Вже не торгуюся ніде: при стежці, на базарі.
Учора дощ надвечір лив. Подякувала хмарі.
У бійці хлопці - розвела. Дівчатко підхвалила.
Військові глянули услід. Мабуть, відчули - сила.

Слабкою бути не резон. Таких повсюди - тьменна:
Хто фланірує у Божках, а хто - в раю Равенни.
Висока планка, трішки ню...
Вночі пишу, бо муза...
Чорти хотіли добрих вин - відкоркували шлюзи.

І крекче дід: "Потоп, хана левадам цим лелечим".
Ось бабця з клуночком іде. Залізні зуби й плечі.
Плавбою сунеться народ... у зяючі ворота.
У кожного ярмо, сума, турбота чи скорбота.

Повибирали картоплі для екселенцій, черні...
О Всевидющий, укріпи - на висоті химерній.
У мене яблучка в саду, позасихали змії.
Прояви терен обнесли, зварили веремію.

А я брела у бік весіль - де гам, букети пишні.
Уже й дішла по шпичаках... до тихої Комишні.


2015

***
Все маємо, аби не жити всує.
А ось еліта і у вус не дує,
що немічне озвучує нове.
Хто не мудріє, може і існує,
але перемагає, хто живе.

***
Душа, як Бог – немислима і дивна.
Живе у тьмі, зникає у імлі.
Та поки є ми, вірує людина,
що як і Він, її душа єдина,
і вічна і на небі й на землі,
якщо Йому Єдиному подібна.

***
Душі немає тільки в атеїста,
тому йому по барабану світ,
де об'їдають матеріалісти,
безбожно брешуть щирі комуністи,
а націю насилує рашист,
дає знання опричнина садиста,
і оволодіває дух нечистий...
А хто це об'єднає?
Пацифіст?

***
Іде лукавий і незваний.
Залізна воля, і рука,
і почерк ментора той самий,
що одурманює совка.

***
Царює Вова, почиває Вітя.
На черзі Петя – добрий чоловік.
Пілат і Ірод осідлали вік.
Дияволу дають тисячоліття,
а ми до раю хочемо за рік.

***
Язичники на Україні всюди,
де прозрівають віруючі люди
у вічно суще, націю й народ,
який рятують від орди і блуду
не Ра, не Магомет. не Саваот,
а Дух, який веде нас до висот
Любові і Надії, а не чуда.

09.2015

Спалило сонце листя на вербі...
Лунає гучно контрабасне соло.
Я віднайду спасіння у тобі
Від порожнечі, що снує навколо.

Закрила світло суму бахрома,
Зламала душу прикра астенія.
Не дишеться,коли тебе нема,
Печаль паде сльозиною на вії.

Усі пороги я перепливу,
А осінь подолає люту спеку.
Зі снів моїх постанеш наяву,
Близький мені, хоча такий далекий.

                           І
             Нарація
Живе собі людина і не знає,
чи то у неї запити малі,
що їй біди чужої вистачає,
чи то у неї зайвого немає
на ще не завойованій землі?

І жадібно чатує на сусіду,
озброює бандита до зубів,
примножує калік, сирі́т, удів,
на голови людей готує біди,
і заодно, украдене – собі.

Усе це – не що інше, а Росія,
уярмлена боярами царя
ніяка не месія, а повія,
що вічно заглядає за моря
і у чужі засіки і подвір'я.

Юродиві Іванушки та Мар'ї,
шамани ескімосів і бурят,
оракули законного безправ’я,
володарі пустель і заполяр'я,
украденої слави напрокат.

А ми? А ми уже по горло ситі
тим, що перемагаємо одні
сучасного нувориша-бандита,
який собі узявся присудити
всі лаври перемоги у війні.

Ми – нація, усупереч усьому,
що ми долали на шляху одному
до волі у кривавому степу.
Ми – нація! І не зітерти з мапи
її осатанілому кацапу,
нехай воно і величезне Пу.

                           ІІ
           Непереможна новорашія
Радіє Лугандонія, – Хелло! –
новому геноциду українства.
Історія занотувала зло:
і Іловайськ із рашеським котлом
і масове Дебальцівське убивство.

Без України рації нема
перемагати націю фашиста.
І Раша управляється сама,
коли захоче різати й палити.

А особливо, нібито своїх,
але свідомих лицарів ідеї
єдиної соборної... Тієї,
що годувала ледарів із тих,
які хотіли цицьки однієї.

Весь кримінал пішов у діячі –
украдене пиляти і ділити,
повимітати гроші і харчі
і челядь Новорашії пропити.

Як не суди, а Рашія гряде
жандармом у Америки-Європи.
За фюрером і нація іде
аж до Гааги риссю і галопом.

Єднаються усі пролетарі:
злодії і голодні шахтарі
від Єнісею до окраїн Дону.

А де ота окраїна її,
не відають ще сущі глитаї,
тому і служать Іроду до скону.

                            ІІІ
             Люстрація нації
Якщо нема роботи у совка,
то він її придумає і кине.
Якщо їх експозиція така,
то нація до скону не загине.

Вони такі, що інших не чекай.
І за копійку будуть воювати.
Якщо не віриш, руку їм подай –
«одцапають» по лікоть азіати.

Вони до укрів туляться давно,
якщо не людоїди, то кацапи
а попадешся у медвежі лапи –
заляпають, залижуть – все одно
не відперешся. Липнуть, як лайно,
поширюючи Га своєї мапи.

Вони такі, що горе – не біда.
І реваншисти, і авантюристи,
антифашисти, хрещені рашисти,
великороси й золота орда...
І море по коліна, і вода
не розіллє чекіста і садиста.
                           ІV
              Останній із яничар
***
Плюгаве, кульгаве
на ліву і праву,
а расу і рашію досі веде.
Іде у історію Путя кривавий
і мочить таких же, як сам, у біде.

***
У нього є подвійний тато –
Сосо і геній пелехатий,
що працювали, як дует.
А Гітлер – це у нього мама,
бо з цими обома ге-ями –
це недороблений об’єкт.

***
У цього генія дурного
ну, тобто, гоміка крутого
немає пасії такого,
який волає, – я готов.
Та уявляв себе поетом,
коли зі свого кабінету
дивився поглядом естета,
як убивається Нємцов.

***
Є біографія у Путі.
Його потуги не забуті.
Корочє – крав, ї-в і їв.
І на московському престолі
не королі, а геї голі,
яких і Депердьє доїв.

***
Його і із Австралії поперли,
аби не видавав босяцькі перли.
І він відчалив, а не Маху дав.
І не буває іншої утіхи,
як відіспатись, поки править Міха.
Корочє – Путя їхав і тікав.

***
І у Гаазі буде ця макака
на українців вішати собаку.
Йому й Обама як у горлі кість.
І Путя каже, – це мені до спини,
у мене є монголи-охуини.
Корочє – Путя їде, гадить, їсть.

***
Во ім'я волі і синів,
що умирали за свободу,
нехай конає з роду в роди
опудало усіх віків,
полохало усіх народів.

                           V
               Каїну прощається?
І невмирущий Чахлик і Яга
нема-нема – тай бігають у гості,
аби його або її нога
топтали наші не зотлілі кості.

А ти либонь не відаєш про це?
А це й не потребує перевірки,
якщо не учащаєш до сусідки.
А ти дивися у її лице...

Це ми – каліки, турки, недоріки...
А ти скажи їй поперек слівце
і будеш до могили манівцем
обходити неприязні одвірки.

А ти пиши, що Рашія – це зло.
Це знає світ. Але, як не було,
так і не буде істину почуто.
І ти почуєш адвоката Путі:
– не зачіпайте Рашу і хелло,
яке дратують укри майдануті.

А ти кричи, що це не він, а я
навішую тобі свою совковість.
А ти мовчи, якщо пропита совість
і сім’я Хама – це твоя сім’я,
чиї дурні ознаки та ім'я
тобі передаються у спадковість.

                           VІ
               Конклюзія
Нікого не дивують русофіли,
що міряють усе на свій копил.
Своє рідніше. А якщо посміли
сотати з України душу й жили -
це не прощає українофіл.

У нас нічого спільного немає,
крім ворога у вашому кремлі
і нашої окраїни землі –
границі узаконеного краю.

А я своє чужому не даю
і проганяю ворога з порогу,
аж поки не здобуду перемогу
нехай і у останньому бою.

А ви, що пейси лижете макаці,
любуйтеся на неї у лупу,
яке воно велике ваше Пу.

Та зарубайте хоч собі на носі,
що ви одні, судимі у Гаазі,
зіп'єте всю заварену ропу.


               09.2015

Я вас любив… або кохав, не знаю.
Немовби сяйво вимкнули в душі -
а там чуття… їх в сутіні шукаю:
стрибну у гречку, гляну у кущі.
Якщо любив, то переважно мовчки.
Якщо кохав – трусилася земля.
А ви пішли без спідньої сорочки,
хто вас таку полюбить так, як я.

07.09.2015

                              І
Вона явилася незримо
і на осонні берегів
копицями ладує рими
багряно-сизих дум і слів.

Крадеться ночами марою
із бездощів'я до зими,
і віє димом і війною
із пащі хижої пітьми.

Та поки день іще не вечір,
іде лісами Берендей
і знаки зимної предтечі
бринять у пам'яті людей.

Іще палають чорнобривці,
і айстри ще не одцвіли,
і накриваються столи.

Не відлетіли ще жар-птиці
і з урожаєм на полиці
немає бідкатись коли.

                              ІІ
Раніше вечоріти стало,
пізніше ранішня зоря
запалює своє кресало
у сивині календаря.

Затуманіло синє небо
і одіялами лягло
захмар’я, цуплячи на себе
все, що розвіює село.

Ці клунки доганяє вітер
і котить по сухій траві
на пам'ять осені-вдові
пелюстки і зів'ялі квіти –
усе, що подарує літо
своїй суворій візаві.

                              ІІІ
Що день грядущий нам готує?
Не знає осінь. А зима,
що буде, те і подарує,
коли серійного нема.

Комусь березової каші,
а нам до хліба ще й вода,
бо не дай, Боже, будуть наші,
то буде й золота орда.

Єднає бідних і багатих
воєнна осінь на жнива.
Але не може об'єднати
убивча пісня бойова.

Але готуємось до бою.
Така оказія з людьми,
що осінь кличе за собою
у Ирій сивої зими.

Опа́демо як жовте листя
під шатра хмизу і трави.
І не виходить з голови,
чому у небі урочисто,
чому не вистачає хисту
іти до осені живим?

               09.2015

І рідної, і дорогої
ще до любові неземної
мені Всевишній не судив.
І є несуджених багато,
з якими і у будень свято,
якщо любов'ю дорожив.

Моїми давніми слідами
ідуть і дами, і не дами,
тузами биті на столі.
А я і шістка, та козирна.
А королі бубнові й жирні
давно уже не королі.

Перетасовую колоду.
Була і та, і інша мода,
а я люблю іти ва-банк.
Коли і люба, і кохана
моя єдина і жадана,
то це мені найкращий знак.

І терези, і водолії,
на рибу подають надії,
але вона ні се, ні те.
Хай краще тощі скорпіони,
мені чіпляють на погони
своє волосся золоте.

Нема за що мене судити,
коли є суджені і биті,
але наліво вернуть ніс.

А от несудженої мало,
коли вона не що попало,
а ти до неї не доріс.

                              

Люлі-люлі, лишеньку,
Слухай мене, грішненьку,
Та й стули повіки,
Та й засни навіки.

І вдові, й сирітці
Щастя дасть по свитці,
Доки спиш, прокляте…
Спати, лихо, спати.

Я б заснула і сама,
Тільки милого нема,
Він тепер далеко,
Там, де бій запеклий,
Там, де свищуть кулі...
Люлі, лихо, люлі.

Може, лишенько присплю,
Поки Господа молю
За мого слодата...
Спати, лихо, спати.

Хай тобі, приблудо,
Сон безмежним буде,
Щоб не сміло взяти
Ні у діток тата,
Ні малої кицьки,
Тільки в жаби цицьки.

Люлі лихо, люлі…
Дулі тобі, дулі!

Така людина - сплющений фагот.
Запалі щоки, змиршавілі груди.
"Не треба тістечка, не прийме рот..." -
Наледве шепче восковида Люда.

Сміявся клас: "Нагадуєш слона".
Був наречений, перебіг до Каті.
Ой, не варіть ні гречки, ні пшона...
Не варто мати їстівного в хаті.

Пігулки та мікстури - у траву.
Під душ Шарко нема чого ходити...
Індиферентно: риба чи кавун.
Поклали жертву схуднення під плити.

Померла й Катя - гостра і суха.
Світ зменшився на смуглу танцівницю.
Чи варто озиратись на "ха-ха...",
Вшивати до кількох см спідниці...

Анорексія - неміч? дур? курйоз?
Проблема актуальна, невесела.
Навколо тьма підсміювань і ос...
Кров з молоком - були дівчата в селах.



2015

Ми в Європі!
Ми в Європі!
Аж у горлі сперло...
Ми в Європі!
Ми в Європі!
Тільки ось без євро.

07.09.2015

Світанку зірниця повзе по стіні,
І я загубивсь у тривожному сні....
Порізом спроквола, мов гострий багнет,
Мій внутрішній голос питає мене -

Тікаєш із ночі, поете? Чому?
Хто світла не хоче- той любить пітьму...
...жевріє світання ранкового сюр...
Вперед без вагання! Вже свиснув Овлур...

Хай тіні забутих Богів в боротьбі
Ще раз наостан допоможуть тобі!..
...над степом сивіє ранковий туман...
-Поете! Сідай! Розкладем дастархан.

От груші солодкі. Горілка. Чекай.
Зіграй на бандурі, козаче Мамай,
І ми заспіваєм прадавні пісні,
І сном, а чи яв"ю насниться мені

Шевченкова постать, незламна, мов сталь,
З душею, крихкою, мов гірний кришталь,
І Леся... І Стус... На священних кістках
Так любить "піари" розводити кат,

Що теми поезії звів нанівець
Країні, якій не настане кінець,
ДопОки бандура Мамая дзвенить...
Рука на чолі... Я ж просив- не будить!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115090700306

***
Усе потонуло у часі.
Усі гомонять ні про що.
Але у сліпому екстазі
клепає з останніх запасів
ніхто геніальне ніщо.

***
А нас уже і множили на нуль,
а то й тиражували під копірку.
Немає дірки з бублика. Є дірка
у нашому бюджеті, поки руль
тримає у руці чужий владика.

***
Російське чудо вже було.
Потухла панорама.
Лишилося імперське зло.
Гряде дефашизація,
демілітаризація
і дерусифікація –
усе одне й те саме.

***
Нас жодного неслава не мине,
якщо лукавий і лихий попутав
уляпатись у місиво земне.
Але, буває, радує мене,
що є ім'я поета-баламута.

***
Поети похваляються не тим,
що зважують і невагому фразу,
а тішаться перекладом швидким
і, слава Богу, не хвалили й разу,
що володію таланом таким.

***
Далеко наші гори золоті:
макулатури гори, фоліанти.
Стомилися майбутнього таланти
носити мед у вулику пусті.
До комунізму пройдені путі,
але живучі гасла окупанта.


2015

А_Би Ви_Го_Да...
Хіба?
Історія абетки -
історія така:
від Азарова
і до Яценюка.


07.09.2015

На відстані серця, на віддалі слів і мовчань,
Де ні молитов, ні прокльонів - одне лише небо.
Химерна до болю громами розхристана грань
Й незаймані літом полівки некошених стебел.
Така моя осінь, дощами зачата в душі,
Уривками фраз щось мінорне нашіптує вітер.
Проста і без гриму, їй все оте зайве. А втім
Прийти у цей світ безборонною треба уміти.

Дві дати у народженні моїм
У вересні негадано зійшлися:
Одна у паспорті- для всіх.
Її дали мені в дитячому будинку.
А друга (справжня)– для друзів і родини.
Та жодну б відзначати не хотів.
Якщо ж і відзначаю, то просто для годиться.
Волів би в Поезію зануритись по вінця.
У вимріяній тиші задумане скінчить,
Аби поменшали борги перед Всевишнім.

Маю
Маю.

ГЕТЬ ІЗ ЮРБИ!

Вже бийте у дзвони, сокири точіть –
Облуда з вогнем на подвір’ї стоїть!
Жиди-напівкровки, мордор і хохли
Зачали за НАШЕ криваві торги!

З майданів сердець відплата сурмить
Про сонячне злато і неба блакить,
Що вмиється смертю в багрі боротьби
У куряві чорній зло зрад ворожби

І згине довіку! Люд, лікоть у лікть
Вставайте за волю, мечі загостріть!
Розправте покірні в догоді горби –
Зродіться НАРОДОМ з отари юрби!

Павло Гай-Нижник
31 серпня 2015 р.

Мій Котасик виріс з шапки,
а в бабусі має лапки.
Мій Котасик лиш мовчить,
а в бабусі щось нявчить.
Два Котасики у нас –
бабці Кіт і мій Котас!

© Кориця Медова, 2015

Не вір нікому, і собі не вір:
настане час - усе розвіє вітром,
постане правда, зчовгана до дір,
легендами із чорно-білих титрів…

2015

Пірнав у лона-ріки, спінені моря
Крутив стерно, моряче запізнілий.
А я стояла біля люлі, дзигаря...
І в`янула в ряду тигрових лілій.

Прочула: там де ти, - монументальний шторм.
На березі чайки, шезлонги, трупи...
Ти віз левиць, ридвани циркові та корм.
Сумління продавав за кілька рупій.

Від тебе - сім цяцянок та одне дитя.
Я, пілігриме, незаконна, сота...
Мак вишивається... і вариться кутя.
І сватається бармалей-сволота.

Прислав незнаний кучерявий Джим
Запрошення у бунгало пожити.
А в мене саме літо, джем, кришки, зажим...
Жени з човна плескатеньку Бриджиту.

Вона ж не стріне плачно з роздоріж,
Ловкіше не заварить клопотнечі.
Всім флібустьєрам, любий, моцно вріж.
Волосся в донечки руде, по плечі.

Їй саме в школу, треба грошей - не води.
Я ж продала усі дерева саду...
Тепер під яблуню любасок не веди.
Край винограду зараз барикада.

Щось перетягуєш: іржаві танки, цепелін.
Виборсуєшся із нуртин цейтнотів...
Гарячі шквали рвали батик і поплін,
Жбурляли на таріль прощальну ноту...

Корові б нашій сіна, пес козу обскуб...
Ти ж заробляв на... силікон у груди.
Приплинь!
Жени з корми суперницю-тріску.
Луччіше, ніж у Гадячі, не буде.


2015

І знову осінь… Не набридло, друже,
із року в рік чекати на дива?
У вальсі смерті лист покірно кружить,
несе додолу золоті слова.
А осені бракує зорепаду.
Куди їй, жовтолицій, до небес.
Отож, ґаздує у покровах саду,
де у кущах скавчить заброда-пес.
Ще молодий, і осінь ця є перша
у череді наступних. Може й ні.
Іржаве хутро, вочевидь – не векша,
але і дні, немов на чужині.
І знову осінь… Теплі та холодні
її долоні на висках життя.
Під пальцями пульсує час-сьогодні
і песика тремке серцебиття.

05.09.2015

Коли чай з цукром
єдине солодке що є
в твоєму бутті

I спиртнi напої
мiцнiшi чим
людськi почуття

То вiзми нiж
i зап*ястя
до самої cмертi рiж.

А завтра в газетах
буде тiльки одна новина
"Ми знайшли сенс життя!"

Бабця спекла пиріг,
Котик на поріг приліг.
Сидить котик муркоче,
Пирога він хоче.
– Дай, бабцю шматок,
бо я чемний коток.
Бабця дала пирога
та й шматочка вже нема.

Бабця спекла пиріг,
Собака прийшов на поріг.
Сидить собі і гавкоче,
Пирога він хоче.
– Дай, бабцю шматок,
я ж тобі вірний дружок.
Бабця дала пирога
та й шматочка вже нема.

Бабця спекла пиріг,
Півник до дверей прибіг,
Стоїть, ку-ку-рі-ко-че,
Пирога він хоче.
– Дай бабцю шматок,
заспіваю співанок.
Бабця дала пирога,
Та й шматочка вже нема.

Бабця спекла пиріг
Горобчик вилетів з під стріх.
Крутиться цвірінькоче
Пирога він хоче.
– Дай і мені шматок,
принесу тобі квіток.
Бабця дала пирога,
Та й шматочка вже нема.

Бабця їсти Пирога,
а його вже й нема.

Куди ж зник пиріг?

© Кориця Медова, 2015

Серпнева ніч така медвяна.
Як сито – зоряний покров.
Жаданню вічному – осанна! –
Аж закипає в жилах кров.
Калини кетяги кармінні –
У сріблі місяця-коржа.
І ти, розніжена, на сіні...
Моргає-мерехтить стожар...
Вдихаю запах сіна й тіла,
Спиваю персів наготу,
І поринаю заніміло
У шепіт уст, у ласку рук…

31.08.2015

Малюю очі щастя на піску,
Шифрую їх, немов послання інків.
Я виграла в палкому поєдинку
Опору на хитливому містку.

В неоні зір запалюю вогнем
Іскру жаги в сузір'ї Оріона,
Стою перед тобою безборонна
І втілююсь у мрію, у тотем.

На зло добі байдужій і черствій
Горю нестримно в полум'ї Сварога,
Біжу розпатлана і босонога
В твої обійми - в жевриво стихій.

Майоріла могила вінками, яскравими квітами
І згорьована мати вже сива дочасно була...
Сумовита вербичка схилялась плакучими вітами
До Його кам'яного, навік молодого чола...

2015

Моїм пером був писаний роман.
В словах все істина одна,
Кохання, затаїлось в серці,
Шкода та виходу нема.
Воно замкнулося у тілі,
Й думками просто розмовля,
Немов листочок, що останній,
Зриває вітер з деревця.
І віє спогадом додолу,
Та вириває в небеса,
Ось так і в серці все заграє,
І закипить моя душа.
І в полум’я у раз займеться,
Як купідона та стріла,
Вона одна влучає сильно,
Від неї ніч і день без сна.
Від неї голод не турбота,
Й думки в полоні назавжди,
І біль від неї насолода,
Мов один раз у цім житті.
І цим кипінням шаленію,
Кохаю більш за це життя,
Ти стала всім для мене вірно,
І дала крила в небеса.
Ти дарувала ту увагу,
Й теплом зігріла назавжди,
Та я ніколи б не подумав,
Що ти б змогла ось так піти.
І все завмерло й охололо,
В мені почалася зима,
Коли залишила одного,
Й коли навколо самота.
Коли буденність кольорова,
Між чорним й білим є межа,
У погляді моїм змарнілим,
Вже посилилась пустота.
І в тиші холоду ось цього,
Душа шепоче до пера,
Я пишу цей роман про тебе,
З трагічним звершенням кінця.
І слово кров’ю оповите,
І почуттями назавжди,
Коли не люблю… А кохаю…
Думками ти завжди в мені.
І це душа в неволі тліє,
Слова котрі не чуєш ти,
Роман написаний про тебе,
Горить не скінчено в мені.

А.А. Отченко 04.09.15р.

Знову осінь.
Що ж.
привіт!
Ти осінь
й досі?
Я оце був влітку босим...
І волосся
коротко носив.
Отже...
просим.
Тут,
у нас,
ти - осінь
й досі.
На руках тебе ми носим.
Бо,
здалося,
ти - наш влучний
креатив.
Здрастуй,
здрастуй!
Як завжди,
ти вся прекрасна.
Золота
і...
просто вчасно.
Пропозицію
тобі я б
ясно
поза школою
за столиком
зробив.


06.09.2015

Я не прийшла у твій лункий гарем -
Чекати ночі на тафті червоній.
Хай інша ту неволю обере.
Згубилася обручка між півоній...

Ти ж бачиш: словотеча, віршопад.
Дзумлю собі - в шовкових травах бджілка.
Таку не вдовольняє мармелад,
Рахат-лукум, жага - щопонеділка.

Будуй палац у стилі рококо,
На зорекрадстві спійманий любаску.
Буруниться хмаристе молоко...
Ось кличеш на розвеснену Аляску.

А мій, земний, все котить кавуни.
Наснився ти - порушився комфортик.
Влітаєш - без дарунка і вини.
Шуміння-шумовиння...
Пал в аорті...

Руйнуй плотини чи криши базальт -
Я не зійду з кармінного трампліна.
У мене, кажуть, оксамитний альт.
Любилися в колоссі, на хвоїнах...

Тепер - вільгота, гніздища всолод,
Ось геть...
Зірок пульсуючих не треба.
Смакую конфітюр, бо свій ренклод.
... а ти все більше схожий на Ереба.

Такі ж волосся, тенор-баритон.
Мусуєш тишу:" ...йди у цинамон...".


2015

За солов’їв, котрих в Єрусалимі чомсь нема,
За горлиць, що росою горло полощуть ,
За дятла, що під кору дзьоб свій заганя,
За горобців, що не відають спокою,
Невтомний півник співатине вгава,
Аби могли ми відділити день од ночі.

Я маю ноги – праву, ліву.
Ота, остання, вищий клас.
Скажімо, текст пишу про діву,
нога нервує: ловелас!

І миттю ручку забирає:
- Агей, писако, одійди.
А тут і Муза прилітає.
Наллє чарчину… не води.

Та я не трачу сили всує.
Лягаю спати – не біда.
Нога і наголос пантрує,
і образ-диво сповіда.

І так напише солоденько,
що хоч до лоба прикладай.
Туди, де пал живе пісненько
або шумить дубовий гай.

Мо’ хто наклав на тяму вето?
Сама не здатна до письма.
Моя ти, ніженька-кебето,
без тебе опусів нема.

04.09.2015

Я виходжу за рамки, виписуюсь з простору літер,
вибиваюся з ритму, виплескую час з берегів
і запалюю світло своїх надскладних маяків,
щоб полегшити в темряві курси твоїх кораблів,
зупинившись на мить на межі свого власного світу.

За межею війна без окреслених правил і цілей,
непроста перестрілка на згорнутих в стріли словах.
Я вертаюсь з безпечного кола – беззбройна, жива,
щоб загоїти рани, підкласти в багаття дрова.
Не стріляй. Я виходжу із кола, одягнута в біле.

08.2015

Видобувати думки з підсвідомості римами.
Ставити сцену, робити ілюзії зримими.
Не відчуваючи втоми, писати емоції,
розподіляти словесні етюди на порції.
Не дозволяти зривати розмови нестиглими.
Відпочивати плетінням історій між іграми.
Розколихати натхнення до стану готовності,
легко долаючи кризи і зрив послідовності.
Скинути зайву пиху з ореолу можливого
і залишатись в писанні незмінно щасливою.
07.2015

Виписую біль і виписую страх почати.
Виписую сльози, яких не було давно.
Мені необхідно логічно себе пізнати,
щоб мати можливість любити своє кіно.

Виписую важкість своїх надскладних теорій,
розмитість в стосунках і логіку в похибках дій.
Мені необхідно відняти себе з історій,
щоб переосмислити істинну суть подій.

Виписую втому від кількості слів в годину.
Шукаю пояснення всім лабіринтам думок.
Мені необхідно зігріти в собі дитину,
щоб зважитись врешті зробити наступний крок.

Виписую ритм, не втрачаючи жодну кому,
рівняючи голос до струн нелогічних муз.
Мені необхідно вернути себе додому,
щоб врешті вписатися в свій нелогічний глузд.

07.2015

Дув оркан, наче кипінь розлючений,
диким норовом, крильми кервавими,
на усенькі поля, злом окрyшені
і не воєн розсипане згариво.

Так ричав од боління розпачливо,
на людей - на дітей душезамкнутих,
що знівечили глупості зачіпом
світу ветхого первісні паростки.

Заюшилася темна матерія,
розтеклася по житньому коливі,
ані зірка й одна не зажевріє...
Як волав ти в сади Білобогові!

як просив ти його розбудитися
чорнорево, брутально-металисто...
ой, оркане, розсипалась житниця
погубивши ядеркові радості.

Безрух голий обабіч, аж боязко:
дні ізвомплені – лані підстрелені,
порожнечі огромисті оплески,;
колобіг засупонили ремені.

Рукави галактичні зупинено:
ні добра, ані зла – вклякли янголи.
Всечаси задубіли у вигині,
всі на світі свічки перекрапали.

Ані смерті, ні вдиху, ні видиху,
на хрести обернулися свастики,
пустоти роздираючі вибухи –
що ж ти, милий
накоїв що, братику?!

Утомився і дихає тишею
Всетворець – одслонився заґатою,
і здалось ми: в бездонні здубілому
тільки серце моє і калАтає,

виворковує світло розвощене,
в зоревид воронований дихає,
пагінці ледь одталі виброщує,
видирається кронами, втіхою.

О, роздмухай, мій Духу, усесвіти,
з мене дерево вигрій забарвлене –
буду вітрові гіллям суремити:
не ламай мене... не ламай мене.

Ми с тобою, ніколи не зійдемось.
Ти - сонце, я - земля.
До тебе хочу ближче, аби погрітись,
але в цій галактиці ти не тільки моя.

Через це, хочу з осі своєї зійти
і когось другого для тепла знайти,
та я помру, якщо не будеш гріти
мене саме ти.

Ти - моя втіха, ти - моя втома,
ти - моя спрага в пустелі німій,
може, звичайна, мені - невідома
протиотрута цілованих змій,
трохи тремтячий, майже прозорий
спалах в химерних руках Палія,
ти - безкінечно-тривкі коридори,
ти - точка відліку в центрі нуля,
дурість від галасу, щем із турботою,
збиті коліна й розмиті сліди,
ти - мій кредит з недопитою квотою
і на сьогодні, і назавжди,
світлий праобраз чужої прихильності,
чорний метелик захованих книг,
пошук кінця і пошук первинності,
ти - та печаль, до якої не звик.
Жодні з пояснень не варті і позору,
жодне із міст не сховає пісень,
ти - моя відстань червоного кольору,
я - твоя біла самотня мішень.

2015

Хвиля і є мій острів,
Острів спасенний мій.
Так дивовижно просто,
Що аж уява німіє.
Хвиля у хвилю входить,
Рухом вона тривка.
І без тривкої породи
Робиться в острівка.
Я балансую на ньому
Деревом чи стеблом.
Днина Господня і …сьома.
Хвиля цитує псалом.

4 вересня 2015

Люлі дитинко, рідне пташатко,
ось коло тебе і мама, і татко.
Спи, моє серденько, люлі, кохане.
Завтра нам знову сонечко встане,
може… а, може, хмарка заступить...
Ген бо на сході градами лупить...
Ген бо на заході, мов на негоду,
сонце спливало червоно досподу…

Люлі дитино, спи мій синочку,
хай відпочинуть натомлені очка.
Ось янголята твій сон відшукали
та біля вушка на пóдушку вклали:
гарний, і сонячний, і веселковий...
Спи моя зіронько, спи моя доле.
Спи, поки спиться... і поки є хатка...
Є коло тебе і мама, і татко,

поки у дім нам біда не гукнула
чорно війною... де вічно поснули,
ті, хто хотів й не хотів воювати,
й чúясь матуся, синочок і тато...
Там вже лелека не сяде на стріху,
там ще догримує скривджене лихо,
довгі літá не рахують зозулі...
Пустка лише виколисує "люлі"...

2015

Воно таки визріє в міць, бо в тобі неприкаяно бродить,
Шукаючи виходу там де найважче – з вузеньких до ширших дверцят,
А я у волоссі собі пробираю рівнесенький проділ,
Оббризкую ліжко святою водою й тримаю під ним гребінця.

У стосах розумних книжок ти примножуєш давню скорботу,
Від світу цього беручи фотосинтез, і, з рештою, тільки його,
Щоб зірваним надзелень бути, бо ще перезрієш, або ти
Помреш у теплі, застрахованим бувши від цілого списку негод.

Погрудь або статуй чекати – вже краще рубати хвоста, ти й
Незчуєшся, як перескочиш назавжди ту зламану сходинку, де
Уже не важливо, о котрій в неділю податися спати,
Бо вже понеділком датовані метрики мертворожденних ідей.

Я сонний Грааль, порцеляна, надщербнутий глиняний кухоль –
Залежно від того, червоний ранет ти настояв чи білий налив.
І ми, воз’єднавшись, у небо запустимо з брата – по духу,
Щоб босий Господь не колов собі п’ят об верхівки столітніх ялин.

03.11.2013

У осені свої пріоритети –
сховати за імлою обрій дня,
рознести жовто-сяючі буклети,
у сіру даль пришпорити коня.
І задощити після перемоги
над марами колишнього тепла,
і плакати у вікна до знемоги,
минувшину змиваючи зі скла.
А нам своє – любити світлотіні,
прийнявши суще, осені ходу.
Вряди-годи пустити в душу ліні
поцінувати джазову сльоту.
Воно, осіннє, також не довічне.
Ось догорить його зануда-сплін,
завиє вітер в ретро-пересічне
і засміється білий арлекін.

03.09.2015

забери мене Господи забери
до рожевої ріки, сивої гори
де переутомлений від забав
так засну як зроду в житті не спав
я нап’юся радості від дерев
мене вкриє гривою мудрий лев
покладе під бік мені левеня
рудочоле й брами позачиня
покладе лошатко мені до ніг
білочоле мудрий єдиноріг
щоб із сонця виросли і води
мною повирубувані сади…

Оце ж пустило, попустило,
Аж розпустило все вкінець.
Моє таке грамОтне стИло –
Римує «майстер», це - «песець».

Та з боку іншого дивиться –
Хмарин імлистих табунець,
Натхнення… з Божої криниці –
Це ж Образи! Я – молодець!

І Бога Ра уже шаную,
(Хоч наголОси – не туди!)
Його не поминаю всує,
Розхвалюю на всі лади.

Видать таки від «Бога» знак то –
Цей «поетичний» лексикон:
В траві… осінні, літні акти –
«Високий» смак мій – як закон!

Двояке чтиво – шоу нині –
Читач гукнув мені: агов! –
Я посміхнувся над бікіні,
Ну а тоді вступив у «гов»!

4.09.7523 р. (Від Трипілля) (2015)

Лишь в одиночестве моем,
Мне часто снится один сон,
В котором я в тебя влюблен,
И вспоминанием одарен.

Ты растопила в сердце лёд,
Который всё тебя лишь ждет,
И в ожидании тебя,
Я в сон врываюсь не шутя.

Забить тебя я не смогу
Скорее без тебя умру
Ведь тебя мне очень плохо
Мне страшно, жутко и одиноко

Всё сны прекрасны и чудесны
И даже очень не уместны
Но как тебя увижу вновь
Я поглощаюсь в сон-любовь.

А.А. Отченко 1.02.2010р.

Сижу на паре и мечтаю,
Лишь о тебе, лишь о тебе,
Что делать сам не представляю,
И что творится я не знаю…

А боль бездушная в груди,
Рвет мое сердце на куски,
Зжыгая в сердце ту же кровь,
Что подарила мне любовь…

И очень больно... неприятно
Да всё серьёзно и опасно
Понять я всё же не могу
Ведь без неё я же умру

И кажется что я страдаю,
Да что ж творится... я не знаю,
И чувства лишь к тебе одной,
Мне подарила боль - любовь.

А.А. Отченко 30.01.10р

Щось виблискує в ніч на воді у лататті...
Що то- місячний диск? Світ від свічки? Ні?
Ми з тобою прийшли у чаклунськім завзятті
З потаємних цих місць Чару пить. В ніч.
Роздягнись, і чутливістю срібного тіла
Напої мою хтивість, мов Чару налий до країв.
І від Чари
Відпий.
Чаро- дій!
А тоді...
Що ти бачиш у темній безодні води?
Йди
По слідах, що проклав по воді, як ходив
Див.
Так, це диво із див. Відірвись. Бо ще стогнеш...
Ти
Легка, мов пір"їна. Водою підЕш- не потонеш.
Гониш
Вітерцем по воді ти ці хвилі легкі....
Припади, мов прочанка, й торкнися моєї руки.
І сама проведи вздовж по тілу із верху- униз.
Місяць сріблом на тілі твоєму змалює Альгіз.
І Беркани ти руну вкладеш унизу живота.
І останній твій стогін бажання впаде, мов сльота,
На замшіле рядно берегів, на тумани, що в Хель
Нас в прадавнє стежками ведуть до таємних земель.
Легкість ВІдання Знань-
Глянь...
Ось Перунів Наказ-
Раз.
Ще й Одвічні Слова-
Два.
Що даю- то бери-
Три.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115090400207

1

Для кофі-тайму куплений сервіз.
А ти злинай, бо гаряче на денці.
Ні вежі серед рейваху, ні віз.
Іде роздача дзвонів, індульгенцій...

Високі ставки. Міні-бакара.
У каламуті потонули жриці.
Скоцюрбилася чорта машкара.
Дитя притисла юна удовиця.

Країна пертурбацій...
Чорна ртуть.
Диванне словоблуддя: "Йди, борися...".
Її ж по крапелині рознесуть.
Під лопухом народиться Орися...

Із брязкотельцем буде ждати руж,
І заміж вийде між мичок і маку.
Дофантазовуй, очі ще примруж.,
Твій фаетон домчав до Сагайдаку.

І піде у світи Котигорох,
Лишивши булаву на попелищі.
Омана зелень витягла з панчох -
Щоб чернь кургани насипала вище.

В`юнкий, дешевий осені шарлат.
Калини безнадійна кровотеча...
Женуть у хакі хлопців-небожат...
Комусь потрібні вбивства, товкотнеча.

2

Постій, аж поки хвиля не спаде
І торбохвати не поділять сланцю.
Ще гаспидське одягнеться в руде...
Запроданець повис у вишиванці.

Тебе вестимуть ланці до боліт.
Побачиш між болідів хату діда.
Навиліт - вірші...
Нетлі...
Живопліт.
І теореми-клопоти Евкліда.

Отак і буде.
Ну, а зараз чай.
Сухий листок полтавської меліси.
Із постаменту звергли Ілліча.
На груддя вперто узурпатор лізе.

Складай у семикнижжя флаєри.
Жалій простих, із пантелику збитих.
І йди до матері - на маківку гори.
І лущ горіхи, лавром оповита.


2015

Жоржинова осінь фарбує все нові світлини,
Така чарівна ця палітра її кольорів.
Дивуюсь завзятості осені кожної днини,
З мольбертом літає з дібров і до наших дворів.
Ось клен підрум’янився ,це її витівки хитрі,
А ясен засяяв ,мов сонечко біля вікна.
І вільхові шишки, неначе у бронзу, налиті.
Береза бурштинові коси свої розплела.
І тільки ялина не хоче чомусь чепуритись,
Стоїть непорушна,зелена ,немовби у сні .
І золотом осені їй нині не спокуситись:
Клялася ,що вічно зеленою буде,зимі!!!

Вечір землю цілує у спрагнені губи,
Надягає намисто із зір золотих,
Ти мене приведи в сни свої,о мій любий,
Найяснішу зорю у душі засвіти.
Ти не бійся,що я спопелю твої крила,
Не торкайся мене ,а лише пригуби,
І розправимо разом рожеві вітрила.
Поведемо ковчег у кохання світи.
А коли вечір зникне, так спритно,як злодій,
І лиш дотиком лишиться в пам’яті час,
Заховаю у серці віночок мелодій,
І любов,що зуміла воскреснути в нас.
25.08.15р.

Заспівай дитині колискову, пісню, що приспить її:
Тато пішов на роботу, тато пішов на війну,
А ти засни.
Вовк завиває, ворог у воротах, а ти засни.
Дім наш стрясає, світ палає,
Але ти засни, засни.

Не розказуй дитині про небесних янголів,
Не оповідай про метеликів,
Ані про птахів золотих.
Заспівай про речі жахливі голосом ніжним,
Про зброю та голод.
Це заспокоює.

Забери од дитини колискову.
Вона попри все засне, виросте попри все.
Забери дитину од колискової.
Пісня самотужки поллється в світ,
І врешті-решт він заспіває її.
І засне, як завжди.
---------------------------------------
Єгуда Аміхай - класик івритської літератури.