Проводжаю в ніч весняний вечір,
Скоро літо гляне на луги.
Хмари валять, наче дим із печі,
Сіють дрібен дощик навкруги.

Тільки десь на заході жарини
Ще ледь-ледь поблискують здаля.
Солов`їний спів безжурно лине,
Посумнілі віти звеселя.

І скрипковим бавлячись piano,
Кантилену тягнучи у грі,
Свердлять пори шкіри бездоганно
Упирі-музики – комарі.

26.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

***
І на чужого не найти управу,
і рідні наїдаються на славу.
Живемо у надії на колись.
Злодії темні нищили державу,
то як же без розумних обійтись?

***
Нема у світі вічного нічого,
що націю об'єднує і друзів.
У владу обираємо святого,
але вона існує ради того,
аби хотіло бидло до союзу.

***
Усе од біса – суто ложне.
На Раші тикає безбожне,
а чорті-що іде на Ви.
Любити ірода не можна,
коли сепаратіє кожне,
якщо повіє із Москви.

***
Країна пам'ятає торохтілок.
Черговий кум де-юре кращий всіх.
І обіцяє викурити тих,
у кого апеляція на вирок:
– Ну хто по п'яні не робив помилок,
міняючи хазяїнів своїх?

***
Людина не лишається одна,
коли і визнає, і знає Бога,
і оминає не одну дорогу,
якою управляє сатана,
але іде десятою вона –
до істини і Отчого порогу.

***
Коли юрма і неофіти
недооцінюють талант
і намагаються скорити
і слово істини убити,
зажитися на цьому світі –
це не найкращий варіант.

***
Поети добрі, іноді – хороші.
Але не те ознаменує суть,
за що поету премію дають.
Таланти, асигновані у гроші,
приспівуючи, інколи живуть.

                              2016

Цей вогонь
Чи спинити самому...
Все, що є, закидаєш у вихор,
Очищаєш у полум’ї душу,
Що угору злітає, довкола
Розкидаючи іскри любові.

… поки сміло хтось не огорне
і не створить захистя надійне

… поки вміло мудрий не прийме,
одягнувшись у лати, багаття

… поки полум’я не загасять,
не запінять безжально і жорстко

… поки вічність не абортує
цей вогонь із зотлілого тіла

1

Луска розмов, протекції...
Актори на кону.
Субстанції, нью-секції.
Вщасливлю хоч одну.

Між пустодзвонів, суржика,
Що сіється-тече,
Звучить охвітна музика
Для геніїв... нікчем.

...а хай вам риба й озеро...
Ще й крайчик рогози...
Ось вільний шлях, сім козирів.
Десь виляски грози.

Квітучо... скаламучено...
Аж багнеться висот.
Є мова - птах приручений -
Над виром нечеснот.

2

"Ках-ках..." - пливуть качаточка.
Над ряскою салют.
Лелію - мегацяточка...
Шукаю Абсолют.

3

Знов пахощі липневі
Вдихає Карабас.
Трон мостять королеві.
Людва - довкола кас.

Патетика, насіння...
І бублики-нулі.
Стихає шарудіння
За видих до петлі.

Ця зона турбулентна.
Досмоктую дюшес...
Дивлюсь: Говерла... Етна...
І... острів поетес.

2016

Нам потрібно пам’ятати,
що без Бога ми – ніхто,
як роззброєні солдати
чи поламане авто!

Нам не треба забувати,
що без Бога ми – ніхто,
ніби складені мандати
чи занедбане шато!

Не зрікаємося Бога,
бо не стелиться без Нього
наша праведна дорога
до Чертогу пресвятого!

Нам належить пам’ятати,
що без Бога ми – ніхто,
як розчавлені батати
чи сплюндроване плато!

Нам не можна забувати,
що без Бога ми – ніхто,
наче спалені трактати
чи розірване манто!

Не зрікаємося Бога,
бо не стелиться без Нього
наша праведна дорога
до Чертогу пресвятого!
[2014]

Візьми мене за руку і тримай,
Не відпускай, і я вдивляюсь в очі,
І хочеш ти того, а чи не хочеш,
Та саме там узріла я свій рай.

Чужинці, мови, різні голоси,
А я тримаю все ще твою руку,
І хочу бути більше, аніж другом,
Бери мене, не відпускай, неси,

Я загубилась в погляді твоїм,
Розгублена, веди мене за руку,
Ти спогадом приємним став моїм,
У сподіванні я на зустріч вдруге.

Осанна Волі і Надії!
Ганьба єфрейтору юрми.
Єднає безнадійна мрія,
що є у небесах Месія
і є ще люди між людьми.

І Віра є, що не за ґрати,
не по іронії судьби
її рятує Божа Мати.
І нині нічого гадати, –
а що якби? А що – якби,

якби вона голодувала
до нелогічного кінця?
Але вона живою стала…
…на п’єдесталі із металу,
достойна слави і вінця.

І хай живе жива Надія.
Якщо така одна за двох,
то на очах у багатьох
побачить навіть і Росія,
що зійде жінкою Месія,
бо з нею істина і Бог.


25.2016

Є у політиці генії-дурні
високомірні і малокультурні.
Альтернативи нема.
Суд і поліцію, бізнес і право
завоювала у мене держава,
Має усе задарма.

Путя диктує, за що воювати,
Петя – коли у Європу тікати.
Раді усі. Все одно,
як би глибоко могилу не рили,
ще вистачає нечистої сили,
що опускає на дно.

Ідеологія Раші існує.
По Україні і досі кочує
слава її і хула.
Поки воюють совки і укропи,
і у Америці, і у Європі
аудиторія зла.

Напоготові тримаючи бомбу,
дуже радіють дебіли і зомбі,
що найсильніші вони.
І наточивши ножі і лопати,
дуже бажають вони показати
істинний лик сатани.

Я його бачу і плачу. Одначе
я закликаю, – тримайся, козаче!
Це ще не вічна яса.
Буде ще сонце веселе сіяти,
поки на Сина надіється Мати
і не горять небеса.

2016

Усіяв дороги акації цвіт.
Рябіє осоння отави.
І сизі сережки березових віт.
уже опадають на трави.

Заманює липа медові рої,
і віє нектарами раю.
Оаза бере у обійми свої
усе, що кує і літає.

Зозуля рахує майбутні літа.
Минулі оплакує одуд.
А щастя невидиме – поряд,
коли досягається ціль і мета.
Гойдає колиску пора золота –
сусіди
            не битимуть
                                   посуд.

05.2016

Хто з вас краща, скажіть мені,
Дівчата?
Ми утрьох. І нинішня ніч-
Початок
Поринання у світ бажань
Незнаних,
Поглинання таємних знань
Нірвани.
І хміліюча голова...
О Боже!..
Справі лиш лямур-де-труа
Поможе.
То зачинимося для всіх-
У колі.
Поринаєм в безодню втіх.
І голі
Наші душі й тіла нараз
Зіллються,
Одкровення, що звуть екстаз
Уп"ються,
Ті, що рвуть, мов гниле рядно,
Кордони
Ті, сповідують що давно
Закони,
Понаписані ще з часів
Купала.
Це неначе чумацька сіль,
Що впала
Зорепадом бажань на ті-
Ло голе,
Бо без драйву життя мов хліб
Без солі.
Справді хочеться досягти
Нірвани...
Свіжість ночі, нас приведи
До ванни,
Де бажання з”єднавши, раз
За разом
Охолодим сп"янілу кров
Екcтазу.



© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116052506587

Неповторна й загадкова,
сонцелика і чарівна,
промениста й веселкова,
осяйна і мелодійна!
Ніжна та єдина –
Дівчина-зорина!

Виключно для Тебе, Неповторна лейді,
чумакує сонце в чистих небесах!
Виключно для Тебе, Чудотворна лейді,
колоситься жито в зораних полях!
Виключно для Тебе, Веселкова лейді,
розквітають вишні у п’янких садах!
Виключно для Тебе, Загадкова лейді,
виграють трембіти у рясних плаях!

Ясночола і духмяна,
задушевна та крилата,
благодатна і жадана,
нескорима та завзята!
Чиста й лебедина –
Дівчина-перлина!

Виключно для Тебе, Неповторна лейді,
чумакує сонце в чистих небесах!
Виключно для Тебе, Чудотворна лейді,
колоситься жито в зораних полях!
Виключно для Тебе, Веселкова лейді,
розквітають вишні у п’янких садах!
Виключно для Тебе, Загадкова лейді,
виграють трембіти у рясних плаях!
[2011]

Щасливий я, тому що є у мене
квітуча Батьківщина.
Її ім’я, магічне і священне, -
Соборна Україна!

Щасливий я, тому що є у мене
етнічна Батьківщина.
Її ім’я, жагуче та вогненне, -
Соборна Україна!

Щасливий я, тому що є у мене
єдина Батьківщина.
Її ім’я, Христом благословенне, –
Соборна Україна!

Щасливий я, тому що є у мене
могуча Батьківщина.
Її ім’я, ритмічне і шаленне, -
Соборна Україна!

Щасливий я, тому що є у мене
одвічна Батьківщина.
Її ім’я, пахуче та натхненне, -
Соборна Україна!

Щасливий я, тому що є у мене
єдина Батьківщина.
Її ім’я, Христом благословенне, –
Соборна Україна!
[2011]

Теплий вечір.
Вітер ледь колихає
Кетяг акації на колінах.

Кошеня зголодніле
Треться об ноги,
Жадібно дивиться в очі.

Світлий сум,
Світла більше, ніж суму –
Сонце сідає.

Космос вислуховую, бога вибудовую.

Смерті вихор...
Смертний – тихо
слухай пульсуюче сонце,
слухай пульсуючу кров.

Бо вони у тобі – обоє.
Бо вони у тобі – живі.

Мертве вирує чорнозимою.
Мертве розріже тобі живіт.
Мертве із тебе витягує ну-
трощі поступово.

Мовчи і кричи. Та солоні дощі ні до чого,

бо річка солона вже до
берегів переповнена.
Човен буття в ній давно потонув –
потонув із тобою.

Мовчи і кричи. І кричи – і кричи!
І ламай береги – хай ріка потече по полях!
І з неба по-іншому вже задощить і вимиє сіль.
І свіжа роса на блискучій косі позбира урожай золотий.

І буду там я.
І будеш там ти.
І будемо ми.

Й не буде надворі вже чорнозими, бо не буде ніколи!

Дивися – в сузір'ях пасуться небесні воли.
Травою для них є проміння зірок і навколишня тиша.
Іонні вітри колискові співають планетам і мишам
і тим, хто це чує іще чимось, крім голови.

Слухай мене, але слухай секунду теж –
ми не маємо меж, бо самі є межею,
бо самі є останньою
краплею,
крапкою,
а, може, і крапкокомою.

А тепер засинай.
Доля буде простою і надвідомою,
на тарілці теплою і готовою.

А що я? Нічого такого –
космос вислуховую, бога вибудовую.

2016

Злобный комар опустился на нос.
.....................................
Это не стенка, всего лишь допрос.
Вовсе не факт, что под пыточный блюз
В жажде раскаянья я расколюсь
(Ну, а под пытками лучше всего
Думать, не сделаны мной отчего
Кары небесные неким, в натуре,
Экспроприаторам литературы,
Затитулованным гидроворонам,
С кадров отбором себе похоронным,
Проще, подбором, сказать, холуев.
«в битве обрящешь ты право свое...»
Жаль, что под пытками непроизвольно
Мысли теряются... Все-таки больно...
Если ты воин, то фиг ли стенать?
.....................................
...шавки озлОбленно грызли слона...

Я сам у тихому гаю,
Лише пташки тривожать тишу.
І сивину сумну мою
Вітрець, мов листячко, колише.

І сонця відсвіти ясні
Поволі вечір випиває.
Неначе Бог у вишині
Нектар потягує у гаю.

Тьох-тьох, ку-ку, гуль-гуль, дон-дінь –
Веселі висвисти довкола.
Сміється озера гладінь
І сяючі малює кола.

Я дякую за цю красу,
Вклоняюсь Велесу самому.
І звуки ніжності несу
Як найдорожчий скарб, додому.

23.05.7524 р. (2016) Київщина, Конча Озерна,
Ольжин став.

Злуда ласкава,
щастя ж - не варті.
З попелу в кварті
родиться кава.

Слово холодне
створює прірву.
З пам'яті вирве
гулом заповнить.

Надто погорді.
Надто ледачі.
Втомлена вдача
не пише мелодій

Попри напругу
посмішка тепла.
Вірю: під светром
вишита смуга

24 травня 2016

Блукало
ЯкОсь мишеня
Під деревом, що саме
Давно колись посадило
На втіху собі і радість.
Хотілося так чогось їстівного (та смачного)!..
Як раптом почуло воно кроки чиїсь неспішні
І тінь велику, мов світ, побачило крізь щілинку.
З-під дерева – та у двір, із двору – та у хатину
Влетіло через вікно (рожеве з якогось дива),
Розбивши його (пробачте – злякалося, бідолашне),
Порізавшись ще й… (пусте, таке заживає швидко).
Коли переляк пройшов, тихесенько на віконце
Залізло і почало дивитись на світ крізь скельце:
І дерево в тому шклі здалося йому казковим!
А листячко взагалі було, наче диво дивне –
Не листя злітало вниз, а зернятка і цукерки
(Ну що з мишеняти візьмеш - КотЕ (може) виправить горб…).
Побігло до дерева знов – а там тільки листя жовте
(Бо дерево те було вульгаріс вульгарісом геть).
Заплакало мишеня, та так, що із сліз сердечних
Набралася повна ріка. Сиділо воно сумне
На березі річки тої не знаю, наскільки довго
(та довго, бо дрижаки вхопили його добряче)…
Плив човен (хоча не хотів) (а може й хотів – не знаєм),
Пробралося мишеня у човен (сховалось прудко,
лякливе (ну і нехай)) , і подорож почалася:
(ще не розуміло дурне, що ВСЕ – до прощання плин…).
Міста… та міста… міста… Дивилося крізь щілину
На ті дивовижі. Та шкло рожеве крутило в пальцях
(Чи в лапах – нема різниці). Та думало, нащо скельце…
І що робити із ним.
Зі скельцем отим рожевим…

Напливають несподівані слова,
Не питаючи ні стежки, ані броду.
Перейшовши Крим і Рим, вогонь і воду,
Вже не слухається серця голова.

На душі вогонь уже не клекотить,
Ворушиться, мов зміюка, ностальгія.
Я тебе не розумів – й не зрозумію.
Що було – це тільки мить. Манлива мить.

Але я не шкодуватиму за тим,
Що розвіялось феєрією казки...

Все прямує до логічної розв'язки –
Вже ніхто із нас не буде молодим.

Лягти б у траву на хвильку
і проз невагоме листя
вдивлятись у небо синє,
в невидимий тан зірок.
Закутатися у спокій
і марно себе не гризти
розятреною мушнею
кусючо-їдких думок.

А стати б собі травою
і зануртувати соком,
спивати щоранку спрагло
причасну, святу росу.
І не озиратись лячно
на вулиці темноокі,
що в погляді непривітнім
загрозу німу несуть.

І хай би дощили ночі,
і хай би вітри не спали -
ніщо б не вкололо серце,
просвітлене догори.
О, впасти б на хвильку долі
у ці весноликі трави,
о, стати б собі на мить хоч
ілюзією трави...

19.05.16 р.

А може ви помічали,
що правильний соєвий соус
рятує обід і настрій?

Так от,
її звати просто - Настя.
І вміє вона чаклувати –
журбу із сердець виганяти
(хоч часом буває й сама
трохи сердита й сумна).

Бува біжить по долині,
вітерець підганяє у спину
рожевий її силуетик,
а поруч собачка-бешкетник!

І так на це задивуюсь!
Бо я ж сама не чаклую –
я лишень її учениця,
для неї ж – й синичка сестриця!

Маленька така Повітруля,
впізнає її і зозуля,
метелик її добре знає,
але котик частенько втікає -

пухнастик не розуміє,
як від ніжності серденько мліє!..
Така вона – Анастасія,
всіх любить і всьому радіє.

Як цього у неї навчитись,
на дурниці зважати спинитись?
Врятував сьогодні цей соус,
а завтра щось придумаєм знову…

Всім бажаю веселих вікендів,
а в будні – ангажементів.
А головне – уміти, як Настя
в дрібницях знаходити щастя!

23.04.2016

Вверху глухі, внизу німі,
країна в ямі...
І незалежність у сумі,
важка, мов камінь.

За що молились я і ти,
якому богу,
коли не можемо знайти
одну дорогу?

Два роки клятої війни
і два Майдани...
Відходять винні без вини,
ростуть кургани.

І доля каменем лежить
чиясь на схилі,
на цій землі, на цій межі...
на цій могилі.

Остання битва, і близько вечір,
мов Жозефіни остання ласка.
Поблідло небо від кровотечі.
Невже поразка?

Якесь незвичне це Ватерлоо —
чуже немовби, й немовби знане.
Поля, горби ці — чи ви від злого
чи Богом дані?

Жалю немає, немає злості
на Ватерлоо, на Веллінгтона.
Бо хто ти завтра? Самотній острів,
що в морі тоне.

(23 травня 2015)

Пух тополь сколихнула
Снів зими сивина...
Відліта у минуле
За снодійним весна,

Щоб відпивши, набути
Стилю вічного сну,
Та й себе позабути,
Відлетілу весну,

Бо завчасно не діють
Шоб спинити відліт
Мітки щастя- надії
На кохання розцвіт,

І з минулого лине,
Пилом горло дере
Долі пух тополиний,
Що злітає з дерев.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116052300820

Л. Н...
“Посинілі півники під тином
Опустили крила на спориш… “, –
Та почувши зранку ці новини,
Ти про втрати бідкатись облиш.
Посиніли півники в квітниці,
Забриніли весело: “Дінь-дінь…”, –
Радість повертаючи на лиця,
Смутку залежалому взамін.
Хай синіють півники довіку,
Край сільських закурених доріг, –
І не буде нашим веснам ліку
На землі, уквітчаній для всіх!
22.05.16

вот и солнце мое угасает
и свет забирает с собой.
а что же оно мне оставляет,
кроме мучительной туги ночной?

холодная тишь разъедает внутри,
осколками падает тихо душа.
и если для звонка не хватает причин,
то давай просто с тобой помолчим.

мое солнце угасает каждый день,
тепла становится все меньше.
и если утром я начинаю бороться,
то ночью я падаю в пропасть.

Із хмари вовняний дашок
Навис над садом пеленою.
Під ніжні висвисти пташок
Сумні дощі ідуть весною.

Проста напевне в цьому суть,
Мінором дихає неначе –
Загиблих воїнів несуть
І небо понад ними… плаче.

20.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київ, ботанічний сад

Приїхала до Львова при нагоді.
З метою…( а, вірніше, без мети –
Однаково, куди, коли іти).
Осіння ніжність, чарівна погода.

На площі – Вейдер, чорний, як ворона,
І шоу, де літаючі вогні,
Факір (чи йога?..) в дивному вбранні.
Танцюють люди – хто їм заборонить?..

А я продовжую свій шлях натхненний,
Шукаю оперний – він десь отут.
… Бруківка підкидає, мов батут:
Переді мною тихо і смиренно

Стоїть Дарт Вейдер!!! чорний, як ворона.
В очах двоїться… мерехтять вогні…
В гіпноз завів мене факір? – Самі
Танцюють ноги – я їм не борОню.

Блукаю далі, мов повітря в тісті,
Не пробую змінитися – дарма –
Орієнтації вкапець нема,
Хоч сексуальна добре, що на місці.

Впадаю в відчай, як Андрій Миронов.
Рятуйте, добрі людоньки, help me,
Мене щось водить, як в страшному сні –
Знов Вейдер Дарт!!! Він, чорний, як ворона,

Бере за руку, вбік відводить тихо,
Питає – пані, чим Вам помогти?
– Я… хочу… оперний… театр… знайти...
Аж смішно. Та мені вже не до сміху.

Провів два кроки, повернув направо –
Стоїть театр, і скверик перед ним.
Вони й були, не сховані ніким,
Ніде не ділись. Але я вже й гава…

Три діди, три діди, як, бува, нап’ються,
Деркачами й рогачами старенькую луплять:
«Оце тобі за любов, а оце – за дулі!»
Баба в крик, бо болить, а діди трикляті:
«Більш не будем тебе бить!»
Та й мерщій тікати.
І тоді на бабин крик виліза з-під печі
Четвертий, малесенький, що старій по плечі.
Він цілує її, він милує її, ще й на гулі дмуха.
І бабуся замовка, щоб милого слухать.

не люблю эти улицы шумные
и дома серые-грустные.
людей злых и вечно спешащих,
что и вовсе не замечают других окружавших.
воздухом этим дышать не могу,
все кажется, что однажды на лестнице своей упаду.
я спокойствие тут свое потерял,
когда "на счастье" тебя повстречал.

я подожду тебя до июня -
до дня, когда начнется лето.
до того момента,
пока буду помнить тень твоего силуэта,
и голос твой не уйдет с головы.
пока ты будешь продолжать мне снится,
ночью я все еще буду за тебя молится.
пока карандашом будешь скользить на моем холсте,
и словом робким ложится на моем листе.
а что будет потом, сложно сказать,
пока ты мое искусство,
а впредь - головная боль.

ж. Днипро, май 2016

Мистична тьма ночного неба...
Безмерной мглой давя на нас,
Как извергая быль и небыль,
Предупреждая всякий раз

О сокровенном смысле Знаний,
О невозврата полосе,
О предрешенности свиданий,
Нам приоткроет тайны все

Куском преломленного хлеба,
Как Дар Богов... И мы вдвоем,
Впитав в себя ночное небо,
Как вина, тайны эти пьем...

Как вина... Руки протянули
Навстречу звездной тишине...
И сумрак звезд гудит, как улей,
В сердца войдя тебе и мне.

И в миг ночной, что всех дороже,
Вдыхая грудью звездный дым,
Как Инь и Ян, взойдя на ложе,
Друг другу тайны отдадим.

2014

Зачеркаю сю думку солодко-гірку,
Зачеканю лик бронзи до блиску,
І припну до листка біль...печаль говірку,
І народиться  слово в любистку.
Зачерпну вдих ванільний твоїх орхідей,
І розсиплю журу за вітрами.
Так тужливо щебече в садку соловей...
Не вдивляйся...ті очі - цунамі,
Що потоплять у вирі смарагдових мрій,
Що підіймуть  до зір мерехтливих.
І влаштують у душах незримий двобій
Почуттів тонкострунно-грайливих...
Зачеркаю сю думку...за давніх-давен,
Із майбутніх вітрів коловерті...
Щоб не чути  зрадливого звуку сирен,
Розчинюся  у місячній чверті...

2016 р.

Проллялося насіння у ріллю,
Зійшло і виросло, своє дало насіння.
Земля утомлено: «Піду, мабуть, посплю», –
Та десь узявся теплий дощ осінній
І спрагу втамував, і обігрів.
Життя вернулось, забуяло цвітом.
І полиновий запах вечорів
Спізнілим щастям солодко звагітнів.
***************************************
– ГіркувАте на смак?
– Авжеж.
Ще й липке… Не проллється мимо?
І бурхливе… Я не захлинусь?
Чи осилю ковтнути, що хлине..?
Ми ж обоє не знаємо, як і наскільки наповнено буде…
– Це лякає?
– Та наче не дуже.
– Хочеш спробувати? Ризикни!
– Ну а раптом верну… і тоді буде ніяково нам обом…
– Цей напій п’ють лише ризикові!
Та й не кожен у ньому… чомусь… насолоду знаходить для себе.
– Я готова.
– В мені вже давно несподіване вибухом зріє.

Ми – у ризик!!!
Та чи влетимо?......................

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні
чимчикують звідусюд в Єрусалим...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

Посадили її недалечко від хати,
Навiть згадки немає, коли.
Там любисток цвiте, пахнуть кущики м’яти
Та стежки споришем поросли.

Там щороку своїх мацюпунiх курчаток
Від сусідських котів та шулік
Стерегла, як могла, перелякана мати,
Закликала сховатись під бік.

Ще там лавка була на самому осоннi,
І на ній о вечірній порі
Гомоніли сусідоньки, склавши долоні,
Виглядали дітей матері.

І калина росла, наливалася соком,
Облiтали на зиму листки.
Приїжджали ми влiтку, на мiсяць щороку,
Потiм знов сиротiли батьки.

Може, ти ще ростеш біля рідної хати
Та ховаєш курчат в споришах,
Та нема вже кому біля тебе стрічати.
… Тільки пам’ять усе воскреша.

Все тіло пронизане нитками,
Що дико і хтиво звучать на дні
Душі, за які хтось так смикає,
Аж тіла зриває шматки; і всі

Так дивно кидаються в приступах
І сліпо згинаються дугами,
Не вміючи мислити. Постити
Чужі забаганки і збудники

Хвороби лише їм дозволено.
Не знаючи волі, вже падають
Поклоном; нарікши млу долею,
Як зомбі ідуть, та лиш парами.

(20.06.15)

А дружина в орача не така, як в інших,
В торбу вклала пироги, не їсти – для сміху.
Узяв торбу мужик, поклав на узбіччі.
Нагодились тут дівчата, захотіли їсти.
Взяли торбу та й гайда. сіли біля річки.
В торбі повно пирогів...Чом би й не поїсти?
Як горнята пироги, в рот не в змозі влізти.
Тож ламають їх навпіл. Але замість їсти
Починають так кричать, мов згубились в лісі:
Вилітають з пирогів з одчайдушним свистом
Кільканадцять горобців, замішані в тісті.
Вилітають горобці у весняне небо.
А мужик кричить з межі:
«Отак вам і треба, ледачії кралі,
Щоби їли своє, а чуже не крали!»

хлопчики мої
хлопчики
братики мої
братики…

як одягнуть сорочечки
хрестиками картатими
та як пройдуть берегом
річки небесної –
велети наші!
велеси!
лицарі наші
месники…

ненька-земля молиться:
сонячні мої
воїни
рани загояться…
рани незгоєні…

там для душі прóсторо
купіль любисткова
білі як пух постелі
янголи вам вистелять
в тиші густій миртовій…

болем серця гострені

вибачте що молитвою
не зупинили пострілів

Невже дощ надовго, невже він навік
До нашого краю, мов горе, причалив, –
Пролився б принадно, а потім і втік,
Як тисячі раз, пам’ятаю, бувало?
Вже тиждень грядки полосують струмки,
Шукаючи шлях до калюж на городах, –
І голови чешуть тривожно жінки,
Бо місця собі та воді не знаходять.
Вологою впоєна щедро земля,
Здається, що скоро візьме і потоне,
Бо дощ то періщить, то йде спроквола,
Руйнуючи сталі одвічно канони.
20.05.16

Вишина дивовижної сповнена гри –
Пасма в ній то сумні, то веселі…
Каравани хмарин, каравани хмарин
Потяглись по небесній пустелі.

Соловій агресивно у гіллі лящить,
Проводжає вервечки фургонів.
І лягають навкруг темні смуги дощів.
Світлі – вітер легесенько гонить.

Паралелі життя – сяйво і каламуть –
Добрі духи й нечистії, злії.
Пара Лелів отак і в коханні живуть –
Болем тужать і щастя леліють.

19.03.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Хлюпотить під дощем жовте листя
І дзюрчать стоголосо струмки, –
І про себе нагадує свистом,
Між деревами, вітер прудкий.
Все шумить, як музики на святі,
Й водограєм дзвінким виграє,
Щоб було веселіше чекати
На кохання спізніле моє.
Бо водою не вмитий – облитий,
І промоклий увесь до кісток, –
Починаю невтішно тужити
Від роїв невеселих думок.
Та й журюся, що люба не бачить,
Десь укрившись, напевно, плащем, –
Як я довго та вірно маячу
Під рясним і огрядним дощем.
Але це ненадовго – я знаю,
Що негода, мов сум, промине, –
Ген вже сонце промкнулося скраю
Видноколу і сліпить мене...
18.05.16

У соло солов’я влетіла,
В траву скотилась запахущу,
У ягодах скупала тіло,
Тебе закликала під кущик.
Роси розсипалось намисто
По двох горбочках пустотливих,
І у волосся шовковисте
Вплелося сонце чистим дивом...

ВишИванка і вишивАнка.
Як мова, найцінніший код.
Не просто мода, забаганка,
Бо особливий мій народ!

Чудове міжнародне свято,
Щороку в травні, у четвер.
Змагаються усі завзято,
Хто найгарніший з них тепер!

Багатство барв, сплетіння ліній,
І настрій, і сакральний зміст.
І взори, древні і нетлінні,
Майстринь покажуть справжній хист.

Вдягайте вишиту сорочку
Не тільки у святкові дні!
Від немовляти в сповиточку
Усе життяна полотні.
19.05.2016

шукати тебе в тумані
знаходити і губити
вертатися і вертати
радіти ізнов ізнов
питати і випивати
мовчання твоє надійне
і ніжністю розбавляти
чекання незвичний смак

Травневе солов’їне соло,
Травѝ покоси запахущі,
Найперші ягоди до столу
Дарує жимолості кущ.
Сльозинки росяні на листі
цілує сонечко пестливо –
у кришталевому намисті
смакóликів ранкове диво...

16.05.2016

Квiточка до квiточки, стеблик до стеблини –
Вишиваю хрестиком гарну скатертину.
Макiвка до макiвки, колос до колосся –
Вишиваю сонячний обруч на волосся.
Вишиваю ніжністю милому сорочку –
Оберіг вкладаю в кожну оторочку.

Крапля кровi раптом впала на тканину –
I зайшлася криком доля удовина.
Чорними хустками та хрестами в полi
Вишиваєм нинi України долю.
Бiле зЕрно духу, а червоне – кровi,
Маками залитий шлях терпкий до волi.

21.05.2015

Ні до чого не зобов’язував
Її усміх на помах його руки.
Бачились мить уперше й востаннє,
Та в надвечір’ї посвітлішало навкруги.
P.S.
Вона пасла корів на ельзаському лузі.
Він поїздом мчав у швейцарський Цюріх.

Це коли небо на світанку випиває повне горня парного молока
і бреде туманом за маржиною — брязкальцем - дзвоником.
Гори зачудовано наслуховують як посеред зелених смерек
мрійливо розмовляють між собою Черемош, Тиса і Прут.

Птахи у колисках своїх гнізд у режимі «наживо»
виколисують новий всесвіт із казки — з яйця та кохання.
А мольфарка - зозуля голосно диктує пророчі послання
та щедро роздаровує літа — наліво і направо, наліво і направо…

По пальцях тече
сік беріз.
Їм пече
спомином — сподівання
надії.
І вони слухняні вершники —
вони скоро злетять з орбіти,
щоб із дна океану винести
перли першого кохання…