пір'їнку з крилець янгола зніму
таку напрочуд ніжно голубину
і обезболю серденько йому-
чиємусь закривавленому сину
торкнуся до невистиглих зіниць
і вуст що неціловані ще зовсім
як хлопчик той упав на землю ниць-
то золотом заголосила осінь
то хмари зворохоблені умить
застигли серед неба у мовчанні
а янгол зойкнув : де тобі болить?
і миттю обезкровив рани рвані
і плакала росою далечінь
відтоді дотепер і без упину
хрещатий слід ...
промолене "амінь"
і сивий стогін:
сину
сину
сину

У тім краю , де райдуга барвиста
зливається з теплом усіх осонь,
Де так гірчить сльоза твоя пречиста ,-
Спинися ...помолися... охолонь...
Струною болю переріж напругу.
Струною світла тонко забрини.
Прости печаль і ворогу , і другу,
Заблудлого над прірвою спини...
Бо це життя, напевно, пошук смислів,
До себе шлях, від себе і ...туди.
Де кожен крок - то як крилатий вислів
На колах незбагненної води…

Насичено-синє повітря вечірнього спліну
рікою вливається в небо, темніше на тон.
Ця музика вогкого листя услід за авто,
неначе весняне прощання, бринить без упину.

Не ставши почутими, тихо-розмірено тонуть
слова, як монети, в медово-солодкій імлі.
А літо собі нашиває блаженну теплінь
на білих акацій розкішні пахучі хітони.

2016

Як гірко плачуть наші діти,
коли неправедно караємо.
Мовби журавель, підбитий
над посмутнілим небокраєм.
А найстрашніші тихі схлипи,
зойки до остраху і дрожі...
Немовби вдарили під дихало -
кричати б треба...А не можу.

Я не готовий?
Овідій!
Бокаччо!
Це я, твій мачо?!
Богові справді
служу запекло –
Щодня заганяю
Диявола в пекло.
Згадала чогось
Шабатина ти й Сома…
Вони вже, голубко,
На світові тому.
Шугай чи шугає
у надра надривно?
У його віці
було б це предивно.
Чигає на мачо-поетів
Дантес.
Не той уже
Драч молодих поетес.
Вони – не готові.
Є в спілці – молодші.
Василь Кузанова,
А також є – Довжик.
Обоє, як бачиш, вони – Василі –
Діточок множать у місті й селі.
А ти у цих стінах –
Шахерезада…
Ша,
хере,
ззаду?
Твій підмах ладдею…
О!
О!
Де я?!
Де це я?
Виділяється секреція -р
по роботі
з молодими
Відкрий мені надра
сім-сіму…
Моя поза шлюбна
д`еректорка.
Це правда, без лжі детектора.
Скіф вип`є не сомму,
а чистого спирту.
І може довести
Тебе до сквирту.
Бо для такої –
нічого не жалко.
Елітної
Сексі-інтелектуалки.
Не тільки любитись,
а й говорити.
Таке уміють
Лише харити.
Таке уміють
Лише Богині.
Казку кохання
Відчуть хочу нині.
Готоооооооооооооооооооооооовий од чарки
й твоєї жіночності,
Шахую, шахую
До безкінОчності.

13.02.7524 р. (2016)

Із тіла галактики вишні ростуть.
Первинні бульйони густі, наче ртуть.
І кожна планета леліє життя у Єво-Адамах прокаріотів.

Зорі спішать у зірковій роботі,
а всі ДНК поспіша у своїй.
Стрибки еволюції гірші повій, та цікаві.

2016

Вона називала своє малювання «святим».
Картини художниця тільки з натури писала.
А квіточку кожну вважала створінням живим,
Тому ні травинки, ні листя ніколи не рвала.

«Наївним мистецтвом» картини назвали «знавці».
Мовляв, Білокур представниця є примітивізму.
Начхати на них! «Фахівці» ті – то лише співці
блювотно-нудотного мертвого соц.реалізму.

Й тепер Катеринині квіти не мертві – живі.
Фантазією і любов’ю просякнута кожна.
В тих квітах і щедра, магічна родючість землі,
і сповнена барвами сила життя переможна.

Отже, хочеш, а чи не хочеш,
А послухати тобі треба,
Є у мене така потреба – розказати тобі про себе…
Мариш янголом –
Я не янгол,
Але навіть не в тім проблема,
Я у мріях на небі днями,
І у снах – все тягнусь до неба.
Не важливі ні час, ні відстань,
Все здаватиметься химерним,
Якщо душі по років триста
Стрілись знову і недаремно.
Отже, слухай, дивися в очі,
У твоїх я шукаю відгук,
Ти впізнати мене ще хочеш?
Ти готовий прийняти виклик?
Ні, не хочеш? Потухла іскра?
Я хотіла тобі відкритись…
Я хотіла для тебе морем,
Щоб дивитись – не надивитись.

Приблудили соняхи в город,
Посхиляли голови гривасті.
Чи втомили пошуки пригод,
Чи казки, настояні на щасті?

Ніч пили - напитись не могли,
Брали із лякливої долоні
Житні крихти літньої імли
Соняхи, сп'янілі від безсоння.

Натрусили пороху із грив
На Шляху Чумацькому, й потому
Хтось із них підкову загубив
У моєму небі молодому.

2015

Зустрічались... цілувались, розмовляли,
А та липа прямо в душу - зацвіла.
Дотемна удвох по місту ми гуляли.
А тепер шляхами суму йду сама...

Хлюпа червень ароматом тим духм"яним,
Стиглим медом на простягнутій руці.
Та немає вже кохання поміж нами,
Заховались поміж хмари - промінці.

Диво-чари в кошик вічності - зберу я.
Як війне холодним подихом зима,
Я кохання - в чашці чаю - намалюю.
І поверне наше літо - аромат.

ID: 587927
17.06.2015

Найкоротшу ніч - подаруй мені!
Від злиття облич - тіні на стіні,
Силует грудей... З доторком долонь
Наче струм - іде у мені вогонь!
Від торкання тіл - все в тобі горить.
Вибуховий шал - поєднання мить!

Більше не цілуй, не сумуй, не клич...
Поділи навпі́л цю червневу ніч!
Не питай мене, чом любов зника́...
Найкоротша ніч - темна, і п"янка...

ID: 588967
22.06.15

І знову зустріч – поманила
І зникла… Липовим теплом
Хлюпоче червень розімлілий,
Гойда фіранку над вікном

Моєї спраглої печалі,
Отого буйного зела,
Де красномовно ми мовчали,
А доля зосліпу вела

Куди? Ти знаєш? Я – не знаю…
Та – бАйдуже, аби удвох…
Духм’яні квіти я збираю
Під шелест сонячних казок

Про диво-чай, напій перлинний
Де наша липа відцвіла…
Мені даровані хвилини
Спадають – краплями з весла…

Та ти уже не помічаєш
Душі згорьоваюї щем…
Тебе – укотре вже – прощаю…
Лиш сльози - липовим дощем.

ID: 587863
16.06.2015

Нині ординці – це покручі Путі,
виродки п'яні доби каламуті,
що допиває вино із лайна.
І без Гааги усі бузувіри
будуть судимі до вищої міри.
Це і моя, і вселенська війна.

Хай не прощають мені посполиті,
ниці душею і кровію ситі
і у прийдешні, і нинішні дні.
Хай дорікають манкурти мені.
Із омерзінням я буду давити
гідру Росії в гібридній війні.

Я – це укропи моєї країни,
лицарі честі високого чину,
знана й незвана у люди рідня.
Є в Україні поети й герої
ті, що стояли за неї горою,
щоб оминала її кацапня.

2016

***
Є люди, як одна суцільна рана,
що гоїтись ніяк не перестане,
чи буря виє, а чи дощ пішов,
чекають, аби щось було погано,
тоді і їм буває
хорошо.

***
Пам'ять історії. Всі пом'януті,
хто на сторінку успів.
Тільки реалії ніби забуті.
Творять героїв козли ліліпуті,
а заодно і катів,
і бойових
баранів.

***
І мудрі ми, і вічні неофіти.
Вивчаємо і ветхе, і нове.
Любуємось у дзеркало криве,
бо нереально вижити у світі,
де є і виживається
живе.

***
Все, що сіріє, воно і німіє,
і животіє дарма.
І багатіти воно не уміє.
Сіре і думкою не багатіє.
Думки такої
нема.

***
Літо ще подовжує і віку,
і бажання жити чоловіку,
Ну і осінь фори додає.
Та яка зима ще попереду?
До куті уже не буде меду.
Не минає, –
кожному
своє.

***
Що не кажіть, а ми не проти,
аби судили ідіоти
і правили політикани зла.
Тоді і щастя по кишені,
і індульгенцій повні жмені...
Осли!
А обираємо –
козла.

                              2016

1

Просто закохатися в незнане.
В ореолі пристрасті – екран.
Ось уже підводиш до лиману...
Море й небеса – пливкий шафран.

Цмок-безе... футболите кокоси...
Бунгало видніється між мирт.
Сміттячка виносити не просиш.
Супокій, ідилія та мир.

Ні халеп житейських, ні нотацій,
Штори крепдешинні, все окей.
Екзотичне снідання на таці.
Листя ажурове шепітке.

Танець вирлоокої мулатки.
Ложе зашироке. Ящірки...
Блискотіє фольга з шоколадки.
Запевняєш: "...більше я ні з ким...".

Дзеленчать ошлюблені тенета.
Обмінялись віршами, кіно.
Вийшли з чату – смажити котлети,
Воювати з дачним бур`яном.

2

Ти ж не знаєш імені та статі.
В інтернеті всі пливкі-чужі.
Можеш залюбити моцну Катю...
Що бортує диски в гаражі.

Присилає каву добрий Жорик.
Піджачок на фото – від кутюр.
Пише Амадей: "Мерщій у гори...".
Дні та ночі – сюркотливий сюр.

Імовірне множиться на числа.
Лев у цю хвилину став на трап...
Написала іронічно, стисло.
Уникайте віртуальних лап.

2015

Всі пухлини свої виліковую я
животворним і смілим добром,
бо квітує жоржина духмяна моя
всемогутнім та бравим Христом!

Всі перлини свої відшліфовую я
чудотворним і вмілим добром,
бо рясніє калина вогняна моя
самобутнім та правим Христом!

Всі пороки свої викорінюю я
витривалим і сильним добром,
бо зростає отава росиста моя
невсипущим та дбалим Христом!

Всі потоки свої відфільтровую я
неопалим і пильним добром,
бо лунає октава врочиста моя
прісносущим та сталим Христом!

Всі собори свої приоздоблюю я
заповзятим і ревним добром,
бо виблискує зірка яскрава моя
милосердним та благим Христом!
[24 квітня 2016, вербна неділя]

Шепотів мені вітер :
- Радій...
В тобі стільки різних емоцій,
Почуттів і надій...
У тобі так багато тепла,
Ти так боїшся зла...
Шепотів мені вітер...
Шепотіла зима...
А я не слухала...
І була німа.
Від серця стуку,
Від думок, і від снів,
Знесилена безсонням,
Й однотонністю днів.
Відкривала очі,
Шукала відповіді на слова...
Порівнювала : якою стала,
І якою була...
Шепотів мені вітер...
Шепотіла ніч :
- Кожна людина серце має;
Вона - не річ.

Немов божественне латаття,
в мені квітуєш саме Ти,
бо я, нев’януче завзяття,
у древній храм зумів зайти!

Немов друїдівське закляття,
в мені лунаєш саме Ти,
бо я, озвучене завзяття,
в просторий храм зумів зайти!

Немов Ісусове розп’яття,
в мені яснієш тільки Ти,
бо я, окрилене завзяття,
в соборний храм зумів зайти!

Немов архангельське багаття,
в мені палаєш саме Ти,
бо я, негаснуче завзяття,
у світлий храм зумів зайти!

Немов розвинене поняття,
в мені мудруєш саме Ти,
бо я, обдумане завзяття,
в триглавий храм зумів зайти!

Немов Ісусове розп’яття,
в мені яснієш тільки Ти,
бо я, окрилене завзяття,
в соборний храм зумів зайти!
(2015)

Хрести… хрести… хрести…
О, як же вас багато…
Їх кожен приміря
До себе...
У житті
буває, що брести
Приходиться горбатим
До того вівтаря,
Що створений в путі.

Було б того плачу
В земному справжнім раю
Поменше. Та кати
Ножі свої гострять…
Я більше не кричу,
хоч бачу, як вростають
у світ
усі хрести,
що у полях стоять.

Масони чи мафія править у світі –
риторика зайва. Проте
допоки ще сонце засяє в зеніті,
диявол у силі росте.

Юрма, параноя і генії дуті…
Немає Христа в голові.
Являються лєніни, сталіни, путі,
Росія жадає крові.

Проекти майбутнього – марево раю,
де буде еліта сама.
А джини із бутлів літають у краї,
якому і краю нема.

І Шамбала, й ложа, й рука Аладіна
карає імперію зла,
але не пакує у бутлеві джина
і карлу із оком орла.

Хіба не відомо, що це двоєриле
годують мої вороги?
Одна голова – кривослав'є горили,
а друга – макаки тайги.

Хіба ви не чуєте голос народу,
яка косолапа орлина порода
у цій недолугій війні?
Чи буде таке, що якоїсь години
запхають у бутель московії джина
союзу, війни і брехні?

2016

А все, що не від Бога - від лукавого,
усе, котре несвітле - темнота,
і мусиш пантрувати боку правого
від лівого, бо то - неправота.

І мусиш видивляти зону щирості
без ляпів неохайної злоби́,
аби й собі душею трохи вирости,
напитися прозорої води.

Бо тіні безутомні лихо двигають
з-за кожного пожовклого вугла.
І хтось колись у когось може й виграє
у цій одвічній грі добра і зла.

Але допоки ще тривають раунди,
допоки ранки борються з дощем,
продрегле серце дихає над ладаном
і видихає в небо тихий щем.

І виплітає сонечко молитвою -
благаннями не впасти зовсім ниць,
коли розтане відгомін за битвою
останнім зойком витлілих зіниць...

(27.01.16)

Правічну темінь світу
Днем Світла перекреслити.
Окреслити стражданням
спасенний - вгору - шлях.
Померти на хресті.
І на хресті... воскреснути
у золотому храмі
в іконах і свічках.

А люд як люд:
хто прагне
діткнутись Тіла Божого,
хто підставляє чашу
(по вінця - кров свята).
І тулиться до ран
сліпа молитва кожного...

...співаємо осанну
Не_знятому з хреста.

05.2016

Королева! Королева! Гарна справа, гарна злєва –
Заглядало дівчинисько у кружальцятко води,
Поки добра хворостина не вперіщила по спині
Та почувся голос батька: – Бур’яни полоти йди!

Любий тату, мила мамо, та мені бур’ян до брами!..
Бо у клубі завтра буде справжній конкурс красоти!!!
Підмалюю очі вміло, прихоплю шматочок мила,
Бо говорять люди мудрі, наче легше з ним пройти.

Каже батько: – Ти, дитино, від натуги не посиній,
Бо таких «красунь» на вигін не підпустять і на крок.
Ти б ішла таки у поле, там ростки квасолі кволі,
Продереш їм трохи очі – це сьогоднішній урок.

Мати як заголосила! – Най бере дитина мило!!!
Ну а раптом та й пролізе та на самий верхній верх.
Встигне ще напрацюватись, ну а розуму набрати
У дівочий мозок можна й після дощику в четвер.

…Марний лемент і злочинний. Всі ці конкурси – до спини.
Бо краса не на обличчі, а у полі, де зерно!..
Поле просить рук робочих, поле слухати не хоче,
В кого коси найтовстіші, в кого мова голосніш.

1

Мільйони плинуть рурами хотінь...
Пігмаліон голубить юнку-глину.
Іди на сонце чи в нічийну тінь -
Загусне вірш... і втілишся орлино.

2

Куріпка озирається на клект.
Перепеличці куцохвостій млосно.
Лілові плавні. Ромбом - очерет.
Три нявки подали єдвабні кросна.

Ось босий хобіт, очі добрі... злі.
Громили орки стугонять у шиби.
Складіть мені протекцію, джмелі!
Цурались байбачок, банькаті риби...

3

Ні, це не втеча - зоряний апгрейд.
Внизу війна, липкі рукостискання.
Тремке перо націлене вперед.
Всотала дим освячена ковбаня.

Я кайф ловлю.
Ще трішки...
Ще виток...
І знову грім... і шарфик ледь намок.

2016

І содоми, і гоморри –
це Росія неозора,
а Гоморра і Содом –
єто наш савєцкій дом.

І широка, і народна,
а лишається сама.
Русофілія сьогодні –
ізвращєніє ума.

Озвіріли філо-фоби,
забуянили особи,
а у стані сатани –
пролєтарії страни

і на подвиги готові,
і зачаті у любові...
...до казьонного бабла,
до чувіхі і арла.

Де ті звивини у мозку?
Та ідилія яка!
Двє сельодкі у авоську
і чєкушка первака.

Ну і їм би – імбецила
і парафію Кирила
ат Адєси і по Рим –
Лугандонію і Крим.

Їм би ще одну Атчізну
комунізму і царизму,
і ходити у строю
у бою за мать тваю.

І за родіну бальшую
зупинити серцем кулю,
аби їли і пили,
і багатими були

на одну свою зряплату.
Ой, чертоги москаля!
Як уміли чаювати
за сіяніє кремля!

А які були палати
і під мохом білі хати!
І голодне немовля,
і побори ...за теля,

і за яблуню, і грушу,
і за розіп'яту душу.
О! Яка була яса...
...і дешева ковбаса!

А які були генсеки,
піонерія і зеки!
Як творили і жили
анжєнєри і осли!

Ех, якби той рай вернути
та історію забути!
Як би кацапня пішла
за імперією зла!

І добилися би слави
за розбої на війні,
і амністія була би
урці, зеку, сатані.

Як би їм би палєгчало...
...їсти українське сало.
Як би нищили хохла,
якби воля їх була!

А еліту язикату?
У тюрягу і стріляти.
А данбасію – в село,
аби мови не було...

...про політику і волю,
і козацьку нашу долю.
І повідає ...Атєц:
рєвалюциі піпєц!

А куди мене подіти?
А чому хороші діти
з європейцями – на Ви?
А якщо тебе пошлю я
ссати матушку радную?
І подалі...
                ...ат Маскви.

.............................
От і пісня веселенька!
А хотілось нині:
защебетав соловейко
в лузі на калині.

Ой немає переміни
і нового мало.
Гомоніла Україна,
поки перестала.

05.2016

               І
Дачі огородні
поливає дощ.
Ми іногородні –
хоч або не хоч.
І на суходолі,
наче на війні,
і немає волі
вольної мені.
Я не розумію.
як у ці роки
бути за Росію?
А були віки.
І вояжували,
а раділи мало.
Слава – не хула.
Та пора настала.
Полум' я Джамали –
Рашії зола.

             ІІ
Ой піду до лісу,
у свої луги.
Як лунає пісня –
ми не вороги.
Подивися, люде!
Може наяву
весело не буде.
Але я живу.
Не цурайтесь, діти,
може уві сні
я побачу квіти.
Хай і не мені,
та на переломі
ветхості років
буде, як нікому
так, як я хотів.
Є у мене двері
у мої поля,
і не на папері –
пісня солов'я.

           ІІІ
Ой чиї то квіти
поливали діти
біля паркана?
Ой, чия вина,
що на тому світі
істина одна?

05.2016

Удосвіта ще будуть зачинені ворота,
Ще спатимуть отари в задушливих хлівах,
І зумери мовчатимуть, та щось невідворотне
Снуватиме навколо солдатів на валах.
Безсоння лихоманка спаде і п'яний гомін
Примириться нарешті від ранньої нудьги,
По закутках спочинуть живі і нерухомі,
Лиш будуть пси гарчати і рвати ланцюги.
Вони увійдуть в місто, мов сивий богомолець,
Чолами не торкнувшись намолених степів,
І трав не піднесуть у торбах із околиць,
Дірявих, наче руки, того, хто все стерпів.
Не зможе комендант, закінчить на півслові,
В лимані колихнуться прив'язані човни,
Він знатиме напевно, як в дивній колисковій,
Що це прийшли до нього, що це прийшли за ним.
Легкі нічні комахи, як висушені зерна,
Зведуть останню втіху в дрімотну каламуть,
До того, як почнеться, він знатиме напевно,
Що вже минули двері та сходами ідуть.
І зграя не зайдеться сухим плачем пташиним,
Узріють крізь щілини, що в нім нема вини,
Та вирвуть його швидко з палких обійм дружини,
Вона ж засне байдуже обличчям до стіни.
А потім поведуть, заплутано і хитро,
І сумно коменданту, що ніч мина сліпа,
І зрадники гойдаються, підштовхувані вітром,
Усі на телеграфних осикових стовпах.
І буде вже світанок. Назустріч перехожі,
Конвою не побачать, що гнатиме мерщій,
Сплітатимуть вінки із дроту огорожі,
Ховаючи каліцтва у латані плащі.
Дихання зіб'ється, повіє з площ базарних,
І сил в ногах не стане, що впав би горілиць,
Та треба буде йти повз вишки, повз казарми
На голос фарисеїв і схиблених черниць.
Зупинять коменданта у натовпі і хламі,
Не буде сподівання, що кожен пощадить,
Чекатиме того, хто візьме першим камінь,
І в очі хто погляне, відтягуючи мить.

2015

Босими ногами
по сухій стерні
я біжу до мами.
Мама у біді!

Серце заболіло.
Серденько щемить.
Зачекайте, мамо,
зачекайте мить.

Ой, не зачекала!
Ой, не вберегла!
Босі ноги ріже
скошена стерня.

Босими ногами
по сухій стерні
я біжу до мами.
Мама у біді!

Серце заболіло.
Серденько щемить.
Зачекайте, мамо,
зачекайте мить.

Ой, не зачекала!
Ой, не вберегла!
Босі ноги ріже
скошена стерня.

Вона розбивала вікна опівдні,
Він задихався в зашитих корсетах,
Засохли чорнила, не пишуть вже рідні,
Забутому полком в оточенні гетто.
Роками лежав, прикутий минулим,
До рам металевих приставили чари.
Як його звати всі вже забули,
І він теж забув, її ж звали Сара.
Газети читала і світ через лупу,
В кімнатах ходила тихо, мов кішка,
А він все блював від кошерного супу,
Який зранку Сара приносила в ліжко.
На простирадлах з невидимих стебел
Горіли два ока, червоні як маки,
Від себе він біг, ходив він під себе,
Та криком сусідів кликав в атаки.
Вона не дивилась в похмурі забрала
І билась безстрашно, як лицарі Мальти,
І не бентежилась, тільки мовчала,
Коли він в припадках хапався за "вальтер".
Вона, щоб замовкли абатства убогих
І нічних сорочок не торкнулася скверна,
Йому дозволяла такі перемоги,
Яких перемог не здобув його вермахт.
А в час перемир'я, коли в роті сухо
І шкіра палає потом пекучим,
Йому шепотіла тихо на вухо,
Що жоден фюрер їх вже не розлучить.
І ті одкровення не сміла віддати,
Стискала на грудях, неначе востаннє,
Лише не збагнула позначені дати,
Де довгі ножі і короткі прощання.
В шинелях сплямованих, кинутих тіням,
Тіло обм'якло, мов лялька. Примара
в устах офіцерських лишилась тремтінням.
Сара... Сара...

2013

Передвеликодній мотив

Пасківницями міряний час. Поза дзвонами
пережите до свята – ільчастим письмом.
Не приласкані буднем гуцулки іконними –
небо сіють очима на хліб і вино.

Свічники у свічадах як явлене Трійцею,
три свічі виголублює кожен. Димок
поривається бути прозорими кільцями,
що гуцульськими колами стануть за крок.

Ложкарі опустіли. На денці святильниці
трохи сиру і світла од вішки* живим,
щоб по вічному святі не чорт на потилиці,
а провадив газдинь і газдів херувим.

*Кропило.


*****

Сім кольорів тобі гУцуле, сім –
за водопій од веселки в дар.
Гори полюють на звуки пусті,
тобі ж до згасання сім – з октав.

Сьомому дню і Господь подає
схожість,
сходження,
схиму,
там
за сімома чудесами твоє:
з гір та серця сотай.

*****

Твоє гуцульське –пра-пра-пра-
мотивом витого шнура,
хрестом, розеткою*, різцями,
бо до гори ішла гора,
коли для таїнства пора
і світ позначено не крамом.

Твоє гуцульське –нині тут-
минає сволоки й мабуть
чотирикутну зірку згубить,
де поєдинче гори йдуть,
відчувши сутінків хомут,
життям не різьбленим – у зрубах.

*Елементи різьблення.

*****
Порятунок од відьми гірської
нагої
по-гуцульськи завихрено хвацько.
…Є сорочка, відварена в лої,
з такою
не допустиш у душу відьмацьке.
А до варива воску півкухля –
опухнуть
войовничі очища на кручі.
І смоли наостанку – в макуху
й сивуху*
перетворяться чари жагучі.
На осоння гуцульському диву.
Вродлива,
даленітиме відьма багаттям,
обпікаючи легіню сниво
ретиво.
Тільки ти захочи рятуватись…

*Самогон.

Балада про вічне

Понад горами в леті
святі з поясами
від гуцульських умільців,
орнамент на кожному,
гейби добре письмо,
гейби так описали,
що святих перед Богом
і з Богом тривожило.
Ланцюжки задзвеніли
на поясі старшого
і молодші також
підперезані дзвонами.
Затремтіли мошєнки і люльки,
найкращі ті,
на усіх ланцюжках,
в небесах заборонені.
Як до Бога з мошєнками?-
старший замислився,-
злото-срібло несли,
і люльки – од спокусника.
Ми зняли їх угору
гріхами повислими,
позбуватися мусимо,
мусимо,
мусимо.
Ой, не можна гуцульське
додолу рахубисто.
Ой, не можна і навпіл, -
молодшими мовлено,
бо краса – то Господнє.
Хмарину голубили
і замисленим обрієм
виросли, стомлені.

*****

Місяць – кавалєр пишний,
зростом не бездоганний –
гУцул сягає вище
китицею крисані.
За кольори й ажурне
плетиво капелюха
місяць віддасть котурни,
ті, на яких роздмухав
чорне і золотисте
похапцем і… намарно –
тільки, як гуцул свисне,
вийде панянка гарна.
Місяцю – світ не в дусі
та самота на сіні…
Гуцул на капелюсі
всі усміхне пір’їни.

*****

Ні орлу, ані легіню –
коди піснівки*
на сорочці красуні.
Підказуйте, скелі…

Хай обіймуть і сонце в рожевому,
й зірку,
зачаровану в чаші
сумної лілеї.

Ні орлу, ані легіню
серцем торкнути
різнобарв’я піснівки.
Підказуйте, гори.

Хай долинуть до бунту
червоної рути
і низинки, й мережки
від рухів покори.

Ні орлу, ані легіню…
Тайна на чатах,
сухозолоттю** виткана
не для базіки,
аж допоки крилатому
духом не стати,
що красуню і легіня
зблизить довіку.

*Орнаментальна смужка.
**Металеві нитки кольору золота або срібла.

2016р.

Я нікого не прагну любити,
І якось живу сама.
Цього світу примарні діти:
Сміх, кохання, пітьма.
Я не хочу нікого вбивати,
Просто якось виходить так,
Що пітьма і є моя мати,
А жорстокість названий брат.
Я живу собі в центрі міста,
І повз мене проходять стежки
Із блідого, як смерть, намиста
До якого в комплект сережки.
Я загублена, втомлена дівчина,
Серед поля колючий терн,
Чи то небом чи пеклом дарована,
Намальована в стилі модерн.
Приведіть мене на флюорографію,
Розкладіть на молекули, атоми
І на пам*ять зробіть фотографію
Покладіть в свої фотоальбоми.
Разом зі своїм фото
Лишаю вам тільки спомин.
На смак згорілого дроту,
На смак замерзлих взаємин.

"...і він тоді сказав, що я не доживу. Поволі тихли кроки. Їхніх
спин я вже не бачив, бо справа йшла до темноти. Бувало, мову
відбере, було, заходивсь на всі боки і ледве стримував нудоту, і
сам не годен був іти. Як Бог вертав спросоння розум і годував,
немов вовчиця, а по бескидах проступали химерні обриси облич,
я пальцями вгризався в землю і повз до тої кам'яниці, що
виростала із туману. І був день, і була ніч...

Перше глянув - не йняв віри, хоч-таки в лиху годину, до
поселень верст немало, та понурі й мовчазні люди йшли.
Поперед себе гнали зморену скотину і накриті їх підводи тяжко
грузли у багні. Припадали до каміння, та підводились відразу,
тут огненні саламандри не були за добрий знак. Дітлахи
дивились скоса, тулячись до мокрих пазух, а розпряжених волів
потроху зводили в барак. Майже вправились до смерку. У
сполоханих очиськах розчинявся сон тривожний і надходив
гамівний. І, здавалося, не страшно, фронт проліг не так вже й
близько, і до берега пристанеш, лиш хребти ці омини.

Вони тут. Докупи збились, на проходах і в їдальні, плач накрили
пеленою і приспали в молоці. Лише звір приблудний чує і
тримається подалі, коли я ступаю тихо поміж сонних мандрівців.
І на голови похилі, на потомленії плечі, виглядаю вістового,
дожидаюсь при куті. Світ не встояв на китах і повис у порожнечі,
а вони отак поснули у блаженнім забутті. Тільки двох в гнітючий
морок десь несуть розбиті стопи, та подалі від багаття, до
солом'яних перин, щоб відбутися на мить во ім'я образу й подоби
у цьому спертому повітрі, що пашить теплом тварин.

Я беру смолу і глину, від живого, з ран відкритих, у свої прозорі
руки, у бліді свої уста, і до дальніх галерей бреду з Тобою
говорити, там, де тіло прихилилось до пожовклого листа. Коли
вийду я вже з кола і докінчу перемови, не застануть тут
зненацька, не наблизиться впритул табун гвардійський, не
увійдуть звіролови до забутої оселі крізь віконну чорноту. Від
запечених петель враз злетить іржавий запах і ніхто сюди не
верне з голубиних стріх. Тобі істоти являться на крилах, на
ногах, на лапах, моїм голосом промовлять, немов я там стою в юрбі."

2015

Калюжі ковтають небесну блакить,
а вранці туманом застелить асфальти.
Скажи, як же можна тебе не любить?
Ти в кожній краплині, у кожному такті.

Веселі тролейбуси креслять маршрут,
Веселки зі Стиру ростуть понад хмари.
І влітку, і взимку на гордий твій брук
Ступають натхненно закохані пари.

Ранкова мелодія - шурхіт мітли...
Мій Лучеську древній, люблю твою осінь!
Ти падаєш листом до ніг золотим -
нічого натомість не просиш.

Ти цвітом вишневим встеляєш стежки.
Закохане все (й ліхтарі, що на Волі)... *
За те, що у мене ти є,
дякую Долі.

2016

* у Луцьку на проспекті Волі є декоративна лавочка, яка називається "Закохані ліхтарі"

Чекаю твоїх онлайнів,
як трави чекають травня,
як зорі – Місяця повню,
дитина – теплу долоню.
Чекає вечір цілунків,
замурзаний пензлик – малюнків.
Так нота чекає звуку,
а серце стукає лунко.
Бо погляд твій – наче море
ясне, блакитне, просторе.
Бо дотик – гарячий чай...
А далі не варто писати –
моїх онлайнів чекай!

2016

1

Висіла об`явка на дошці зеленій:
"Приходьте, шукаю наступника для..."...
А псюги хлебтали водицю студену.
В капусті плодилися грошики, тля...

Текла крізь пісочний годинник марнота.
Вивчали романтики партогенез.
Під "Отто Дікс" рюмсали, мліючи, готи.
Строчили дятлята лункі смс.

Гордилися баштами Кам`янець, Піза.
Виводили чаплі дітей на крило...
Поет прилаштовував панну без візи.
Всі ж бачили біса, таріль-НЛО...

А панна дивочна, плитка і незрима.
Не треба їй кави, не крає сальця.
Одне лиш уміє: відшукувать рими,
Чіпляти пір`їну – до коми, слівця...

Поет помирав, залишаючи спадок.
Пристроїти музу халепа – авжеж.
Тріщали невтишні червневі цикади.
Гефест вимальовував графік пожеж.

Ріс попит на цукор, тверді "каракуми".
Малечу катали машинки "на час"...
А муза – ні брату, ні свату, ні куму!
...Зірвало об`явку брудне циганча.

2

Читало чи ні, те для нас таємниця.
На аркуші в цятку – німий телефон.
Дзвони...
Відкупорюй варення з чорниці.
Агов, циганчатко!
Майнули – мов сон:
той аркушик...
віяла...
віхоли...
цяці...
Кибитка спинялася біля ларька.
І музи, і роми – одвічні скитальці.
Шкоринка медова, хлібина гірка.

3

Схилилася муза над одром зеленим.
Болотні вогні.
Дві русалки.
Лото.
Прогнала з кута пасербиня Олена,
Три тижні міняла на скраб і манто.

2016

Мені вітер за тата, вітер...
Мені мряка за маму, мряка...
Не сама я посеред світу,
сиротинонька-неборака.

Вітер долю мою розчеше,
мряка вибілить чорні думи -
стане серцю багато легше,
менше стане у нього суму.

А як буде мені боліти,
від образи почну волати,
прилетить захиститись вітер,
а я знатиму - тато, тато!

Відчуватиму, не самотня,
не безвільна і не безсила,
бо хай кривдників буде сотня,
вітер має дужіші крила!

А як стану вже геть бідака
і розплачуся враз гіренько,
пригорне мене ніжно мряка,
а я знатиму - ненька, ненька!

Відчуватиму, що потрібна
як не світу цьому, то небу,
бо лишаюся не безрідна,
не зоставлена лиш на себе.

І хай інколи буде сумно,
(дні усяке ведуть до хати)
в серці бавити буду струни
і старатимусь не ридати.

Не самотня ж посеред світу,
сиротинонька-одинака...
Мені вітер за тата, вітер...
Мені мряка за маму, мряка...

25-26.03.16 р.

Пташко, куди ти летиш?
Як не боїшся злітати?
Вітер і буря довкіл –
Чуєш, здригається світ.
Рідна, та застережись –
Горем стріляють гармати,
Небо зрізає дощем
Цвіт, що іще не розквіт.

Пташко, яка ти стрімка,
Не полохлива, безстрашна.
Крила неначе ламкі,
Тільки незламні вони.
П’єш, не вагаючись, всю
Болем наповнену чашу,
Сміло летиш у вогонь
Самих пекучих горнил.

Птахо, ти людям несеш
Щастя п’ятипелюсткове
Навіть у цій нелюдській
«Неофіційній» війні.
Господи, убережи
Цю відчайдуху, що словом
Б’ється на передовій
З воїнами нарівні.

Доля вручила талант,
а з талана́ми чомусь не спішила.
Ви́мушений емігрант –
де його лиш по життю не носило.
Не працювати не міг,
був у роботі завжди ненаситним.
Труднощі всі переміг.
Був завжди щирим і різноманітним.
Винайшов він «Пльонтанізм» –
техніку плетення ни́тками фарби.
Творчий його героїзм
став серцевиною справжнього скарбу.

Безверхів’я, безхребеття, безкоріння, –
Отаке у нас насіялось насіння.
Скрізь дворушництво, дводушність і двомовність –
Отака в нас поголовна безголовність.

2011

Під вікном,
мов діти,
білої шипшини
квіти…

Пахощами позіхають,
під зливу смутку наганяють…

Що робити в дощик люду,
коли спогадів краплини всюди?
Ховатися по хатах
і лікуватися у віршах?..

А може забути парасолю,
покластися на кращу долю,
й піти гуляти між гаями,
дістатися до їх галявин…

Дивитись в небо і загадувати бажання…

А потім,
в затишній кав’ярні,
у сукні,
ніби після пральні,
зробити ковток,
підняти очі…

І зрозуміти серед ночі:
бажання наші – то не гра…

- Ну що ж… заходь! Чекала я…


28.05.2016

Біжи, біжи на ці гвинти, торкнися серцем, пригорнися зором,
Ти не зможеш перейти свій подвиг і ганебний сором.
Тремтить вже сакура в росі від райдужного цвіту керосину,
Коли сховалися шасі - збагнула, що простилась з сином.
Ніхто його ще не втрачав, він молодий і щастям вбитий,
Так випала йому печаль нових два сонця запалити.
І жодних слів, немов німий, стискає руки він до болю,
Тягар тримає під крильми, а потім випустить на волю
своє потомство необачне. Дракони мудрі вогняні
по імператору заплачуть і схилять голови до ніг.
Піднявся вже останній вал, ось маска ієрогліфами біла
І розплавлений штурвал, невже ти цього хотіла?

2014

Коли в час нових затемнень сил стає очам залізним
І тягар можливо знести від опущених повік,
Незнайомці при дорозі в рух приводять механізми,
Повернутися у часі і лишитись там навік.
Флюгер відійшов на північ, де вогні далеких станцій,
Завмирає на порозі гнаний шляхом слідопит,
З гір спускаються сатири і кружляють в дикім танці,
Тільки квіти проростають у відбитках їх копит.
Неминучі кроки поруч, силуети прагнуть вище,
Поміж маятників згаслих і розкиданих речей
Вириваються дерева із підлоги до горища,
Щоби стінам цим похилим враз підставити плече.
Пил заходиться у лампах, вниз спускається богиня,
Смертних споминів шукає для обійм відтятих рук,
І минуле оживає, та прийдешнє усе гине,
Потопаючи у водах, що доносить акведук.
Хоч і зчесані коліна сліпо падають в поклонах,
Хижий птах вже стрепенувся у простягнутій руці,
Стара жінка хилить груди, там де гнізд чумні бубони,
І вже кличуть за дверима, щоб виносили мерців.
Розмиваються всі риси, у пустотах сплять терміти,
Зупиняється погонич і вози стоять в дворах,
Залишається чекати і смиренно вік терпіти
До наступного приходу по підвалах і ярах.
Щоб порушити цей спокій, бути подихом посміти,
Як пітьму доріг відводить подорожній ліхтарем,
І пройшовши коридором, цілу ніч тут, ледь помітний,
Хтось стоїть посеред зали поряд з псом-поводирем.

2014

Крапки над «і» ти ставиш бездоганно.
Як цвяхи в хрест, вбиваєш їх крізь мене.
З розмаху, твердо, сильно, невблаганно.
Не допускаючи і натяку на крени.

Я ледве дихаю, повітря стало в грудях.
Ні сліз, ні слів, ні крику, ні благання.
Убитий дух. Зневірююсь у людях.
Негарний твір – елегія страждання.

Я знаю – то така за щастя плата.
Чим більше щастя, тим сильніший розпин.
Але ще знаю, що любов – не злочин.
Хоча вона й приводить до розп’яття..

«Щойно зійшло сонце і все освітило,
Бачу на дорогу виїжджає милий.
Як мене набачив, з коника зіскочив,
Обійняв любенько, бачить діток хоче.
«Що ж то за пригода така причинилась,
Що з коником іншим вертаєшся, милий?»
«Ой, не питай, любко, що сталось в дорозі,
Як про те згадаю, проймаюся дрожжю.
Розбійники в лісі мене перестріли,
Коня одібрали... Убити хотіли...
Вовкам на поталу врешті-решт лишили.
Скільки б я пролежав, зв’язаний, безсилий,
Якби три дівчини тут не нагодились...»
«І всі три одразу тебе полюбили?..»
«Може, й так. Хто звіда дівочеє серце?
Одна дала коника, а друга - сідельце.
А третя - така ж бо куховарка справна,
Що пекла й варила – розказать намарне...
Вона, мабуть, справді мене покохала,
Бо якогось вечора крізь сльози сказала:
«Їж, любий козаче.. Вертайся додому.
А не маєш жінки, лишайся зо мною!»
Не став я дурити оту щиру душу
І сказав одверто, що вертатись мушу,
Бо ж дружина вірна та два ангелочки,
Мене виглядаючи, виплакали очі».
...Зозуленька в гаю кукувала знову
Про подружнє щастя, про силу любові.

Переступаючи з долоні на долоню,
йдеш по руках - то в ліву, то у праву,
знак безконечності виписуючи сміло
(сліпе, наївне – от тому й сміливе)
(аби не коло, не велике коло - хвоста свого вхопивши за кінець).

Глухі кути не оминеш, напевне, –
в них потрапляєш часом підсвідомо,
а часом і життя вганяє жорстко.
Ошкіритись, гарчати і стрибати назустріч кожному тичку? –
та можна… Оце найлегше, найпростіше, мабуть
(медаль за мужність потім ще дадуть).

А чи спинитись…
і, розкривши очі, спокійно, холодно, і з усмішкою прірву
стрибком за межі (їх немає ж бо!!!) прорвати, і
прийняти світ у себе, увесь (увійде, ми – також без меж!!!)

P. S. От тільки без вагань, без приміряння
і без анонсів на усі світи (розплющить стінка,
бо її поставлять, сама постане, виросте умить).

«Пірнай! Тут мілко…» - це життя регоче!

Вже як місяць не можу зібрати в слова
свої ніжність і смуток травневої днини -
бо, де з неба на брук простягалась імла,
я пірнула в бузкові глибини.

Що було там, лишаю назавжди собі -
у сироповім плині все ж важко тонути.
Ночі точаться вісім годин у добі,
бо не мають потреби спокути.

Доленосні мовчання народжують спів -
так здавалось тоді і це смішно сьогодні,
на кордоні північно-південних степів
знов лягають тумани холодні.

Поміж ними ховаються млосні дощі,
що вином розливаються в сонці до ранку,
поїзди, одягнувши з курища плащі,
рвуть свою задимілу горлянку.

І тоді у туманах, немов в самоті,
так багато хотілось спитати насправді,
що наразі, вже місяць ловлю в темноті
твої рухи в травневім безладді.

Я саме у розпалі літа,
ніч східних мотивів п’янка,
Волосся уквітчане цвітом,
Промовив мені : Merhaba!

Шаріюсь, ховаючи очі,
Дивлюся під ноги униз,
А він на турецькій шепоче:
Dansetmeyi sever misiniz?

Не знаю сказати як: Буду,
Якщо запросив мене ти...
І серце тріпоче у грудях,
Між нами два різні світи.

Не знаю, що там ти подумав,
У танці зі мною своїм,
Але я його не забуду:
Harika zaman gecirdim!

Так мало сонця...
Звивисті дощі.
І люди повз... І нелюди повзучі...
Волога липа тулиться до щік.
Стікає вірш – духмянисто, тягуче.

Катма синиць, годую журавля.
Ще є проект підйому на Горгани.
Співає троль при кріслі: "...труляля...".
Клеймують пацифістів клептомани.

Сирени... рух...
Ковтьоби голубі.
Дешеві жарти, перша полуниця.
Серед містян зів`яну, далебі.
У серці – шал органа, блискавиці.

Мені б землі, і воленьки – гай-гай...
Серпастих днів, молочного лукуму.

Збираюся в чужий Бахчисарай* -
Пройду садком, де шаурма - від кума.

2016


* у перекладі з кримськотатарської мови – місто в саду.

Коли, після дворічного страждання,
Вона зійшла по трапу, зовсім боса,
Щоб землю рідну і травичку в росах
Відчути, наче вперше і востаннє,

Любов безмежна серце розривала –
Вона не говорила, а кричала!
До сИріт, матерів знайшла слова:
«Простіть, що Їх нема, а я жива!
За Україну ще б я помирала…»

Свобода ця народами омріяна!
Для нас вона останньою Надією,
Благословенною від Бога іскрою,
Спустилась з неба дівою Пречистою!

Гуртуйтеся всі сили наші праведні
Навколо цього дивного знамення –
Могутні ми усі своєю правдою,
Бо Україна - нам святе наймення!

26.05.2016