Прости мене, мій Боже, за моє
німе, – уа! дитяче у колисці,
за це моє немудре житіє
у цьому світі на чужому місці.

І дякую, мій Боже, за Твої
болючі стигми на моїй голгофі.
За те, що грішні думи нічиї
вміщаєш у мої пісенні строфи.

Не осуди, що іншій дарував
дорогоцінні перли ойкумени
і не карай, що я не помічав
усі Твої вакансії для мене.

Даруй, мій Боже, людям і мені
Твоє терпіння, коване із криці,
коли морили націю ординці.
І наостанок – не найтяжчі дні,
аби моє німе – ау! у сні
лунало не від голоду в колисці.

28.11.2015

Ох, би сонця мені, як ото у дитинстві.
Розігнав би я радість, як велосипед
І було б мені лячно, піднесено, світло…
О, я сміло газую вперед і вперед.

І лечу в королівстві дерев і стежинок,
Де не можна було подивитися вниз
І хапали мене ті нахаби-ожини,
І засліплював очі малі сонцебриз.

Отуди повертатися хочеться знову,
Бо утратив велике, як батьківський дім.
І сороки про це знов заводять розмову,
І думки повертають мені молоді.

І здається, що здачу дають на прощання.
А я знаю і сам : не вернутись назад.
І надія моя, що вмирає остання,
Не легенда, а гілка незнаних балад.

Чекає, прощає...
Шепоче молитву...
Шипшиновим чаєм
зігріє, як літо...
Стоїть, виглядає
щоразу... й так само...
До хатнього раю
незамкнена клямка...
Дорога далека,
далекі в дорозі...
Лечу, як лелека,
у щасті й тривозі.
І враз серце тішить,
що хтось є із нами -
веселкою світить
дорога до МАМИ.

2015

Тривожно...
І серцеві вузько у грудях.
І дихання рветься на клапті колючі.
І тіло, як мотанка дикого вуду, -
Хтось голками гострими штрикає, мучить...

І жили накручує час, мов спагетті,
На зламану кимось дешеву виделку.
І воші немов завелися у светрі -
До крові аж багнеться плечі роздерти...

Шкварчить у горнятку запарена м'ята
На лік, на рятунок, на тишу, на спокій...
Та руки пружинять, а ноги, як вата,
І двері лякають, і голос, і кроки...

Вдихнути б на п'ять, без рахунку до десять.
Та що там до десять, до трьох не добути...
Думки в піруетах напружено креслять
Конвульсії після гіркої отрути...

Несила терпіти, впиратись незмога...
Гаряче питво стравохід обпікає...
Немов павучиха голодна -
т р и в о г а
У грудях усілася,
не відпускає...
................................


(25.09.15)

А знаєш, коханий…

Якби ми були з початку разом,
Ми були би дуже щасливі,
А може вже й відлюбили?..
Якби з початку ми були разом…

Якби ми були з початку разом
І нікому про це не сказали,
Ми би радість єднання пізнали…
Якби одразу ми були разом…

Якби ми були одразу разом,
Я би так тебе цілувала!
На звершення нові надихала...
Якби з початку ми були разом…

Якби ми були з початку разом,
Я б ще більше тебе цінувала,
Твій сон від пітьми захищала…
Якби одразу ми були разом…

Якби ми були одразу разом,
Я би ніжністю огортала
І нічого б не планувала…
Якби з початку ми були разом…

Якби ми були з початку разом,
Я б тебе не менше кохала,
Та легше би відпускала…
Якби одразу ми були разом…

Якби ми були одразу разом,
Ми би так навчились любити!..
Та що вже про це говорити?
Бовтаємось мов у кориті
Досі не окремо й не разом…

28.11.2015

Давно не дивую вже людям,
Але ти мене, хлопче, «порвав»…
Можлива була гарна дружба,
Та ти усе змарнував!

Пред’являєш дивні претензії,
Хоч знаю тебе лиш три дні…
Та більше того – ти стверджуєш,
Що всі мужчини такі!

Ok…
Тоді оголошення!
Інформація для чоловіків:
Я – Олена.
Та сама Олена.
В трусах я чи без трусів.

26-28.11.2015

напросилась вона на десерт
усміхалась… багряно очима
він терпів і чекав -- "тет-а-тет" --
караока спіткнеться дівчина…
"… загубив я хіба портмоне?
чи залити горлянку парфумом?"
Шагане ти моя, Шагане… --
дочитав, і чомусь передумав
29. 11. 2015.

Сльози душать - пам'яті журба...
Та костюмно виряджене пузо:
Свинорилий депутат Шурма
Не підняв над кріслом свій огузок.

Не подужав? Ноги підвели?
Чи копчена, ожиріла совість?
А мільйони в землю залягли,
Тут - один "не в курсі", а натомість

За таке не садять у тюрму
Лиш плюють у безсоромне рило.
Хто ж голосував за цю шурму -
Родича помийного барила?

29 листопада 2015 року

Зло тримає нас в чеканні, у бунтуючій тривозі,
аутичне і безбарвне, із лицем мучної маски.
Божа ясність відступає, розум щулиться в облозі,
оживають, виростають тіні гофманської казки.

Цахес-крихітка керує і за кожним наглядає,
до нутра кісток дістане всевидющим пильним оком,
і за спиною у нього люд шепоче: «Він все знає,
пощастило нам, нарешті, пощастило ненароком".

Цахес-крихітка слідкує і в душі своїй радіє:
міліони у гарячці—це страшна для світу зброя;
хто лиш стане на дорозі—відсахнеться, сполотніє,
обійде широким колом, лячним словом заспокоїть.

“O Fortuna!”*—хор співає,привид смерті осідлавши,
із прискоренням ритмічним грозового паротяга.
Юрми б’ються з дзеркалами, в них себе не упізнавши,
прошиває їх утішно хтивий зирк блідого мага.

Цахес слухає уважно, пульс рахує на зап’ястях
cвого збуреного люду й уготованої жертви.
Три чарівних волосини млявим золотом зміяться,
доки десь за видноколом золоті сміються верби.

*Carl Orff “O Fortuna (Carmina Burana)”


2015

Якось так дивно на душі
Коли танцюють зранку очі
І ті уста вже не дівочі
Печуть від учорашніх діл
І тихий шурхіт за вікном
То перший сніг і наче вперше
З тобою я лежу й зі сном
Ніхто цю мить не переверше
А ти ще спиш, а я дивлюсь
І вроді би давно тебе вже знаю
Та наче вперший раз боюсь
Так сильно я тебе кохаю
А білий сніг все падає навколо
Вкриває наче ліжко й кольорово
Стає навколо в думах неземних
Лиш білий сніг, старечий сніг
Так добре, затишно, не хочеться вставати
Так сонячно, коли обоє ми у хаті
І вже все рівно, що кругом зима
Розтопить кригу наша істина – свята
Ми перейшли вже немалі дороги
І ще чекають стоптані й нові пороги
Та я дивлюсь на тебе-і невзгод нема
Я просто насолоджуюсь й в душі весна

@ Дівчур Христина 2015 р

Стою близь тебе та не можу доторкнутись
І простягаю руку та не дотягається вона
Стою близь тебе та не можу зазирнути
У твою душу вічно дорогий
Стою близь тебе та не можу пригорнутись
Не можу і сказати, ні зітхнути
Так просто каменем собі стою
Я відчуваю подих десь далеко і так близько
Ловлю губами, а вітер не туди несе
Так хочеться вхопити і забутись
Та людство мою думку розіпне
Так хочеться хоч іноді впуститись
У вирій пережитих почуттів
Та я лиш можу вікові вклонитись
І не позволити собі й тобі того
А рука гладить в думці
Розумом леліє
Спросоння образ твій малює й береже
Шукає в памяті, знаходить й тихо мліє
Від того, що ніколи не було
А очі бачать, голосно цілують
Й не відпускають
та приходить сонце й залишає пил
Який ж ти рідний й зовсім незнайомий
Та мій ти дорогий і серцю мил
А як говориш у далі - просто калатає
Мов струмом ударяє і горить
Я більше вже нічого не чекаю
Шукаю тільки ту жадану мить
І більш нічого- попелу немає
Нехай горить і просто миготить
Нехай вгортає інша твоє тіло
А я лиш твого стану хіть
Та я з пів кроку твогу вже зомлію
Ти просто йди, а я тонка ця нить

@ Дівчур Христина 2015 р

Чом галасуєш,вітре буйний,
Чому не втихнеш хоч на мить?
Ти своїм свистом осінь будиш,
Хай відпочине і поспить.

Вона ж на зяб орала ниву,
Збирала яблука в саду,
Чимало справ переробила,
Хай стишить втомлену ходу.

Бо запасла всього доволі,
Удався ж щедрим урожай,
Є в погребі та у коморі,
Можна і зиму зустрічать.

2015 р.

Стара маленька церква дерев"яна,
Збудована ж бо без єдинго гвіздка
Триста літ тому на кошти пана,
Який тут жив та господарював.

Він,кажуть для людей був непоганим
І завжди добре ставився до них.
Та й пам"ять по собі залишив гарну -
Храм,названий в честь любої доньки.

Церква Варварівська стоїть в селі і досі,
Хоча й обновлена руками прихожан,
В ній правилась постійно служба Божа,
Напевне це Всевишній так бажав.

Бувають тут в неділю та у свята,
Щоб Господу вознести молитви,
Дітей хрестити,молодят вінчати
Чи посповідатися прийти.

Обов"язково мовлять добре слово
Та ревно моляться щоразу тут за тих,
Хто спорудив цю церкву для народу
Та слід по собі й згадку залишив.

2015 р.

Осінній сад, щемливий сад
Зберіг іще чарівні барви
І шурхіт листя «під» і «над»
Знімає всі тривоги марні.

Ця соковита жовтизна,
Легкі мазки її медові –
Як медитація ясна,
Весни провісниця й обнови.

Вечірні відсвіти небес
Погладжують зелені туї…
Дуб, зачарований увесь,
Завмер і також медитує.

23.11.7523 р. (2015)

Київ, Ботанічний сад ім. Г.Гришка.

Квітучий сад сердець гарячих
Червона кольору блакить
Медовий смак вуст благодатних
Цілунком в полум*ї горить

Пропащі в омуті кохання
Занурені у мріях снів
Міцні надії сподівання
У тиші серенади слів

Зоря зорю веде шляхами
Незвіданих доріг - спокус
Рука руці плете стрічками
Звільнившись від буденних скрут

Два білих птаха - обереги
Єдина іскорка життя
Щасливі ті долають терни
Що варті осуду - гріха.
2015р.

Вогню насичений екстаз
Із корнем вириває душу
Завжди вирішує за нас
Яку ми витримаєм муку

Несе бурхливий сонм забав
Від задоволень плаче скрипка
Вівату вудевіль вітав
Розквітла благодатна квітка

В її окрилених літах
В серцях кохання витинає
У найвідвертіших словах
Моя любов в тобі зростає

Я не пророк , і не відун
Та сповіщаю долю власну
Тобі лунаю із тих струн
Що так співають - гімном щастю.
2015р.

Я так й не встигла показати тобі осінь
Теплом своїм не обпекла дрлонь.
Коли в квартирі стане тісно трохи,
Згадаєш, що безмежно за вікном.
Гаряче сонце , прохолодний вітер.
Душа співає, серце докоря.
На підвіконні вже давно зів'яли квіти.
Міцних думок настоянка терпка.

Слово «проблема» на слово «пригода» міняю,
Доки патрони і водку рахують дружки,
Доки дівчата знайомі – монахині зараз в Почаєві –
В келіях сивих запалюють голі свічки.

Роси й тумани.
Гілки і кістки на дорогах.
Шлях мій – мов дерево…
Дерево – наче мій шлях.
Тут виживає – хто хватку засвоїв бульдога.
Вовк умирає у травлях в нелюдських полях.

Шкода вовків мені.
Шкода поламану свічку,
Зірку опалу,
Опалий зелений листок
В сиве багаття,
Довгу задуману річку...
І динозавра,
Що світ цей любив до кісток.

Сонце у соснах.
Радість і гріх.
І розлука.
Чорне безмов’я
У ночі болючі гуде.
Хтось мені в двері,
Мов серце,
Схвильовано стука,
Повне людей.

Лікарські трави
В холодному космосі пахнуть,
Предків далеких
Всотавши чудні голоси.
Птахи – як трави.
А трави – давно уже птахи,
В добрих очах яких
Райська розхлюпана синь.

Вічний паломник,
Рудію, ридаю, радію.
Снігу сорти, наче болю,
Вивчаю сорти.

Врешті, живу, як умію.
Вмираю, як вмію…

Вчусь не боятися висоти.


28 лист. 15.

Далеко до ранку… ще зорі, як бите скло,
Десь тризна голодна, мольба, чорнота ядуча.
Ще жевріє в тілі невиннім крихке тепло,
Ліниво чадіє в печі півзогниле суччя.

Знеможена мати, задушлива тиша, смерть,
Що глипає хтиво у темні, заплакані вікна.
На покутті свічка у мисці остання дерть
І місяць у небі то спалахне, то зблідне.

«О люлі, синочку, мій янголе, спи, засни…»
Не плакала більше, немала ні сліз, ні моці.
Ввижалося небо і вічко пусте труни,
Розп’ята Мадонна, прокляті дороги отчі.

…Коби ще до ранку, проз ніч перейти, коби…
Ця безвість на голках… тіло також у глицях.
У мареві – небо, а далі гроби, гроби…
Заснула навічно…поруч – дитя в колисці…

– і не шукай і не жалій
     що я не та яку чекав
     щоденно
– напевно
     я ще у тому вирі мрій
     де літом висихає став
     де марно марив і даремно
     тебе в уяві малював
– але до мене не летів
– а ти зумій
     із тих років
     до мене
– летять у вирій журавлі
     і ти лелекою лети
     у гості
– так просто
     минаючи усі світи
     де є ще я на цій землі
     і є ще ти
     у високості
     у вічно танучій імлі
– усе у Лету відійде
     як наше літо золоте
     чекаю
– немає
     нічого кращого ніде
     як із тобою цілий день
     отого раю
– пам'ятаю
– ніщо нікуди не втече
– але печайкою пече
     усе тече
     усе минає
– із цього виру і біди
     я плів усе своє життя
     до тебе
– не треба
     міняти волю на сади
     едему свого небуття
     лети за чайкою
     лети
     а я русалкою
     завжди
     на небі.

2011

Листопад
на дороги безпутні
сивим саваном стеле
туман.
Завмирання
оголена сутність.
Проростання у тишу -
а там...

23.11.2015

Беззмістовне життя
Сіре існування
Дорога йде
Одні розчарування

Бажання словом
Змінювати світ
Життя людей
Має ліміт

Океан лицемір’я
Відсутність добра
Зникає довіра
Черствіє душа

Чекають світанок
Та ходять в пітьмі
Без надіі
Люди сліпі

Шукають щастя
Руйнують життя
Тих хто поряд
Егоізм вже буття

Страх панує повсюди
Загадкове майбутнє
Загублені люди

2015

У шепоті оголених беріз
вітри сховались поміж віт.
Із півночі здалека йшли —
в долонях снігу принесли.

Як споночіло, то вітри
кришили щедро з висоти
на дріжджах вистояний хліб —
у молоко — на перший сніг.

І до знемоги, досхочу
на білій скатерті землі
м’якуш — гарячий із печі —
клювали зранку горобці.

Я запалюю свічку в своєму вікні,
Я запалюю пам’ять про чорнії дні.
Коли неньку мою заставляли мовчати
У голодному сні…То тепер ми кричати
Будем, люди,щоби не замовкнути знову ,
Щоби ворог і в пеклі почув нашу мову….
Мову тих мільйонів невинних,холодних,
Що у праці і поті вмирали голодні,
І дітей тих,що ссали груди матерів мертвих,
Хто за свою державу приніс себе в жертву.
Україна, як кістка впоперек горла стала,
Чом так нас не злюбила «братерська» держава»?
Споконвіку гнобили ,ярмо надягали,
Геноцидом не знищили,хоч намагались.
Україна не здала козацького роду,
Ворогам у підніжжя не склала угоду.
А вони причаїлись, через вісім десятків
Знову крові напились від «братерської» схватки.
Та не знищить народу,що у волі вродився,
Хоч із крові і голоду він відродився.
Начувайтеся, виродки, роду Іуди,
Не забудуть про вас покоління усюди.
Ми кайдани порвемо і голоду досвід
Стане нам оберегом …І Гідності осінь
Не забудем ніколи,як Вкраїна вмирала,
Як топталися злидні по її рваних ранах…
Тож запалимо свічку за тих,що боролись
Із голодом чорним,берегли свою совість.
Не зреклися держави,зберегли свою гідність,
А сьогодні ми знову в боротьбі - вже за єдність.
Тож запалимо свічку за Героїв Майдану,
І за тих,що за волю з окопів не встануть.
Хай погасне війна від вогню Милосердя,
Ми зігрієм теплом душі тих,хто на небі.

28.11.14р.

Дорогою чахлої осені
блукаємо разом і досі ми,
аж поки повіє зима.
Ідуть скоморохи веселими,
а іноді кращими селами,
яких у природі нема.

Не дуже замучені муками,
недоуками і науками,
чекаємо знову весни.
Ліворуч – гора неотесана.
Її обійдемо по-чесному –
невинні і не без вини.

Десь є Еверести і Індії,
і назви готелів подібні їм,
а долари не шелестять.
Немає проклятої зелені,
і ми, у собі не упевнені,
беремо гарбу напрокат.

Волами, а все таки їдемо,
а пішки – нікуди не пі́демо.
Хіба що – за обрій. Удвох!
Але і ліси захаращені
порубами, пущами, хащами...
Лишається тирса і мох.

Усі береги закудикані.
Осінні притулки замикані.
Немає подітись куди.
Податись би до окаянної
тієї гори безим’яної –
на прив’язі всі поїзди.

Порожніми бігають потяги.
Вагонами шастають протяги
і темно, куди не дивись.
Обнімемось, ніби прощаючись,
усе ще на те сподіваючись,
що будемо разом колись.

2015

Буваєш ти розгнівана і ніжна,
Співаєш весело і плачеш так невтішно,
Усміхаєшся й сердито хмуриш брови,
І недоступна,і на все готова.

То,наче Амазонка горда,сильна,
А то шукаєш захисту,покірна,
То кішка лагідна,а то левиця грізна,
Свята ти,жінко,водночас і грішна.

То ранить,то лікує твоє слово,
Така проста,але і загадкова.
Ніяк тебе ніхто не розгадає,
Саме таку чоловіки й кохають.

2015 р.

А хризонтеми - квіти осінні,
І приморозків не бояться вони.
У нас їх приносять на свято,а в інших
Народів ці квіти кладуть до могил.

Ніколи жінкам не даруйте тюльпанів,
Чоловікам більш підходять вони.
І гладіолуси теж будуть зайві
В букеті жіночому.А замість них

Айстри,троянди,ромашки,лілеї
Даруйте жінкам вашим хоч кожен день,
Їм надзвичайно буде приємно,
Співатиме серце кохання пісень.

І кольори теж різняться в країнах:
В нас білий святковий,в Туреччині - ні,
В Болгарії бордо - тільки на траур,
А заспокійливий - це голубий.

Коли йдеш у храм,тоді теж треба знати,
Що колір жовтий - служба буденна,
Коли ж настають Богородичні свята,
В блакитне усе одягатися треба.

А на Різдво та на Преображення
Віддай перевагу білим тонам,
На Трійцю,звичайно вдягати зелене,
Це слід пам"ятати завжди усім нам.

В душі хай буяють квіти любові,
І радості колір,як сонце сія.
Добром нехай доля засіє й здоров"ям.
Цього щиросердно бажаю всім я.

2015 р.

Молода мама Софія - викапана Моніка Белуччі.
Білена школа в Клюшниківці, у хромових чоботях - онучі.
Брела сім кілометрів полем, ще й позирці книжку читала.
Торбу несла полотняну.
Ті вчительки пахли часником, салом...
А одна дивилася так, мов на прояву-ману прерій:
Соню Залізняк покохав її синок - білявець Валерій.
"Та вона ж - доня колгоспниці-вдови...
Гарна. Непідходяща!".
Що то за любов хутірська: лиш розцвіла - і забили в ящик.
Зраділи сексоти.
Ні сексу, ні в унісон клятви "навіки...".
...Сонею снить у шезлонгу дідок, чухає зжовклі повіки.
Щось потрапило в око, хоча й не скиртує соломи.
Вчулося, неня-билина суха шепче закони Ома...
Варить йому киселі на воді якась інтелігентна Тося.
Адюльтери мудро забуті, вже певна, що те... здалося.

Мандрує у згадках мами юнак - босий, з велосипедом.
Вкрию її - посивілу, незлу - новозеландським пледом.
Знов серіал життєвий, плачуть заморські фарбовані діви.
Десь той Валерій бейкався, плив... бачив Лозанну, Фіви...

Дивні, трансцендентні Твої діяння, Всевидющий Боже.
Мій липневий вихор-синок... на Валерія вельми схожий.



2015

Тримай її в серці і клич Україною
Хіба то свобода – з чужої руки?
Моя справедливість залишиться винною,
Їй сняться щоночі донецькі степи

Хтось тішився сонцем, забувши про зраду
І довго у небі чекав журавля
Невічне нещастя і вічна блокада –
Ніхто не забуде луганські поля

Я бачила, доле, як плаче дитина
Навіщо вже сльози, якщо є броня
Свої не для того, щоб цілитись в спину
Де танки блукають – не коле стерня

Війна – це полковник, який не напише
Де довго стріляють – свої чудеса.
Тримай її в серці. Почуй її тишу
Полинове поле й червона роса

До болю сумно, що все так…
Якщо тобі від того легше стане –
Я теж справляюсь аби як,
Щоб не впадати в істеричні драми.

Чини – як хочеш,
Будь – як знаєш…
Я теж не про таке просила…
Та пісня, все ж, моя правдива,
Хоч ти й під неї позіхаєш :)

«Все буде добре!» – всі це знають.
А я тобі таке бажаю:
Люби, борися і твори,
Своє натхнення бережи!

На жаль, не я є твоя Муза,
Та трішечки й моя заслуга,
Що ти цінуєш свій талан…
Ну й цього досить...
Прощавай…

28.11.2015

люди жирніють – від чорного рота
обливають все брудом – ні в тин ні в ворота

воно й зрозуміло – хто не здатен любити
годен і в другові – щирість убити

ніхто не зізнається – та і я не розкажу
так всім простіше – якщо я погана

та щоб не палитися – як простому піжону
нехай Дід Мороз – подарує лимони


27.11.2015

… з усіх спадкових зобов'язень
із дня народження до тризни
зі мною гралися як з в'язнем
та Суд чомусь того не визнав…
27.11.2015.

1.
Вперше бачу такими свої очі –
Від болю кольору болотної паволочі…
З казенного дзеркала – чужа жінка …
Як же вибратись звідси не проливши сльозинки?

Як втікати від тебе?
Від себе?
Від муки?
Та для чого ж такі
Криваві сполуки?!

А будеш знати – непроханих побачень шукати!
А будеш знати – неприкаяного, як сама, кохати…

Що випити мені?
Що з’їсти?
В яку-таку халепу влізти?

А ну ж бо, розумнику!
Скажи що зробити –
Як зіскочити з кола?
Як тебе не любити?

2.
Ну що ж…
Бігти тепер на той самий місточок
Й скидати з нього ілюзій візочок…

Не пам’ятати,
Не знати,
Міцно ночами спати,
Новин твоїх вдень не шукати,
Під місяцем – не скавучати,
Снігопадами – не засипати,
Сонцем – не зігріватись,
Дощами весняними – не милуватись,
Не думати,
Не тужити,
На почуття забити…
То може тоді й не жити?..

А будеш знати – непроханих побачень шукати!
А будеш знати – неприкаяного, як сама, кохати…

Вибрати серденько у жменьку,
Віддати птахам –
Хай склюють біль скоренько…

3.
Сльози-сльози!
Струни-струни!
Ллються звуки,
Стогнуть дюни…

Хвилі-хвилі…
Милі-милі…
Емоцій брили
Зледенілі…
Домінанта і... назад…
Як же тоніку піймать?..

А будеш знати – непроханих побачень шукати!
А будеш знати – неприкаяного, як сама, кохати…

Іди вже до джерела – умийся…
Жити хочеш?
Тоді завершуй це…
Лицедійство?..

27.11.2015

Самотньо і затишно.
Музика – дощ.
Ще рано. Не заспана.
Музика-дощ.
І ковдра облизує литку.
Яка насолода!
Сама!
У пітьмі!
2005р.

З’явилася грошва – кохання повернулось...
Не тільки за кермом не п’є сусід Мойсей.
Наставте ніж на нього, чи страхітливе дуло,
Мораль така поллється, - готовенький есей.

Тепер у кулаці – Мойсеєва реальність.
А він отим, у мріях, шеляга не дасть,
І любить народити думку покаральну,
І щоб його повсюди сіялася масть.

Чого ж хотіли ви? Пророцтва від Мойсея?
Зізнань, аби збігали сльози по щоці?
Він поцінує інше: парсеки і Персея,
А ті(що ти і я) – цвіріньки, горобці.

               Все починається з нуля.
               І поки наша карта бита,
               поліціянта-патруля
               вирощуємо із бандита.
А він старається уже,
аби й собі заслуги мати.
Він знає, хто піде за грати
кого лишити в негліже,
але з чекою від гранати.
               Фіксується з усіх воріт,
               яка позиція у нього,
               який наступний буде хід,
               коли у рай піде небога.
Але попали у цейтнот.
Граната б’є по-бойовому.
То й що? Повалений народ
і хрест поставлений на ньому.
               Ніхто не знає, де той БЮТ...
               Не у свободи був дебют,
               а сектора її не буде,
               а буде ендшпіль і капут,
               не повилазимо із пут,
               якщо Арсени йдуть у люди.
У них розв’язана рука,
аби підняти філіжанку
і вимити сліди до ранку.
Вся партія – на простака.
Б'ють офіцери пішака,
аби не вибився у дамки.

10.2015

Виток століть...і бачу пектораль,
На витонченій шиї у скіф'янки.
Орнаментом покриті віхи...даль...
Та постать степової полонянки.
Вона так само бігала у дощ,
Кохала, зазираючи в люстерця,
Росою умивалася із рож,
І краяла комусь шматочки серця.
А одяг сипавсь золотом століть,
І сердолік виблискував на сонці.
Що ж пектораль оця в собі таїть?..
Про се лиш знають грифи-охоронці.
А може славний древній Геродот,
Що бачив риси гордої скіф'янки?
Рипить історії коловорот...
В торевтиці античності: чеканка...
Вино із амфор тягнеться, як нить.
На глеках з бронзи видно візерунки...
Принцесо скіфів, кров твоя бурлить
У древнім роді...Сяють обладунки.

2015 р.

Мовчу. Нема кому сказати навіть слова.
Звуки, речення, слова.. Пуста молва
На самоті сама з собою.

Вже звикла. Так. Пуста кімната.
Стіл, стілець, думки.
Ще досі разом, та коли?

Коли? Ввечері чи вранці,
Я чую голос твій. І все?
Були ми разом, але зараз не про це.

Самотні ночі, гріють спогади про нас,
Цей нестерпний і жорстокий час.
Щвидкий у щасті, і на самоті.
У щоденному бутті.

Надія є, та страх все поглинає.
Все пройде. Життя триває.

2015

Туман у долині тихенько приліг,
Як загнаний звір причаївся в куточку,
Це не пустило його на поріг,
Прогнало від хати вранішнє сонце.

Волосся твого,що русявим було,
Торкнулась туману срібная стрічка.
Та серденька лагідне,ніжне тепло
Нас зігріватиме,здається вічність.

2015 р.

Розлилось-розхлюпалось літечка тепло
І його далеко вже вітром понесло.
Осінь теж до фінішу швидко добіга,
Тихо підкрадається зимонька-зима.

З нею буде віхола,зграя завірюх,
Що снігами білими вкриють все навкруг.
І морози лютії теж прийдуть сюди,
Озеречка й річечки закують в льоди.

Засрібляться інеєм сосен кожушки
Та одягне дуб старий шапку набакир.
Лише зеленітимуть платтячка ялин,
Правитиме зимонька царством сніговим.

2015 р.

Срібляста вода,
І відблиски сонця,
Що неквапом падає за небокрай.
Я тихо молю: Не сідай! Постривай!
І промінь тепла збережу у долонці.
А сонце, гай-гай!

В же темна вода,
Вирує за бОртом,
Клекоче, нуртує,
Неначе аорта пускає життя
У моє грішне тіло...
І я вже не я – я уже ошаліла.
Й шалена пірнаю,
І змучену втому уже забирає
Й несе кудись море...

Я вдома? Я – вдома.
Тут небо широке, і води безкраї,
Тут зорі сряблясті – неначе у раї,
Тут сила і мудрість вливаються в тіло,
Душа тут хміліє від істини, віри,
Любов наповняє мене до країв,
І місяць доріжку уже простелив.
Я – вдома – щаслива.
Я – втоми – нема.
І радість клітиночку кожну пройма!

Коли нікуди ще не їду,
але давно уже пора,
тоді і згадую сусіду,
її, – ні пуху, ні пера.

Усюди є якась халупа
і юна доля не сліпа.
Коли одна, – мандрапапупа,
а дві, тоді, – мандрапапа.

Це означало, – будь, козаче.
І досі доля береже.
Але і досі серце плаче.
Ми не побачимось уже.

І на дорогу мати скаже, –
нехай усе лихе мине
і не зурочить око враже...
І рятувало це мене.

Ніхто за мною не скучає,
не умирає – ясна річ.
Позаду татове, – чекаю,
а попереду вічна ніч.

А поки рано ще до втечі,
то обираю ту з доріг,
якою і раніше міг
іти за обрії – у вечір,
де зеленавий оберіг
освітлює жіночі плечі.

Указує на цю дорогу
ще вище зоряна блакить –
зеніту неповторна мить
і сьоме небо до порога.
І смужка раннього, дворога,
у надвечір'ї мерехтить.

2010

І стане білий день світлішим,
І неподільний сум мине,
Якщо цілунок твій утішить
Осиротілого мене.
Лиш про вуста мої солоні
В такі часи не говори,
А спробуй дотиком долоні
Зцілити душу від жури...
17.11.15

Дріботять ощадні мої кроки; рівна, під кутом належним, спина
злегка нахиляється до тебе — гостя дорогого на цей вечір,—
і сідаю я перед тобою, підігнувши стиснуті коліна,
відчуваю погляд твій і чую награну упевненість у речі.


Бачиш — кімоно моє сьогодні журавлями вишите у танці,
бачиш ти — обличчя моє біле від Хоккайдо сніжного біліше,
і коли чоло я опускаю, знаєш ти — усі ми в чомусь бранці,
та з усіх ув’язнена найбільше жінка у красивій своїй ніші.


Тут, у ці години вечорові я для тебе — розмаїта ширма,
сховок від обов’язків і світу, що нікому слабкість не прощає.
Шепчуть рукави мої широкі,і краса, наведена картинно,
так, як і століття перед нами, зцілює тебе і захищає.


Слухатиму я тебе сьогодні, й сямісен лунатиме повільно,
язика розв’яже тобі саке, що нагрітим я тобі налила,
і коли, розчулений, удома ти до жінки звернешся прихильно,
поспішить дітей вона укласти — потай мені вдячна і щаслива.


Але вже наранок в електричці ти почнеш повільно кам’яніти,
і у труд поринеш, що бездушно, як недуга, виснажить до краю,
і коли ти втомишся блукати у ворожій пустці цього світу,
журавлів танцюючих згадавши,позови мене — я зачекаю.

2015

Тихо крізь ніч піснями благаю
Небо голубе:
Ти прийди, кохана, до гаю
Бачить хочу тебе.

Ген при місяці журливо
Листя шелестить,
І нікому, друже милий,
Нас тут не знайти.

Чуєш, звуками чарують
Солов’я пісні,
Ти кохання, моя люба,
Подаруй мені.

В тих піснях любов палає
Полум’ям жаги,
І розчуленням вгортає,
Додає снаги.

В нас горить кохання сила,
Їй скоряйся ти,
І до гаю, мов на крилах,
Швидше прилети!
О, прилети!

Сонце зосеніле, філігранні крила.
Дідові Морозу пишуться листи...
Зайчики махрові, мари і мірила.
Сніговик торішній шаплика впустив.

Котить кіт клубочки серпантином буднів...
Кошик без чернеток, білизна зізнань.
Між київ більярдних лежень неосудний
Гомонить на хінді про шляхи в Шампань.

Бісики, інфанти, сови на горгошах.
Торти-напівправди, пелех мішури.
Передноворіччя.
Світ ясний, хороший.
Складено кадастри... ділено на три.

Віяла соснові, хвилечки зефіру.
Сіється задармо синє конфеті...
Між оман-горішків, масок брудно-сірих
Фокусники тягнуть вушка золоті.



2015

Не боюсь знайти – і знов згубити.
Не боюсь шукати й не знайти.
І Тебе я не боюсь любити,
знаючи, що вже не любиш Ти.

Не боюсь раптового тремтіння,
вихлюпаного з мого вікна.
Я боюсь себе і розуміння,
що минеться й це, бо все мина…
2005р.

Я руки по лікті вмочила в весну,
я у коси вплела проміння,
і ввесь світ кохав мене одну
до останньої волосини.

Я йому оддавала по краплі води
із душі до останнього звуку,
і зринали у темряві цілі світи
там, де я умочила руки.
2005р.

Ти поїхав. Лишилось за спиною
кілька днів. Ніжність. Затишок.
Ти десь дихатимеш хвилинами.
Але я того не знатиму.
Я думала – не люблю.
Я думала – просто хіть.
Я думала – з кришталю,
а виявилось – щемить.
2005р.

Тільки той, хто падав з леза
(той, хто падав не на смерть),
знає, де у неба межі
й знає дійсно, що є твердь.

Незнекрилений відчує,
що крім хмар і пустоти,
висота не гарантує
щирості і гостроти.
2005р.