Повернуся до тебе у зливу –
У тілі сльози упаду.
Я й вона – безпорадна, вразлива.
Як вона – мабуть, теж на біду.

Ти зітри мене рухом долоні.
Хоча б так хоча б раз доторкнись.
У долоні – в твоєму полоні –
Упізнаю омріяну вись.

20 липня 2015

Цей вечір прикрашає самота
Й заповнює собою всі пустоти,
Бере із моїх плеч усі турботи,-
Холодна навіть в спеку - ніби я...

Цей вечір знов напрочуд мовчазний,
І музика в нім губиться як мара,
Й сумних думок парад, неначе хмара
Заполонив мої тонкі світи...

Я п'ю його - цей вечір-оксамит,
Й ніяк не можу вдосталь оп'яніти,
Щоб знову не ходити, а летіти,
Щоб знов позаду крила відросли...

У темряві зникає власна тінь.
І сльози вмить стають лише росою,
Я розмовляю, як завжди, з собою
Про те, що...Власне, річ тепер не в тім.

07.2015

Міліє день і пастухи дощів
Женуть отару схилами в долину.
Останній двір затих і споночів,
Лише вікно горить неопалимо.
Дощі - урозтіч, ринвами дзвенять,
Подвір'ям навпрошки в кукурудзиння..
І тільки найдрібніше дощеня
З долонь твоїх п'є нишком ніч осінню.

Пробач за мою надчуттєвість,
За віру у Тіло і Кров.
Люблю я твою "віфліємність"
За те, що не приймеш любов...
Межа пролягла до Синаю;
Пророцтво здійняло моря...
Щосили я вітром жадаю
Дізнатись у чому моя
Провина! Любити безмежно?
Не Бог я, авжеж, не Ісус!
Та тільки у них, недаремно,
Я вчився свобод від спокус.
Не сталось - у тому і горе!
Пробач за мою простоту!
Ну, скільки було тих історій!
Як сиві травинки зростуть,
Не знаючи щастя людини,
Відбитих лише у словах.
Я буду зеленим, віднині,
Цілунком на твоїх губах.

В осінь котиться уже життєве літо
Та у душі співають солов"ї.
Хоча чимало і прожито,й пережито,
Зозуле,не рахуй літа мої.

Роки минають,серце ж не старіє,
У ньому й досі ще живе любов,
Тепло та ніжність,віра і надія,
У молодість думки вертають знов.

Жіноча доля розквіта барвінком,
Іскорки радості спалахують в очах.
Щаслива буде завжди кожна жінка,
Коли вогонь кохання не зачах.

2014 р.

Цілий день вітрище
Грізний не втиха.
Все лютує,свище,
Жалібно зітха.

На шматочки хмари
Люто розрива
Громовим ударом
Срібна тятива.

Кілька крапель впало
Чистих,мов сльоза,
Небо сірим стало
І...шумить гроза.

1982 р.

-Я на кубе сижу.
(не на Кубе! На КУБЕ, лошара!!!)
Ты ведь взрослая. Жду!
Оторвись наконец-то от шара!

Морщу гоблина лоб.
Это шара? Но так не бывает...
Как мне выразить, чтоб
Ты моею была, шаровая???


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115071900785

***
Ся днина, заповнена сонцем
колись таки вистигне.
Замшіють, укриються мрякою
теплі стежки.
Застигне рядками
усе заопівніччю писане,
Уляжеться зірка між травами
щастям тремким.
Ні тиші, ні гомону - ночі,
нагі і приречені.
Між часом і вічністю
будні забілені в дні.
І світ збайдужілий
Приймає прощення і зречення,
Як дань за минуле,
Вивершує оди пісні.
А викуті міццю, проз обрій,
Ішли і не падали,
І літо боліло, горіло,
під серцем пекло…
Тяжіє у просинь лелека
Де воля і янголи,
Де зранене сонце
Не скупо дарує тепло.

На межі у полі миші вдвох сидять годин вже п'ять,
Все сидять собі й сидять, все сидять, сидять, сидять,
Все сидять, сидять, та раптом звідки і взялися сили!
Хоч стрибай у синє небо... але миші знову сіли.

2015

З роботи я додому - й на роботу...
А хто не любить – той і не поет...
Ах, несподівано застав мене достоту
Роман службовий... Ні, я не про те!

Таке й Шекспіру не насниться - що ти!
Моя дружина знає її теж!
І з femme fatale мені не розминутись,
Бо в кабінеті - поряд... Ось вам хрест!

Та менше з тим – але ж і чоловіка
Її я знаю – як вам цей сюжет?..
Якби застукав - став би я калікою
Й про наш роман дізнались би з газет...

То ж мовчимо ми з нею, наче кляті -
Жагучі погляди говорять все за нас...
А по роботі - мус' нам розмовляти! -
Бо ж донесуть комусь-таки - на раз!

І я кручусь, як муха у окропі,
Як на пательні смажений карась...
Ні, ну чому ж не стрілись на курорті -
Чудово з нею провели би час!..

Раз уночі ідея фікс наснилась -
Як наодинці всі залишать нас,
То я коханій здамся, як на милість...
Нехай єднає Ерос і Парнас!


19.07.15

янголи пахли плісняво
несвіжими шкарпетками
що пролежали тиждень
в кутку ванної кімнати
а потім їх знов одягаєш
адже решта пахне ще гірше
янголи влітали хмарою
примарою овечою отарою
кружляли навколо світильника
шукаючи вістря голки
щоб станцювати на ньому
спеціально для тебе
щоб спробував порахувати
аж нудить від мерехтіння такого
від виблисків на стінах кімнати
закриваєш очі
якось воно дивно
ачей ти позбавлений стількох
доконечно потрібних речей
а насправді бракує лиш дівки
що звіялась ген за обрій
і навіть тебе не хоче

Мамо моя рідна,нене золотава,
Я для тебе вірш цей,з радістю пишу
Розказати в ньому,хочу я для тебе
Як тебе, я люблю,і тобой живу.
Богу завжди вдячна,я за тебе буду
І молитись буду за твої літа,
Що би ти прожила довго, ще у мене
І оберігала мене в молитвах.
Бо молитва мами,найцінніша в світі
Лине вона з серця,чиста, як вода
І у Бога завжди вислухана буде
Ця твоя молитва,мамо дорога.
Знаєш,як буває,тяжко так на серці
Туга серце стисне і болить душа
Но тебе згадавши,мамо моя рідна
Туга відступає десь у далечінь.
І на серці легко, стане так від того,
Що на цьому світі,ти іще жива,
Бо для мене мамо,найцінніше зара
У житті моєму те, щоб ти жила.
Молишся за мене,думаєш за мене
Ось це мені мамо,зара головне
І у Бога завжди,я просити буду
За твоє здоров'я,люба ти моя
Бо на склоні років,зара у твоєму
Здоров'я моя мамо,це є головне.

Життя складне,воно одне
І жити треба нам в любові
І цінувати кожну мить
І дякувати за життя-БОГУ
Він добре знає,що дає
Всі ці терпіння,муки,біди
Після нещасть,які пройдем
Побачим,що нам жити краще буде
Тягар ми свій,нести будем
І будуть взлети і падіння
Но віра в БОГА не мине
Як не мине наше життя безцінне...

Я не вижив з ума
і цієї зими, а зима
і кінчилася. Шум льодоходу,
а деінде і ряст
замічаю – і буцім гаразд.
Користаю нагоду
потепління сповна
на Фонтанці, й, зіницею на
ній, сліпую стократно.
Пісну фізію тру
п’ятірнею – еге ж, не в яру
наст осів і не тане.

Ось дожив до сідин,
і дивлю, як буксир між льодин
путь подолує в устя. Не нижче
вікопомного зла
паперові покути козла-
одпущенця зі скрух. Не гнівись же
за врочистий пролог;
не минає година тривог,
не кінчаються зими.
Добігає і день,
у товпі, в перепалці Камен
на пиру в Мнемозини.

квітень, 1969

Вже давно оспівують поети
Руки материнські та красу жіночу.
То ж про тебе,жінко слово тепле,
Щире і правдиве я сказати хочу.

Все,що наймиліше нам на світі,
Іменем жіночим називаєм.
Жінка - це сестра і мати дітям,
Це чиясь дружина та кохана.

Хоч в самої горе - допоможе
І розрадить словом у скрутну хвилину.
Вона сильна,мужня, -знає кожен,
Хоча кажуть:жінка - слабша половина.

Віддавайте доброту і ласку,
Не тільки в свято їй даруйте квіти,
Усміхніться ніжно,це ж не важко.
Будуть хай щасливими всі жінки на світі.

1981 р.

Виплакала мати
Свої ясні очі,
Пішов захищати
Вкраїну синочок.

Та й від зайд проклятих,
Які зазіхають
На її простори,
На її багатства.

День у день матуся
Молиться за сина,
Щоб його ворожа
Куля не скосила.

Щоб живий,здоровий
Був її рідненький,
Повернувся скоро
До сім"ї,до неньки.

Захищає сина
Від усіх напастей
Мамина молитва -
Оберіг найкращий.

2015 р.

Чому красуня горда й величава?
Всесвітня слава – цілковитий тлін:
Вона у тіні смерті, наче саван.
Для вічності усі ми замалі.
Красивий ідол, гордий на землі,
Колись тілесне убрання відкине,
Немов не існував узагалі,
Хоч викликає захват щохвилини.
А забуття – безжальне і невпинне,
І врода не залишиться тобі,
Але у вірші образ твій не згине,
Тебе увічнить мій невдячний біль,
Бо навіть з плином часу не згаса
У творчості оспівана краса.

І знову я вдивляюся у тінь...
Тінь заблукалих, сивих ранків у нагір'ях.
Тінь...зазираючи у височінь
Наднових зір, що спалахнули у сузір'ях.  

І знову шарудять німі рядки....
Впиваються шуліками у рвані рани.
І знов думки...непевні та хисткі,
Вином ігристим заливаються у чани.  

Шукаючи у просторах буття,
Гармонії душі, вібруючі акорди,
Я додаю у долі вишиття
Палітру літніх мрій. Знов подмух насолоди...

2015 р.

Хай на всі заставки гудять невісток,
А я, зізнаюсь, кращих од своїх не знаю.
В усьому, що не стачає їм од синів моїх
(Ну, там щось полагодить в господі.
Не кажучи вже про змайструвать),
Себе виню :не спромігся дать те,
Що мав би дати батько їм у дитинстві .
Нічим поділитися було: сам ріс без батька...
І все ж я дав їм те, що ладне перевищить і ремесло:
Навчив відданості вам, їх любим господиням.

Раз хамло ведмідь, на луках наваливши купу,
Взяв підтерсь нахабно зайцем, що попав під руку.
По обіді вихвалявся заєць той дружині:
- Чуєш, бабо, я з ведмедем співпрацюю нині!

2015

Ти запитай ,а я не змовчу
Ти промовчи , а я скажу
Ти не шкодуй бо я не втрачу
Ту мрію до якої йду

Все квітне , у душі співає
Моє натхнення чарівне
За нас обох рясне буяє
По різним сторонам пливе

Одне на двох , на дотик різне
Моє в житті , твоє сумне
Я десь над райдугою сонце
Минуле не поверне вже

Я подивлюсь а ти заплачеш
Я зрозумію в чому річ
Так тільки ти мене і чуєш
Між нами довга років ніч

Ти не мовчи , і я не буду
В розмові втішимо себе
Ти загадай , і я забуду
Можливо це нас і спасе.
2015р.

У подумках тайна храниться,
Озвучить її тепер пошепки
Березових віт перекличка,
Захоплені листя оплески.

О сонце, твори, не спинися,
Помічу я кожну родзинку.
І профіль крізь листя – обличчя,
В очах заблистить павутинка.

Пропаща від усіх та власна
Стрімка , бурхлива , і чудна
Все підставляла свої крила
Для всіх доступною була

Її манила манна неба
Безкрая , чиста висота
І так із молоду вся щедра
Для ласих квіткою цвіла

Одні цінили , інші жартом
Хтось пригортав , а хтось звикав
Та пліткували що із статком
Той підбирався персонал

Як всі , як інші , як прийшлося
Десь помилявся , а десь в ціль
Ніз ким так вільна й не зійшлася
Позаздрили , загнали в тінь

Любов моя , любов пропаща
Так не сумуй , так не жалкуй
В душі моїй ти будеш вічна
Живи у серці і пильнуй.
2015р.

Пішло чомусь усе не так,
Як на Майдані ми хотіли –
Заліг під куполом козак
І стихли в Раді сотні смілі.
Забувся клич, який єднав
Близькі міста й далекі села,
Коли в оточенні заграв
Нас убивали біля стели.
Криваві відсвіти тих днів
Померкли нині на обличчях
Людей, яких народ не вів,
А лиш тягнув, як трактор причіп.
І ось тепер, з усіх ознак,
Вони забули наші цілі, –
Бо йде чомусь усе не так,
Як на Майдані ми хотіли!..
18.07.15

Не відпускає часу плин
Хвилин останніх за тобою
На місці став курант годин
Стоїть курганом над горою

Ти так каралась за життя
Ті рани сочаться і досі
Тремтіла трепітна душа
Сполохана стигматом долі

Ми з цим змирилися давно
Змінити щось ніхто не взмозі
Не маєм зцілення того
Яке розлучиться в любові

Кохання згарища зола
Вся поросла у мальві дикій
Так на землі горить свіча
В своїй подяці мальовничій.
2015р.

6.
свою журбу і материнський біль
бо матерів не може не боліти
коли в гнізді чи то делеко діти
в сумну годину чи у час весіль
хоч на стежки местиме хуртовина
у крим ми ще поїдемо по сіль
прилетимо птахами звідусіль
не литимуться сльози вже а вина
свою вину впізнаєм – не провину
не землю продаватимуть а глину
воскресне воля та що на гербі
за неї кровця лилася віками
десь грішні гріх впізнають між гріхами
і вимолять носивши у собі
7.
і вимолять носивши у собі
за гріх отих хто впав уже раптово
тут не доречне осуду і слово
одна з причин замислитись тобі
все ж мислячий не кине камінцем
у яблуню що вже багата плодом
ще віддадуть за чуйність нагороди
столітній дуб й маленьке джерельце
лишатиме літак на небі шов
за тих крізь кого час уже пройшов
знов вітер в полі сіятиме маки
зозулі спів розтане в небесах
і на житах світитиме роса
святитиметься хліб вино і мати
8.
святитиметься хліб вино і …мати
знайде дитині справжній чистотіл
обрусом з льону застеливши стіл
присипле чебрецем і листям м’яти
джмелі меди збиратимуть з кульбаб
всміхатиметься сонцю материнка
і стронцій не лякатиме сніжинки
домівкою для білок стане граб
у колір неба вишкіриться льон
потрапивши у рідний свій полон
в ліщині зяблик зможе захватитись
поцілувавши трави всіх долин
росу зібравши з молодих ялин
у пралісах вітри могтимуть спати
9.
у пралісах вітри могтимуть спати
накрившись віттям вікових смерек
закохані чекатимуть лелек
шукаючи барвіночок хрещатий
ще чаруватимуть то душі то серця
духмяно білі дзвоники конвалій
калина роздаватиме коралі
що осені глибокій до лиця
як визріє листочок на стеблі
віддаючи цілющий сік землі
берізоньки вбиратимуться в шати
бодай сльоза впаде із їхніх віт
сороки зацоркочуть на весь світ
і не дозволять деревце зрубати
10.
і не дозволять деревце зрубати
лиш побажавши сонця і дощу
щоб корінець пив воду досхочу
в обійми рідні гори зможуть взяти
вітри… які не раз приносять згубу
нестимуть зворам віковим життя
нестимуть людям і без вороття
вестимуть явориноньку до шлюбу
сніги зігріють на найвищім плаї
найменший потічок ізнов заграє
а промінець не згасне як не згас
навчившись говорити до ялинок
почуєш як проситимуть дитинно
казатимуть не час… не час… не час

2015

Знаєш коханий,
Я дуже щаслива,
Що в мене такий
Чоловік є,як ти
Я кожному дневі
Радію з тобою
Провівши з людьми
І на самоті.
Ти думки мої
Полонив безвідмовно
І в серці любов
Поселив назавжди,
Я дякую Богу,
Що, ти є у мене
Й прошу в нього завжди
Щоб ти довго жив.
Бо хочу, я бути
З тобою довіку
І в радості й в горі
В достатках чи ні,
Лиш тільки б з тобою
І тільки довіку
Як клятву давали
Один одному ми...

всі ми хотіли колись стати пілотами
підкорити небо підкорити світ
підкорити сміхотунку з сусідньої парти
всі ми стали переважно алкоголіками
і тепер при зустрічі нам ніяково дивитись
одне одному в очі незграбно обнімаємось
так само незграбно торкаємось щоками
а сміхотунка стала серйозною і сумною
вона дуже розповніла до речі
все ж троє дітей від різних чоловіків
і жоден з них не був пілотом

О ця хода із легкістю харити!
В очей розумних сяйві розчинивсь.
Я можу з Вами лиш поговорити,
Ну ще у щічку цьомнути колись.

І почуття, як стиснута пружина –
Табу на нас накладено навік.
Бо Ваша подруга – моя дружина
І Ваш чекає вдома чоловік.

В одному колективі - ми та свято
Тримаємось в напрузі віддалік.
Я можу з Вами лиш потанцювати,
Як є корпоратив під Новий рік.

На вулиці зустрінемось, яка ти
У нас печальна доленька лиха!
Не будемо там довго розмовляти,
Тікаємо – подалі від гріха.

Женем думки про зустріч, як не в тему,
Як мухи, змахуєм і так і сяк.
Та раптом в коридорі перетнемось
І Ви мені засвітитеся вся.

І я назустріч рвуся, мов до раю,
Рожевий очі застеля туман…
Та у житті продовження не має
Нездійснений службовий цей роман.

Туман розвіється, немов у гаю,
До праці бігти кожен з нас готов.
Лиш в гамівній сорочці знемагає
У закутку залишена любов.

18.07.7523 р. (2015)

До тебе, Отче, руки взношу
І молю лиш,я про одне
Оберігай мою родину
Від злих очей і злих людей
Наш світ жорстокий і огидний
Тут зависть,злість і злі думки
В них серце черстве і без віри
Що буде кара за гріхи
До тебе,я щодня приходжу
В своїх молитвах день і ніч
І прошу за свою родину
Що би її,Ти оберіг
Я знаю,Ти ласкавий, Отче
І буду вислухана,я
Тому і віра в мене сильна
Хоча і грішна тоже,я
Нема людей котрі безгрішні
Но вірять в Бога,так як,я
І моляться до Тебе, Отче
Щодня...Щодня...Щодня...Щодня...
І вислухав молитви їхні
Ти зробиш так,що би у них
В житті все було якнайкраще
І з вірою в житті жили

Впали краплі вогню,
Наче кара небесна із неба,
Просто на сухостій,
І траву поглинає вогонь...

Кластер нашого НЮ-
Споконвічної хіті потреба,
Цей аншлюс, твій і мій,
Опікаючих тіло долонь.

Присмак наших ночей-
Як кориця на сотах із медом,
Мов малиновий сік,
Що під сонцем бродити почав...

Я тобі казначей,
Що коханням заплатить як треба
За шаленство утіх,
У яких незбагненне вивчав.

Опритомній на мить!
Подивись- з неба падають зорі,
І вогонь їх летить
Просто в руки- лови їх, лови!..

Нам кохати й горіть
В лаві ночі сріблясто-прозорій...
Просто бути в цю мить
Оберемком сухої трави.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115071800435

ось так лежиш собі
під подушкою трофейний австрійський зауер
з рукояттю полірованого горіху
підібраний з убитого офіцера
за мить до того фатального спалаху
на якому війна скінчилась
для тебе
в сусідній палаті медсестричка іра
кажуть дає потрогати себе заголюється
якщо дуже просять
плаче сердешні куди вже вам страждальці
а в твоїй медсестра марина
колишня вчителька народних шкіл
вузьколиця й короткозора
читає вголос кобзаря мружачись
так наче взяла тебе й твою хіть
на приціл
шалено болить ліва нога
хоч гарно пам’ятаєш
як самотньо вона виглядала
у відрі поміж інших ніг і рук
як кривився на твій крик хірург
як потім він закурив
розбав нам трошки чистяку машо
цей ювілейний
святкуємо
вночі сниться марина
яка гладить по обличчі
мій герой шепоче
а потім довго танцює
притискаючи твою відірвану ногу
до своїх оголених грудей

1.
на цій землі дітей народять доні
продовжуючи свій і предків рід
там можна річку перейти у брід
де все знайоме наче на долоні
ось тут відкриєш серце рідній пісні
коли рядок торкнеться до душі
вона не знає що таке гроші
пісні мов люди і водночас різні
життя не любить іспитів екстерном
відібрані у землю кинеш зерна
з надією з любов’ю без вини
час не стояв й не стане на припоні
і знову на землі народять доні
і житимуть на цій землі сини
2.
і житимуть на цій землі сини
вперед ітимуть берегом надії
втікатимуть роки як воронії
на пів-путі не спиняться вони
хтось на свій лад змінити схоче світ
та шлях до світла все ж таки крізь терен
подбай щоб берег твій зостався зелен
між зеленню все ж забуяє цвіт
і бігтимуть між берегами води
бо світ цей твій ти часточка народу
і корінь роду аж із давнини
а час спинити і тобі не вдасться
свої сліди залишив він на щастя
насипавши на скроні сивини
3.
насипавши на скроні сивини
покотиться вітрець услід за часом
ступивши на стежину до парнасу
збагни що час не має множини
наступна мить – дорожча за минулу
непросто там світитиметься світ
де плід дозріє замінивши цвіт
господар на землі ти – не прибулець
ти син її і сином відлети
а це маленька часточка мети
зостанься вільним і в її полоні
і як було іще до наших днів
побачиш що в найдовшім сні
втікатимуть літа як дикі коні
4.
втікатимуть літа як дикі коні
крізь чорноземи… і чумацький шлях
покаже як дійти до коваля
що викує об рученьки червоні
бо ж знає як кується щастя мить
чому у душу западає скерцо
що зігріває і тривожить серце
як слід лишить що часові не змить
не слід бездушних – мудрого сліди
дасть джерельце чистенької води
говерла зможе небо підпирати
народиться для світу другий ліст
коли пожовклий яворовий лист
іще нестимуть в ірій журавлята
5.
іще нестимуть в ірій журавлята
мої печалі і твої жалі
одне життя живемо на землі
навчімося із нею розмовляти
травинку запитати: що болить
і як їй не зів’януть – зеленіти
вона прийшла з епохи неоліту
бо воскресала поміж лихоліть
ще зронить пір’я біло-біла птаха
летітиме до сонця і без страху
і шлях її – безмежна кількість миль
як в першім віці так колись в тридцятім
вона нестиме на своїх крильцятах
свою журбу і материнський біль

Йде їжак, йде їжак,
Як уколе - буде знак!

Горобець до нього: "Шана,
Що на комірі у пана?"

"Колючки ті в мене гострі,
Горобці не втяли досі!"

Йде їжак, йде їжак,
Як уколе - буде знак!

Щиголь теж пита завзято:
"Нащо так голок багато?"

"Колючки ті, гострі котрі,
Для нечемних щиглів добрі!"

І сорока теж до нього:
"Наїжачились для чого?"

"Колючки ті гострі - сила,
Буду з них робити вила!"

Наче вітер здув сороку:
"Скільки вил! Запас нівроку!"

І за мить в село гайнула:
"Що я, людоньки, скажу вам:

Відчиняйте двері всенькі,
Будуть вила всім новенькі!"

2015

Твій неруйнований храм – він є кров'ю твоєю кривавлений.
Кожне склепіння у черепі він підпирає колонами.
Всі мудреці та розумники є Соломонами –
áле для інших навіки він входу позбавлений.

Вічно тепер ти для нього є жрець і ти є прихожанином –
мусиш назáвжди смертельні походи назвати священними.
Мусиш ти взнати, що ми сьогоденні – це щé
не ми –
тільки аспекти дракона, що був на століття
пораненим.

2015

Я постійно хотів піднятися вище стелі
Але планкою бачив лише стелю туалету
Я летів але мені чогось не вистачало
Та невидима рука на землю опускала

У мене гарно покладена плитка в туалеті
Я завдячую за це якомусь Моджахеду
Та все-рівно я не міг піднятись
Вище стелі свого туалету

А день за днем все мерехтить-минає
Надію як Ікар у крилах колихаю
Мрія під ранок згасає на очах
У каві гірчить нездійсненності страх

Я потрапляю в одні й ті ж тенета
І поринаю в дежавю розчарувань
Політ лише до стелі туалету
Неначе сон гіркий самообман

Я плюнув на все Я більше не міг
Я плюнув на весну Я плюнув на сніг

Стрибаючи з найвищої точки планети
Все-рівно не зміг злетіти
Вище стелі свого туалету!

*****
Бесаги на горі,
з листви пошиті,
забуло літо й банно-банно вниз.
Горщя ставка впіймало хмарку – квити
повісмо неба і розхвилля зблиск.

Цидулку ворон літові накаркав –
занотувало похапцем, ади,
що гейби потя
вигулькне зимарка
з незнаної вертепами звізди
і звіздарям не схочеться джвендіти
і геци розсипати на стежі,
коли флоєрка гуцула півсвітом
обернеться без їхніх ворожінь.

Услід за літом гезде, генде знову
стрибки норичок,
і тонке билО
здійме востаннє
квітку загадково –
відей, спаде княгині на чоло...

2015р.

Примітка:
бесаги – дві з’єднані одним полотнищем торби;
банно – сумно;
горщя – горня;
повісмо – пряжа;
цидулка – записка;
ади – дивись;
гейби – наче;
потя – пташка;
зимарка – хатина високо в горах;
джвендіти – набридати розмовами;
геци – злі жарти;
флоєрка – сопілка;
гезде – ось тут;
генде – он там;
норички – джерельця;
билО – стебло;
відей - мабуть;
княгиня - наречена, молода на весіллі.

Усе що в тобі відсутнє – тремтить у моїх руках.
Це ніби тримати небо. Не в змозі, але тримаєш.
Слухаєш. Подих. Слухаєш. Ще подих і завмираєш.
Усе що в тобі відсутнє – спиняє мій власний страх.

Я не боюсь нічого. Мій бог на моїх долонях.
Я не боюсь нічого. Окрім його тихих сліз.
Коли відчиняються вікна і звуки усіх мелодій
Німіють, і чутно зверху, як стогне небесна вісь.

Летять зголоднілі метелики у міжреберній коловерті
І втомлений міст-коханець тримає в обіймах вант.
Усе що в тобі відсутнє – створило ілюзію смерті.
Створило і ніжно світиться – зайвою сотнею ват.

Ніжність моя, послушна. Слухай, як все сплітається.
Серце лозою стиснуте - ворушиться і росте:
Це ніби тримати небо. Не в змозі, але тримаєшся.
Усе, що в тобі відсутнє – заповнить собою все.

Переодягнена біда
Зустрілась у житті мені
Не розпізнав її у білому вбранні
Впустив до себе навесні.

Вона жила, вона сміялась,як всі
Насправді, бавилась життям
Для неї ми лише мішені прості
Вона прийде, і ти віддаш все сам.

Нехай живе, нехай сміється,як всі
Нехай приходить знов
Людина сильна,в неї мрії є
Біду поборить любов!

Буває серце плаче й тужить
І душу смуток огорта.
Як усміхнешся,милий друже,
То й забуваю про літа.

Що вже мина життєве літо,
Й до осені всього лиш крок.
Та іще хочеться любити,
Нам же так хороше удвох.

Мені даруй кохання квіти,
Теплом та ніжністю зігрій.
Найщасливішими на світі
Тоді ми будем,любий мій.

2014 р.

Ти не просто жила,ти горіла життям,
Встигнуть прагнула дуже багато.
Непомітно отак пролітав день за днем,
З буднів вміла робити ти свято.

В спілкуванні з тобою так легко було,
З ближнім горе ділила й турботи,
Тебе знало і місто,знало й село,
А тепер ми усі у скорботі.

Добротою осяяний кожен твій крок,
Ти й найменшому вміла радіти.
Полетіла душа твоя аж до зірок,
Плачуть вірші твої,наче діти.

Ти творила добро,ти співала пісні,
Вірно й віддано Богу служила.
Образ світлий твій ми не забудемо,ні,
І трояндами встелим могилу.

2003 р.

Незабутня сторінка історії,
Мов удавлена в аркуш печать...
Я не буду в печах крематорію
Віхтем сажу ніколи стирать.
І не стану копатися в попелі,
Щоб свідоцтва наруги знайти
Тут, де землю сльозами затоплено
Тих, кого умертвили кати.
Хоч нудотне щеміння повинності
З кожним роком сильніше в мені, –
Я безсилий зібрати і винести
Крихти праху в закритій труні.
Йде екскурсія по території
І туристи скорботно мовчать, –
Небуденна година історії,
Мов удавлена в аркуш печать...
17.07.15

Прийшла зваблива ніч, незнано-таємнича,
Мені розповіла казкові знаки снів.
Від губ лишила слід на сонному обличчі,
А душу понесла у безміри світів.
Плила у небуття кудись на її крилах,
В оманливі краї безумства та утіх.
Шаленої снаги ілюзіями вкрила...
А ранок-реаліст узяв мене на сміх!

Бумажки,книжечьки и идолы-плакаты
На право и на лево календарики дают
По телевизору опять рекламы, разные дебаты
Один другому депутаты в "Раде" морды бьют.

В програмке, или в книжке прочитаеш
Что депутат(от лат. deputatus — посланный), который морду бил -хороший ангел во плоти
Да,очень многого о нем не знаеш
Ну а потом за выбор свой неправильный плати

Один из депутатов был на зоне
Другой, ну типа, за народ родной страдал
А третий, вдруг уехал за границу к тете Тоне
Да, интересно, сколько денег он украл?

Политика - она для одаренных
Для тех,кто по уши залез в дерьмо
Для тех, кто любит кучу денег незаконных
И как не мойся все равно останется клеймо

К нам выборы опять прийдут осеннею порой
И все толпой народ пойдет голосовать
Конечно список кандидатов и большой
Подумайте! кому свой драгоценный голос отдавать?

17.07.2015

Смердіти можеш ти до згину,
Чи красти речі в магазині,
Та друга поважай дружину:
Вона - святіша від святині!

В очах у друга блиск довіри,
І усміх, наче їв малину,
Й тобі він, вірячи без міри,
Вруча єдиний скарб - дружину.

Твій друг у справах їде з дому
До Перемишля чи Вроцлава,
Ти проводжаєш до перону,
Цілуєш в щоки - зліва, справа.

А вже як потяг в даль полине,
Вагони стануть як пігмеї,
Не йди до друга ти дружини,
А повертайся до своєї.

Хай навіть добрий маєш розсуд
Тягтнути хрест її на карку:
Купити хліб, помити посуд,
Собаку вигуляти в парку,

Допомогти - роботи ж купа,
Та звідки знаєш, запитаю,
Що кров не вдарить нижче пупа,
Коли вона позве до чаю?

І як оголяться хоч трішки -
Підступні вибрики у долі,
Дружини друга гарні ніжки,
Який тепер мов кістка в горлі.

О, тут не вистрибнути з кола,
Нечистий вже наставив ріжки:
Все розпочнеться мов спроквола,
Спочатку - хихоньки та смішки:

- Ням-ням, яка гарнюня ручка!
А далі знов, по шурхотанні:
- Ой-ой, зіскочила обручка!
Ще мить - і ви вже на дивані.

Та де і візьметься напруга
І відчуття, що гріх огидний:
- О, Боже, це ж дружина друга!
Але ж нівроку - халамидник.

Він там працює, як в угарі,
В готелях замерза по правді,
То дістає якісь деталі,
То виступає на нараді,

Де розкрива суспільні теми.
Та поки він згора в накалі,
Ти, як типовий син системи,
Своє уперто робиш далі.

Оце вже, виродку, в достатку,
Уже затія не в охоту.
Рука штани шукає й шапку,
А очі - двері, дати ходу.

Ти ще белькочеш щось нездарно,
Нема лиця, нема фасону.
О, ні, це не мине безкарно -
Підступний вдар не по закону.

Але крива у долі смуга,
До світла є і тінь у неї:
Коли був ти в дружини друга,
В ту хвилю був я у твоєї.

2015

Десь там, за небом - ти шукаєш те, що тобі треба
Не розумієш,що воно не там,а поряд, і забий на гордість - руку простягни.
Літати треба, дивлячись на небо!
У іншому випадку ти впадеш,ти винен сам, і не стогни...
11.07.2015

Музика торкається небес
І летить по вулиці крилато,
Гопака відшкварює « Рамзес» −
(дивний позивний) – товариш тата.

Хлопці повернулися з війни,
Та не зовсім, тільки у відпустку,
Бабця славить Бога, що живі
І сльозинка скочується в хустку.

Всі радіють: тато мій живий,
Я запитую, чи гоїться плече,
Та й дідусь сьогодні говіркий,
Мама в кухні пиріжки пече.

Тішусь я, підемо по гриби,
Будемо рибалити ми з татом,
Вулики перенесем в дубки,
Де жоржини зацвіли строкато.

Я не хочу , щоб була війна,
І не хочу татка я втрачати,
Надішлю до Путіна листа
Де напишу: «Годі воювати!

Я малий, але багато нас,
Хлопчаків, дівчаток малолітніх,
Хто нас поведе у 1-й клас,
Хто пораду дасть в роки освітні?»

Музика замовкла навкруги
Ніч ґаздує, полягали спати,
Я не сплю, рахую лишки-дні,
Міцно-міцно пригортаю тата.

16.07.15.

Таке відчуття,що це не той я
Я інший,якийсь не такий,як раніше
Мене не цікавить вже думка твоя
Все сіре,тепер виглядає куди яскравіше.

Сліпим був,став зрячим - це боляче було
Та біль був потрібний, як не крути
Тепло моє серце знову відчуло
І тільки вперед воно буде вести.

А там, попереду,стільки нового
Занадто вже довго був в забутті
Все саме найкраще залишу з старого
Я стільки ще маю зробити в житті...

09.07.2015

Іванович, Васильович –
мої учителі
уже мене очікують
по інший бік землі.
А я усе по-чорному
сапаю лободу.
Чекайте – не очікуйте.
Я ще по ній іду.
Ще і літа попереду,
і не одна весна.
Домовимось у середу.
Я принесу вина.
Тоді і поговоримо
утрьох і віч-на-віч.
І за здоров'я вип'ємо,
і за найдовшу ніч.
І разом посміємося,
як це не раз було,
над нею окаянною.
Хай поле ще зело.
О, я її не слухаю.
Докошую траву.
Не п'ю я оковитої,
то може й доживу,
що ви мене почуєте
і вітром у полях,
і піснею, і зливою
води у ручаях.

                              07.2015

У данину мені нічого не попало.
А спадщина моя – це не одна сума,
і буде у дітей хорошого немало,
якщо на цій землі живу я не дарма.

Але така біда у племені моєму,
що кожен дістає не наше, а своє.
Тікаємо у світ, аби іти окремо
і мати капітал на інше житіє.

І доживаю я ні бідно, ні багато
на власні мозолі і пенсію скупу.
І думаю, що є за все висока плата –
і за пролитий піт, і випиту ропу.

І не таю гріха – що багатію снами,
і правдою не пру на істину одну.
Лишаюся іще, аби іти за вами –
високими людьми на кожному лану.

І Архімед не мав опори отакої –
нової на підйом, готової до бою,
аби хитати світ і не ламати дім,
де і нащадки є, які підуть за мною,
і я іще іду широкою ходою,
і крутиться земля у поступі моїм.

                              07.2015