В ім'я всесильної любові,
Що з юних літ жила в мені,
Зречуся я без передмови
Минулих, небезгрішних днів.
І на коліна, перед очі
Твої всеправедні, впаду,
Коли у дні твої урочі
До тебе ж каятись прийду.
І ти вбереш увесь, до крихти,
Душею виплаканий біль,
І мій життєвий скарб нехитрий
Тоді освятиться в тобі.
Себе на зречення подвигну,
Свідомий вибору свого.
Зринає думка: "Чи ж устигну
Віддать тобі себе всього"?
Ще чаша долі недопита,
Ще п'ють згорьовані вуста -
Твоя зворушлива молитва
Добром у серці пророста.
За все уклін тобі доземний
Терпляча страднице моя.
І хай мовчать слова казенні,
Як син до неньки промовля!
1999р.

Ось і свято нас знайшло,
восьме березня прийшло!
Кожному потрібно знати,
що жінкам подарувати!

Он поважні два мужі,
тягнуться немов вужі,
лайка й крик стоїть до неба!
Кожному бо квітів треба.
Дід Степан, немов магнат,
купує бабці шоколад,
а рудий сусід Василь
тягне в дім електрогриль.
Все змітають із полиць
для красунь і чарівниць!
Шлють по радіо привіти,
ну точнісінько, як діти!

Не турбуйтеся, кохані:
Колі, Юри, Саші, Вані,
нам, жінкам, так мало треба,
ну, хіба що...зірку з неба!

Я оминаю рідну хату,
Вона тепер вже нічия.
Доріг у світ було багато
І серед них була моя.

Недобрий час у вир нас кинув,
І понеслася течія,
Я оминаю рідну хату,
Вона вже нині не моя.

А серце як щемить від болю,
Коли дивлюсь на неї я,
Бо хата мала свою долю,
У ній жила моя сім’я.

Мирились,сердились,сміялись,
Колядували на Різдво,
Паски у мами удавались
Найкращі на усе село.

Тепер стоїть, всіма забута,
І бур’яном все заросло,
Біда у край прийшла нечута -
Вмирає суть його – село.

Липень 2008р.

За роки незалежності всі ми
"Здобуток" чималенький здобули –
Ми вивели свинячу цю породу,
Що зветься "депутати від народу".

Як до корита пхалися щосили,
Усіх поміж собою розсварили,
І навпіл Україну поділили,
І рилом нас штовхають до могили.

Щоб на "елітні" рила їх дивились,
І політичні шоу наплодились –
Про людське око там вони гризуться,
І з нас довірливих, наївних і сміються.

Халявщики зрадливі продадуть,
Закон під свою тушку підімнуть,
Аби лиш від корита не відпасти -
Не жаль себе і нечисті закласти.

То що таки ми з вами здобули?
І до життя такого як дійшли?
І досі бредемо воли понурі –
Небачена нужда в волячій шкурі.

І цирк давно цей споглядаємо
А жити, любі, коли маємо ???


2010р. Надія Таршин

Місяць – Зорі.
Грає – В морі.
Тьмяно – Сяють.
Світлом – Грають.

Хмари – Бранці.
Легко – В танці.
Ідуть – Літають.
Вітром – Ридають.

Хвилі – Тихо.
Біжать – В лихо.
Швидко – Ранять.
Дуже – Манять.

Серце – Сильно.
Майже – В насильно.
Вже – Туманять.
Байдуже – Дурманять.

© Віталій Мочарський

Вірш читається як по горизонталі, так і по вертикалі.

Існує 3 основних способи прочитати вірш: 1) Прочитати по горизонталі від початку до кінця; 2) Прочитати наскрізно по вертикалі (зверху-вниз), спочатку всі слова лівіше тире, потім - правіше; 3) Прочитати по вертикалі кожен стовпчик окремо, спочатку у першому стовпчику всі слова лівіше тире, а потім - правіше, аналогічно всі інші стовпчики до кінця, в цьому випадку міняється рима.

В загальному способів прочитати вірш є більше, ніж 3, оскільки можна читати по ламаних лініях, використовуючи різні комбінації тощо.

2013

Ти живеш навшпиньки,
На пуантах,
Дзиґою проковзуєш убік
Протилежний…
Бідний чоловік,
Рідкісним наділений талантом
Всетерпіння, – з іншого кінця
Сцени – за тобою пильно стежу
Й бачу лиш розвітрену одежу,
Посмішку – окремо від лиця!
Не зловлю огнисту плоть руки,
Слів не здожену –
Вони щоразу,
В іншу перескакуючи фразу,
Б’ються, наче скельця, на скалки!
Хто ж ти є, і що ж ти за така
Мимолітна,
Ще й текуча мимо,
Нестерпима спраго невтолима
Поблизу міражного струмка?
Хто і що? А добре, що ти є,
Мов серпанок вранішній, мінлива,
Що від цього дива а чи снива
Серце розривається моє!


1996

Не всіх іще ідолів
Ми з п’єдесталів зіпхнули…
Було, спалахнули,
Взялися за діло.
Та вмить
Стомились,
Присіли спочить,
Позіхнули з полегкістю,
Глянули… скільки сидить –
Одних на однім –
Вже нових і живих в ідеалі,
Воздвигнутих нами ж,
Здавалось, найкращих із нас:
Товчуться,
гризуться
за кращі місця і медалі –
Все далі від них ідеали,
народ
і Тарас,
І ціла доба українського зриву
І здвигу!
Повніють кишені,
Пустошаться душі дотла –
Плюють на ікони,
закони,
Тарасову Книгу,
Яка Україну збудила від сну
Й підняла…

Їм що – їм чужі наша мова
і наша основа,
І звичаї наші,
І доля вмираючих сіл,
І князь Святослав,
І Маруся Чурай тонкоброва,
Богдан безоглядний
І щиропалкий Чорновіл?!

Зіпхнути цих ідолів ох як непросто,
Братове,
А ще ж попередники їхні –
Зіпхнули не всіх –
Бо ж лінощі наші,
Бо ж сумнівів наших короста,
Бо ж звичка стара всіх жаліти,
Старіша за гріх.

Ми ж сіра юрма,
Ми ж суціль декласована маса,
Ми ж так боїмось
Невідомих нам прав і свобод…

Мої найрідніші!
Ходімо гуртом до Тараса –
Він гляне і, може,
Ще визнає нас на Народ.


2004

Ось тут я стою перед вами –
Навік безпартійний, земний,
З прямими думками й словами,
Такий, як завжди, Низовий.
Таким і зостанусь довіку,
Допоки й піду в небуття…
Хай кажуть: "Людині – піввіку,
А мислить, неначе дитя!".
То й добре – нічого, що сивий,
То й ладно – дарма, що бідак,
Зате ж я безмежно щасливий,
Що вік свій прожив саме так.
Зате я безмірно багатий,
Хоч вічно не маю й гроша, –
Вітчизною я не проклятий.
Не чорна у мене душа!

1995

Було найлегше вижити малечі
Від березня й до пізньої пори,
Лиш не лінуйся дуже,
Злазь із печі,
Виходь надвір –
Що хочеш, їж, бери:
Щирицю щиру, грицики солодкі,
Листочки з липи, щедру лободу,
Акацій цвіт, будяк, рогіз болотній,
Оскомуваті яблука в саду;
Дери по дуплах яйця гороб’ячі,
Сорочі – по високих яворах…
Худющими були роки дитячі,
Однак була щаслива та пора!
Здавалося: в селі твоїм бідують,
Буває, що від слабості і мруть,
Зате ж повсюди
Рай земний будують,
Про голод і не знаючи, мабуть.
То й що, коли і просвітку не знають
В щоденній праці наші матері,
Зате – в кіно ми бачили – сіяють
Кремлівські зорі – щастя ліхтарі!
Нічого, що коростяві ми стали
І ні в чому піти у перший клас,
Зате великий, рідний батько Сталін
Цілодобово думає про нас!
Його постійні клопоти-турботи
Всім додають снаги на світі жить…
Одна лиш Божа Мати, від скорботи
На покуті чорніючи, мовчить.
Та ще моя кульбабочка-бабуся,
Яка боїться змалечку гріха,
Увечері і вранці на Ісуса
Все молиться
І нищечком зітха.


1995

***
Писати на коліні я не хочу,
А за столом завжди пишу охоче,
Тулю до серця любе віршеня, –
Голублячи його, дивлюся в очі.

Весна шалено наступає,
аж березень уже упрів.
Усе жіноцтво прагне маю
у веремії ніжних слів.

А чи єдино_він жаданий -
той березневий восьмий день? -
Якщо звемось чоловіками —
щодня закохуймось упень!

Весна, чи літо, а чи осінь,
чи мо' засніжена зима —
сама природа нам голосить:
табу для ніжності нема.

Хто супроти природи стане? —
Ні пари з вуст. Анітелень.
Любімо Афродіт коханих
аж і по тридцять перший день!

Із бліндажа йдемо в бліндаж
На вечір хліба, і консерви…
Не то, щоб танці… чи кураж
А передих… на то і Червень
В однім строю і кум, і брат
Разом зреклися від покращень
Он знову руцький супостат
Зайзрів на неню вовчі пащі…
Отож пішли до братства в ліс
А тут, диви, знайомі лиця
Вже й на гілляці мракобіс
А поруч мавки - рожаниці…
06.03.2013.

Кивни, і я знов дочекаюсь весни.
Якось перейду заметілі.
І кину ніким не сполохані сни
на шальки зневіри і мрії.

Впізнай. Це ж неважко буває, коли...
Хоча б одне фото у серця альбомі.
Кивнеш. Я зрадію. І здасться мені
що ми просто давні знайомі.

2013

Я не так тебе люблю,
Як кажу.
Я малюю.
Я вже вірші пишу.

Я не так уже на тебе
Дивлюсь,
Я не так уже за тебе
Молюсь.

Чому ж зблід, мій любий друже?
Дивак!
Може, більше… може, менше…
Не так…

Може, все ще попереду
В нас…
І прогулянки, й віденський
Вальс…

06.03.2013

Із ревним палом ярий березоль
Зими афіші рве на темні клапті,
І потічками їх у доли квапить,
Вихлюпуючи: до, ре, мі, фа, соль!

Старенька натягла на очі каптур,
В кутку гримерки крекче на юдоль,
Закінчилась її морозна роль,
Вона сьогодні геть іде з театру.

Інакші декорації на сцені ,
І, хоч куліси зовсім не зелені,
Вже грає увертюру сік беріз,

І глядачів помалу зазиває,
Де дійство життєрадісно - безкрає , -
Актриси молодої бенефіс.

06.03.13

Він прийшов неждано,
Шелестом в тумані,
Лоскотав тихенько,
Мрії лихоманив.
Не завжди привітний,
Так вже, мабуть, склалось.
Темним або світлим
Слово видавалось.
І потік струмочок
У далекі гори,
Сплутався клубочок
У сльозу прозору.
Легко плаче вітер
У дощі і грози.
Місяць тьмяновидий.
Вірш стікає в прозу.
2012

У чорних дірах тихо, як в жінках,
З яких виходим і куди ми хочем...
Крізь нас тече міжзоряна ріка
І білий котик у душі муркоче.

Ця тепла ніжність всім знайома, так,
Хто тут дожив хоча би до усмішки.
А райська осінь також золота?
А з того світу в цей вертають пішки?..

Багато філософських міркувань.
Життя закони знаєм, смисл – закритий...
То ж губиться сердешна голова
Між прагненням до Бога й до корита.

А я – поет опальний в цих краях,
Як, врешті, за життя усі поети...
Оця рука, що пише це, – вже прах...
Ну тобто стане порохом планети,
Яка й сама конечна, як і все,
Народжене від світла, органічне.
Ми трохи те, що нас пасе, спасе...
Що, врешті, також віще, та не вічне.

Звірина яма.
Дно у болотах.
Стоїть моя країна, як бабуся.
Часи погані.
Я – вирійний птах,
Ніяк не відлітати не навчуся.

Слова стають землею.
У душі
Висить велика небезпечна тиша.
Вже бачу все, що тут я залишив::
Дві доньки, ліс дерев і книгу віршів,
Де ніжність тепла, де іскрять сніги...
Де кров і світло зірки – воєдино.
Де у печі дідівській пироги...
А в космосі найближчому людинно.

Ти хочеш бути іншою, а не собою?
Вдіваєш сотні масок, шукаєш нові ролі?
То глянь у дзеркало, зніми весь грим рукою,
А ні – тоді і далі лиш існуй в неволі.

© Віталій Мочарський

2013

Не хліб щоденний, не імуще.
Бентежить, братику, грядуще.
Що ось прийде.

Воно без племені, без роду
І богоборчу має вроду.
Таке, таке…

Що і не княже, і не царське.
Обличчя, схоже, пролетарське.
Біоруде.

Чужі рахує вміло статки,
Встановлює свої порядки.
Творить лихе.

Спаси нас, Господи, від нього,
Від супостата наднового.
На цьому все.



06.03.13.

***
Якщо розтікся мислію по древу,
Мабуть, усе віддав на поїд левам
Або старим шакалам – їх же тьма, –
Хоча й не чути реготу чи реву.

Він буде собі рости – кумедний кирпатий сонях,
Із ниви пахкої – міць, і врода – з води й роси.
А доля ще міцно спить стежиною на долоні
В козацькому кулачці, а що ж ви хотіли – син!

Ітимуть йому на стріч волхви у нічному полі,
Злітатимуться птахи до ліжка його у снах,
І перші п’янкі меди нестимуть весняні бджоли,
І маминих рук тепло, що й віхола не страшна.

Ще хтозна, як поверне, як ляжуть життя розвої,
Буває, що і дуби згинаються в бурелом.
Та тільки нехай одвік надія іде з тобою.
Сумління ясний кришталь. І янголи над чолом.

А поки ще у снігах котúгорошком, зернятком.
Спітнів, та не зупинить. Завзято торує слід!
І дідівським йде двором, і тягне важку лопату,
І хтось зауважить влучно: «Упертий, ну точно дід!»

У моїх очах давно не купалися зорі,
Бо погляд безсило упав на моругий асфальт.
Не зачувала плюскоту хвилі у морі,
А лише ловила потреб монотонний альт.
Не помічала як поруч яскріє кохання -
У нікчемних образах бездумно палала щорання...
...Не виділа Неба...
...Не дослухалася Вічності...
...Переймалася не тим...
І ледь не розминулася з Осяяним,Святим,
допоки не угледіла видіння:
метеликових крил рожеве мерехтіння
на плечі Лариси Кадочникової...

Село завмерло. Стишено мовчить.
Зі сну ще не розплющені зіниці.
Туманіє гори високий щит,
лоскоче тишу тенькання синиці.
Розсипано сріблистого пшона
повсюди так, аж нікуди ступити.
У небі місяць зорі вижина,
і падають вони у слід копитам.
Ти намагаєшся нечутно підійти,
упасти обрію у сонні ще обійми.
Хай дивляться, роззявивши роти,
чужі шибки у витріщених більмах!
Хай заздрять всі: і річка, і сосна,
і пагорби в тумані, і блавати.
Коли стоїть така густа весна,
не може бути щастя забагато!

Полечу лебідкою
За високі хмари
Запитати в доленьки
Чому я без пари,
Попросити в доленьки
Пару відшукати,
Щоб в подушку-посаг,
Важко не зітхати.

І у нічку темную
Сумом не вкриватись,
У обіймах любого
Вранці прокидатись,
Попрошу у неї я
Милого і діток,
Бо не зглянусь, як весна
Перейде у літо.

Прилетіла в небо я
Доленьку питаю,
А вона відповіла:
-Що сказать не знаю,
Свою долю у себе,
Ти сама украла,
Коли сватали тебе –
Ти перебирала.


2007р.

Я сила риб – збиралися;
Я сила гам – змагалися;
Я сила вад – здавалися;
Я сила зір – врізалися;
Я сила роз – оралися;
Я сила риз – озиралися;
Я сила тем – металися;
Я сила такс – каталися;
Я сила сук – кусалися;
Я сили раб – барилися;
Я сили дур – трудилися;
Я сили лет – стелилися;
Я сили вид – дивилися;
Я сили дуб – будилися;
Я сили чвара – вчилися;
Я сили база – билися;
Я сили чвань – навчилися;
Я сили тур – крутилися;
Я сили мул – глумилися;
Я сили лід – ділилися;
Я сили лом – молилися;
Я сили тінь – нітилися;
Я сили дар – радилися;
Я сили буча – чубилися;
Я сили чума – мучилися;
Я сили ваба – бавилися.

покинь мене сірий березню
саму на голій землі
залиш хіба оце дерево
і ще нехай журавлів

і більше нікого-нікого
ти не посилай сюди -
цього місточка хисткого
маю одна перейти

а що поза ним чекатиме
знати не треба мені
сльозини роси відплатою
на виспаній озимині

і час негнучка матерія -
не вигнути в жоден бік
...йду по засушливій прерії
до життєдайних рік


5.03.2013

Когда в тебе заплачет, как дитя,
Твоя печаль, твоя ручная птица,
Которую напрасно привечал,
Ведь все равно и без нее не спится,
И безысходность тихо протечет
В пустые дни, соленые с избытком,
Изменит суть вещей наперечет,
И станет ядовитейшим напитком,
Затихнет сотня не-молчаний, а
Молчание измучает сторицей, -
Паломнической песнею взлетай,
Чтоб выходить израненную птицу.

2013

А круг і гурка:
“А круку – курка;
А крап – шпарка;
А крізь – зірка.”
А крага гарка:
“А крок – корка;
А крав – сварка;
А круть – турка.”
А кредо дерка:
“А крісу – сірка;
А краю – арка;
А кроні – норка;
А крабу – барка.”
А криця цирка:
“А краму – марка;
А крику – кирка;
А кварті – травка;
А крій отой – Ірка.”
А криза зирка;
А крівця цвірка…

На лекції із логіки усім так тяжко, нудно й сумно.
Ніяк не лізуть ті знання у сонні голови розумні.
Знайшовсь один веселий «кадр». Сміливо, вперто тягне руку:
- Спитать хотів по темі я про хитру логіку - науку.
- Питання хочу вам, професор, дать одне, проте незвичне:
Що може бути правильне і ні, логічне й нелогічне?
Старий замовк, всміхнувсь. Потер чоло: - Ну й дали ви завдання!
Та я вам також, хлопче, відповім таким собі питанням:
- Скажіть, скоріш купують шубу тій, що мерзне часто дуже?
Чи все ж дарують тій, з котрою ох як часом жарко, друже?

Дев’ять день минуло. Вже запізно.
Добре, встигли хоч до сорока.
Пом’янім на гепібездській тризні
Толика і Лорку, і Юрка.

Уникаєм глянути ув очі
В світі, де скастровано любов.
…Божий Син банальщину белькоче:
«Їжте, пийте… Плоть моя і кров…»

5 березня 2013 року

на веранді, внизу на п’ятому
пані бадає декольте:
нахилилася над цератами,
повна пазуха...
щось не те...
дзенькіт –шибу незґрабно вибили –
в пана з восьмого прикрий шок.
пан хапає повітря «рибою» -
повна пазуха...
ні, грушок

У пам’яті зринають, як у сні,
далекі дні, що принесли новину,
коли зимові бузьки в дар мені
під рік Новий вручили доню й сина.

Спливав за роком рік у небуття,
та Ангел хоронив мою родину.
Просив я ревно: «Гідного життя
дай, доле, доні, і не зраджуй сина!»

Той час настав: у небі — волі стяг,
ви — діти незалежної Вкраїни!
Від вас залежить, як проляже шлях —
від тебе, доню, і від тебе, сину.

Хай береже вас Божий перст і глас,
жагу життя вбирайте до краплини.
Свого життя не мислю я без вас —
без тебе, доню, і без тебе, сину.

Простіть мені, коли, бувало, зливсь
і лаяв, голуб’ята, безневинно.
Горджуся вами і завжди гордивсь —
тобою, доню, і тобою, сину.

…У пам’яті купаюсь, як у сні,
в обіймах літ до молодості лину —
коли зимові бузьки в дар мені
під рік Новий вручали доню й сина…


1993 (2013)

* - донька і син народжені одного і того ж передноворічного дня з різницею у п’ять років.

Пригорнися поглядом до мене
Підіпри мені плече своє,
Бо літа не молоді- зелені.
Половіє літечко моє..

І плече кохане, незрадливе,
Обігріє ласкою, теплом,
Серце заспокоїть ще вразливе,
Очі засіяють враз добром.

Кожна з нас - і молода,і літня
Мріє притулитись до плеча,
Споконвіку так було у світі:
Дім – дружині, мужеві – меча.

Від біди прикрий , від неудачі,
У житті ти будь, як у бою,
Я віддячу, за усе віддячу –
За надійну руку і любов твою.

2001р.

Заціловуй мене, заціловуй, мій милий,
Поки час у нас є, не упала роса,
Поки стан ще п'янкий, личко гоже і біле,
І важка золотава і пишна коса.

Не жалій для мене, соколе мій ясний,
Ніжних слів кохання, і свого тепла –
Буду я богинею, і буду прекрасною –
Я ніколи досі такою не була.

Руки твої сильні, руки твої теплі,
І від них я тану, тану , мов свіча,
Доп’ємо з тобою ми кохання келих -
Щасливо зашаріюся молодим дівчам.

1997р.

Ти на мене не дивись,
Я такого не хотіла!
Струм кохання йшов наскрізь,
І пронизував два тіла.
І хто ж знав, що їв з ножа
Він не яблука, а груші...
Нам дісталась від вужа
Дружба.

2007

Не важко бути сильною при всіх,
Складніше – наодинці із Тобою.
Та й тут рятує дотеп,жарт і сміх…
Найважче – тет-а-тет - сама з собою…

Сум’яття у душі, словах, думках...
Невдалий день? – гіркі та чорні рими…
Невчасно щось гублю... шукаю… Так!
Знайшла себе… лиш біля Тебе, милий!..

2008 (2013)

Це тільки вальс,
Лиш звуків ніжні хвилі
Єднають нас
На глибині чуттів…
Це тільки вальс,
Чому ж я Вам так вірю,
Чому ж здається,
Що кохаю Вас?!

У світі істин
Правильних і чесних,
Там, де є я,
Чомусь немає Вас…
А вальс вічний
Військового оркестру –
Це крок за кроком
Виміряний час.

Кружляють пари,
Ллються срібні звуки…
Це тільки вальс,
Красивий, ніжний вальс.
І на погон
Поклавши свою руку:
– Це тільки вальс, –
Я запевняю Вас!

2011

*

Бруньки сливові
Цвітом вибухають?
Ні!
То весна скінчилася в раю,
Тому й пелюстки падають із неба.

Кохаю кохану, кохати кохаю,
Кохану кохаю коханим коханням.
Кохаю кохання, кохатись кохаю,
Кохає коханого кохана коханням.

© Віталій Мочарський

2013

Восьмого березня вщухне хурделиця:
вийдуть на сонечко жінка й ведмедиця.

Отже, навколишнє - майже романтика.
Знову захочеться меду і бантика.

Може, й в обійми зненацька захочеться,
плескати плечі того, хто ще топчеться...

Жінка й ведмедиця не сперечаються,
разом з весною у світ вибираються.

Ой, начувайтеся погляду... подиху...
І території ніжного пороху.

Не обіцяйте, що думка є первісна -
та, що навіється Восьмого березня.


5.03.2013

Це у них Кобо Абе, а у нас - з дуба в граби...
Чорнозем - не пісок, навіть зло проростає.
І рясніє зело, і мовчать скіфські баби,
І нічого святого у серці немає.

На сорочці стежки. Ще не ходжена жодна.
Чорні, білі та кров, де джерелиться біль.
А життя перемеле і жито, і жорна
В кокаїновий пил фудзіямових брил.

Мелодійна журба озоветься луною,
Генетичне багно сколихне гексаген,
Щоб за нашими спинами стали стіною
Самураї останніх подільських легенд.

Не вірю в Смерть, та вірю в Зраду.
У твердість Тіла -- суми зрад…
У власні цінності "тріади":
Все, як в людей. По мірі вад.
Це вам тремтіти, скільки грипу...
Де грошенята, інтелект?!
Чи Вам до "фєні", пофік, тіпа.
На кілька сіл - по сотні сект...
А мені що? в моєму пір'ї -
Свої Бацили, Воші й Глист.
І Вітру табір на подвір'ї --
Фамільний підданий-статист…

"Повій, Вітре, на Вкраїну….
Повій, Вітре, опівночі…"
04.03.2013.

Ну ось. Нарешті.

Зупинився час.

Чужа війна, і ти, і те дівчатко…

Усе перевернулось,

Бій почавсь

(о, як би пережити все спочатку).

Ця вбивча нерухомість, це дитя.

І той ведмедик в неї в рученятах…

Вона тобі пробачила – затям,

Бо діти ще не вміють не прощати.

В твоєму серці чітко клацнув зум.

Технічно, без емоцій і надривів.

І витер ненароджену сльозу,

Загублену в іржавій горла ринві.

І все так швидко.

Цівочкою кров.

Стіна.

Дівчатко.

Постріл.

Порожнеча…

Не допоможуть тисячі церков,

Не допоможе у майбутнє втеча.

Ти ще тоді не каялась, мабуть,

Ще серце не вважала за пророка,

Бо чим тоді і як тоді збагнуть,

Що ця світлина - "краще фото року"?

2013

"Закохався. Пробачте."
але що пробачити Вам?
я сама необачно
здіймаю в повітрі храм

і молюся до тебе
невже це не ти писав?
чи розкаже хто-небудь?
чи вкриє купою справ?

повітряна святиня
ось-ось до хмар доросте
тільки я не богиня
і кажу зовсім не те

і напевне вся правда
молиться любить мовчить
палить свічі в лампадах
й чекає на слушну мить


3 березня 2013

Ти інших учиш, як апостол,
Та згодься, адже, далебі,
Помилки в інших зріти просто,
Не завжди легко - у собі.

Із ока братового скалку
Бажаєш вискребти, та все ж,
Трудися ти завзято й палко,-
Сю працю ввік не осягнеш,

Бо спершу з власного дрючину
Ти вийми, і лише затим
Із ока ближнього пилину
Добудь із ликом осяйним.

04.03.13

Ніч ніжна. Ми самі.
Зима і філіжанка кави.
Ти пам"ятаєш? Звісно ж ні.
Тобі давно це не цікаво.

Прости набридливий мій біль.
Тобі я пошепки сказала.
Чекаю, щоб сказати: мій.
Хоч вже себе тобі програла.


03.03.2013

Я не чекатиму. Я не чекатиму.
Я пам"ятатиму. Тебе.
Любов ховатиму. У серці м"ятому.
Хоча, не вірю. Не мине.

І цокотітиме. І променітиме.
Лише час. Для нас.
Надія житиме. Кохання житиме.
Вогонь горить. Не згас.́


02.03.2013

Як ми чекали на весну.

Як пробудитися хотіли.

І ось струсили нас від сну.

Холодним вітром віють сили.



Вже не чекайте на ніщо.

Робіть усе, що не зробили.

Не думайте про те, якщо.

Здійсніть усе, що так любили.́́


02.03.2013

Лиш я - це я. Одна єдина.
Без зайвих слів про це скажу.
Кохана - ні. Жива - можливо.
Так мало літ я тут ходжу.

Яка насправді? Вам судити.
Себе ганити не спішу.
Не треба вам мене любити.
Бо я ж вас́ всіх бо не люблю.

23.02.2013

Мене нема і нас нема.
Лиш ти є сам. Окремо.
Мине зима, любов моя.
Не стане нас, без тебе.

Чистий кришталь - оця сльоза,
що литиметься вічно.
Мине зима, любов моя.
Поглянь мені у вічі.

Для нас мине і біль, і час.
Цвіт викине морози.
Кохання хай зупинить нас.
Хай виллються всі сльози.


17.02.2013