Набачилися небо і поля,
що в Україні є іще поети,
які на злеті видимі здаля,
але і їм буває не до злету.

Минає революції пора,
за нею інша нібито на часі.
Ну, де ви, просвітителі пера,
що не відповіли мені ні разу?

Ну хоч би щось пораяли мені,
полаяли, як у часи радянські.
І невідомо, чи то я на дні,
чи у «Дніпрі» одні пісні циганські.

Ой не водою повниться журнал.
Пливе за течією неповторне.
І буде у редакції аврал.
Мене почули нині, як і вчора.

Але фальшиве соло не дует.
Руки нема, а треба дві, буває.
І Луківа не радує сонет,
що є поет, якого ще немає.

А я піду із Перцем заодно
і втну, – біліє парус одинокий.
або, – реве та стогне Дніпр широкий...

Але нема надії все одно.
Мої листи потрапили на дно.
Дніпро широкий,
                              але ще й глибокий.

                              2015

Я промінцем торкнуся твоїх брів,
Твоїх очей у оксамитовій усмішці...
А потім вип'ю гамір  втомних днів,
Підправлю візерунки на лляній маніжці.  

Ти заговориш в сні про теплий дощ,
Про слізно-тихострунну місячну сонату.
А промінці світитимуть впродовж...
Леліючи на скронях відблиск зорепаду.  

Я  вітром дотулюсь до твоїх уст,
Жбурну пелюстки айстр в п'янкі обійми ночі...
Жоржиновим багаттям розгорюсь.
Серпневі сни мої розцвічені й пророчі...

2015 р.

Починає життя вигравати веселкою барв…
І коли вже не знаєш, чи «завтра» ще буде у тебе,
Дивний коник зелений сюркоче собі з-поміж трав,
Позолочений промінь освітлює клаптики неба…
Він освітлює душі…і миті…і лиця усі
Тих людей, які вірні тобі, хоч не завше помітні…
Ти карбуєш цю мить – неповторно єдину в красі,
Бо на обрії вже зачекались птахи перелітні…
Ти освячуєш день, ти освячуєш ті імена,
Які серцю натхнення дали і нескорену вдачу…
І тебе ще тримає стихія оця неземна,
Бо смієшся тоді, коли інші приречено плачуть…
Ти щаслива…щаслива, бо щастя до болю просте –
Просто слухати голос і в голосі тому тонути…
Просто вдячною бути всім Ангелам світлим за те,
Що не носиш ні гніву, ні злоби п`янкої отрути…
…Починає життя вигравати веселкою днів,
Коли вмієш простити того, хто зламався у герці…
Коли віриш у магію щиро промовлених слів
І плекаєш добро
в незрадливому
світлому
серці…

макоцвітно
купи дерті
всі розкуті всі відверті
всі при гаслах
правда квола
край парканів заборола
всі діяльні та ікласті
консервуються напасті
приглядається малеча
не стихає ворожнеча

всі у ражі
полк - в атаці
недоторкані в палаці

рід загиблого в скорботі
свічі
тиша у кіоті

кадри
коди
сотні ран
фільм
старий кіноекран


2015

Вовки віків стоять переді мною.
Мутний і м’ятний холод під крилом.
Я все життя готуюся до бою
З дурним собою, з космосом і злом.

Всесвітнє зло в собі перемагаю,
Скриплю зубами та бреду вперед –
Як воїн в Січ, а чи чернець в Почаїв,
Бджола на мед.

А золота мелодія осіння
Тече в мені та тче в мені звізду,
Немов Творця Всесвітнього насіння,
Мов іскру, що у люльці я задув.

А потім буду тихо усміхатись
І думати про вічність і сестру,
Про те, що в мене ще немає хати,
Хоча, можливо, скоро вже помру.

Про те, що вірш неписаним зостався,
Некоханою Муза та, що... ах...
Про те, що часто гірко помилявся:
В зозулинім гнізді – надводний птах.

Про те, що… те, родинне і таємне.
Утробне і всесвітнє водночас,
Божественне в Якутії і в Ємені,
Над нами, в нас.

Тінь мого болю блідла і здригалася.
Гуляла думка, як той вовк в степу.
Шість перших років у душі зосталося,
Все інше – до безсмертя –
Прах і пух.

Росинка крові.
Саморобні істини.
Солона світломузика зорі.
Болю.
Чекаю,
Доки Сонце вистигне,
Щоб я пізніш за нього не згорів.

10 серп. 15.

На пні сидів - такий малий,
Що ледве маківка видніла.
Прийшов на пляж із ковили -
Та й малював собі Ахілла...

Купали песиків, дітей,
Мелькали м`ячики і п`яти.
Між покемонів, карт, костей
Стирались контури - уп`яте...

В корзині тітки – сік, пляшки,
Люстерко тріснуте зі скотчем.
Набридли вила і горшки.
Героя в хату жінка хоче!

Щоб тога синя, ще й вінець.
Сандалі просить пурпурові.
Пішла робота нанівець…
Але сподобалось корові.

Не торгувалася, ураз
Взяла картинку чорно-білу.
Кума замовила Кавказ,
Тореадора й кішку Мілу.

Торс худорлявий. Хисту - брак.
Закляк безгубий син Фетиди...
Продав Ахілла - за кисляк.
Накидав обриси кориди.

Край лепехи зібрався люд.
…змалюй-змалюй … - дзуміє Зося.
Прокраяв потемки салют.
А може… то мені здалося.

Підвівсь художник, всім «пока…».
На пні розстелена газета.
Доріжка місячна, липка -
Медок лила Єлизавета.


2015

Личко миле в ластовинні...
Це не знак провини.
Ні, це Божа нагорода
Хорошому роду.
Навесні, як ластів’ята
Озвуться з-під стріхи,
Ластовиння, немов сонце,
Все довкруж освітить.
Тож соромитись не варто,
Не варто вмиватись,
Коли ластівку побачиш,
Що верта до хати.

Гірчить полином моє серце і тужить,
Душа твоя щира на Небесах.
Нема тебе більше,коханий мій друже,
Ти не прийдеш наяву,лише в снах.

Для мене ти доленьки був подарунком,
Єдиною втіхою,світлом в вікні.
Приємно згадати солодкі цілунки,
Бо так одиноко без тебе мені.

Я була з тобою безмежно щаслива,
Кохання і досі палить вогнем.
А ласки твоєї зоряна злива
У ніжності росах купає мене.

2004 р.

Вже літечко минає.Спасівка достигла,
Господнєє Преображення відзначаєм ми.
На стіл матуся скатертину простелила,
Пахучий мед поклала й свіжі пироги.

Усе освячене у храмі:яблука рум"яні,
Солодкі груші,сливи й виноград.
Щедро пригощає нас дарами
Яблучний медовий пречудовий Спас.

2013 р.

Я дивлюся крізь пальці : утікає в пісок
гравітація слова, вар ніяких думок.
Атрофія бажання не стискає кулак.
Сорок ртутного плюса – є такий зодіак.
Бедуїни-поганці – каравани жари
з Аравійського краю привели як дари.
Серпень – золото літа, пожовтіло зело.
Спас медовий у храмі витирає чоло.
Я дивлюся крізь пальці: капіляри жаги
безтілесно-беззвучні і не мають ваги.

14.08.2015

Дождь просочился, как в пустыне родник,
Сквозь злой песок температурного сна.
Жары подобной обжигающий лик
Глядит из прошлого, где скрыта война.

Я вспоминаю, как плескалась вода
Под крышкой фляги, что свисала с ремня...
Вновь память юности вернулась туда...
Вновь сны из прошлого тревожат меня...

Хотя, возможно, это вещие сны
Большой войны, что обивает порог,
Костров забвения, дымов пелены,
Безводной скудности военных дорог...

Так кровоточит память-сон... И пока
В бреду я слышал, как поет Гамаюн,
Из зноя ночи протянулась рука,
Достав истерзанную душу мою.

И переливами душа напилась...
И я к источнику, как путник, приник...
Звонок- из прошлого? Грядущего связь?
И ты- на связи, как журчащий родник...

И этой ночью нам жара- не жара.
И этой ночью нам беда- не беда.
Вся наша жизнь- преодоленье преград,
И ты желанна мне, как в жажду вода.

Сотрется с темени испарины зной.
Лишь будь на связи. И звенит аппарат...
И в скором времени ты будешь со мной...
Кто вышел В ЗАВТРА, тот ушел ИЗ ВЧЕРА.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115081501062

Відлітають хмари в сиву осінь,
Як і наші золоті літа.
Я ж тебе кохаю, мила, досі -
Ти для мене юна й молода.

Я ж тебе сьогодні, в день святковий,
Коли ти забула, скільки літ …
Відведу у дивний світ казковий -
У бентежний, неповторний світ.

А літа летять у сині далі,
Облітає листя у саду,
І в такій божественній печалі
Все люблю, як милу й молоду!

І як в день весняно-світанковий
В своїм серці пролісків нарву.
І повір, кохана, це не спомин
Я тебе кохаю наяву.

Пам’ятаєш, біля моря вечір,
Коли хвилі лащились до ніг,
Я торкав твої засмаглі плечі
Та ніяк освідчитись не міг.

То були такі душевні муки!
Та ти знаєш, я не златоуст.
Я несміло взяв тебе за руки
Й перший раз торкнувся твоїх уст…

То було немовби тільки вчора,
Перед нами в мріях цілий світ,
Хто кохає – той живе без горя
В шістдесят і в дев’яносто літ.

За вікном бентежить сива осінь,
І ясна всміхається печаль.
Я ж тебе люблю так щиро й досі,
Що мені і юності не жаль…

2013 р.

Я хочу тебе убити,
Волію тебе розчавити.
Ні! - цицькою, як дитинку,
Як немовля те, бавити!

Я б на дуелі встрелила
Влучно тобі між очі…
А знаєш, коханий, сниш мені
Щоночі… Щоночі…

Скільки сліз терпких витекло –
Їх уже не боюся…
Тому, як колись ти вчив мене,
Дзвінко сміюся.

Може, колись, по смерті,
Підемо вдвох на небо -
Скільки ж літ довгих прожито
Без тебе… без тебе…

Знаю, тобі байдужа
Віршів моїх поетика
Вони, як і пристрасть до тебе -
Суцільна еклектика.

14.08.2015

тіло – не ґрати
розум – не ґрати
люди – не ґрати інші
дуже легко програти
важко стати да Вінчі

тіло – ілюзія
розум – ілюзія
люди – ілюзія або й ні
всі на щоденній війні
(це знає не тільки Грузія)

тіло – тваринне
розум – нітрохи не менше
люди для тварин – тварини
ніхто
нікому
нічого
не винен –
це знаємо навіть ми

але будьмо людьми

2015

Народилася 31 березня 1935 року в м. Кременцi на Тернопiльщинi в родині священика. По закінченні семирічки вступила у 1950р. до Острозького педучилища, а за рік перевелась до Костопільського педучилища. Вперше заарештована 13.03.1952 р. ще 16-літньою, вдруге— 20.05.1952 р., і засуджена Рівненським обласним судом за ст. 54 КК УРСР до десяти років позбавлення волі «за складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». На волю вийшла 23.12.1954 р., реабілітована 11.05.1992 р.
За «оргнабором» у 1955 р. приїхала на Донбас, де починала різноробочою на будівництві. Працювала в м. Макіївці на труболиварному заводі, керівником драмгурка в шахтарському сел. Ханжонково, друкарем в Донецькій обласній друкарні.Одночасно заочно навчалася в школі робітничої молоді, Донецькому індустріальному інституті, на театральному відділенні культосвітньогоучилища. Перші публікації в періодиці з’явились у 1964 р. У 1965–1971 рр. здобувала вищу освіту в Московському літературному інституті ім. Горького. З 1984 р.— професійний письменник.
Член Спілки письменників України з 1984 р.
1989 р. була членом «ініціативної трійки» зі створення Товариства української мови на Донбасі, у 1990 р. стає членом оргкомітету зі створення Народного Руху України; обрана до Донецького проводу РУХу; учасник установчого з’їзду НРУ в Києві. Член Національної ради ДемПУ. Лауреат літературного конкурсу «Шістдесятники» за 1996 р., премій ім. О. Білецького в галузі критики, ім. В. Марченка в галузі публіцистики за 1997 р.
Померла 11 березня 2001 року від інсульту. Похована на батьківщині в м. Кременці на старовинному монастирському цвинтарі.


«З пісні слова не викинеш».
Прислів’я

Не викидайте слова з пісні —
Воно в рядку одвіку стало.
Опам’ятаєтесь, та пізно:
Було, і зникло. І пропало.
Здавалось, шкода невелика:
Замінимо і не помітим.
І вже не пісня, а каліка,
Мов птиця, що з крилом підбитим.
А слово світляком летючим
Блищить і в руки не дається.
А слово блискавкою з тучі
Гримить, і сердиться, й сміється.
Ви думали: слова — полова.
Ви думали, а ми старанно...
Не викидайте з пісні слова —
Залишиться болюча рана.

***
І все вернеться на круги своя,
І вийде правда і промовить слово.
Дороги, що ходила ними я,
Постеляться мені під ноги знову.
І я знайду ті молоді сліди,
Почую пісню, що тоді звучала.
З тих чорних днів неволі і біди
Поезії витоки і начала.
Вона пробилась і зійшла до нас,
Як сонце весняне у небі синім!
Сильніше всього в цьому світі — час,
Та перед правдою і він безсилий.
Сто раз убита, оживе вона,
І гляне в душу, і промовить слово.
Прокляті і забуті імена
Повернуться й засвітяться нам знову.

Починається час: розпланований ранок миттєвий,
Не забути блокнот, парасолю, себе і берет,
А в цілому життя як життя, не змінилось суттєво,
Тільки день силоміць, як зловмисник, за горло бере.
Починається час рахувати курчат і картоплю,
Прихистити врожай, готувати себе до зими,
Дочекати Різдва та у нім почуватися добре
І зустріти весну, долічивши лише до семи.
Починається час невідомого того початку…
Я стою перед ним – зимна річка, а треба ввійти,
І засмага моя – проминулого літа печатка –
Із водою сплива за невидимі греблі й мости.
Я чекаю, коли та ріка обійде циферблати
Континентів далеких, морів дивовижних – усе.
І повернеться знов, я на березі буду чекати,
Поки човен життя мені літо моє принесе.
2015

Ховає, як решту безцінну, вологу з небесного ока
у пазуху, в жменю, за скельце озерного дзеркала
заморений серпень і міряє-міряє місяця кроки –
довідує - скоро чи скоро прихід і чи кликала?

Ота, що заходить у обрію двері ледь-ледь розпашіла,
хоч ранок ще сипле між трави прозорої патоки,
та згодом, достоту, захмарює душу, остуджує тіло
землі й небесам, навіть людям. У прагненні доторку

так хочеться бути до смутку потрібною всім і нікому,
так охряно-сіро-брунатно-багряно-мінливою…
І мариться серпню безтямно під сонцем граничної втоми,
і падає вечір в кропиву достиглою сливою.

13/08/15

Ти ввійшов у моє слово
Перечепився за крапку над буквою «і»
Підписав документ під грифом «усе цілком випадково»
І розійшлися кожен при своїй правоті
Шукаємо власні рими
У шухляді тисяча і один білий вірш
В твоїй заміській квартирі леви стережуть твою схиму
А ми стережемо свої почуття незгірш
А, може, трохи лукавим
У тенетах з точкою виходу інтер_нет
У кав’ярні навпроти вистигає дві філіжанки кави
Між стільцями велика відстань - сьогодні не наш парад планет
14/08/15

Чотириста тридцять шість,
чотириста тридцять сім,
чотириста тридцять вісім, частина друга...
Війна — не війна, а так...
Війна — не війна, а так...
Чому ж не спада напруга?
Чотириста тридцять два,
чотириста тридцять три...
сто десята!
Кривава, жорстока, зла,
Кривава, жорстока, зла -
Завзята!
Донецьк, Золоте, Луганськ,
Станиця Луганська,
Щастя...
Дебальцеве, Іловайськ,
Авдіївка і Шахтарськ,
Попасна...

Зірвався вітер, трохи натрусив
Зірок із неба. Кажуть – Персеїди
До нас летять, бо вже дождали жнив
І вже повидло зварене в сусідів.

Цвіркун пече вечірній ритм-енд-блюз,
Надворі пахне серпнем. І ліниво
Дзижчить комар. Закрило небо шлюз,
Молитися ще довго нам про зливу.

Щербатий місяць тихо підійняв
Себе у небо сонцем розігріте.
У полі повно перезрілих трав,
Ще кілька днів – і відлітає літо.

2015

Некрасивий, аж страх.
П"ятиюрідний брат Квазімодо.
Ні по шкірі мурах, ні бажання почути пісні.
Притулилось дівча, бо лібідо, бо зірка, бо мода.
Оченята тернові, а кінь - при її борозні.

І чого б то мені уявляти понтони і свічі...
Після празника всі розбредуться по залах, кутах.
Він купив їй браслетку, парфум дорогий Nina Ricci.
У конвертах вітання. Вона ще не знала кнута.

На сукенці атласній - квітки, на волоссі лелітки.
Научає сестра, як тримати поділ, стремено...
І ніхто ж не спиняє оцю - одинадцяту - Лідку.
Туш її попливла. А жених кутуляє стегно.

Витирає тоненькі вуста, запиває шампанським,
Обіцянки записано, складені речі й контракт.
Премійований він у Парижі, у Сопоті, Гданьську.
Якось буде... Віагра в кишені - не домисел, факт.

Лікував печінки, фарбував сивину, пив настої.
Про дитячу кімнату велися розмови, авжеж.
Крав найпершу свою ще в період Афгану, застою.
А тепер повезе вісімнадцятку до узбереж.

...Витиратиме їй молодий гондольєро сльозини,
Розкошує сьогодні - бо свайба маестро! - юрма.
Ну, немає для Лідки добрячої з бука лозини.
Надивилася Лідка феєрій-казок сінема.


2015

Заснули бурі...обіймає штиль...
Думки шалені укладаю стосами.
Любов пішла, торкнувшися ледь косами...
Мені до тебе - безкінеччя миль.

Зламаємо омріяний паром,
Усі надії скинемо у Лету ми!
Що до основ оспіване поетами,
Не осягнути, певно, нам обом.

Безжально час поїсть усі сліди,
Не впише наше щастя у історію...
За те, що я ім'я твоє повторюю,
Мене надмірно, любий, не суди...

Чарують мене твої очі зелені
І ваблять та пестять губ пелюстки.
В житті мені більше нічого не треба,
Лиш ти була б поруч ще довгі роки.

На тебе молюся,мов на богиню,
Готовий я руки твої цілувать.
Перед Всевишнім впаду на коліна,
Подякую щиро за цю благодать.

За доленьки щедрий такий подарунок,
Що найцінніший всіляких скарбів.
П"янить і дурманить кохання трунок,
Про щастя таке я і думать не смів.

Ні,це не сон,ти зі мною насправді,
І ніжності пісню співають серця.
Нині живу я,наче у казці,
Нехай їй ніколи не буде кінця.

2014 р.

Порожньо в батьківськім домі,
Не живе давно ніхто в нім,
Простір травам,споришам.
Та ступлю лиш на подвір"я,
Чую голос,ненько твій я,
І щемить моя душа.

Чорнобривці,рута-м"ята
Та барвіночок хрещатий
Тут росли, - дитинства квіти.
Ніжний запах матіоли
Не забудеться ніколи,
Скільки на цім світі жити.

2015 р.

терпіння вчуся цілорічно
терплю цейтнот катастрофічний
терплю всі вибрики погоди
терплю місця винагороди
терплю Юрася нетерплячку
кота на книзі друга сплячку

усім близька своя сорочка...
даю доріженьку "синочкам"...
мовчу коли обважить свинка
коли засмічена зупинка
терплю...
терпіння - панацея!
шерепа терпить корифея
навіси терплять рух дверей
шерепу терпить корифей
терпіти ліпше ніж кричати
терплю в реаліях у чаті

терпіла бевзня і єхиду
терпіла мудрість мат огиду
терпіла визиски і бучі
терпіла біг овечки з кручі
терпіла ікла у долоні
терпіла біль у зубі в лоні
терпіла кризу словотечу
терплю нікому не перечу

терпіла міць напругу старту
дошкульність вітру солод гарту
терпіла насміхи та кпини
терпіла сходження лавини
терпіла славу і наскоки

нарешті - пагоди високі



2015

Тисячоліття до ума і вміння
ішли угору і росли числом.
Точили древо, кістяки, каміння.
Учились жити між добром і злом.
І ось тепер, фактично на вершині –
люби себе і лайкай слово «Клас!».
І що з того, що світ на волосині
і унизу чекає «Фас!» фугас.

13.08.2015

Вже осінь в літо айстри принесли,
А ми іще побавитися раді
Теплом і сонцем, піснею бджоли,
Красою жита, яблучній принаді.

Серпневі квіти - скоро падолист,
І літа залишилося - у жмені!
Одразу у душі, мов сценарист,
Відтвориш осінь у багрянці кленів.
08.08.15

Війну не кличте в рідний дім -
В палац, квартиру, в сад і в хату.
Сто раз подумайте об тім,
Не знайдеш потім винуватих.

А ви накликали біду,
Ви смерть покликали до хати,
Страшенну варварську орду,
Щоб з горя посивіла мати.

І не гадали ви, що враз –
Війна на вашому порозі.
І біль, і страх, не до образ,
Розруха, смерть синів і сльози.

У світі істина стара –
Серед своїх нема месії.
Снаряд летить, не розбира,
Хто за Вкраїну, за Росію.

Ви стільки разом прожили,
Вже діти виросли, й онуки.
Було і слави, і хули,
Ви знали щастя й серця муки.

Не цінували ви добро,
І сад у яблуках, раїну.
Для вас нерідним був Дніпро,
Хоч народились в Україні.
31.07.15

Надлишкова самотність графічно малює трояндові риси -
чорно-білі дотичні кути до блакиті, що в стилі модерн.
Вона каже, що їй двадцять п'ять, що наївне з жагою сплелися,
Відчуваючи під архаїчними тропами зрадницький терн.

Хуртовиною списаних книг розлітається жадане й любе,
В задзеркаллі химерних істот кожен істинно бачить себе.
Вона прагне змінити минуле, так нещадно шукаючи згубу
Для тих хвиль, що ховають кита, який поряд із іншою йде.

Вона знає, як твориться звук у перлиновім просторі мушлі,
Загадково всміхаючись будить в собі неприборканий хист,
мимоволі стискаючи нерв, розбиває обпалені кухлі,
щоб зібрать намистини для нього у сотні лялькових намист...

Море переживе нас всіх.
Втопить наші приховані гордощі,
з тихих благань домалює святий оберіг,
замість молитви прибоєм розіллється поночі,
відзвук цілунків сховає на мулове дно,
і молоком на каміння збіжить разом з піною,
власним кордонам розмиє невидиме тло,
граючи відблиском миті на хвилі з годиною,
щиро і пристрасно буде гойдати зірок
поодинокі зітхання в серпневому золоті.
Море дозволить зайти в нього лиш в напівкрок
і розчинитись у нашої приязні холоді.

Ті, що за правду вбивають
Кров’ю душаться, знаєш
Лиця ховають в забралах
Правду в труну не сховаєш

Як хворий лежиш в постелі,
То знаєш, що буде з тобою.
А в них крила вищі за стелі
Проб’ють броню болю...і воля

Поглянь у кого ти стрілив
Дощі китайками скрили
Червоним і чорним снігом
Впа́де правда на ваші могили...
2015

В очі! В очі дивись!
Як дивилась у перше побачення.
Знову погляди наші злились,
І все інше не матиме значення
Для тебе і мене.
Ти очей не відводь.
Не вдавися сльозами солоними.
Що відходить- скоріше відходь.
Ми помалу коханням холонемо...
Хай минуле- мине.
Де той присмак ночей,
Що пили, мов масандрівські вина?
Присмак зради в гортані пече.
Що ж мовчиш? Відчуваєш провину?
То скоріше винись.
Очі в очі! І пий
Напій смутку, можливо востаннє.
Ти осліпла. І я мов сліпий.
Сльози залишки змили кохання.
Ще не пізно. Спинись.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115081300972

Володар час, зірковий майстер,
митець, художник, кутюр’є,
малює світ, псує фломастер,
та не біда – ще досить є.
Невдало скраяв – у корзину.
Така є кнопка «деліте».
Чорніє час у злу годину
і геть жене усе святе.
Коли вдається, час осанну
співає ладу і красі
та днину, тиху, не захланну,
купає в ранішній росі.
В його творіннях ми – олія,
живі мазки земного дня,
якби іще не амнезія,
не суєта, не біготня.
Усе дороги і дороги,
де перечепи, твань баюр.
Отож всі погляди під ноги –
там проза яви без купюр.

А час не відає спочину.
Сізіфа труд – то не його.
Шукаю риму в цю хвилину
і не находжу крім «Ого!».
Оце Ого є дивування
(ушир і вглиб кінця нема),
німе питання споглядання
і розпач бідного ума.
В уяві цокає годинник,
а час зоріє угорі –
і, мов картяр, цей мега-чинник
тасує світ у мега-грі.

12.08.2015

Вони питають: як давно ви одружені? і до речі,
давайте якось подивимось ваші весільні фото.
Ти намагаєшся їх відмовити ґречно.

Що з того, що в нас ніжності, як на картинах Джотто

Що з того, що між нами стільки гарячих ниток,
що їх стає видно неозброєним оком
Що це дає, як шанс нащ з водою витік
і розчинився в морі чужім, глибокім.

Вони кажуть: ви одружені, це безпомилково
Вони кажуть: діти у вас будуть дуже красиві.
Ми сміємося знічено і нервово
і обіймаємось - втомлені, але щирі.

09.04.2015

Вона не запитує внучки - чи є кавалер.
Ріка Вмиротворена Старість без вигинів плине в спокуту.
Десь там, ще дівчатком, у мревищі ящурних ер,
Ця жінка зривала у голод пирій та крислату цикуту.

Не вмерла, тому призвичаїлась трути варить.
Повз неї - за межі галактик - орли, цвіркуни, зорельоти...
Галасвіта роми - вивчати урду чи іврит...
А жінка прикрасила півником піч, наплела живоплотів.

На свічечку нетлі летіли, на аркуш - рядки.
Писала тому, хто не став ні коханцем, ні степенним мужем,
Лишився на стежці край школи - за помах руки.
Була і вродлива, і сильна, й до рідних-чужих небайдужа.

Тепер не запитує ніц. Дяка Богу - жнива.
Калина рясна, виноград зав"язався, газета на призьбі.
Гойдлива срібляста ріка - до мого рукава...
Хустина ажурна - під Кузькою, знаю, куплялася в Ризі.

Вона помолилася. Каже про шум в голові.
Розказує те, що смішило в Сенчі та морозній Теплівці.
О нивко матусина, ще половій, половій...
Як страшно узріти "кінець" на строкатій буття кіноплівці.




2015

-Ой , бабусю, можна в гості піду до Макара?-
маленька онука в мене запитала.
І дівча не стало відповідь чекати,
на п`яті крутнулось і побігло з хати.

Та не довго з другом дівчинка погралась:
мчить через дорогу, мов собаки гнались.
- Що там знову сталось?- питаю онуку,
а дівча свою бабусю хватає за руку:

-Ой, Макара покарали, пішли в куток ставити,
бо маленьке кошеня вчив в тазочку плавати!
- Ну , а ти чому прибігла і мерщій до хати?
- Я теж плавати учила- йду в куток ставати.

2015 рік

Народився 13 грудня 1928 р. у с. Сільце Горохівського району Волинської області у селянській родині.
У 1947 р. вступив у Львівський державний університет, відділення «логіка і психологія» філологічного факультету. Після закінчення став аспірантом Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України (1953–1956). Працював викладачем української літератури Полтавського педаго гічного інституту (1956–1959), старшим науковим працівником НДІ психології (1959–1960), завідувачем відділу прози журналу «Вітчизна» (1961–1962), старшим науковим працівником відділу психологічного вихо вання НДІ психології (1962–1965), відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу» (1965–1972).
У січні 1972 р. заарештований, а в березні 1973 р. засуджений за ст. 62 ч. I КК УРСР за виготовлення і розпов сюдження документів «самвидаву» до семи років таборів (відбував у ВС-389/36 у Пермській області) та п’яти років заслання (у Бурятії). Звільнений у жовтні 1983 р.
Автор книг, численних статей з літературознавства, психології і релігієзнавства; поезій, перекладів із німецької, англійської, російської мов на українську.
Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1993). Дійсний член Української Вільної Академії Наук (США, 1996).
Помер 1 грудня 2014 р.

І знов та камера, і знов ті стіни
І знов та пляма на сірій стіні,
І знов той запах кислозастійний
Каламутиться десь на дні.
І тим самим віконцем голим
Повертається темне коло.
Знов та лампа, холодний морок,
Дні і ночі з кутка у кут.
Десь застигло житейське море
І затерпло в маснім вічку.
І пронизує наскрізь вас
Найдорожче в людини — час.
Драма, власне, скінчилась і змеркла.
Хто тут виграв і хто програв?
На запльованих східцях до пекла
Хтось розбиту ліхтарню вкрав.
І викапує крови дурман
У холодний туман.
Жовта камера, жовті стіни,
Жовта лампа і жовті сни.
Жовкне пам’ять про білі тіні
І зелені вітри весни.
І тягар спопелілих днів —
Як холодний криштал на дні.

Матері-страдниці

Далека, самотня й далека,
у цілому світі одна,
дні і ночі, у студень і спеку,
до мене летить вона.
Рідна, як пісня з колиски,
тиха, як свято волинське.
Готова завжди до страждання,
до горя, до болю і втрат,
вона віддала б останнє
й терпіла сама стократ,
щоб доля мене ласкала,
щоб лихо мене минало.
Але у безсонні ночі,
як ноги і руки гудуть,
гнітять її сни пророчі
про тернями вкриту путь.
Що я не такий, як люди,
і щастя мені не буде.
Навколішки в тихій молитві,
як страдниця і як свята,
благає вона захистити
і небо мені пригорта.
А потім свої скорботи
топить у вічній роботі.
Розгойдані темні хвилі
лягають в тюремні сни
і носять уламки милі.
То образ її між них,
чи тільки страждання безкрає?
Я знаю: любов не вмирає.

Одягну білу сукню для тебе із ніжної зваби
Плавні вигини тіла покриє легенький сатин.
І з'їдатимуть очі мене, неймовірні нахаби!
Я зійду у реальність з твоїх ілюзорних картин.
Малюватимем щастя нестримно-солодке з натури.
І не спинить ніхто буревію і зливи дует.
Ти сміливо зруйнуєш іще неприборкані мури
Зі спокусою в парі, з поривом жаги тет-а-тет.
Усі рамки зірвеш, обійдеш неприступні кордони,
Нас охопить раптово шаленства і мрії завій,
Ми дізнаємося, що бажання буває бездонне...
А опісля, коханий, ти знову поринеш у бій.

Минають терміни і люди,
буття велике і мале.
І знов народжуються Юди
і слово зраджують, але:
минуться долі викрутаси,
платня зросте у кілька раз,
ярлик «народ» піде у маси
і догорить російський газ.
І буде свято без реклами,
бо українська – то душа,
коли за тином ознак драми,
її це дуже потіша.

08.2015

Повстанський ліс
Із рідної землиці
Відвіку ріс
На пагірках стрімких,
Повстанський ліс
Пророщений із криці
Де повно скрізь
Доріжок бойових.

Пройшли літа:
Боїв криваві ро́ки
І хоч не та
Епоха, що була́,
Він розгорта
Гілля своє високе,
Він пам’ята
Борню добра і зла.

Що все трива:
З початку ро́ків сивих
Вона – жива
Луна її бринить,
А ми – трава
На Бога вічній ниві
Що у жнива
Збереться, чи згорить.

І кличе нас
Величний гомін лісу
У но́вий час
У час нови́х повстань,
Щоб здерти враз
Брехні і зла завісу
На свій Парнас
Піднявшись без вагань:

Черпати мир
Із крон його криниці
Лишивши вир
Безрадісних турбот.
Немов до зір
Скоріше блискавиці
Дорогу мір
До праведних висот.

Повстань хутчій
З байдужості народу
Рушай у бій
Супроти зла химер
Та правду сій:
Здобудь душі свободу
Каскадом дій
Стрімких як машинґве́р!

Зміни себе
І будеш мати силу
Змінити все
Несу́чи світло скрізь.
Тож хай несе
Тебе на правди крилах
У вир небес
Пона́д повстанський ліс.

© Леонід Вархоляк, 2013 р.

Мамо! Посидь біля мене, погладь по голівці:
Дитинство моє в материнській долонці...
І ніжність твоя, мов легкий вітерець -
І смуток подався кудись нанівець,
І сяйво кружляє,як ластівка в небі...
Цілую долоні, горнуся до тебе.
Злетілись надії у вирій тепла.
І спокій у душу вернувся здаля...

Українка сидить
О спекотній порі
Де кав’ярні старі
Прохолодою годять,
А навколо шумить
Стоголосся вітрів
І гудуть димарі
Про події на Cході.

Біля неї синок
Гомонить, не вгава
І горня повіва
Ароматами зерен,
Та вітрів голосок
Тихо шепче слова,
Що чиясь голова
Похилилась на дерен.

Що уранці вогонь
З-під Росії вели
Як полями пливли
Затуманені ріки.
І у ту оболонь
Геть усі полягли,
Що у взводі були
Із її чоловіком.

Що із них ні один
Не поверне домів
З почорнілих ланів
Де нежаті покоси…
Та не журиться син
Бо не все зрозумів
Із розбурханих слів
Вітерців стоголосих.

Як йому розказать,
Що зосталась сама,
Що довкола – зима
А не літо ласкаве?..
Та вітри відлетять:
Їм байду́же, дарма́,
Що застигло горня
Недопитої кави.

© Леонід Вархоляк, 2014 р.

Ішла - мимо стаєнь - із бісерним віршем,
Відчула себе на комфортнім тарелі,
Буття малювала від візій незгірше.
Гойдалась дівчам на гілляці-орелі...

У спеку нещадну спіткала криницю;
Бабусі у сіни внесла півцеберця...
У подруги Зінки яскріють зіниці,
Бо син прикупив камуфляж, секонд-берці.

...Спинюся із ношею, щоб посумніти.
Дрібні виноградини - хмелем забиті.
В ліванському Тріполі вбили сунітів.
На Кіпрі винце розлива Афродита.

І в кожного є чи борня, чи робота.
Задкують у ніші, у глей небораки...
У креза - жадоба, у Хтося блювота.
Ген байда обходить маєтки, байраки.

І заздрісно душам, і тісно пташині.
І барви такі однотипні, ядучі.
А муза хихоче: "...живи в конюшині,
Нащо тобі, серденько, тури та бучі".

Повсюдно - прогресу кострицеві лапи.
І спробуй не вірити в лейбли, закони.
Міняються трони, святині та папи.
А я наловила рядків-махаонів...

У крем додали жожоба, спермацету.
Лежать кашалоти - убиті для зиску.
Тасуються лоти, порожні секрети...

...хить...хить... - заколисує злива-колиска.



2015

Вітре холодний,не остуди мою душу,
Тепла дай долоням,ніжності серцю й добра.
Осене,осене,тебе ж я щиро попрошу,
Щоби погожою ще довго-довго була.

А спогади,спогади хай не гірчать полинами,
Медами любові зцілюють,наче бальзам,
Вогнем калиновим щоби почуття це палало,
Стелилася золото-килимом стежка життя.

2015 р.

Авто на колеса намотує
Кілометри далеких шляхів.
Так роки життя відраховує
Постійно мені і тобі.

Чимало із них уже пройдено,
А скільки іще?Знає Бог.
І що за цей час нами зроблено,
Нащадкам залишено що?

Всевишній спитає із кожного
За праведність та помилки,
Чи на рахунку не порожньо,
А може зовсім навпаки.

Чи добрих справ в нас неміряно,
Чи заздрощів повні міхи,
Душі в рай дорога відміряна
Чи не пускають гріхи?

2015 р.

Сотворіння себе – відмивання від плевел, піску,
Зазирання у люстра…
Сортуєш за барвами скельця.
Зішкрібаєш із риби-спогадки дзеркальну луску.
І чекаєш на кроки... гостинці... прощання пришельця.

Танцюристи-дощі заблукали у вітті модрин.
Зазивали їх джазом.
Готуєш три страви для паті.
"...а дощі закупив... та ще оптом... пузатий лезгин..." –
Проскрекоче сорока з іржавим кільцем від гранати.

"...у Макухівці миші..." – зачне під горіхом есей.
Безголів`я і спека.
Забиті.
Застрелені.
Збитки.
Довитрушує пил із сандалій Мусій (чи Мойсей) –
І пустелею рушить, підваживши лантухи, зшитки.

Знамено затріпоче. Блукальці повірять у сенс.
Мідний змій по високому древку повзтиме – без яду.
Ну а зараз – обклали багаттям холодний абсцес...
Стиль Езопа лежить – підійди та й візьми – у шухляді.

Урожайненький рік. Розкошує людва-мурашва.
Чорт псалмів начитався, говів, шкандибає по свічі.
Як з`єднати краї, щоб ні гною, ні гноблення-шва…
Саваофа когутик захрип – та іще кукуріче.

Сотворіння – це поділ і подив. Зачин і контекст.
Щедро ставиш тире, пунктуально – крапки та апостроф.
Полетів мій пегас… майталається грива… На вест.
Із води виринає рибина – залюднений острів.


2015

Гойдає муз на гіллі верболіз,
У такт заграли духові оркестри
І мушкетер - шляхетний Араміс -
Танцює з дамою у темпі presto*.

Аристократів стільки тут – гульвіс.
Ще й лебеді на озері чудеснім.
Над ним самозакоханий Нарцис
На власну вроду задививсь небесну.

А може це - той влюбливий поет -
Красунь перебирає з мрії дому,
Їх баламутить віршем тет-а-тет,

Насправді ж вірний лиш собі самому.
Казковий виплітається сюжет –
Літають ельфи і танцюють гноми.

11.08.7523 р. (2015)

Не був відлюдником.
Полюбляв збирать добірне товариство
На шашлики та на якісь тільки йому знані вина.
Чи думав хтось із нас тоді, що цей гурман і компанієць
З важким, на манір англійський, івритом
(З чого він часом потішався й сам),
Збира на диск сумне із музики класичної?..
…Через півроку він помер.
Знайшла дружина отой диск.
Альбіноні, Моцарт, Бетховен,Брамс...
Голосом любові недолюбленої
До серця печії із нею говорили.
І диск вона подарувала нам.
...Слухаю і думаю, чому саме адажіо
Обрав він для передчасної та вічної розлуки?
Мабуть, незабарна смерть так наказала,
Бо ж споконвіку і вона сама така сумна.
Щоправда, і життя з його скороминущим щастям –
Скорше адажіо, а не алегро.

Якби ти знав, яку палючу лаву
Твоє бунтарство зроджує в мені.
Життю лишивши тіло як заставу,
Лечу душею на очей вогні.

І завмираю кожен раз нестямно,
Коли жене на тебе люто град.
Ти не один є у бою, затям-но!
Вірші мої - невидимий солдат.

До перемоги! Сміло розірви цю
Обридлу всім неволі чорну кліть.
Поглянь на мене, любий мій сміливцю,
Непереможно крізь вікно століть.

наодинці з собою ти чиста, мов білий аркуш,
дозволяєш тиші вливати у вуха Muse,
вагітнієш спокоєм, вигрібаєш з-під серця сварку,
і кожне слово зализуєш, як укус.

у тебе від смутку росте тоненька зморшка на лобі,
ревнощі дошкуляють сіллю в куточках губ,

ти просочена його ніжністю до суглобів
і ладна з його очима узяти шлюб.

скільки ночей ти засинаєш під один і той самий спогад,
який вже давно став для відчаю затісним?
пам'ять - мов пастка, дійматиме до живого,
поки не викраде дні наодинці з ним.

2012