Завулками ми йшли, де цегла сіра
Зі стін проказу злу звільнити хоче,
Юрба ж брудна, огидна, здичавіла,
До своїх бога з чортом щось шепоче.

Мільйон вогнів на вулиці палав -
З пласких дахів лиш декілька злетіло
Пташок - їх небо зяюче манило,
А барабан далекий ритм їм задавав.

Я знав, які жахіття варились на вогні,
Й гостей розгледів потойбічних у птахах.
Та до яких планет тепер лежить їх темний шлях?
І що ж принесли з Тогу під крилами вони?
Сміялись інші, та раптом завмерли в німоті,
Побачивши, що в кігтях тримають злі птахи.

Озвучений переклад

А на Луганщину летіли журавлі,
Щемливу ніжність несли на крилі.
Селилися обабіч хат й доріг,
Вітались:дзьбом стукали в поріг,
Щоб їх зустріли радо як завжди.
Та раптом зупинилися:зажди...
Порожні хати вікнами дивились,
А в них ікони, що до них молились...
Там на господаря чекає липа,
Й розвіяна туга несамовита...
Знесилена трава росою плаче
І приховати рани прагне наче...
Й крізь сльози вперше усміхнулася земля-
Побачила кружляння журавля...

Горі долу, горі долу -
Лем грива й хвуст видніють,
То чортуватого коня Татоша
Люди днись не взріють.

Прийшов на буркут, на поток
Води студеної ся напити,
Ніхто ні в лісах, ні у горах
Не годен ’го нияк імити.

Десь вун стратив свою лабу,
Ще й підкови прибиті криво,
Но типірка шукайте коня
Де ’го крилатого носило.

Прийшов на буркут, на поток
Води студеної ся напити,
Ніхто ні в лісах, ні у горах
Не годен ’го нияк імити.

Файно му жилося в ґазди
Не битий, нигде не голоден,
Та сяк хтів вун тотої волі,
Через паланки був скакати годен.

Прийшов на буркут, на поток
Води студеної ся напити,
Ніхто ні в лісах, ні у горах
Не годен ’го нияк імити.

Літать татош попуд хмари,
Біла фана, кунь сиринчі
най'го люде нараз спузнають
по крилах в динь ай зночі.
20.02.12

Хто, скажи мені, хто,
Напророчив біду твоїй долі?
Ти у зоні АТО
На вчорашньому мирному полі.

В тебе цілиться брат,
Що одвічно вважав своїм братом…
Поряд рветься снаряд –
Зорі падають вниз зорепадом.

Ти у зоні АТО
За чужу не ховаєшся спину,
Як не ти, тоді хто,
В час лихий порятує країну?

Як не ти, тоді хто,
Принесе перемогу крилату?
Ти у зоні АТО –
Твоя місія – перемагати!

А коли все мине
І війна, непотрібна нікому,
Сном страшним промайне –
Ти повернешся іншим додому.

Почуття, відчуття
Не даватимуть довго ще спати.
За Вітчизну життя
Ти готовий синівське віддати.

…і вдихаючи запахи нам
безнадійно чужі

та сніданок з'їдаючи десь
в Монреалі чи Відні,

ми постійно шукаємо звичні
коржі –

ми шукаємо запахи рідні.

2015

Я писала й раніше про діряві дороги,
що губились у мріях мого небуття.
Заживали порізи, розставили тривоги
і щирішим ставало моє каяття.

Йшла узбіччями болю, втрачала надію,
повертаючись знову в наївні світи,
підливала у полум’я тиші олію,
мов похована й вбита палила мости.

Знов стирала усі дорогі телефони,
не знаходячи місця палила й листи
і кричала душею, немов з мікрофону,
але винний у цьому звичайно ж не ти!

Я ховалася від вашого клятого завтра,
від утопій, ілюзій та правильних слів
та ніколи моя покалічена правда
не потоне у мареві ваших світів.

(27.05.2015 р.)

Іспити, заліки, тести і сесії...
тане мій світ в безкінечній прогресії.
Не залишаючи шанс на дисперсію,
знову, як всі, поринаю в депресію.

Ще одна книга і зірвуться струни,
вже слово - не слово, а древнії руни.

Хочеться бігти від себе самої,
ховаючи душу за ранковою мною.
Щоб більше не бачити вічного бою,
котрий замість крові стікає журбою.

О ні, я не стомлений зброєю воїн,
я просто боюся... боюся воєн.

Так страшно утратити всі відчуття,
жалітися тільки на своє життя,
проклясти і бога, і книгу буття,
і знати, не буде уже вороття.

Як раптом побачите, що я сміюся,
не вірте, боюся. я просто боюся...


(31.05.2015 р.)

Іноді так хочеться заснути,
І проспати неприємні дні,
Кілька сторінок перегорнути,
Тих, які важкі або нудні.

І відкрити очі вже у свято,
Як проблем закінчиться потік,
Та, напевно, хочу забагато -
Ще ніхто від прикрощів не втік.

Тільки після них душа чистіша,
Та не всяк збагнути те зумів.
Лиш тоді солодка серцю тиша,
Як воно наслухалось громів.

…і радій що ти можеш цей кисень вдихати навмисне
що ти можеш його відчувати з азотом чи квітами
бо настільки багато це тільки немертвий умітиме
він інакше лише зогниє
чи наскрізно прокисне.

…бо і жити і дихати найнеймовірніші речі
це як бачити небо і пити вино з апельсинів
це як той діамант що учора зненацька поси́нів
це неначе старому відчути себе
у малечі.

…ти не злися на місто що має задавнені стигми
йому в'ївся у душу навіки вольфрам і неон
по планеті мандрує четвертий еон
і життя у тобі
все ще встигне.


2015

Моменти що тривожать стрес
Всі піднімають хвилювання
Поставлений під біту прес
Твого таємного плювання

Говориш те що хочуть чуть
Насправді думаєш інакше
Мутна у социуму суть
Усих хвилює тільки власне

Ми так приучені збирать
Свої невизнані надбання
Бо як верхи не можем брать
Калічитись об дно цькування

Тому й руйнуємо старе
Щоб справедливість керувала
Щоб не дивились на блотне
А розум був у русі права.
2015р.

Ветви, как руки, за окна хватают.
Звезды, как в проруби блики, мерцают.
Свет- он внутри? Или- вне? Рассмотри-
Едет автобус под номером ТРИ.

В очередь! В очередь! В двери пролезем
Меж недописанных прозопоэзий.
Лунной дорожкой асфальту не быть.
И не доехать. И не долюбить.

И на приборной доске виновато
Стертые цифры пятна циферблата
С боем отмерят минувшие дни.
Место водителя пусто- взгляни.

В тему "дожить бы теперь до рассвета"
В спешке кондуктор не продал билета.
-Платим, пустая твоя голова!-
Гривна- за вход. Но за выход-то два.

В тесном салоне маршрута ночного
Сын на руках у отца- тоже... Бога... ,
Место деля с кособокой старухой,
Держится поручней силою Духа...

Фарам в тумане не выследить- чтО там?
Там впереди, за ночным поворотом?
Медики? Ангелы? Грустный мотив...
Кто-то - доехал. И кто-то - в пути.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115060100334

Колись вже я вступав у того міста межі.
Старе воно і струпом вкрите - там юрба безрідна
У гонги грішні била, і богам незнаним гімни
Співала в склепах на брудному узбережжі.

Немовби очі риб, гнилих будинків вікна
Напівживий і п'яний звели на мене погляд,
Та з вулиці звернув я на подвір'я чорне поряд -
Можливо, хоча б тут когось зустріти міг я.

Там, серед чорних стін, я у пітьмі заголосив:
"Як можна було увійти в цей мороку барліг!"
Коли ж вогні не знати хто у домі запалив,
Крізь скло побачив силуети я танцівників:
Шалене та беззвучне свято трупів, що скакали -
Хоча, тіла ті ані рук, ані голів не мали.

Поховаймо її. Припадімо усі на коліна.
Ця земля – ледь жива. Почалася остання хода.
Заховаємо вглиб теплий спогад про ключ журавлиний
І про те, як тече в її венах Дніпрова вода.
Нас розтягнуть за мить, як непотріб розтягує зграя.
Нас зацитькають знов, батогами зашиють роти,
Ми побачимо, як Батьківщина від пустки згорає
Через те, що ніхто не відважився прямо іти.
Заголосимо ми, що, мовляв, не змогли-не зуміли
Повернути собі безконечно родючі ґрунти.
Пропадемо навік над її пошматованим тілом,
Не зумівши синам давній спадок отців зберегти.

Позаростали споришами
весною ходжені стежки.
Вже червень босими ногами
покоси топче навпрошки.

Пустує вітерець крилатий -
у квітів запахи краде.
Хмарин білесеньке латаття
цвіте в блакиті де-не-де.

Шумлять пророче і безкрайньо
увись задивлені поля.
І знов осанною осяяні
Сади, смарагдові здаля.

Сам Бог у сонячній крисані
трудом освячує плоди
на цій землі обітованій...
Блаженна Радосте, гряди!

2009

На хвилі поділено ріки,
А світло - на тіні та промені.
І людство, здається, навіки -
На верстви щасливі й знедолені.

Ставки, калабані, озера,
Пустелі, моря з океанами,
Подібно до 'есесесера',
Поділені хлопцями вдалими.

Все ділиться, дробиться й б'ється -
На дрібки, уламки та клаптики.
Розподіл торкнувся і серця,
Душевної квазігалактики.

Орбіти окреслені, кола
Дружинам, родині та пасії.
А правда невтішна та гола -
Лишились мої публікації.

(2015)

Немає часу без роботи
у каторжанина життя.
І маємо одні турботи,
або на виході – сміття.

А ти караєшся, шуруєш...
То у городі цілий день,
а то у холоді ночуєш,
а то і рук, і ніг не чуєш.
І вечором – не до пісень.

А ніччю... Ночами живеться,
коли буває не до сну
і прислухаєшся до серця,
що б'є мелодію сумну.

Кує своє таке далеке,
що не угледіти уже,
чи то ворона, чи лелека
його на муки береже.

Тоді й видумують поети
свої мелодії сумні.
Немає нам коли померти,
допоки маємось одні.

Ні обійти, ні зупинити
цю веремію суєти
на перепоні до мети.

І мусимо платити мито.
Аби себе таким любити,
немає часу. Треба йти.

                              05.2015

Мені хотілося палать
Пархать метеликом над цвітом
Мені хотілося згорать
У почутті що править світом

Те невід'ємне розділять
Давать із надлишком в дарунок
У тиші подиху шептать
Про наболіле із стосунком

Ти з розумінням пригорнись
Стеблом навколо огорнися
Уважно , пильно придивись
Назавжди загадай іскриться

Не будем думать , і гадать
Дорослі наші сподівання
Доручим долям благодать
Хай орошається коханням.
2015р.

Прохолодою ранку видінням зоря
Залишає безодні безкраї края
Забирає від мене твої почуття
Віддає на спочинок на довгі літа

Я побуду ще трохи у променях дня
Ненадовго забуду , прийму за життя
Я все знаю , я бачив , відкрила душа
Неповторних каскадів відрад визнання

Ми ще будемо разом та тільки не тут
Ми ще більше відчуєм сирітство розлук
Ми ще зможем літати , повернемо сни
До яких ми так довго торкалися тьми

За самотність мою мене повертай
Я той самий колишній квітучий розмай
Пригорни моє серце , мерщій оживай
Я в тобі , ти в мені , хай хоч пекло чи рай.
2015р.

Питай за все , питай про все
Відкрий мене з усих позицій
Кажи за все , кажи про все
Не приструняй своїх амбіцій

Потрібно спільне умножать
Знаходить плюси компромісам
І не судить , і не роптать
Допомогти розквітнуть квітам

Давай хоч спробуєм зібрать
За вітром ставити вітрила
Усе відкинуть , і кохать
У цьому й є любові віра.
2015р.

Де взялася вона проклята?
Чом не щезла колись навíки?
У війни не буває свята
Перемога – то крові ріки.

У війні не буває правих,
Кожен власну несе провину:
Хтось напився чужої слави,
Хтось був братом наполовину…

А дитина чекає тата,
Тільки тато вже там, де зорі…
А війна – ненажерна шмата –
На чужім заробляє горі.

Заплатили ми вже нівроку
За майбутнє надмірне мито.
Тільки б крові стрімкі потоки
Не даремно було пролито…

Світ зомлів,
Бо нестача йому тепла.
У імлі
Розплодилось безмежжя зла.
Це часи,
Що не вмариш в кошмарнім сні.
Божий Син,
Ти дарма на хресті пітнів.
Світла путь
Тим, Вітчизну хто боронив.
Проклят будь-
Хто в відстійній калюжі гнив.
Прийде час-
І відродиться Віра в нас,
Мов алмаз,
Міць і світло- НА ВІЧНИЙ ЧАС.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115053100876

Я не мовчу, коли душа ярить.
Але моя вага така маленька.
То слухаймо. Це віче гомонить
із глибини віків-тисячоліть,
якщо недочуваємо Шевченка.

Якщо зняли кайдани і ярмо,
не варто знову муляти коліна,
аби на лобі ставити клеймо.
Якщо не на котурнах стоїмо,
то слухаймо, що говорила Ліна.

А скільки закатованих було
у казематі рашії-союзу...
А скільки не знялося на крило...
Якщо забули морене село,
згадаймо, за́ що убивали Стуса.

Але не марна доля ця гірка.
Партійне «чмо» кладемо у могилу,
і юність піднімаємо на крила,
в бою загартували вояка
і волю українця-козака,
і на Майдані Землю освятили.

                              30.05.2015

живучи в цьому світі читаю фантастику
і прокинувшись зразу ковтаю пігулку новин
неприємність і спогади мию й замінюю пластиком
із усіх залишаю вже тільки один

і мандрівка у душ то неначе в душí експедиція
то неначе бажання спалити кільце саурона
(бо волосся тепер як холодна корона)
і між ним та собою не бачу різниці я

всі страждання покинуто вже зі старим оператором
а живий я тому що лиш маю бажання ще дихати
бо у мультиках в мене були і пірати та ром
і тітки що казали забудеш про лихо ти

2015

огорнений тобою
докронений до верші
зростаю знову вперше
вкорінююся вперше

знеможений у скерцо
прохромлений до стигми
гортаю парадигму
стікаю в парадигму
життя...

мій тихий доме
це я... і біль-утома

І знову плаче дощ, весняний як осінній,
Знаходять свій вогонь в калюжах ліхтарі.
Чи зламана печать сувою до спасіння?
Малюнки на вікні офірую журі.

То мокрі кольори заклякли у чеканні,
Співає менестрель під музику дощу,
О, скільки по воді відпущено літаній,
Почує той каштан, що запалив свічу.

Минає вже весна і відбігає травень,
А дощ усе шумить, не випустить, дарма,
І спогад пролетить як вишукана страва,
Лоскоче лише мить і от уже зима.

Парк вечерний. Эдемский сад
С неухоженным колоритом.
Нет. Сегодня маркиз Де Сад
Не нагрянет с ночным визитом...

Ты сегодня опять одна,
Как желанье одно у лона.
"эта девушка голодна"!-
С пониманьем кричит ворона...

Эксцентрично спустилась ночь,
Проецируя холод вечный,
И едва ли тебе помочь
Остановится каждый встречный.

Холод взгляда насторожЕн.
Интеллектом либидо сдавит.
Слов пустых холостой патрон
Упадет у твоих сандалий.

Дух и тело всегда в борьбе.
Ты готова... И не готова...
Ты не избрана, и тебе
Не избрать этой ночью снова.

И в квартире пустой одна,
Обнаженно кончая "в тему,"
Зачерпни и испей до дна
Эту чашу девчонки- Эмо.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115053000002

Мало не до крові тремось щодня,
а дізнаємось одне про одного
найчастіш по смерті.
Заздрість, ревність, безпричинна ворожнеча
відштовхують нас у світі цьому.
Байдужість зводить нанівець найкращі наміри...
Трибом яким увійшли в наше єство сили відчуження?..
…Нічого не навчились од батьків,
вигнаних із Раю, Авель і Каїн.
Од них все почалося.
Простує світ з безглуздя в безглуздя.
Як надприродне щось усмішка сприймається,
подив виклика навіть «Добридень!»
Присипані піском тисячоліть лежать Скрижалі.
Настанови Божі, не загніздившись у серцях,
злітають у верховіття церков, мечетей, синагог...
...Чужі одне одному,
тремося мало не до крові поза ними.

Півонія пахне лячно.
Півонія пахне гостро.
У цвіт вибухає м’ячик
Бутона – на цілий острів –
Незвіданий острів духу.
На ньому тебе чекаю,
Допоки стихія вщухне.
Я, може, твоя Навсікая.
У пам’яті сплять циклопи…
Гаразд, повертайся в Ітаку.
Хоча я – не Пенелопа,
Хвилююсь за тебе однак я.
Хвилююсь від тебе, від цвіту.
Дух цвіту з тобою схожий.
Півонія – вибух літа.
Назовсім весну стриножує.
Півонія квітне. Піна!
Мій Одіссею! – кличу.
І то нічия провина –
То просто півоній звичай.
Будити-п’янити щедро
І островом полонити
Поки трутизна не щезне
Й настане ненаше літо.

29 травня 2015

То як, панове? Відгорнемо тло
І суть торкнемо тонко й небрутально.
Прибрали зло? Мо’ розстріляли зло?
Воно ж варіативне й невбивальне.

Ще більш гнітюче, бо патріотизм –
Його обкладинка і прапор верховодний.
Оте - блюзнірство, а оце – стриптиз –
До наготи: знеславлення народу.

Знеславити озлобленістю мас –
Оскаженінням натовпу. За «правду»!
Продай «Цукерку»! – заклично «атас» –
Зі сходу ж чуємо оскаженіння «градів»…

Отож розстріляно – видовище! – «Рошен».
Неначе щедро в очі нам насцяли.
Який народу в страті є хосен?
Оці вандали. І тамті – вандали.

Мені нехай би штампували їх
Мільйонами – цукерки й шоколадки.
Не то є ціль, щоб Пєтін зрити гріх,
Не втрапити б до тих, хто грає «в прятки».

У шоколаді не видать г...на!
На тому тлі й розводять кукловоди.
Вождь відповість сам за своє сповна.
Але ж не пхайся у г..но, народе!

Не хочеш шоколаду – не частуйсь,
Не замасти непотребом свій писок.
Ви, г..ноїди! Руки геть, ату!
Брись, хижаки, перевертні і криси!

Не тіштесь-бо! Ми проминем і це!
Не множитимем зло ще злу на втіху.
Чи лусне зрештою цукерковий концерн
Від надприбутків? Є чорніше лихо…

На Оболоні розстріляли вщент
Солодощі Петрової контори –
Ті, хто хотіли, утяли акцент,
Щоб знову зрили ми у пень, а не у корінь.

29 травня 2015

Miłość ofiarowała mi się,..................Любов об’явилась мені,
lecz ja cofnąłem sięod jej oszustwa;...........але я відсахнувся.
Bog zapukał do mych drzwi.............Бог постукав до моїх дверей
і przestraszyłem się;.......................і страх мене огорнув.
Wołała mnie ambicja...............................Амбіції манили,
lecz bałem się ryzyka.........................та я ризику боявся.

Mimo to pragnąłem............................. Попри це я прагнув
dać sens mojemu życiu...................надати сенс своєму життю.
Teraz już wiem,................................І зараз я збагнув:
że trzeba podnieść żagle................Потрібно підняти вітрило,
i dać się zanieść wiatrom............віддатись вітру призначення,
przeznaczenia........................куди б човен мій не занесло.
dokądkolwiek zaniosłyby moją łodz.

Nadanie sensu życiu...........................Надання життю сенсу
może doprowadzić do szaleństwa,............може довести до сказу,
ale życie bez sensu.........................але життя без сенсу –
jest torturą niepokoju..........................це велика тортура
i prożnych pragnień,..................неспокою і марних прагнень,
jest łodzią pragnącą morza...............це човен, що прагне моря
i jednocześnie bojącą się go............і одночасно боїться його.

.......Edgar Lee Master.....................переклад ...Н.С... ....

вони сидять притулившись спинами
карл дрібно труситься
гладить стару потерту книжечку
сімейна біблія
все що залишилось від сім`ї і дому
франц читає майн кампф
це братова книжка
брат залишився десь в полі під псковом
афольф найстарший
тридцять першого року народження
того йому й видали фауст-патрон
приклад якого гордовито погладжує
ще в них є гвинтівка маузера
зразка тисяча вісімсот дев’яносто шостого року
з шістьома набоями
і гострий кухонний ніж
з вулиці чути лязкіт танкових траків
сміх і крики «пабєда-ура-впєрьод-скарєй»
адольф вперше закурює
цигарки видали разом з фауст-патроном
і плиткою шоколаду яку з’їли відразу ж
карл похапцем хреститься і виглядає у вікно
він повинен дати сигнал
франц пересмикує затвор маузера
і починає плакати
орда не пройде
фюрер доручив захистити останній рубіж

Білі галузки – їжачиться іній. Зима.
Чорна шипшина, торішня листва під ногами.
Хмариться снігом. Ти нині з’явився дарма.
Все відгоріло, засохло давно поміж нами.
Стільки не сталося! Добре, що час пролетів,
мрії колишні взялися льодами, як ріки.
Ти не зі мною – я рада! У цьому житті
разом було би нам тісно – занадто великі.
Кілька іксів перед ельками – може й вони
вбили надії, які помирали у муках.
Білі колючі галузки. Бувай! І дзвони!
…Ти остовпів ненароком і вицідив: «Сука…»

Хто каже, що любов
вмирає з смертю тіла?
О ні, вона жива,
її основ
неподоланна міра
росте вкорінена в серця,
у спомин, у природу,
у буття,
у вічних берегинях-матерях,
у колискових і п’янких піснях,
у мудрих закодованих казках,
у прадідівських вічних молитвах
і в дітях…

Як у прощанні ми прощаєм милих,
як думи й душі линуть в ирій,
як стогне кров у жилах,
як гусне подих…
мліє тиша німо –
любов болить...

Любов болить
печально і незримо,
пече утрата рідних,
забутий нерв
давноминулих днів,
кохання запізнілий віддих
і втрати відчай
і одчай незораних полів,
утім
отой відгомін щастя,
що цвіло колись
в тобі
там пломенітиме –
до віку.

О, Вічносте…
Амінь!

… а він тепЕр
як звикло
поміж голубами –
а гулі – гулі
з верхівки
заср...ного даху
багатоповерхівки
що під небесами
вчить кулі
літати в пекло
снАйпер…
...а хто помЕр
не вбити
між тих химер
блукатимуть бездомні кулі
від нічого робити
...Аху..!
там на дахУ
один ще не помер
хто вартий кулі
28.05.2015

Комоннику мій!
Пломеню мій гойний!
Лукавої віллявши в очі вроди,
Кому, як сон, збуваєшся сьогодні?
Чию гіркаву ніченьку солодиш?

А я в приполі, наче тороплена,
Душý думки і бачу світлі сіни,
Де ти навзнак лягаєш тінню клена,
І я стелюся – тінь твоєї тіні.

Та враз усе зібгалося, усохло,
Тьма бездорожня (ні стежини звідти!)
Тебе укрила на комоню охляп.
І плачуть, плачуть надокола діти…

Як об розкаяння і жаль спіткнеться
В пітьмі розгаслій під тобою чалий,
Від Божого пера – до твого серця
Я віршею цілющою причалю.

2015

Сплетіння рук на вітровому склі,
Несе потік - нова травнева злива,
Тоненька пара у тугій імлі,
Що омиває місто норовливе.

Виття грози бушує за вікном.
За ким ти плачеш, сірий смутку - Леве?
Іде старе заглушене кіно.
І де актори, режисери? Деви?

Сопрано надірве найвище "соль",
І соло те закінчиться раптово,
У пам`яті, де тисячі недоль
На щастя десь підвішена підкова.

Обпалена сонячним вітром планета всією системою мчиться у вічність.
Несе пам’ять генів на вістрі триплету багато не наших, далеких епох.
Малесенька кулька великих сотворень, що мали колискою синєє море –
це юна планета старих катастроф.

2015

Біля вогнища – вогнища тіл.
Тут печуться долоні і дички.
А пітьма така щільна навкіл,
Наче всесвіт – ми – два чоловічки.

Дві істоти – вогонь на вогонь,
Два метелики – тінями щастя.
Крильцем крильця торкаю твого,
А потому згораю нещадно.

Біля вогнища – ігрище іскр
Фонтанує незгасно: я хочу!
І мовчать всі пісні до тих пір,
Поки очі затоплюють очі.

Захлинаюсь очима, вогнем –
О які стиглі дички палючі!
Не рятує від пекла Едем.
Рай і пекло бажанням приручені.

Дрібна мить ось зірветься на зойк –
Моя лоном тамована пісня.
Цей рядок повтори ще разок.
Плагіат? Тут повторів не бійся.

травень 2015

Переведи мене у тишу через міст.
А хочеш – бродом поведи, струмками.
Уже замовк грозовий благовіст –
І навіть легшим став на серці камінь.

Переведи й на землю поклади –
На падолист торішній незотлілий.
І в тишу мого тіла йди і йди
Своїм наснаженим, проте голодним тілом.

У моїй тиші – потайні шторми –
Та є, щоб випірнути, піднебесна хвиля.
Спочатку ж лоно розітни крильми,
Щоб потім хвилю міряти на милі.

Чекаю і тривожусь. Нетривка
Дорога в тишу. Й вічність – швидкоплинна.
То біла лілія – а чи твоя рука?
То міст у тишу – а чи сну хвилина?

В моїх стегнах – історія світу.
З них – всі ріки, дерева і діти.
З них – печаль горизонтів розлита.
Перехрестя і стужі, і літа.

В моїх стегнах – твій вічний притулок,
Тайна гавань, до серця завулок.
Мої стегна – чи мушля розтулена –
Материнством чи хіттю розчулені?

Мої стегна – земля з болем плуга.
Мої стегна – твоя злітна смуга.
Заповіту життя вірні слуги –
Мої стегна. Самотність – наруга –

Без тепла, без торкань і без вершника
Недоспівані, незавершені.
Світу цього душа щонайперша.
П’єдестал моїх мрій, твоїх звершень.

травень 2015

Цвет акаций... Как сладок он
В расставания час печали...
Как дурман, как последний сон,
Мы с тобою его вдыхали...

Это жизнь. И ее зигзаг
Не приводит порой к удаче.
Сделан вместе последний шаг.
Он продуман. Нельзя иначе.

Запах грусти... Порой ночной
Ты в иной, колдовской, зовущий
Город снов, словно в мир иной,
Улетишь, чтобы жить грядущим.

Опустеют аллеи сна,
В память сердца запавши где-то,
И утерянная весна
В лето канет... Как камень... В Лету.

На прощание оглянись.
Может, в прошлом забыла что-то?
Это жизнь. Это просто жизнь.
Что-то будет... За поворотом.

Да еще... Правда, не всерьез...
Ты оставила по ошибке
Свой аквариум, полный слез,
С золотой одинокой рыбкой...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115052610177

Слабкосте болісна, ти
Волею стань.
Світлом у інші світи
Здійметься рань.

Болем засіяно лан, –
Вийшли рістки.
Вирвано паростки зла
Серцем з руки.

Сльози зволожили край,
Час – благодать.
Зійде нам бажаний рай –
Неба вода.

Ви, мої згірклі уста,
Пили полин.
Будете пити нектар
Синіх долин.

Ти, найцілюща з гіркот,
Сила твоя
Вкаже дорогу висот
Іншого дня.
2015

Коли згорає ґніт десь глибоко в тобі,
Коли на пальцях віск липчавіє до болю,
Здаватися не варто, не варто, далебі,
Ставати на догоду для когось не собою.

Хай попіл у думках - розвіється колись...
Хай серце у диму́ - та ж певно не навіки...
Коли бува недобре, то вгору подивись,
І я клянусь, дістанеш благословенні ліки!

Бо знай, важливо як, не втратити й на мить
Ласкавих пелюсток осонценої віри
У мент, коли печалить надію неблакить
І ніч тебе приводить, немов сліпця, до прірви.

Усе ж мине, мине! Нові зійдуть зірки
У небі, і в тобі нові займуться свічі...
Ти тільки не здавайся й не зраджуйся ніким,
Завжди дивись достойно всім труднощам у вічі.

(28.04.15)

з пістолетом без бойової пружини
він взяв ювелірку
і відразу запив
почувався мов князь без дружини
чоловік позбавлений жінки
пісня без слів
сидів на кухні
дивився телевізор
курив
коли група захвату блокувала будинок
він якраз допивав розведений спирт
кувалдою вибиті двері
розчахнутий криком рот
дві кулі
в плече і в горло
майор зняв балаклаву
видихнув
добігався урод

Я спав? Не знаю точно. Був? Напевно…
Та часу вірити ніяк не можна.
Я був у листі та вітрах непевних,
а став собою і водночас – кожним.

Тепер я є. Нарешті тут! Авжеж!
І вірю, що мета є краща й вища –
мільйон жаринок мріями пожеж
іще горять на мертвих попелищах.

2014-2015

ВЕСНА-2015
1.
Сипле квітень п’янкі привіти,
Обціловує світ вустами.
Весняним обв’язавшись вітром,
Від краси цеї просто тану.

Никнуть сутінки вмить останні,
Піє соло пташина рання.
Огорнувши плечі світанком,
Заслухаюсь ноктюрнами травня.

О, яка ж тут краса довкружно!
А ще ж будуть дива у літа!
Все в Природи – і мирно, й дружно,
Тільки хтось хоче все це вбити!

2.
А весни, молоді, веселі, бистрокрилі,
Осяяні зелом, обійняті теплом,
У наші дні – не ті: їх пíтьмою накрило.
Кує весна для миру новий металолом.

Летять птахи – звідтіль, бо випаленим травам
Бракує сил й безпеки вродити пагінці.
Засіяли поля свинцем ворожі лави,
І забарились миру провісники-гінці.

Стрічаєм день одним: чи вистоять відважні?
Чи накують літа їм ворожки із зозуль?
За вбитого – живих, за п’ядь землі – два сажні...
Така весна цьогоріч. Дощі – лишень із куль.

І плодить враг нових вовків в овечих шкурах.
О доки світом правитимуть ці земні «боги»?!
Угоди перемир’я для них – макулатура,
А їхні підписанти обоє – вороги!

Були часи, що ми і сіяли в шоломах.
Було, коса – в руках, а збоку – вірний меч...
Хай наші всі сини повернуться додому,
Та тільки зі щитом, а зайдам – нагла смерть!

Хай в Лету йдуть ці рими: війна, а ще – руїна,
Нехай вітри новітні нищівно їх здмухнуть!
А клаптик світу із найменням Україна
Виборює життя, наближує Весну.
(© Copyright: Любов СЕРДУНИЧ, 28 березня, 3 квітня 2015).

КИЦЯ

Вийду я у двір гуляти,(«киця» красиво виходить у центр залу)
Треба й хвостик причесати, («розчісує хвостик»)
Вмити носика гарненько. («умиває» руками носик)
Хто шкребеться там тихенько? («киця» прикладає руку до вушка, «прислухається»),
Ой! Чи це мені не сниться? (тре очі кулачками)
Мабуть мишці десь не спиться!
Зараз мишку упіймаю! («біжить» за мишкою)
Де ж поділася? Не знаю! (розводе руки, знизує плечима)
Буде киця без обіду, («плаче», прикладає долоньки до щік)
Не лишилось мишки й сліду!


МИШКА

Є у світі різні мишки (виходить «мишка»),
Є маленькі, мов комашки, (показує ручками «мало»)
Є великі, наче слон, (розводить ручки, показуючи «велике»)
Серед них я – чемпіон! (прикладає руку до грудей)
Я нічого не боюся,
Навіть з тигра посміюся!
Що це? Кішка тупотить? (прислухається, приклавши ручку до вушка)
Щось у мене десь болить…(прикладає ручки то до правого, то до лівого боку)
Вибачайте, треба в ліжко, (озирається по сторонам)
Повернусь, як піде кішка! (швидко тікає)


ПЕСИК

Я не просто песик – Гав! (виходить «песик»)
Не люблю ловити гав! (береться в боки)
Не дивися, що малий,
Я і сильний, і меткий! (показує «м'язи»)
Що там робить хитра кішка? (прикладає долоню до лоба «козирком»)
Знову не впіймала мишку! (розводе руки в сторони)
Не ловила б кішка гав, (свариться пальчиком на кішку)
То й обід би не втікав!

2015

Навіщо б'єш себе у груди ?
Клянешся клятвами чужих ...
Кому ти віршував талмуди ?
Маскуючись під майстра штрих

Скрізь відкривався на розпашку
Замолодив собою блуд
За нею розбивався в дранку
Сплітаючи павуття пут

Ти знав , не вірив , сперечався
Упевненість твій оптимізм
Над чистотою посміявся
Мов політичний популіст

Картання хвилі зазеркалля
Твого двоякого нутра
Спіткала звіра чесна кара
Кусає лікті двійника

Мерзота завжди випливає
Яке б не ставили клеймо
Хто у брехні себе шукає
На лобі бачиться воно...
2015р.

Ти був з народу , із простих
Таким звичайним світлим хлопцем
Всього сказати ти не встиг
Своїм гарячим , палким серцем

Ішов дорогою митця
Співав про вічне , наболіле
Гіркі слова , правда життя
Ти подавав за всіх як спільне

У приклад ставив багатьом
Як треба з совістю дружити
У тебе був один закон
Всім разом сторонитись кривди

Ти був і будеш братом нам
Хто розуміє , поділяє
Спочинь спокійно , знай і там
Про гідних пам'ять не вмирає...
2015р.