31.03.15

Зимовий день короткий стих.
Настав ясний, чарівний вечір.
І Київ мій розправив плечі –
Летить на крилах золотих

У майбуття високе знову,
Скидає ланцюги раба…
Іде відродження доба,
Звучить все більше рідна мова.

У ботсаду у нас – Тибет
Позначив ці епохи злами,
І вільну мудрість Далай Лами
Несе у світ орлиний лет.

Немов звільняється від криги
Русифікації земля –
І як подивишся здаля –
Зелені крапки скрізь – відлига.

Багряний відсвіт із небес
Розсіює всі чорні хмари –
Зникайте – темряви примари –
Для світла мій народ воскрес!

30-31.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка

Далеко ще до райдуг і громів,
Ще заметіль на вулицях лютнева.
А ти зробити так і не зумів,
Щоб я відчула серцем вчинки лева.

Щоб знала я і радість і тепло,
В твої долоні сховане обличчя,
Щоби коханням повнилось зело,
Де краплі сліз, неначе віск зі свічі.

Тепло вже розкошує у полях,
В чужих краях, з чужими небесами.
Та не зліпив гніздо любові птах,
Йому вже нецікаво бути з нами.

17.02.14

Завірюха заметіль завія
Занесе засніжені замети,
Заворожить, заморозить зиму,
Зорями засипле задзеркалля.

Засинає знічена заграва,
Заблищить забілена землею
Занебесся з`єднане зорею.
Зметено, засліплено, замерзло.

Зупинити заметіль запізно,
Залишила зачекати зустріч,
Заведе зупевне, заквітчає.
Закружляє засвіт завірюха.

Забуття здобудеться зрадливе,
Заморозити захоче захват,
Захопити зовсім. Залишило.
Залишила. Знову закрутило.

Знов здалося. Забавка? Забава?
Заворожено знайду зачасся?
Загадкові знаки задорожжя.
Загадкова знахідка зимова.

Залишине
На теренах інету
Шифроване послання
Тобі
Та іншим сприйняте…

Так,
Це було́ безвихідне зізнання,
Поширене на всю планету:
Без тебе важко вижити…

Не в тому,
Не в фізичному оперенні –
То без проблем, не думай, –
Залишитись собою,
В своїм мерехті,
Не відрікаючись життя зі струмом…

Ти не прийшов…

І стало це великою спокусою:
Подарувать надію
То́му
Гайдамаці русому,
Що так про мене мріє…

Вони в нас теж беруть шматочки серця…
Чи може додають в життя дрібноту «перцю»?..

Як я до твоʹго?..

07.02.2016

                        І
Там, де поять коней амазонки
і Актей Аталанту жене,
наречена моя незнайомка
уночі навіщає мене.

То майне силует Артеміди,
то зоря Оріона зове
у сіяюче пекло Аїду,
обіцяючи диво нове.

Але я її поки-що чую,
як далекої флейти луну,
не обніму, і не поцілую,
та чекаю її неземну.

У мозаїці сну не боюся
малювати живі вітражі.
Я забуду, що це – міражі.
І аі полиновим уп'юся,
і сльозою умитий, проснуся
у обіймах земної душі.

                        ІІ
Не чекаючи вищої міри
за спокуси у цьому раю,
ми готові понести у вирій
і осінню надію свою.

І пустелею Семіраміди
по дорозі у теплі краї
ми підемо, минаючи біди,
оросити оази її.

За зорею – за обрії долі,
за луною – у інші віки.
Ми обоє, як вітер у полі,
обганяємо наші роки.

Наші душі іще у погоні
за цілющим напоєм богів.
Поки я за тобою летів,
ти була у моєму полоні,
як рука у гарячій долоні,
як ручай, що зело напоїв.

                      ІІІ
Повертають у небо дороги
і немає уже вороття.
Оббиваючи Божі пороги,
не чекаємо ми перемоги,
а кладемо за неї життя.

Даниною вертаємо Музі
поетичні алькови її –
і луги, і поля, і гаї.
Є ще Ліра у цьому союзі,
і мої найзапекліші друзі,
і омріяні муки мої.

2001

Не підстаркуватий, а старий,
Павіан із ласими очима.
Не виходить зі своєї гри,
Сім десятків має за плечима.

Мов сардельки, пальчики пухкі,
Збляклі очі, спина вже дугою.
А дівчат щипає залюбки,
Корчить з себе юнака, героя.

З розповіді – був який козак!
А вірніше – просто Дон Жуаном.
З гречки не вилазив, видно знак,
І зробився горе-павіаном.

Діти розлетілись по світах,
До других втекли його дружини.
Він і нині вільний, наче птах,
Все шукає юну половину.

Мов коліно, лиса голова,
З порцеляни сяють білі зуби.
Навсібіч улесливі слова,
Із грошима – та іде до згуби.

Викине його життя ріка
На чужому березі далекім.
Не поможе синова рука –
У його гнізді чужі лелеки.

27.03.13

Поволі тане сніг на тло,
свою руйнуючи оселю.
- Не пий з плебеями вино,
панянко зимо…, бійся хмелю.

- Дозволиш раз спалити сон
вологим подихом тепліні –
і захитається твій трон,
і почорніють білі тіні.

Немов задавнена печаль,
маліє обшир ареалу,
де продається ще кришталь
у касах зимного вокзалу.

Була білявка на лиці,
а потемніла, наче з горя,
і лиш ранкові студенці –
її остання непокора.

07.02.2016

Для зневірених душ небеса пророкують занепад.
Загубивши основу, стають безпорадними дні.
Занедбаєш контроль – і тебе обсідають халепи,
Ти звіряєшся злигодням, наче найближчий рідні.

Це не казка, не сон, а звичайний рокований епос,
Це – підкорення будням, не вартим такої ціни.
Все безжалісний час, окрім душ, незворотно розщепить
І змішає також у великім своїм казані.

Він ітиме невпинно самотнім сумним пілігримом,
Побудує бар'єри і спінені греблі порве,
Не покаже нікому обличчя таємне без гриму,

Та нестиме щодня і щомиті прозріння нове.
Не зламати його, не здолати, він, завжди незримий,
Наче фенікс, відродиться з попелу і оживе.

2016

1

Цяця-дитина.
Округлені очі.
Доня-царівна.
Намиста сорочі.
Хлопчик на гірці сміється - аж бризки...
Сотні полеглих, прихованих...
Списки...

Перегортаю... трамбую цукати...
В стані бродіння - укропи і вата.
Довбні нетесані... Злі демагоги.
Храми для мертвих, живим не до Бога.
Палять, микитять... простягують руки...
Багнуть зачаття... кредитів... розлуки...

2

Дід у салоні шерхоче пакетом.
Мнеться... "Задорого...". Йде собі тихо.
Тигрове око хотів - амулетик.
Лиш доторкнешся - зникає столихо.

3

Кожен шукає - каміння, калорій..
Гори у марах. Марія у горі...
Весни.
Зажинки.
Словесна меляса.
Ми є народ чи пливка біомаса?

Дагеротипи минулого... рейки...
Дешево тьохкають лиш соловейки.

Ген безприхилля вляглося в ковтьобу.
Встало не зразу... з десятої спроби.

Кошик з вутятками їде до печі...
Хочу в Пирятин - розправити плечі.

2016

Піти на гамірний базар,
в різноголосся лайок, жартів,
пізнати радість однодумства,
отруту в’їдливих образ
і заповітний світ ідей
своїх поставити на карту,
де витанцьовує, гуде
бджолиний рій тріскучих фраз.


Заприязнитися на сайті,
зчепитись з ворогом до крові,
словесні рани зализати,
у комусь схвалення знайти.
О ці уперті, лихоманні,
нічні сидіння доранкові,
потік новин, коменти, блоги,
їдкі емоції, пости!..


Під ранок тихо повернутись
у білій втомі порожнистій,
за ніч огледівши доволі
чужі терени і світи,
в інтимний сховок серед лісу
із сонцем плутаним у листі,
де лиш єдина в світі стежка,
мовчання приязне і ти.

2016

Чотири роки лиш любов живе,
А потім в інший вимір переходить.
Хай буде завжди почуття нове,
Нехай лиш тільки мимо не проходить.

Комусь любов – єдина у житті,
Назавжди – до останньої хвилини.
А хтось нових шукає почуттів,
А істина – вона посередині.

Нехай не залишає нас любов,
Нехай бентежать трепетні тривоги.
У потаємну казку знов і знов
Хай кличуть зачаровані дороги.

Хай буде все, чого серця бажають,
Хай ранки нам озвучують пісні,
Хай будуть дні погожі і ясні.
Хай нас шалені ночі окриляють.

Разлетелась с ладони зола,
Унесенная ветром разлуки,
А любовь догорела дотла,
Нам оставив лишь памяти муки,

Оставляя дрожание струн
Наших душ, на которых играли
Композиции лгунья и лгун...
Только струны уже замолчали.

Расставанья натянутый лук
Купидоновы стрелы уносит,
И обида ребенком в углу,
И прощенья никто не попросит.

Ветра ветренный экс-поцелуй
Подытожит конфликт интересов,
И уносит с ладони золу
Словно ноты доигранной пьесы.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116020601612

Завбачлива доля,
як найманець,
стежить:
паркуєшся змалку
епітетом "скрежет" -
піклуєшся-прагнеш,
мозолі натерши,
а той-таки "скрежет" -
усе-таки перший.
Завбачлива доля.
Любиш не любиш -
яка там
корупція (?),
долю не купиш!
Ломаються стріли
об сторожа вежу,
що й сам за собою,
з'ясується,
стежу...
Здавалося б,
стінка
тонка і прозора.
Нова ось сторінка -
не те, що учора!
Підходиш до трапу
нового етапу...
І хтось повертає
залишену
шляпу.

06.02.2016

Не каюся, що я – із могікан,
але актор палаючого віку
дописую не п’єсу, не роман,
а реквієм людині-чоловіку.

Які бували лицарі-мужі!
Які були мелодії тривожні,
і як не добачали душу кожну!
Але і нині брати рубежі
без ризику і вироку не можна.

І як летять до вирію роки
від самого початку і до краю,
біля якого облизня піймаю…

Усе минуле кане у віки…
Але найцікавіші сторінки,
як дії п’єси, все перегортаю.

02.2016

Грудневий Харків. Надвечір̛,я.
Трамваї сонно шелестять.
Не видно в небесах сузір̛,я.
Немає снігу. Хмари сплять.
Все уповільнене і тихе,
Неначе кадри із кіно.
Немає слів, не чути сміху.
Перебродило вже вино.
Усе вляглося. Зникли болі.
Мовчить життя. І сліз нема.
Колись усе цвіло любов̛ю,
Без неї - у душі зима.
А серце навіть без сумління,
Пігулки жменями ковта.
Моє пройдешнє покоління -
Вже половина в засвітах...
Частіш сідаємо всі разом
За поминальнії столи.
Минулі гордощі й образи
У небо з друзями пішли...
Стрічає тепло рідна хата,
Герані вікна обняли.
Ще треба встигнути багато,
І дочекатися бджоли,
Весни, тепла і білоцвіту,
Приїзду внуків і дітей...
Роботи стільки ще до літа,
Щоб стріти рідних і гостей.
17.12.15

А давнина ще стукає у двері
Дощем чи снігом, поглядом твоїм.
І я сліди лишаю на папері,
Думки про наш колишній спільний дім.

Я віршами закреслюю минуле,
Де від любові рвалася навпіл.
Душа, на жаль, нічого не забула,
Відчула біль, попавши під приціл.
30.09.15

Моя любов - заметена спокута,
Засипана снігами забуття.
До неба піднялась, не досягнути!
Заполонила серце і життя.

Невидима була, немов повітря,
Та навкруги були її сліди...
Тепер вона розвіялась на вітрі,
Безкрилим птахом чорної біди.

І світ померк, упали з неба зорі,
По них ступаю, бо сліпа від сліз.
Не думала, що від кохання корінь
Так глибоко мені у серце вріс.
02.02.16

Раз-два-три-чотири-п"ять!
Що про космос треба знать,
Щоб туди злітати,
Вірний курс тримати?
Тайни Всесвіту відкрито-
Он планети по орбітах
В космосі кружляють,
Сонце огинають.
А до того, як злітати
Треба їх порахувати
Бо ще заблукаєш,
Як усіх не знаєш.
Ось Меркурій, Ось Венера
За Землею Марса сфера,
За Юпітером- Сатурн,
А тоді- Уран, Нептун,
З курсу щоб не збитись,
Пам"ятай- їх вісім!
Відпусти їх політати,
Доки будеш підростати,
Бо земля і небо
Створені для тебе!.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116020501286

Коли свою земну закінчать путь,
нехай святяться, Боже триєдиний,
солдати, що, мов діти, упадуть
в засмаглі теплі руки України.

З космічною любов’ю в унісон
співатимуть загиблі у любові.
Останній бій, немов жахливий сон,--
і мир, немов зітхання по розмові...

Юначе тіло в болю задзвенить,
за націю пройшовши крізь горнило,
у думці сивим птахом пролетить
спокійне й вмиротворене «здійснилось».

І хтось для них рукою розійме
границі цього світу і сполуки,
і вічна Україна їх збере,
як хлопченят, у материнські руки.

2014

... у списку імен кругової поруки
ніколи раніше в ніякому разі
мене добивали до смерті із лука
життя не -- "а шо?"… а суцільна зараза…
пішли в небуття вже давно айболіти
минуле ковтне... прощавай, ліліпуте!
і мовчки ось так порозходились діти
а Бог таки є!
себе б не забути…
05.02.2016.

Дихає товща моря спокоєм благодатним
Риби блакитноокі злегка гойдають штиль.
В ньому дрімає небо - сутінки переждати
І розіллятись вранці шовком прозорих хвиль.
Жадібними ротами риби хапають зорі,
Щоб на глибинах ночі ледь освітити путь.
Мушлі цілує небо, їм про вітри говорить,
Як вони попід сонцем на висоті цвітуть.
Годі про сонце, годі, час надійшов поспати,
Зблиснуть сріблясто спини, рівно напнеться гладь.
Дихає товща моря спокоєм благодатним,
Риби блакитноокі, небо і море сплять.
2016

1

Нью-прокуратори, авантюристи,
Бевзні-дедали, ікари іклисті,
Внуки Варавви - хрестаті плюгавці,
Дайте месії місцинку на лавці!

2

Вівці офірні...
Знекровлені списки...
З рук вуркаганів метнулися диски.
Падають назвиська. Мовкнуть заводи.
Витрішки. Сцени. Глухі ляльководи.

Вічна Марія. Замарені віча.
Божі подоби лікують... калічать.
Десь недалеко - за хату чи триста -
Тайна вечеря... і змова нечиста...

3

Мінні реалії... малева-шкіци...
Міні-шматочки вселенської піци.
Сонця додайте, маслинок лілових!
Смажаться в печі хорти-птахолови...

Маєстатичні обскуби-лелеки.
Миші агітки трамбують у глеки.

Дивні оказії з нашими... з тими...
Все буде ок. Ще й лаванда ростиме.

2016

Світло в мені –
Божа іскра горить,
Радість життя переповнює груди,
Хочу кохати, сміятись, любить,
Вірю, Господь мене ні, не забуде.
Янгол мій - то
Нерушима стіна,
Сильний і добрий,
Я вдячна довіку,
Як розпізнала,
Що я не одна.
Бог дасть усе мені:
І чоловіка,
й прихисток,
й захист,
розраду душі,
вірую, вірю,
на те Божа іскра.
Вдячна за досвід свій
І за вірші,
Щастя натхнення
І милість велику.

А віз і досі,
досі при дорозі.
Блищить ставок,
джмелі в траві гудуть...
Оглянуть віз
три стельмахи не в змозі.
Чому?
Ні Лебідь, Рак,
ні Щука не збагнуть.

Тим часом Плуг
впрягли Коня тягати.
Реве Бугай,
побачивши нове...
Та ще й не в полі -
просто серед хати...
Бугай у дверях громізкий -
ото й реве!

На мокрих джинсах сохнуть шаровари.
Розпочинають ціни повстання...
Про віз
забули як різновид тари.
У балаклаві
голова коня.


05.02.2016

Вібрує час, немов сигнальна линва,
крізь простори натягнута між нами,
й пір’ясті хмари по прозорих ринвах
мчать, стигнучи на шкірі неба шрамами.

Мчать, стигнучи в очей куточках зморшками,
витягуючи храми в хмарочоси,
і ми ступаємо ногами босими
по тому, що здається нам стежками.

Та й ступні свої ріжемо у кров
об линву часу, нею всім сигналячи
про те, що ми ще є, що вдвох ізнов
не даємо рознести світ на далечі.

Не даємо розпорошити обрії
на паралелі чи меридіани,
бо ми – не позначки, для креслень добрі,
а креслярі без страху та догани.

Які єднають неодмінні миті,
щоб ласкавці зустрілись неминуче
на одній ниті, на одному промені…
«Тримайся, любо, я тягнуся пучками!..»

Вібрує час… Вітри гудуть галактики…
Але, хтось усміхається тепло
і линву перетворює в стебло,
з якого ми й зростаємо з тобою.

2016

двоголовий орел твоє серце клює моя ненько
двоголовий орел прагне тіло твоє шматувать
тебе знає весь світ наш чорнобиль і думи шевченка
і не можна тобою як шматою* днесь торгувать

я собі не прощу навіть миті отого мовчання
бо рабом я не був і рабом я не буду… є світ
у стрию й за дніпром всім нам сходить та зіронька рання
і так є так було і так буде мільйони ще літ

і я – вільний як той хто тобою живе в станіславі
як той пращур сірка чи отой хлібороб із степів
не один козарлюга поліг у бою не за славу
а за волю твою і за сльози сестер матерів

двоголовий орел споглядає на твої терена
і полює скажений на дочок твоїх і синів
як не буде ТЕБЕ не залишиться місця й для мене
лиш шумітимуть верби й калина поміж ясенів…

я собі не прощу і сьогодні і завтра й потІм……..

*ганчіркою (діал..)

2014

" чи виправить горбатого могила?! " --
піди пізнай, могильників пітьма…
пасе своїх на випасі Ярило
горбатих, серед інших, там нема
чи виправить інсайдер щось подібне?
я вас прошу: не скигліть наперед
ви уявіть: ковтнете знову хибне --
і поруч губ хтось іксом промайне?!…
чи виправить апостольське страждання
несправний ваш до лих імунітет?!..
можливо, якщо ви в своїм бажанні
бодай на половину вже Поет…
05.02. 2016.