(переклад пісні "Sway", Dean Martin, 1954)

Коли почується маримби ритм,
Потанцюй зі мною, заколиш,
Наче море берег, обійми,
Ближче притулись, більше колиши.

І мов квітка, яку вітер гне,
Гнись зі мною, легко колишись.
З тобою в танці добре так мені,
Будь зі мною, мене колиши.

Може інші танцюють навкруг,
Мила, бачу я тільки тебе.
Тільки ти маєш чару таку,
В танці слабким робити мене.

Можу я почути скрипалів,
Навіть ще вони не гра.
І тремчу, бо знаю тільки ти
Можеш так мене заколихать.

Може інші танцюють навкруг,
Мила, бачу я тільки тебе.
Тільки ти маєш чару таку,
В танці слабким робити мене.

Можу я почути скрипалів,
Навіть ще вони не гра.
І тремчу, бо знаю тільки ти
Можеш так мене заколихать.

Тільки ти можеш так мене заколихать...

2016

Перетлівають барви вечорові,
Бентежних снів нашіптує зоря...
Манливий світ, який постав з любові,
А за любов ніхто не докоря.

Люблю цей світ за радість без причини,
Коли щасливий тим, що ти живеш.
Так небагато треба для людини.
Так мало втіх, які не знають меж.

Однак любов не врятувала світу,
І добре обертається на зле.
Здавалось, просто жити б і радіти,
Життя прекрасне начебто...
Але...

Бракує сил протистояти злому,
Дракона зуби сіє сатана.
Комусь чужого конче треба дому,
Комусь війна – то «мать родна».

Людиною буть можна тільки за життя.
Опісля – тільки образом.
Істина, здавалося б, надто проста,
Та чомсь недбало так її обходять
І називають ще живих–
Геній, Пророк... Навіть Месія?!.
Всевишній до оцінок цих не звик
І ставить кожного на своє місце.

По розрахунку я з тобою, любий, –
Не соромно, тверезо вибираю
Твої солодкі невгамовні губи,
Які ведуть щовечора до раю.
Твої легкі обійми – наче вітер,
В яких до неба знову я злітаю,
Твоїх очей спокійне рідне світло,
Яке мене додому повертає.
Твою любов, що, наче сонце, гріє,
І спів густий, мов дзвін, і сміх сріблистий,
І руки ніжні, від яких хмілію,
І дихання твоє, і погляд чистий.
Твої солодкі невгамовні губи,
Твою дорогу, що веде до раю,
Твої обійми, твої очі, любий,
По розрахунку серця обираю.

Йшли ми назустріч щастю… правда, не знали тОго,
Осінь під ноги листя кидала тихо-тихо.
Як на рушник весільний кольору золотого
Серед чужого міста вітру завів нас вихор

І зупинив хвилини в коконі щастя. Небо
Щедро всміхалось сонцем і дарувало ніжність.
І опустився в серце наше довіри лебідь,
Крила любові звідти нас підняли у вічність.

Осінь стелила постіль спогадом про минуле,
Переплетінням тіла душі вели розмову.
Щось шурхотіло листя – тільки його не чули,
Бо нам співала ласка хвилями колискову.

У надвечір’я промінь погляд останній кинув,
Листя заснуло жовте, влігся в деревах вітер.
… Так і життя поволі з осінню тихо плине,
Але живе у світі нашого щастя світло.

05.11.2015

В нічнім саду, де поспівають ґрона манго,
Максимільян танцює те, що стане танго.
Тінь па вертається точніше бумеранга,
температура, як у пахві, тридцять шість.

Майне жилета біла атласна підкладка.
У ласках танучи й жазі, мов шоколадка,
в обіймах мужеських посапує мулатка.
Де гладко – пестить, де слід – шерстить.

У млі незайманого лісу в ніч темнезну,
Хуарес, діючи попихачем прогресу,
на руки, байдужі й монеті зо два песо,
пеонам по гвинтівці видава.

Затвори ляскають; у списку під лінійку
веде Хуарес лік і ставить мітку.
А рай-тропічних кольорів папуга гілку
облюбував, і так співа:

Зневага ближнім в усолоді трунком рози
хоча не ліпша, а чесніша гасел, пози.
І те, і се, утім, віщує кров і сльози.
Тим пак у тропіках у нас, де смерть людьми

умить поширюється, як мухвою з трупним соком,
або кав’ярнею словечком неумовкним,
і де, що череп у кущах, то з третім оком.
І в кожнім пишний пучок трави.

1975

Світлі і чарівні акварелі
вміють передати півтони,
настрої сумні або веселі,
барви осені і настрої весни.

Є якась медитативна сила
в плетиві барвистих плям і смуг.
Таємнича це, незрозуміла
здатність помічати все навкруг.

І народжує тоді художник
зміст і форму, правду і красу.
В речі кожній, у істоті кожній
він і сміх побачить, і сльозу.

Впірну по пояс у високі трави,
Відчую прохолоди благодать.
Ще є місця, де все буяє навіть,
Де світла смуги в небесах лежать.

Де теплий липень надима вітрила
І манить, наче маревом, сюди.
Де ти колись зі мною говорила
Й лилися з неба сонячні меди

Немов нектар - там - на Олімпі - в чаші.
Себе з тобою Богом почував.
Зливались воєдино душі наші
І пестили, як музика, слова.

Це все було. Нам ніде правди діти.
Виборсуйся, кохана, із хули.
П'янять і досі трави ті і квіти,
Бо, певно теж, закохані були.

3.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Конча Озерна.

Де зелені луки й небо, наче став,
На м’якій травичці я листа писав.
Примостивсь метелик поруч на ромашку.
Сіли на обніжку дві малі мурашки.
Шепотіла тихо вітру щось трава,
А на білім аркуші сіялись слова:
«Пташечки крилаті, щирі мої друзі!
Радо вас чекаю на своєму лузі.
Прилітайте в гості, завітайте в хату.
Буду хлібом-сіллю друзів зустрічати.
Поговорим щиро з вами аж до вечора,
А тоді в садочку дзвінко защебечемо.
А раненько-вранці, як почне світати,
Буду з вами, птиці, вчитися літати.
А коли навчуся і окріпнуть крила –
Полечу в садочок, де чекає мила.
Розкажу коханій все про вас, крилатих, –
Будемо із нею ми вже вдвох літати…»
І озвались птиці із садів, дібров:
«Вміє той літати, хто знайшов любов!»

28 червня 2016 року

Казав мені мій тато в юні ро́ки, –
коли не любиш бабу, не цілуйсь.
Ну а коли я став уже нівроку,
то цю пораду намотав на вус.

Всі гарні діти слухаються тата.
І як веліли, так я і робив.
Коли хотілось жінку цілувати,
це означало – я її любив.

Ну, а коли і сам уже не тато,
онук питає, що я за дідусь?
Навколо мене так жінок багато,
а я усіх до о́́́́дної боюсь.

А я гадаю, – як їх не боятись?
У більшості професія така,
що мало їм одного мужика.

Нема чого із дідом цілуватись?
А як же їй без віна залишатись,
якщо була оказія така?

06.2016

Перестук, передзвін, перекличка
В іскрометному гоні коліс, –
Наче куля летить електричка,
Аж холоне обвітрений ніс.
Потяг рветься у далеч щомиті,
Поїдаючи відстань мигцем, –
Щоб мій Київ сумний сполучити
Із веселим твоїм Ірпенем, –
Де в сплетінні стежинок і вулиць
Обійнявши тебе не на гріх, –
Буде місяць блукати прибулець,
Утомившись од бажаних втіх………..
08.06.16

Від любові немає зілля.
Флери губиш. Вузлів нав`яжеш...
Наблукаєшся білопіллям,
Де зчорніли чужі пропажі.

На припонах млини музейні.
Їсть кулешу казкар-мірошник,
Запиває жалі портвейном.
Кум-вітрець хилитає кошик...

Знов не знає, де діти стріли.
Діти стрілись, пішли за дуба.
Протікає ріка-текіла -
Упівнеба... і тануть юрби...

Милосердя у будній свиті
Набива реп`яшками бодню.
Млосно... лунко...
Медком розлиті
Понад житом пісні народні.


2016

Небо, річка, сизі верби,
Тополиний пух,
Зірка звіробою в травах -
Український дух.
З журавлиної криниці
Я нап"юсь води
Не забуду край свій рідний,
Та прийду сюди
Через роки і століття
У житті новім,
Ще попрошусь в Україну
ТАМ я розповім
Про чарівний край, пісенний,
Землю цю святу
Не забуду Буковини
І сюди прийду.


29.05.2016.

(переклад пісні "Yesterday", The Beatles, 1965)

Вчора ще всі турботи були далекі,
Та вже здається не підуть вони.
О, вірю я у вчорашні дні.

Раптом так половина вже не та в мені,
Наді мною нависає тінь,
Яка прийшла у вчорашні дні.

Чому пішла вона, не знаю я, не відповість.
Чимось образив я, сум нагадав вчорашні дні.

Вчора ще любов’ю просто грались ми,
А вже нема де дітися мені.
О, вірю я у вчорашні дні.

Чому пішла вона, не знаю я, не відповість.
Чимось образив я, сум нагадав вчорашні дні.

Вчора ще любов’ю просто грались ми,
А вже нема де дітися мені.
О, вірю я у вчорашні дні.

2016

Полем стелеться дим...
Догоряють опалені квіти...
Para bellum. Іди
По дорозі воєнного літа.

Пил доріг припаде,
Наче висохла кров, на минуле.
Біль розлуки пройде,
Мов бажання, що ніби поснули.

Смак полину гіркий,
І не гоїть запалені рани
Ця земля, на якій
Визріватимуть чорні тюльпани,

Що в краї полетять
Материнського сповнені плачу.
І не треба питать-
Вже Тисиною плаває кача.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116071000829

Мир тоді настає, коли ти вже про нього не мрієш,
коли ти вже не молишся різним у світі богам.
Просто жар відпустив, і гостинна дорога біліє,
недалеко — нічліг, і привільно ступати ногам.

Пам’ятатимеш все, що спіткало бідою раніше,
тих, хто кривди віків, ніби спалах болючий, прошив.
Шкіра душ наших зміниться – в коконі, темряві, тиші,
і, очима усіяні, крила розгорнем ушир.

Відшукаєм загублену в часі себе половину –
— сокровенну, несуєтну, гідну, без пафосних сцен,
і мозаїка битих сторіч укладеться в картину,
що є більшим за щастя відчути – усе мало сенс?

Не долине до вуха зухвале : «Нє всьо лі равно лі?»,
вітер гратиме словом зневаги, мов глеком пустим,
і космічна розгадка «хто ми?» осягнеться у школі,
і подружиться зрілість із нами, немов побратим.

2016

В саду, де М., французький протеже,
палку красуню індіанської мав крови,
сидить співець, задивлений у даль.
Сад гусне, що петит у букві "Ж".
Літає дрізд, як тісно зрослі брови.
Етер вечірній чистий, мов кришталь.

Кришталь допіру вряд чи уцілів.
М. троє літ ловив свої синиці.
Увів шампанське, кришталí, бали.
Чим побут врозмаїтив поготів.
Затим республіканські піхотинці
М. розстріляли. Жалісні курли

пом’якшують стужавілу блакить.
Кий селянина оббиває груші.
В ставу три білі качі на плаву.
Слух пізнає у лопотінні листь
арго, що чують витончені душі
у пеклі, у тісному колі вух.
-------------
Облишмо пальми. Уявім платан,
депеші М., коли простоволосий,
в халаті, він сідлає свій гамак
і думає за брата, – як ся там
(ба, також імператор) Франц-Іосиф,
мугикаючи сумно "Мій бабак".

"Вітаю Вас із Мексики. Мої
недужають в Парижі. За стіною
палацу бій, огняні півні круг.
Столицю, брате, обстають рої
пеонів. Але мій бабак зі мною.
І "гочкіс"* у ціні, як жаден плуг.

І, далебі, третинні вапняки
вивітрюються, буцім навіжені.
Плюс екваторіальні небеса.
А після кулі протяги стійкі.
Так і нирки вважають, і легені.
Пітнію, ластовиння обліза.

Пріч усього, знеміг од веремій.
Алеї Відня згадую зі щемом.
Дішліть ще альманахів і поем.
Мене уб’ють тут, вочевидь. І мій
бабак зі мною, братику. А ще Вам
моя мулатка кланяєтся. М".
-------------
І решта липня никне у дощі,
як співбесідник, сам собі на думці.
Що вас чіпає мало в стороні,
де все в минулім, розвій, діячі.
Гітара бренька. Вулиці в багнюці.
Прохожий тоне в жовтій пелені.

Навколо ставу густо заросло.
Кишать вужі і ящірки. У кроні
сидять на яйцях ті, хто їх не ніс.
І гибель для династії – число
наслідників, коли бракує тронів.
І наступають вибори і ліс.

М. був би не впізнав палацу. З ніш
почезли бюсти, портики – пожухлі,
стіна осіла яснами в байрак.
Ясніє зір, а далі не видніш.
Сади і парки переходять в джунглі.
І мимоволі з губ зринає: рак.
1975
* "гочкіс" – марка кулемету

Дороги, зарослі стежки, непротоптаний схил..
Тече у незвідану безвість життя-Ніагара.
Було у мені достобіса поламаних крил...
Утрачені дні, мов коріння раба-яничара.

Закрила себе на мільйон потаємних замків,
а як же почути у прірві свободу, що кличе?!
Побачив-прийшов-переміг, (ти з отих козаків,
яким підкорялося ще й не таке таємниче!)

Бери мої води в безжурні свої береги,
Насичуй повітрям задавлений сирістю простір.
Щоб сяяли очі, щоб світ зеленів навкруги,
втікали із серця образи (непрохані гості).

В саду незбагненнім, під кронами вічних олив,
мій друже, коханий, мій Всесвітом названий брате,
ти обшир забутий любов'ю своєю відкрив
і вето наклав на можливість мене закривати.

Я хочу розтрощити телевізор,
Бо та брехня, немов лапша прокисла,
На вухах засмерділась і провисла –
Від неї скоро голова облізе.

Я хочу розтрощити телевізор,
Бо він так вміло вводить нас в оману,
З екранів, як у ванній із двох кранів,
Летить брехня і з нею – правди мізер.

Я хочу розтрощити телевізор,
З якого суєтне весь день белькоче,
Не сутнє в простір цвіркотить пророче –
Та нам воно потрібно до зарізу.

А, може, винні не TV - бандити?
А, може, – правді подивитись в очі?!
Ті, хто усьому вірить так охоче,
Дракона – у собі – повинні вбити!

04.10.2015 - 08.07.2016

Печальні хмари шаруваті...
Хтозна коли їх вечір витре.
Немов шматки брудної вати,
Розтертої кимсь на палітрі.

Та Бог-художник залишає
Ці барви темні так охоче.
Немов зібрався "у розмаї"
Зобразити принади ночі.

1.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна.

Малює життя мою долю, фарби кладе на основу.
Кажу йому - отам, в полi, бачу я волошкову –
Синю таку, незабутню. … Мовчить, нiчого не каже.

А ще он оту, сивеньку? – чи то вона вже зелена –
То льон лягає од вiтру i очi мої збиває.
Я спалахів хочу в серці таких, щоб душа світліла,
І щастя ув очі ясні, і радощів, і натхнення.

I хочу ще, хочу, хочу, ти чуєш, художнику, де ти?!..
I знову мовчить. Нiчого – може йому виднiше.
Може, хтось краще бачить, як воно буде згодом,
Коли все збереться докупи i стане видна картина.

Але… часом… так гадаю, що десь, колись – на світанку,
Або десь удень чи ввечір – гляну я на творiння
Художника i зненацька для тОго творця та й для себе
Такого понамалюю, що сяйвом заграє небо
I скаже – ось так же треба!!!

Тодi невдалий художник – вiддасть менi пензлi в руки,
Скаже - малюй, Ларисо, сама, мо' вийде щось гарне.
Художнику, може... зараз?.. Заки я ще бачу колiр,
I поки я чую фарби, i очi мої ще яснi –
Дозволь менi положити хоч кiлька мазкiв на долю
Таких, щоб душа раділа -
І кольором триєдиним.


Мовчиш...
А я таки маю
У серці крихту надії –
І фарби просяться в душу…
І очi малюють мрiю...

18.09.2014

А на улице день-день,
А под ивою тень-тень,
И по небу плывёт след
Наших прожитых лет.
Я смотрю тебе вслед-вслед –
На душе моей свет-свет,
И признанье шепчу я,
Что навеки твоя.
А на сердце легко так,
И, как пёрышко, мой шаг,
Облаков невесом бег,
И так будет вовек.
Будет солнечным день-день,
Будет ивы манить тень,
В небеса уплывать след
Вместе прожитых лет.

До безхмарного ранку не склалося нам
Ні дійти, ні добігти – жадали так зорі,
Тож даремно пожертвою зно́сила в храм
Я всі перли, які познаходила в морі.

Та зіркам надто мало безцінних перлин,
Їм життя би на кін, як надійну відплату,
Сипонули під ноги промінням жарин,
Білозубо сміявся півмісяць щербатий.

Я пройшла по жаринах, танцюючий крок
Полонив геть Купайла вогнистим шаленством,
І, забувши пророчі промови зірок,
Він в дарунок підніс, наче квіти, блаженство.

Позлітала пелюстячком нічка утіх,
Мій вінок вітер кинув у річку від злості,
Як взаємність палку наших душ устеріг,
Всю багрянцем скропив конюши́нову постіль.

Не судилося нам ранок спити на двох,
Не зустрів нас Ярило на вищій орбіті,
Тільки лиш з-під землі, пробиваючи мох,
Ми, як брат-і-сестра, позростали по світу.

Одвічна боротьба –
Між Богом у собі
І Богом від попа.
Ти у захопленні!
А піп киває - хтивість.
Ти у природі не шукай гріха,
Бо міра відчуттів – то Божа милість.

Проте……

Спокуса загострює смак…
Ту пристрасть приборкає розум...
Щоб не опуститись у морок,
Відчуй задоволення брак -
Позбудься переситу шворок….
© 07.07.2016

То правду мовить Синевір –
В Галичині спокуси звір
Хлопам так вибирає очі,
Що й значення нема, чи хочуть
Вони зустрінути гріха -
Та доля в них тепер така,
Що мусять на дівок дивитись,
Як мають чим – тоді хилитись
До них, неначе до ярма -
І в тому вже гріха нема.

Легенда каже, що колись
В горах Карпатських поселивсь
Один пречорний чарівник –
Побув недовго і десь зник.
Тоді ще два за ним прийшло –
І ті пропали, як на зло.
Мольфари, мабуть, їх знайшли,
Як дочекалися весни.
І відтоді спокуси хіть
В Карпатах бродить, як ведмідь.


07.07.2016

Це не краплі дощу стугоніли по ринвах,
Це хвилини пливли, це стікало життя.
За сирими хисткими нічними дверима
Я втрачала зв’язок наш, трагічне дитя.

У розхлюпанім блиску грудневої ночі,
У розвиненій хустці — ні добра, ні зла —
Чорна вічність масними цілунками смокче
В твоїм диханні краплі живого тепла.

Мені страшно—закони природи суворі,
мені лячно, бо я затискаю плече,
ще живе, у тіснині родинної крові,
на останньому краї, де вітер січе.

Хай цей дощ лупотить по землі і по ганку,
Негустий, як розмірена, в безвість, хода.
Ніч закінчиться — я не повірю світанку.
Твоя спина у краплях блищить, як слюда.

День постане палатою новонароджень,
Із дитячих років килимком на стіні.
Нас не буде, бо гострими лезами ножиць
Перетнуто зв’язок — ні тобі, ні мені.

2015

Ніч ведично- купальська...
Вітер хвильку жене...
Як сьогодні ти палко
Обіймаєш мене!..

В річку сонно-казкову,
Мов у вир, затягну,
Бо сьогодні нам знову
Цю долать глибину!

Срібний місяць грайливо
Нам цілує сліди...
Роздягнись і сміливо
До води підійди!

Що сумуєш, кохана?
Уповільнила крок...
Стисла серце омана
Знов ревнивих думок?

Перемінливим галсом
Проплива впалий лист...
І не віриться часом -
Все скінчиться колись...

Ти не думай про осінь -
Її може й не буть.
Хай рікою відносить
Тих думок каламуть,

Тих химер переливи,
Мов картини Далі...
І коханок, можливо,
Не було взагалі.

У казковій безодні
Уповільнився час.
Ніч купальська сьогодні
НАМ присвячує НАС.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Св. №116070610153

Найбільша у світі - жіноча тривога
Недоспані ночі і зведені дні
Щиріщі за сльози, молитви до Бога
І крики, і відчай - німі

Найглибші, то є чоловічі печалі
Велична постава і очі сумні
Приїлись, як пси, сьогоденні деталі
А серце і воля - в тюрмі

Все має дійти до логічного краю
Забутись і стертись у сні
Я поруч, тихенько тебе обіймаю
Лишаю по собі - пісні

2016

Ты громко смеешься,
Твой взгляд стал теплее.
Я тихо вздыхаю...
Смогу ли? Сумею?

Решиться. Стать ближе,
Развеять печали
Когда ты не рядом,
Я молча скучаю

Глаза голубые
В них небо и чайки,
И смелость рассветов,
Закатов отчаяние

И грома раскаты,
И теплая осень
Возможно когда-то
И ты меня спросишь

Смогу ли? Сумею?
Решиться. Стать ближе...
Осеннее солнце
Нам плечи оближет

По теплому морю
Босыми ногами
Смывая усталость,
Обиды, печали

Стирая из памяти
Прошлого тяжесть
И лунной дорожкой
Все заново ляжет

Когда не сложилось,
Прощаться не нужно
На новой странице
Рождается дружба

2014

Бывает так, что тишина рифмуется
И голос сердца в пустоту вплетается,
И кажется, что ничего не сбудется,
И мысли беспокоятся и маются...

Це місто, що змієм кусає самого себе
За хвіст опівнічного потяга від Лісової,
Скидається зранку на древній затертий ковчег
З якого нагнали старого відлюдника Ноя.

Це місто дощенту забите не стільки людьми,
Як болем, думками і ще, зовсім трохи, тобою,
Ранкова імла спокушає: «прийди і візьми»,
Тривога у серці дзвенить, мов годинник із боєм.

Не спиться вночі, бо у небі ширяє війна.
Виходять із себе, з Єгипту, чи навіть з запою
Заморені мешканці міста, де посланий на…
Приходить назад і, буває, береться до зброї.

Це місто розпалось би навпіл якби не мости,
Дніпро напуває його не святою водою,
Ніколи його не залишу, бо в ньому є ти,
А отже нас тут, божевільних, як мінімум, двоє.
(с) 5.07.2016

Мріє моя,
Мій журавлю ясноокий,
Іншим – синиця,
Ну, а для мене ти – сокіл.

То й не ловлю,
Нащо неволити казку?..
Іншим ти – хліб,
Але для мене ти – паска.

Повний життям
Дивним і різноманітним.
Хтось ще звика,
Ти ж мені зразу став рідним.

Небо і світ,
І джерело повносиле.
Іншим ти – гніт,
Ну, а для мене ти – крила.


15.09.2015 – 06.07.2016

В купальську нiч знайди мене, коханий,
I поведи в дiброви за полями,
Де лiс дрiмотний в теплi трави вбраний,
Де тiльки тиша буде разом з нами.

Побачимо свого кохання квiтку,
Пригорнемо її до серця ніжно,
І соловей єдиним стане свiдком,
Як ти зiрвеш мою печать неспiшно.

Моя любов розквiтне лиш для тебе,
Вiдкрита й сильна, i безгрiшно чиста.
Її вогонь пiднiметься до неба,
Освятить поєднання урочисто.

У лiс дрiмотний, в теплi трави вбраний,
Де тiльки соннi квiти будуть з нами,
Веди мене притихлими полями
В купальську нiч. Знайди мене, коханий…

29.07.2015 – 06.07.2016

У неба сьогодні - відтінок легкого дощу,
Трембіта той настрій не в змозі ніяк відігнати,
Він наче піддався, згорнувся клубочком, ущух,
А потім зіп’явся - на ноги смереки цибаті,

Клубочиться хмарами, висне на кронах сумних,
Залисини гір бліднуватим вкриває муаром,
Трембіти самотньо гуляють неспішно між них,
Немов перехожі по місту нічним тротуаром.

Удосвіта сонце стрічають гуртом вівчарі,
Пробуджують ранок, розводячи залишки ночі,
Згасають останні спізнілі зірки – ліхтарі,
Неспішно і сонно, та наче якось неохоче.

Розводи молочні ще небо просушить у синь,
Сіріючий настрій дощем не проллється, а м’яко
Сховається в лапи до сосен опівдні, як тінь,
І там мимоволі від хвойних амброзій заклякне.

Суд. Розглядається справа.
Свідки. Вони звідусіль.
Є звинувачення. Докази.
Я звинувачую біль.
Вперта тривала байдужість,
черствість чиєїсь душі,
очі, відведені в сторону, -
спільники. Геть не чужі.
Біль би не був так винний.
Навіть би не існував.
Він все одно коїться…
Безліч у суду підстав.

05.07.2016

Згадую серпанок того літа,
Вітром переплетені слова.
Все, що не втекло від нас рікою,
Осінь листопадом замела.

Ні, не повернутися в те літо,
Віршем не торкнутися грози,
Що тоді гриміла понад нами,
Серце зачиняла назавжди.

В очі зазирає сивий вечір,
Все минуло, все перецвіло.
..Спогад, наче спалах блискавиці,
Раптом зупинив моє перо.

05.07.2016

Ей, чужинцю, з яких ти мандруєш країв?
Я думки розказати бажаю свої.
Ти письменний, калам бачу я при тобі.
Хочу чемно тебе запросить на обід.

По Знання ти прийшов, чи по Віру?
Зараз здогад я свій перевірю...
Ти хоч трохи філософ, мій друже?
Я твою рівновагу порушу.

Філософію сЕю ти трохи сприйняв,
Як Ісус Фарисеїв думками довбав?
Хто правий? Пошкреби по дурній голові.
Бо Ісус тут- правий. Фарисеї- праві.

Зачитаю маленьке есе я,
Як жили споконвік Фарисеї.
В "шоколаді" від вигуків "браво!"
І вважали- дано їм за правом.

А Ісус не вважав. Бо Закони Нові
Вже роїлись в шаленій його голові.
Світло меркне в Пітьмі. Світло краще пітьми.
Храм зі Світла збудуєш з оцими людьми?

А народу це дійство веселе
До душі. Що жаліть фарисеїв?
Та тенденція є. Кепкували
І тоді, як Христа розпинали.

Не второпав? Чи вибір зробив? То іди.
Не туди. У пустелі немає води.
До оази- он бачиш, висить вказівник?
А чому запросив? Ти з"явився і зник.

А місцевим не треба казати.
Бо місцеві ще ті тут хлоп"ята.

Всі письменні. Тому- СТУКАЧІ.
Прислухаються!.. Йди вже мерщій!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116070500763

У краю неляканих метеликів
Розлилася спека медоносами.
Синій дзвоник з оксамитним келихом
Вмисне зачеплю ногами босими.

Біля шляху полини сторожею,
Стежка поміж них біжить лощиною.
Затишний цей рай із ласки Божої
Здавна звуть малою батьківщиною.

Синь вгорі напоєна нектарами,
Синь земна – у джерелі кремнистому.
Літо на горбку в суничнім мареві
Розкидає ягоди намистами.

Загублюся у світах некошених,
До небес торкатимусь долонями,
І до мене, сонцем запорошені,
Усміхнуться рудуваті соняхи.


04.07.2016р.

Всотала темінь люту спеку,
Вже прохолода поміж трав.
Аж ніби гай зітхнув полегко,
Її у себе увібрав.

Пливу поміж дубів правічних -
Поважних, мудрих, як волхви.
І зачаровано-містично
Зелені мають корогви.

І час у вічності мов тане,
П'є насолоду залюбки.
П'янить ця темрява жадана,
Пресвітлі сіючи зірки.

26.06.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна.

Вітер позривав сливки-сережки,
Дощ - і ні туди ані сюди.
Сипле липа квіти медосійні,
Плаче липа - в серці омела.

Світ увесь розчахнуто-двоїстий.
Сміх і сльози. Радість і війна.
Поле битви.. Світла пам'ять зорям -
Тим, що не сховалися в житах.

04.07.2016

Люблю осінь
За мокрий поривчастий вітер,
За роздумні дощі, поєдинки останнього листу.
Тільки засніжену зиму люблю.
Чекаю весну.
Радію травичці, що пробила асфальт.
Переймаюсь клопотами птаства.
Зі щемом зауважую кінець літа...
Люблю цуценят, не люблю надто злих собак.
Не люблю котів за потайність.
Люблю горлиць, не люблю голубів.
Намагаюсь збагнути одвічний сум корів.
Невибутньо захоплений конями.
Люблю чепурну,
А ще більше забрьохану в грищах малечу.
Люблю погамовану мудрість літніх.
Люблю, не люблю, захоплююсь, вірю...
Моя втіха, моя зненависть, мій глузд...
Мій світ.
Заглядаю в очі,
Проектую твій світ.
Так боюся в чомусь схибити.

P.S.
У кожного свій світ.
Хто не створив його,
Великого світу не знайде.

З автобуса
на зупинці «Джерело»
майже випав, наче з сауни вийшов,—

і в ліс.
А позаду гроза,
щоразу ближче, росте, чорнішає,

ричить!
Прискорюю свій крок
і прискорено темніє над головою, довкруг.

Стихло,
принишкло все в лісі,
тільки страх мій не стихає, а кричить до болю.

Властиво,
не страх, а пульсуючі скроні
від швидкої ходи: чи встигну перед зливою?

Ноги самі
знаходять знайомі стежки,
а десь там, там уже край лісу майже видно.

Хмара поре
наді мною своє черево
об вершечки сосен, і за мить ринуть її води.

Від болю
стогне хмара, завиває.
А в голові моїй: гуп-гуп, гуп-гуп, гуп-гуп!

Ще трохи,
ось, нарешті, ще 200 гупів, і
я буду на порозі свого дому, на порозі дому…

А за мною —
лють! а в спину — шаленство!
Та я, хух, встиг. Я встиг. Встиг! Встиг! Встиг!

(4 липня 2016)

Колись я знов на Ма́гуру** зійду,
Смерекою постану на вершині,
І вроду свою статну молоду
Віддам Бескидам неприступним синім.

Душею в скелі глибоко вросту,
Розлоге гілля блискавкам підставлю –
Відкрию руки стрічно божеству,
Бо не для мене настрої сльотаві!

Перуне-батьку! Кидай в мене спис!
Я тим вогнем випалюю оскверни.
Очистивши весь ненависний слиз,
Від краю бі́ди й злигодні відве́рну!

Угору крила зламані здійму,
Сини мої, звитяжні духом вої!
Свіча в серцях долатиме пітьму,
Не бійтеся лиш істини святої!

У мене – сотні, тисячі імен,
Тож ворогам ніколи не здолати!
Я гордовито струшую з рамен
Облуду лицемірну супостата!

Всім спраглим я живильної води
У хмарах грозових несу напитись.
Перуне-батьку! Ти – наш поводир,
Ми - лиш твої сліпі затяті діти.

Та врешті решт свій внутрішній запал
На діло праведне опришківське спрямуєм!
Із Магури пошлю усім сигнал,
Що час долати в душах хижих вуїв***,

Бо саме там вони уже давно -
Ходи прогризли, оселившись в серці.
Сини мої, вам силу всім дано
Здолати враже у нерівнім герці!

*Магура - божество з Велесової книги, донька громовержця Перуна, хмарна діва — прекрасна, крилата, войовнича. Магура схожа на скандинавську валькірію. Серце її навіки віддане ратникам, богатирям. .
**Магура - вершина в Українських Карпатах, у масиві Сколівські Бескиди
***Вуй - ведмідь

мої думки про тебе як молитви
перебираю низки тихих слів
і ними сплачую богам я мито
щоби життя твоє було як спів

щоб вберегли тебе від непогоди
від напасті від лиха від біди
щоб сил дали пройти всі перешкоди
щоб ангел за плечем стояв завжди

а як відійде від плеча від твОго
то я за тебе витримаю битву
до самого останнього порогу
мої думки про тебе як молитви

30. 06. 2015

Візьми мене, як арфу, поміж ноги,
Лиш інструмент уміло налаштуй,
Бо я прийшов з далекої дороги,
Отож вважай, мене не замордуй.

Як зазвучить та музика чудесна
На струнах арфи в дивному саду,
Тоді я поміж ніг твоїх воскресну,
І вже нікуди звідси не піду.

Не схочу ні Десни ані Дунаю,
Ні Сяну, ані Дону, ні Дніпра,
Коли тебе я файно покохаю
На берегах Серету і Дністра.

Ми звикли до війни, як до негоди.
Ховаємося глибше під навіс,
допоки торохтять вгорі підводи
і голосно скрегоче неборіз.

Ми навіть голошпиці парасолі
не кличемо до помочі на рать.
Вже й образи безмовні мимоволі
лиш ликами священними кричать.

Та ми ті вуха, що давно не чують,
щосили затикаємо дарма,
все нижче й нижче стягуємо чулок,
аби не видно білого чола.

20.09.16 р.

Десь остигають
                    попільні світила…
Десь майбуття зникає таїна…

Вогонь і час –
                    одна й та сама сила,
що всесвіт цей
                    випалює до дна,
а плоть людську
                    до генів динозаврів.
А гени ящерів –
                    до квантів, бран і струн…
Горять сонця
                    на куполах у лаврі,
димлять лампадки
біля чорних трун,
і меншає
                    речовини у світі,
і часу меншає:
                    з епох – до миті,
в яку і математик,
                    і фанатик,
відкинуть, врешті, смерті маячню
не в поклонінні
                    попелу галактик,
а в естафеті їхнього
                    вогню.

2016

Закручена
Спіралями із буднів,
Воланнями – у серця пустоту,
Питаннями: «Що далі з нами буде?
Чи я колись до себе доросту?»
…Зберу – вузлом закручені спіралі,
Як спраглий кущ листочками росу.
Через потік величний магістральний
У тишу парку біль перенесу.

З асфальту на траву переступаю.
Тут пахнуть медом липи вікові.
Зелені руки міцно біль хапають
І розсипають – цвітом по траві.
Живицею у мене входить тиша.
О, ні! Співає щемом солов’я,
І накривають спогади колишні,
І виринає з пам’яті ім’я…

Цвіте жасмин. О, скільки в ньому сили
Та ніжності! Душа уже щемить.
Ми обійнявшись тут колись ходили…
Не час мені – назад. Іще хоч мить!
Іще хоч мить пилинкою у раї!
Ще накриває голову гілля…
Обов’язки – суворі самураї
На дно ховають все ж твоє ім’я…

Мені пора. Пора. Іти повинна.
Прощаюся, як струшую росу.
Та потайки я квіточку жасмину
В очах, у серці бережно несу.
ID: 671740

Мряка сіяла сумно і м`яко,
плакав дощ і зі мною балакав
про Марокко, а може, Монако,
де розплескано море блакиті,
про тепло говорив і про квіти,
про незвичні, свої не помітив.

Сутінки наближались липневі,
ми з дощем підійшли до лілеї,
марокканської барви, і в неї
кожна квітка - маленьке Монако...
Дощ балакав зі мною і плакав,
мряка сіяла світло і м`яко.

07.2015

Берег моря... Закат...
Совершенно один,
Как "Челюскин", зажатый
Громадами льдин,
В эроманию тел
Я гляжу, как маньяк,
Где маячит пробел-
Твоей майки маяк,
Что не даст кораблю
В бурю сбиться с пути,
Где любовь ты мою
Обещала спасти.
Только жаль, на "Челюскин"
Не "тянет" мой челн,
Увлекаемый бурей
Эротики волн,
И в пучину страстей
Увлекает волна...
Связь разорвана...
Майка твоя не видна.
Я купаться пойду,
Озираясь вокруг,
Но, вернувшись обратно,
Почувствую вдруг,
Что прожить без тебя
Все равно не смогу...
Как ребенок... Один...
На морском берегу...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116070300734