часто займаємось дурницями
порпаємось у мотлосі так ніби певні
що хтось – великий невідомий хтось –
зронив туди перлину необачно.
щоб не ходити далеко беремо власну голову
що схожа на покинуте горище
з неодмінною павутиною у кутках
та постійним шарудінням мишей.
от ми й переповідаємо старі байки
та й таке воно – що може бути цікавішим
аніж поговорити про себе
про свій розпач і горе і звісно що любов
про свою любов про цю набридливу любов
таке відчуття що у цьому світі є тільки любов
велика всеохопна любов і більше нічого
хоча покажи мені бодай двох людей
що можуть любити один одного
без виставлення рахунків
ще можна говорити про безліч інших речей
які не вартують слів – адже про те, про що ти
не можеш промовчати, не треба й говорити.
але це таке, все одно потім говориш про любов.
але звісно що є речі які дійсно важливі
до прикладу он мурашки розчавлені трамваєм
все таки спробуй уявити весь цей розпач
всю таку есхатологічну невідворотність
всю цю довершену приреченість мурашки на рейці
і що там буде з нею потім опісля всього цього
чи впізнає її мурашиний бог чи богиня
в них мурашок себто ніби матріархат
і чи оплакує мурашина королева своїх хлопчиків
і який власне мурашиний рай
чи це великий затишний мурашник на небі
а чи навпаки щось грандіозно підземне
і що вони роблять в цьому раю
бо знаєш важко уявити мурашку яка грає на арфі
у затінку райських кущів а якщо вона й далі працює
то що воно за рай такий некомфортний
і що таке комфорт для мурах і чи є пекло для мурах
адже вони ніби нічого не роблять поганого
і чи вартуєш ти особисто раю з усіма його привабами
чи пекла але ніби ти теж не робиш нічого поганого
безліч питань і кожне цікаве та потребує твоєї уваги
напиши колись про це. принаймні спробуй

Пересохший родник...
А ведь сколько испито когда-то...
В подсознаньи возник
Калькулятор, считающий даты
Наших встреч...

Дрожь твоих преклоненных коленей
В ожидании сладкого плена...
Это бред.... Между нами стена...
Я один. Ты одна.

Я на праздник Ильи
Колос ржи дистиллирую каждый,
И настой спорыньи
Исцелит виртуальную жажду
Наших встреч...

И увижу тебя на коленях
Отражением эхо вселенной
Тайны жизни, испитой до дна.
Я один. Ты одна.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116091500916

ДО БОГА В ХАТУ

Світ – спить... Лягаю демонів приймати...
Смерть – вмрить? Встраши́лася вмирати!
Життя... Конає... Щоб іще не здати
Краплей свої́х... Йому б не знати
Що у Різдві сенс – Смерть узяти...
Амінь... Аби вловити й цілувати
Своїх... І не добіг... До Бога в хату...

Павло Гай-Нижник
9 вересня 2016 р.

Там, де, розбивши неба моноліт,
протуберанців виростають вежі,
злітають астероїди з орбіт,
згадавши раптом творення пожежу.

Оту, прадавню… Першу. Первородну.
Що працювала з глиною планет,
яка твердішала і твердь природно
людини набувала силует.

Він зовні дуже схожий був на глек:
такий крихкий, що вщент його розбити
могли не лиш палкі метеорити,
а й впалі шишки сосон і смерек.

Ліси горіли з видноколом враз,
іскрилися немов зірки у всесвіті,
а кожен з нас в неопалимій безвісті
ставав осердям всіх космічних мас.

І астероїди не на, а круг
вже мчались, вигнувши орбіт мальстреми,
щоб знов горіли сонячні системи
й крутилась кожна, мов гончарний круг.

2016

Бути поза грою -
зберегти обличчя.
Освятили зброю,
мед, перо індиче...

Водоплавні діти,
щебетухи-мами...
Хоче мер вціліти
між героїв драми.

Цифрами в капканах -
вбиті безіменні.
Кажуть "мир - погано"
голені тюлені.

Геймери-чортиська,
На тачпадах роги.
Рубікони, зиски,
втрачені дороги.

Плинеш понад сіном.
Онде міст висячий...
Дивні переміни.
Знов трембіта плаче.

На губній гармошці
грає без`язике.
Ціль тече по ложці
У жалі-гвоздики.

Дзигарі осінні
у димах зелених.
Пийте чай, мартіні...
Сійте цикламени.


2016

Поки миготить ще життя,
А воно не дається двічі.
Наче в своє майбуття,
Зазираю у осені вічі.

За хвилею того туману.
Зазираю що там за межею,
Чи світлого злота омана,
Чи небо покрите іржею.

Хоч знаю що справа мізерна,
У вікнах прозорого слова.
Зовсім не лишилося зерна,
Одна легковійна полова.

2016р.

Приходить час, і я іду - до себе
Попити чай о п'ятій двадцять дві,
Порахувати кількість хмар на небі,
Дивитися на клини журавлів...

Іду до себе - і не знаю місця,
Куди приходжу пити теплий чай,
Ані будинку, ані назви міста,
Чи довезе туди старий трамвай?

Але я там - і споглядаю всесвіт,
Хоч ніби в гостях, упізнала все,
Думки, сервіз і післясмак від бесід,
І чай терпкий, повітряні бізе...

Ось п'ята тридцять. І чекають справи.
Пора вертатись до нудних реприз
І замість чаю смакувати каву.
Іду від себе.
Внутрішній турист.

і біжать
шоколадні дні
по соленій воді хвиль

скік – скок
і вже море — солодке
й пісок

і
осіннє
із лаймом та льодом
мохіто

і
шоколадний вітер
з крилами чайок

і
луска марсіанської риби
з медовим блиском

— а літо?
а літо баба допродує
у жерлах везувію
на Привозі

В українських полях,
у запеклих боях,
де під «Граду» розкат
стогне рідна земля,
де за дружбу й любов
проливається кров,
український солдат
в бій іде знов і знов.
Не за брязкіт монет,
славу чи кабінет,
а за волю дітей
б"є в степу кулемет
і хоч зрадами нас
підкосили не раз
та свободи вогонь
у душі не погас.
Знаю місце в раю,
тим хто волю свою
і народ захищав
у смертельнім бою,
вірю холод пітьми
подолаємо ми
і до наших осель
знов повернеться МИР.



Геник Лис 2015р.

Прохолодно, знову осінь.
Сухе листя вітер носить
і під ноги застеляє килими.
Знову мряка і тумани
накривають землю зрання,
сива осінь - передвісниця зими.
Вже летять ключем лелеки
в теплий край,кудись далеко,
понад кронами обтрушених садів,
з неба жалібно курличуть,
ніби за собою кличуть
в ті країни де немає холодів.
Осінь нам милує очі,
теплі дні холодні ночі
у душі моїй то радісно, то щем.
У грайливім танці вітру
осінь створює палітру
мов життя наше
барвисту під дощем.




Геник Лис Осінь 2015р.

Чому воюєш в Україні,
недавно братський нам народе,
чи думаєш, що на руїнах
свою імперію відродиш,
чи може тобі місця мало,
чи з"їсти вже не маєш чого,
чому над сином плаче мама,
в жалобі батько сивочолий?
Чому мішаєш кров з землею
в степах безкрайнього Донбасу
в вогні російських артилерій
гуля війна до смерті ласа?
Чому солдатів посилаєш
в наш рідний край нести кайдани
і їх мов злодіїв ховаєш
у чорноземи без пошани?
Ти подивись, як згуртувався
народ до бою волелюбний,
ти на таке й не сподівався,
тебе твоя жадоба згубить.
Тобі брехня туманить очі
і кляпом затикають рота
та ти вже звик і вже не хочеш
з "царем" за правду поборотись.
Можеш палити і вбивати
та знай ніколи і нікому
свободи дух наш не здолати,
він переможе біль і втому.



Геник Лис 2015

Я не звикну до слова «двохсотий».
Дикий термін! Зловтіха зловтіх!
Наче смертю затверджена квота
В нашім (вже і не нашім?) житті.

Правил часу приймати не смійте.
Кожен був лиш один отакий!
Він життям заплатив! Він – не сміття!
Він тримав найзапекліший бій.

Отому не шифруйте, не можна.
Біль безликий? Скажіть матерям,
Що родила «двохсотого» кожна,
Щоб поклав себе на вівтаря

України… Двохсотий? Ні, перший!
Плоть від плоті, розчахнутий біль.
Дикі терміни холодно брешуть.
Це манкуртів вподобаний стиль.

Але ми – не манкурти. Ми – нація.
Закарбуй – кожен – перший, один!
Бо «двохсотий» - твоя деградація.
Ти двохсотий? Чи нації син?

23 травня 2016 року

...вот этот в Юрмале аврал -
простейший шоу-интеграл.
"Квартал" порядком всех задрал -
его и подлечил скандал.
Конечно - публику порвал...
Опять (с полметра) в глаз попал.
Ну!.. Душка! Интеллектуал!
Ведь зал не спал и не зевал?
Ремесленник ватных лекал!
Еженедельный ритуал,
который нас за жабры взял
и лет так ...надцать подержал...
Теперь живет велик и мал
в гетто под вывеской "Квартал".
Он всех нагнул и от...бал.
Мы не народ - квартальный зал.
Відтак майбутнє - це підвал -
над ним - чуми тотальний бал,
де мова - третьосортний кал,
а телевізор - канібал!
І прикро - не куток - квартал!
Сюр-політичний віртуал.
Неначе насмішив кагал
цей низькопробний шоу-нал.
Ну что вы!.. пусть живет "Квартал"!
Разве неправильно сказал?
Всех именами их назвал?
На завтрак-ужин новый вал!
Двуликих зона, ареал.
Всегда транзит, всегда вокзал.
Альтернатива? Смейтесь - сал(о).
Останній рятівний сигнал.
13 вересня 2016 року

Підкрадалася тихо
Осінь в темній імлі,
Прохолодою дихав
Ранок в нашім селі.

Вдень ховалася Осінь
У високій стерні.
Забарились в дорозі
Життєдайні дощі.

Хоч сюрчить тепле літо ,
Загордилось.Та все ж
Пізня осінь крізь сито
Дні процідить дощем.
12.09.16.

Мов дрова у каміні, дотліває
Зоря ясна вечірня між гілля…
Одразу холод заповза до гаю.
Ну де ти взявся, клятий, звідкіля?

Стає з тобою знову сіро, нудно.
Ти у якій норі, скажи сидів?
І виліз, наче музика паскудна -
Із того ресторану на воді.

Весь настрій зіпсували на природі,
Та я вас до уваги не беру.
Хай з неба голос пролунає «Годі!»
І блискавкою опече Перун.

Хай подарує спокій ця ідея –
Я згадую заграву у меду.
Прощаюся з вечірньою зорею,
Додому весь просвітлений іду.

4.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Сюркочуть коники в траві, всю ніч сюркочуть,
Так, ніби все, про що мовчу, сказати хочуть.

Їх слухає небесних зір юрба строката,
Щербатий місяць-поводир стоїть на чатах.

Сузір’я взялися в танок мені на втіху,
Жаринами Чумацький Шлях засипав стріху.

Вляглася спека попід мур перепочити.
Точéні тіні на стіні, як сталактити.

Ми мовчимо. Рука в руці, а погляд вгору,
І тільки коники в траві сюркочуть хором.


10-13.09.2016р.

Усі закони космонавтики
торочать нам, що повсякчас
є спротив лобовий галактики
на струмені космічних трас.

Речовина до квантів стерта…
Які там к бісу кораблі,
що можуть, до нудьги безсмертно,
в безмежжя линути з Землі!

Та ми, космічні хулігани,
штурхаємо знов материк,
жбурнувши з нього космоплани
і, схований в легенях, крик.

Здаються хай комусь нестямними
Батурин, Київ, Херсонес,
та браття-інопланетяни
здіймають очі до небес:

хто там у зоряних озерах
втопає з галасом без слів?!
Хто вигоряє в атмосферах
до крапель зоряних дощів?..

Це ми!.. Це ми, здолавши простір,
не даємо, щоб звук цей зник,
бо космонавтика є просто,
спрямований в людину, крик.

2016

 
літовесна, зимоосінь
теоретичні істоти
зростаючі при дорозі

аніяк не дізнаєш, хто ти
марячи за фрагментом
фрагменти чого, уоте

матерії духу мертві в
лабетах без ладу прози
безжального сакраменту




 

Очеретяний кіт і повітряний змій,
Ходіть слова мого почути.
Зазиваю у дім, вже не довго зимі,
Присідайте ось тут, на покутті.
Попеляста сова, цокотливий ховрах,
І для вас маю місце у домі.
Мої глечики слів наливають поля,
Але глеки насправді – бездонні.
Тож зі мною гайда проти ночі у ліс
На чотири хрести нести світло.
На чотири пори, рівно навхрест, навскіс,
Щоб добро повернулося світу.
Цокотливий ховрах, ти примножиш тепло,
Змій пробудить від сплячки любові.
Попеляста сова розіллє молоко,
Кожну душу ним спраглу напоїть.
А тобі, любий мій очеретяний кіт,
Злі вузли розв’язати прийдеться
І взивати людей поважати цей світ
Та навчити дивитися серцем.

Ще сяйно, ще добре, ще літо
у вересні цьому бринить,
габою погідною вкрита
високого неба блакить.

Ще ранок дзвінкий і прозорий
і сонце голубить чоло,
а неба вечірнього зорі
розніжують згусле тепло...

Ще серце купається в квітах
шовково-трояндових днів.
ще сяйно, ще добре, ще літо
у часі, що вже звереснів...

2016

Так чекають на них, далеких.
На полицях складають речі.
Перед сном відчиняють двері
У надії, що хтось прийде.
Відганяють думки неґречні,
Що тримають нудьгу за плечі.
Просівають чужі розмови,
Гріють сонце своє руде.

Миють кахлі щодня на кухні.
Варять каву гірку і темну.
Натирають до блиску меблі
І на двох накривають стіл.
Не читають новин даремних.
Проклинають війну буремну.
Так чекають на них – єдиних,
Відмиваючи часу пил…
12.09.2016

Обіцяй мені день, у якому не скупчаться хмари.
І без краплі вина я вже п’яна тобою дощенту.
На долонях весни оксамитові примхи і чари.
Проти сонця нема аніяких у нас аргументів.

Накопичуй вітри, щоб розвіяти чвари вінтажні.
У медових очах я сховаю сумлінну відмову.
Від’їжджають на схід обережні чиїсь екіпажі.
Вчаться діти малі відкидати зерно від полови.

Обіцяй почуття, що не в’язнуть у мулі густому.
Я готова до змін. Тільки поряд з тобою безпечно.
Що здається складним, заховалося тихо в простому.
Все, що втрачене вже, ще вернеться колись безперечно.
1.05.2016

...І виплакатись, знаючи, що – всує,
бо не повернеш той життєвий цвіт.
Старий Завіт живе і торжествує
поміж трудів євангельських просвіт.
З портретом кожним згаснути, померти,
упавши у липку багнисту млость,
і відчувать, як втягуються жертви
у пащу ненаситного когось.
І марні наші всі «чому?» і «нащо?»,
і «де любов поділась золота?».
Земля старозавітна в людях важча,
раціональність в ній не пророста.
Росте у ній товста ядуча помста
із сміхом у м’ясистих пелюстках,
і снайперів прихована короста,
і пострілу худий голодний птах.
Живущому – вимога і карання
в зім’яті ночі мучитись без снів
і зводити в одне хистке рівняння
безтямність розшарованих світів.

Люба дитино, ти поглянь, подивися,
Отам за межею якраз.
На тому кущі поселилася птиця,
Я такої не бачив ні раз.

На птиці отій золоте диво – пір’я,
Як дрібно воно мерехтить.
Немов в небесах пролітало сузір’я,
І на ній зупинилось на мить.

Як дивно отам засіяли околи,
Ти люба дитино дивись.
Такого уже не побачиш ніколи,
Як полетить та птиця у вись.

2015р.

Ця осінь - зійшла тінь конкістадора:
надсадно напливає - тягло сунеться,
скарби згрібає у кишені вулиці -
ненатла, одержима, блиском хора.

Витрушує до одуру - захланно-
останні друзки золота - аж хрипне.
Осипані дуби у колі злиднів -
звойовані - як міць Тенотчітлану.

Обвал палаців, гуки конвульсiйні,
цей надвиг мряковизни - шитий зливами.
Вишпилюється стерня снами сивими-
мечами наче - в груди злочасині.

А ти у цій облаві всеприречень -
мені як просвіт, диво незатулене -
тому й жива отим любові струменем,
бо чим ще жити у віків на плечах?

І.Г...
Очевидець уважний подій
І любитель мандрівок, до речі, –
Ти не відаєш про супокій
Та нудотне гниття в порожнечі.
Я навмисно лічби не веду,
Бо не навчений заздрити, звісно, –
Маєш друзів, як цвіту в саду,
І тобі поміж нами не тісно.
Загнуздавши крилатий Пегас,
Щоб розширити здібностям межі, –
Ти дивуєш майстерністю нас
І душевністю світлих поезій.
Всюди чутка іде по землі,
Що дерзання твого не спинити, –
Тож тримайся міцніше в сідлі,
Щоб не впасти коню під копита!
13.09.16

Десятирічне сонце угорі
За витівками нашими встигало
Заледве. І посаджений горіх
Гойдав поміж гілок яскраве гало.
І плюскіт хвиль, дитинний і дзвінкий
Балакав з нами про усе на світі,
Як ми пускали плавати вінки,
Що розсипались на дрібненькі квіти.
Усе було поділене на твердь
і все було поділене на воду
В старих пеньках стрічалася нам смерть,
На вигоні - повнісінька свобода.
Гукала зголоднілих пастухів
Додому баба, вічна, ніби поле.
Маєтки наші - хата, двір і хлів,
Город, квітник, дровітня і стодола.
Давно немає баби у селі
уже картопля нам так не смакує,
Тоді усе - від неба і землі.
Тепер усе - лиш всує, всує, всує.
Хоча... Листочок лине до води
І час піде назад колись, напевно,
Бо ж цей горіх такий ще молодий,
І це сум'яття ще таке непевне.
2016

Ряхтливі крутелі галактик
у річищі кольору часу
кудись непоспішливо линуть
помежи поверхонь уяви.

Поверхні ці є берегами
струмочків, річок і каналів,
що, злившись фарватером світла,
до розуму світ розмивають.

Лише наднові бульбашками
круг лопаються на хвилях,
планет розкидаючи бризки
у квантовій піні прибою.

Зірками, що вже догоріли,
пропалені карти небесні,
але неземні капітани
свої кораблі не спиняють.

І вже край червоних сузір’їв
трикутники їхні тріпочуть,
як тризуби листя калини
край вибухів ягідних гирл.

2016

Я чую трепіт її частого дихання,
Я бачу які в неї очі, чисті прозорі.
Тільки я знаю, що це не кохання,
Це просто в небі моляться зорі.

Я питаю її. Що ти тут, як ти?
Я вона каже, та так. А як у тебе?
А десь над нами хмаринки – зоряні яхти,
На білих вітрилах пливли по небу.

Наша розмова – для знакомства лиш привід,
Вона усміхнулась і з рукава здмухнула пилинки.
А над нами місяць наче привид,
Висунув роги із за хмаринки.

Я любувався красою її білого тіла,
Серце в грудях завмерло, не билось, чекало.
Вона була ангел, піднялася і полетіла,
На прощання рукою мені помахала.
1999р.

***вірш експериментаторський. Авторські знахідки)

Життя, ну чому ти несешся
Безтямно- нестримно вперед?..
...Повз вікна стрімкого експресу
Проносяться крони дерев,

Що, ніби покинуті діви,
Схиливши голівки свої,
Мене вибачають, бо діла
Не маю до них. Зачаї-

Всь у травах загублений смуток
Прогаяно-зниклих поба-
Чень. Нині минуле спокутуй-
Бо стрімко надходить доба

Каміння, що кидав раніше,
Збирати врожаєм у ко-
Шик. Пам"ять підкаже вірніше
До смутку підібраний код...

Одвічний забіг... Іподрому,
Що зветься "потреби життя",
Не рідко, бува, невідомі
Спізнілі слова каяття...

Пробачте. Мені мимоволі
Несила спинити забіг.
Ви погляд, насичений болем,
Залиште на спогад собі...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116091200972

чеканить ніч усі мої чекання…
мої родинні рани… думи ранні
додумує… донизує разки –
розсудливо розказані казки…
зітхає на сузір’я Козлотура
на тіні на оливкових котурнах
вливає монолог протагоніста
амброзією у вуста Арфіста…
ніхто не вірить більше в ритуали
шпарини духу скрізь позатирали…
зірвали маски… розігнали хо́ри…
хирі́є нерухома Терпсихора…
терпіння християнського наука
у Себастьяна цілиться із лука…
цілує стигми… забирає землю…
крізь неминуче тіло ми ковзне́мо
із міфу – через мову – до небес…
- Христос воскрес!
- воістину воскрес!

Час летів, поспішав, спотикався і біг –
нам не вистачить ніг,
нам не вистачить ніг,
але вистачить наших сердець.
А безодні німі.
І у них ми самі
ідемо до вогню навпростець.
І напевно печаль,
та нічого не жаль.
Та нічого не жаль – навпаки.
Бо це ще не кінець
І тут кожен боєць
до останньої в світі руки.

2016

Ну здрастуй, осене печальна…
Хоч ти удень – мов літо ще –
Спекота тисне так навально,
Увечорі лиш – холод, щем.

Стискаєш світло, множиш темінь,
І жовтий лист усе частіш
Нам уклоняється доземно,
Залишивши обридлу виш.

Та повінь слив і яблук нині –
Дозріли у саду плоди.
Розкішні кавуни і дині…
У скибці – місяць молодий.

Зоря вечірня в хмарі тоне,
Укрила сутінь береги.
Як добре – дощик монотонний
Нудьгу не сіє навкруги.

3.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Не як зима, котру лише фанати снігу просять,
Хазяйкою ввіходить у наш побут осінь:
За парти садовить невгамовних діток,
Паркам і скверам шати обновляє літні,
Копа картоплю, дебелі гарбузи стягує докупи...
Із-під руки погляне доокіль (нічого б не забути):
Хай буряки поростуть ще трохи,
Капусту хай наповнять нові соки...
Коли ж «кру-кру» долине звіддалік,
Останнім клопотам осінь припинить лік,
Спину натомлену розігне тої ж миті,
Щоб журавлів у дальню путь благословити.
А як майбутній урожай завруниться любо,
Руки наречених посплітає й поведе до шлюбу.

Коли закінчиться війна,
Пройде зима минуть морози,
У матерів обсохнуть сльози.
Коли закінчиться війна,
О дай то Боже.

І знову сонечко загріє,
І зацвіте і заяріє,
Загоїть рани і руїни
Моя рідненька Україна,
Така, що кращої нема
У всьому світі.

2016р.

1

Чудна весна-любов: мана маною.
Співали горобці над бузиною.
Прожекти - пароплавами гучними...
Крилом сяйним черкало нездійсниме...

2

Імлисте молоко. Рожеві хмари.
Внизу - полин альпійський, пал Сахари.
І був щербет... і мушмула кислюща...
Сховався шлях за дикорослий кущик.

3

А оь і літо...
Молочай, ставочки.
Висить часник ліловий на гвіздочках.
Наповнені верейки, вірші, верші.
Безсмертником на дні цебра - найперше.

2016

Я зникну на роки і на країни,
Стривожена, без цілі і керма.
В раптовій екзальтації—без зміни,
В нерозумінні тихому—сама.

Як уві сні з відкритими очима
Кружлятиму --ви будете в той час
На запитання знизувать плечима
І думати про тих, хто біля вас.

Але зненацька, боячись не встигнуть,
Я побіжу, як знайдене дитя,
Коли човни при березі застигнуть,
До скорого готові відплиття.

І стане мені ясно до нестями,
Чого мені ніколи не забуть.
І доторкнусь до кожного устами—
До кожного, хто наладнався в Путь.

В години ці скорботні і урочі,
Що напливають десь із давнини,
В тумані будуть голови і очі,
В тумані будуть люди і човни.

Я розіллюсь як повінь і як повість,
Щоби піймать останній дотик рук.
Я не навчилась жить, але натомість
Скінчила академію розлук.

2011

Імперським послідникам сниться «совок» –
Віджилий «Союз нерушимий».
Втішають себе серіалом казок
Про вибір Донбасу і Криму.

Сплітають байки про єдиний народ,
Про братство та інші дурниці.
Убога уява у підлих заброд,
Дурному дурне і насниться.

Московські бандити в донецьких степах
Синів України вбивають.
Засвідчують факти – в реальних ділах
Ніякого братства немає.

які ми, боже, вже несхожі
які ми, боже, вже чужі.
і хто-зна, що нам допоможе -
це все мана та міражі...

і ріже серце спомин жовтий
про тих, 
вже з кими нам не бути...
налий, мій кате прерозкутий!
у жилах світу цього
трута.

Проводжає мама
Сина на війну
Душу розриває
І собі, й йому
Тихими сльозами,
Що із серця йдуть
Слів... немає в мами,
Скроні аж гудуть,

Бо не знає мама
І ніхто не зна:
Чи надовго буде
Клята ця війна,
Чи вже скоро діти
Додому прийдуть
А хто зна чи прийдуть,
Чи там пропадуть.

Люди, схаменіться!
Досить воювать
З весни було треба
Ниви засівать -
Нині замість жита
Міни та гроби...
Сохрани нас Боже!
Господи, прости,

Якщо ми у чомусь
Були не праві,
Може наші предки...
Але трударі
Не могли нікому
Аж ТАК насолить,
Щоби пропав спокій.
Боже, як болить

Вся оця неправда,
Весь той чорний жах
Коли вже скінчиться
Цей безумний страх,
Коли буде тиша
На нашій землі,
Кому "війна" треба?
Чому люди злі?

Годі воювати,
Досить зазіхать
Ще й "братами" гарно
Себе називать...
Ми б чудово жили
Без таких братів,
Жили, працювали,
Ростили синів,

Але не для того,
Щоб йти на війну -
А радіти сонцю
І кожному дню,
Бо життя дається
Один тільки раз...
Матінко Христова,
Помолись за нас.

11.07.2014.

листя злетіло – з висохлої душі –
білого-білого дерева – геть у гетто…
мені оголошена мурахолюдниками вендета
і не рахуються мною зароблені бариші…
о Маргарито, я теж в пустоту не вірю…
я не питаю чому ти одна і п’яна…
здираю з себе й палю шагреневу шкіру
ріжу ножем з мене писаного Доріана…
о Магдалино, лети… далина лиш тобі дається –
ти уже там звідки видно усмі́шку Бога…
я обнімаю останнього єдинорога…
фенікса вигодовую сонцем серця…

 
& невагомість ~
горня злоба
позірна мовби позолота
у страстотерпницькім вінці
допоки ти на линві цій

& нерішучість ~
як не бути
не їж лайна, не пий цикути
щоб не помислили старці
допоки ти на линві цій

& непричетність ~
меццо форте
у камізельці з оцелота
експертний висновок відстій
допоки ти на линві цій

& незугарність ~
чистопробна
усі але, аби не жодне
із них передовсім

на стертій
линві
цій




 

1.
Смолистий ворон, дивлячись у очі,
Приносить попередження пророчі
На шлейфі чорнім оксамиту крил -
Сумні новини з персональним почтом…

2.
І лебеді в січневих сизих хмарах,
Неначе хворобливості примара,
Летять на північ в зиму зимувати!?!
Омана то чи витівки туману?...

3.
Синиця прилітає на гостину,
Шукає крихти чи смачну зернину,
Напевне нащебече в долі змін.
Чи звеселить засмучену годину?….

4.
Незнана птаха горда, чепурна
Два тижні гоїла натомлені крила,
Відпочивала…Танцем попрощалась!
І полетіла в Божий світ одна….

5.
А чайка з вороном, кружляючи по колу,
Ділили голуба при Папському престолі,
Ледь вирвався із дзьобів знавіснілих…
Молився Рим за українську долю….

6.
Тут чорний крук з розкошланим крилом
Враз озирнеться - вмить скує морозом,
Наче сказав би, мови Бог не дав,
Страшні слова, що гіркнуть полином….

7.
То голуб увірветься у світлину,
Крилом змахне зі столу скатертину,
Засунеться в далекий тихий кут,
Піди знайди непрошену пташину…

8.
Птахи, як концентрація повітря,
Крилами в піднебессі ловлять вітер
І трансформують нам енергію ефіру...
Що це - прикмети?... Чи старі повір’я?...


©10.09.2016

Троянда квітує на моїй долоні,
Пелюстки ніжні, рожево-сонні...
Та має вона міцні колючки.
Навіщо? Нехай долоня,
Коли душа у болю в полоні,
В кулак не стискається,
До неба тягнеться,
Яке усміхається...

Осяяний осінню,
Сам осенію.
Обрій синіє.
Темніють сіна.
Перетемніє. Пересиніє.
Пережовтіє моя сторона.
Старовина проросте новизною
Над крутизною років і віків.
Коні проскачуть –
Лишиться зі мною
Цокіт-працокіт
Уявних підків.
Осінь – остання? Передостання?
Настрій мінорний душу пройма.
Де ти, найперше юне кохання?
Втома. Судома. Осмута. Сума.
Осяяння осінню. Спомини сиві.
Онде – щасливі. А осьде – сумні.
Геть пересохли ріки бурхливі.
Переіржавіли зорі на дні.

1997

Як та зоря що все сія,
Ти була такою.
А спомини, а спомини,
Не дають спокою.

Злітає в вись душа сама,
І падає безсила.
Тебе нема, тебе нема,
Мов обламались крила.

Ми тим що було в нас давно,
Не вміли дорожити.
І холодно, і холодно,
На світі стало жити.

Немов пісок збігає час,
Назад все не вернеться.
Один лиш раз, один лиш раз
Любов в житті дається.

2015р.

Ти сьогодні захотіла в гори втекти,
Де небо проткнули смерекові вістря.
А я закриваю очі і бачу як ти,
На повні груди вдихаєш свіже повітря.

Душу повільно став наповняти спокій,
І в тіло почала вливатися сила.
А я буду чекати на тебе, допоки,
У твоєї душі знову виростуть крила.

Ти все вище і вище ідеш без вагань,
З першим сонячним променем попід руку.
І дивуєшся все, як це у вранішню рань,
Тихо довкола, немає жодного звуку.

А смереки протягують руки – віта,
Несуть свої обійми до твого тіла.
Вбираєш тілом силу Карпатського літа,
Така щаслива в обійми смерек влетіла.

Ти торкнулася їх своїми руками,
Вкрита сонцем і смерековою тінню.
І любуєшся довго гірськими струмками,
І ще дивуєшся квітами у цвітінні.

Закрию очі, бачу як виникає,
На твоєму обличчі усмішка мила,
Розумію, що гори тебе забирають,
І у тебе знову появилися крила

2015 р.

У дощ-вівторок, десь на перехресті,
Я налечу на тебе… і тоді
Розвіються пахкі листки «Альцести»…
Постанемо крилаті, молоді.

Куди покличеш? Хутір зник із мапи.
За хмарами людви – сонцеворот…
…ти епатуєш… згадуєш етапи.
Записуєш мій номер у блокнот…

Докурюєш цигарку. Джинси «левіс».
За мною ладен в пекло, на тахту…
Твій цирк зачинено, подохли леви.
Обрав, Аїде, жіночку не ту.

Гуде танцпол життя...
Базар – ліворуч.
…й морозиво розтало, і крило…
Ми приземляємось.
Пітьма…
Це… Овруч?
Отут ще важать щастя – на кіло…

2015

...На сонце дивишся охоче
Доки воно не сліпить очі,
Як блиск його болючим стане
І оком кинути не схочеш…
© 06.09.2016

***
…Ярило світить нам протягом дня,
Панує місяць завжди у сій час,
Перетинаються лише у півтонах –
У сутінках, щоб жоден з них не згас….
©21.10.2016

Вже діти надівають окуляри,
Вже внуки поглядають на дівчат.
Жіночі вже не божеволять чари,
І музи десь поділися, мовчать.

Приходить найблаженніша пора:
З самим собою стрітися пора.