Зайченя сумує зранку:
Як же хочеться на санки,
А надвóрі – хуга, стужа!
Розгулявся лютий дуже:

Супить брови сіро-хмуро,
Навіває кучугури
І морозить гори льоду.
Краще вдома в цю погоду.

Зайченятко, куций хвостик,
Загорнулося у коцик,
Задивилось у віконце
І задумалося: «Чом це?

Чом це гнівається лютий?
Як же гнів той оминути?..»
Мізкував так зайчик довго,
Промайнув раптово здогад:

«От назвали місяць лютим,
То яким йому вже бути?
Ходить сам-один снігами,
Дружбу водить із вітрами,

Та й ніхто його ласкаво
Не покличе до забави.
А як з ним погратись трішки –
Може, стане він добріший?»

І зайчатко попросило:
- Не хурдель, не дми щосили!
Ну будь ласка, кинь бурчати –
Гáйда разом на санчата!

За вікном в цю мить (о диво!)
Завівати припинило,
Із-за хмар бундючо-хмурих
Сонце оком підморгнуло,

Заіскрилися сніжинки
На стежинках, на ялинках.
Наче зразу й потепліло –
На санчата можна сміло!

Звеселилося зайчатко :
- Отепер усе в порядку!
Просто треба навіть лютий
Добрим словом не минути!
2014

Коли улюбленець Еллади з’явився на Олімпі,
Не Зевсові він поклонився, а Юноні.
На лицях олімпійців застиг один і той же подив:
«Як можна дякувати тій, хто все твоє життя
Звела на одну лиш безкінечну муку?
Чи не звихнувсь, бува, Зевесовий синок,
Як пожирав його аж до кісток вогонь?»
«Змініть на роздум подив,- Геркулес сказав.-
Чи став би я героєм на віки вічні,
Якби Юнона не стежила за кожним моїм кроком.
Зрештою, без випробувань отих земних
Чи був би я оце ось зараз посеред вас, безсмертних?»

P.S.
Навіть і Гінессові до пуття полічить не сила
Скількох героями й святими бездумна влада поробила.

С П Е К А

Липень місяць у розгарі
Вже й закінчились жнива,
А на небі ані хмари,
Вся природа ледь жива.

Нема паші, трава всохла,
Вяне квітка молода,
У ставочку жабка здохла,
Там вся висохла вода.

Жовкне листя на квасолі
Їй так хочеться дощу.
Бурякові грядки голі
Без них не зваримо борщу.

Не було такого зроду
Щоб в Карпатах всохло гілля
То помстилась нам природа
За забруднене довкілля.

На коліна станьте люди
Просіть в Бога покаяння,
За зневагу до природи
Всіх настигне покарання.

Спала спека, вітер вщух,
Сіло сонечко за хмару,
Ой, як треба би дощу
Хоч би там годин на пару.

2014 р.

ПЕРШІ ПОЧУТТЯ

Тебе до війська проводжала
І з надією чекала
Дівочу вроду як могла
Я для тебе берегла.

В ті весняні темні ночі
Вогнем палали мої очі
Мої перші почуття
Збережу на все життя.

Сподіваюсь не збрехав
Коли на вірність присягав
Перший раз ти мою руку
До серденька притуляв.

Не забуду я до віку
Нашу першую вечірку
Мене додому проводжав
Всю дорогу ти мовчав.

Йшли додому ми стежками
Ти мене обняв руками
На руки падала роса
Розцвіла моя краса.

В ті весняні темні ночі
Вогнем палали мої очі
Мої перші почуття
Збережу на все життя.
2014 р.

Веселенька бабуся випікала нам хліб.
Опадали шовковиці, сіявся кріп...
Колорадські жуки заповзали на тин...
Був цукрово-пташиним отой Яготин.

Там засмаглі рибалки, густі ятері...
Не погладиш телят вирлооких корів.
Не відломиш скоринки, не крикнеш: "Іще...".
Лиш бліда ностальгія, карміновий щем.

Лиш еклектика батька, огрійне "алло...".
Не потрапиш у досвіт, хоч гатиш кайлом.
Не наловиш у клітці рудій кроленят.
Не пошиєш сукенок із марлі - до п"ят.

Не відмолиш помилки, не склеїш плівок.
Режисер - задалеко, і зал той умовк.

Лиш портрети і ружа... Киянин-сусід
Йде у яр навпрошки між цапиних борід.
Новоспечений дачник не знає, що я
Загубила отут шлюбний перстень, ім"я.

"Драстуй!" - каже мені піврозвалений клуб.
Мимо сцени біжу - до осріблених труб...

2015

Твой бог -
обитель отчеств предков
твой бог -
отцовский амфи - слог
твой бог -
смотритель А, Бэ…
ветки
среди нехоженых дорог…
Служи как прадед!
дед!
как батя!
благославись на тяжкий труд
среди миров найдутся братья
и лишь бы ты их встретил тут...
Не спи
не ешь
глазами в оба
костров онлайн…
и сгинет
враг
даб не настигла
"фатьма-коба" -
держи повыше
друже
флаг!
27. 02. 2015.
( Фатьма - Коба: погребение мужчины в скорченном положении )

Давай залишимось на самоті
у спогадах весняної тривоги
Давай не будем "я" і "ти",
а лиш єдине "ми" утворимо з тобою.

Давай залишимось назавжди
в завісах ненадійної дороги
Давай ми зтворимо з тобою щастя -
весняне щастя, сповнене надією любові.

Давай залишимо з тобою знак
на всю сторінку голубого неба
Давай не буде більше "ні", "я проти", "щось не так"
... єдине "ми" і щастя нам відкриє двері.

2014

***
Поезія, гармонія і Муза.
Хамелеон, гадюка і Медуза.
Поняття різні, але суть одна.
Від перших віє квітами у лузі.
Три інші оминає й сатана.

***
Гармоніює з Музою Медуза,
а з їжаком – гадюка голопуза.
Гармошка балалайкою зітхає...
Поезія!!!
Народжує! Єднає...
Геноми інфузорій і Горгон,
живучі як поет-хамелеон.

***
Є за що умерти.
П’ють анахорети
за свою вину...
Коміки-поети
почали війну.

***
Поети люблять солодко, без тями
високе, чисте, вічне
і трагічне,
і сьомими, буває, почуттями
малюють епітафії до ями...
Яке ніщо місцями
поетичне!

***
Існує ще сентенція стара, –
немає опозиції добра.
Є тільки зло у іншій іпостасі.
Але наразі те, що не на часі
займатися злочинцями пера.

***
Є ще поети й досі комсомольці,
а брешуть, наче юні піонери,
що їх учили генії кар’єри
копіювати язиком емоцій
карикатури на Аполлінера.

***
Ой пишуть поетеси і поети,
яка у них невимовна любов
до Волі, до Надії,
...до Кебети
писати чисті вірші і сонети,
але не римувати слово кров.

                              02.2015

Мовчатимете й далі,
Америко й Європо?
Де ваша честь гаранта,
Незламність слова де?
Невже забракло сили,
Щоби чинити опір
Агресору, що з людством
Нечесну гру веде?

Злякались недомірка,
«Царя» нової ери?
А ми вам довіряли,
Роззброїлись тоді.
Виходить, Меморандум
Не вартий і паперу,
Того̀, де ви лишили
«автографи» свої.

Паскуднице Європо
І ви, лякливі Штати,
Ви впали надто низько
Вкраїнців ув очах.
А ще ви нас навчили:
Не варто довіряти
Облудливим гарантам,
Бо слово їхнє – прах.

25.02.2015

Вже друга весна обкрадена,
заплакана й простоволоса,
приходить до нас,облаєна
зкривавлена,гола й боса...
І просяться в душу хлопчики
з криничного дна очима...
із стрічки новин,як горобчики,
ховають від когось спини.,
щоб підлий хтось в них не вистрелив,
не зареготав вдоволенний,
кістками котли не вистелив,
зкаліченних,обездоленних...

Недавно у це не вірилось...
В тремтячі бабусині істини:
що все,крім війни,відміряєш,
від голоду землю їстимеш.

Я соняхи бачу в снах своїх,
де падали хлопці й плакали..
І падаю там уже- коло їх,-
і чую:усе,-відбалакали...

Приходить до нас облаєна,
зкривавлена,гола й боса,
вже друга весна обкрадена,
заплакана й простоволоса.

Свічками віконечка світяться...
Вона у них дивиться й молиться,
руками впивається в Ліствицю...
Земля оживе,все загоїться.
27.02.2015

Ламка стежина йде у Деражнè.
Кущі відважно розхиляти мусиш.
Навколо – хвилювання затяжне,
А небо піввідчинене, як мушля.

Оленіна** гуляла саме тут.
У спогадах і Пушкіна носила,
І ту, далеку пору золоту,
Коли багато мрій і дужі сили.

Між соснами поезія пливла.
Немов у храмі, пахнула живиця.
Чарівно відлітали до села
Оперені коханням давні птиці.

Ступала Анна, тиха і свята;
Стрімкий поет услід ішов за нею.
А вічний час натхнення діставав
І про ліричне мислив епопейно.

Життєво, поетично я росту
На стежечках навколо Деражного,
Де слово набирає висоту
І нетривкі приховані тривоги.

Стежини-злами вгору, вниз біжать…
Піщані горбики; думки розлогі
Про те, що тут якась лежить межа…
Спиняюся, і хочу жити довго.

живе в кімнаті березень напружений
щомить готовий кинутися геть
і ми живемо
присмеркові служимо
з важких гардин витрушуємо смерть

і ти живеш злютований до атома
по чорних сходах черкаєш пальтом
на вулиці
наводнені солдатами
несеш сміття післязимових втом

вже наче ворс сумирний і приречений
тонкий і перекраяний до шва
все менше світла
у коротких реченнях
все більше необжитості в словах

на тебе віття розігріте ласиться
а ти сидиш як личить блукачам
коло стіни
навпочіпки
мов пасинок
до голих ніг притиснувши м'яча

2015

А ти мене згадай, коли у сни
Скрадається лавандовий світанок,
І вузлик сонця натяком весни,
Отим найпершим сподіванням стане.
А ти мене згадай, коли думки
Не повернути в пересохлі русла.
Тоді в садах минулого таки
Останній спомин вітер не обтрусить.
А ти мене згадай. Згадай мене,
Коли не можна і коли запізно,
Коли пір*їнка думки промайне,
Які ми рідні і які ми різні.
27.02. 2015

Чи може пробитися слово,
Туди де пожежа від крові?
Там сліпне нажахана тиша,
Думки полишає колишнє.

Чи прийде омріяна правда?
Чи можна чекати розраду?
Коли злу дадуть покарання?
Коли відступають омани?

Навіщо бентежити марно
Те давнє покривлене царство?
Та слово, що стало як зброя
Завжди поведе за собою.

Шугають хмари над горою,
Куйовдять лісові верхів’я,
Неначе діти між собою
Так любо грають на подвір’ї,

То усміхаються на захід,
То сумно схиляться над сходом
І трансформуються у привид
Перед пробудженим народом,

Їм все одно: хоч місяць, сонце
І вибухи на ньому завтра,
І тим, хто їх в багнюку втопче
Однакові й людина, мавпа,

Та не однаково вітрилам,
Народженим Дніпром Вкраїни,
І тризубу й народним вилам
Хто їх тримав, тримає нині,

Ух, не однаково громаді,
Розбудженій кривавим вітром,
Що ходить по Вкраїні зрадник,
В начальники забравшись хитро,

І каже у Верховній Раді,
Що голова його не хмара!
А що як мужики за зраду
Сідниці – на палю в примари,

Ґорґоні плавати у річці
І – тулубу від неї з “-ізмів”,
Жаль тільки голубої стрічки,
Покрапленої комунізмом;

І cлава Богу, що лиш привид
З-за хмари вигляда в Європу,
Осяяв реактивний привід
Ці небеса сріблястим кропом;

Зіп’ялися у небо гори:
Одна з землі, а друга з хмари,
Одна вулканить, інша вторить –
Немає миру, є лиш чвари…

Мене навчила німоти
Печаль пізнання.
А засіб від утрат мети -
Струм проминання -
Питому течію забув,
Проник під скелі,
І легіт гусне поміж букв,
І хмари з гелю.

Стодужим волоком борей
Посунув крони.
Іду за марева шерег,
За тьми заслони.
На вдихи-видихи псалом
Шепчу підспудно.
Гачу - до саден - кулаком
У брами буднів.

Братання зимних стовітрів
І повів бризу.
Я пізнаю хвилини слів -
Жорстоких, сизих.

Неначе вохри порошок,
Сосновий овид,
Пливе по лусочках шишок
Відлуння мови.

2015


Людмила Нестуля

Время слов

Меня заставила молчать
Печаль открытий.
Лекарство вечного врача -
Поток событий -
Родному руслу изменив,
Ушел под скалы,
И воздух сделался ленив,
И тучи вялы.
Натужным волоком ветра
Сдвигают кроны.
Я выхожу за вечера,
За их заслоны,
Дышу в округлую у рта
Молитву или
Стучу в обмякшие врата
Нервозной были.
Братанье северных ветров
И лепет южных:
Я обретаю время слов,
Жестоких, дружных;
За охристою желтизной
Сосновых речек
Ловлю разбросанный лесной
Обрывок речи.

Дрімлять експонати в пишній залі,
сходи кам’яні — смаків забутих дань,
згадки в рамі, жовклі та зів’ялі.
Тільки ж ти, любове наша, не зів’янь.

Час устигнув це перемолоти:
задуми й труди; вони уже «колись».
І спинились тут чиїсь турботи.
Тільки ж ти, любове наша, не спинись.

Порцеляна, дзиґареве дійство —
то колись для когось був маленький рай.
За вікном згасає день і місто.
Тільки ж ти, любове наша, не згасай.

(25 лютого 2015)

В застигле олово криниці
Шептання злото шугоне...
Якщо прогляне таємниця,
І слово кинуте одне,
Прокрає паволоку сіру,
Розімкне лагідні вуста,
Атласним ворсом надвечір"я
Ізблисне з квітки і листа.
Освітить цямрину, долоню,
Здмухне із плесна пил-пергу,
І блискотіннями сомонно
Торкнеться вільгих щік і губ.


2015


Людмила Нестуля


Густое олово колодца
Велит шептать, звеня о дно.
И если тайна отзовётся,
И слово пущено одно,
Провалит зелень луч и слякоть,
Возденет смирные уста
И гладким волосом заката
Блеснёт с цветочного куста.
Ладонь тишайшую оглянет,
С запястья отряхнув пыльцу,
И жёлтоватыми огнями
Скользнёт по влажному лицу.

Де взяти силу вогняну?
Де взяти іскру в згарищі надії?
Яку черкнути ще струну,
Щоб зупинити вітряні  стихії?
Як втриматися на плаву?
Не потопитись в вирі дорікання...
Як зберегти сю булаву,
Що дарувала душам сподівання?
Як зачерпнути у хмарин
Усю красу паріння білокрилу,
Вітати журавлиний клин,
Верхівки гір торкати метушливо?..

2015

Кто-то вернулся... Кому-то в дорогу...
Все привыкают к войне понемногу.
Гречка не порох. И масло не пушки.
Словно явясь из былого, старушки
Сахар и спички, мыло и соль
Впрок закупают... Военная боль
Взглядов... Сурово-спокойные лица...
Неизбалованные заграницей,
Те, кто "прессован" не раз был властями,
Те, кто себя обеспечили сами,
В пику властям, что считали их "рванью,"
С давней привычкой своей к выживанью,
Сами себе и опора, и суд...
Те, кто сегодня Отчизну спасут.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115022600601

А ти насправді
Кошеня шукаєш,
Чимала кішка -
Крицева печаль,
І так свою провину
Вміло креслиш -
Блуканнями
В імлистім гамані,
Який одвічно
За плечима -
Завжди -
Весни-провісниці
Над містом і селом.

Час нівелює запахи.
Тримаєш
Огрійливий,
Що має кошеня.

Не діяли
Принади стеж-доріг,
Віконниці
Без штор,
Ефірних тканок.
Вони для тих,
Чий модус -
Дрімота:
Погідних
Статуеток
Із фарфору...
А ти - біжи!

2015


Людмила Нестуля

Большая кошка - серая печаль

На самом деле
Ты котенка ищешь,
Большая кошка —
Серая печаль,
И так свою вину
Изображаешь —
Блужданием
В туманном рюкзаке,
Который вечно
За плечами —
Вечно —
Любой весны,
Не только,
Городской.
Весна снимает запахи:
Ты помнишь
Всего один —
Котенка своего.
Тебя не сбить
Приманками дорог
И окнами
Без штор
И занавесок.
Они — другим,
Готовым ждать
И ждать —
Прилежным
Статуэткам
Из фарфора...
Ждать — не тебе!

- Привіт, мій друже!
- Як ти там?
Що на душі у тебе?
Ну ти ж здогадуєшся сам,
Що треба і не треба.
- Привіт, мій друже!
-Як завжди?
-Безмежність мрій,
І філіжанку кави.
-Привіт, скажи
-Як світить день?
-Які сьогодні віщування
-Не переймайся все окей.
- А завртра знов прощання?

Вже рік минув,
А біль все не вщуха,
І котиться сльоза поволі.
Скажіть, що там на небесах?
Які у вас там зорі?

А в нас війна!
Жорстоке поле бою.
До вас летять уже щодня,
Нові й нові герої.

Ми щиро дякуємо вам,
За ті нові простори,
Що ви відкрили усім нам,
І за щасливі долі.
(Надольна А.І 19.02.2015)

Майдан вже не буде таким як колись
Квітучим,щасливим, надійним,
Він буде такий. Він буде ТАКИЙ
Де крові було по коліна.

Де доблесть і честь, за правду й добро,
Де люди на смерть воювали.
Молитви людей і сльози жінок,
Відлунням у вухах звучали.

Там кулі людей вбивали на смерть.
Історія це не забуде.
В останню дорогу мирних людей,
Ми сотнею там проводжали

Сльози і біль, молитви і тінь,
СВОБОДА, якої не мали.
Ціна цих життів. Ціна цих ЖИТТІВ
Занадто високою стала.

Майдан вже не буде таким як колись
Квітучим,щасливим, надійним,
Він буде такий. Він буде ТАКИЙ
Де крові було по коліна! (Надольна А.І 24.02.2014)

Сірі скелети лип. Сиві рубці доріг.
Темінь снує сатин і накриває піших.
Коле небесну плоть місяця гострий ріг.
Холод, не чути рук. Гусне у венах тиша.
Сниться тополі жах – сотні лунких сокир.
Пихкають димарі, мовби малі вулкани.
Глоду колючі сни. Глянцева гладь ріки
сліпить худі зірки, щоб не горіли марно.
Важко зітхає в’яз: тісно в цупкій корі.
Сіється срібна сіль в ніч із Малого Воза.
Гли́боко тихий світ, ніби мовчання риб,
істин своїх ніяк нам донести не в змозі.

2015

***
Опріч кіно , концертів і вистав безмежне розмаїття,
Навідайсь в поліклініку. Вдивись у черги безбережні.
Слідом за безпомильним серцем скажи всім оптимістам:
«Нема здорових...Є поки що якслід недообстежені...»

Ворог нам показує,
Де маєм дивитися,
Що маєм побачити,
А чого і ні;
Що маєм подумати,
Щоби помилитися.
Хто впізнає ворога
На оцій війні?

Потім зрозуміється,
Ну, а нині віриться.
Поки ще розвіється
Сизуватий дим,
Ворог в`їде танками
Зі своїми звірами.
У свідомість кожного,
Хто пустив туди.

І не скине маску він,
На обман начеплену.
Бо під білим чорна там
Знайдеться ява.
Та людина вільна є
У своїй причетності.
Звідки вибираємо
Для душі слова?

Нам самим ще зводити
У ефірі подиви.
Бо по нас звірятимуть
Ще свої стежки.
Голос наш звучатиме
Ще поміж народами.
І відлунням сповняться
Зболені віки.

Бо йдемо до світлого
Впевнено, злагоджено.
Як би не бісилися
Найманці орди.
Бо, йдучи до світлого,
Точно переможемо.
І залишим вічності
Золоті сліди.

25.02.15р.

Не така я, не така я,
Як про мене набрехала
Моя подруга дорогая
Честь і совість розтоптала.
Тобі на вірність присягаюся,
То чому ж ти сумніваєшся?

Гітариста покохала,
Міцну ми дружбу завели
Мене подруга оббрехала
Від самих ніг до голови.
Тобі на вірність присягаюся,
То чому ж ти сумніваєшся?

Ой кохання, розставання,
Знову сварка, та знову мир.
То на вірність тестування,
Міцне кохання – мій кумир.
Тобі на вірність присягаюся
То чому ж ти сумніваєшся?

Не влюбляйтесь в гітариста
В нього струни за товсті,
Не влюбляйтеся в артиста,
В нього вітер в голові
Скільки раз я присягалася,
Скільки раз я принижалася.
2014 р.

Візьму циганськую гітару
Гай-ни-ни-ни, гай-ни-ни-ни,
Запряжу я гнідих пару
Та й полечу до дівчини.

Веселюся я з циганами
Гай-ни-ни-ни, гай-ні-ні,
Язиками полум’яними
Палають ватри вогняні.

Летить циганка в бистрім танку
Гай-ни-ни-ни, гай-ні-ні
Блистять очі у циганки,
Як дві цятки вогняні.

Запросив її до танку
Гай-ни-ни-ни, гай-ні-ні,
Летять іскри з очей циганки
Наче стріли вогняні.

Один циган із-за ганку
Гай-ни-ни-ни, гай-ні-ні
За свою табірну циганку
Показав кинджал мені.

Затремтіли в мене груди
Гай-ни-ни-ни, гай-ні-ні,
Бо цигани строгі люди
Зірвуть голову мені.
2014 р.

До англійської, якою намірявсь змагатися з онуком ,
Як сповниться йому десь років зо два,
Додалася призабута зі студентських літ латина:
Хвороба ( сподіваюсь - виліковна)
Та ліки надзвичай дорогі, що, мабуть,
І в США не кожному видають їх безкоштовно.
І все ж надія жевріє щоднини:
Може-таки вдасться піти з онуком на ставки,
Де б суддями були лебеді й качки...
Головне – на старт здоровим вийти.
Навіть програш буде мені в радість.

Я у долині погаслих вогнів.
Б’ють ручаї у цямрині.
І оживають на самому дні
чари минулого, мов уві сні,
вічні сомнамбули – тіні.

Відгомоніло її і моє
у недоказаній казці.
У сивині павутину снує
срібним узором моє житіє –
пізнє непізнане щастя.

Жевріє попіл, згасає вогонь...
Зайчиками позолоти
місяць сіяє у сепії скронь.
І опікає пожежа долонь,
неугасима на дотик.

Юне те диво моє лісове –
сонечко тепле і ясне,
поки ще казка у серці живе,
поки проміння не сяє нове,
поки вогонь не погасне.

Ватра дарує останнє тепло.
Все – як бувало раніше.
Вічне і віще між нами лягло.
Може і це не зі мною було,
поки не сталося інше?

Не проминає п’янке дежавю
очі у очі...
                              Луною
з марева ночі
                          зове гамаюн.
Може і це не по душу мою,
поки
               я марю
                              тобою?

                              2005

Голос - що ламає кригу
Повітрям розриває хтив
Підкреслює природи вроду
Голубить благородність нив

Прийди , родися , розгорнися
Міняй закоренілий стиль
По іншому кругом стелися
По нотам , в полудневий штиль

Грай пристрасно , в аплодисменті
Вином рожевим по губам
Лий почерком , в асортименті
Стели дорогу рушникам

Оазис - поколінь родинних
Угода витканих зусиль
Вітає монограм творіння
Для них без відома інтриг

Лунай , лунай , не зупиняйся
Дістань для правди монускрипт
Співай коханню , не турбуйся
Де спільно - там завжди болить.
2014р.

ЛЕСІ
Ось ми і ровесниці з Тобою,
Стрілись віком на межі століть.
Ти пішла такою молодою,
А Твій біль уже й мені болить.

Та Твоя вступає в душу сила
І відвага будиться на клич,
Як огні досвітні засвітили
По-новому на межі сторіч.

Приїзди до мене, Лесю, в гості!
Хай торкнуся сильної руки
І почую віщий мужній голос.
Підем весну слухати й віки.

Я б Твоєю сЕстрою назвалась,
СЕстрою безсмертної Косач.
Бо для мене це до болю мало:
Лиш читач Твій. Але все ж – читач!

Приїзди до мене в гості, Лесю!
Знову на Поділля приїзди!
Де Твоя чудова мова ллється
І цвітуть черешнями сади.

Де село здається милим раєм
І лунає Пісня Лісова.
Ти ж не вмерла: те, що не вмирає,
Маєм в серці, в пісні, у словах!
(Любов Сердунич, «ДУША НЕ ТЕРПИТЬ ПОРОЖНЕЧІ». – Хмельницький. – 2005. – С. 9).

Гаряча юність пригощала
Грайливий молодості флірт
У невагомості вивчала
Різноманітний вражень зміст

Небесна манна вибухала
Мелодій , пахощів квартет
У самоцвітах розставала
Сплітаючись в один букет

Взаємні визнання мотиви
Вітаючи весняний бум
Любов'ю дива підпускали
Кохання - благодатний сум

Це був початок для стосунків
Вершина ваших відкриттів
Перші штрихи значних здобутків
Хоч ви - ще діти для батьків.
2012р.

Буває, так незручно уявляти,
Як інші люди творять власні вірші,
Втискаючи незграбності та грації
У ті слова,
Які вони не пишуть, а ніби їх видмухують - очима,
Руками, серцем, мозком - без розбору!
Писання віршів, знайте, акт інтимний,
Коли крізь букви чуєш гул розмови,
Яка снується часто в наших душах,
Якій не до вподоби прозвучати,
Вона лікує,
ранить,
мучить,
душить,
Коли себе допитуєш завзято.

Тож уявіть - процес плетіння віршів,
Як хтось собі чорнилами по спині
Як хтось згасає, генієм розцвівши...

Писання віршів, вірте, акт інтимний

Прощав коли не знала міри
Я знав - вона жадоби жрець
Я бачив та Амура стріли
До глибини вели в екстаз

Сильніша ніж переконання
Спритніша ніж думок приціл
Міцніша ніж сторін додатки
Бо знала , де стояв - кипів

Невтомні твої слів плетіння
Умілі феєрверки благ
Ти чуєш - коли блазні в прірві
Ти губиш - коли зайвий блат

Я вдячний за таку нагоду
Хоч в чомусь підвести межу
Я бачу - де ведуть від злому
Я гордий , там де я - там ти...
2011р.

Полохлива , метушлива , провірена часом
Обережна і дбайлива - осипана градом
По воді , по суші пилом - усе не встигає
Так за інших без перерви - каміння збирає

Білі ноги почорніли , обвітрене тіло
Мозолями руки стали - запущене діло
Не радіє , не знаходить утіху в мирському
По ночам у бога просить - не маючи дому

Хто ти є ? Чия кровина ? Кому щиро годиш ?
За які такі гріхи - себе вперто гробиш
Чи за вітром , чи навпроти усе зволікаєш
Доробивши добрі справи крокуєш , тікаєш

За труди свої , роботу не просиш окладу
Тільки хліб , і чисту воду береш за оплату
Дозволяєш себе бити нечистим на совість
У придачу все ховаєш - неписану вроду

Сам не бачив , були свідки , між людей розмови
Тільки тиші і відома відвертість промови
Хто за чорним , хто за білим картає дозвілля
Хто від бога , хто від злого - збирає спасіння.
2007р.

І мертві діти оживуть - отам,
Де ні злоби, ні зайчика на ваті...
Не поминайте їх, оці сто грам
Не додадуть снаги в небесній хаті.

Ішла війна - і все без коректур...
І сипали, немов лелітки, гроші...
Вгризатиметься в землю чорний бур.
Відхиляться від курсу листоноші.

Їсть вороння покинутий пайок.
На вухах макарони, тобто паста.
По склу бреде місцевий дідо йог.
...чому народи треба нищить, пасти?

Щемка любов.
Затруплені поля.
Приходить лиходій нізвідкіля.

О скільки треба сонця і дощів,
Щоб ми зварили борщ - не кислі щі...
Щоб ми плекали около своє...
Щоб не вбивали за мідяк, у.є...


2015

Вечоріє , сутеніє , нічка наступає
Сон до мене не приходить , сум не відпускає
Цілував би твої руки , ніжно обіймав би
Як би мав таку я змогу - вік не відпускав би

Де ти ходиш ? Де ти бродиш ? У якім дозвіллі
Не згадаєш , не відчуєш думи мої вільні
Як подумаю аж плачу , кляну свою долю
За що мені така дяка - любити до болю

Ладен все віддать на світі - щоб ще раз відчути
Подих твій , блаженства миті разом пережиті
Не пригорнеш , не почуєш як серденько б'ється
Як до тебе у надії - мов струмочок в'ється

Вечоріє , сутеніє , нічка наступає
Сон до мене все не йде , сум не відпускає
Стану за тебе молитись , просити у бога
Тобі миру , щоб у щасті стелилась дорога.
2007р.

Тянется, тянется день.
Экзовселенская лень,
Как продолжение дня,
Тонко коснулась меня.
День отгорел и упал
В темный эротопортал...
Падшая, павши к ногам
Станешь моею... А там-
Тянется, тянется ночь...
Чем ты мне можешь помочь?
В небе плывут, посмотри
Черного цвета шары
Всех несвершенных надежд...
Всех недоснятых одежд...
Гаснет во мраке ночей
Крик нерожденных детей...
Как обреченно-грубы
Эти подарки судьбы...
Снова алеет восход...
Утро прожектором бьет...
Губы взасос... Улови
Привкус с горчинкой любви...
Экзовселенская лень...
Тянется, тянется день...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115022401090

Ропщет сумрачно бремя вотчины
жуть не вовремя, ноги врозь
то ли с дурости, то ли с прочего
был бы рядышком - знал небось

Кто-то с родненьких бьет об стеночку...
кто -то с добреньких душу - вспять…
я бы нежно их всех на -- веточку
кабы рядышком… кабы знать
23. 02. 2015.

Ты можешь быть всеми моими ключами.
И теми, что бьют во мне фонтанами жизни,
И теми, что открывают любые двери.

И прятать меня за своими плечами
От каждого, кто обрел меня в своей мысли,
От всякого зла и бедствия. А я тебе верю.

И вот потому я могу быть слабой,
Я прячу себя в твой тыл, оставляя страхи,
Вжимаясь калачиком в твое тело.

И будь у меня тот же выбор, я бы
Все прошлого нити снова… единым махом
Без шанса в него вернуться. Все так же смело.

И как не расставь ты порядок строчек,
Порядок слов, запятых, и акценты-ноты.
Сплошной палиндром, будто кто нарочно

Писал нас. Судьбы ли известный почерк?
Я страшно пьянюсь от твоей заботы
Но все же, пожалуй, возьму еще. Ведь можно?

Февраль 2015

Ви людям усмішки даруйте
Хоч на душі завжди печаль
А серце все кричить рятуйте
Та ніхто не чує це на жаль

Та і навіщо комусь знати
Що так тривожить по ночам
Коли не можеш навіть спати
Ти молишся своїм Богам

Коли не радує нічого
Коли втрачаєш життя смак
Не бачиш доброго ні злого
Ти не міняєшся ніяк

І все стає таке буденне
І так триває день за днем
Живеш життя своє злиденне
З давно погашеним вогнем

А навкруги людей чимало
Та відчуваєш що ти сам
І ніби все уже дістало
Й не хочеш вірить чудесам

Думки сумні туманять розум
А палець тисне на гачок
І постріл цей подібний грозам
Завершить твій життя шматок

30.07.14 [Досич В.Л.]

Покажіть мені вкраїнців,
Що святкують двадцять третє?
День той - свято у держави,
Що загрожує планеті.

Та держава має зброю
І неждано та зухвало,
Несподівано, підступно
В України Крим забрала.

А на мирному Донбасі
Не зерно, а кулі сіє.
Та держава, ви вгадали,
Називається …..

22.02.2014р.

Журнал "Малятко" на фейсбуці заохотив
мене до написання такого віршика.
Це вже потім дискусія розгорілася,
чи потрібні такі дитячі віршики....

Я вам казку розкажу:
Завітав до хати жук.
Він страшезний, величезний!
Я кричу до нього: «Щезни!»
Тут горобчик залетів –
І жучиська миттю з’їв.

22 лютого 2015 р.

Як не хотілось , як не старалось
Як не бажалось , як не літалось
Як не прохалось , як не жадалось
Все не любилось , все не кохалось

Злетіти не взмозі , сказати не в силі
Живе чи існує незнає ніхто
В собі заховалось , замки всі закриті
Усе що навколо для нього ніщо

Усі говорили , усі научали
Усі краще знали , всим треба було
Усі поніміли , раптово пропали
Не бачать , не чують , і слів не стає

Сам мовчки стелюся , нікого не знаю
Ні з ким не ділюся - дорога своя
Що гірше забуду , що краще залишу
У всьому що сталось - вина і моя...
2014р.

Вимкнути світло,
Забути усе,
Вийти із кола.
Не збутись на звук.

Тиші чекання
Та грім навкруги,
І сподіватись
Немає вже сил.

То батарейка
Вже сіла давно,
І не розкажеш,
Кому все одно.

В світі ілюзій
Пробиті шибки.
Втрачено друзів.
І відлік років.

На прощання тобі побажаю
Відпустивши свої почуття
Щоб зустрів на шляху половину
Для якої зумієш з повна

Пам'ятай ! - їх багато не буде
Тобі прикладом участь моя
Ти і сам вже напевно не знаєш
Для чого був потрібен і я

Все що винен мені я прощаю
Твою душу я зміг прочитать
Не сужу , на майбутнє благаю
Так не смій - бо у тебе сім'я

На прощання я буду мовчати
Залишуся із болем своїм
Пожалкую не раз - та надалі
Я не в силах ударів тримать

З миром в серці кохання втрачаю
Буду завжди тебе пам'ятать
Вже ніколи нажаль не посмію
Слів відвертих тобі написать...
2006р.

Душі осінні сновидіння
Октави молодих вітрів
Несуть минулі хвилі часу
Де в перше я його зустрів

Осліплений дурман травою
Я бачив розписом листок
Як це життя тебе прощало
Готуючи у рай квиток

Уже не зміниш , не повернеш
Я поряд був , любив як міг
Та мучать совість і сумління
Що не утримав , не зберіг

Пробач мені мою провину
Утрат дорога мовчазна
До тебе завжди серцем лину
Поки горить хреста душа...
2006р.

Відлітають дикі гуси під осінній марафон
Замітають жовтим листом - реквієм акардеон
Ноти в нотах зазвучали , ностальгією романс
Дні самотні зустрічали під вальяжний роверанс

Поміркованість у всьому , довгі ночі , томний сон
Витинанки , візерунки проявляються за склом
Під блискучим покривалом дрімотою вся земля
Доля з серцем розмовляли - воркотінням снігура

Непомітно в спілкуванні час біжить , іскрать сніги
У духовному єднанні ти , і зібрані думки
Затишок , сімейне коло , розуміння і тепло
Це найбільше в світі щастя - благодаті джерело.
2006р.