- Скажи, Розлуко, ти на благо?

Кохання наше таке юне
Як пролісок серед снігів.
Як встояти серед вітрів
Які ти щедро так розносиш
Серед лісів, полів, морів?

- Несуть моря теплі вітри -
Він встоїть! Але як же ти? -
(Спитала хитро так Розлука,
Неначе знає мої муки
Вагань і пересторог старих).

- Я буду жити у вісні,
Де моря ночі голубі,
Зелені очі у кохання
І теплі руки у бажання...

05.08.2006

- Хто застудив твоє серце
Метелицею сніговою?
- Той хто любив мене терпко
А потім залишив зимою...

- Хто застелив твої очі
Тугою грозовою?
- Той хто залишив у ночі
А потім зрадив весною...

- Хто відібрав твої коси,
Які розвивались мов верби?
- Той хто надпив мої роси,
А потім полинув до неба...

- Що ж він шукає там? Бога?
Чи може другої водиці?
- Бачив він там засторогу:
Не можна зі мною водиться.

Коси мої невгамовні
Обплутують серце і розум.
Роси мої надкоштовні,
Щоб пити їх просто… вдома...

05.08.2006

І знову потяг Севастополь-Київ,
Ти знову дивишся в вікно.
Пишу тремтячою рукою:
- Сумую вже... А ти?
- Давно!

Затримка...
Осінь невблаганна
Застигла на пероні...
– Знай!
Що ти єдина і кохана!
- Я вірю – це ж і є – любов...

І пристрасть тихою ходою
Пішла на Північ...
– До весни?
- А взимку хто тебе зігріє?
- Звичайно ж ти, і тільки ти...

25.11.2003

Світлий князю!
Чом не дивишся в очі зелені?
Не показуй, що гордуєш душею в небі!

До кохання і квітка стремиться,
А як грає вже людська кровиця!
Може очі мої не такії?
Чи занадто літа молодії?

Ти не бійся – тебе не вкорю
Першою яблучко те надкушу.
Посідаєм в зелоному гаї
Хай нам жайвір пісню заграє.

Я готова всю ніч милуватись,
З ясним соколом цілуватись.

24.03.2005

Защемило серце, підступили сльози -
От і полюбила лютії морози.

Вся краса небесна в зиму цю вплелася.
Я шукала спокій – тепер знаю – ось він!

Чарами окуті ріки і озера,
Із привітним смутком різблені дерева.

І ясніше смутку нема в цілім світі:
„Ми щасливі, хоч і кригою повиті!

Завітай в діброви, проклади стежину,
Поцілуй сніжинку для весни почину!”

Ось і полюбила лютії морози,
Та шпаки співають: весна на порозі...

8.03.2005

Тіла...
Спрага по коханню...
Разом з вечора до рання
Не кажи мені „люблю” -
Просто випий мене всю!

На дні знайдеш чорну гущу
Полюби її ще дуще
Полюби, якщо зумієш
Може золото намиєш?..

4.07.2005

я впевнена в тобі - ти сильний
я вірю тобі як собі
погляд твій – ясний і пильний
крізь нети вогню і брехні

ганьбили мене і носили
на своїх крисах вороги
палили наш стяг жовто-синій
і гідність топили в лайні

мізки і кістки нам ламають
та чиста вода знайде шлях
хоч наші брати ще блукають
з чужими "піснями" в вухах...

солдатику, рідний, я знаю
з сокирою важко в спині...
і десь там дівчата співають
а ти - молодий... на війні...

та знову душа прагне волі,
твоя і моя. ми як птах
своєї шукаємо долі...
на жаль, любий, – знову в боях...

кровиця людська не водиця...
прости мене, ясний, прости,
у дверях вже знову убивця
не годна була вберегти…

та ти здужав, синку, на славу
нівроку – і духом, й мечем
давай же! відпустимо лаву!
пуйлу тому й так вже пече!

настав вже твій час боронити
мене, і себе. І її,
ту, що змогла полонити
сердечко твоє золоте

ще снитимуться сни кольорові
лелека дитя принесе...
вартує щось більше свободи?
не знаю... та в світі
існує все ж щось святе...

таке от послання до тебе...
такий ось лист мій простий...
навіки твоя
Україна...

прошу про одне: будь живий.

12.06.2014

Не вміємо говорити…
Не разом, і не нарізно
І тільки в грудях виє
Біль той пекучо звичний…

Та раптом здригається простір:
Міцно вхопивши за руку,
Питаєш:
- Чого ти хочеш?? -
Крізь зуби грізно і терпко.

- Я знаю чого я хочу
Та спершу скажу зворотнє:
Нічого такого не треба
Чого б не хотів ти всім серцем.

- Ну а чого ж ти хочеш?? –
Стиснув передпліччя до болю
- Хочу всього й одразу
На тиждень… на місяць… на долю…
На вічність… на день … на хвилину…
Але при одній умові…

- Кажи вже свої умови! –
погрозу в голосі чую.
- Щоб щиро, відверто й прозоро,
Й без жодної застороги.

…завмер… і забув, що тримаєш,
А я терплю, не здаюся…
- А ти чого хочеш? – питаю… -
… зламався… ослаб… розколовся…
Потупив до долу очі…

- А дай я вгадаю, коханий?
Одвіку шукаєш те саме:
Одразу всього й бездоганно!
Шукаєш… чекаєш… я знаю…

Але, на жаль, не зі мною…
Навіщо тоді кохаєш?..

Мовчиш…
А що тут ще скажеш?

... Тиша скрегоче зубами
мов привід гуляє по полю...

- Тоді відпусти вже… благаю!..

Збілілі вуста шепочуть:
- Лети… тебе не тримаю…


Зіниці розлились по оку – твої і мої – бо горе
Зрікатися тої сили, що може звертати гори…

Чи віщий той сон, чи мара, чи хто його тепер знає?
… болючий синець на передпліччі досі ще відчуваю…


04.07.2015

Так хочеться
В стареньку церкву
Забитися – і на коліна...
Не образам дивитись в очі –
Крізь куполи, на небо синє.
Летіть де зорі та галактики,
Вдихнуть весь Всесвіт!..
І затамувати подих...
Ні, Отче, я прийшла не плакати –
А пити щастя,
Як джерельну воду!
11.10.2003

Сходить багряне небо,
В наших очах - заграви!
Буде сьогодні жарко!
Слава героям! Слава!

Що нам життя віддати?
Що нам іти на кулі?
Ми переможем славно!
Кліо про нас почує!

Хлопці,
вперед!
До бою!
Знов "Ще не вмерла..." грає...
Воїни
не здаються!
Воїни
помирають!

ходимо безликі
по скляній землі
видираєм лико
із дзеркальих слів

тонем в анфіладах
вірного трюмо
а чого заради –
от і мовчимо

Я молюся завжди,
Бо мені ця Холодна гора
Найтеплішою стала
І здалеку стала близькою.
Відтоді наші вікна
Світили з любові й добра.
Лиш тополі під ними
Дивилися ввись самотою.

На всі сторони світу
Летіли вітри.
Церкви маківки скрізь
Осявали земне і небесне.
І здавалось тоді,
Що коханням своїм ізгори
Захищаєш мене,
Щоб за тебе мій біль не воскреснув.

Щастям був ти мені
В спекоту і в сніги...
Уночі та удень
Ти завжди є моїм оберегом...
Ми у різних світах,
Та моєї ріки береги
Колихають зорю,
Для якої цей світ був ковчегом.
31.03.15

Ритм твого серця нагадує стукіт потяга,
Повагом з ліжка встаєш і йдеш на балкон.
Ти,
Поціновувач творчості Йосифа Бродського,
В тебе кімната - твій мандрівний вагон.

В тебе вікна - мов лінзи космічних супутників,
І жалюзі́ - щось більше,
Аніж антидот
Від сонячних променів, адже́ ти не любиш сутінки.
Певно, куліси прикімнатних турбот.

В тебе всі стіни - неначе запрошують лізти
Вгору - мерщій!
Поки не зникла збудженість
Із твоїм внутрішнім Буддою десь у центрі міста,
Поки ще є
Кімнатна напруженість.

Ритм твого серця нагадує стукіт потяга,
Плин твоїх дум нагадує плескіт хвиль.
Ти
У своїй кімнаті
Без документів,
Без одягу,
Скільки отак подорожей вже здійснив?

Ні Сонце, ні зірки, ані дощі,
Ні за цей рік, ні за п’ятсот мільйонів,
Свою незмінність не посміють зберегти,
Ніхто й ніщо такого не дозволить.

Бо Сонце змінює свій колір на зелений,
Якщо його весна перемагає,
Горять зірки, й течуть по наших венах,
Чи пилом нам на шкіру осідають.

А ми лежали на дахах Бродвею,
Коли вже небо зеленіти починало,
Й стікала ніч в моменти апогею,
Сталево-чорним і розплавленим металом.

Коли за сотні тисяч кілометрів,
Чи навіть двісті світлових років,
Ми бачили деталі в міліметрах
Страшних, холодних, і густих дощів.

Ми завжди знали-це лише до завтра,
Дощі вже скоро стануть теплі і легкі,
Й весни чекати на дахах уже не варто,
Бо у очах вона залишила сліди.

І вже тепер ідучи по асфальту,
Ми знали – все до біса нетривке,
Під шкірою в обох нас пульсувала карта,
Де вказано було, як нас весна знайде.
2015

Розхлюпав день і тишу, і тепло,
Із хмари сипав дощик півгодини.
Та зорями все небо зацвіло,
І серед лип не чути гул джмелиний.

Крізь пахощі медові навкруги
Все обнімаю серцем рідне, миле,
Де річка миє в лозах береги,
А місяць вже гойдається на хвилі.
17.06.15

Липневий день
Спокійно зігріва.
Гримлять громи,
Дощі ідуть на жито...
Щоби з війни
Упала голова,
То скільки ще
Нам треба пережити?

І зрозуміти
Хто чужий, хто свій,
Щоб визначитись
Діями й словами.
Життя не згорнеш
Полотном в сувій...
Хто відповість
За сльози й горе мами?

І за молитви –
Упокій синів.
За батькові,
До хрусту аж!, долоні.
Нестерпний біль
І невичерпний гнів,
За сина, що убитий
У полоні.

Навкруг життя
Вирує, як, завжди -
Сусідський хлопчик
Щось в садку майструє.
Вони ж удвох
З великої біди
До цвинтаря дорогу
Вже торують.

Все, чим жили -
Утратило свій сенс,
Не дочекались
Дорогих онуків.
Лиш біля хати
Їм шепоче клен,
Який садили
Їх синочка руки.

Гримлять громи...
Для чого їм ще жити?
17.06.15

твоє ім'я закоротке ритмікою нагадує 64 за тривалістю ноти
шукаючи безвісті зниклого впилися в шкіру терням обшарпані колготи
де ти хто ти
скріншоти гортаю у шуканні певного антидоту
хлопче ти ще та мерзота
та все ж хто ти
і що за одна я аби чинити праводійний спротив
стрічання перехожими їдно на іншого схожими
коли начхати хто кого переможе
уже не чіпляє навіть те вроджене
милосердно дароване Богом храм
упав і дзвінниця загналася в глиноглиб
гм а тобі паралельно ти ще той тип

Давно вже ні для кого не секрет,
Що найхмільніший - це кохання мед,
З тобою в цьому ми переконались.
Палкі цілунки з розуму звели,
Удвох в країну щастя забрели,
У морі ніжності й любові ми скупались.

Так хочеться,щоб мед цей та не згірк,
Чудовим дням щоб не скінчився лік,
Стають цікавішими хай життя сторінки.
Ми із захопленням читатимемо їх,
Ти ж мій єдиний найсолодший гріх,
Я - найщасливіша тепер у світі жінка.

2007 р.

Тепле літо... Що ж зимно мені
На сідаюче сонце дивитись?
У будинках шибки, як в вогні...
Відблиск пурпуру- сонячний вихід

У краї, де на літо чекать
Непотрібно- воно із тобою...
Де останнє горіння багать
Не пов"язує думку з журбою...

Де мов діти, удвох, ти і я,
Поєднались душею і тілом...
Де розквітле єднання уяв,
Що давно в потойбіч відлетіли...

Надійшли і торкнули чоло
Крізь шибки, що минулим палають,
Серця спомини в літнє тепло,
І повільно, мов зорі, згасають.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115070500641

- …і хоча я не власник –
для тебе важливого –
імені,
і хоча через це
ти не бачиш моєї біди
і т.д., і т.і., але все-таки
допоможи мені
будяком у каміння тужаве твоє
прорости.

- Ти питаєш, чому я тебе –
безіменного –
видибав
на зболілому плугом та бурями
солончаку;
ти гадаєш, я хочу, аби ти зарікся
і видубів,
проминаючи вік у своєму гіркому кутку,
і тому ти не міг, як усі у свій час,
обирати між
високосними втратами
та манівцем тишини –

але я не очікував, що
ти так довго
страждатимеш –
як рілля, коли їй забагато
найшло
сарани,

ніби ниюча тріщина в щелепі левіафановій
чи піщина під надлишком сонця
посеред піску,
непомічена помилка, крихітна і позапланова,
неприборкана літера у чорновому рядку.

04.07.2015

На ранковій росі газону височать гори білого хліба.
Голуби й ворони не подужають з’їсти його.
Не кажучи вже про горлиць і горобців метушливих.
А коти, причаївшись у засідці, не на хліб позирають…
Звичайнісінький зріз буття тваринного світу.
А от зріз людський дивує й тривожить пам’ять...
...В Єгипті сусіднім, куди Яаков посилав синів,
Щоб не померти родині з голоду,
Нащадки тих,хто примушував юдеїв глину місить,
На цвинтарі живуть нині і марять бодай шматочком хліба.
Готовий ділитись Ізраїль, та на заваді гоноровиті ситі:
«Негоже з рабами колишніми говорить. До того ж -невірними».
Не до хліба й ІГІЛу, якому б позаздрив навіть Пол Пот.
Минуле калічить по-варварськи він.
Мечем, самим Аллахом дарованим буцімто,
Направо й наліво січе голови і вірним й невірним.
Не маючи змоги покласти на зуб щось,
"Калашниковими" озброєна до зубів, пухне з голоду Африка...
...А на єрусалимськім газоні височать гори хліба.
P.S.
Не манною упав із Небес той хліб.
Піт, і розум, і віра одвічна в Бога за ним.
Шкода, що хліб цей омина роти тих,
Кому вже не сила його випросить.
-----------------------------------------------------
«А Яаков побачив, що в Єгипті є хліб. І сказав Яаков до синів своїх: «Пощо ви споглядаєте один на одного. І сказав він: «Ось чув я, що в Єгипті є хліб. Зійдіть туди і купіть нам хліба звідти. І будемо жити. І не помремо».- Книга Буття,42:1-2.
ІГІЛ – бойовики так званої Ісламської держави.

Синкретизмом тисячі голосів
тільки б більше вкласти лісів,
більше б вітрів між гілля.
Може колись я
ехом поміж них
кілька голосних
Хай би про любов :
як вигоряла кров,
мов дешеве пальне…
Хто цілував мене,
про поїздів хвости,
розбиті мости,
коци з-над морів
ткані з вечорів.
нащо пишу листи,
як легше плисти,
над чим засинаю вночі,
звідки беру ключі,
що було моє,
і що в мене є,
скільки було вершин,
на щастя конюшин.
де моя низина,
куди приведе вона?..

Ішли із річки. Рушники на плечах.
За нами дощ і фари на шосе.
Дивилися, як погасає вечір.
Не сподівались, що погасне все.

Нам говорилось ніжне і таємне,
чого нікому не розповіси...
А вже гроза, щось знаючи напевно,
ламала навпіл наші голоси.

І щуку* в річці утопили.
Та йшли часи.
Урок літератури:
читають учні байку
(заклялись учителі).
"Країна Рад, - оголосили, -
це ідеальний інструмент цензури
(мовляв, вдягнеш куфайку,
як будуть лисячі
у голові джмелі)".
І суд судив,
висуджував незряче.
Лисиць і близько
до себе не підпускав.
Маштабне мислення
про справедливість наче,
а щоб закон
і дурень поважав.
Ніяких щук!
"Улюбленцем народу"
зробили хек:
смішна була ціна.
І дійсно
риба втілила нагоду
прогодувати навіть кабана!
Хотілось ще...
Бо дехто любить перець.
Небезпідставна втілилась надія.
В народі називали о с е л е д е ц ь -
"райкомівська повія".


04.06.2015

«Не промовляй», «не слухай», «не дивись».
Сѝріч – «не дій»? Неправедність – розруйна.
Усе тобі сторицею колись –
животворяща крапля, чи отруйна…

Не знати зла – чи то вже є добро?
Чи навпаки: зло – то добра відсутність?
Душа – мов глек: коли доверху дном –
утрачено її первíсну сутність.

Промов, послухай, подивись: відкрий
свої чуття, впусти у серце Бога!
Роби добро, причасного налий
у глек душі. Тоді – і від порога...

Тихесенько-тихо
Ходімо по лісу,
Побачимо, може,
З лисенятком лиса.

Побачимо, може.
Малесеньку білку
Та як вона скаче
З гілочки на гілку.

Нехай же у лісі
Ніхто не балака.
Тільки так почуємо,
Як стукаєдятел.

Поміж галузками.
Може, заспіває
Малесенька пташка,
Якої не знаєм.

Піснею веселою
Привітає всіх нас.
Тільки йдімо лісом
Тихесенько-тихо.

Helena Bechlerowa

Idźmy leśną ścieżką
cicho, cichuteńko,
może zobaczymy
sarniątko z sarenką.

Może zobaczymy
wiewióreczkę małą,
jak wesoło skacze
z gałęzi na gałąź.

I niech nikt po lesie
nie gwiżdże, nie woła –
może usłyszymy
pukanie dzięcioła.

A może zaśpiewa
między gałązkami
jakiś mały ptaszek,
którego nie znamy.

I będzie nas witał
wesołą piosenką.
Tylko idźmy lasem
cicho, cichuteńko.

Лише в уяві цю ношу ідею
Мов статую – із голови до ніг –
Вирізьблюю наснагою всією –
Твій поступ, жест – до рисочок малих.

Ліплю Кассандру віщу, не Цірцею.
І настрій радісний мене обліг.
Ти – ніби справжня донька Прометея,
Несеш добро для земляків своїх.

Чатує зло на тебе та ніколи
Не піддаєшся. Біс – де сів, там зліз,
Бо мужністю всі підступи зборола…

Дорогоцінний людству мій сюрприз –
Це завдяки тобі, о ясночола,
Живу у світі, де немає сліз.

3.07.7523 р. (2015)

І вони не покаялись
У численних своїх беззаконнях,
І вони не повірили,
Хоча знаків було як тих зір...
А вони,
як засліплені,
І неначе ходили спросоння,
І прийшов до них злодієм
Передрічених час Терезів.

І вони не спинилися,
Хоч давно загорілось червоне,
І вони не прислухались,
Хоча Голос ішов з початків...
А вони,
як зачерствіли
До пророків,
до Слова,
Закону...
І вони не покаялись...
А ми думаєм:
хто ж то такі?
2012

І правда уся у тому,
що анголи й демони - люди,
І правда уся у тому,
що зло і добро в нас самих,
І той, хто відкине правду
за срібло чи злото - Юда,
А ще будь готовий чути:
чому ти це відав й застиг?

І правда уся у тому,
що Кай у палаці із льоду
Складає ту кляту
ВІЧНІСТЬ,
а
ВІЧНІСТЬ - не тлінного скарб.
А той, хто відкине правду,
до неї,
насправді,
є гордим,
Хоч кожен від малку знає:
По правді:
дорога вузька.
2012

Все, що стається - це завжди на краще.
Невдачами вимірюють ціну удачі.
Лиш хто осліп, цінує те, що бачив,
коли ще був, як це здавалось, зрячим.

Той, хто говорить, чує, відчуває,
хто бачить, знає, пам'ятає, співчуває,
хто любить - вже близький у силі з Богом.
Не зачиняй воріт - топчи дороги.

І хай не буде це шляхом у вічність -
Нехай він стелеться мереживом зірок.
Ти розсипай. Усі збиратимуть. Сильніші
і слабші. Це для всіх один урок.

Навіть нічого у душі не маючи,
коли й з кишень здуває вітер пил,
поглянь у небо. Ніч, все відчуваючи,
Тобі дарує тисячі світил.

02.07.2015

Кущу шипшини щовесни
не йнятиметься знати точно
торішній вид:
своєї барви, кривизни
у відгалужень і того, що
кривило віть.

Ледь світ, горожі саду свій
і чулий у прутах чавунних
до чину зла,
він шпетить зиму, буревій,
він запевняє, що не будь їх,
проник би за.

Він корені пустив собі
у суглинок, у листя тлінне,
відтіль і квіт.
Не воскресіння, далебі,
не чистоти, і, поготів не
любови плід.

У клопоті за свій мундир
зі зелені, за імовірний
бутон, за тінь,
він бачить світ на свій манір;
і світ не дуже оковирний
на тлі прутів.

Голки в безлистій наготі
він тицяє у металічні
списи – в іржі
горожі ні вряди-годи
нема у березні та квітні
йому пожив.

Утім, така палка жага
свій прах зужити у горнило,
живить нутро,
чиїмсь устам і помага
розціпитись. Найти чорнило.
Узять перо.

Ні, не янгол ти...
Ані фея, не добродійка, не свята...
І розтрощеного не склеїш,
ні продовжиш комусь літа,
і хреста не візьмеш чужого -
мати б тривкість нести свого...
Не відмолиш нічого в Бога -
вже відміряв тобі всього.
Ти - піщинка...
Чого ж уперто розпаляєш у серці трем,
коли суджено всьому вмерти
поміж вічним життя дощем?..

Може й зродишся свіжим болем
через сотню чи другу літ,
аби знову брести сим полем
"рятувати пропащий світ"...

2015

Яке розчарування від „свобод”
Рідні моєї, що від батька й діда
Страждала, як увесь простий народ
Від голоду, вірніше, геноциду.

За це іще ніхто не відповів,
Онуки вбивць сьогодні правлять нами.
Зробили з нас залежних і рабів,
Бо ненависть до нас – це їх програма.

Ми ж обирали, начебто, своїх,
Які нам обіцяли хліба й миру.
Війна в державі. Гомеричний сміх
У штучних, нами обраних, кумирів.

Де Україна? Не питай дарма -
За Іловайськом, встеленим тілами,
Де плаче сонце і лягла пітьма,
Дощами сльози ллються над полями.

Руїни і тарифний геноцид
Заполонили нині всю країну.
Хто захистить стражденний люд від бід,
Що передасть у спадок батько сину?

Колись оця закінчиться війна,
Зостануться і сироти, і вдови.
У їхніх долях лишиться вона
Зловладою, де правлять людолови.
02.07.15

Ти шепочеш мені на вушко,
Ніби дикі духмяні трави
Відголосками днів весняних,
Від роси і від снів туману...
Ти шепочеш, що я жадана,
Чиста, свіжа, мов квітка рання,
Що у серці горить кохання,
І у мріях багато зріє...
Ніжна, добра, свята Марія...
Ти мене дивувати вмієш...

Живеться,то й на краще сподівається
І мріється про щастя неземне,
Надіється,любиться-кохається
Та віриться,що лихо обмине.

Але в житті усякого трапляється:
І радість зустрічей,і гіркота розлук,
Бо чого хочеться,на жаль не все збувається,
Тоді тривожний чути серця стук.

Нехай же всім фортуна усміхається,
В сімейнім морі буде повний штиль.
Добро хай в душах завжди озивається
І зорі айстрами хай стеляться до ніг.


2013 р.

Від зими до осені
Душа прагне простору,
Влітку і напровесні,
В сні та наяву,
Від зими до осені
Вірші в серце просяться,
Від зими до осені
Ними я живу.

Від зими до осені
Твориться і твориться,
Від зими до осені
Все життя в піснях.
Звечора і з досвітку
Дякую я Господу
Та за творчу доленьку,
Віршами,мов зорями
Усіяний шлях.

2013 р.

Сам Бог велів.
Довідатися б: що?
Ти аж упрів
триматись за чоло.
З нічого - щось.
І творчість, і краса.
Та думка ось
уперта, як коза.
Буденних днів
розчинне йде кіно.

Сам Бог велів...
Довідатися б: що?

03.06.2015

...и напряженно вглядываясь в лица,
встревожен чем-то каменный Андрей,
и на холмах лежащая столица
листает нервно свод календарей,

и озираясь в непонятном мире,
взбирается над крышами луна,
и ходит некто в маленькой квартире,
отбрасывая тени вдоль и на,

и беспокоен шелест у каштанов,
и шепот трав срывается на всхлип -
задел, как струны, струи у фонтанов
своим приходом новый архетип

и тихий вздох над медоносной липой,
качая в небе нестабильный тюль,
вдруг называет имя архетипа -
короткое и звонкое "июль"

2015

Эфемерное время стекает со стрелок часов...
Затерявшись в июле, весенний поет соловей...
Подойди и открой свою дверь, отодвинув засов,
Тот засов, что закрыла, играя любовью моей.

Этот ночи огонь- воплощение грез наяву.
Уходя вникуда, никуда не уйдешь от себя.
Протяни мне ладонь!- я еще раз тебя позову...
Ты играешь любовью, но трудно прожить, не любя.

Эта летняя ночь, как солдатская жизнь, коротка.
В наступающем дне не останется места для нас.
Наш последний рассвет так похож на багровый закат...
Время временно, милая. Если сейчас- то сейчас.

И внезапно по телу как будто холодный озноб...
Треснет мутное зеркало, наши впуская черты.
Ты под влажные струи подставишь пылающий лоб,
И утонешь в росе истекающих слез наготы...

На ковре из фиалок ночных белизна наших тел,
Как на бархатном стенде старинный китайский фарфор...
Соловей поутих, как таинственный ночи предел,
Вход в весну затворив, и окончен любви разговор.

Ну а завтра- сегодня (уж утро пробили часы),
Через зыбкое "нет" преступив заповедный порог,
Сквозь штормящее море -обычный людской недосЫп-
Уплывем, как во сне, и исчезнем в развилках дорог.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115070300870

Туманна яв покликала натхненно,
Її пильнує хоровод хвилин.
Несеться день вперед, немов скажений,
Тому завжди здається замалим.

У міжкордонні спалахів і злив
Будує час невидиму арену,
Усім нечутно скроні посріблить
І буде, ніби лікар і священик.

І хочеться натиснути стоп-кран,
Зловити кадром кожну мить щасливу...
Незіграною роллю визирав

Вчорашній день і враженням щемливим –
Із пам'яті зникала мішура
Упевнено, хоча і неквапливо.

2015

На швидкості заспаність покине
В ритмі чотириколісся
Мандрівника, що порине
У світанкове дійство закулісся.

Допоки глядач ще спить,
Готують виставу без лаштунків
Вершини, що очілля вдягли
З туманів, хмар і відтінків.

Птахи хоровими переспівами
Зачали побудку ніжну.
Сур'я встає, сур'я дарує,
Він ніч долає сурово-грізну...

І чада лісу, поля і поточків у людській подобі
Вбираються, красуються лляним вбранням
Та мандрівника у ладу та в супроводі -
Зодягають, на галявину ведуть загаттям.

І у колі край води
Молвлять чада гуртом:

Сур'ї дараб, Сур'ї дар,
Що так безмовно,
Проте мелодійно сходить -
Він ж бо господар,
Мо світанок приводить.
Приводить, коловорот заводить.
Водяне плесо виграє,
Проміння злате сурить,
Заграва чари розтуляє
Розтуляє - та забавою пробудить.

І бавлять флейта, волинка, флояра
В такт диких ударів стрімкого хороводу
І співанками чада зовуть Світояра
Аби ранок дню приніс насолоду.

Це моя мала ода смерті!

1
Ні, не вмерти,
лише майнути до початку початків.
Посеред безоглядної німоти,
печерної пустоти
вихід до волі єству найти .

2
Вряди-годи
серця кволий стук
і здавлений повітря ковток у горлі,
промінь в зіницях ще не стух
Його зародок жевріє в жерлі.

3
Волога, сира стеля.
Не марним стане мій відхід.
Відійти хочу до вищих сфер,
скористатися нагодою світанку,
очистити свідомість у лоні печер.

4
І творячи легенду,
Прагну змінити світ,
Спадок предків возз'єднати воєдино,
Щоб зродився новий міт,
Нині себе старого я покину.

5
Непохований навік,
себе не прирік на погибель.
Звільнитися би від печерних кайданів
Долаючи варни щабель...
Чи стрітить святитель із кола рахманів?

6
На брунатно-зеленому мохові
Присів межи галасу , крякоту.
Дамся чути воронові,
Най витягне з печерного мороку,
Обміняю волю на мідний гріш…

Вороне, віднеси мою сутність мерщій, скоріш…

Ходять маки під зливою,
Мокнуть ніжні шовкИ.
Хилить відчай напливами
Їх щока до щоки.

Душі чуйні розпатлало!
Тишу макових вій
Злива реготом шматає,
Загортає в сувій.

Ночі й зливі – не вилитись,
Маку – вже не звестись.
Тільки блякнути й квилити
Личком, листячком ниць…

Та припиниться лЕтиво
Навісних ручаїв .
Осягнеться поетами
Злива – купкою слів.

Маки стеблами-нервами
Оживуть. Заяхтять –
Пелюстками червленими
Ранку вишиють гладь.

Ніч дощу піде коренем
В глибину – на той світ.
А живим, невпокореним
Маків явиться цвіт.

2 липня вночі

(Пісня)


Диво-сад квітує знов
Та й у пору травневу,
Поринаємо удвох
В заметіль яблуневу.

Приспів:

Яблунева заметіль,
Заметіль яблунева,
Стежечку мені й тобі
Стелять пелюстки рожеві.

Нас засиплять пелюстки,
Мов сніжинки пухнасті,
Закружляємо в танку,
Захмелілі від щастя.

Приспів:

Нехай лине пісня ця
Голосна аж до неба.
Поєднала нам серця
Заметіль яблунева.

Приспів:

2013 р.

Вкрити все парчою
Сизо-голубою
Вечір поспіша.
Виглянув з-за хмари
Місяць.Сипле чари
З срібного ковша.

Хлюпаються зорі
У воді прозорій
Тихої ріки.
І берізкам вітер
Буде шепотіти
Чарівні казки.

1981 р.

Потугіше паски, посполиті,
мало на покріщення надій.
Ненависть до злодія-бандита
виросла у вареві подій.

Почались реформи з «найбагатших»,
що на смерть складали копійки.
І не кріще, а багато краще
будуть умирати бідняки.

Україна вилізе з ДЕФОЛТУ,
будемо ходити в Кутюр’є.
Плани ці уже у влади є!
Ну, а ви трудіться до потопу.

Бідному лишається сума,
урожаю житнє перевесло.

На землі, коли казати чесно,
в неземне не вірує Хома.

Як у раї видумали пекло,
то і раю видно, що нема.

                              06.2015

Вчора зранку сходинками
від зірок зійшов.
Грюкнув хмарам тропіками -
малював любов.

Раптом сходи блискавкою
варить електрод...
На землі колискою
є місця негод.

Темрява шовковицею
скраплює, що є;
без зірок околицею
космосом стає.

Між словами речення ще
сотні ніби слів.
Залишався вечір... Все ще
в гості б я сходив.

2015

Люба подруго, сядь на коліна,
І руками мене обійми.
В серце щось стукотить без упину
Привид холоду, привид зими...

Наче літо... А мов би не гріє,
Як раніше, обіймів тепло...
Буревій чисте небо розвіяв,
Вимітаючи все, що було.

А було ж... Обпікаючі квіти
У цілунках ночей вогнянИх...
Ми торкалися їх, наче діти...
Мов шалені, кохались у них...

Та триматись за гілку найвищу
Так виснажує сили долонь...
Що ж обійми твої холодніші?
Це згасає кохання вогонь.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115070200881

Йде боротьба за право бути Руссю -
за вільний степ і Київ золотий
пролито кров. Народ у дужім русі.
У височінь устромлені хрести,
де хлібні мали б колоситись ниви.
Розорані снарядами поля -
сліди боїв не змиють жодні зливи.
У гніві вибухатиме земля
свята праукраїнська, тобто руська.
Русь-Україна - знаємо ми всі,
що це те ж саме. Москалеві - дзуськи
протягувати лапу до Русі.

Пись-пись, пером та по паперу
(Ой, як солодко пишуть пера...) Вірші
Про те, на що наразі попит,
Немов псалом читає попик, пиши.

Колись про комсомол- банальне.
І про квітчасто- ідеальне. Пись-пись.
Дивись у зліт фантасмагорій!
І літ за двадцять, як на горе, кудись

Тече прилизано- комічна,
Гламурна та метафорична... Глевка.
Пече пісок, де протікає
(Глянь, наче є, а от немає) ріка...

Одне зливає зсередини
Нещасну Неньку- Україну... Кору...
Мене давно від цього нудить.
Зберу в кулак... І далі буде... Зберу.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115070200548