Моя весна не стукає у двері,
не пише статусів: - Чекай мене – іду ;),
у неї власний пунктик чи критерій,
якось опівночі присяде на постелі:
- Будь ласка, почитай мені Ду Фу.

Моя весна не любить гамір міста.
Підземки, потяги. Привіт. Ну як? Егей!
Піарники, невдахи, егоїсти.
Їй до вподоби тихі пересвисти
шпаків, дерев і сонячних людей.

Моя весна – лише моя і тілько.
Хай вітер здѝміє, і хай мовчать «ВВ»,
он, березень вила̀днує сопілку,
он, сонце в калабанях бродить – мілко.
Моя весна усіх переживе!

2015 р.

Год високосный, и месяц вискозный
Тянется зябко нечетным числом
Дней для отправки сугробов на слом,
В пыль об асфальт истирая полозья,
Холодно плачет над каждым окном.

Двинул бы речкой! – но там половодье,
Лед раскроило, и нету пути
Всем его дням двадцати девяти,
В белый кулак зажимая поводья,
Стонет февраль, обращаясь в утиль.

И под заборы, в канавы, овраги
Снег запасает, бормочет: «Фальстарт
Дан потеплению... будет и март
Зимние белые чествовать флаги
Под завывание вьюжистых мантр...»

Год высокосный, и месяц вискозный
Тянется зябко нечетным числом
Дней для отправки сугробов на слом, -
Чтоб не забылись до марта прогнозы,
Вяжет для памяти ветер узлом.

2016

(пам’яті Поліни і Христини)

У нічником освітленій кімнаті
Старенькі дві—обидві глухуваті—
Ведуть розмову—кожна про своє.
В подолах—руки, теплі і великі,
І спогади, як паралельні ріки,
Задума з срібла пам’яті кує.

Одна—з старого київського «панства»,
подільського заможного міщанства,
давно згубивши статки родові,
пригадує, як їздили на санях
у сутінках, засніжених і ранніх,
як всі були ще юні і живі.

А потім—і Різдва уже не стало,
І всі її брати кудись пропали
( Мовчання заморожує чоло),
Робота у пекарні в довгі ночі
І Куренівка в селевім потоці,
І молодість—неначе й не було.

У неї—срібна пряжка у шкатулці
І стопка—у кустарній палітурці—
Журналів принципового зразка,
Де хтось суворий, з грізною бровою
Трима за шкірку сильною рукою
Хирлявенького горе-шкідника.

Там заголовок кожному чеканно,
Мов з неба, сповіщає невблаганно,
Що «Сорную траву из поля—вон!»,
Й вона, що разом з «сорною травою»
Лиш дивом не наклала головою,
Розплутує минуле, ніби сон.

Щоденно, в окулярах і хустині,
В старенькій, але випраній кофтині,
Іде вона, кульгаючи, крізь двір
Відвідати ровесницю-селянку,
Спрацьовану в колгоспі вінничанку,
Занесену вітрами на Поділ.

Гойдаються дві сповіді-трамваї.
Киянка української не знає,
Тож часто, розігнавшись попервах,
Обидві зупиняються в напрузі
Й одна на одну дивляться в конфузі,
Заплутавшись у значеннях-словах.

І знов рушають пам’яті вагони,
що в різні боки перетнуть кордони
й опиняться на різних полюсах.
Одна з них говоритиме про гОрод,
А інша їй—про поле і про голод,
І як зерно ховали у трусах.

Тут-- «заговор врачей» (в колишній пресі),
А поруч йдеться про селянський всесвіт,
Що пульсував у полі і дворі,
Про подруг незабутніх і про ланку,
Стерню, литки у крові від світанку
І сон в стіжках під небом до зорі...

Сидять вони і сяєвом сіяють,
Обдзвонені тринадцятим трамваєм,
Зміряючи глибини лихоліть.
І пам’яті схвильованій належить
Це золото, вціліле від пожежі
Найгіршого з розбурханих століть.

2015

Інсайт за інсайтом...
І хочеш-не хочеш -
Не буде спокійної гавані-ночі.
Зупинять, ославлять, забудуть, озвучать...
На вищих щаблях - вінценосні, липучі.

Був злет! Недобачили злюки і старці.
Чекаю на щастя в чудній маринарці.
Занадто яскравий метелик - самотній.
В охлялих верблюдів рефлекси блювотні.

Хтось руку простягне, хтось тицьне газету.
Непевні орбіти - живому поету.
Здеруться читці на котурни: "це кльово...".
Сплетуться інтриги під чай - містечкові...

Боюся вужа й ворожіння на на картах.
Циганка набреше... що й Нобеля варта.


2016

А звуки – такі ж гострі.
Попереду – іще гостріші.
І боязно розплющить очі,
Мов кам’яні такі повіки.
Та знаю – на ті звуки зляжеш
Всіма нетьмяними ночами.
А серце,
Щоб йому не скрикнуть
На флажолет визивний скрипки,
Мов яблуко рожеве, стиснеш
І руки на три чверті скинеш...
...І якщо цієї миті ллються сльози,
То лиш Господь спинить їх взмозі.

Дихай на повні груди, слухай весняний стрим –
У золоті валторни грають тобі вітри!

Диких степів рулади, сонце і верболіз
На березневих крилах ранок уже приніс.

Вільністю зачарує, свіжістю оп’янить
Чиста і неосяжна юних небес блакить!

І розцвіте в буянні розкоші зваба вуст –
Променем оксамитним лагідно доторкнусь.

Хай же не буде спину весен твоїх і мрій!
Ти мій володар серця, демон і янгол мій!

Забувається все,
окрім гострих болючих образ,
Забувається все,
окрім сяючих спалахів щастя,
Забувається все,
окрім декількох мовлених фраз,
Що поранили душу,
і в ній залишились назавше.

Пошануйте слова,
не кидайтеся ними дарма,
Побивати словами
болючіше, аніж камінням.
І нещадні слова,
від яких порятунку нема,
Проростають у зранених душах
отруйним насінням.

Говорили правильні слова.
Нарізали скло на вбиті вікна.
Мертвих научились цілувать,
Доки мертві до святих не звикнуть.

Сортували біль, як чукчі сніг,
Білий сум і чорний шум житухи,
Магію жіночих юних ніг,
Віщі з’яви ангелів і духів.

Білосніжну душу гартувать
Воском сосен і свічковим соком,
Де «помилуй, Боже» й «ттвою мать!..» –
Змішують у відчаї глибокім.

Простимо, що можемо простить,
Людям непридуманим нервовим.
Мить – як вічність, вічність нам, як мить.
Горизонт поранений до крові.

Мертві нас хапають за рукав.
Діти просять ніжності та хліба.
І хреститись проситься рука
На Христову рану, не на німба...

15 берез.16

Я дзвоню їй —вона не бере телефон,
передзвонює —голос ледь чути.
Я для неї —блакитний із Індії слон,
па-де-де після чаші цикути.

Я така недоречна, що страшно самій,
кожне слово —лунке і порожнє.
Вона слухає краплі в каверні своїй,
що видзьобують в камені ложе.

Я б діагноз сказала медичній сестрі—
саме так, як у книжці зоветься.
В білосніжну палату поклали б її
із синдромом розбитого серця.

І голубили там би її без кінця,
і складали б уламки терпляче —
розбиваються в світі найкращі серця,
нерозбиті нічого не значать.

2014

Після зимової млості
з прапором проліски в гості.
Перші. Нестоптані. Свіжі.
Все у весни найхуткіші.

Зводиться, зводиться стан
синіх чи білих землян.
Вітер тріпоче за чуба –
вчить не боятися дуба.

Страх?! Не лякатиме їх
навіть, як випаде, сніг.
Після зимової млості
сніг не збере свої кості.

15.03.2016

В чийому серці пропаду ?
Якій душі впаду в обійма...
Мелодії якій скажу ?
Що ти звучиш в мені покірна

До чого зможу я додать ?
Такого подиху прозріння...
У погляді зміст прочитать
Допоки ще жива надія

Свій розгорну букет принад
І пригощу , запропоную
Відвертості палкий каскад
У сонці променем зігрію

В чийому серці пропаду ?
Якій душі відкрию всесвіт ?
В мелодії як прозвучу ?
Щоб тільки двом - той чути трепіт.
2016рік.

Швидка , стрімка струмка вода
Весни окрилена лебідка
Із неба , з гір летить стріла
У серце - де розквітла квітка

Де всі зібрались відчуття
Готові чути спів Амура
Де ніжна муза почуття
В нічному вирі - віща зірка

Я мрію стати одним з тих
Кого оросять твої чари
І не боятись гір крутих
А обіймать - висот принади

Пропасти у полоні хмар
В тій глибині любов пізнати
Знайти цілющий , солод дар
Який приречений - кохати.
2016рік.

1

Непереборні обставини... ніші.
Місце вакантне - для лева без холки.
Двері обрала: рожеві... темніші.
Плине канвою осріблена голка...

Мак і піони.
Кумасям би - м`яса.
Тішуся в дощ морквяним палантином.
Жди... підлітаю...
Вокзальчик без каси.
Світ без любові.
Автівку зупиним.

Нащо боятися? Індиферентно -
Звідки приїхав. Не стій здичавіло...
Клич на розвеснену яйлу... на Етну.
Пір`я вчорашніх жар-птиць спопеліло.

2

Ти примостив павуків на вокзалі.
Квас продає Дульсинея Мілоська.
Наобіцяй, що поїдем найдалі!
Двох кобилиць розчесав і укоськав.

Знай: не люблю канапе із газети.
Пересипаються в клатчі дрібниці.
Пересікаються альфа і бета...

...очі зелені... руді блискавиці...

Звісно, що лев.
Я повірила. Тепло.
Пил витираю пухівкою - з Еппла.


2016

Нехай проститься кожному усе.
І гнів, і гордість нас нехай не душать.
Любов жива омиє кожну душу
І сонечка у неї принесе.

Нехай не буде темряви між нас,
бо ласка Божа сходить в кожнім серці.
Хто вірить у любов - не знає смерті.
Йому підвладні прОстори і час.

Спасибі друзі вам і вороги
за цей безцінний досвід, за уроки.
У кожного із нас - свої пороки...
Прощаймо один одному борги.

А що мені – вітри? Хай про́йдуть по мені,
Зірвуть глевку печать сліпої безнадії,
Тріпочеться вуаль в розчахнутім вікні,
З якого самота несамовито віє.

Той невимовний крик саднить в гортані десь,
Вечірній простір рве, вриваючись у місто,
Мигтінням ліхтарів стоватнених сердець,
Яким не донесли такі жадані вісті.

А що мені – вітри? Дощами вщент нап’юсь,
Відкоркувавши хмар бездонні ватні глеки,
Від надлишку проллюсь уздовж балконних вуст,
Відчувши стиком сил тремкий бетонний клекіт.

В Стрийськім парку ми ся здибали з тобов.
В моїм серці ся зашпортала любов.
Моє серце так калата, як стара, подерта шмата,
За тобов, моя кохана, за тобов.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
В очі фарбу дуже ти собі не ллєй,
Бо ти фарба виїст очі, хто ж тебе сліпаку схоче?
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
У трамвай ти на ходу не залажєй.
Бо трамвай як хопит ногу і потєгне на дорогу,
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
З самольота з парашутом не скачей,
Парашут ся не відкриє, Кров тя нагла враз залиє,
Ти вважєй, моя кохана ти вважєй.
Парашут ся не відкриє, Хто ж тоді ми ноги вмиє?
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
До сусіда, до Івана не лажєй,
Бо Іван така скотина – раз і два і вже дитина.
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

А в той вечір із дахівки падав дощ.
Ти сиділа в теплій хаті й жерла борщ.
Ти сиділа в теплій хаті й напихалася борщем,
А я мокнув, як той дурень під дощем.

Якось раз сказала ти мені: "Іван,
Приходжєй, ми разом ляжем на диван."
Кілько раз до тя приходив, бився мордов я об сходи.
Ну а вчора ти поставила капкан.

Було літо, була осінь, вже зима.
Темнов стежков ти із танців йдеш сама.
Я тебе підкараулив, ти пішла додому з гулев.
Була в нас одна дівчина, вже нема.

Породжені страхом заручники долі,
І нам залишається жити в неволі.
На стінах тримається,
Ніяк не зітреться.
Твоє намагається -
Моє вже не б'ється...

Забуті й написані знову, поволі
Спускаються з неба розбиті і кволі.
Вони все стараються,
Їм не вдається.
І вже не пручаються,
Бо зіпсується.

Послухай, не треба чекати до ранку.
Послухай, тікай! Тікай на світанку!
Тут вечір, тут темно,
Тут страшно і злива.
А сонце сідає,
Сідає зрадливо.

2015

Все спочатку… Бетон космодрому.
Квіти з Тау Кита. Жалива
на узбіччі… Й жалобного грому
десь на обрії тужні слова.

Ось удвох, сидячи на причілку
бару з крил стріляних кораблів,
дудлимо ми з Ейнштейном горілку
за всіх тих, хто навік улетів.

І за тих, хто ніколи злетіти
чи не зможе, не схоче а чи:
не дано починати їм жити,
наближаючи зорі вночі.

Мов живопис той неандертальський,
наші мрії печер змінять світ!..
Ми загинули під Іловайськом,
розпочавши в безмежжя політ.

2016

1

Розбудили жінку. Повели кудись...
Зголодніли інки. І шаліла рись...

Шамкали спіралі: "ич яка... пішла...
Для такої кралі пещена смола.
Нам би... хоч на хвилю... крила золоті..."...
Ніс її (любила ж...) маковий потік.

2

Бджоли... словожала...
В унісон серця...
Віршем проводжала
Чорного шевця.

3

Рожевіли рифи...
Слід лишав циклон.
Поверталась тихо.
На плечі - грифон...

Тонкосльозо... прісно.
Здобрена кутя.
Розцвітали пісня
Й дерево буття.


2016

Ранкове сонце, як мана,
криваво світить через хмару,
і вал іржавого багна
сповзає, вихлюпнутий з яру...
Хто бачив це, той знає сам,
як небо звав Кирилів храм.

І бігли люди врізнобіч.
Це що? Це звідки? І за що нам?
Немов побачили увіч
єство Системи ржаво-чорне.
Став день пітьмою повен вщерть,
коли район накрила смерть.

Тепер тут парк, і міст, і шлях.
Життя вирує новочасне.
Рубці є й свіжі на серцях,
і пам'ять блідне, меркне, гасне
про душі тих, кого знесла
сльоза фатального числа.

13.03.2016

В бік Лімпопо стежина.
Підсипано золи.
Задобрено три джини.
Злий лемент: "...а коли...".

Накуплено верблюдів.
Прив`язано козу,
Що хрумкала над блюда
І гудила лозу.

Були танки драйвові...
Летіли камінці.
Жахалися в Айові -
Як можуть люди ці...

Радій роботі... муті...
Жбурляй свій стейк у Стікс.
Олігофрен роззутий
Шукає ксиву... ікс...

Зализуй рани... Схоже,
Дух тролить вічний Вій.
У храми - наче божі -
Заштовхано повій.

Рахує кіловати
Марусенька-свіча.
Путівець кострубатий,
Хоч шовку й вистача.

Вакцин і дощок - доста.
Земля парує, бо...
О, ні... Не варто з мосту.
Розправ чуже жабо.

...За озвірінням - тиша.
У Айболитя - кір.
Обходь тюрму, фетиші...
І пий густий кефір.

2016

«Це добре, – розум говорив, –
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
Вона отак приворожила?
А що як вигадка?
Стільки отроцтво лиша на згадку...»
«Не вигадка.
Звіривсь їй сьогодні. Вперше.
Не подивувала, що так нескладно говорив.
Знала, що над словами був уже не владен».
«І що ж він попросив?»
«Щоб голосом бодай являлась».
…Ніким не чутий діалог.
Кардіограма ще одна кохання.
P.S.
Допоки з днем ангела вітатиме її,
Допоти з ним вона пребуде.

...з циклу "ДЕХТО ЛЮБИТЬ ПОГАРЯЧІШЕ")))
ЛГ з автором не ототожнювати)))

Догорає зірниця.
Ніч лягла на поріг.
Наших снів полуниці
Я доїсти приліг...
Ми в розпуснім коханні
Ніч пускаєм "в розлив",
І роз"ятрюєм рани,
Що немов зажили...
Наші двері відкриті
Для тебе, моn амі.
Ти найгірший епітет
Подарунком сприйми.
Одинока й красива
По сусідству живеш.
Вже терпіти несила...
Хочеш сісти? Авжеж...
Так буває нерідко.
Невід"ємна деталь-
Не цінується клітка,
Хай би і золота.
"Рудіменти епохи"
Відкидаєм нараз.
Зоологія трохи-
Вірність шлюбу в наш час.
Ви обоє- світлинки,
Що мені до душі.
Серед свінгерів свинка
В сі-бемоль завищить...
Мов крізь хащі ожини...
Стогін- ах!.. Стогін-ох!..
То ж посунься, дружино!-
Тіснувато... утрьох...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116031301179

Свобода – коли ти вільно ідеш по землі,
Коли не чекаєш рахунків за щасливі дні.
Свобода – коли ніхто не краде твоє право
На вільну, соборну й незалежну державу.

Тобі двадцять чотири, а мені тільки два.
Щоденно клопочусь, щоб всьому навчитись.
Таких немає ніде. Ти в світі одна,
Де пощастило мені народитись.

Коли я виросту і знатиму багато слів,
То ось що найперше сказати б хотів.
Я хочу бачити щасливою державу,
Яка на простори свої має право.

Коли я виросту, то буду таким як мама:
Учитимусь й читатиму всілякі книжки.
Коли я виросту, то буду таким, як тато:
Придумаю стратегію до більшої мети.

Коли я виросту таким, як ти,
То зрозумію, чому маю тебе любити.
Бо на планеті ти єдина країна,
Де я отримав запрошення жити…
2015 р.

Листвой тревожное дыхание бежит
Мелькает взгляд, улыбка, рыжий локон
И ветер скручивает солнечную нить
Как гусеница скручивает кокон

Колючий желудь плазменного дня!
Качели возглас кислый и зеленый
Язык, прижавший к нёбу рафинад
Слоистый, ледяной и раскаленный

Язык, произносящий букву "л"
Волны стеклянная жемчужная изнанка
Ладони в сотнях лилипутских стрел
В струящихся пунктирным током ранках

2015

Доки слово* не сказане, ти – не абсурд, не невдаха,
Ти ще просто блукаєш в розхристанім вітром житті.
Ти годуєш себе, як буденного сірого птаха,
Що під стелю зліта чи похмуро сидить у куті.

Доки слово не сказане, все ще ціле і можливе,
І в полоні не скніє підступно упійманий дух.
Слово спрощує світ і буває холодне і мстиве,
і подібне до тих, що утратили в старості слух.

Балансуєш на грані чужого можливого слова,
Що печатку поставить на всю твою кручену путь,
Так що виляск піде і здригнеться тривожно основа
Павутинно-тонкої ілюзії значення «буть».

О безжальні породження втрати, падіння і злому!
Я втомилась від букв, категорій, означень, понять.
Розуміти без слів –ніби радо вертатись додому,
Де в німім діалозі всі тихим вогнем майорять.

*"failure"

2016

Надворі ніч. Заснути тяжко
І проклинаю я життя.
Уста гарячі шепчуть казку,
Безсмертя лине в майбуття.

Чому зірки погасли в небі?
Чому здригається вікно?..
Бажання злились у потребу,
А мрії кинуті в багно.

Танцює кров в холодних жилах.
Набридло жити – і усе.
Немов орел на синіх крилах,
Невинний біль мене несе.

Не плачу я. Я – божевільна.
І чи врятуюсь вже, хто зна…
Ніколи я не буду вільна
Від пут, кайданів, від ярма.

Приречена, засуджена навіки.
Все рветься знову на шматки.
Холодне тіло у каліки
І понівечені квітки.

Життя немає сенсу більше –
Розбили цінний діамант.
Народжені безсмертні вірші,
Вогнем розпечений талант.

В шматках землі нехай спочине,
Життя зів’ялий корінець.
Чи буде правда, чи загине –
Сплетіть калиновий вінець.

Бо ж було слово – і немає,
Стоптали колос молодий.
І мертва птаха не літає,
І нас не чує Прометей.

Стомилась вже, малюю кров’ю.
Ні Афродіти, ні Гермеса…
Горить ненавистю й любов’ю
Забута поетеса.

Яка чарівна ти, дівчино,
Які зіниці і уста!
В тобі незмірна висота,
В тобі незвідані глибини.

В тобі грайлива невимовність,
В тобі потаєна гріховність,
Ти, усміхаючись весні,
Вогонь запалюєш в мені.

Ти просто не блукай ще у вчорашніх снах.
Ти просто не шукай пробіл на сторінках.
Ти просто моделюй первинне міркування.
Ти просто ігноруй корисливі прохання.

Ти просто прочитай миттєвий цей пролог.
Ти просто пригадай із серцем діалог.
Ти просто відпусти, щоби спіймати знову.
Ти просто тінь скануй, як мрію кольорову.

Ти просто не питай, якщо це не важливо.
Ти просто не чекай знов на спонтанне диво.
Ти просто мовчазним сьогодні є промовцем.
Ти просто знову будь щасливим незнайомцем...
2015 р.

Надія у імперії єхидни –
не те, що Єва і велике Пу
десь у едемі – у СІЗО…
               Невинна
               слов'янка не покориться веспу́.
І орлеанська діва України
не буде сповідатися попу.
               Найтяжче помирати у неволі.
               А де та воля у такій юдолі,
               у ореолі мряки сатани?
               Суди Росії їдуть на гастролі.
               Які то суки й сукини сини
               цієї бойової сарани!
               На сцені – інквізиція Росії!
               І ватників у що не одягни,
               у них одна неутоленна мрія,
               щоб ми жили так само, як вони.
Раби у пана, слуги у чинуші
тримаються зубами за мурло,
бо закортіло їхньому карлуші
побути ще у ролі Отелло́…
Рашисти – новоявлені арійці,
у тартари несетеся на трійці,
як це іще у Гоголя було.
               Уламками великої культури
               заволоділи урки КаГеБе.
               Пишається юродиве цабе
               у ролі, апріорі – самодура.
               Та не перемагає диктатура,
               коли і небо жовто-голубе.
Дає отмашку лівою, а права
вже усихає, як і вся держава
на заході і сході од Москви.
Та аплодує нація ізгою.
Історія глуха. Іде на ви
орда гуманітарного конвою.
               О ви, одвічні нації кати,
               яка сліпа і зла у вас Феміда!
               Які самі ви криси і кроти!
               Не дай то, Боже, отаку сусіду,
               з якою – як не буча, то війна,
               і не перечекати лихо й біди
               аж поки перебіситься вона.
А на границі Азії-Європи
вмирають гуманоїди-укропи,
чужі обороняючи світи.
У негліже актори і актриси,
і з табакерки чортиків до біса,
і носії святої простоти
ідуть до невідомої мети.
               Вироджуєтеся, великороси.
               Тому то і жадаєте крові
               і булави.
                              Собі. По голові.
               Тому усе ще жалите, як оси,
               аби переповзали рівчаки
               опухлі алкоголіки й совки.
Злодії і садисти-кровопивці,
ви будете судимі, як убивці
дітей, жінок і їх захисників.
І поки помагає Божа сила,
Надія є і буде.
               Не скорили
               потуги ваші духу козаків!
Самі собі копаєте могилу
і на віки
               між націями
                              рів.

Кожна мрія дарує світанок,
А світанок – новий день.
І цілує безмежний серпанок
Усіх людей.

Пробудитись у темряві ночі
І побачити сяйво ясне.
Кожен вогник за душу лоскоче,
Кожен промінь малює святе.

На землі ми збираємо злото,
У шовкові ховаєм мішки,
Щоби кинути вкотре в болото
Оті вічні, безцінні мости.

Сонний вітер співає: «Маріє,
Подаруй нам мирне життя».
Кожен вогник свято леліє
Учорашнє вже майбуття.

Утомились народи від болю,
Обнімають ножами єство.
Нарікаємо знову на долю
І кидаємо віру в багно.

Пробудитись у темряві ночі
І побачити сяйво ясне.
Кожен вогник за душу лоскоче,
Кожен промінь малює святе.

Кожна мрія – у нашій надії.
Кожне світло – то є омофор.
Це для нас співає, Маріє,
Життя мирного праведний хор.

Дзвінко дзвонять церковнії дзвони
Вічну тайну безмежних століть.
Кожен прагне світлом ікони
Захистити себе від страхіть.

Ми вчимося молитись до Бога
І не брати чуже, як своє.
Бо Господня терниста дорога
Нам надію і віру дає.

Кожна мрія дарує світанок,
А світанок – новий день.
І цілує безмежний серпанок
Усіх людей.
2014 р.

Мій син спить на білосніжній постелі,
На ній хмаринки й ведмедики веселі.
Ти спиш на холодній землі, зі зброєю в руках,
Твій сон мов миттєвість, зникає як птах.

Мій син до порядку букви збирає,
Й чудернацькі слова уже промовляє.
Ти мовиш: «До останнього подиху боротись повинні
За наших дітей, їх мрії невинні».

Мій син розсипає пісок у долонях,
Мудрує, як вежу міцну збудувати.
Ти біль свій приспав на втомлених скронях,
З ворогом знову ідеш воювати.

Мій син квапливо вмостивсь на кріселку
І ложку знайшов до снідання.
Ти чорного диму вогненну веселку.
Бачиш з вчорашнього рання.

Мій син усміхається щиро до неба,
Де сонце є, місяць й мільйони зірок.
Молимось тихенько, Солдате, за тебе,
Цілуєш ти знову свій образок.

Ти не думай про біль, його вітром сповиєш.
Для шматованих ран ти сильний й молодий.
Пам’ятай, що допоки, Солдате, воюєш –
Син мій маленький живий…
2015 р.

Стань для мене єдиним
У широкому сенсі..
На – життя, не годину –
Поселися у серці..

І душею, і тілом –
Як задумав Всевишній,
Щоби знати хотіла
Лиш тебе, з-поміж інших..

Стань оселею й домом,
У житті – найціннішим.
Не далеким знайомим,
А отим – найріднішим..

Щедрим, добрим, уважним,
Справедливим й надійним.
І твоїми – назавжди,
Стануть мої обійми..

Повсякчас і щоденно
Будь зі мною ласкавим –
І я сірість буденну,
Розфарбую – яскравим..

Щиросердістю схожим,
Будь на сонячне літо.
І тоді я не зможу –
Тебе не любити..

Не словами, любов'ю –
Завоюй підсвідомість.
Ну, а я познайомлю
Тебе з щастям, натомість..


Стань героєм із пісні,
Будь натхненням одвічним
І я гордо засвідчу –
Ти на першому місці *

© Аня Тет, 2014

Колись мудрі люди казали,
Що із собою слід брати
Воза, човна і сани,
Як до березня в гості збиратись.

Бо зранку він приморозить,
Ще й снігом притрусить зверху,
Розлиє удень ріки-води,
Що треба братись за весла.

А сонечко "блисне" весняне,
Підсохне трішки дорога -
Ховай тоді човен і сани,
Впрягай бери коней у воза.

Такий бо вже він вередливий,
Характер має упертий.
Обов"язки в нього важливі:
Відкривати у весну двері.

2016 р.

Картки, і PIN-и, і паролі,
і кабелі, що «не від того»...
Обвили щупальцями тролі
із порубіжжя цифрового.
Мигтять зіниці їх залізні,
вони забудьків не прощають
і, то послужливі, то грізні,
завжди уваги вимагають.
Нервові юрмища блукальців --
у тісноті мобільних шлунків,
під механічним бігом пальців—
дражливі китиці стосунків.
У недосяжнім піднебінні
гуртом отарами гуляють
напівзабуті хмари PIN-ів,
що люди в паніці шукають.
...В автобусі застрягши боком,
аж усміхнешся потай радо,
коли зіткнешся ненароком
з живих очей вишневим садом.
І видасться, що мимоволі
світ повертається до тями,
забувши шифри і паролі,
і у перерві між дзвінками.

2015

Ти зачаровано поглядаєш у виш,
Ти вільним птахом знову десь летиш.
Насправді не маєш часу чекати,
Щоб мрію свою ген наздогнати.

Отже, не спізнюйсь й не квапся також,
Формула істинно мудрих вельмож.
Відкрий свого щастя оксамитову скриню
Й даруй всьому світу щодня одну жменю.

Скарбів тобі вистачить, як шелесту вітру,
Квітковими барвами доповниш палітру.
А чужа думка на існування має право,
Її ще в блискучу формують оправу.

Та не значить це істину, пріоритет.
Залучи до безглуздого імунітет.
Не обмежуйся пошуком важливої дати,
Кожен день зустрічай як малесеньке свято.

Розмалюй добрий задум найперше у серці,
А тоді для гостей відкриватимеш дверці.
І подякуй за те, що світ можеш любити,
Думкою жваве натхнення ловити.

Навчися птахом вільним літати,
Якщо ти маєш мені щось сказати.
Навчися щасливим іти під дощем,
Накрившись із мрій зітканим плащем.
2015 р.

Тулиться ніч простирадлом чоренним до шиб,
Зорі над містом заснулим горять смолоскипами.
Ти - характерник? (тихцем зазирнула углиб,
в нетрі очей, де спокусливі вогники нипають).

Вечір нас двох на сеанс зорепаду привів...
Музика! чуєш? - і щастя закутує ритмами.
Вільний, як степ, а близький мені, начебто Львів -
(галицький герб на козацькій душі твоїй витканий?)

Як же без голосу мужнього? як же це - без?
Ніжність і спокій, натхнення шалене п"ю квартами.
Сили землі! О незвідані сили небес!
А чи направду такої крилатості варта я?

Ти - характерник! властитель нескорених веж!
...Ранок хмаринами вкрив соромливо - багряними...
Завтра укотре на крилах мене занесеш
В кола сакральні та в обшири понад курганами?

Життя, життя - написана тобою книга,
а новий день - то значить новий лист,
засипе снігом, потім знов відлига-
до цього доля має гарний хист.

А час летить,минає рік за роком
і сотні сторінок вже написали ми,
то швидким бігом, то повільним кроком
веде нас доля й пишуться томи.

Ти хочеш пригадать? Перегорни сторінку,
знайди потрібний лист, рукою потримай
і в пам`яті зроби життя свого добірку,
навічно закарбуй і вже не відпускай…

2016

Спонукають до звички триматися сторч
«екстрасенси», «ікс-фактори», «хати на тата»…
Шоу.
Чи не мутація кожної з порч
(Україна на них ще і досі багата)?
«Відворотної» сили нема.
Чи екран
ворожінням відлучений атому Бога.
Уявляєте шоу: сам собі пан
з міністерського крісла - на кастинг,
де Гоголь?

10.03.2016

Ішов я на перший урок малювання ,
Та не знав до пуття дороги.
І ось біля церковці бачу –
Дівчина стоїть... Вилита Оксана.
Питаю, чи вірно йду, а вона:
«Так, проше пана».
«Який я в дідька пан?»,- подумалось,
Та чую знов: «А як на імє пана?»
Зазнайомились. Од своїх панів
По-польськи трохи вмів я,
Удвох ввійшли в церковцю.
Ще з порогу Мати Милосердя
На мене, православного, дивилась.
У срібні шати вбрана. Накидка на голові.
Позаду - гострі промені блискучі,
А поміж ними – зорі шестикутні .
На шиї в Матері –намисто й хрестик.
Руки на грудях – навхрест.
Уся любов’ю світиться вона
І начебто шепоче: «Вчись, Тарасику,
І малярем станеш неабияким ...»
Відтоді і ношу в собі ікону ту святу
І як до розпачу доводила солдатчина дурна,
Звертавсь до неї, Матері із Вільна.
----------------------------------------------------------------------------------

На прохання дружини пан Енгельгардт віддав Тараса Шевченка в науку до відомого маляра-портретиста Франческа Лампі, котрий після від’їзду з Вільна перепоручив свого талановитого учня професорові університету Якову Рустему, якого Кобзар тепло згадує в своїх листах.

Шестикутні зірки – це Маген Давід (Щит Давіда, царя юдейського). Він являє собою поєднання небесного й земного начал. Це один з основних і найпопулярніших юдейських символів. Навіть у Храмі Христа Спасителя на підлозі з кольорової мозаїки викладено шестиконечні зірки. Маген Давід – Герб Держави Ізраїль. Він прикрашає всі синагоги світу.
Йдеться про ікону Матері Милосердя, звану ще Остробрамською.Чимало чудес пов’язано з нею. Останнє відбулося під час другої світової війни: колону юдеїв гнали на розстріл. І ось біля Острої Брами одна з жінок крикнула: «Маріє, юдейська мати, в тебе був син! Змилуйся, зроби диво - порятуй наших діток!» І диво таки сталося: литовські жінки, що стояли в цей час на вулиці, почали хапати малят, ховаючи їх під плащами й хустками (Сюжет запозичено зі статті: «Шевченко й ікона Богоматері у Вільні» о. д-ра Івана Музички. – Тижневик «Українська думка», 7 березня 1966 року, Лондон.

у столиці жила панна
гордовита неначе пава
не кохала Петра ні Йвана
фліртувала лиш для забави
спокушати вдавалось їй легко
та і у́смішку мала чарівну
і дивилась на них зверхньо
не було їй гадала рівного
покидала їх несподівано
закохавши у себе стрімко
і сердешні покинуті стрімголов
накладали на себе руки
а нового свого коханця
ніби щось їй було пороблено
перш водила немов на бійню
показати своїх колишніх
і нещасних її самогубців
вона мала гарненькі груди
і тугеньку звабливу дупцю
а від погляду било струмом
а від голосу мліло серце
і не мали ні крихти надії
хто кохати її насмілювався
і піддався любовним чарам
від її невимовної аури
ви сміятися будете довго
про її діагноз дізнавшись
а ім’я вам проте відоме
воно зверху
дивіться у заголовку


09.03.2016

Проковтнула сльозу,
Наказала собі не стогнати,
Не кричати й не кликати в свідки ні сумнів, ні жаль.
У шалену грозу
На війну проти скнивого ката
Одягла обладунки: - зіграємо, підлий москаль!

Скільки житиму я - ворогів буду бити без міри,
Скільки дихати буду - я погляд свій не відведу,
Доки ти не підеш і не лишиш Укрáїну в мирі,
Буду битись з тобою я, навіть коли упаду.

Якщо вийде мій час,
Якщо подих мій зірветься птахом,
Якщо сонячне світло дочасно застигне в очах,
Твій закінчиться фарс
І імперія вкриється прахом,
Чесні месники світла піднімуть тебе на мечах.

Заспокоїла серце – все одно більше разу не вмерти,
Написала листи і у світ заповіт віддала….
…Ти не плач, не журись і прости мені, мамо, цю жертву....
Вперто брови звела й гордовито свій бій прийняла…..

©09.03.2016

Галявини чистого розуму прагнуть прозрінь,
Настійливо хочуть висіти у хащах тумани.
Буває, здається, що в серці вогонь догорів
І темрява входить у душу, мов гостя незвана.

І рветься угору утомлений розум-прочанин.
У руки йому не даються зірки-бунтарі,
Та світлом непевним нестримно, привабливо манять,
Закривши дорогу до себе пластами сторіч.

Уперті поети воліють вершини сягнути,
Долають зрадливу, оманну, виснажливу путь.
І, може, їх слово ніколи не буде почутим,

І слава – буває навічно й лише на добу.
Вони, – ігноруючи досвід бесславно забутих,
Бажають зловити у сіті фортуну сліпу.

2016

Веселий вогник блимнув і зачах.
З усіх усюд - ні звіту, ні привіту.
Безкрайній хаті смутком зносить дах
і хочеться зашторитись од світу.
Гудуть вітри незгод:
гримлять баси...

Похилий день
з золи жаринку вигребе.
Зійдуться на пораду всі часи.
Поміряються мітками всі виміри.
Сховає морок гарне і страшне.
Лиш вічне бовванітиме між стінами.

...Безкрайня хата
двері не замкне.
До ранку
шепотітиметься
з тінями.

08.03.2016

Ця хвороба йде від снігу
Від прогірклих хмар хрипіння
На деревах сяють німби
А земля у ластовинні

Залізничний запах міста
Вибухає ніби пальма
І виблискують на диску
Поїздів плакучі гальма

Ще небес не зріють злаки
Це ще станеться не скоро
Та болить у грудях пагін
І жене весну крізь горло

І бринить, вібрує струмом
У повіках обважнілих
День блискучий ніби пума
Фіолетовим пунктиром

Пам"ятаю, ніч була холодна,
Місяць хмарі грітись ліз в рукав,
І вікно вже не світилось жодне,
Бо тихенько й ніжно муркотав.

Не скажу тобі, кохана, "Мяу!"
Це не личить весняній красі,
Лиш коли звучить потужне: "ВАУ!"-
Вікна відкриваються усі.

Пісня ця моя бентегу плодить,
Я співав до самозабуття...
"Господи! Ну хто це так заводить?!
Певно нам підкинули дитя!"

Господиня вибіжить в тривозі,
І впаде у шоці раптом ниць:
Світять їй в закоханій знемозі
Пари дві палаючих зіниць.

Розпусти хвоста, моя ти крале,
І об мене шубкою потрись,
Про твою я вроду досконалу
Піснею тривожитиму вись.

Тож почнімо ми весняні гони,
Ти - втікай, я ж буду доганять!
Хай коти із різних регіонів
Хором "ВАУ!" також закричать!

28 лютого 7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Незборна сила духу нескореного серця,
А очі – два озерця, де таїни глибінь,
Довершена як воїн, зірвиголова в герці
Із ворогом-ординцем, нещадним у злобі.

Скрижалей свого роду не гидила ганьбою,
А він тобі, стражденній, вклоняється до ніг –
Вертай додому, рідна, але вертай живою! –
Чадить сортир кремлівський, який не переміг.
Едикти кривосуддя тебе лише гартують –
Не зрадила присяги під тягарем хреста…
Кати твої пощади чекають з неба всує,
Обраннице достойна Господнього перста!

08.03.2016

Невідплакана, невідмолена,
Вже у небі, аж поза хмарами,
Де безсилі гноїти морами
І пекельними чорнокарами.
Недосяжна рукам розпущеним,
За дверима священно-білими,
Бо до Бога уже допущена,
Бо поселена межи вірними.

Ну а тут чорноти над брамою,
Ну а тут поза тин безпам'ятства.
Поза таточком, поза мамою,
Під егідою злого варварства.
Перед стінами споночілими,
Перед вікнами невидющими,
Наче ябками переспілими,
Півзогнилими, наче грушами...

Ти не сердься, не сердься, сердечко!
Ти молися до ранку Божого!
На межі позав'язуй вервичку,
Усміхнися до ката кожного.
Ти на свічечку, хоч малесеньку,
Розщедрися під вечір зморений,
Залишайся добру вірнесеньке,
Хоч і мученькою змордоване...

Запалало у полі вогнище.
Задиміло понад могилами.
Поки сонце не сіло, низько ще,
Поки терпне востаннє силами.
Закололо із боку лівого,
Закровило із боку правого.
Від безвольного і до вільного,
Від ганьби і до діла славного...

Але се вже земне, відмучене,
Пережите і пережмакане.
Десь далеко, аж поза тучами,
Де немає сумних і сплаканих,
Поселилася межи вірними,
До Небесних садів допущена,
Тим незрима, що є небілими,
Тим не знана, що тліють пущею...

(1.111.15)

Шукайте жінку – де вона зимує,
І де вона весною відтає,
В якому вона вимірі існує,
Знайдіть її, хоч де вона не є.

Знайдіть її у просторі безмежнім,
Поки її хтось інший не знайшов,
Поки не згасло почуття бентежне,
Що просто називається любов.

Ви написали мені лист з дитинства знаною рукою
(непевні літери у нім були знекровлено-хисткі),
розповідаючи, як Ви отямились в передпокої
близької смерті, що на час недбалим помахом руки
Вас відпустила доживать, вселивши зимний страх у душу,
який ніщо не розжене — ні дух стоїчний, ні книжки...
Ми б говорили про святе, але боюсь, що не зворушу
я вищі сили, як оті, на дальнім березі жінки,
що присягаються за Вас — ті, що Ви їх колись любили,
які давно пішли у край, де спить начало всіх начал,
вони не зрадять і прийдуть, коли не стане врешті сили,
вони заступляться за вас, в жалобі темних покривал.
За розуміння і за сум, за неможливіть розставання,
за слово, сказане за них, за пам’ять, що тримає суть,
мов за Артуром-королем, вони приплинуть в час останній...
Надія знову підведе, але вони не підведуть.