Вона ховала вірші сина:
Боялась, щоб не був, як Ні...*
Дала стамеску – і драбину
Він майстрував у бур`яні.

Ходив Тишко на пилораму,
Умів і ложку, й масажер…
Він ріс, як дуб… Він тішив маму.
Футбол дивився крізь фужер…

За десять років – ні рядочка.
Мов стружка, зметені слова.
– У тебе син! Ще будуть дочки…
Він мамі руки цілував…
Навчився бодні майструвати,
Довкіл будинку звів паркан.
– Та що той вірш? Паперу клаптик.
Ти – із простих… Поети – клан. –
Марнота – конкурси, відзнаки,
Не кожен видовбає лаз…
Поет – титан і неборака.
Хвала Творцю: від скрути спас.

…Пливли човни – із рук Тимохи.
У гречці вулики цвіли...
Забаглось римувати – трохи –
По шашликові край Сули
Про цибулиння, огірочок,
Шампур, петрушку і табак,
Про перші вишивки трьох дочок…
Взяв олівець Тиміш.
Закляк.

…Сивіла мати – серед прози.
Учила хрест і гладь внучат.

Тиміш поета – з папіросу –
Бив молотком, щоб не шкварчав…


* Ніка Турбіна

2013

Нехай Сонечком, Сонечком, Сонечком,
Вітерцем, вітерцем, вітерцем,
Чи дрібнесеньким теплим дощиком
Привітає СЬОГОДНІ тебе.

Нехай радістю, радістю, радістю,
В чистоті, в чистоті, в чистоті
Запалає красою і мудрістю,
Те, що ЗАВТРА належить тобі.

Нехай ніжністю, ніжністю, ніжністю
До Любові, в нові Світи
Нескінченна Життя Дорога
Буде Світлим твоїм ЗАВЖДИ.

23.01.2012

Можна так шмагонути радістю,
Що обличчя кров’ю заюшиться,
Можна вщент розчавити щедрістю,
Чи давитись спокоєм змусити.

Можна так заповнити ніжністю,
Що безсильно руки опустяться.
Можна геть засліпити ясністю,
Можна вдячністю дружбу порушити.

Можна так у Любов загратися,
Так без міри Любов’ю міряти,
І з Любов’ю в любові не знатися,
Чи втопити себе у вірності.

Можна просто світити радістю,
Можна жити в Любові і спокої,
І з глибокою щирою вдячністю
Світ творити думками високими.

23.01.2012

Де кулі свистіли
гармати гули
хлопці гімназисти
сміливі були.
Свій край боронили,
пам'ятають їх крути,
за нашу Україну
погибли рекрути.
Славу їх вічну
віки не зітруть.
Борці за свободу
вічно живуть.

Поети – діти. Їх жаліти треба.
А хто й коли поетів пожалів?!
Живуть собі, чекають манни з неба
І роблять те, що сам Господь звелів.

Жорстоких не засвоївши уроків,
На барикади йдуть, на ешафот,
І лиш посмертно мучнів і пророків,
Прозрівши, пошановує народ.

А владоможці руки потирають –
Ні каяття, ні відчуття вини:
Мовляв, самі поети вибирають
Красиву смерть – такі ж бо є вони.

Війони гинуть. Помирають Стуси.
А час уже народжує нових
Пророків, що палають від спокуси
Вмирати, заступившись за живих...


2003

О всесильне рідне сало!
Похвалити сало мало...
Треба ж пам’ятника салу
З сала витворити
Й сало
Салом мазати,
Щоб стало
Сало гідним
П’єдесталу!

О безсмертне сало рідне,
Світової слави гідне,
Не сусальне –
Колосальне!
Коло
сала
коли –
сала
Нас історія, –
Згасала
Наша слава
В час безсальний...

О, копчене і солоне,
Густоперченочервоне!
Знаю я:
Якби не стало
Сала,
Ми
Пішли б не в ногу
Із прогресом.
Слава Богу –
Завше маєм
славне
сало!


1998

І я любив, ЇЇ любив.
Не здоганяйте нас плітками.
Не говоріть: "аби- аби".
Залиште це для сценограми.

Любов… парафія: таксі!
І гриф - секретно. Не для зовні.
Не поміститися усім.
Для вас пароми, птахи, човни…

А скільки рим, ранкових снів,
І перехресть, і недомовок,
Троянд осінніх, добрих слів
Аж сором інколи від того...

Отож бо, тратьтеся й мовчіть!
Не рвіть язик, лікуйте очі.
Любов це День, впереміж Ніч.
Зима у Липні, в Січень - Сочі…

А ми зійдем на свій Олімп
обдерті, хижі, хай голодні.
І віддамо для читки чіп
Тому, хто скаже: - Досить, годі...
2013.

Бентежні роздуми, я вас плекаю
У люблячому серці повнім болю,
Заполонили ви мене до краю,
Годовані зітханнями недолі.
Так вирвіться зі схованки на волю,
Не ворушіться виплодом зміїним,
Знайдіть поживу іншу і роздолля,
Щоб втамувати біль мій безупинний.
Як стрінете найкращу і єдину,
До ніг красуні припадіть покірно,
Просіть собі прощення і спочину,
Для мене ж вимоліть любов безмірну.
Як згодиться, кохання буде жити,
Як скаже „ні” – прощуся з білим світом.

Маг і чаклун, мольфар і чарівник,
осінній перелесник, лісовик, чугайстер?
Чи ворожбит, відун і градівник,
алхімік і звіздар? Ні! Ти – кохання Майстер…

Лечу в бездоння пристрасті зіниць, -
Ріка цілунків-чарів нами ще не спита…
Торкнутися б одвічних таємниць…
- Ти – Майстер! А хто я? Кохана - Маргарита?…

Хто я для Тебе: мабуть, не Сафо…
Можливо, - вічно юна пристрасна Джульєта?
Чи, може, Мавка?.. То, направду, – хто?
- Ти… Муза! Серця і душі… й життя Поета…

Це кохання між двох -
диво_танго сполоханих тіней.
Ніби бризки вогню
у розплавленім воску свічок...
Це кохання терпке,
наче моря схвильована піна,
що у танці жаги
напува невтолимий пісок.

Це кохання між двох…
Це кохання – і солод, і мука.
Це найтонша струна
у таємних глибинах єства.
Чиста музика сфер,
що вібрує напруженим звуком.
І плетіння світів
невагома двінка тятива.

Це кохання, як хміль
медом сонця по вінця налитий.
І спекотне, як ніч,
що зриває шалену грозу.
Наче буйність садів
межи зваби невинного цвіту.
Наворожена мить,
що сльозою стікає в росу...

2013

Мово моя - смерекова,
Мово моя – волошкова,
Мово від хмелю і від калини,
І від рожевого цвіту шипшини,
Мово, що л’єшся струмочком дзвінким –
Не переспівана досі ніким.
Ти, як вершина гри скрипаля -
Мово, ти мово, ти мово моя.
1998р.

Мати тужить за сином,
І немало вже літ.
Горе-доля вдовина,
На віку вже цих бід…

На худесенькі плечі
Впала звістка сумна
І молилась щовечір,
Та біда не одна...

Коли згинув за правду
Воїн в ратнім бою,
Кажуть, будеш ти, сину,
Жити там, у раю.

Тільки як мені, сину,
Тут, на грішній землі,
Жить і знати – не стріну
Ясні очі твої.

2000р. Надія Таршин

Цей вірш я присвячую своїй бабусі – Перцовій Афанасії Купріянівні – вона все життя виглядала свого сина Володимира, який був воїном УПА.

Ранок. Сутінь сіра неба.
Гір поважна сивина.
Рай Карпат. – Чого ще треба?
Мить - і сонце вирина.

В горах - і не сніг, а вовна
із овечого хутрà,
бо смерічки, як овечки,
всі у білих кожухах.

Аж вилискує красою
сніжне царство лісове –
ця перлина у Карпатах,
казка снігу – Буковель.

30.01.2013

Мов равлик із мушлі,
я вряди-годи
ще виповзаю
на лоно природи.

І все винюхую
та видивляю,
пильно підслухую –
словом, гуляю...

Летить журавлик –
тож радість равлику:
щось гарне равлик
пищить журавлику...

Цвіте конвалія
усім на подив:
щось довго, равлику,
ти не виходив...

Зелений коник
грайливо скаче:
згадай, слимаче,
сідло козаче!

... А скільки ще равликів,
обачливо-ушлих,
мене оббріхують,
сидячи в мушлях!



2006

Лежу горілиць, просто неба –

там сонце пасуть у траві

нащадки мої, Низові...

Так гарно, й нічого не треба.

Радійте, допоки живі!



2006

Котилось помаранчем у поля
Зимове сонце, залишивши місто.
Загорнута у сутінки земля
Прощалася зі сяйвом золотистим.

Зіщулилися ягоди калин,
Вже не яскраві - а бліді, змарнілі.
Мороз із порцелянових крижин
Вирізьблював їм шати сніжно-білі.

Мережив сріблом соснам кептарі,
Оздоблював кружальцями, шнурами.
На оксамитних вітах угорі
Бурульки порозвішував разками.

"Оранжево закінчується день", -
Подумала. А спогадів лавини
Несли думки про тебе і про те,
Що любиш ти солодкі апельсини.

25-27.01.2013р.

Ти мариш бути моїм гідом у мандрівках,
Чи маєш бути гідним що до мене?
Кохатися бажаєш у листівках,
Чи збудувати щастя суверене?

Мене лишити хочеш у минулому,
Чи нас затягне доля в призволяще?
Спокута небудованими мурами,
Я буду жить надіями на краще!

І те, що неодмінно має трапитись-
Здійсниться, бо у тому є нагода!
Ми рухи наші маємо поквапити-
У цьому допоможе мудра врода...

Свої сумбурні незвичайні радощі
Вважати мусим долі подарунком:
Твої вуста із присмаком солодощів,
Із пристрасним забагливим цілунком!

Твоїх думок я не посмію скривдити:
Бо думка- то єдина правда в світі!
І долю я не взмозі обдурити-
Причеплена до тебе "на магніті"...

І де б я небула та що б не коїла-
Мене заманюють до тебе почуття.
Свята така любов багато мені стоїла,
Бодай, її чекала все життя...

Мій Час мене залишив. Він зостався
Там, де мене ніколи вже не буде.
У силі пережитого й прозріння
Немає підступу, омани чи облуди.

Мій Час мене залишив. Поза Часом
Живу сьогодні, завтра і … ніколи.
А може й не живу, а просто й ясно,
Звільнившись від агресії, сваволі,

Я відбуваюся у кожну мить Усього.
Я відбуваюся, як Сонце, Зорі, Небо,
І перевтілення на всіх Шляхах, Дорогах
Мене приваблює поверненням до себе.

Мій Час мене залишив. У пошані
За все, що зрозуміла і надбала,
За всі прожиті мрії, сподівання,
Я відпустила Час. Я попрощалась.

19.12.2012

Зелене яблуко, зелене,
звабливе, юне, неземне,
в коханні
пристрасно-шалене,
торкнися - іскра спалахне!
Пірнає юнка легкокрила
із головою у життя,
здавалось, небо підкорила,
без каяття!
В руках не втримаєш жарину,
бо спопелить,
чекає мати на дитину,
душа щемить,
минає час, летять години,
і ніч без сну,
зітхає мати:
- Стріла доня
свою весну...

30,01,13

***
Не вірив зроду я у міражі,
В прийдешній рай не склавши чемодана, –
Учителів пожерло море лжі –
І виплюнуло біля Магадана.

Поглянеш на невігласа й зітхнеш,
Від нього відрізнявсь я дуже мало,
І не залишив скалки Будапешт,
А Прага серця все ж не розірвала.

А ми в житті шуміли, як на сцені,
Ми плутаники, ще ж бо хлопчаки, –
Та швидко нас помітять, бо шаленні...
Ей! Проти хто?
Намнем йому боки!

Ми відчували завжди небезпеку
Задовго до початку холодів,
Була, мов лярва, ясність недалеко –
І душу відкривать ніхто не смів.

І хоч нас хижо кулі не косили,
Ми часто не підводили очей, –
Ми – діти тих страшенних літ Росії,
Глухі часи споїли нас, ачей.

Розпалю я сьогодні камін.
Підтягну ближче крісло-качалку.
І побуду до ранку один,
Щось читаючи з томика Кафки.

Хай сильнішою стане в сто раз
Вірна подруга - втома душевна.
Ми із нею давно - без образ...
Буде так і надалі, напевно.
2012р.

Цей світ собі не має рівних,
Тому і рівності нема.
Хтось у багатстві буде бідним,
А багачами - біднота.

Бо це життя - воно прехитре,
Так випікало калачі:
За гроші купиш тільки дірку,
Калач - за висоту душі.

Миті сутужні трапляються іноді.
В грудях палає провини вогонь:
Як же так сталося, - мовою Ірода,
Ти обізвався до друга свого?

Тіло не втішене снами чудовими,
Ласка жіноча йому ні по чім,
Все, як раніше, та, наче поховані
Просвіт і щастя у склепі глухім.

І зостається терпляче очікувать,
Доки розвіються хмари густі ,
На благодатні небесні канікули,
Після важкого семестру в житті.

30.01.13

До дідька - всі ці кодекси і коди.
Конфуцій мертвий. Хай живе конфуз!
Ікар тасує карти... І з колоди -
то чалий джокер, то хрестовий туз.

2013

...І що не день - азартна вікторина:
безглуздя парадигм і словоформ.
Уже себе не тямить Україна,
а їй, мов непритомній - хлороформ.

2013

Снігами пахне молодими
Полів порожня далечінь.
Із димарів дерева диму
Ростуть в небесну височінь.
Стоїть пора лункої тиші,
Коли мороз льоди кує,
А поза лісом, на узвишші,
Червоне сонечко встає.
Сповите сивою імлою,
Голубить ніжно білий світ.
Проміння грою чарівною
Кришталить паморозі цвіт.
Умиротворена природа
Під стукіт дятла засина.
Цвіте зими прекрасна врода,
Сріблиться казка чарівна...
1995р.

Рідненька голову схилила,
Зронила руки на коліна.
Кудись пішли краса і сила,
Підкралася зими година.

Болять як мамині літа,
Хотілось би, щоб молоділа,
І осінь гріла золота,
Робота у руках кипіла.

Щоб радість тішила не мить,
І сум долала не сама,
Щоб знову мило було жити,
В душі розтанула зима…

2000р. Надія Таршин

Сонечко моє, моя дитинко,
Невблаганно як летять роки.
Тільки знай, ріднесенька кровинко,
Я з тобою, сину, навіки.

У пошані уклонюся небу,
У молитві розімкну вуста,
І завжди благатиму для тебе
Многі, многі, многії літа.

І тоді, коли мене не стане,
Я до тебе квітами прийду,
І у очі ними ясно гляну,
Срібною росою упаду.

Обійму ласкаво твої ноги
Придорожнім ніжним споришем.
І згадаються усі дороги,
По яких з тобою ми ідем.

2001р. Надія Таршин

Легко-легко, у Сонячнім сяйві,
Пролітає між Небом й Землею
Неосяжність замріяним Світлом,
У єднанні з живою Душею.

Легко-легко, як білі сніжинки,
Візерунчастим різьбленим Дивом,
Чистота опускається ніжно
До Землі, наближаючи Силу.

Легко-легко, неквапом, помалу,
Переходить із Дійсності в Дійсність
Боговияв Земної Людини,
Через Мить, проживаючи Вічність.

Легко-легко, прозорістю дзвону
Розливаються Тиша і Спокій.
Крізь Безмежність і Душі в Любові
До Землі лине Світло високе.

23.12.2012

У закрученім в віхолу щасті,
Упізнати штрихи і малюнки
Не реально, або й не можливо,
Хоч й знайомі навкруг обладунки.

День у день перемовини щастя
Тьмарять розум, засліплюють очі.
Відповідність колишнім дорогам
Відбивається в задумі ночі.

Потяг Неба, окрилений щастям,
Обізветься високим майбутнім.
Сила наміру, думки і мрії
Увійде у Життя незабутньо.

30.01.2013

Читаючи старовинні вірші про красу блідого місяця пізньої осені, я подумав раптом, що січневий місяць ніхто не оспівував. Бо дивиться він байдужим та злим оком на нашу зимову меланхолію… І тоді я написав таке:

Січневе море дихає словами,
Січневий місяць злодієм старим
У сни мої монгольськими ногами
Вдирається. І ритором нудним
Мені буркоче про нудьгу та необхідність
Пасти отари літер на полях книжок.
Візьми в долоні сніг, візьми зимову плідність
Пегаса-орача і сядь на моріжок
Асфальтної ріки. Скуштуй мазуту квас
І пошукай стежок
Тонких як лезо, плутаних як час.
І подивися на зимових горобців,
Навчись книжки ковтати як вони зерно
Збирай колекцію своїх химерних снів.
На шибку дихай. І цінуй вино…

Такий чудовий синій оксамит,
Такий прозорий над водою плач -
Як аргонавтів призабутий міт.
Читаю Данте. Ти мені пробач.
Не докоряй. Минуле – це міраж
Чи то абсурд. Моя fata morgana.
Який чудовий на планеті екіпаж!
Та все проходить… І відкрита рана
Суворих хронік Кромвеля болить
Твоїх повстань задушена надія -
Моя Ірландія… Я снив тобою мить -
Лише століття… Ностальгія
Чи то за вічністю чи то за літом,
На березі збираю камінці,
І небо хворе називаю оксамитом.
Розмову тиху заведу на манівці
Тебе немає – ти лише уява.
Мій спогад дивний, марення легке
Шляхів шукати нині – марна справа
Усе отруєно, усе кругом чуже.
І тільки призабутий переспів
Легенди дивної розкопаних могил
З скарбнички призабутих мертвих слів,
Друїдів істин та камінних брил…

Примітки:
* - «Всі потоки до моря пливуть, але воно не наповнюється…» (Кгига Проповідника. 7.) (лат.)

Поп`ю узвару в хаті – при свічі.
Дав зайчик пиріжок, а лис – піалу.
Шукала двері... Дзенькали ключі...
Торкалась шиби – серце обпікала...
Лишились при дорозі й словоблуд,
Що клявся в дружбі на гіркій пілюлі,
І покровитель пошанівку й лун...
Ти поклади на серце руку!
«Люлі...» –
Вчувається... Ми живемо лиш тут!
Ти віриш у чудовну казку марно:
У те, що дух обріже мотуз пут, –
І полетить наснажено в захмар`я!
Сорока скрекотала – там, де зруб:
– Катма чар-р-рунок вільних, все «забито»...
Ген бовваніє напівструхлий дуб,
В його плоди – впокоєні, злі, ситі…
А потім невтишимо шерехтять
Про подвиги, тортури, нагороди…
Кочу клубки путівцями буття,
Початки – під корінням древа роду.
Про море згадки – як сріблиста ртуть.
Хай плещуть, що життя – із океану,
Хай здогади мудровані плетуть…
Люблю політ над плетивом баштанів!
Люблю дороги у степу – курні.
Вже й проводжаєш…
Ромський двір.
Заплава.
Дріма Левада, що в Яготині...
А я – в твій сон – приходила з Полтави.


2011

1

В пустелі Часу барви базиліку
Оазис плине – всіх початків край...
Лелек і ґав літає там без ліку,
Із гір – стежин буттєвих сонцеграй.
Дуби віщують… Нижчають пороги...
Неутишимо дзенькає таріль –
То селли* витлумачують дороги.
Як жолудів – питань у породіль.

2

Пливе сріблиста кулька – хить та хить...
Дзвенить, мов ринда, розголосиста луна...
Знов – ера гекатомб. Офіра йде, лежить…
Сонм рук – за чашею... І трута днів – сповна.
Гіркавий і терпкий омани післясмак.
Вже не Тифонова – струмує homo кров…
Червоний Гемос аж до мантії просяк.
Волає «возлюби!» знесилена Любов.
Над палімпсестами – очиці пум, гієн.
Поля дилем... І не притопчеш колос.
Пророча кулька в мідне серце лева б`є,
На суд глухих жерців – мій пульс, мій голос…

3

Край витоків леліє – за стонадцять кіп.
Це ж з нього – Каїн, Авель і химери!
Та заступив дуби обшарпаний Олімп.
Ковзкі стежки штурмують піонери.
Зриваються – і котяться в Алфею...
І плетениці майорять у млі…
Маленькі homo – це ж не дітки Реї.
Хоча – від рук дрібних – циклоп осліп.

Вік осліпляє звільна, не відразу.
Не бачиш сенсу, лиць, піску, дерев...
Був Зевс – царює Бог. Міфічну фразу
Трактує із підніжжя Зевса вкляклий лев**.



* пророки, які шанували Зевса
** існувала статуя Зевса, біля підніжжя якої – леви


2001

Пародія

Лечу з гори, тривожить думка –
Іздуру не попасти в яр!
Дістав таки я обладунка
Лижвяного – і вже лижвяр!

Ех, ліпше би приїхав літом,
Гриби збирати я мастак!
А так – гуркочу монолітом,
В абетці спуску щось не так!

Хто вміє їздити – щасливі,
Як “змійкою” – то справжній “гусь”!
А я – щоб тільки не посивів,
Як до долини доберусь!

…Лежу внизу – не втримав стійку,
Не хочу більше тих забав!
То я оцю “вузькоколійку”
Через лісок сюди проклав?


29.01.2013

А що, як востаннє...
(Востаннє?!)
Востаннє...
І сонце, і вітер, і сльози на шибці –
Востаннє?..
І вуличний песик,
Такий симпатичний –
Востаннє?..
І п’яна Тамарка,
Що гривеник просить, –
Востаннє?..
І ця, об’їзна, мимо цвинтаря –
Також востаннє?..

Палю обережно:
Боюсь допалити останню цигарку;
Відсовую чарку від себе:
Не дай Бог – остання...

На горищі в нас жив домовик.
Уночі нашу хату стеріг,
А за дня домовик-димовик
У задимленім спав димарі.
Я носив бараболі й куті
На горище, для домовика,
Але ж він відмовлявсь,
Не хотів
Одривать від мойого пайка.
Як недавно-давно це було!
Мо', насправді, а може, я сню:
Тільки ж збіглось тоді все село
До жаркого – у січні – вогню.
Хтось граблями куйовдив сніпки,
Головешки хтось кидав у сніг.
Реготали червоно шибки,
Аж котилися сльози скляні.
Я в бабусі сидів на руках
І кричав, і кусав кулачок:
«Порятуйте домовика!
Він хороший домовичок!»
Та ніхто на горище не ліз.
Впав зі стогоном чорний димар...
Був один домовик у селі.
Мо', один на весь світ.
І – нема...

Виблимують ліхтарики,
Сніжиноньки, як в мареві,
Танцюють попри мінус два.
До щічки притулилися -
Й краплинками у теплім сні
Переливаються дива.

Підморгує задирливо
На небі звечорілому
Бешкетник-місяць угорі,
Від чортика ховається,
Який поміж зірок оцих
Надумав гратися в сніжки.

Вечірня казка лагідно
В віконечко заглянула,
Дрімають сонні дітлахи.
Зима-бабуся весело
Гукає сніжну віхолу.
Лежать, виблискують сніги...
2013

без тебе віриш не те що б страшно –
бісівськи нудно
без тебе кашу
ніяк не зварить невтішна парка
бо їй то гірко то надто парко

над казанами слова чадіють
та хоч якоїсь твоєї дії
нема півроку – за крок від кухні
тебе зцідили вином у кухлі

на іншій сцені ось так от просто
стаєш героєм за третім тостом
вбирай кольчугу сідлай дракона –
тебе чекає нова корона

нехай не сниться як хтось у кухні
відмиє вечір від звичок тухлих
і як шубовсне у сутінь парку
з позавіконня щаслива парка

Сьогодні день із Радості і Світла,
Сьогодні день замріяних бажань,
Сьогодні кожна думка – Божий витвір,
Сьогодні здійснення відвертих сподівань.

Цей день настав. Ти чуєш мене, Сонце?
Ти чуєш, Небо? Ми тепер – одне.
День повен Світла вже по самі вінця,
Цим Світлом свячене усе Єство моє.

Без галасу, без клопотів надмірних,
Без визначених напрямів й зусиль,
Лише від мрій, думок, простих і світлих,
На Землю чисте Світло лине звідусіль.

І кожен день – у Радості і Світлі,
І всі бажання з’єднані в одне,
І кожна думка творенням розквітла,
Для сподівання, що в моїй Душі живе.

29.01.2013

Будь будь-ласка доброю людиною,
І перестань творити зло.
Не варто поростати павутиною,
Не варто допустити, щоб перемогло….

Те все, що зачаїлося в багатьох серцях,
І те що вчать нас всіх новини.
Навчись помріяти в солодкіх снах,
Шукати щастя в усмішці дитини.

І ти не всилі всіх змінити,
Хай кожен обирає сам.
Але навчись щасливо жити,
Одне життя. То що втрачати нам?

Мені без тебе важко, мені без тебе трудно,
Часом буває так, заплакати боюсь.
Хвилина за хвилину, життя проходить нудно,
Без тебе я , напевно, так просто задихнусь.

Бо ти моє повітря, мій кисень і вода,
І що таке буває, нікому не скажу.
Бо ти для мане, певно, і щастя і біда,
Але я твоїм серцем, як своїм дорожу.

Я чую твою думку і душу і печаль,
І навіть в час коли є вічність і тебе нема.
Тебе якщо я втрачу, не просто буде жаль,
Тебе якщо я втрачу, для мене все, тюрма.

Прорвась крізь темні ґрати в'язень,
Здійснив прорив у світ людей.
Жбурнув себе в потік, мов камінь,
Чи зможе жити він тепер?

Роки в тюрмі, і ґрати оповили
Всі спогади набулі крізь життя.
А душу в пекло наче помістили,
Спалили все, залишили сміття.

Здійснив утечу бідний в'язень,
Та що свобода? Тільки жах.
Розклав шматки душі у вази,
Але залишив ту, де страх.

Минуле, що здавалось спало
Прорвало шлях йому в мерці.
А скоро ніч над небом стане,
З насіння будуть корінці.

А страх щоночі повертався,
І в'язень мучився, страждав.
Людей навколо всіх цурався,
Від болю голосно кричав.

Та біль в середині не зникнув
Він знав завдати де удар.
"Бездушний", але врешті вільний.
Кінець. Він більше не вмирав.

Він плакав.Сльози крижаніли
І холодили міцне тіло.
А сонце радістю ясніло,
Кришталь пекучий золотило,
І збайдужіло поглядало,
Як гілля в спалахах дрижало.
Зорить горіх яскраво-чудно,
Але на те дивитись сумно.

^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
Блукало сяйво у гіллі горіха -
сміялось сонечко:зима для втіхи
срібляним атласом прикрила дужі віти,
і заходилися вони ясніти.
Те сяяння забігло крізь віконце
І оселилось на моїй долонці.

На Буковелі, у колисці снігу,
де аж до літа сивіє зима,
ні у мороз, ані у дні відлиги
і миті спокою у лижвярів нема.

Лечу з гори, виписуючи «змійку»,
переді мною мчать такі як я:
у кожного своя «вузькоколійка"
й абетка спуску в кожного своя.

Я - моноліт з лижвя'ним обладунком:
він відчуває кожен тіла рух...
І тільки серце в ритмі б’ється лунко...
І тільки вітер свище мимо вух…

29.01.2013

Шла за тридевять земель,
За три моря я,
Не за аленьким цветком –
За лазоревым.

И не шлося, не плылось –
Все летелось мне,
Неизбывное избыть -
Хоть бы и во сне.

Не о горнем – о земном
Горевала тут,
И лазоревость очей
Отдала цветку.

То ли ангел дал зарок,
То ли кто сказал -
Только узнан стал цветок
По моим глазам,

Только выгнулся слегка
Мастихина край
И цветок благословил
На холщовый рай.

Так у бога на холстах
Все глаза цветут,
Не за тридевять земель,
Не за морем - тут.


29.01.2013

Спивала вірш – глибінь і рокіт гротів.
Друг розстеляв мулкий потік-рукав.
Студив сонет – сніжинками в польоті.
Тлів акровірш, як вістря сірника…

Леліяв літній диптих машкарою,
За нею – вбозтво нив, душі пирій…
Бряжчали оди, наче в плящці соя.
Блюз торохтів – як шпуйний градобій…

Тримала текст, мов… шовкококон яви.
Всотала хоку – сяйво маяка.
Пашіло серце над пеаном – длявим,
Глевкішим за окрайок житняка…

Вдихала вірш-гнилизну – мов розбовток,
За ним – розвеснений – черемхоцвіт.
Пірнала в тріолети барви Говтви.
Вціляв
див-рубаїв
кармінний шріт...

Знайомець Тур, пузатий травознавець,
Шукає зела, що підсилять хист.
Гризе аїр… А вірш – як толь чи лямець.
Ось роздивлюся папороті лист!

«Ти ж зліпок із обличчя Нефертіті
Обрала – не рослину – за взірець...» –
Сміється муза в шумі буйноквіття.

Клює рондель дводзьобий горобець…


2013

***

Його чекала безліч зим дарма.
Чекання те – задавнена дрімота.
Загинула від сяєва пітьма
За тиждень до Великодня, в суботу.
Мій голос враз осікся і затих –
З усмішкою зайшов у дім жених.

Свічки несли – був саме хресний хід...
О, мій святочний вечір богомілля!
Ледь-ледь хрумтів ламкий квітневий лід,
А над юрмою – дзвонів гомін вільний,
Він, як утіха віща, пропливав,
Павітер чорний вогники гойдав.

Й нарциси, що біліли на столі,
Й вино червоне у бокалі плоскім
Я бачила в поранішній імлі.
Моя правиця в крапелинах воску
Тремтіла у вогні жаданих вуст,
А кров співала радісно: він тут!


***

Ждала его напрасно много лет.
Похоже это время на дремоту.
Но воссиял неугасимый свет
Тому три года в Вербную Субботу.
Мой голос оборвался и затих -
С улыбкой предо мной стоял жених.

А за окном со свечками народ
Неспешно шел. О, вечер богомольный!
Слегка хрустел апрельский тонкий лед,
И над толпою голос колокольный,
Как утешенье вещее, звучал,
И черный ветер огоньки качал.

И белые нарциссы на столе,
И красное вино в бокале плоском
Я видела как бы в рассветной мгле.
Моя рука, закапанная воском,
Дрожала, принимая поцелуй,
И пела кровь:блаженная, ликуй!

Зимова ніч. Нічна пора.
Сіріє сніг. Сіріє Небо.
Притихла спокоєм Зима,
Справляючи холодну требу.

Сіріє ніч. А темнота
Принишкла серед сили снігу.
Сховались Зорі і Луна,
У хмари загорнувши Вітер.

Пропала Тінь, без темноти,
Без ясності, що ллється з Неба.
Земля ввійшла у сірі сни.
Зимова ніч. Життя завмерло.

14.01.2013

Мури пісенні - акорди потужні.
Вірші оздоблюють співану суть.
Голос поета сміється і тужить.
Пильні шляхи у дитинство ведуть.

Ненька співає , сапаючи грядку.
Їй за естраду слугує квітник .
Хлопчик маленький, на першім десятку,
Мамині виступи слухати звик…


…У спориші закуйовдилась пам'ять.
Нею, мов скарбом святим, дорожу.
Зовсім недавно усміхнена мама
З піснею в серці пішла за межу…


Ноти черешень, ключі журавлині,
Пауза ночі і кода світань…
Жаль, що не можу вернутися нині
В час ледве спілих душі поривань.

Так і живу наодинці зі словом,
Мрію знайти невмирущий мотив,
Що у мені в ті роки кольорові
Маминим голосом думу збудив.

29.01.13