Думки, думки, вони, неначе птахи,
Через моря, пустелі і віки
Летять, набравши сильного розмаху,
Мої сумні та радісні думки.

Я думаю про тебе і тепліше
Мені на серці зболенім стає.
Усе, що є на світі наймиліше -
Туди і лине думка.Дістає

Усі душі куточки заповітні:
І погляд лагідних, усміхнених очей,
Та рук твоїх тепло і кольори блакитні
Отих терпких, недоспаних ночей.

1982 р.

Що наболіло на душі -
У віршах виливаю,
Радію і сумую теж,
І плачу, і співаю.

Я вдячна всім, у кого є
До творчості моєї
Любов чи навіть інтерес,
Мене це надихає.

Для вас пишу я про добро,
Природу та кохання.
Моє не тупиться перо,
Поки вірші читають.

2015 р.

Щоб отримати хабар,
хабаря потрібно дати.
Не дістався Божий дар?
Що ж, його не повертати.

Хабарі - наука й сила.
Без початку і кінця.
Божий дар не вб'є й могила,
а хабар здеруть й з мерця.


15.01.2016

Ми з нею подруги—сто літ, і двісті літ вона-- киянка,
і розмовляли ми завжди російською, як мало бути,
а нині з двох кінців землі прийшли на Скайпову стоянку
і все петляємо довкіл, щоб у розмові не схибнути.


У неї морщиться чоло, і полум’Янішає погляд:
“Да я б уже давным-давно язык укрАинский бы знала,
но ведь укрАинцы со мной всегда на русский переходят,
лишь только я заговорю, не затруднив меня нимало!”


Ми зустрічалися сто літ, і у догідливім припадку,
лиш відкривала вона рот, я поспішала знову й знову
так запопадливо (чому?) вдавати з себе акробатку
і переходити стрибком на (кому з нас?) зручнішу мову.


І що мені їй відказать в новітній простір віртуальний?
До мене вперше вона так із пильним докором зверталась.
І вкотре знала я, що ми у легкодухості фатальній
себе зневажили самі, Росія тільки скористалась.

2015

Лис у шкіру добродія вліз
І брехня захлинається ревом.
Намагаюсь побачити ліс,
А навколо дерева, дерева…
Хитрих лисів у лісі – як блох,
Що заїли паршивого псюру,
А слова – наче стиглий горох,
Котрим бевзі стріляються здуру.
Шельмувате павуччя лата
Понад прірвою сіті реляцій.
І блукає свята простота,
Зачарована грою паяців.
Вся країна збирає рубці
На серця і долоні. Криваві…
Там, де снайпер вишукує ціль,
Все одно проростати отаві.

Любителі суржику бають мені,
що рашеська мова – народна.
А я поваляю її у лайні,
за те, що вона така модна.

Її захищати від укрів у нас
іде ліліпутія клята.
І я анулюю і Крим, і Донбас
за те, що такі язикаті.

Коли русофіли ні -бе і ні -ме,
тому що Росія велика,
то я зневажаю це гаддя німе
за те, що таке без'язике.

У Раші розвинута мова Муму –
еліти, матрьоші-ваняші,
і я забуваю елітну тому,
що нею варнякає Раша.

Тому що у Раші, куди не піди,
у моді і меми, і мати,
а мати і жести – це мова орди,
якою глаголять примати.

Усі ненавидять тупе і пусте,
що п’є та регоче на кутні.
А я кацапетію тільки за те,
що любить свою «ліліпутю».

Плює без'язике на мову мою
огульно – і буйне, і п'яне.
А я на російську тому наплюю,
що нею каґтавив Ульянов.

Усім надокучили карлики злі,
дуріє у Думі Жирьопа.
Але Україна уже – Сомалі
за те, що іде у Європу.

Татари і укри жили у Криму.
Учили їх праві і ліві.
А Ізя родную не знає тому,
шо вчілі її у Лівіві.

Нардепія має і знає аж дві,
у Раді лунають акценти.
Якби булавою та по голові
за те, що тупі, як нардепи.

Моя Україна Європою йде.
У мови моєї – майбутнє.
І я ненавиджу собачу за те,
що нею ще тявкає Путя.

За те, що цілує і лиже ху*лу
кацапія Раші сідницю,
я їй «воздаю» таку саму хвалу,
яку «воздає» Солженіцин*.

2014

У тобі замерзає небо
На землі крижаніють мальви
Хоч би посмішкою до тебе
Увійти у блакить сакральну
Затавроване на безчасся
Я – пекуче тисячоліття
Що не вгоїться тихим щастям
Квітувати хоча б століття

У клечанні мечі млинові
Перерізують зелень тіла
Ти даруєш останій промінь
Я згоряю у заметілі

10.03.2015.

1
Я стану на тисячу слів важча
Кину палити недопалки гніву
Вивчу історію захаращену
Старо новітню псевдо архівну

Проігнорую протесні акції
Що вимагають пізнати істину
Дозаніміють глибинні реакції
Стану важким несуттєвим змістом

2
Люди, Небо зробилось ковзанкою для дилетантів
Вниз головою човгати – щось новітнє
Зате можна підгледіти контрольні диктанти
Які на землі дописують зомбовані діти

P.S. склеїти очі злизати холодне натхнення
З синього льоду І усний переказ диктантів
Влити в поезію рідної ойкумени…
Потому розбитись об Світло істинних в Слові атлантів

29.07.2015.

***
Ще за два кроки до мрева
гілка впаде кришталева
і обернеться на хатку.
Гноми, усі по порядку,
вийдуть, узявшись під боки:
"Що вам у висі високій?"

Ми ж, оперезані лісом,
білі зухвалі гульвіси,
обрію креслим пружину
вітряно, гінно, сніжинно
там, де зійшлися в обіймах
небо й земля божевільно,
зсипано зорі на гілля,
інею срібне весілля,
древа оголеність чиста,
сповідь колінного листу...

Що нам у висі високій?
Скільки зосталось?
Півкроку.

Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов, –
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
«Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Подивись, з яким набутком
Ми додому їдем хутко!
Сідай, хлопче, поміж люди,
То скоріше дома будеш».
«Ні, не можу я сідати.
Треба долю доганяти».
Побрів чумак степом-полем,
Його доля – яром-долом.
Забрів чумак до шинкарки,
Свою долю там шукати.
Зійшла доля медом-квітом,
А п’яниця – пустоцвітом.
Дісталася тому доля,
Хто плекав її у полі.

Шерше ля фам, шукайте жінку,
чарівну жінку в диво-снах,
що не здуває пиво-пінку,
а залишає на устах.

Розумну жінку, неповторну,
що на футбол сама іде,
дудить завзято у валторну
і з усіма співа: оле…

Таку шукайте берегиню,
щоб, як наскочить хуліган,
могла б йому набити «диню»,
або ногою у «казан».

А запалає десь пожежа,
увійде в дім, огонь і дим,
і плазму винесе й одежу,
і чоловіка разом з тим.

А рано-вранці – на покоси
(було й таке у давнину),
і, оросивши ніжки в роси,
козі накосить полину.

Шукайте жінку, щоб кохала
такого мужа, яким є,
у п’яний вечір не чекала
руками в боки: де він п’є?...

А ще таку, що вийде в море
та й упіймає рибу-кит,
піде з ночівлею у гори
і нащось виучить іврит.

Шукайте жінку-королеву,
і перелюбку, і святу,
немов би мрію кришталеву,
неначе чашу золоту.

А не знайдете, дідько з вами.
Любіть таку, яке вже є.
І не робіть із того драми –
нехай не «фам», зате своє…

14.01.2016

Сповнений чарівного обману
Світ насправді грубий і жорсткий,
На скрижалі долі невблаганно
Він фатальні вписує рядки.

І щораз, як очі закриваю,
Говорю: «Лиш серце сколихни,
Світ обманом сповнений до краю,
Але є розрада і в брехні».

Оберни лице своє до неба
Долю обираючи собі,
Заспокойся, смертний, і не треба
Правди, непотрібної тобі.

В сяйві черемхового розмаю
Мов стезю, життя я уявлю,
Хай підступні друзі ошукають,
Подруги зрадливі підмануть.

Хай мене голублять ніжним словом,
Хай гостріший бритви злий язик.
Я уже давно на все готовий
Я до усього безжально звик.

Холодом з вишин у душу віє,
Не зігрітись зоряним вогнем.
Відреклися ті, кого любив я,
Ким я жив – забули вже мене.

Але все ж, зневажений і гнаний,
Я на світ із усміхом дивлюсь,
На землі моїй обітованій
Це життя я все-таки люблю.

Снігова королева в мовчанні...

Не сріблиться морозяно ніч...

Не іскриться у місячнім сяєві

найсипкіший січневий сніг.



Не скрипить під швидкими полозами

Слід намріяних втеч та доріг...

Не викреслює спалахи небо

на зачаєний в мороці лід.



...Розтопились уламки дзеркала,

та щока пам‘ятає твій

поцілунок і погляд звернений

поза межі юнацьких мрій.



Тепле світло в долонях Гердиних

і потрібна вона одна...

Та чомусь не складається вічність.

І чомусь понад все - зима...

Закрижавіло скло на кришталь дорогого ґатунку.

До глибин підсвідомих гуде проморожений дзвін.

Світло вікон лягло на порожні пороги і трунком

Опадає на вії посріблений пуховий сніг.



Чобітки одиноко поскрипують площею. Віхола

Ліхтарям підсипає яскравість. Усе, як в той рік.

- Королево казок, ти проїхала в санах півмісяцем?

Мерехтить під зірками осяяний бліднучий слід.



Ти ж не просто покликала Кая в мандрівку засніжену?

З-поміж сотень дітей ти примітила саме його...

Він стійкий і незламний, між муж найдорожчий і відданий.

І малює сніги, коли незабаром Різдво.



Що зуміла сказати йому, поки йшла я, рятуючи?

Що відкрила очам, що дивились допитливо в світ?

Він малює сніги, над відтінками пензлем чаруючи.

І на всі запитання він знає, здається, одвіт.



А сьогодні Святвечір... В соборі усе іще людяно.

Там картина його, де здалека несуть коляду...

В полиновому полі вечірню росу заморожену

Дві дитини збирають в Граалеву чашу пусту.

(казка)
Закохався Морозенко
В Троянду блакитну,
Взяв він її міцно-міцно
В крижані обійми.

Змерзла квітонька сердешна
Від його любові,
І зів"яли пелюсточки
Тендітні, чудові.

Та її росинки-сльози
Рушником яскравим
Витирало Ясне Сонце,
Мороза прогнало.

Знов розквітла Королева,
Сонечку всміхалась,
І ніколи з Морозенком
Більше не стрічалась.

2015 р.

А мамина пісня і досі лунає
І голос її в моїм серці бринить.
Тебе на цім світі давно вже немає,
Та в пам"яті, рідна ти кожну мить.

Не вистачає поради твоєї
Й коліна нема перед ким прихилить.
Лиш поклонитись іду на могилу,
До мене ти часто приходиш у сни.

Молюся Всевишньому вдома і в храмі,
Щоб Царство Небесне послав Він тобі.
Пухом земля, дорогесенька Мамо,
Свяченая проскурка та й на обід.

2011 р.

Сфера відкрилася вищих частот,
світ захлинається від розуміння
різноголосих ожилих істот—
буйних рослин, гомінкого каміння...

Cкалками сиплються літо й зима,
і часового порядку не видно,
стержня єдиного --знаєш—нема,
вільній природі його не потрібно.

В жменях—танцююче золото змій,
звивистих, радісних і життєсяйних,
трепетних тіней шугаючий рій
тчеться в польотах своїх одностайних.

Пахне безпекою всесвіту сад,
вічністю, домом, сном перебулим.
Тільки не треба дивитись назад,
тільки не слід повертатись в минуле...

2015

Моєї пам’яті яскраві острови!
Мої скарби, що зігрівали душу.
Життя мого священні хоругви!
Немов музей, я вас відкрити мушу…


2016

Рік "новий" чи рік "старий",
звідтіля, де жив Конфуцій,
(все одно який) - такий,
як із ним ще поведуться.

Попід руки і разом?
Попри все відбірним матом?
Він іде одинаком:
"стаття витрат - витратам".

Кожен день його - "новий".
Чи у січні, чи у грудні...
Як захоче рід людський,
так в свята він буде й в будні.

14.01.2016

І на Маланки буде алілуя.
У нації – на Бога опертя.
Ніхто ніде уже не голодує.
Сьогодні буде щедрою кутя.

І забуває нація Надію.
Не хоче влада мати ворогів.
І Україна дякує Росії,
що економить їжу у братів.

Надія є! Тому що Віру має,
нагадує, – я думаю про вас.
А у Росії ув'язнили час
і аутодафе її триває
за осоружний бойовий Донбас.

Яка лукава і хороша міна
у грі сьогодні і у грі колись!
Перегортай історію. Учись.
Убивця Наді думає наївно, –
коли голодувала Україна,
хіба Сосо ікрою удавивсь?

13.01.2016

Агов, із келихом пивця служако,
Від амби-смерті красота спасе?
Кричиш пісні в шерезі літо з гаком.
А міг би десь варити ель, глясе.

Крутив би калачі, студив підкови,
Підносив би любаску до зорі.
А скільки плац топтати - знають вови,
Мизаті йвани, васі - на горі.

Їм лінь тебе спасти від куль і дюді.
Вони лящать: "ату... в котли... назад...";
Крізь мідне вушко протягли верблюда,
Ще виведуть кульгавців на парад.

Сумна дружина немовлятко вгорне
У вишиті, бо ж модно, пелюшки.
Мене будили і гудки, і горни.
Ішли ми до розрухи навпрошки.

Ой, ні... Не можна.
Все у нас "в парядкє".
І будуть пишні мальвоньки, степи.
Людва на срібляки падка чи падка.
Ти пий своє пивце криваве, пий...

А я лечу. Бо що робити в місті,
Де шведи полягли у чорну персть,
Де по цимбалах вусаням троїстим,
Хто закуйовдив на папасі шерсть.

І ти, і я - заручники ексцесів.
Мій зорний погляд крізь юрму і Час.
Пиши своїй вагітненькій Олесі,
Щоб економила помаду, газ.

Замащені кишені, скло пітніє.
Убив...
Не вбив...
Ламаєш сірники.

А над Полтавою - канцерогенний іній.
І горнуть сніг лопатами "совки"...


2016

Сон не мій. Вогні чужі.
І чуже сум’яття.
Лізе нервом до душі
не моє прокляття.

Сниться яро: все не так,
із ніщо у більше…
Дають гривню за п’ятак,
а за гріш – пізніше.

Вздовж дороги – вартові,
ліхтарі розбиті.
По коліна у кровІ
миротворці ситі.

Поле брані… кістяки
у іржавих травах.
Манячіють будяки,
їм окрема слава.

У кінці дороги – трон,
орки і дракони,
міні-гоблін, його клон
і хрести-погони.

Посипає край і люд
небо білим снігом
і рече з екрану Брут,
пломеніє гнівом.

Побороти «все не так»
закликає красно.
Аплодують щур і «хряк»,
і радіють масно…

Зайди, юди і брати –
родичі та куми.
Із олжею всі на «ти»,
затівають тлуми.

Кого вивезе крива
у сухий остаток,
де знецінені слова
і на мир податок?

Сон не мій, чужі вогні,
як відлуння часу.
Погибає світ у сні,
муками, не зразу…

13.01.2016

…я виходжу очманіло за поріг
Бог тебе від мене уберіг…
…не шептатимеш приречено про страх
дивним інеєм на висохлих губах
не ридатимеш в Путивлі на стіні
не писатимеш в солдатчину мені
не молитимеш залишити отрути
не благатимеш забити і забути
оминатимеш на всіх шляхах мене
у мій біль твоя печаль не зазирне
з-за плеча не озирнешся на Содом
не кружлятимеш над скинутим гніздом…
…проклинатимеш солом’яне удіʹвство
і поета Богом вибране жидівство…



…

Забувши про наявність інших справ,
Так захопився жадібно тобою,
Що в гоні іскрометному віддав
За мить якусь усі свої набої.
Поповнити швиденько арсенал,
Як міг учора, нині не вдається.
Ошпарений безсиллям наповал,
Вслухаюся в віддалення секрецій.
А ти така, незвично молода,
Збунтована, нестримана і гнівна, –
До мене тягнеш руки, як біда,
І вертишся, мов курка перед півнем.
Надією утомлена, мабуть,
І розпачем замучена до краю, –
Ти марно намагаєшся заснуть,
Хоч відпочити я тебе благаю…
Полегшений помітно патронташ,
Тремтить глумливо в звичному притулку,
Мене тепер соромлячи за сказ
І за швидке шукання порятунку.
13.01.15

Укриває, наче ложе,
Землю ніжно цвіт, –
І відчутніше тривожить
Тишу шелест віт.
Хоч і мостяться на віях
Пелюстки густі, –
Та нестримано світліють
Далі в темноті.
Мов відбілює старанно
Маляр полотно, –
Цвіт тече безперестанно
Із дерев вапном.
А від запахів учадіть
Може сивий світ, –
Як весна іде із саду
І маскує слід.
11.01.15

Той же спомин... Еscape
У минуле... Як лист у конверті...
Там повітря таке-
Не надихатись... Мов перед смертю...

Там відлуння штормів
Доліта до алей опустілих
Неповторністю днів
Наших зустрічей, що відлетіли...

Там думки наші сплять,
І залишена в поспіх тривога,
Мов забуте маля,
Притулитись бажає до когось...

Там тремтливі тіла
У кохання багатті палали,
І згоріла зола,
Мов молитва, у небо злітала...

Там кінчається час...
І обійми твої на пероні,
Мов останнє прощай
З тихим схлипом під крекіт ворони...

...В потойбічні світи
До тебе простяглася дорога...
Я і ти... Я і ти...
Все скінчилось... Не буде нічого.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116011212372

Напишу про оцю публікацію, де згадується мій текст "Зимно", вирваний із нього рядок, назва невірно подана.


http://maysterni.com/publication.php?id=115542

Микола Базів
Наркологія (пародія)

«Я б жувала, певно, коку,
Живучи в Бейруті».

Світлана Майя Залізняк. «Такса ходить без кожуха».
Сайт majsterni.com


Пожалію і собаку,
Як ласкава пані.
Я пила би сік із маку,
Живучи в Афгані…

Зізнаюся щиро нині,
Що не їм картоплі,
Бо живу на Україні,
Нюхаю коноплі.

Я не хочу до Канади,
Ні до Вашингтону,
Маю змогу тут жувати
Свіжу беладонну.

Не поїду за границю –
Невелике горе.
Тут шукаю чемерицю,
Ніжні мухомори.

Я кайфую в ріднім краю,
Маю добру долю,
Бо усе це запиваю
Морем алкоголю.

Автор цього опусу - Микола Базів

............................

Чи є це пародією, чи таки образа автора оригіналу?
Хочеться почути думки авторів та читачів, прошу висловлюватися.

Пишеться оця "пародія" від імені "пані". Стоїть моє ім`я над текстом.

Я не вживаю ні "моря алкоголю", ні бодай 50 грамів на свято.
Така вже є...тверезомисляча. Завжди.
З автором не знайома.
Кожен по-собі міркує.

Писати-перекручувати, наділяти ЛГ, можливо, своїми рисами

"Бо живу на Україні,
Нюхаю коноплі.

Бо усе це запиваю
Морем алкоголю.

Тут шукаю чемерицю,
Ніжні мухомори.

Друкувати отакі нісенітниці не личить мудрій людині.
Я навіть не прошу це видалити.
Редакція майстерень це зробить з власної ініціативи. Я вірю в це!



А ось мій текст "Зимно":

Такса ходить без кожуха.
Сніговик - без рота.
Розростаються Нью-Глухів,
Сонна Міннесота.

Відучора вельми слизько.
Докуплю коралів!
Набридає ця прописка.
Хочеться найдалі...

А на ранок, у негоду,
Переживши вірша,
Я подумаю: псів шкода...
Ніша не найгірша.

Сало з Мачух - для синички.
Сніг - сяйна перука.
Ця країна - рукавичка,
Мнуть її сторуко...

Щирі люди, трохи заздрі.
Супокійно, рідно.
Жовта "сталінка" - у кадрі.
Муза не фригідна.

Халамидники - у стоках...
Сни - червона рута.
Я б жувала, певно, коку,
Живучи в Бейруті.

Кажуть, вдома стіни гріють.
Зимно.
Третя ночі.
Літній збудник летаргії
Хрумкає дівоче...

2016


"Пародія - віддзеркалення авторського образу" - писав Микола Базів у коментарі на своїй сторінці іншій авторці поетичних майстерень.
2013-09-16 12:33:25
Ось
http://maysterni.com/publication.php?id=95031&comment_id=627232742#627232742

АЛЕ ж у цій пародії віддзеркалено не мій авторський образ.

Світило сонце неземним вогнем –
Із посмішкою сніг одразу танув.
Здавалося, що тінню дожене
Дотепник-день і глузувати стане.

Невимушено, легко і спонтанно
Повітря чисте, ніби весняне,
Нагадувало: світ – його обранець
І той щасливець, – хто його ковтне.

На хвильку перетнулись паралелі
І щось містичне променем лягло.
Малює час холодні акварелі,

Життя – крокує вперто напролом.
Зім'явши білу снігову постелю,
Іде у гості нетривке тепло.

2016

М`які жінки в час молодості, хтиві.
Чимало зваб завершилось дитям.
Збещещених лишали чи - в активи...
Кричали мами: "бережи... затям...".

Долоні здатні зупинити воду?
Метелики у лоні, іскри із...
Шукайте у своїх очах колоди,
Біжіть повій судити - за узвіз...

Ішли хариті під весняну кригу,
Просили у мольфарки приворот.
Кохання-шал - зіжмакана інтрига,
Бездонний вир боління та щедрот.

- А я...
- А ти...
І сіль здається медом...
Всолоди пік.
І зимний алтабас.
Обачним - лиш туманність Андромеди.
Тинок "Не смій!" від любощів не спас.

Малюються закоханим фламінго,
Цяткують мрії-зорі лопухи...
Для них у світі - Пласідо Домінго
І... засторог-плачів дрібні мохи.


2016

***
Не лаяв медицину я ні разу.
Але питаю, і не перший раз:
– Якщо є зуби по ціні алмазу,
чому їх не купують
як алмаз?

***
Найвигідніше жити бідно.
Все виміряне, зважене:
не викидаєш непотрібне
і не купуєш
бажане.

***
Ой не журися, що життя минає,
якого хай би вже і не було.
Але допоки іншого немає,
то виживай
йому й собі
на зло.

***
В один кінець веде крута дорога.
Оглянешся – позаду попелище,
сусідою зачовгані пороги...
І, як Іову, на очах у Бога
так хочеться
до Нього бути
ближче!

***
І у освіті є ще квота
на українських вчителів.
Якби я міг, то я б велів
доплачувати патріотам
і гнати в шию
москалів.

***
Бажання «жити» гріє і лоскоче,
і мірою добра буває зло.
Це неможливо – двом богам служити:
і мати все, чого душа захоче,
і щоб за це
нічого не було.

                              01.2016

Усім це відомо-
Є сила велика
В людини відвертих очах
Лежить на поверхні
І радість і лихо
І горе і відчай і страх
І лиш зазирнути
У очі людини
Відкриється правда в ту мить
Та більше говорять
Ці очі в хвилини
Коли щось нестерпно болить
Як хтось із собою,
покинувши світ цей
Шматочок тебе забира
В душі як у тебе
Немає вже місця
Для світла і щастя, й добра
Тоді подивившись в ці очі погаслі
В людини у ту ж саму мить
Неначе до себе забравши нещастя
В самої душа заболить

Щедрик-ведрик, щедренята,
Поверніть додому тата
З перемогою і миром –
Щедрик-ведрик, прошу щиро.
Поверніть матусі пісню
У годину ранню й пізню.
Як татусь пішов в АТО,
Не радіє з нас ніхто.
Дайте чоботи бабусі,
Бо застудиться, боюся.
Їй давно б купила ненька,
Та платня така маленька.

Щедрик-ведрик, щедренята,
Наречена є у брата,
Мила й лагідна напрочуд,
Та батьки її не хочуть
Без великих статків зятя...
Дайте людям тим завзяття
І любові у серця,
Щоб побралась пара ця.

А у нашої сусідки
Не народжуються дітки.
Як вона їх в Бога просить!
Щедренята, може, досить?
Дуже вас благаю нині:
Дайте тітоньці Марині
Сподівань, та не даремних -
Діточок здорових чемних.

А до іншого сусіда
В гості син чомусь не їде.
Дід Максим - такий самотній!
Щедренята! Хоч сьогодні
Надоумте того сина:
Хай він діє як людина.
В нього ж теж зростають діти,
Як добру їх буде вчити,
Коли сам забув дорогу
До татусика старого?

А учительці моїй
Подаруйте снів сувій,
Бо недавно поділилась,
Що зі снами посварилась.
Як мені її шкода!
І привітна, й молода.
В нас вона вкладає душу,
То й за неї дбати мушу.

Нам же, діточкам, на втіху
Принесіть хоч трохи снігу,
Без морозу, бо у нас
Дорогі і світло, й газ.
Треба ж людям, щедренята,
Якось перезимувати.

А які були б ми раді,
Щоб усім, хто є при владі,
Ви дали таку зарплату,
Як у мами чи у брата.
Може, вийшло б з того диво –
Зажили б усі щасливо,
Щоб, позбувшись лиха- зла,
Україна розцвіла.

Щедрик-ведрик, щедренята,
Може, я прошу багато?
То хоча б ... додому тата…

…вона вивчала Українську
переспівала на Різдво.
поцілувались. і до війська
пішли із піснею удвох... …
2016.

Жінка – то нев’януча лілея,
Що убралась краплями роси.
Огортає ніжністю своєю,
Зваблює чарівністю краси.

Чари жінки дивом незбагненним
Отворяють серця глибину,
Збуджують бажання сокровенні,
Позбавляють спокою і сну.

Жінка – норовлива, як погода,
Шторм, який здіймає почуття.
Жінка – то безцінний дар природи,
Таїна продовження життя.

Коли сльоза холоне на щоці,
прийди нечутно, ангеле спасіння,
і визволи мене—рука в руці—
з-під сірої плити нерозуміння.

Я знову опинилась у краях,
покритих непрохідним лабіринтом,
і навіть мій—в поразці—білий стяг
над стінами байдужими не видно.

Я так старалась напрямок знайти—
по мохові, по стовбурах, по тінях,
одну лиш не вдалося осягти
зірчасту в’язь небесного склепіння.

З сукупності повітряних площин,
що у житті тасуються без звуку,
прилинь у цей заклятий лабіринт
і всіх, хто в ньому, виведи за руку.

2014

Чи ми вибираєм, чи нас вибирають
дороги від дому, шляхи у життя,
де кола пекельні, сягаючи раю,
згрібають до купи роки і сміття.

Це наче неволя, а поруч свобода,
дроти неколючі… і лагідні пси.
У кожної пісні завершення - кода,
у кожної правди – свої голоси.

Сенсорика щастя у вимірах неба,
у хибах моралі, в моралі діянь.
А нижче, в додатку – уживана кеба,
дитя нерозумне порожніх пізнань.

Життя в дуалізмі, як бути й не бути,
і час розгалужень шукає криву,
щоб перше дістати, а друге забути,
і в душу хрипіти: я мислю… живу…
12.01.2016

Ліхтарне світло в заметіль сліпу-
Немов маяк крізь крижані тумани
Розклав волосся надчутливих пут...
Я променів звіряюсь неостанно,

Йдучи туди, де зорепад тепла
Мене огорне, лиш відчиниш двері,
Де серцем відчуваєш, як на лад
Неспокій дум душі твоїй поверне.

Одвічний хліб і склянка молока,
І затишок, мов у склепінні храму...
...І молодість блукає по роках,
Бо є цей шлях, що нас веде... До Мами...


p.s. З даним віршем вводжу в українську літературу зовсім непогане слово НЕОСТАННО, про що офіційно повідомляю)


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116011201423

Такса ходить без кожуха.
Сніговик - без рота.
Розростаються Нью-Глухів,
Сонна Міннесота.

Відучора вельми слизько.
Докуплю коралів!
Набридає ця прописка.
Хочеться найдалі...

А на ранок, у негоду,
Переживши вірша,
Я подумаю: псів шкода...
Ніша не найгірша.

Сало з Мачух - для синички.
Сніг - сяйна перука.
Ця країна - рукавичка,
Мнуть її сторуко...

Щирі люди, трохи заздрі.
Супокійно, рідно.
Жовта "сталінка" - у кадрі.
Муза не фригідна.

Халамидники - у стоках...
Сни - червона рута.
Я б жувала, певно, коку,
Живучи в Бейруті.

Кажуть, вдома стіни гріють.
Зимно.
Третя ночі.
Літній збудник летаргії
Хрумкає дівоче...



2016

Білий сніг, білий сніг, білий сніг - в білий день.
Білий сніг, білий сніг... для себе і пісень.
Ти куди мене кличеш, послухай,
о мій місяцю, мій завірюхо!?
У дворі ні машин, ні людей...
У дворі ні машин, ні людей...
Завірюха мете, завірюха!
Ти куди мене кличеш, послухай?
У дворі ні машин, ні людей...
У дворі ні машин, ні людей...


Білий сніг, білий сніг, білий сніг... білий слід.
Обілів твій до аж білизни білий світ...
Обережно іду за тобою,
а нас сніг засипаю собою...
Потрапляю в заметений слід,
потрапляю в заметений слід.
Обережно іду за тобою,
а нас сніг засипаю собою.
Потрапляю в заметений слід.
В заметений слід...

Білий сніг, білий сніг, білий сніг... Білий клен.
Я потрапив у сон просто так - просто вдень.
Обережно твій світ десь видніє:
На віконницях - ані надії.
На віконницях - ані надії.
Обережно твій світ десь видніє.
На землі - я і ти, і завія,
на землі - я і ти, і завія...
На віконницях - ані надії.
На землі - я і ти, і завія,
на землі - я і ти, і завія.
Обережно іду і іду,
бо ти є.
Обережно твій світ десь видніє.
Обережно твій світ десь видніє...


11.01.2016

Не дається нам спекатись пекла
на дарованій райській землі.
Небеса не розвиднились. Смеркла
благодать на земному чолі.

У далекому космосі неба,
за парсеками світла і тьми
нам все більше нічого не треба.
Ми все менше стаємо людьми.

На освоєні дикі просто́ри
ум епохи навіяв туман.
Утрамбовані «градами» гори.
Кораблями кишить океан.

У тумані літають ракети,
а на небі – одні міражі.
Невідомо, що є попере́ду,
де немає кінця і межі.

Житіє завойовує космос.
І смеркає. Згасає табло.

Але сяє ще сонце – на зло
осовілому племені росів.

Поки Раша ще бігає боса,
може, космосу ще й повезло́?

01.2016

малюй на розбитому склі
навшпиньки спивайся повітрям
де вічно живуть ковалі
і після, як вигострять вістря…
твій час із лицем візаві -
сніданки, обіди, вечері
все рівно тепло від золи
втече крізь шпаринку за двері…
11. 01. 2016.

Ой, Петрові батоги
Зацвіли блакиттю,
А це значить, що уже
Середина літа.

Достигають пшениці
На полі безкраїм,
То ж потішать вони всіх
Щедрим урожаєм.

Чи війна, чи мирний час,
Радість, а чи біди,
На столі хай завжди в нас
Буде хліб й до хліба.

Не забудьмо лиш за це
Подякувать Богу,
Адже хліб для нас - святе,
Він - життя основа.

2015 р.

Розмовляли снігурі:
-Що діється надворі,
Ні морозу, а ні снігу,
Де ж це зимонька поділась?

І сороки скрекотали,
Все літали, пліткували,
Всіх у лісі сповіщали,
Що в зими кожушок вкрали.

Сполошилися синиці:
- Це нікуди не годиться,
Їй охоче допоможем,
Відшукать кожуха зможем.

Там сховалися сніжинки,
Хай засиплять всі стежинки,
Землю-матінку вкривають,
До весни хай спочиває.

2014 р.

Щедрик-ведрик, щедрівочка,
Біжить Путя наввирячки,
Бо призначили йому
Спецкруїз на Колиму.
А навстріч несуть «бумагу» –
Викликають у Гаагу.
Смик направо – там бандери,
Та не трохи – до холери!
Смик наліво – там сирійці.
Він крізь землю провалився,
Та й потрапив до Обами,
Той віта його словами:
«Москаляку на гілляку!»
Пробудився з переляку.
Грець із тим проклятим сном!
Зирк, а в нього за вікном –
Жовте сонце, синє небо.
Так йому, пуйлу, і треба!
Ще й знамена жовто-сині
Й крики: «Слава Україні!»

- Ну як це?
Як це могло статись?
Як ти могла у нього закохатись?
Про що ти думала? Скажи!

- Ой, мамо…
Як тобі не знати?
Чи не доводилось кохати?
Не накликай хоч ти біди…

Спочатку покохала світло,
Що йшло від нього…
А затім
Влюбилась в розум,
Силу
Й душу,
А там – впізнала його біль…

А потім – руки!..
Далі – муки…
І щастя, й радість
Кожен день!..

Ну а тепер – забути мушу,
Як він – русальчиних пісень…

11.01.2016

А минуле не минає.
Варить карамелі,
Утішає цвітом, плаєм,
Сплутує куделю,
Носить назви-намистини:
Кибинці, Пристроми.
Нащо фейкові новини,
Ворожіння ромів...

Розгалужені дерева.
У сметанці киця.
Два сімейства королеви
Сплять на шахівниці.

Тріпотливі махаони,
Холоднюща м`ята.
Лялька - вклякла грандперсона,
Теплі зайченята.

Біль хвилинний, кров на лікті.
Глеки на причілку.
Шовк-травичка - до конфліктів...
Обернусь на бджілку!

Срібло-росна павутина.
Прутики матусі.
Дух - жар-птиця чи жарина?
Догоджаю музі.

Статус-кво - горіх волоський.
Дати.
Вірші.
Гречка.
Час мене таки укоськав.
Небо - недалечко.


2016

Політики завжди вдоволені собою,
Бракує часу їм подбати про народ,
Бо руки їх меткі лише для мордобою,
Бо руки їх чіпкі до звань і нагород.

Бо знають – хоч народ бідує й голодує,
Для них у влади грошей не бракує.

               Не з розуму хапаються за кий,
               коли бояться смаленого зайця.
               Але сичить лукавий та лихий:
           – Свій свого бий, аби чужий боявся.
І б’ють, аж пір’я сиплеться з обох.
Лиха біда, коли дурний початок.
Керує сатана, та бачить Бог –
війна розпочинається з палаток.
               Війна за вибір чи добра, чи зла –
               дурного чи розумного владики.
               І де та доля, що уберегла
               хоча б одного разу щось велике?
І як терпіти і уберегти
в собі самому праведну людину,
коли яріють стезі до мети
якщо не словом, то ножем у спину?
               І як сідати за одні столи,
               коли ті самі застують почвари
               повірити, що праведні були,
               а не за гроші бились яничари?
І як далеко до святих ідей,
коли оці кремлівські мухомори
мерзотників ховають за людей.
               І лізе як до себе у комору
               інвазія убивчого терору
               загравами опалених ночей.

2015

Мільйони зоряних очей
Вп'ялись у душу...обпіка.
Нестерпним холодом ночей
Мороз наповнює бокал.
Згадаймо тих, хто в бліндажах,
Хто там, де "Гради" гуркотять,
Хто маневрує поміж плах,
Хто не відступить ні на п'ядь.
У затишку своїх родин
Святкуєм...ласощі...тепло...
Глінтвейн...палахкотить камін.
А там - війни брудне чоло...
А там - день губиться в боях,
Іскрять розпечені сніги...
Ми, хлопці, молимось за Вас!
І за завершення війни!

2016 р.

І пішов собі дощ —
у дощ
бруківкою вулиць
і площ.
Сам собі
по дощі —
дріботів по склі,
по дахах,
стукотів грішми
у ринвах.
Біг і йшов
раз – два, раз – два, раз – два…
.

Кап – кап – кап,
а у шибках кришталь.
Кап – кап – кап,
а у краплях вуаль.
Кап – кап – кап,
а на розі вночі
все стояв і стояв
у благенькім плащі
на безлюдних вітрах
сам в собі —
одинокий
львівський скрипаль.
.

Біг і йшов
стрімголов — знов і знов…
Сам собі
по дощі —
світ за очі
вночі.
Ну і що
що в плащі?
Все одно
на дощі
йти йому одному уночі
по холоднім студенім дощі…