дивися, сину, витвір… із майбутнім
одна в одну… як ноти… звукоряд
за ес-се-сер -- дісталось, призабули…
а ми ось так, душею… без затрат
зігнемо в стрій свіженьких миловидно
вони із лісу вийшли б вже давно
я десь, приблизно, вивів з половину...
та їх там безліч в хащах все одно
тримай за хвіст… за гриву і за плечі…
ця музика безвучна і без слів…
прадавня… в рушниках… вся в кровотечі
і чує той, єдино раз, хто плів…
20.11. 2015.

Коли любов накриє з головою,
мов хвилею холодного смарагду,
я просто не відчую глибини.
Тому, що під непевними ногами
напнуться спини скатів чи китів.
Про існування морзе не згадаю.
А часу не помічу й поготів.
Руками не тягтимуся до сонця.
Не закричу, пускаючи бульки.
Повік не опущу і невагомість,
мов мед п’янкий,
неквапно й аж до дна
доп’ю. І тільки потім, в вільгій тиші,
у темряному серці океану
охаменусь. Тому я не римую
до тебе слів з закінченням на «ов».
Тому латаю у душі проталини
шовками, павутиною, гнотвою.
Боюсь тужити вголос за Тобою
і мріяти… Бо дуже добре знаю я:
байдужістю Твоєю віддзеркалена,
мене любов накриє з головою…
Моя автонавіяна любов…
2010р.

Від спалених листів, немов від листя,
потягне димом, вогкістю і млістю,
і холодом і тлінню. Тільки рук
ніхто з нас не зігріє край багаття
і більш ніхто із вітром в унісон
не мріятиме… Хто тобі сказав,
що вигадати можна лиш майбутнє?
Це все не так. Моя білявка-пам’ять
кохається з минулим привселюдно,
ховаючись за рятівне «люблю»,
стонадцять довгих літ. Тому сьогодні
пектимемо картоплю у багатті,
на недогарках «вірю» і «чекаю».
А ти налий вина по самі вінця
із мною відкоркованої пляшки
«Весна – Кафе – Мітяєв – «Хванчкара».
І бачитиме тільки стиглий місяць,
що більше не лишилося ні краплі
на дні: я все, нарешті, допила…
2010р.

Я не з тих, хто боїться жити,
Я не з тих, хто біжить од тіні,
а надто – своєї. Тому тепер,
коли сонце кохання поміх ребер
освячує променем кожен мій день
я поспішаю ділити
той жар з перехожими,
з променем дня,
відбитим в брудній калюжі,
з облізлим голубом, що поважно
перетинає мій шлях.
І видається мені, що й цей птах
також не лишився байдужим…
А коли я й Тобі освідчуся,
то Ти просто станеш свідком
мого сонця поміж ребер
(як і всі втаємничені дотепер).
Ти знатимеш те, що я знаю:
що свідчити, чи мовчати,
тримаючи руку на віжках життя,
або у просторій кишені, –
не складно. А справжній вчинок –
крізь будні і пам’ять судомно
собі зізнатися в тому,
що я тебе дійсно кохаю…
2010р.

Порожнину в мені сьогодні обмацує вітер.
І пустелю в мені вгадає кожен собака.
Я її обережно, мов люстро, несу світом,
І, крім тебе, її не заповнить вмістом ніяким…

Та сьогодні живемо ми всі за весняним часом:
ночі в травні – мов дні у серпні – без меж і дна.
Вірю я: ми з тобою крокуємо зараз разом,
й тільки тінь на асфальті позаду ще й досі одна!
2010р.

Ми граємо в різні ігри.
Ти – в дротики, я – у шахи.
Кілька ходів – і крилаті цвяхи
ошкірились нагло, мов вовчі ікла.
Це – поза межами етикету,
Це – неповага до простору.
Хто потребує інтриг і секретів,
Маневрів, шляхетних поcтупок?
Ніяк не наважуся запитать:
чи ж досі ти не розумієш,
що білі та чорні – одна рать,
безглуздо обмежена в дії?
2010р.

Щасливо пірнаю у темряву,
яка рафінує вулиці,
що одразу неначе ширшають,
позбавлені денної тисняви.
А, оскільки пустот абсолютних
не буває, – асфальтовим руслом
уливається безліч звуків,
несумісних із денним світлом.
Кожен кущ випростовує крила.
Кожна лавка старого парку
потирає затерплі коліна.
І за кожним гарячим вікном
знахабніло пульсує приватність…
І, закохана в метаморфози,
я й собі починаю співати
уголос. Але сьогодні
мені наснилась самотність:
ніби я йду крізь бузкову ніч,
а кроки чиїсь позаду
жаско бентежать. Враз холодок
перебрав на шиї моїй хребці
вузлуватими пальцями.
Тут я згадала, що часто в снах
бракує певності у ногах,
марою стриножених. Навіть крик
не витиснути назовні…
Тремтіла, шукаючи в сумці ключ:
чи вистачить цих кількасот секунд
щоб втрапить у темний отвір?
Прокинулась (не одімкнувши дверей),
лежала щаслива хоч з того,
що досі не всі із амін самоти
впритул і взаправжки я бачила…
2010р.

З часом щастя втрачає ознаки глобальності
і уже не залежить від кількості грошей,
наявності друзів, закоханості…
Лінза щастя вивуджує із каламуті
дедалі дрібніші речі:
присмак літа лютневого ранку,
теплий простір подушки поверх долоні,
запах неділі: кава і гель для душу,
які ти всотаєш без поспіху…
Щастя стає абсолютним,
коли ти розумієш,
що кожної миті маєш усе,
чого взагалі потребуєш…
І у ті екстатичні хвилини,
коли місяць серпневого вечора
різкими мазками поливить
стомлені вулики,
і від того й на позір вони
пахнуть медом і чебрецем,
я могла би натхненно повідать
про сотні квіткових колодязів,
до яких заглядала сьогодні кожна бджола.
І про те, що в родині чисельній
немає двох пар однакових крилець.
І як місяць здивовано дивиться
на смугастий гамак
поміж темного листя…
Та знаю я,
що, наразі, мого божевілля
не заважить хіба справжній пасічник,
і тому – безтурботно гойдаюся….
2010р.

Ти кричав: "Піднімемось з колін!",
Опустившись поспіхом на лікті.
Хвойдою повівся сучий син:
Ні мужик, ні баба - фіфті-фіфті.

Сталось те, що вкрай дивує нас:
Випавши із виміру і часу,
На єдинім просторі дамбас
Не ужився з трударем-Донбасом.

І герой, і зрадник водночас,
Мікс аристократа і повії.
То чиєї армії спецназ
Вилікує цю шизофренію?

З ким же ти безсовісно приліг?
Вибір, м'яко кажучи, немудрий.
Вже й буряти мостяться між ніг,
Попрактикувати камасутру.

19.11.2015 рік

До брів долоні прикладаю –
побачить щастя свого хоч би тінь.
Уважно й довго споглядаю
далечінь.

Аж раптом чую сміх тихенький –
хтось смикає за полу піджака:
– Куди ти дивишся, дурненький?
Ось же я!

Гуркоче потяг у чуже майбутнє.
Минуле-жуйка липне до вікна.
А за вікном повзе у очі сутінь –
густішає, росте… уже стіна.

А за стіною – пам’ять бездоріжжя.
Аорту рвуть закличні голоси.
Нічийна каменюка у підніжжя –
не можеш сам, Сізіфа попроси.

А за стіною – обрій сподівання,
і галас правди лине до небес.
Відлуння тоне в золоті мовчання,
хіба що гавкне одиноко пес.

А за стіною – воля і пророки:
упав у руки перестиглий плід,
в саду надії не стихають кроки,
збирається ватага у похід.

А за стіною – звичне перепуття,
чергова осінь в кольорах війни.
Гуркоче потяг у чуже майбутнє,
з минулого узявши наші сни.
19.11.2015

У владу влізло зло, мов самосів,
Злодюг еліта знов засіла в Раді.
З небес було нам знаків і дзвінків,
Про тих, що будуть винні в нашій зраді.

Сьогодні в нас і у малих у дітей,
Дитинство вкрали, крадуть і майбутнє.
Ради збагачень декількох людей
Іде війна, надовго мир відсутній?

Де вороги рятують ворогів,
За злочини відкриють їм кордони,
Де їх Мамона – кращий із богів,
В Швейцарії, на Кіпрі має схрони.
22.06.15

Йди відчайдушно - сонячним дощем.
Трощи дилем фігурну теракоту.
У чортових котлах солоний джем.
Хлопчиськам шлють аптечки хижороті.
Світ - шкереберть.
Вінтаж і вантажі...
Пий каву, щебечи вночі та натще.
Остюччя оббирай, чеши кужіль.
І чуй кумарний писк: "...ще буде краще...".

Не вір нікому.
Бійся лиш себе.
Занурюй пальці у червону глину.
Плете сітки стовухе кадебе...
Тож протікай у віршову щілину.

Вселенська осінь.
Золото і мідь.
Буденні фрази про падіння, смерті...
Несуть вітри бальзами... правду-їдь.
Ось конвертуються вістки, оферти...

Ставай у ряд.
Виходь - не комільфо.
По-жовтому позаздри першій птасі.
На Лесбосі - Тарас, Іван, Сапфо...
А ти тасуй вакантні іпостасі.


2015

Цвіте пустеля Атакама
Опісля щедрісних дощів.
Пісок - і життєствердна гама.
Художник-час не зледащів:
Жовтава пасмуга, лілова,
Зело смарагдове, рясне.
Отак би хай розквітла мова.
Невже вона помре-засне?

Кущавий суржик, мат-гадюччя.
"А мнє удобно так... И пусть...".
Вдихаю пахощі ядучі.
Давно скалічений Прокруст.

Повчати бевзя надто пізно.
Йдуть златоусти, є зерно.
Скрегочуть важелі-софізми.
Шикарно жити в Римі... Брно...

А я чекаю снігу, свята,
Неділь зелених, блискавиць.
Ген репетують немовлята
Між інвалідних колісниць;
Повсюди лозунги "зачьотні",
Доріг латання, дикий сюр.
І барви - бляклі та кислотні -
Реклам, ідей, шарфів, купюр.

Протрухли сволоки прадідні,
В селі безмовно, в місті теж.
Когось ждемо...
Чогось ми гідні...
Вервечку змінює кортеж...

...Цвіте пустеля Атакама,
Межа між Чилі та Перу.
Красу спотворюєм руками,
Уречевивши злість-мару.


2015

Марудна мряка - вже не гість:
від обрію до неба.
Збанкрутувала осінь -
скрізь
убогість і занепад.

Замістя мештики брудні.
Благенький плащик площі.
Опале листя - не в ціні.
Не в тренді - гілля мощі.

Дощі стоптали гобелен,
що барвився красою.
І зажурився в парку клен -
хитає головою...

18.11.2015

А може, легше померти? Надіятись на воскресіння?
Священний Грааль безсмертя хто впевнений, що заслужив?
Чи хтось воскреса насправді? Чи смерть принесе спасіння?
Не був ти ангелом Божим і як Іісус не жив.
Коли закидає ворог минулі твої провини,
Поклавши руку на серце, не скажеш, що все—брехня.
Жили як могли, старались,виборювались, єдине—
Не чванились, бо у Бога найменший народ—горня.
Найменше горня щербате—кохане дитя у Бога,
Не будь перед кимось вищим й дороги не переходь.
Чи нам зарахує Всесвіт моральну цю перемогу
Й врятує тих українців, залишених, кров і плоть?
«The South will rise!” But it didn’t. Не кожний пройде під пресом
І оживе, і встане, а вибору в нас нема.
Сьогодні ми всі у полі--зухвалець, що снить прогресом,
Убивця з очима страху і ангелів зла сурма.

2015

Синій колір—колір смутку і далекої дороги,
ліхтарів, сумних, як птиці, сплячих вервечкою авто,
вигнання в холодний простір, за ворота, за пороги,
де в примарнім позачассі нема вчора, нема завтра.
Колір довгого падіння по нічній горизонталі
у просту прозору правду і відходу неминучість,
де повітряна бруківка—мов чекання на вокзалі—
в напівсні спостерігаєш й не береш ні в чому участь.
Синій колір—колір куртки із відсутнім капюшоном,
непомітного відриву і польоту без коріння,
і розгубленості колір, коли йдеш, облита дзвоном,
вранці виключена з школи за нездібність , за невміння...

2015

Не ображайся, милий,
Що не лечу на крилах
В обійми найжаданіші у світі –
Так довго я стояла на повітрі,
Вмиваючись сльозами за тобою,
Що вся краса сплила водою,
І на повіках сум повис журбою…

Прийди і розбуди!
Зламай всі двері!
Змітай всі спогади!
Прорубуй стелю!...
Роби що хочеш
Тільки не здавайся
За крок до зустрічі,
За мить до щастя!..

Спаси!
Зігрій!
Тримай на серці!
І поцілунок
Ніжний,
Впертий –
Такий як можеш тільки ти!
І тільки я!
І тільки ми!
Із вуст в уста течуть річки
Гіркі й медові – всі мої!..

Твоя троянда до щоки…
Ти хитрий! Ти ж зламав голки!.. :)

18.11.2015

Ти не приходив сьогодні,
і позавчора, й на тім тижні…
А тим часом по коловороті
в моїм саду почервивіли вишні.

Я сьогодні дивлюся з свого вікна
без різкого того жалю,
утішена тим, що наразі – одна,
і з задоволенням їм і сплю…

Коли листя з дерев оббілує сніг,
Ти прийдеш і станеш під хатою…
Звідти лунатимуть гомін і сміх,
а тебе там ніхто не чекатиме….
2010р.

Всі ми народжуємося з любові.
Трісне слизько-рожевий покрив –
і рефлексія в дзеркалі – мов апокриф –
вже органічна, та ще не знайома…

Ніч визирає байдуже з-за спини,
забракло їй ніжності в кожному слові.
Я знов народжуюся з любові
і саме час розітнуть пуповину…
2010р.

Знаєш, кожного разу,
просто серед бенкету,
звучання музик і брязкоту срібла,
розтягнутих вуст (передбачено посміх),
гарячих, нав’язливих рук
я раптом втрапляю у отвір,
з якого немає виходу.
І залишається – лет донизу,
але не до тверді, а просто до тебе.
Й хоч скільки триває падіння,
тебе не торкаюсь, не відчуваю,
не слухаю, не цілую…
Мій милий, яка безглуздість
марнувати життя на уявний тунель,
позбавлений справжнього дна!
2010р.

Липневого ранку на пляжі…
Мов вперше, смакую яблуко.
Кислий сік біліє, мов молоко
на загорілій моїй руці
від надлишку сонця і стиглості.
2010р.

Навіщо писати листи
людині, що їх не читатиме,
що не має і скрині поштової?
Ті листи,
лише фактом свого існування,
доводять наявність відстані,
непоборної доторком, поглядом…
Білий аркуш втратить цноту,
ставши свідком цього надстриптизу
із подальшим здиранням шкіри.
Ніжний подих теплого вітру
обернеться болісним ляпасом,
а холодне місячне світло
залишить серйозні опіки.
І у кожну з найменших шпарин
потроху вдереться реальність…
Проте
там, де мала би бути душа, –
нагло вичорнилось провалля,
мертве, мов штольня покинута.
І луна від всипаних тобі слів
більш звідти не знайде виходу.
2012р.

Ти маєш знати, що кожна любов
закінчується пологами.
Ти у муках комусь подаруєш життя,
чи із болем залишиш рядки
рожево –слизькою плацентою
на тому дивані, де Ваші тіла
горілиць усміхалися Вічності.

І, мов вперше, цю істину ти осягнеш,
коли якнайбільше болітиме….
2012р.

Оминаю видлубанки споду.
Широчінь і чистоту мені!
Обсадіть калиною і глодом
Давні думи, що тепер сумні.

Я ніде не дінусь, буду з вами.
Може, під ногами, як зерно.
Ви рвонете в Ялту, на Багами…
А мені ж то буде все одно!

І час нудьги за мною йде, як пес.
Вдова-ворожка – прокладає тіні.
А давня любка всілася в експрес –
Зійшло на неї неземне горіння.

Мені моє неподалік лежить.
Не можу поставати на заваді
Безумному світінню міражів
І серце притуляти до шаради.

Ворожка сіє паніку, жахи,
Немов базарна баба, на всі всюди.
За мною – крапка і… птахи, дахи,
І задалеко справжні, добрі люди.

Нудьгу, ворожко, я тобі віддам.
Переінакшиш – і життя тепліше.
А я – вперед. За мною вслід – вода.
На ній – пір’їни, як ознака тиші.

Пожухло сонце, постаріла осінь.
Імлою посивіли небеса.
На сході трави у іржавих росах.
Багряний місяць низько нависа.

Статистика – незаперечна штука:
сімох убито вчора на АТО –
гуляє кирпа, біснувата сука.
Ну хто її пристрелить, Боже, хто?

Життя-мара сидить на чемоданах,
і кожна ніч – натягнута струна.
Ось блисне небо, заяріє рана
і змусить болю випити до дна.

Пожухло сонце, помирає осінь.
Немов пухлина множиться печаль.
В уставі згуб немає слова ДОСИТЬ!
Катам за нього не дають медаль…

2015

Сонячна позолота. У зіницях причаїлася осінь.
Твої очі немовби просять,
Обійми мене всоте, з очей моїй випий просинь,
Моє поцілуй волосся…

Так щемно до твого торкнутись неба,
Дивитись, як падають зорі,
Як вітер беззвучно читає поему,
Час розділивши надвоє.

Він не питає осінь, як тобі, пташко, живеться.
В його очах, наповнених болем,
На першім зимовім морозі, котяться серця
Тихі беззвучні сльози. І проростають полем…

Колишня однокласниця, львів’янка
знайшла мене, приїхавши у Київ,
в отім далекім , «спальному» районі,
куди метро ніколи не дісталось
(мабуть, і не ходитиме ніколи...).
Було це майже тридцять років тому—
ми їхали в тролейбусі забитім
і розмовляли тихо, але швидко,
щоб встигнути всі викласти новини.
І раптом я помітила --мовчанка
запанувала поміж пасажирів,
нараз усі розмови припинились,
і потай нашорошились всі вуха...
Того не усвідомлюючи, з нею
ми в центрі опинилися уваги—
той крадькома, ізбоку, подивлявся,
той глипав із цікавістю, відкрито,
той дивно мимоволі посміхався,
мов сам собі і вірив—і не вірив.
Вона була у синьому береті,
а я була...така собі, як завжди,
але удвох були ми, як масони,
з рукостисканням їхнім ритуальним,
містичність і символіка якого
одним лиш втаємниченим відома...
Або ж були ми членами із нею
того найексклюзивнішого клубу,
чий існування факт хоча й відомий,
але ніхто в реальності не бачив
людей, що удостоїлися честі
в секретності належати до нього.
Було в тім щось комічне і приємне,
це відчуття я й досі пам’ятаю--
наскільки екзотичними тоді ми
здавались у тролейбусі столичнім,
як два тропічних птаха, що упали,
з дороги збившись, у чужу країну...
Тому лиш завдяки, що між собою
ми українською на людях розмовляли...

2015

Були найщасливішими на світі,
Любились,наче пара голубів.
Але так сталось,хтось узяв розсипав
Та й поміж ними ягоди журби.

Біда прийшла у дім,за нею друга,
Сльози та відчай,важкість на душі,
Усмішка зникла,а з"явилась туга,
Здавалось,що земля тіка з-під ніг.

І як цю чорну смугу подолати?
Чи стане їм терпіння,духу й сил,
Щоб вистояти,щоби не зламатись
І не розчаруватись у житті.

Одні підтримували,інші ж насміхались,
Хтось співчував їх горю,хтось радів.
Вони ж тільки Всевишнього благали,
Щоб дочекатись ще і світлих днів.

І час настав для них благословенний,
Радість прийшла і десь подівся гнів.
То ж не кляли,простили ворогів,
А щастя знов запанувало в серці.

2015 р.

Струменить повітря прозоре-прозоре
Та п"янким нектаром всіх нас напува,
Вітер своїх коней вигнав на простори
І летить далеко осінь зустрічать.

А вона,красуня в золотій короні,
У багряних шатах вкотре вже прийшла,
Та зачарувала дивною красою
І сипнула в душі щедрості й тепла.

2015 р.

О, краще б я, вступаючи в життя,
вхопила дар взаємної любові—
обіймів гобеленове шиття,
прогулянки приємні вечорові,

і човниковий ніжності зв’язок,
коли і ти—йому, і він –для тебе,
турботи—у людський належний строк,
не проти ночі і не проти неба.

Щоб рій тривожних видив не ховать
у глибині приватного бедламу,
а рівно так, із кошиком вступать
із вишитим «Христос воскрес!» до храму.

Щоб на відлеті покручу-життя
зуміти споважніти й вийти в люди,
розважливо, в банальності чуття,
зітхати, що «вже молодість не буде».

Ще десять років згадувать любов,
яка уже чека на тому світі,
і лагідно, щоб дух не охолов,
онуків або правнуків глядіти.

Віка свого звичайну новину
зносивши, допровадити до Бога.
Що взяла я натомість? Не збагну.
Чи, розгубившись, не взяла нічого?

2015

Святе Різдво

В темнім загоні
Спаситель лежав,
Там Дитятко спало.
Пісню чудову
Хор заспівав –
Ангели співали.
Приспів:
Різдво, святе Різдво,Різдво –
Єдине в цілім світі.
Різдво, святе Різдво,Різдво
На радість усім дітям.
Різдво!Різдво!
Христос родився,
Бог воплотився.
Різдво! Різдво!
Бог людей чекає,
Любить і прощає.
Слава Богу за Різдво.

Слава, хваління
Богу в небесах,
Мир землі, спасіння.
Благословення
Прийміть у цей час,
В яслах Бог – дитина.

Христос родився!
Славімо Його!
Вас я всіх вітаю.
Бог воплотився,
Його одного
Співом прославляймо.
31.12.2012

Якийсь таємний код в обличчях наших
Закладено творцем, що й без імен
Впізнаємо повз тисяч кращих
Одне, таке близьке лице.

Занурюсь в очі - все, я вдома,
Торкнусь екрану - де ти є?..
Це так не чесно все, коханий,
Що ти є щастя не моє...

18.11.2015

Вот – это боль. С этой боли останется соль.
Эта боль выедает меня. Выжигает всю без огня.
Это – ты. Странник. Путь тебя манит.
Ты – в крутом пике. Там, на «передке».

Вот – это я. Этим миром по горло полна.
Это – жизнь. Рисует на паперти кисть
Одно беспрерывное «жду». Я на бегу
Возьму и сойду. Пусть. Стынет на сердце грусть.

Но там, где земля, от боли бессильно дрожа,
Тебя на груди несет, алым орошая укроп,
Там мир превратился в миг. Мой поглощая крик.
Там ты в крутом вираже. Не слышишь меня уже.

И я говорю – постой! Хватить. Труби отбой.
Мальчик, земля одна. Хватит на два костра.
Вот, зажигай огонь. К черту вся эта бронь.
Ты только живи, укроп. Подождет пока поп…

Зрухнувся сірий камінь, покотився
з крутої, непривітної гори,
і гуркіт несподівано зронився
в долину, що мовчала до пори.
Він нісся по землі затвердлих грудях,
ламаючи дерева, ще живі,
котився він по сім’ях і по людях --
масні лишались смуги на траві.
Здвигнувши язика гаряче ложе,
сказав би глухо голос кам’яний:
«Вбиваю я тому лише, що можу,
а не тому, що вірю, що правий».
Душа людська від каменя твердіша
й, зірвавшись, стрімко скочується вниз,
здається їй в падінні, що вільніша
стає вона, аж доки той Сізіф
знов не почне викочувати камінь,
зболілим підпираючи плечем,
на місце, що призначене богами,
і звідки, все ламаючи ущент,
покотиться він з гуркотом і струсом,
лишивши слід уламків і кісток,
і в тому кругообігу безумства
є таємничий християнський Бог...
Хто вижили — ті кажуть, що відкрили
його спасенну руку на чолі
в придонні найчорнішої зневіри,
на клаптику нічийної землі.
...Та доки ми живем по вертикалі,
раз-по-раз у свинцевій хмарі гріз
в чиїйсь душі зриватиметься камінь
і сліпаком котитиметься вниз...

2015

Что ты скроешь,
Закрыв свою дверь на засов?
Черный поезд
Сорвался давно с тормозов,
И летит под откос
Сквозь осеннюю тьму...
...Наводящий вопрос-
На Дамаск?.. На Бахмут?..

Адским ликом
Зияющий фронт или тыл.
Детский крик
В материнской утробе застыл.
Ведьмин глаз,
По наклонной катящийся в Ад...
Пробил час,
И ничто не вернется назад.

Всуе млея,
Материю ночи виня,
Будь смелее
В преддверии Судного Дня.
Мира мрак-
Он сейчас рассыпается в прах.
Это- страх.
Медный привкус его на губах.

Чет иль нЕчет.
На жребий смелее смотри.
Дверь навстречу
Летящей судьбе отвори.
Это строго- судьба.
Сделай шаг за порог.
За порогом- "Бабай"
Под названием РОК.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115111800680

Рукою проводив би по обличчю…
Ти мене, певно, кохав би, аби міг.
Але стільки весен послалось тобі до ніг,
стільки крил так і не розпуклось в запліччі,
Ти цілих стонадцять літ
старанно ховався од літа
так, ніби сонця ковток
мав тебе таки вбити.
Зрештою, нашого спільного простору
майже зовсім не стало,
бо мені так багато баглося,
а тобі – баглося так мало.
2014р.

Гострими лезами телевеж
подрано подушку хмар і з небес
сиплеться сніг у глибокі двори.
Зводиш обличчя своє догори –
і, наче,
летиш
у міжсніжний
простір.
2014р.

Осінній день, замріяна ріка
в облямуванні з бронзи, а не з золота.
І темна гладь тремтить, немов од холоду,
від доторку вербового листка.
2015.

Бірюзове оперення.
Лід.
Є ще місце між лав і борід?
Хоч скраєчку. Мені б небага...
Ну, кому я отут дорога?

Грак-жартун простягає перо...
Лис розказує казочку про...
Псам цікавий рудий стрибунець,
Що писав про кошари, овець.

Я тулюся до правди-сосни.
Душе біла, не мучся, засни.
Зійде сонце - вогниста хурма.
Чорноту спопелить задарма.

Ні субсидій, ні війн, ні супів...
Хмародряпи ростуть між степів...
Ілюзорно.
Кочу апельсин...
Риби... Хмари... Папуги низин.

Перестріли прояви канав:
Хтось у вірші себе упізнав.
Хоче Лера сукенку і флер.
...обіцяй же... - сюркоче суфлер.

Догоджаю, долюблюю, до...
Догоряє вчорашнє гніздо.


2015

Коли звертаюсь я на «Ви»--до багатьох говорю, схожих
на Вас, хто в вимірах своїх мене б, блукаючи, зустрів.
Говорю я до журавлів,собак, дельфінів, перехожих,
подібних кольором думок,як це буває у братів.
Я адресуюсь до століть-- до Ватерлоо і Помпеїв,
гоніння, ризику, і втеч в стрімкім польоті верховім,
до тисячі палахкотінь— тілесних виявів ідеї,
що мимохіть створила й нас у цій долині живоснів.
О, я не дам себе піймать на маячливу унікальність,
якою кожен дорожить і інших ловить на блесну.
Лише позбудешся її— облич коханого—безкрайність;
там Ви зустрінете мене, і, може, навіть не одну...
Отож довіртеся мені, коли душа моя радіє.
Не буде докорів і сцен, лукавства зайвого у грі.
Моя любов—до джерела всіх різновидів аритмії,
які судилися живим в земнім колодязнім дворі.

2014

Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські, наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
А думку Господом Богом сповиту.
В розпачі й вірі, в радості й горі,-
Все у Псалмах по-людському клекоче:
Щось там на арфі, щось на кінорі...
Щось крізь сльозами зрошені очі.

Дай мені одсумувати - не рушай мій сум,
зойку високого у заклинанні кленовім.
Я у кармінному шереху спогад несу,
вітром церую яруги на ряднах діброви.

Тягло і рудо зокрапую з вигаслих вен,
тужу на вибрику нерва кущів ясминових,
плачу над гущею люду - земських ойкумен,
кревно дощію над лісoм у смертній обнові.

Клене, печалюся у густокронні твоїм,
схлипую в прожилках, гибну на вигині листя-
он до порогу всесніння ще кроків зо сім,
он до осердя за подих - буруля сльозиста.

Най облямую огнем це окілля німе.
Клене, перейшлий і січ, і громи обоюдні,
спалах осінній од серця за два міліме...
куля тебе не взяла... най не винищуть будні.

Він молодий і хоче солодкого листо̒паду,
А я – не зовсім.
Й хочу лиш тебе.
«Синоптик» обіцяє опади,
І я вже знаю: буде з ним усе.

Він закохається…
А я? не знаю…
Може…
Розіб’ю серце?
Ні, він не такий.
Дурні думки юристів не тривожать.
Він милий,
Він суцільний позитив.

Зварить какао, відігріє душу
(а може й ще щось відігріє заодно).
Кохати я його не мушу,
Та цінуватиму, як молоде вино.

«Любов?? Та що ото за штука?» –
Всі зрадники питають у кінці…
І наляга від того смертна мука,
І серце стогне, ніби у свинці…

Доводять, що кохання не існує,
Що порух серця – це лише мара́,
Що вірності ніхто вже не цінує,
Вивчають пристрасть, ніби буквара…

Та от і я дожилась: лицемірно
Мої вуста ставлять це питання гнівно…

17.11.2015

На пагорбі, де хрест стоїть,
з вітанням світу рушниковим,
ми із тобою, як єство століть,
закохані та волошкові,
у вічність входимо за мить,
від фатуму сердець прозорі.

Надвечір, мовчки, за місток,
на приспану бузком кружину,
ми довго йшли, а той бузок,
(у темряві як льодова шипшина),
у травах кожен торив крок
і ось завів у крутояр глибинний —

проміж дерев, проміж часів,
на сонну папороть крупчасту,
де опівнічні промінці,
грайливим місячним причастям,
безсмертя надають ази
всім заблукалим у божницю щастя.

Ми розчинилися у снах дерев,
під шерхіт зоряний у кронах,
у царстві із смарагдових терен,
наповнених густим озоном,
піднесені, як молодий рефрен
прилук та солов’їв навколо.

Все глибше ніч, тихіше погляд,
та серце зойком прагне до небес,
за вигін цей, за клаптикове поле,
за море всесвіту, за при дорозі хрест —
заввишки за життя, за долю,
за все мінливе. Врешті решт,

за це кохання в сутінках ожинних,
за те, що буде за нами згодом,
за мить себе, за правду, за годину,
коли не стане навіть цього зойку,
і я подумав — ось вона кружина,
єдина із можливих біля Бога.

15-16 листопада 2о15

Це місто, заселене тінями літа,
ці вулиці, стерті до голого ліктя,
ці вікна, що впали у вічність очима,
і це перехрестя за світу плечима
нагадує сни, що зблудили у яві -
напівнезабуті,
напівнеласкаві...
Розхристані крони, застиглі у часі,
провулки, до тайни гіркотної ласі,
колони, притулені спрагло до ночі,
і лики святих у соборах, і зодчі....
Направду, мов знані і мов незнайомі -
напівневідчутні,
напівнезникомі...
Це місто, як привид, немов сновидіння...
Несправжнє і справжнє,
нерідне і рідне...
На кожному кроці
вагують назовні
хорали звучнІ
і хори півбезмовні...
Усе
в місті цім
на межі
сну і яви...
Напівнезбагненне,
напівяснотьмаве...

(8.09.15)

(пісня)
Доньку матуся любила,
Пестила ніжно її,
Життєвої мудрості вчила
І дарувала пісні.

Приспів:
Моя матусенько люба,
Ненечко рідна моя,
Ти ж мене та й приголубиш,
Лагідні мовиш слова.

Не тільки трояндами доля
Стелилась,були й колючки.
Та мати і донька обоє
Долали усе залюбки.

Приспів:
Сива голубка рідненька
Нині у райськім саду.
Ой,моя милая ненько
За тебе Богу молюсь.

Приспів:
Моя матусенько люба,
Ненечко рідна моя,
Хто ж мене та й приголубить,
Хто ж мені та й заспіва?

2015 р.

-Думати треба лиш про хороше,
Погане прийде,на жаль без запрошень,-
Сказав колись сивий мудрець.
Дійсно,так воно є і насправді,
Стається таке,чому зовсім не раді,
Недобре.То ж хай йому грець.

Та відчай гонімо від себе скоріше,
Буває ж комусь у житті значно гірше,
На поміч йому поспішім.
Дружня підтримка та слово розради
Здолать допоможе усі негаразди,
І станемо духом сильніш.

А сильних боїться злая недоля,
Ми віримо,впевнені - все буде добре,
Хай знають про це вороги.
В нас вистачить волі й снаги,
Щоб процвітала наша держава.
Слава Вкраїні!
Героям слава!
2015 р.

Скоро печалями стане
видиво днів золоте.
Осінь – старіюча пані.
Щастя у неї пусте.

Небо сльозу покотило
із олов'яних очей,
а починалося мило:
не біснувався борей,

ледь золотилась діброва,
днина ясніла теплом,
до поетичного слова
прагнула ніч з пером.

Але торкнулися сині
роси імлистого дня,
тужні ключі журавлині,
каркання вороння.

Холодно стало і сіро,
зблякли садові вогні.
Сонечко не зігріло
сонно-пожухлі дні.

Скоро печалями стане
мокра алея зітхань.
Осінь, старіюча пані,
стратила час бажань.
2015