Любить свою бабу дід
Нею спечений пиріг
І пампушки , і млинці
Сало з м'ясом в часниці

Наминає аж пихтить
Вус закручений блищить
По губам , по бороді
Все меню у асорті

Під такий різновид страв
Він ще з молоду звикав
Бо за це і полюбив
Руку й серце попросив

Молодичка хоч куди
Мала вроду від весни
Добрий норов , збитий стан
Вся привітністю цвіла

Так живуть вже сорок літ
Пережито безліч бід
Баба діду безліміт
Ломохідний броне - кріт

Всюди рулить лиш вона
Мов броньована стіна
Де купить ? І де продать ?
Як в базарі торгувать ?

Бізнес - леді в неї клич
Або баба могорич
Так зарулить , піднесе
Щой циганці носа втре

От і дід сьогодні влип
Хоч до цього давно звик
Бо надумалося їй
Президентом стать мерщій

Каже - так обридло все
З бюрократів жиром тхне
Треба все скоріш мінять
Так не сила існувать

За платню , і за пеню
За свою , чужу казну
За карманичів вузду
За їх пики , і брехню

Перед зеркалом трибуна
Пророкує все мов Джуна
Виступає , гомонить
Де присвисне , де й кричить

Десь годинки за чотири
Вийшли всі із баби сили
Ну артистка , ну талант
Анекдотів людських фарт

Випустила пилу жар
Переграла ролі чвар
Заспокоїлась , і сіла
Стала нахваляти діда

За терпіння , і мовчання
За глядацтво , і плескання
Що вона для нього є
В пробі серця - золоте...
2015р.

Сім поколінь Тантала
Платять за скони чад.
Юрми розігрівали
Танці, чай, мармелад.

Прагли свободи смерчу.
Нижчали раж, бугор.
Бик - на шкурах овечих.
Винен тореадор.

Звуглені барикади,
Ген автобус-каркас.
В казку Шахерезади
Вцілив енний фугас.

Впали настрої, арки,
Хресна хода - навсібіч.
Гумус гуманітарки.
Рокоти зла й протиріч.

Сім поколінь Тантала...
Харбор... сиза Хатинь...
Хай би рунь розквітала
Між девальвацій святинь.

Сина ховає неня.
Сестри оздоблюють сіть.
В кожнім - Ареса гени,
Заздрощів Каїна їдь.

Знишкли Совість і Добрість,
В ранзі піднявсь Хосен.

Горличкою за обрій
Лине дух - що спасен.


2015

Ти пройди крізь вогонь і очистись,
Хай же страх твій у грудях скона.
Стисни зброю в руках променисто –
Йде на сході священна війна.

Світла воїне, глянь, за тобою –
Україна, як палець, одна.
Уставай до смертельного бою –
Йде на сході священна війна.

Ти для Путіна вирий могилу,
То в подобі людській – Сатана.
За тобою – і правда і сила,
Йде на сході священна війна.

Обіймімось, брати, в нашій міці –
Москалю – непоборна стіна.
Стане в гніві сильніша за крицю –
Йде на сході священна війна.

Кожен дужий, ненависть не стримуй,
Щоб нечистих – за межі прогнав.
Геть, собаки, з Донбасу і Криму –
Йде на сході священна війна.

Мамо, рідна, не плач, як загину.
Не хили у журбі голови.
Я іду воювать за Вкраїну,
Вір у краще і благослови.

Найдорожча, пресвітла кохана,
Огорни на прощання крильми.
Ще настане весна і світанок,
І з тобою обнімемось ми.

Йдем ординців вогнем випікати,
Хай забудуть дорогу сюди.
Кожен сильний, незборний, завзятий.
Вирушаймо. Перуне, веди.

22.01.7522 р. (Від Трипілля) (2015)

Є в українській мові загадкові,
і несказанні літери-слова,
які нуртують генами у крові
і творять сущу сутність і права.

Багато є такого дорогого
як милосердя, істина, сім'я.
Але немає більшого за Бога,
що міститься в найменшім слові – Я.

Немає закарбованого всує
у книзі, що зоветься житіє.
Воно твоє, моє і нічиє.
Але допоки пам'ять все карбує,
нема нічого вище, що існує
двома словами істини, – Я є.

                                             03.07.2015

Я хочу віршем і насолодитись,
і на солоне капнути сльозу,
і чистої мелодії напитись
у піднебесній таємничій висі,
що падає туманами в росу.

А наяву – одні дитячі ясла
із гонором юрби і пацана.
Напевне і у космосі війна,
де у імлі гарує сатана,
аби і небо сонячне погасло.

Вдоволена сугестія мари,
що все у неї дригом догори.
Аби насолодитися собою,
зачерпує оскомину пітьми,
і потайки гидуючи людьми,
впивається червоною ропою.

Писати можна не про все:
Не все ув'яжеться до купи;
Ніщо так краще не внесе
Почутість слова і засмути,
Як палання ліхтарів,
Сердечна тиша у не взмозі
Мовляти звуки дикарів:
Віршами, піснею чи в прозі;
Спокійна паморозь троянд,
Кремово-кавове зітхання,
Коли проміння йде на спад,
Залишив бажаність коханню.

Берегів туманний обрій
Ледь помітна сходу тінь
Відступає томний іній
Розганяє ночі лінь

Перший промінь заіскрився
Весь розсипавсь по воді
Все пірнав між хвиль , котився
Розважався сам - собі

Я учасник цього дійства
Співрозмовник , і слухач
Хочеться мені згубиться
У потребі я прохач

Час від часу так буває
Час від часу я чернець
Час від часу нас збирає
До питань своїх отець

Тут постанемо собою
Тут ми діти , і старці
Тут ми віримо душою
Тут ми свідки головні.
2015р.

Не відрікаюсь – відпускаю!
Щораз сама себе ламаю
Дарую Волю – за Життя!
Хоч її в мене теж нема…

Не нарікаю – завмираю…
Щораз як зраду відчуваю
Мов дика пташка у вікні
Що залетіла не туди…

Не сподіваюсь – пам’ятаю?
Щораз нещирість усуваю
Подалі зі свого життя
Дурні й спізнілі каяття…

03.07.2015

Офіціанте! Кокур є?
Що, не буває?
То принеси вже щось "своє"...
Я пригадаю...
...як ти дивилась вслід мені
Очима повними печалі...
Мов кошеня
Забуте... Буть тобі одній...
І смуток голову квітчає
Щодня... щодня...
А як ми йшли... Мов сон...
Окраєм моря... Босоніж... Удвох...
Курортне місто... Не сезон...
Одні лиш ми... Одні лиш ми... Та Бог...
І в приготувану хазяйкою постіль,
Мов в прибережне розмаїття хвиль,
Пірнали...
І наші ночі, мов Масандри хміль...
І сяють очі... І солодкий біль...
Бувало...
І ранки, ранки! Ці хмільні від страсті ранки!
Смак Кокура, мов поцілунок на світанку...
І шепіт щастя
у твоє чутливе вухо -
Мов кошеня,
Мене, животиком торкаючись,
Послухай!...
...ні... маячня...
І скільки раз... А от - неначе все востаннє...
Востаннє й вишло... Ти тепер, моє кохання,
З ким не була б, а все ж довіку ти одна.
Наш вийшов час.
Хоча й не наша в тім вина...
Вина!.. Вина...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Св. №115080300369

Білий кіт і чорний кіт
мандрувати йшли у світ,
раптом на шляху ріка,
і глибока, і стрімка!

Засмутилися коти,
- Як нам річку перейти?
Де не взявся мудрий кріт.
- Треба збудувати пліт!

А ворона із сосни,
- Впораєтесь до весни!
Не злякалися коти,
розпухнастили хвости,

і вороні відказали,
- Різні ми пригоди мали,
коли щось не можеш сам,
це під силу двом котам!

Дружно до роботи стали,
цілих вісім лапок мали,
і вже скоро слід у слід
тупотіли кіт і кіт!

2015

Він вивчив її напам'ять від п'ят до кінчиків кіс,

Перерахував усі веснянки на її вилицях і навіть на підборідді,
Його чоловіча сміливість танула, наче віск
від жару її волосся з відтінком міді.

Він не спускав очей з її спини в червоному светрі,

у чергах намагався стояти якнайближче, щоб ніжитися від присмаку її парфумів
який давно вже в'ївся у кожному сантиметрі
його бездоганних краваток або костюмів.

Він крадькома стежив за нею в кав'ярнях,
коли її регіт вибухав у грудях, як несподіваний постріл,

а іноді вона приводила інших,
чужих і гарних,
тоді він кидався на вулицю і не тямив себе від злості.
Він знав усі її жарти, підслухані, мов крадіжки,
і ладен був віддати душу дияволу за єдиний дотик устами до її плеча,

натомість вгризався до крику у хтиві стегна на ліжку,
давився брудом чиєїсь плоті,
проте мовчав.

Щовечора у нього в кімнаті пахло димом і тютюном,
адже надто боляче було хапати повітря замість її руки,
тіло йому роз'ятрювали жінки,
тижні з роками спливали, немов вода,

але

глибоко захована під ребром
його душа була така ж вогненно-руда.

2012

Я живу, мов ріка.
Самотію поміж берегами,
нуртовиння джерел
підіймаю з глибокого дна.
Під січневою кригою
плачу за літніми днями.
Я живу, мов ріка,
що дороги до моря не зна.

Я течу і течу
крізь літа,
що пливуть за водою,
до грудей на світанні
тулю кучерявий туман.
Я живу, мов ріка,
та єдина ріка, у якої –
скільки б ти не шукав –
у душі темноводдя нема.

02.08.2015

її
бонапарт і луї
атілла і цезар і кромвель
аїд і тантал –
ганімед
бо губи наповнені кров'ю
бо губи наповнює мед

і я – ту
що моя

вільний – знай
отак повертаються в рай
отак починаються війни
битви
та це не завадить у всі епохи
нам жінку любити
нітрохи

2015

Серпневий день - гончар, хвилини - звучні глеки,
Що вмить стають єством і суттю давнини.
За розчерком пера останнього лелеки
У сивій далині ховаються вони.

Прийду на схилку літ і пригублю з отого,
В котрий налив снаги у пахощах отав
Любові до батьків, дітей, людей і Бога,
І недарма на цій землі перебував.


02.08.15

Десь отам, де боялася відьми-ріки,
В дитсадку галасливому - нянь, вакцинацій,
Хилитається човничок... Плинуть совки,
Сак і плахта, що бабця мостила собаці.

Там за хатою глинище, соняхів ряд,
Від метеликів крилець і лоскітно, й любо.
Є у мене в долоні чудний шовкопряд.
Звідти родом зайча, світляки-життєлюби.

Там розвеснений батько збирається в путь,
Я кролів підгодовую, колеться клітка.
Там низесенький клуб, просить мати "побудь".
Там удосвіта мчу пилюгою до Лідки...

Латочки чорних плес, глядачі-ясени
І жниварка, що завше жадає роботи...
У розрусі, глаголять, нічиєї вини.
Юнь запекло зомбують навернені "боти".

А село гомонить... Будуть зливи, жнива...
Дід у жмикрута з міста попросить цигарки.
А мені все пахтіє висока трава,
Де здирала коліна, з конвертиків марки.

Золотава бджола залетить у вікно,
І згадаю брилі, макотерті, тиночки.
- Ти модерна... - обняв пан-художничок, но...
Малював би тебе біля мальви і квочки.

Безкінечні турботи. Пливка череда
То рідіє, то знову приймає телятко...
Я з Супоївки лугу. Не треба "мадам".
Я ще в печі тримаю квітисте горнятко.


2015

Ти, серпень, вперше вийшов злаком,
Роняючи останню стрункість,
Ти хворий, що невинно слабким,
Назвав недугу порятунком.

Не знати тебе, чи забути,
Без незабудок, маків…
Я думаю, а там – колючник
Вже вирішив тебе кохати.

Нехай весна твоя, країна, стала інша –
Душа є садом у дворі старому,
І хай фату він одягає рідше,
Йому лишатись вічно молодому.

А писк сухий – ти ним не обманися –
Смертельним стати може твій порок –
Скрип гойдалок, лунай, не припинися,
Здіймайся в небо голубів хлопок…

Країна, тим скажіть, хто нагострився,
Невідділимі від Русі ми жодним роком,
І то не кров, а просто просочився
Платок вишнево-калиновим соком.

Що не кажи, усі ми діти
і дуже любимо її –
свою невмерлу Аеліту.
Але до неї долетіти
і з марсіанами доїти
уміють сущі холуї,
що не цуралися ні партій,
ані портфеля, ні звання
і досі в радіоформаті
авторизуються щодня.

Пережили усі режими.
І не лінуються на риму.
І фарисей, і судія –
усе симпатизує Криму,
як Луганді моя твоя.

Не буде говорити преса,
хто за «угодіє» своє
і бізнесові інтереси
себе самого продає.
І для замолювання часу,
і для замилювання – масі
скидають ідолів совка.
Не вистачає парку Раші,
куди попарадують наші
як філіали у ЦеКа.

Не шоу націю єднає.
Вона сама їх поскидає
і з ними – нинішню братву.
Що анемію у державі
лікують бестії лукаві,
являє пам'ять наяву.

Не треба пам'ятник «шанелі»,
і шоколаду, і боксеру,
і Чай-Кан-Ші на чужині.
А як революціонера
на пам'ять Булю і Етелі*,
залиште Овода мені.

                              07.2015

Невідь -
від кроку до краху.
Нехіть:
долонь далина.
Цикли:
рух сонця - на захід.
Звикли -
на сході війна.

Постріл:
аби мимо долі.
Гострі -
покути кути.
Нерви:
інерція болю.
Мертвий,
живому прости...

2015

Лікарко, як добре, що Ви є,
Хвилями здіймаються вже груди,
Серденько послухайте моє,
Як воно шалено битись буде.

Гляну на очей чарівний блиск,
Каре сяйво упаде з-під вії.
І відчую, як підскочить тиск,
Тіло затремтить і заніміє.

І раптово – ніжністю легка –
На чоло лягає розпашіле
Трепетна і лагідна рука,
Посмішка вуста торкає милі.

- Не хвилюйтесь, пацієнте, так!
Ох, палка і буйна Ви натура,
Бережіться у свої літа –
Піднялась у Вас температура.

- Полікуйте серце Ви моє,
Лікарко, уперше і востаннє,
Від усіх недуг вже ліки є,
Та немає ліків од кохання!

14.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Догорает костер на заре,
И у речки стреножены кони...
Эта ночь нам дана, чтоб гореть.
И сгореть. Для того, чтобы помнить,

Как блаженно искрилось вино
Звезд сияние отображая...
Как желания страсти озноб
Мною ты исцеляла, нагая...

Как слились двуедино в руках
Мы, куски преломленного хлеба...
Как вписался оргазма рассказ
В силуэт полунОчного неба...

Искры пишут в свинцовую синь
Нашей страсти испитую повесть.
В ночь упала роса на полынь,
Как слеза да на горькую горечь.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115080200575

поїду в Карпати в Ов"єдо
не кличе білява сестра
часи розуміння і недо
оцінених товпами драм

марноти
марноти
марноти
доносить вокзальна луна
тягає когось парубота
і хтось посилається на...

а музі моїй так орлисто
над залом на триста персон
уже б і злетіла -
намисто
чіпляється
за мікрофон...


2015

У мене олії немає
на порцію віщого сну,
коли я єдину чекаю,
а знаю навіки одну.
Єдина ніколи не зійде
у шибці ясного вікна.
А інша з косою і вийде,
то хай почекає одна.
А я ще єдину почую,
побачу її уві сні.
І зорі зійдуть одесную,
і місяць, і очі сумні.
І наче її обнімаю
у синій небесній фаті.
І ніби долоні торкаю
і коси її золоті.
Отут я уже й заночую.
І хай не було, чи було,
я так її міцно цілую,
аж губи у неї звело.

Олії у мене немає.
Вина сулію наливаю
і з нею уже не засну.
І поки єдину чекаю
це явно єдине, що маю,
аби не проспати одну.

                              2015

Америку не відкриваю.
Вона і так була і є
такою, що ніхто не знає,
як завойовує своє.
А от Європа – інше діло.
Не пожаліє і води.
Якщо Європу захотіли,
то далі і нема куди.
Хіба що – знову до Союзу,
як це було ще не при нас:
послухати радянську Музу
і почекати на Донбас.
А може – у свою Росію,
як це уже не раз було?
Вона і з бомбою – месія.
У неї блуд, як ремесло.
І що повія не посіє,
обов'язково вродить зло.
Немає місця у Європі.
А із Росії йде весна
по всій землі на автостопі,
а з нею – буча і війна.
І маємо собі обрати
або забуті вже пенати,
або у варвари іти.
І віє-віє суховієм
із меж козирної Росії
у потасовані світи.

                              2015

Немає там добра, де відбирає мову,
не радують дощі, не падає роса.
Де ратаї душі забули рідне слово,
тамують голоси високі небеса.

У бубони ідей торохкають шамани.
Сугестії біди очікують грозу.
І дерибани душ, і долі барабани
витрушують з небес одну скупу сльозу.

Ідеями жили і ось у полі мрії
пожали врожаї посіяних надій.
Умліли у чаду чудової Росії,
і дує із кремля пекельний суховій.

Не тільки у полях – у головах засуха.
Криваві ручаї купаються на дні.
І у Єгови неба закладає вуха.
Не чує Він жидів на мові кацапні.

Її і не було. Висотує лукавий
усе, що одцвіло до щедрого дощу.
І що не говори – мовчали досхочу.
Кудою не іди – іти немає права...
І відчуваю, що кричати марна справа,
але усе одно не хочу, а кричу.

                              07.2015

Нарешті лаври в домі. Блекоту
Вручити хоче Та, що яро косить.
А я дорогу вибрала не ту,
Не осучаснилась до папіроси.

Емоції - пружини, сум ледь-ледь...
Цвітуть за капонірами єдваби.
Дзеньчить по злітці чийсь велосипед.
А чоловік зітхає: "В Ялту...я бы...".

Сміється син. Приємна новина:
Втекли із клітки продані папуги.
Почув сьогодні це від пацана.
Злетіли з магазину в лісосмугу.

І хтось би вже забув, а я - ні-ні.
Так весело мені, пташині ж - воля!
Нехай довкола стіни кам"яні,
Зухвальці посмакують бараболі.

Настало безземелля - крекче дід,
Був штурманом колись, мав "Су..." і грядку.
...Це в мене був летовищем похід.
В очікуванні слів... світопорядку.

За селами - сто перший кілометр.
Промчу Теплівку...
Перетну полотна...
Бабуся-осінь, що сплітає светр,
Не запитає вже... чи не голодна.


2015

Немов на чужині
ще горлиця ридає,
і Україна ще
як мати у труні.
У найтихіші дні
ще спокою немає,
а є постійний щем.
Марудно на душі,
не випраній дощем
у патьоці огуди.
Вона, як і земля,
летить у віражі.
Чекає на межі,
коли зійде полуда
із жадібних очей
сліпого москаля.
Дивується, сумна,
чого воюють люди,
чому вони чужі,
коли іде війна
за те, чого уже
немає і не буде.
Украдене добро
іде на бариші.
І спати не дає,
і б'є мене у груди,
нагадуючи про
досвітнє і своє,
зозулею кує,
випрошуючи чудо,
сильніше як моє
ридаюче перо.

                              07.2015

Я вперше приїжджаю не до мами,
А до її могили і хреста.
Весни початок і квітневі гами
Птахи вивчають з нотного листа.

Немає квітів і не квітне слово,
Із-за парканів зиркне кропива.
Пусті гніздечка ластівок, діброви,
Лиш пахне перша молода трава.

Іще торішньосірі всі левади,
На Сейм іще не спущені човни.
І в повені вода сталева радо,
Неначе морем залила клини.

І празниково зустрічають вікна,
Що одяглись в геранієвий цвіт.
Біленькі хати, що роками звикло
Чекають скорий ластівок приліт.

Незмінне все... Немає тільки мами,
Нема мого родинного гнізда...
Ні телефон, ні, навіть, телеграми
Не знайдуть адресата... Ця біда

На цвинтар привела мене сьогодні,
Де мама й тато поряд навіки.
Так боляче - в неділю Великодню
Я не відчую їхньої руки.
15.04.15

Ніхто не зміг
Цей світ змінити досі,
Жили у нім
І риби, і трава...
Як не фарбуєш
Сивину волосся,
Із часоплином
Виросте нова.

Хоча збудуєш
І фортеці й мури,
Війна розіб’є,
Суть її така.
У вічності
Немає коректури.
Є впевненість
Зостатись у віках.
.

Листок зелений
Визирає з бруньки,
І колос
Наливається зерном.
Незмінний світ
Із солодом і трунком,
Де ми на мить
Відкрили в нім вікно.
31.07.15

О Джеммо в сукні, що творив Карден.
Тобі чужі мої буденні муки.
Хто не писав рядків, отой блажен.
Лише павук буває шестируким.

А я - звичайна жінка, ще земна.
Із хаосу вирізблюю порядок.
Безкрилий натовп нишк і розпинав.
Слизькучі змії не жаліли яду.

Усе б мені встигати, йти у ніч,
Лишаючи петельку, бісеринку...
Зуміти посміхатися на спіч,
Узяти на фуршеті лиш мачинку.

Скуштовано амброзію кохань,
Зорію на всіх жевжиків критично.
Індиферентна силонька злягань,
Я - супокійна, майже прагматична.

О Джеммо-лялько в тапцях золотих,
Ти не пораниш пальчика до крівці.
Тобі не ллють у каву кислоти
Зайці безхвості, молочайні вівці.

Дивлюсь на тебе: порцеляна, шовк.
А в мене цебра яблук і грушок.
Десь профурсетки, ложі, сінема...
Кориці слоїк, щось медку нема.

О звабо дивна, серги аж до пліч.
А я - у вирі слів і протиріч.


31.07.2015

***
Всюди є черги, куди не іди,
всюди сліди
і утоптані стезі.
перші за тебе і п'яні, й тверезі
товпляться люди у інші світи.
Тісно на цьому
одному
у черзі.

***
Не оминаючи биту дорогу,
нижчі за інших,
ідуть на убогу,
вищі
за гроші
існують у тиші.
Інші тиняються,
послані Богом
птахами бути.
А плодяться миші.

***
Тільки не Бога
за ноги,
а чорта
інде хапають
і лізе когорта
не помічаючи рідного краю –
п'яні любителі
бідного раю.

***
Із мозолями на чистій долоні
є українців багато мільйонів
Є і багаті.
Людці.
Молодці –
ті що літають
не вище закону
і умирають -
рука у руці.

***
Люди великі бувають у свято.
Їх є немало, але небагато,
тих, що за ближнього душу кладуть.
Є й недалекі брати-супостати,
що випихають із рідної хати
і виживати сестрі не дають.

***
Не проминає життя у розстрочку –
сина купити, зарізати дочку,
у не стидатись у таборі зла
зняти у ближньої нижню сорочку,
і на минулому ставити точку,
і руйнувати майбутнє до тла.

2015

Я вітер.
Вітер – із холодних літер!
Із гарячих знаків.
Із дощів і снів.

Я літаю всюди.
Я цілую груди.
Я танцюю тихо.
Тихо! – не бентеж.

Бо я винен теж...

Що вбиваю камінь.
Що вбиваю листя.
Що тебе вбиваю
стільки
диких
раз!

Та я тільки газ...

Я повітря непомітне.
Тво́є серце квітне? –
вибач.
Вибач і пробач! –
я порожній м'яч...

Я "відсутнє" всього.
І "присутнє" теж –
я жага пожеж!
Я жага любові.
Я страждання крові,
мрії кольорові –
я.

2015

ми один одному – привід…
ми один одному – привид…
прядиво слів, павутина повчань…
змовчувань місиво і мовчань…

ми один одному – ранок…
ми один одному – рана…
зáпнута постіль уламками тіл
стеля і стіни, підлога і стіл…

ми один одному – відстань…
ми один одному – відхлань…
биті шляхи, нерозгадані сни…
доньки не справджені і сини…

ми один одному – вітер…
ми один одному – віти
з дерева зимнього… уночі
переслідувані втікачі…

ми один одному – храми…
ми один одному – шрами
на шрамах… ширми із шепотінь…
батька гамлетового тінь…

ми один одному – дотик…
ми один одному – доти
доки себе не заповнимо вщерть…
ми один одному – смерть…
і народження…
шалу тотального ототожнення…

ми один одному… ми один одному…
сонце холодному… манна голодному…
щезнем дощами… нав’язнем оскомою…
більше нікому ми…
більше нікому ми…

Є день, про який всі говорять.
Я був там. Можу посвідчить, що стояв поблизу аварії.
Неподалік од бомби, од розп’яття. Ледь врятувався.
Бачив сором’язливі лиця нареченого й молодої. Радів.
Глянув на ложе Давида й Вірсавії:
Випадково був на дахові, чинив труби, зняв прапор.
Бачив на власні очі диво-дзбанок у Храмі.
Бачив, як генерал Аленбі входив у Яфські ворота.
Бачив Всевишнього.

І є день, у якому все алібі: не чув, не бачив.
Чув тільки вибух здалека і втік.
Бачив дим, але читав газету в іншому місці.
Не бачив Всевишнього.
Є в мене й свідки.
І божественний Єрусалим – довічне алібі:
Не був там, не бачив, не чув.
В іншому місці був. Був інший.

- Кому куму, кому куму? -
Ячать колібрі галасливо.
Але коли, та і кому
Було чи є до того діло?

- Куму кому, куму кому? -
Ропуха кумкає несито.
Кому суму, кому в тюрму,
Кому куди - в дорогу биту.

А хрін росте між капустин,
Качки пливуть поміж ряскою,
Упав і згнив трухлявий тин,
Травою втомлений чіпкою.

Чи ти стоїш, неначе стій,
Чи засмагаєш на матраці -
Знай, як зірветься суховій,
За все заплатиш і заплачеш.

Чвалає бідний бедуїн
Із гімалайським крізь пустелю -

У вушко голки, зрозумій,
Із ним не втрапиш, мудраге́лю.


31.07.15

Зоріє ніч за обрієм краси,
Що розчинилась в малахітах літа.
Моргає місяць блиском до роси,
До купелі царівни Афродіти...  

Співають німфи оди голосні,
Настурцію вплітаючи у коси,
Чи ж це наснилося у дивнім сні?..
Нічна мелодія...квіткові сльози...  

Харити бенкетують у садках,
Впиваючись трояндовим нектаром.
На  тих закоханих, хмільних устах
Час заблукав...розсипався стожаром.  

Зоріє ніч на роздоріжжі мрій,
Розплескуючи марево кохання.
Лише від стиглих трав не очманій
Та дочекайся Еос...мить світання.

2015 р.

Толька привіз у трави татків бус,
Арсен читав у джипі Муракамі...
Петро йшов пішки - знаний боягуз,
Дзвонив Нателлі, бо забув панаму.

Писали всі! Гнат - про безпечний секс,
Принади гамака, смак адюльтеру,
Ед пригадав: біг песик Рекс,
Наїхала на хвіст руда мегера;
Зросив сльозами кейс, блокнот і шарф,
Присвячував рядки персистій Риті.
Отримав за епітет і "базар".
Усі ж були "продвинуті", маститі...

Оспівував хариту Харитон,
Природно на узліссі ціпеніти.
За пнем побачив замок, моцний трон,
Хітон, сандалі, кралині ланіти...

Дитя Марі зловило жабеня,
Запхало олівцем на дно горняти.
Не вистачало для натхнення дня.
Ще вирішили кліп отут відзняти.

Творили всі... Збиралися на ланч,
Бабок сачком ловили, спали в лузі.

Знайшовся на усіх один слухач -
Припнутий цап. Ловець рядків-ілюзій.


2015

Липневий світ, ясний купальський день,
Під вигорілим небом спека, спека...
І гріє боки посивілий пень,
Над гніздами стоять стрункі лелеки.

І оглядають з висі дивосвіт –
Городи, луки, верби, квіти, люди.
Пташата підросли за днями вслід,
Тепер чекати вирію вже будуть.

Купальський день, заквітчана трава,
Під жовтим сонцем пахощами вмита.
Вже скоро починаються жнива,
Перебіжить за половину літо.

Дозріє і збереться урожай,
Наповняться добром усі комори.
Мій працелюбний український край
Встає до сходу сонця в літню пору.
07.07.15

Знову міряє час вагон...
Вже он
Повз вікно пливуть ліхтарі...
Зітри
Ти в минуле відпливший час
Нараз.
В такт коліс дзвенить голова...
Бува...

І в майбутнє шляхи ведуть
У путь...
Ти з відкритої пляшки хміль
Мов біль
По краплині у себе влий,
Малий.
Це розлука твоя гірка
Така.

А за поїздом сліз ріка
Стіка,
Бо не вернеться зорепад
Назад.
Бо не впали зірки до рук...
Тук-тук...
А колеса по стикам в такт-
Так-так...

І в безсонні нічнім ти сам
На сам
Із думками, що надійшли
Зі мли,
Що затьмарився небокрай-
Прощай!..
Розлучилися назавжди...
Не йди!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115073100923

Слава - бджола.
Вона співа -
Має жало -
І одне крило.

В королівстві, де все тихо і мирно,
Де ні війн, ні катаклізмів, ні бур,
Десь узявся дикий вепр неймовірний -
Може, буйвіл, може, бик, може, тур.

Сам король мав печію, також астму,
Та ще й кашель лютий ледь його не добив, -
A тим часом нечестивець смугастий
Їв одних, а інших в ліс волочив.

Видає тоді король три декрети:
"Звіра знищити пора нанівець!
А хто наважиться на це, у кареті
Ще й принцесу повезе під вінець".

І в зневіреній до краю державі -
Як увійдеш, навскоси й навпростець -
У зажурі відчайдух жив недбалий,
Кращий з кращих, та опальний, стрілець.

На долівці розляглись люди й шкури,
То співали, то мед-пиво пили -
Засурмили у дворі трубадури,
Хап стрільця - і у палац повели.

Там король йому прокашляв: "Не буду
Я мораль тобі читати, стрілець, -
Та коли застрелиш ти чуду-юду,
То й принцесу поведеш під вінець".

A стрілець: "Так це хіба нагорода?!
Краще взяв би я портвейну відро!
А принцесу під вінець - не погоджусь,
Бо помножу звіра й так на зеро!"

A король: "Кажу тобі, годі!
A як ні, то запру тебе в тюрму!
Королівського вона усе ж роду!.."
A стрілець: "Та хоч убий - не візьму!"

І допоки з ним король сперечався,
Зжер жінок ну майже всіх і курчат
І до замку короля підібрався
Вищезгаданий вже бик-супостат.

Що ж, забрав стрілець портвейн із собою,
Чуду-юду вмить поклав - і, на сміх,
Вкрив принцесу з королем ще й ганьбою -
Хоч опальний, та усе ж кращий всіх.


30.07.15

Вже перебігло літо за межу,
Донизу нахилилося колосся.
І захід сонця схожий на іржу,
Чи на чиєсь фарбоване волосся.

Уже волошки відцвіли в житах,
Від’їлися малі перепелята.
Чому, не знаю, але я, мов птах,
Літати хочу, ніби нині свято.

Лоскочуть ноги теплі спориші
І червоніють кетяги калини.
Отой підйом, що є в моїй душі,
Я передати хочу Україні.
20.07.15

Я сто разів летіла серцем в прірву,
Я розривала пута із думок.
Я думала – біду із долі вирву
І до свободи буде лише крок.

Не тільки я, моя біда не спала,
Безсоння в неї від моїх страждань.
Вона мене очікувала, знала,
Що кожен день мій із одних питань.

І відповіді жодної немає,
Бо ти на небі, я на цій землі.
Твої гріхи спокутую і знаю,
Що гостряться іще мої шаблі.

Іще не сплять намертво пси ворожі,
Пантрують кожен мій успішний крок.
Та я не зупинюсь на півдорозі,
І це для мене ще один урок.
04.10.13

Ранок такий строкатий,
Вечір глухий такий.
Зорі з небес кудлаті,
Клен за вікном стрункий.

Пахне медово липа,
Літу нема кінця.
Дощиком хмарка хлипа,
Місяць сховав вінця.

Тихо на видноколі,
Мжичкою сіє дощ.
Вікна відкриті в поле,
Пахне сусідський борщ.
20.07.15

З циклу «Карпатські бранзолєти»

Молоко з бербениці голодному світиться,
видається цілющим
разом із цілушкою.
Не помітить і холива сонця із місяцем,
допиваючи білу поточину сущого.

На долівці б йому бербеницю залишити,
дранкогузові, завше маркотному,
в лудині –
не порунтає неба,
що золотом вишите,
невміньково в зажуті не вп’ється облудами.

Сокотити піде по страбаччі доріженьку
од Карпат до раю – голіруч, а не з барткою,
щоб вернутися янголом
ранком засніженим
і черпати нівроткам із вічності – квартою.

2015р.


Примітка:
бербениця – висока вузька діжечка для перевезення молока;
холиво – гра у хованку;
поточина – струмок;
дранкогуз – голодранець;
маркотний – невдоволений;
лУдина – одяг домашнього виготовлення;
рунтати – рухати;
невміньково – ненароком;
зажута – скрутне становище;
сокотити – сторожувати;
страбаччя – гостре каміння;
бартка – гуцульський топірець;
кварта – кухоль;
ніврОтки – бідняки.

А правда у вічі - завжди моветон.
Мовчи у хустинку чи шнапс - велемудро,
коли промовляє огрядний патрон:
"Давайте бухати, а праця - на утро".

Не варто казати про курс - навмання,
проекти із хибами, з ганджами "смєти".
Якщо ти сідаєш на правди коня,
то шлях манівцями, тобі - у поети.

Між мушель розкритих, рожевих перлин
побачиш пластмасові торси і кулі.
Усе перемеле Високості млин:
і липи одквітлі, і пера зозулі.

Прокраяти мусиш лахміття брехні,
ще зопалу звалиш у крейді боввана.
Опінії пишуть на сцені, в пивній...
Тоб ж - репутацію створять погану.

А правда - зіжмакана, кинута на
прослави і розкошів кедрові шкіци.
Радій - хмаровиння, смугаста луна...
І жменя піску - з берегів Біарріца.

2015

Коли ти ввійшла, я напевне знав, яка у тебе душа -
свіжа й терпка, мов апельсинова цедра,
таку ховають у складки суконь, щоб запах пристрасті нікого не спокушав,
навіть якщо остання - надмірно щедра.

Коли ти ввійшла, я відчував на смак
твоє ягідне серце крізь панцир корсету й ребер.
Я був переконаний, що творитиму знову,
однак
нікого більше не малюватиму, окрім тебе.

Ти натомість бажала тільки один портрет -
цей намір мені у скронях місячний кратер виїв,
між нами замість сполучника "і" стояло лише "тире" -
там, де твоя обручка змикалась кільцем на шиї.

Ти приходила щосуботи, стукаючи підборами об бруківку біля мого вікна,
стримано посміхалась, поспіхом переступала поріг,
і в безладі акварельно гірких кімнат
лишала по собі післясмак, який я так натхненно беріг.

Я довго і ніжно віддавав тебе полотну,
намагався вкласти у нього хоча б мізерну частку своїх нудотно-болючих ночей
боявся, якщо в гарячу каву твого волосся без зайвих розмов пірну,
одразу мене зсередини обпече...

Між нами напнулася осінь, мов пуповина,
годувала мене тижнями, самотою, а на сніданок - мокрим опалим листям...
Скажи, скільки б коштувала твоя оголена спина,
якщо б я платив поцілунками тільки кистю?


Останній мазок лягав на твій комір, неначе жертва,
благаю, заший мене навіки в своїх рукавичках,
щоб пальці взимку не мерзли.

Впадати у відчай - надто погана звичка,
якщо я все життя кохатиму тебе пензлем.

2012

бо ти не зупиниш
цей рух і цей вир
і все те що є для тебе сущим
це небо що стає чорним й густим
і сонце що падає у воду як насінина

говориш собі:

хоч йди хоч не йди
дороги з роками поростуть ріками
а волосся не старістю а сіллю біліє блищить
як срібло на світлі

говориш собі:

йти чи не йти
бо ніч заливає пітьмою міста
бо не бачу не чую
попереду ці вогні як човни
все пливуть і пливуть перед очима

говориш собі:

дивись вже і місяць росте із води
стає обличчям милого
тягнись ж бо
йди до нього
йди
бо знову тоне

цей вир у ріці вже не зупиниш
як не зупиниш рух любові у тілах

тоді говорю тобі:
йди ж бо
йди

якби ж ти ходив за мною тихо
я б показала тобі як яблуні порослі туманом
стоять холодні і тихі як тіні під травами
як все гойдають-вигойдують вітри
у колисці із віття сонце – золоте дитя

якби ж ти ходив за мною тихо
я б показала тобі як красиво
навесні поростають озера дощами
а краплини корінням вростають у дно
так міцно вода поєднується з водою
як поєднується в нас тільки пам'ять і час

а потім ніщо
а потім знов саморіст
і паводок збільшує тіло озер

якби я тільки змогла
якби я тільки зуміла
лишати сліди як насіння в землі
щоб не повертаючись рости і рости
у маленьких долонях золотого дитя
поміж міцного коріння весняних дощів
поміж скошених трав
де тіні липнуть до твоїх підошов
де кожен наш рух міцно вростає у крок
як вростає в тіло лиш поезія

тоді б ти знайшов
тоді б ти тихо пішов
за мною

Раз рибку золоту спіймав дідусь,
І думає: «Це ж означає щось!»
Та що й до чого – він уже забувсь,
І відпустив… Спас рибку так склероз.

***

Попалась кралі рибка золота
І краля, звісно, просить про своє.
А рибка їй: - Ти гарна й молода,
Які бажання – в тебе й так все є!

2015