* * *

Вже тепло. Вже голуби п’ють
воду з калюж відталих.
Ось-ось з-пiд облізлих снігів
просочиться перша трава.
Вгамуються рани нові,
старі зарубцюються рани —
I обертом знову піде
шалена моя голова!

Добро відрізняти від зла
зима мене вперто учила:
Морозила, била, кляла
закохану душу мою.
Та з першим весняним дощем
я знов безрозсудно щаслива,
I знову, як кожну весну,
я море дурниць нароблю!

1985

*

Вітер квітневий
Дме і беззахисний цвіт
З гілок зриває.

Жменями в небо
Кидає сніжки весни.
Цвіт опадає.

Ти, мов беззахисний сніг,
Танеш від щастя,
Ледь покладу у свою
Твою долоню.

не вір мені я не люблю тебе
а хочеш називай це некоханням
коли мигдальне квітеня іде
нема табу на мережкове вбрання
що не для тебе вишито в ранет

ти сяйвом обраний не лиш один
ти є не тим єдиним і спасенним
а в мене вже не вистачить води
подати кухля змученій дилемі
де ліс стоїть що хворий на вітри

і ти як ліс заплутаний плющем
де перелесники і мавки неживучі
бо хитрість обвивається вужемчи
і я тут наче висохла колючка
понов об тебе дряпаю плече

стара будівля де ти завжди сам
і ще коти яким ти носиш рибу
зіниці риб застогнуть у зубах
а ти собі обравши голос хрипу
у місті віршів знову сам- на сам

і ти у нім став геніальним дном
де плідні груші гепають на спину
де сигаретний простір лине в кров
оманним сном в якім не буде сина
що іще вчора тріпотів ростком

вина стікає у живу траву вином
і шию плутають безжально коси білі
в циганській сукні кроїній крилом
мені в ногах червона кров гриміла
і цим танком жаске впилось жало

пече мене твій потаємний звір
що є брехнею вбраною у злато
бо кінь нуртує то ж мені не вір
що помираю мов вуглина ватри
під пострілом твоїх пухнатих вій

Ех, Ви людоньки, рідненькі,
Милі мої простодушні, -
В Нас Земля - одна є ненька,
Хоча ви, напевно, в курсі.

В Нас життя одне – маленьке -
Це також Ви підучили,
Тож ідіть вперед легенько,
Вам на зустріч прийдуть сили.

Коли пишу від серденька,
То це є, напевно, щирість.
Ех, Ви, людоньки, рідненькі, -
Я ж із Вами всіма виріс.

Ми страждаємо в печалі,
Сміємося, коли добре,
Так було, є й буде далі,
Тож приймаймо це хоробро.

Простота життя - у кайфі,
Весь секрет - в одному слові,
Коли вже немає зайвих,
Коли Всі живуть - в Любові.

2012

Хоча б мені калиною вродило
на щастя, на здоров’я, на добро,
аби творило впевнено-зраділо
незрадне і незраджене перо!
Аби в реальність визоріло сниво,
що гріло мою душу в самоті,
й на покуті всміхнулися щасливо
мої справік засмучені святі!

2011

Над хмарами - мрія,
над водами - води.
Над космосом - святість,
над розумом - сон.

Чи мислю, чи дію,
та сходить зі Сходу
Сподівана Радість
зі світлих ікон.

Стежки - у безмежжя,
Без них - безнадія.
Ще є сподівання,
точніше - проста

і світла, бентежна,
примарна надія -
із чистим сумлінням
зустріти Христа.

ношу тягар невідданих ще поцілунків
ношу кайдани обіймів непережитих
ніжність здаля росте кришталево і лунко
поки вчимося в розлуці безшумно любити

ще цим губам не було так гаряче й щемко
ще цим очам не було так радісно й слізно
зріють під серцем мрій ніби трав оберемки
і проростають тобою в мені - наскрізно


15.04.2013

Третє падіння

Сили вже зовсім покинули Ісуса. Не може далі йти, а не те щоб нести на собі такий тягар. І знову падає під хрестом. Обступили Його фарисеї і налякалися. Може, їм Його жаль? Та ні, вони до нього не мають ані крихти жалю, їм лише жаль стало, що не будуть бачити, як він конає на хресті…
Тепер я знаю, що вже ніхто і ніщо мені не допоможе. Моя смерть близько. Визначено сьогоднішній день, третя година. Усе на ту годину приготовлено. Батько розрахувався з лікарем, який має мене вбити, купив мамі квіти. А вона, моя мама, ніби повеселіла. Тепер лише турбується про себе, щоб для неї все закінчилося добре.
Про моє страшне майбутнє, про мою смерть за кілька годин, про мій біль і німий крик ніхто не хоче навіть подумати. Вони, мої батьки, не планували години мого зачаття, але спланували годину моєї смерті. Я так боюся терпіння.
Ісусе! Божественний Спасителю, пробуди совість всіх тих, хто призвичаївся до зла і зло називає добром.

Іще одне Твоє, Христе, падіння…
Іще одне моє. Промінчик згас.
Немає більше жодної надії,
Вже визначено місце, день і час.

А матінка ніяк не схаменеться,
Мене для неї не було й нема.
Що це падіння просто так минеться,
Нехай не сподівається дарма.

Уб’є дитя беззахисне у лоні,
Вже миють руки судді і кати.
Але душа залишиться в полоні,
З якого їй ніколи не втекти.

>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"

Wacht auf! Годі спати!
Ось вам - ломи, лопати!
Ось вам - кайла!
Ось де - скала!
Час вже її лупати!

2013

Закутай мене у місто з провулками теплих ліній:
бруківкою бродять весни, та ще на повіках іній.
Ледь змерзли мої долоні – в них три пелюстки надії.
У сірий меланж на скронях, у всі почуття, що вмієш,
в сорочку з летких флюїдів, у кожну клітинку й рису,
в п’янку паволоку лісу, де зустрічі, мов іриси,
закутай – на вдих і видих. Я буду з тобою різна:
зваблива, невинна, грішна. Закутай у себе ніжно:
у сильних плечей фортеці, повік шовкокрилу зграю -
ця провесінь стільки сниться!
…у пазлах твого «кохаю».


/15.04.13/

Я не читатиму Шульца. Пробач.
Ці драматичні історії на ніч,
Ще й у контексті постійних невдач
Тільки затьмарюють розум і ранять.
Краще я буду садити герані.

Кажуть, вони заглядають у сни.
(світ за вікном не цікавить і крапка)
Скільки ще днів до зими і чуми
Скільки ще слів не-до-ви-мовив Кафка
Знають ці бестії, а радше—мавки

Мого домашнього вжитку. Проте,
Легко так з ними чекати у парі
На помаранчеву гру у протест,
Свіжі колекції прет-а-порте
І пунктуальну як правило старість.

Але насправді я прагну тебе.
Ти станеш третім, вони будуть зайві.
Щоб не злякати, ти вийдеш із без-
печної відстані—ехом з небес:
"Доброго вечора. Тракль. Місто Зальцбург."

Країна мрій. Терновий шлях. Гроза.
«Стою внизу» – так ближче до народу,
де кров і піт, де точиться сльоза
із лихоліття на джерельну воду.

«Я – Низовий!» Як гордо це звучить.
Хай стане груддя лебединим пухом.
Бувай, Іване. Час земний біжить,
окрилений твоїм незламним духом.

І ниць не там, де Низові живуть,
а де зв'язки, посади та багатства,
де із казни мільйонами крадуть –
отам і ниць, смердюча втіха рабства.

Прости усім, хто яро заважав
тобі життя, як ти б хотів, прожити.
Хто велич Слова між незгод пізнав,
того уже нікому не згубити.

З тієї висі, де твоя душа,
поглянь у світ – там сходиться гостина:
до дум живих, до таїнства вірша
запрошує усіх твоя дитина.

Пройдуть роки і тіні відійдуть,
химери днів без племені та роду,
а Низові – вони віки живуть,
бо їх коріння із низів народу.

* * *
Я – подорожній на твоїх шляхах,
де біль душі ламає на негоду.
Зустрінемось колись у вічних снах,
усі ми вийшли з низового роду.

15.04. 2013р.

Там, де сонце сходить над землею,
де до світла тягнуться роки,
там душа вітається з душею:
розкажи про себе, розкажи...

Там ласкаві материнські руки,
затишок родинного тепла,
ще немає гіркоти розлуки
та горить, не танучи, свіча.

Там, де ніч під сивою зорею
розливає чорний небокрай,
там душа прощається з душею:
пам'ятай про мене, пам'ятай...

Там печаль зі спогадів прилине,
забринить на віях тінь сльози,
Раптом зрозумієш: у людини
вік життя, мов літній сон роси.

Знайома мудрість нам народна,
Що риба з голови гниє,
Що живемо ми так сьогодні,
Верхи у відповіді є.

Вони дорвались до корита -
Їдять, аж виляски ідуть,
Начхать, що в тебе рвана свита,
Без міри, а усе жеруть.

Верхи ділитись не уміють-
Тільки під себе і гребуть,
Низи вже з голоду коліють,
Та зверху їм не подадуть.

Бо не уміють віддавати -
Це їх мораль і їх лице.
Бо звикли тільки брати,брати,
А ми прощати усе це.

1999р.

Все віддала тобі,що мала я знала вже без вороття
Тебе кохала,так кохала!Я віддала тобі життя,
Своє життя!О любий,милий своє малесеньке життя,
І вже не стало більше сили,навіть на щире каяття.

Що каятись?Хіба є за що? я ж віддала тобі любов,
Ти обернув її в нінащо,пролив її священну кров,
Її прогірклії краплини у мою душу молоду
Текли рікою безупинно,я думала що пропаду.

Та я жива!Я рахувала без тебе втраченії дні,
Я не кляла і не ридала,хіба що раз,хіба у сні,
Та й що ті сни?Солодка мука!В зрадливі спогади мости,
Твоє обличчя,очі,руки..Все сниться,ти мені прости.

Прости за те,що я страждаю,я в цьому,знаю,неправа,
Я кожен вечір помираю,і кожен ранок я жива!
Прощай зустріти не надійся ти свою втрачену любов,
Ти лиш не плач без мене - смійся,і я хоч в сні всміхнуся знов...
2013 р.

1. І тішиться хижо розлука.

Поїхала з третьої спроби…
Хоч як не втікай – не минулось.
Прощання не легше хвороби,
Ми знову об нього спіткнулись.

Чомусь і кохання щасливе -
Повернення - не запорука,
Бо вносить життя корективи,
І тішиться хижо розлука.

Тому, стоячи на пероні,
Сказати не бійтесь "Кохаю".
У долі ми всі у полоні,
Що буде - лиш Бог один знає.


2. Розлука сипле сіль…

Колеса стукають, як серце.
Душа втомилась і болить,
Бо хоче радісним джерельцем
Розлуку в зустріч перелить.

П'ю зварену тобою каву,
А ти, напевне, п'єш мій чай...
Що там попереду, цікаво,
Чекає радість чи печаль?

В купе сусідньому хлопчина
Із кимось бесіду завів
Про долю неньки України,
Заробітчан і злидарів.

І поєдналися тривоги
За Україну і за нас.
Зійшлися разом дві дороги
В складний неоднозначний час.
Та й чи були для України
Легкі шляхи, легкі часи?
То гніт, то голод, то руїни,
Терпіння в Бога лиш проси...
Прости нас Господи, прости
Ятрять думки душевні рани,
На них розлука сипле сіль.
Переживем її, коханий,
Засяє сонце крізь тумани,
І ще настане час весіль...
(2.02.2010 - між двома турами президентських виборів)


3. Ми вже напилися розлук досхочу.

І знову навколо обличчя чужі.
Долаючи відстань і втому,
Від тебе до тебе з тобою в душі
Нарешті вертаюсь додому.

Прощання - ховаючи сльози в очах,
Назустріч - неначе на крилах
Туди, де сумує мій зоряний птах,
Де двійко пташат наших милих.

Рідненькі мої! До гніздечка лечу,
Бо знаю: чекати втомились.
Ми вже напилúся розлук досхочý,
Тепер лиш радіти лишилось...

18-25.04.2010

Дощ маленький, дощеня
Сонцю хмари відчиня.
Не сліпий і не грибний –
Добрий дощик, золотий!
Разом з сонечком йому
Веселіш, ніж одному.

Роздивлялися тигриці
Публіку в великій клітці.
Чимала була вистава –
В клітку влізла ціла зала.
Там людей вмістилось стільки,
Скільки місць було у цирку.
І здавалось, люди всі ці
Думали, що тигри в клітці.

2008

(Акровірш)
Одна ласкава усмішка на світі
Ламає в душах мури кам'яні.
І вже думки гартуються амбітні,
Ясніють очі, строгі та сумні.
Красива суть утрачених ілюзій
Існує тільки в намірах благих.
Від ворогів, до незрадливих друзів -
Ніхто не має користі від них.
Інтрига літ, прожитих без інтиму,
Підносить нам таку собі свиню.
Авжеж, буває, що вогонь - без диму,
Та не буває диму без вогню.
Легких шляхів шукати все ж не варто,-
Аж надто сил багато йде на те.
Ймовірно, легше вихилити кварту
За почуття, одвічне і святе.
Пізнати біль немислимо без болю -
Остання крапля завжди допіка,
Коли злостивці потихцем, юрбою,
Ласкаво так готують копняка!
Орбіти доль у леті перетнулись
На зламі літ, важких, до гіркоти.
Одні до інших очі усміхнулись,
Можливо, щоб до злагоди дійти...
2006р.

Не забувайте крапку ставити над "і",
коли навіялися брехні з гирла ночі,
не залишайте свари, що гадючо смокчуть,
нa завтра!-нині підпаліть наклепу клоччя!
не утопіте біле сонце в баланді.

Не затамовуйте на вдoху пари зла,
запавутинивши невинного у "ранги".
На всіх і кожного у Долі бумеранги.
Лише для того,хто направду чуда прагне-
олжею ткана поторочиться хула.

Не затягайте в петлі пекла душі. Ті,
що розкристалять сутінь і вузли розв"яжуть -
із них у Небі буде знято чорну пряжу.
Дрібниця наче, але як багато важить
зернина добрости поставлена над "і"

На півгодини
Я собі дозволю
Велику розкіш -
Впасти у відчай.
А потім жорстко
Взяти в руки волю.
Піти на кухню,
Заварити чай.

І все забути!
Ніби не бувало
Отого болю,
Що гризе тебе.
Поплакала,
А, може, поридала...
Та он крізь хмари -
Небо голубе!

І мовчки все.
Бо сказані слова
Уголос ким -
Реальність і сформують.
Всміхнулася.
Виходить - ще жива.
І світ навколо
І в мені існує.

05.04.13

На півгодини
Я собі дозволю
Велику розкіш -
Впасти у відчай.
А потім жорстко
Взяти в руки волю.
Піти на кухню,
Заварити чай.

І все забути!
Ніби не бувало
Отого болю,
Що гризе тебе.
Поплакала,
А, може, поридала...
Та он крізь хмари -
Небо голубе!

І мовчки все.
Бо сказані слова
Уголос ким -
Реальність і сформують.
Всміхнулася.
Виходить - ще жива.
І світ навколо
І в мені існує.

05.04.13

…Йде сила дика і могуча.
Пильнуйте, козаки, чуби!
Загаєтесь – і виб’є буча
Вкраїну в пеклі боротьби.

Нехай встає супроти хоті
Ворожої козацька хіть!
Судилось недруга збороти –
Тож Кочубея не щадіть!

Єднайтеся, Мазепи діти!
Хто Кочубей той, козаки?
Щоб підлу суть його розкрити,
Читайте псевдо навпаки.

4 квітня 1994 року

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Станьмо поблизу хреста. Придивімся до тих останніх хвилин життя нашого Спасителя. То є ті страшні хвилини, мученицькі хвилини. Тіло роздирається на трьох цвяхах, голові докучає вінок з тернини, страшна спека сушить тіло Ісуса, кров засихає на тілі, гарячка мучить Його тіло. Ісус не може порухатися. І ось залишилося так мало. "Отче, відпусти їм, вони не знають, що роблять" - молиться Ісус до Отця Небесного за своїх розпинателів і одночасно прощає. Христе, то є найтяжче для кожного з нас - простити, забути, не пам'ятати. Кому Ти прощаєш? Тим, які плювали на Тебе, тим, які Тебе коронували, тим, які зневажали Тебе, які прибивали Тебе до хреста, які здирали з Тебе одяг. Ти їм прощаєш.
Часом є так і в нашому житті, що треба простити і ми повинні простити. Хоч тяжко простити тим, яким дали життя, яких виховали, а тепер вони за нас забули; простити тим, яким давали любов свого серця, а вони відплатили нам ненавистю; простити тим, яким давали хліб, а вони відплатилися невдякою; простити тим, яким довіряли, а вони відплатилися зрадою. Але треба пам'ятати і завжди себе потішати, що з Ісусом чинили ще гірше, ще тяжче, однак Він простив. А чи я не маю простити? Умираючий Ісусе, щиро просимо Тебе і благаємо: дай нам ту ласку, щоб ми вміли простити, як Ти простив усім тим, які Тебе зневажали.

Чекають всі, хто йшов за Ним услід.
Не вгамувався натовп – лайка, кпини.
Чорнішого ще дня не бачив світ,
Страшніших мук не відала людина.

Не чоловік – суцільний біль і щем,
На Нім живого місця не лишилось.
Гуркоче небо, блискавка - мечем,
І ніби завмирає світ… Звершилось!



***
Хіба не я, не ти, не кожен з нас -
Краплини у Христовій чаші болю?
Чому ж її і далі повсякчас
Поповнюєм, спокусам давши волю?

Коли душа в гріховній суєті,
Чи дóкори сумління непокоять?
Він і за нас молився на хресті:
«Прости їм, бо не відають, що коять.»?


>>
змісту циклу "Хресна дорога"

Осмути сивої сувій
я розмотаю знов
і прочитаю вирок свій:
скарати за любов!
А більше й ні за що карать,
повинну лити кров...
Готов я радо помирать
за першогріх – любов!

2009

У мелодрамах спільного життя
ти відіграв найважливіші ролі.
Ти найскладніші зламував паролі
душі моєї…Й я – уже не я...
Немає вже ні страху, ні тривоги,
нікуди звідсіля уже не йдеш.
Бо спільні в нас і погляди, й дороги,
і відчуття всіляких меж.
Ті вічні будні, той експрес-цейтнот
кудись везе, везе, не озираєсь.
Ти на шляху моїм – безцінний лот,
квиток до золотого раю.

в мирі нікому – ні щастя ні спóкою
путь на долоні рікою глибокою
лютою Летою блакитноокою
час уколисує роки морокою
морок мережить мрійлúвою мрякою
щастя і спокою в мирі – ніякого…
тужне життя озирається злякано
вжалене вижате жахом пожмакане
рвані розлоги розломи розколи
стіни муровані і частоколи
забагряніли вином видноколи
щастя і спокою в мирі – ніколи…
словом засоленим скрині начинені
мова причиною світу причинного
цілиться пращею в душі пропащі
щастя і спокою в мирі – нізащо…

Цілий тиждень вдома сварки.
Навіть майже війни.
От що значить влаштувати
в хаті диспут вільний.
Мова, звісно, про відпустку.
Де провести краще.
Тільки вибрать щось одне нам
спільно значно важче.
Діти хочуть десь в Європу,
в Прагу, до Парижу.
Жінка тільки в Крим, на море.
Я ж лише на лижі.
Вперлась рогом: - Я сказала,-
море, значить, море!
Я ж їй просто так не здамся:
- Хочу тільки в гори!
Син і доця вже стомились:
- Ми на все вже згодні
Ви самі тепер домовтесь,
Бажано сьогодні.
Врешті-решт до компромісу
Все ж дійшли вар’яти:
- Ми - на море, ти – із нами.
Лижі можеш взяти.

Сашкові каже мати ввечір: - Спати, хлопче, йди!
Спочатку ж, синку, ти гарненько іграшки склади.
Малий подумав мить якусь і враз кричить: «Ура!».
- Я знаю, мамо, як зробить. Нехай складає брат.
Матусю. Він збере їх швидше. Ти скажи Юрку.
А я той час якраз постою ліпше у кутку.

Десь поза часом, на межі,
де Бог і тиша віща,
леліє гілочка душі
майбутню бруньку вірша…

14.03.2013

Міські квартали печеним асфальтом
вкладались спати. Змучені таксі
роями “ланосів” спотворювали місто.
Сховавшись вдвох, хотілося присісти
та в душу глипали зрадливі ліхтарі.

Відлуння дня лапатої планети
відчуло тіло. Кава на столі
нічного закладу генделичного типу.
Таке шалене видалося літо
та липень віддано чекав їх у дворі.
2013р.

Ще у Москві великі кучугури,
Дерева чорні, ніби з-під золи.
На харківських деревах - шевелюри.
І проліски вже синьо одцвіли.

Я дуже сильно скучила за сонцем,
За щебетом пташиним у саду...
Дивлюся із московського віконця,
А подумки по Харкову іду.

Де мій старий Новий (о, назва!) побут,
Готується до вибуху весни,
До Великодніх свят, хоча добробут
Однаковий не скрізь... Із гущини

Садів зелених пахне свіже листя,
Маленька травка - голки в небеса!..
Москва - холодне і красиве місто.
Та серцю ближче харківська краса!
11.03.13

І промовив Господь: «Я справді бачив біду свого народу,
що в Єгипті, і почув його зойк перед його гнобителями,
бо пізнав я його болі. І я зійшов,
щоб визволити його з єгипетської руки,
та щоб вивести його з цього краю до краю доброго й широкого,
до краю, що тече молоком та медом...»
Друга Книга Мойсеєва:Вихід. 3:7-8

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

вірш видалено

*
Ідеї виникають непогані,
Та опиняються у Сема чи у Вані.
Учений , що в мундирі бульбу їсть,
Сидітиме повік на чемодані.
*
Писати вірші ( непогане хобі!)
Усюди добре, тільки не на лобі.
Отож , як щойно змога є, пиши , -
Поетові потрібен віршообіг.
*
Непогано багатому бути,
Світ вивчати із вікон каюти,
Бідняку зоставляючи шанс
Осягати його через утиск…

14.04.13.

Зима розтала непомітно,
і нить смарагдову пряде
весна - то сходи первоцвіту
руняться рясно день у день.

О, не моргнеш - у зелен-вітті
закучерявляться сади,
і заклечає землю цвітом
розкішне прядиво весни…

Вона - мішень! А я - лишень
призначений на постріл автомат...
На запобіжнику пісень
знаходжуся я день у день,
чатуючи на дозвіл, як солдат.

А порух вій - на порох - мій
зволожує й зволожує до сліз.
Увесь бджолиний настрій-рій
моя мішень до інших мрій
збирає і пакує до валіз.

Освячена житлом і днем,
вона до неба молиться, німа.
Квитанцію на сміх і щем
тримаю я не під дощем,
а дозволу жаданого нема.

Не шмат свинцю у мить оцю
"у яблучко" стрілятиму, але...
Моя мішень мені, бійцю,
розкаже: їй - по папірцю!
А папірцю, напевно, вранці зле.


14.04.2013

Потрібен час. А час - найкращий лікар.
Ми виживем і перетерпим все.
Серед провалів і трагедій віку
Ми українське слово пронесем.
І мазохісти, й націоналісти
Ми вже тому, що українці ми.
А вміємо не тільки сало їсти,
Наш хрест - від Соловків до Колими!

Не будьмо емігрантами удома!
Хай в,ється пісня, обпікає пліть,
Хай валить підла зрада чи утома,-
"Свою Україну любіть.
Любіть її во врем,я люте,
В остатню смертную минуту
За неї Господа моліть".

«І Голоюх, і Кочубей
З жінок не зводили очей», –
Єврей читає назадгузь –
І сміх трясе єврейський вус.
Учений він, ще й фонетист,
Тож бачить хуліганський зміст.
А брата нашого примусь
Теж прочитати назадгузь!
Нехай збагне, чому чомусь
Всміхнутись хочеться у вус…
Якщо ж ти Бойко чи Бабій,
То щедро власним сміхом сій!
… Б’є хвиля сміху в крила вух:
«І Кочубей, і Голоюх…»

14 квітня 2013 року

Відкружляло надворі білим,
Віджурилися заметілі,
Вже намріює цвітом сад.
Спозаранку дзвінкі хорали
Долітають аж ген за хмари,
Де недавно ще снігопад
Намугикував щось мінорне.
Перша квітка до себе горне
Зачудовані небеса.
І дрібоче у серці щастя
Сивочолого дуба-старця,
Що над вічністю нависа:
Дочекався - зазеленіє
Надовкруж голобоке гілля
І воздвигне життя нове!
Попід вишніми куполами
Веснокрилими молитвами
Його сива душа пливе...
(10.03.13)

Немочі пальці кістляві
несила зібрати в кулак.
Думи холодні та мляві,
серце – підстрелений птах.

Якому молилась ти Богу
у вечір зимового дня,
коли, не осиливши втому,
померла душа твоя?

Маленьке та висохле тіло.
У синіх студенцях вікно.
Стражденне життя не зігріло
його заморожене скло.

Так де ж ти, прихована правда?
Тремтять і згасають вогні.
Багряного щастя слава
голодні затьмарила дні.

У сивих, як сон, лабіринтах
ще довго блукатиме біль.
Шукатиме в зоряних ситах
безпам'ятства нашого хміль.

Ми пам’ятаємо, все пам’ятаємо.
Свічка не згасла на вістрі віків.
Тугу сердечну, журу коливаємо
з тих нещадимих тридцятих років.

Скільки їх страчено, голодом зморено...
Часу не стане злічити тих втрат!
Душу безсмертну усе ж не поборено.
Встань із колін, мій обдурений брат.

Тихше, мовчіть, трубадури минулого.
Вашої правди не гріють вогні.
Вийшли з гіпнозу, зі стану поснулого
наші святі та неправедні дні.

Псевдополітики, вождики нації,
чи вам болить закатованих плач?
Ваших промов відшліфовані грації
править доцільності ситий калач.

Вже майже рік не вживаю тютюн
чи цей табак, чи той нікотин
Коли один я в роздумах був
То мною очолював дим
Вже майже рік не вживатиму бруд
То це означає що десь переміг?
Та іншими стежками заходжу у блуд
Забруднюю розум, хоч тіло зберіг
На один атом
Зустрічатиму фатум
Власну поразку
Вередливо-прекрасну перемогу
Бути вільним водночас ставити себе у рамки?
Заборони залишають уламки?
Чи зашивають рани?
Як кратер вулкану
Ось-ось зірвешся
Але живеться…

2012

А за вікном... А за вікном весна...
А сніг – не спогад, що пірнув у Лету.
Не пролісок срібляста сивина... –
Сльозина часу в капищі естета.
І пережити цю весну без рим –
Інкрустувати в душу тлінний камінь
І на порозі попелястих зим
Телепортичні зачиняти брами.
Кому всміхнеться втомлений Харон
На людному підземному пероні?
Чи зацвіте життям рододендрон
У висохлих впокорених долонях?
Мовчать вуста. І вітер крижаний
Снує незграбно в березневі ночі.
Наповнені далеким змістом сни...
А у світанки віриться охоче.
І в яблуневий медоносний цвіт,
І у любов, що цвітом не мине.
І у тепло сповиту мудрість літ.
Бо вперто світить сонце весняне...

Я їду до тебе, серденько,
Щоб очі зустріти очима,
Уста, наче мед, солоденькі
Цілунками вкрити смачними.

Щоб руки з'єднати з руками,
Щасливим ділитись безсонням,
І міряти час не роками,
А стуком сердець унісонним.

Позаду - печалі і біди,
Попереду - весни квітчасті.
Я їду до тебе, я їду,
Аби дарувати нам щастя.

Режим колишній не довішав
поетів – де-не-де щебечуть,
дарма, що нині не до віршів...
Та ще не вечір, ще не вечір!

І я ще здосвіта римую
свої думки песимістичні
про зброю втрачену і збрую,
про вічні острахи дотичні...

Але іржуть на рубіконі,
на потопельнім запорожжі
чи то баскі пегаські коні,
чи то поганські вражі рожі.

І я в’яжу тремтячу риму
до нетерплячого сідельця
і мчу на рать необориму,
калину тулячи до серця...


07.12.2008

Солов’ї доспівують на вишнях.
Скоро вже й зозулі закують.
Гомонить земля...
І в цім – найвища
Суть життя,
Його найглибша суть!
Сонце доціловує сивини
Над моїм чолом...
Тож я спішу
Похибки всі власні
І провини
Замолить у травні.
Не спишу
Жодного гріха на випадковість,
Чи нестачу досвіду –
Моя,
Вимита дощем травневим,
Совість
Хай вишневоцвітно засія!
Солов’ї доспівують.
Зозулі,
Може, ще й порадують мене...
Гулі, дню прийдешній!
Гулі, гулі,
Щастя нелегке моє земне!


2003

Наші серця не віднайдуть покою,
зупиняться навіки в тишині.
Застелить очі білою імлою
і я піду під вечір уві сні.

Вже не прокинуся одного ранку,
до біса все чим жив і що любив.
не буде більше жодного світанку,
тепер я вас назавжди залишив.

Прийдуть кохані і давно забуті.
Помоляться, поплачуть і втечуть.
Вони всі ще лишились на розпутті,
бо їм ще обирати вірну путь.

(06.04.2013)

Сум серце ріже

Сів лемко думками при хижі .
Співає молитву свою.
Сумує, а сум серце ріже.
Старий він, не вріс в чужину.

Схилами Карпат він крокує.
Стає при могилі батьків.
Слово материнське там чує.
Сьогодні свій біль зрозумів.

Села, де родився, немає.
Сад рідний здичілий стоїть.
Сумний соловій в нім співає.
Спитаєш, чи й його болить?
Сказати, хай скаже, хто знає.
Ставаймо, де святість ще спить.
15.05.2011р.

Кажуть, відьми збираються рівно на день тринадцятий.
Кожен вибрик весни – ніби змова усіх стихій.
Пахне зілля густе. І сприймає земля вібрацію.
І гуде, як у липні потужний бджолиний рій.

Ціла ніч у руках, ніби пляма з туману й кіптяви.
Кажуть, цих ворожінь не замінить одна сльоза.
І впивається морок так боляче в шкіру кігтями.
І виштовхує зорі із неба глуха гроза.

Кажуть, дзвони церковні злетять над горою зграями.
Цей тринадцятий день зачаклований спинить рух.
І поїдуть додому всі відьми в міських трамваях.
І ще довго на рейках витатиме грішний дух.
13.04.2013