Любов до рідної кровинки
І до зеленої травинки,
Любов до звіра і пташини,
І до верби, і до калини.
Любов до пісні і до мови,
І задушевної розмови –
До всього, що дає землиця,
І небо, і свята водиця –
Все перейшло мені від мами
І успадкується синами.

2005р

Повільний танець… Дійсно –
Навіщо зайвий поспіх?
Ламбаді, самбі, свінгу
Ще посміхнеться успіх…

Неначе у дарунок –
Її рука тремтлива…
Мов ружа, поцілунок
на щічці, несміливий…

Маестро так по-віль-но
Пе-ре-гор-не сторінку…
Не випускай з обіймів
Свою кохану жінку!…

Вогню живого повні, найчистіші,
Запалені Творцем сяйливі очі,
Для мене в цілім світі наймиліші,
Ви поєднали радощі урочі.
Крізь ваші промені Амур не стане
Жбурляти в мене хоті гострі стріли,
Мій кволий розум ангели неждано
Небесною красою освітили.
Мої вуста ви змусили мовчати,
Бо з вами мову серця я засвоїв.
Як бурю, стишить пристрасті початок
Могутність непорочності слабкої.
Без блиску вашого цей світ убогий.
Блаженний той, як дивитесь на нього.

бризки брязкають краплі в’язками
всі дрескоди міщан паплюжать
бульки колами колять холодом
по налитих ущерть калюжах

капці квакають ноги чавкають
сонне сонце не в змозі гріти
поміж веснами криги скреснули
Ти навшпиньки біжиш до літа…

В день святого Валентина
не даруй мені букетів,
ні перстенів, ні браслетів.
Пригорни й шепни: єдина...

І сережок бірюзових
не принось у подарунок.
Краще - ніжний поцілунок
і зізнання у любові.

Знай: намистом кришталевим
багатіти не бажаю -
бо такі "скарби" плекаю,
що й не снились королевам.

Не очікую від тебе -
ні парфумів, ні убрання.
Я прийму лише кохання,
що безмежне, як це небо.

1.

ніч напрокат
в благеньких стінах
де
окрім ліжка і вина
бракує серця-кокаїну
тертя коліна об коліно
і тихо так
мов невійна

прибій ескізів-мартоплясів
відпливи піни
реверанс
між нами –
ми –
гарматне м’ясо
що бій вели
у баляндрасах
приречені
на декаданс


2.

на вогнеметних барикадах
кістки перебирає лють
і лиш вдає
що спить бравада
шансонний штиль
для вуха –
зрада
той факт
що тишу
заклюють

пришпилькуваті нагадайки
страшидла
з так_тобі_когорт
що_під_руками
поламайки
що позлітаються
мов зграйки
підприцвірінькнутих
негод

3.

ще дихаєм
одним по колу
з одного глузду
нерви п’єм
та не зречемося
престолу
хоч королі
несамовито
голі
мов ослов’янин
Депардьє

бо наше сонце –
шанс для свічки
пролити світло
просто так
як за дощами
плаче річка
а за косою –
на підлозі стрічка
чи Ласка Божа
із кута

13 Лютого, 2013

Не дивуйся любий,
Просто я для тебе
Три рядочки вірша -
Більшого не треба…

Просто три рядочки
Я була раптових,
В кожному гвіздочком
Серце прикололось…

Не дивуйся любий,
Що гвіздків немає,
Обірвало серце,
Щоб шляхів не мала...

Загубились сльози
У рядках тривоги,
А вона далеко
На твоїх дорогах...

Три рядочки, любий,
Тихий ніжний спогад,
А все інше з цвяхом
В три пішло дороги.









14/02/ 2013

Поети повтікали із села –
Оспівують міські дебелі мури
І так радіють крихтам зі стола
Столичної літератури...
Прямісінько із кінського сідла
На п'єдестал,
Де ставляться скульптури?!

...В селі черемха знову зацвіла.
Лисніють рІллі, чорні, як смола.
Гребуться в перегної ситі кури.
В колгоспників щодень – нові діла,
Забули про спочинки й перекури...

"У щастя людського два рівних є крила..."

О, ці слова поет писав з натури –
Він розумів поезію села!


1990

На древньому базарному майдані
В столиці незрівнянної Еллади –
Судилище.
Злочинці – в ролі суддів,
А на ганебній лаві – Судія.

– Кажи, Сократе, п'яний волоцюго!
Яка крамола у твоїм зізнанні:
«Я знаю те...
(Сократ розплющив око...)
...що...
(Друге око знехотя розплющив...)
...не знаю...
(Позіхнув...)
...анічогісінько»?

Сидів собі, мов птаха у гніздечку,
В не по-домашньому гостинній
Клітці,
Такий (тепер – навіки) недосяжний
Для злого часу
І для злого світу.
Він думав про Елладу-недоріку.
Про те,
Що народився надто рано
І що його ніхто не розуміє:
Ні люди, ні каміння, ні боги.
А «судді»
Ті думки його читали...
– Помри, Сократе!
(Він заплющив око...)
– Скажи що-небудь.
(Він заплющив друге...)
– За чим шкодуєш?
(Позіхнув зі смаком...)
А очі
Під повіками
Сміялись.

Лютують «судді». Водяний годинник
Відлічує секунди і століття.
Середньовіччя...
Грім Балканських воєн...
Мертвотна квітка чорного фашизму...

Гуде майдан...
Руйнується Акрополь...
Іржавіє тисячолітня клітка;
Презирливо хропе в ній грек великий:
Оновлена Еллада
Йому сниться.
Вриваються у сни фашистські марші...
Гримлять
Теодоракіса мелодії...

Здригаються повіки
грека древнього –
Ось зараз,
зараз
істина
прозріє!..



1965

Я – це сльози згорьованих баб,
Мертвих родичів згірклі тіні,
Ешафот на шляху у незграб,
Бляклі фото, обличчя тлінні.

Я – це цвіллю зґвалтований хліб,
Я язик у німому роті
І на нуль тричі ділений дріб,
Шелест щастя в вологім гроті.

Я – це цвяхи в долонях святих,
Хижий зашморг гнилого Юди,
П'яний компас без півдня й мети.
Я абсурдище – людяні люди.


13.02.2013.

Танцює полум’я свічі
повільне танго.
-Не розмовляйте, помовчіть, -
шепоче янгол.
На канделябрі , як сліди,
загусли такти.
В очах краплинами слюди
питання: «Як ти?..»
-Усе нормально... Як і ти...
Але пора вже…
Хоча не хочу… Як іти?..
- Отак , як завше…
Загусли полум’я сліди,
загасло танго…
-Ви ще повернете сюди, -
шепоче янгол…

13.02.2013

вірш видалено

Я не ваша половинка,
Я не ваша ніжна пані,
Я чужа-чужа чужинка,
Якось сталось, що кохана…

Не прокинемося разом,
Не заснем під шепіт зливи,
То чому ж такий ви часом
Світлоокий і щасливий?!

Вітер шепче: «Це кохання
Обіцяє бути вічним!»,
І рятує нас незнання
Його мови – жарт космічний!

Усміхнуся, помилюся, -
Я ж чужа вродлива жінка!
Чом же погляди так ллються,
Не моя ви половинка?!

2010

Ідуть роки, неначе кораблі
У кругосвітнє подорожування.
Їх пристань жде, єдина і остання,
На невідомім клаптику землі.

Чи мить утіхи, чи розчарування
Підстерігають у далекій млі,
Хоча туди не хочем взагалі,
Та понукає доля безталанна?

Ми, - як один, - усі мандрівники,
Йдемо у море дельтою ріки,
А з борту серця днів прожитих якір

Спадає болем на глибоке дно,
Проте йому вчепитись не дано
В намул ослизлий почуттів побляклих.

13.02.13

переспів вірша "Благословення" Любов Прокопович

Світанок хоче очі відкривати,
а ти вже хату пораєш давно,
бо трудівниця, жінка ти і мати,
благословляти день тобі дано!

Столи у свято й будень накривати,
узором гаптувати полотно,
дітей своїх на крила підіймати,
благословляти їх тобі дано!

Від всіх напастей серцем затуляти,
хоч діти вже і виросли давно,
дано тобі онуків колисати,
благословляти їх тобі дано!

Допоки сонце заглядає в хату,
а діти визирають у вікно,
дано тобі ім'я величне - Мати!
Благословлять життя тобі дано!

Коли і як, спитай, розчарування
з'являється в прекрасному житті?
Кого і хто розводить на кохання
в глухому і огидному куті?

Вона і він, спитай, не помічають
крихких образ наточені краї?
Про що обоє в Бога не питають,
коли його вона.., а він... її?

Куди і чим, спитай, не побояться
спалити стратегічний арсенал?
Любов не переносить трепанацій,
який би добрий не чекав фінал.


13.02.2013

Люблю того кого розстрілюю --
за гільзи постріли - урок
нове в собі завжди уввірую
на виріс росту крок у крок
Люблю старшин стрілецькі зборища
всілякі видумки смертей
і убієнних душ видовище
що так нагадує Бродвей
Люблю совєтске біле золото
а більш за все -- фотоальбом
де Серп цілується із Молотом
у лігві пороху і проб
Люблю чужі й свої Історії
на взаєм завтрішнім числом
Люблю себе й Себе виборюю
повірте легшає обом
13.02. 2013.

Поезія – це вільне слово
І слово житиме завжди,
Не було і не має влади,
Якій би підкорилось ти.

Як не старались можновладці
Зламати волю піснярів,
Заковували у кайдани і засилали у Сибір,
Вони стояли на своїм.

І наш Шевченко, з кріпосного роду,
В своїх немеркнучих віршах
Повстав проти катів народу
І кликав волю миром відстоять.

І Пушкін і Адам Міцкевич,
Володарі думок і почуттів,
Залишили нащадкам слова велич
Для всіх народів і віків.

І цей потік не зупинити,
Не приховати, не змінити
І в цьому, мабуть, сила слова,
Правителі підуть – поет ні коли.

У тебе буде все –
iPаd-и та iPоd-и,
Поїздки по шосе -
І море насолоди.

Собі придбаєш Jeep
Чи Mini Cooper, може…
Умієш трохи Strip -
Увійдеш легко в ложу.

Отримаєш «лaвe»,
Канал із резидентом,
А ще - ім’я нове,
Розроблену легенду.

Увечері приходь,
Але подумай, згода?..
Вдягайся лиш у haute
Сouture чи alta moda.

Зніми усе - аби
Не втрапити в халепу.
Помилки не зроби,
Як генерал в Аleppo.

З avto - на trottoir.
Вперед, на нього просто.
На шиї – fermoir,
Побільше лоску й форсу.

Іди, яскрава, і
Нехай тебе захоче
Одразу і навік,
А не лише для ночі…

Завчи це назубок:
В його багатій віллі
Триматимеш зв’язок
Із водієм. William,

Він також – наш agent
У лігвищі ворожім:
Усі проблеми вмент
Розв’яже й допоможе.

Та поки – спи, мала,
Ти гарна дуже, правда.
Нехай розтане мла,
А завтра буде завтра.


13.02.2013

догори ногами тече ріка,
повен хмар і неба її рукав.
я від себе стільки разів тікав,
та не втік ні разу.

у чужій імперії я Дамокл.
над твоїм будиночком зріс димок.
ти в самому центрі моїх думок,
і у них ми разом.

не такого жеребу я просив –
у пітьмі свідомості голоси.
сохрани, мій Господи, і спаси
тільки всіх хороших!

оселилась музика в голові.
твій собака дивиться сам не свій:
на блакитне марево – на сувій.
не за себе прошу.

ця дурна мелодія – як жива.
і від цього обертом голова.
емігрують дотики і слова
у глибинах мозку.

звідусіль – у вінницю: наче я
персоналізована течія,
що багато місяців нічия.
це доволі тоскно.

дим розтанув якорем у ріці.
перегук з рукописом у руці:
хмари – наче зібгані папірці
у Південнім Бузі.

місто відбивається в небесах.
прямокутні камені – як сльоза.
я наївно вірую в словеса:
переросток-лузер.

прагну усвідомлення повноти,
до якого порізно не дійти.
в синє небо вправлений лейтмотив -
фестивальний острів.

все давно написано на лиці.
закипають шкірою пухирці.
якір-меч хитається у ріці –
обоюдогострий.

Шматочки снігу падають на Землю,
Сніжить Зима.
Обліплене, закутане у біле,
Мовчить гілля.

Шматочки снігу горнуться грайливо –
Сідає «пух».
Вже через мить – як привиди, дерева,
До себе звуть.

Шматочки снігу розкидає Небо,
Летять униз.
Малі, великі, посланці Безмежжя
Й казкових снів.

Шматочки снігу до єднання з Світом
Себе несуть.
Відчули Небо і відчули Землю,
І снігу суть.

Шматочки снігу розпізнали Вічне:
Життя – політ.
Розтали в білому відлунні Світла,
Зостався слід.

12.02.2013

Природи вічної законам
вже вкотре б’ють і б’ють поклони
співці, поети, музиканти –
і… відшліфовують таланти:

«О! Перший снігу! Перший цвіте!
О! Перший колосочку жита!
О! Знов осінній листоквіте!..»
Із року в рік. І так – століття…

І так епохи і віки є…
І буде так - допоки світу!
Ачей горітимуть не всує
серця митців?… «Многая літа!»

2008 (2013)

МАСКИ
Сміюсь, немов біля кривих дзеркал,
Мабуть, мене тут спритно розіграли:
Гачки носів, до самих вух оскал –
Як на венеціанськім карнавалі!

Кругом мене зімкнулося кільце –
Затягують мене у танець ляско, –
Так-так, моє безхитрісне лице,
Напевне, всі тут прийняли за маску.

Петарди, конфеті… А все не так, –
І маски поглядають – ну й манери…
Вони кричать, що знову я не в такт,
Коли на ноги наступлю партнерам.

Ну що робить? Як погасити гнів?
А може, разом з ними веселитись?..
Надіюсь я – з-під масок хижаків
Ось-ось поглянуть благородні лиця.

Всі в масках, в париках – всі як один, –
Хтось, мов у казці, хтось – літературний…
Сусід мій зліва – ніби арлекін,
А другий – кат, а кожний третій – дурень.

Оцей себе старався відбілить,
А цей боїться розголосу жаско,
А хтось уже не може відрізнить
Своє лице від неживої маски.

Я в хоровод вступаю, сміючись,
І все ж мені так неспокійно з ними:
А раптом маска ката ця колись
Так приросте, що він її не зніме?!

І засумує арлекін навік,
Милуючись своїм лицем печальним;
А нерозумний вигляд чоловік
Забуде на лиці своїм нормальнім?!

Як не прогавить доброго лиця?
Як відрізнити чесних і затямить?
Всі маски одягають до слівця,
Щоб не розбить своє лице об камінь.

Я в тайну масок все ж таки проник,
І, певен я, що мій аналіз точний:
Байдужість незвичайна є у них –
Це захист від поличників охочих.
1971

* * *

Закоханість — щастя і подив,
І погляд в зірки, горілиць.
Закоханість — Острів Свободи
У Морі Житейських Дрібниць.

Осліпніть, зломислячі очі,
Знімійте, зломовні уста,
Не знівечить вам, не зурочить
Великдень мого почуття.

Цунамі вселенського бруду —
Своїм захлинися сміттям!
Я буду, я буду, я буду
Закоханим серцебиттям!

Ще тиждень...
ще день...
Неминучі незгоди
більмом наповзають на світло зіниць.
Вгрузають у ґрати щоденних в’язниць
мій погляд, мій подих, мій подив...

О Боже, не дай, щоб мій Острів Свободи
Навіки поглинуло Море Дрібниць!

1999

Продажній душі нелегко живеться,
Хоча вона легко усім продається.
По скільки за душу щоразу узяти?
Та ще, не дай Боже, на ній прогадати.

Питання: « За скільки?» - сколихує ночі
І жадібно, хижо спалахують очі,
Жадоби вогонь жере і паплюжить,
А поряд душа що живе і не тужить.

До сонця уранці вона усміхнеться,
Буває і їй, нелегко ведеться...
Та чисте сумління - дорожче у світі,
Не зможе вона продажною жити.

Бо добре ім’я - іде в покоління?
Немає для гідного імені тління,
А той хто на власній душі заробляє,
Ганьбу вікову лиш собі наживає.

20/09/2012р. Надія Таршин

Притулюся я чолом до рідної хати-
Тут жили колись у ній мої батько й
мати,
І з’явилася на світ я малим дитятком,
І засіялися в душу мудрості зернятка.

В ній жилося небагато, ціну всьому знали,
Із сусідами у мирі завжди проживали.
Хата досі пам’ятає сміх дзвінкий онуків,
І дбайливі, роботящі бабусині руки.

Тут в усьому світлий спомин про мою родину
Обіймаю свою хату – хату сиротину.

20/06/20`12р.

І живи ще, поете...

Із хаосу бездумних тирад
Склалась казка про волю і силу.
Як могло, так життя й поносило
Твоїх мрійних думок авангард.
І додому, поете, додому!
Кличе серце і кличе душа
Від зневіри дурної і втоми,
Від гарчання чужого вірша,
Від дурисвітів слова. З полону
Хворобливих від заздрості мрій,
Виривайся з кайданів додому,
Там свобода тобі і ти їй.
Дім, де блискавка ріже на долі
Тихо злежані млу й небуття,
Там де вітром щебече життя -
Дім любові і правди, і волі.
І ти дома, поете, ти дома!
Упади в лоскотання трави.
На минулому хрест, далі кома...
І живи ще, поете, живи!

2013

Палає ватра. Жовта і гаряча.

Дерева витанцьовують аркан.

Дрібні жаринки до вершини скачуть,

Пронизуючи кіптяву смеркань.

Виблискує гердан Волосожару

На грудях у найвищої сосни.

Думки, як вівці, сунуть у кошару –

Засни…

2013

вийшли із зали свідчень
жаль безіменний суд
бродять по колу січні
травні тремтять і тут

ніде придбати леза
сни із кавалків втрат
бабуня взяла і скресла
попри безодні дат

травень мій друже травень
витвір поспішних спроб
будеш мені прадавнім
іменем модним лот

я залишаюсь в торро
кілька зі мною тез
славити будемо хором
інші скорочення єс

Пташки в прогнозах - не акули,
чи, може, захмеліли вмить:
учора вже весну зачули…
А нині - знову сніг лежить.

Зима бушує, блідолиця,
свої відстоює права:
— Нехай весна вам і не сниться —
я тут ще місяць вартова!..

Та струн душі не заглушити —
зими не слухають погроз:
весною серця треба жити,
хоча надворі ще — мороз!

2009 (12.02.2013)

Малювали ми корову –
Вийшла кізонька.
Малювали кольорову –
Вийшла сизенька.
Малювали на місточку –
Вийшла в річечці.
Малювали у віночку –
Вийшла в стрічечці.

2008

– Ось кішка. А де кіт?
– Та он.
– А звати як?
– Хамелеон.
– Він колір змінює?
– Ні, настрій:
То злий, то добрий
І пухнастий.

2010

Пречисті очі – дзеркало відверте,
Що дивно честь дівочу відтворило,
То стріли вірні і життя, і смерті,
Могутнє свідчення твоєї сили.
Коли на мене ніжністю світили,
Була душа захоплена красою,
Коли в них лють зневагу запалила,
Я помирав, поцілений грозою.
Але життя миліш за смерть з косою,
Тому з любов’ю подивись на мене,
А промені, даровані тобою,
Здіймуть в моїй душі вогонь спасенний.
Таке життя – твоєму світлу шана,
А смерть зразком твоєї влади стане.

Ночами
І днями
До мами
Ідуть
Синочки
І дочки
Поточком
Пливуть
Як мрії
Надії
Що сіяв
Їх час
Бо мама
Кохана
Їй шана
Від нас

Не камінь
Ти мамі
А діамант
Несеш
За мову
Чудову
За слово
Твій жест
Їй віра
Все щира
Це крила
Твої


Накормить
Пригорне
Огорне
Своїх
Словами
Й руками
Лиш мама
Тебе
Вітає
Кохає
Бо знає
Про все.
04.12.2009р

Женщины - заманчивые люди.
Как же мы их любим, как их любим!
Каждая - отдельный водоём,
Каждая - о важном, о своём.

Ирочка в своей основе - рейтинг.
Вика элегична, хоть убейте.
Аська - это пламенный зигзаг,
Подравнять который вам никак.

Вас построят Маша или Таня.
Жени спросят, кто из них желанней.
От вниманья расцветают Нина,
Любочка, Алина, Валентина.

Всё о том, что песенка не спета,
Вам напомнит Жанна или Света.
Если вы не вовсе инвалид,
Алла вас легко расшевелит.

Лена - это жаркая подмышка.
Анна - электрическая вспышка.
Юля - это тайный леопард.
Даша - это три колоды карт.

Вера - мандариновая долька.
То ли дело, то ли тело - Ольга.
Ольга выплывает, как луна,
Всею полнотой разрешена.

2012

У всі часи бажали жити,
Плекати чад, ростити жито,
Та панував у різні доби
Свій ексклюзивний інквізитор.

Його свята прерогатива
Була у побудові дива,
А за основу людські кості
Тоді годились особливо.

Тепер, в епоху технологій,
Зразки тілесні надто вбогі,
Отож мучитель адекватні
Обрав для мет своїх дороги.

В інформаційній колотнечі
Впливати легше безперечно
На люд за поміччю ефіру,
Дозуючи потрібні речі.

Якщо пригледітися зблизька
На новочасного катиська, -
Він ошуканством благодушно
Переповняє телемиски.

Губити душі – миле діло!
А щоби їстоньки кортіло:
Розпусти перчик, хміль мамони, -
І ти уже його! Всеціло!

12.02.13

Славлю Тебе Боже,
За все що буває,
І що бути може
У рідному краю.
За дні пережиті
І ті перед нами,
За Правди розлиті
Твоїми словами.
За небо блакитне,
За темряву ночі,
За край який квітне,
За дії урочі.
За щиру молитву
У кожну годину
Про доленьку світлу
Моїй Україні
Славлю край свій рідний
Словами любові,
Вірю в його гідність,
Бо воскрес без крові.
З подякою лину
За те, що бувало,
Ти нас не покинув
І ми не пропали.
18.12.2009р.

Ти журавликом витягнув шийку,
Заглядаєш довірливо в очі-
Мій синочку, і люба кровинко,
Тиха радість, безсоннії ночі.

Захищатиму я, скільки зможу,
Моє сонечко Ясне, травинко –
Я зростити хотіла би сокола,
Рідна, мила моя половинко.

Щоб розкинулись широко крила,
І надіями линув у небо,
Та не зрадили совість і сила,
А для щастя, що, милий, ще треба.

2001р. Надія Таршин

Посивів, голубе сизенький,
Для мене ти, як і колись –
Коханий, рідний, золотенький,
Хоч в парі довго прожили…

Роки потроху забирають
Нашу красу і в’яне тіло,
А я у очі заглядаю –
Таким теплом залебеділи.

Нехай ідуть собі літа,
І сріблом осипають крила,
А наша осінь золота,
Лиш додає обом нам сили.

2012р. Надія Таршин

Перелилось у вчора
Світле грядуще завтра.
Стала від брехень чорна
Стягів червоних ватра.

Втратились перспективи,
Це ж без грошви – погибель!
Леніне милостивий, –
П’ять буханців, дві риби.

Хочуть розкішно жити,
Солодко-смачно їсти
Всі твої паразити,
Всі твої егоїсти.

Спішно колишня погань
Переповзла в святоші.
Вигідно нині Бога
Взять й полюбить за гроші.

Посмішки їх облесні,
Очі верткі, як миші.
Сестри й брати всечесні –
В Господі нувориші.

Боже, прости їм тутки,
Там – воздаси без знижки.
Ти ж бо не проститутка
Та, яку тягнуть в ліжко!

Світ обійдеш брехнею…
Бога ж не обманути!
Тіштеся, фарисеї, –
Сірку в повітрі чути!


1998

Ранковий сон солодший меду.
Дивлюсь на вас: і ти, і він
Всміхаєтеся навздогін
Тому, що снилося. Крещендо

Звучить проміння передзвін.
У ваших позах сонне недо-
Приховане від смутку кредо
І таємниця. Тихий сплін

Ховається у складках ночі,
Що розтікається. Свічадо
Малює вигини колін
Пастеллю. Тонко мироточить

Щасливий день і в унісон
Бог береже блаженний сон.

22.01.13

Холодна стіна.
Сіль на повіках.
Солодкий присмак вина,
вогні гаснуть у вікнах.

Думки хочуть піти,
тіло впасти.
Хтось хоче знайти,
хтось хоче вкрасти.

Аркуш на столі,
знайшов малюнок.
Календар, на тій стіні,
продовжує рахунок.

Так багато води слів,
не видно берегів.
Так багато героїв,
але мало подвигів.

Емоційний вакуум...
Вавилон почуттів...
Добро перемогло!
Цього ти хотів?!...

Титри впали,
закінчилось кіно.
Термін придатності терпіння,
вийшов вже давно.

Ховались ми від патрулів
У львівських парках,
В гущавині
Кущів.
Я так тебе жалів!
Вуста наївні і невинні
Так обережно цілував.
Так ніжно обіймав за плечі
І говорив такі слова
(З роками їх забув, до речі).
Такі слова! Аж мліла ти
В моїх обіймах. Аж пашіла
В палкому розквіті цноти
І пожадань душі і тіла.
Я так жалів твої літа
В життя свого двадцятім літі:
Ти – сирота, я – сирота,
Нас тільки двоє в цілім світі!
Марічко, дівчинко із гір
Карпатських, дивонько кирпате,
Тобі ж казали:
"Ой, не вір
Солдату!
Всі ж вони, солдати,
Однакові, і твій – такий:
Свого доб’ється і покине...".
Марічко! Профіль твій тонкий
Щось затінило хмаровинне,
Туманне, сиве і смутне...
Я так жалів тебе!
Я знаю:
І через тридцять літ мене
Ти згадуєш. І я гадаю,
Добром лиш згадуєш...
Бо я
Жалів тебе! Жалів. Жалію...
Чи ти – сама, чи є сім’я?!
Тебе тривожити не смію.


1998

білим і чорним лебедем ти танцюй
і по кровинці крилами дихай в мелодію цю
пристрастю неземною гори й гори
нове життя це початок старої гри

біла зима розгубить свої сніги
чорна земля розгубиться від трави
ти розминай свої пальчики розминай
біле залишиться чорне досягне дна

руки оголені зводять і досі мости
дівчинко-вишенько кинь додолу листи
мрії пуантів і соте його прости
зорі питаються скільки ж тобі рости?

скільки пліє арабеску зимових кружлянь
щоб по краплині дихав тобою янь
щоб вже не глохнув не сліпнув почув
біла і чорна лебідка єдине дощу

крила і сутність тепер для неї одне
дивні стежини зелене пекуче земне
чорним тріпоче моли у Бога води
білим ридає її до Бога веди

Не відбирала. Поманила –
Бровою, станом, пирогом…
Дружина й донечка – безсилі…
Дід закректав: «На день? На год?».

Поїхав, кинувши лопатку.
Ставали друзі, як стіна:
«Не під одним була та Натка…
Струмує з вуст облесних «…на!».

Пробив стіну. Вона ж – єдина!
Нікого так ще не любив.
Найкращі в неї вишні, дині.
Якби простив ще дід, якби…

І пахне шкіра нетутешньо,
Й коса червона, мов пожар.
І сина звати дивно – Ешлі…
І вже – велюровий піджак…

Забута в Кибинцях кухвайка.
Навіщо вудка? Є басейн.
Тім – лиш для любощів! А швайку
Тримає в цій селитьбі Сень…

Звикає зрадець сито жити,
Не знає, звідки шинка й гріш…
Та сняться півники і жито…
Марніє з любощів Тиміш…

Без неї тіло щемко нило,
Ходив небритий кружкома…
Не відбирала! Поманила.
На штрудель терла дрібен мак…

В шезлонг – кавуся, пахітоса,
У постіль – яблучний нектар…
Та все ж спіткав колишню – Тосю,
І вдав… безхвостого кота.

Ішла дружина мимо яток…
Дитина скрикнула:«Візьму!
Приблуда, мамочко, біднятко.
І сумно-рідно каже «мур…».

Побіг Тиміш – в авто любаски.
Ні сліз, ні каяння-жалю.
Що він вже КІТ – ніяк не жаско!
Поклала Ната на велюр…

Моторна, хитра, невеличка,
Високі перса, губи – квіт.
Не трансформується у звичку
Палка любов за десять літ!

– Самі прийшли… Не відбирала… –
Сміється Ната… Хай їм грець!
Тринадцять котиків – чимало,
А хвіртку торсає вдівець…
Була я кожному любаска,
Тепер безхвостим – сир, ковбаска…


2013

Отака казочка).

Я – дитина любові під сяйвом квітневих зірок
І надій двоєдиних на щастя сім’ї і країни,
Тож на зло всім смертям своєчасно проріс я і в строк
Торжествуючим криком озвучив ще димні руїни.

Я за долю сирітську свій край золотий не винив,
За поразки мої, прорахунки і прикрі невдачі...
Не дратуйте мене, посивілу дитину війни,
Не принижуйте гідність мою лицемірством подачок!

Я люблю Україну і смію казати про це –
То ж вона мені батька і матір колись замінила,
І тому почуваюсь я сином її і бійцем,
І цього почуття не відніме у мене й могила!


2006

Голосно, та навряд почують.
Почують,не факт,що зрозуміють.
Зрозуміють,та чи правильно?
Правильно, не завжди доречно
і не завжди вигідно….
Ти, шукаєш вихід?
Але ж входу не було…
Це саме дно!
Термін придатності вичерпався.
Ти ,прокис давно.
Правда,як це ж тупо -
лягти спати живим ,
а прокинутись «трупом».
Жити - в минулому!?
Діяти – в майбутньому!?
А сьогодні, бути просто присутнім,
На обрядах екзекуції суті (людяності).
Кричи,та стіни втримають.
Отримав ,ляпас від реальності?!
І тільки піднімаючись на плаху,
Ти зрозумієш, що втратив…

За морем, за глибоким,
В столиці жив, не в нашій,
Король, що молоко пив,
І їв багато каші.

І кухарі в тривозі:
"Біда! Погані звістки:
Король знов каші просить,
Не хоче інше їсти.

І хоч ти повзай рачки,
Король в лиху годину
З рожна не хоче качки,
Чи з печі осетрину.

Король яйцем не сніда,
Король не хоче кнедлі,
Якими у сусідів
Столи зазвичай щедрі."

Король сміявся: "Ваші
Зусилля безуспішні,
Я хочу тільки каші,
І геть всі страви інші!

Підійде хай підчаший,
Хоч нарікає, бідний,
І з бутеля до каші
Нам молочка націдить."

Велика Рада ниє:
"Для черні ці обіди
В краю Молокопия,
Країні Кашоїда.

Щодня, а ми не згідні,
В мисках у наших каша:
Так можуть їсти бідні
З підвалів, чи піддашшя.

Ми - Королівська Рада
Народу варта старша,
Нащо нам ця досада,
Що кишки грають марша!"

Король же ріс і більшав,
Ставав з роками кращим,
Мужнішав і міцнішав,
На молоці і каші.

Характер був у нього
Цілком невойовничим,
Не прагнути чужого
Було для нього звичним.

І короля, до решти
Боялись сили вражі
Тож, молоко чи п'єш ти?
Їси багато каші?

... я не можу жити в твоїх
добрих намірах...
стріляй, зроби це!
мені набридло в твоїх снах..

скажи мені ,чому ми
проміняли роки на солодкі секунди?
під ногами такий тендітний лід
озирнись ,ми йдемо в нікуди...

...знай , це місце,завтра
покажуть в надзвичайних новинах
на дні знайдуть два трупи,
та не знайдуть винних...

А разом з нами і земля страждала.
Ми хоч сяк-так порятуватися могли.
Вона ж... куди, скажіть, податись мала?
Невігласи її на рабство прирекли:
Де риба жирувала донедавна,-
Там торжествує нині жабуриння.
Де тінивсь край дібровами прадавніми,-
Там суховієм шкіриться пустиня...
На відкуп кинута невситним грошоманам,
Невже до скону буть землі у путах?
Невже все те, чим покоління марили,
Нащадками бездарно позабуто?