Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

Ти плодоносиш яблука кохання
В саду життя під небом голубим.
Встаю над ним зорею спозарана
І сяю місяцем вночі над ним.

Солодкий смак рожевощоких яблук -
Хмільний до болю тіла аромат
До себе кличе, неустанно вабить,
Дарує ласку щастя невпопад .

Розбивши туги тьмаву перепону,
Знаходжу втіхи світлодайну путь
І продираюсь крізь імлу озонну
У сад життя , де яблуні цвітуть.

26.05.13

О, різьбою упійманий рай закулісний!
Відмолилася скрипка, як Богові Бог.
Білі крила над чорними кревно і прісно,
чорні крила над білими – пекло на двох.

І колони, і кола, і карма – картаті,
прагнуть ноти і ваза твоєї сльози.
Квіт червоний уперше – багатство й багаття,
дві зорі за вікном – не чужі терези.

На розгорнуту книгу – літа і літота,
не лякає бездонне і ночі поріз.
І не знаємо ми, де тартар, де висОти,
бо щасливі, допоки не топчуть куліс.

2013р.

Плетуть павуки павутинки
В покинутій хаті старій.
Наплетено їх уже стільки,
Що зникнув у мух супокій.

Оця боротьба виживання -
Хатині розвага якась,
Бо гасне надія остання:
Зазнати оновлення час.
2013р.

Край двора, отам за тином,
Грали в сніжки ми з Мартином.
Кидав я – він доганяв
І кричав все «няв» та «няв».
Раптом сніжка – гульк в калюжу!
– Не біжи, – кричу я, – друже!
Та Мартин так захопився,
Що в калюжі опинився.
Змок до ниточки – біда.
Бо ж холодная вода.
Став я друга рятувати,
Запросив його до хати.
І – о дивна сталась річ! –
Мій котяра стриб на піч.
І, уклавшись там на спину,
Він проспав аж цілу днину.

28-30 березня 2013 року

Навесні, наче в сні,
Линуть всюди пісні.
Вітерець приліта,
Білий цвіт зацвіта.
І веселі, й сумні
Люблять дні ці ясні.

15 квітня 2013 року

Кучерявий дуб зелений
Покохав берізку.
Обійняв її шалено,
Витер дрібні слізки.
Звеселяв у темні ночі
Її до світання –
Загорілись в неї очі
Від цього кохання.
Прикрасилася в сережки,
Вмилася росою.
...Милувався біля стежки
Дуб її красою.

15 квітня 2013 року

Навесні зажурилась берізка,
Розплела свої дрІбнії кіски,
Одягнула зеленії шати,
Похилилась сумна біля хати.
Наречена усім відмовляла,
Бо коханого клена чекала.
Ну, а він не прийшов, як на зло.
…Так в журбі в неї й літо пройшло.

10 квітня 2013 року

Чи справді я тебе любила?
А що воно таке… любов?...
Я чула… то химерна сила –
Огорне щастям, як покров.
Я чула… то палке багаття,
Що розгорається чимдуж,
Зусилля зайві та завзяття –
Лиш ненароком не спаплюж!
А ще… що то – жива водичка
І напуває в спекоту.
А хтось обуриться – то звичка! –
Наб’є оскому й гіркоту.
То мов повітря – дехто скаже,
Що потребує все живе.
І скільки в ній не мали стажу –
Є ще непізнане, нове.
Коштовне, каверзне, пропаще?
В любові що б не бачив ти,
Її пізнати значно краще,
Ніж вічну кригу самоти.
Якщо вона – тонкі вітрила,
Що необхідні кораблю,
То відповім – я не любила…
А до сих пір тебе люблю!
Єдине, що здійме до руху,
Коли зникає течія…
Любов – найвищий вияв духу
І в кожного вона своя.

2013

Жив музикант на світі —
від Бога музикант,
роздарюючи людям
співочий свій талант,
без музики і скрипки
не мислилось життя,
та доля дарувала
недовге майбуття.

Приспів:
Осиротіла скрипка,
коли сміявся май,
і заглядала в шибку
черешня молода.
Ще пам’ятала скрипка
майстерні пальці рук,
джерельний тенорочок
і мелодійний звук.
Не плач, самотня сестро,
не накликай журбу —
співає твій маестро
у райському саду.
Ти світлу пам’ять, скрипко,
про нього бережи
і внукам про маестро
розкажи.

Закоханий без тями
у прабатьківський край,
леліяв, як дитину,
родинний обичай,
і скрипці передався
з теплом його долонь
від лемківської ватри
незгасний жар-вогонь.

Приспів.

Минуть роки, і скрипку
візьме у руки внук —
відкриє скрипка душу,
чарівний виллє звук,
і Божий дар маестро
утілиться в дитя*,
щоб дарувати людям
мелодії життя…

Приспів.

2004 (2013)

Ось само пишеться життя
На світу безкресних стежинах
Всі недоліки й відчуття
Я зберігаю мов перлини
І стережу від забуття

Досить вже лиха батьківщИно
Тепер тобі у майбуття
Хоча друзі пишуть провини
Яких не було і нема
Вони бо ждуть коли ти згинеш

Ох Україно ти моя
Сестер братів онуків сИнів
Степів безкресних і сміття
Часів чудових і руїни
Ти нам єдина і свята.
21.03.2010р.

На переході доріг і прощ, в еклектиці словоблуддя
шукаю сліди вогненності, завислі у слові: «Забу-у-удь…».
Ти – інший, ти – можеш виснути, у просторі жити нулем.
Я - не така… Ми по-різному в режимі «онлайн» живем.

Непереможені клаптики, котрі не складають ціле.
Ти будеш моїм неспокоєм, зерном у плодах незрілих.
Навіщо – сама не знатиму... Було недостатньо пожеж?
Знеможена… А безсилою вогонь хіба віднайдеш?

У передзвонах ліричних струн – з минулого у майбутнє
Стежинно розшиті лінії стирають твою присутність.
За крок до наступної миті – пробачу, забуду, зітру.
Вогненність у мить повернення прийму як наступну гру.

2013

Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться
Провадить знов розмови запальні,
Нехай, поки від них ще серце б’ється,
Я вам на незабудь спишу думки сумні.

От, може, вам колись, – часами се буває, –
Розглянути старі шпаргали прийде хіть,
Ваш погляд сі щілки, блукаючи, спіткає
І затримається при них на мить.

І вам згадається садок, високий ґанок,
Летючі зорі, тиха літня ніч,
Розмови наші, співи й на останок
Уривчаста, палка, завзята річ.

Не жаль мені, що се вам нагадає
Запеклої ненависті порив.
Що ж! тільки той ненависті не знає,
Хто цілий вік нікого не любив!

Згадати тільки всі тяжкії муки,
Що завдали борцям за правду вороги, –
Кому ж не стиснуться раптово руки
Від помсти лютої жаги?

Ні, жаль мені, що й сей порив погасне,
Як згасне все в душі невільничій у нас.
Ох, може б не було життя таке нещасне,
Якби вогонь ненависті не гас!

Лагідність голубина, погляд ясний,
Патриція спокій – не личить нам.
Що вдіє раб принижений, нещасний,
Як буде проповідь читать своїм панам?

Так, ми раби, немає гірших в світі!
Феллахи, парії щасливіші від нас,
Бо в них і розум, і думки сповиті,
А в нас вогонь Титана ще не згас.

Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.

Ми навіть власної не маєм хати,
Усе одкрите в нас тюремним ключарам.
Не нам, обідраним невільникам, казати
Речення гордеє: «Мій дом – мій храм!»

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світа-сонця не видав,
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводарів оддав.

Одвага наша – меч, политий кров’ю,
Бряжчить у піхвах, ржа його взяла.
Чия рука, порушена любов’ю,
Той меч із піхви видобуть здола?

Нехай же ми раби, невільники продажні,
Без сорому, без честі, – хай же й так!
А хто ж були ті вояки одважні,
Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..

17.07.1896

Дощ байдуже
вигойдує відстані,
наполегливий,
вірний собі,
закосичує віття розхристане
подивованій
юній вербі.
Приголублена нині скорботою,
наодинці з дощем
постою,
перемию
вербовою цнотою
скаламучену пам'ять свою...

Іще пручаючись недугам,
Життя цінує кожну мить.
Потроху ходить він за плугом
І оковитою грішить.
Пасе на вигоні корову
І залицяється до вдів,
Їх звеселяючи в розмовах
Оскалом залишку зубів.
Минуле згадуючи в тузі,
Розповідає залюбки,
Як під копицею на лузі
За нього билися жінки.
Бо він був парубок недремний
І, дзенькіт чуючи дійниць,
Завжди в гайочок напівтемний
Манив охочих молодиць.
А він кохати вмів досп’яна,
Не як бездарний примітив.
Немов вареник у сметані,
Якби хотів, то й досі жив.
Бо частували щедро всюди
Такого гостя за столом,
Хоч і ходили пересуди
Про нього збудженим селом.
Він і сьогодні повний духу,
Але порідшали гаї…
Люблю байки дідочка слухать, –
Ще не вигадую свої!
25.05.13

З часів жорстокої борні
На камінь танк воздвигли люди.
І написали: «На Берлін!» -
Хай пам’ять для нащадків буде.

Пройшли якісь пів сотні літ,
Про кров і смерть пани забули.
І для нащадків, наче гніт,
Постав не танк, а напрям дула.

На мітингу, підпив кваску,
Під галас світлої ідеї,
Звернули дуло на Москву,
Чи в бік Північної Кореї.

На другий день, під свист і спів,
Наквашувавшись самогону,
Звернули дуло вже на Львів,
У бік Брюсселю й Вашингтону.

Крутили дуло так на Крим,
На Мінськ і Телявів крутили...
Звернули танку шию в тім,
Бо то круті народні сили...

А ще із криком «Гуд, капут!»
Звелися точно в рукопашній.
І всі народні сили тут
Лупилися, як танк без «башні».

Не вічна пам’ять. Хто ж то знав,
Що вітром часу пам’ять здуло.
І танк цю пам’ять не додав -
Неначе і війни не було.

Окопи риті на фронтах
Засипались і заорались.
Нащадки, загубивши страх,
Вертіти дулом танка взялись.

2013

Вони жили довго й померли одного дня.
Коли їх ховали, то плакала вся рідня,
А в розпал погребу зайшовся шалений дощ
І глина з могили чіплялася до холош.
І небіж з великого міста двигнув плечем:
"Вже їм не поможеш, а нам оце все зачем?"
І батюшка сквапно махнув: забивайте вже!
І мокра метнулась шлея поміж ніг вужем.

А дощ усе йшов та йшов і не знать було,
Чи плакали рідні, чи просто вода чоло
Змивала і капала тихо собі в траву,
І давні чорнілись вінки оддалік в рову.
І небіж з великого міста кудись дзвонив:
"Я завтра прієду – пускай подождуть вони!"
І жовтий автобус чадів і ледь-ледь дрижав,
І змотував дядько рулоном шлею-вужа.
Просила дочка всіх лишатися на обід,
Пірнав у автобус близький і далекий рід;
І ледь закуривши, стріляли в траву бички,
І хустка сповзала набік з голови дочки.

А ледь спорожніло на цвинтарі, враз дощу
Не стало, немов не було, а не просто вщух.
І сонце сяйнуло з неба мов Божий знак,
Мов синява впала долі – згори й навзнак.
І враз ожило між трав, між могил-хрестів
Пташок міріади і хто лиш там не свистів,
Не цівкав, цвірінькав, не тьохкав, сюрчав, дзвонив…
Немов новосельців стрічали отак вони.
Гуділа бджола, і мухва, і хрущі, й жуки,
І синява мріла впріло. Став день такий
Пахучий мов хліб, хоч бери в руки ніж та край.
Неначе померлі потрапили зразу в рай.

А в хаті тим часом, де тріск од свічок різкий,
Вже коливо з'їли й поклали ложки в миски.
Й кульочки з цукерками пхала до рук дочка,
І небіж з великого міста шукав бичка,
Бо геть розкурила франта сільська рідня.
Вони жили довго й померли одного дня.

І дівчинка, правнучка тих, що пішли разом,
Стояла в порожній кімнаті, де лиш вазон
Ховався забуто в куті мов зелений кіт,
І думала: що це за дивний, химерний світ?
Ще зранку стояли в кімнаті цій дві труни –
Прабаба й прадід, а тепер у раю вони.

1-4 квітня 2013

Тещі мусили возить
Ми харчі частенько:
Не хотіла в місті жить
Немічна старенька.

Тільки потяг став рушать,
Сполошилась Женя:
-Я ж забула мамі взять
Ліки від мигрені!

В сумці нишпорить своїй –
Пусто, як на диво!
І єдине, що при ній,
Це – контрацептиви.

Я сказав: - Хай їх поп’є,
Шкода – невелика,
Бо полегшення дає
Тільки віра в ліки.

За це діло взявся сам
І зробив рекламу:
- Чудодійні ліки Вам
Ось дістали, мамо!

Теща ледве на ногах
Того дня трималась.
Женя в сумнівах, в сльозах
Тиждень весь каралась.

А в наступний наш візит
Теща зустрічає:
- Чи пігулок привезли? –
Від воріт гукає.

- Я ж бадьора ось яка! –
Аж танцює ненька:
- Може, вийду за Панька?
Сватає давненько!

Я намагатимуся,
Менше всіх тебе торкатимуся,
Не зізнаватимуся,
Як часто сняться твої вуста;
Хоч і описую,
Що захворію твоєю рисою.
Це втаємничую -
Тебе приховую
від себе,
Дні вираховую
Й хвилини нашого знайомства,
Не піддаватимуся,
Коли побачу твою постать.
Я намагатимуся,
Щоразу більше з тобою розлучатимуся
Без твого відома…
Ох, це безглуздя!
Ось там, де серце,
Так треба сенсу
Наповнити тобою порожнечу, ями…
Окрилена, чекаючи твоєї з’яви
Неспокій, бо слід твій на одязі моєму.
Тепер не пратиму -
Я намагатимуся,
Тебе до серця більш не братиму -
Як так втручатися
В твоє життя
Егоїстичними бажаннями…
Жадана мить - це ти,
А я лечу,
Коли тебе почув -
Прошепочи свої рядки
Мені, будь ласка, мені, будь ласка
(твоїм волоссям так ідуть квітки)

2012

Серед усіх бост́онських мостів,
І далеких канадських озер
Залишився вітер твоїх геосфер…

Серед усіх паризьких комун,
І далеких львівських вокзалів,
Залишилося сонце наших причалів…

Та щоб не сталося я
Завжди буду для тебе
Холодним сонцем
І далеким небом…

Серед усіх піренейських вершин,
І далеких британських дощів,
Залишилося кілька недоспаних снів…

Серед усіх близькосхідних війн,
І далеких турецьких хвиль,
Залишився наш небосхил…

Та щоб не сталося я
Завжди буду для тебе
Холодним сонцем
І далеким небом…

2013 р.

P.S. Домашня власноруч записана музична "чернетка"

Наповнюй насолодою поволі
Мене, мов келих, чарівним напоєм.
У пристрасті гарячо-ніжний колір,
Під зорепадом щастя – тільки двоє.

Тіла сплелися у стрімкому танці,
Уста і душі від жаги зомліли,
Цієї ночі ми таємні бранці,
П’янкий порив здолати вже не сила.

Граційний дотик, як вогонь шалений -
Ідуть по шкірі хвилі оксамиту,
Вином жагучим закипить у венах
Солодкий біль – у подих перелитий.

Рельєфи тіла спрагло я вивчаю,
Пірнаю в забуття, щасливо-вільна.
Мій Аполлоне, стань для мене раєм,
Гріховним і терпким до божевілля…

уже нема жовтявого роздолля
кульбаби посивіли шурхотить
солоний вітер де за краєм поля
безвільно золотава рветься нить
дива пір'їнні тануть межи верби
тужливо линуть ген у далину
хоч їм намріювати - златом ще би
з міжтрав'я виплітати сивину
та вже гуркоче хвиля навіжена
за мить об ноги хлюпнеться прибій
і яви розтривожена Марена
останні сонечка задмухає руді
(21.05.13)

вірш видалено

Прихилився ангел до плеча.
У руках – струнких конвалій жменька.
Охоронцю світла, вибачай…
Сльози-роси скрапують дрібненько.
Розбивається кришталь об лід –
Вигадку весни лише моєї.
Миле рідне лагідне: «Привіт» –
крапелька цілющого єлею.
Пелюстки із дна кирпатих хмар
У дощах посипались духмяних –
Миті щастя поміж хвиль-примар
Ти збирай мені в дощах, коханий!

ЩО КОЛИ ПИШЕТЬСЯ

Все залежить від примхи натури
і важливості взятої теми:
в добрім настрої пишуться мініатюри,
а в поганім – найгірші поеми.


НАМ СВОЄ РОБИТЬ

Оббрехана політплітками Юля –
не каверзуля і не капризуля,
веде свою команду через терни
дорогою, з якої вже не зверне,
в квітучий гай, де не змовка зозуля.


ЕПІТАФІЯ ЗАЗДАЛЕГІДЬ

Я скупаний в п’яти річках,
в радянських п’ятирічках тертий,
то ж, мабуть, лишусь у віках,
хоч безіменний, та – безсмертний.


ДЕВАЛЬВАЦІЯ ДОБРОТИ

Я надивився на життя собаче,
на «неприродний» вибір і відбір –
душа моя вже за людським не плаче…
Жалію звірів, бо і сам я звір.


ОПТИМІЗМ ПОКАЯННЯ

Я видихнув із себе всі слова,
яким боліло в серці, –
легше стало:
хай котиться повинна голова
із-під меча
під сонячне орало…


СПОКОНВІЧНА РІВНОВАГА

Серпнева спекота – серцева недостатність
(недостає йому взаємності, либонь…).
Ненавистю кипить
шовіністична стадність –
в інтимності й цноті
притлумилась любов.


ШТУЧНИЙ МАЖОР

Що не день, то сумніші новини
на сумне сиволіття моє,
але диктор їх так подає,
ніби в нас чергові іменини
й нам сторіччя зозуля кує…


ПЕРЕДЧУТТЯ АПОКАЛІПСИСУ

Я батьківщину втратив назавжди.
Сьогодні я втрачаю Батьківщину.
Вчорашній друг мені стріляє в спину
і перед смертю не подасть води…


ЩО ЗА ДИВНА КРАЇНА

Що за дивна країна
від Сяну до Дону,
де кульбаби
єдваби
на трави
обтрушують,
де «злодюги в законі»
не знають закону
й відповідно до цього
його
не порушують!


ДИКУНСТВО

До влади преться гидь і покидь
регіонально-хутірська,
отож бо вже й не сниться спокій
«козлам відпущення»:
чека
життя при смертності високій
на смітникові «общака»…


ДІЛЕРИ, КІЛЕРИ...

Доки ще гроші в державній є касі,
а безробіття зростає в прогресії,
будуть з’являтись відкриті вакансії
на невідомі суспільству професії.


КАЛЕЙДОСКОП

Пропали десь «гіганти політичні»
(а я сказав би: хлопчики публічні) –
колись при Кучмі купчились – величні,
теперки ж – обезкучменно-трагічні.


ВОНО Ж, ЗВИЧАЙНО

Воно ж, звичайно, й ми не без гріха –
стількох месій затюкали
й пророків,
ніяких не засвоїли уроків,
бо ж мудрі вельми...
Нам би пастуха!


ІРОНІЧНИЙ ВЕРЛІБР

Я народний поет
оскільки
у найглибших народних глибинах
непримітним живу самітником
і хоч плаваю на мілкому
так зате ж не боюся втопитися
в океані бурхливої слави.


КИЇВ, ТЕЛЕНОВИНИ

Після спекотного дня –
сутінки і прохолода…
Різноколірний Майдан полиняв:
втома? зневіреність? згода?


КОМУ ЩО

Хтось над мішком тремтить
з нечесними грошима,
комусь круте авто
дорожче над усе,
мені ж болить душа:
вона ж бо не машина,
її ж бо від тривог
за все святе
трясе!


ВІР СОБІ САМОМУ

Не потурай сумним думкам
про сліпоту, яка чека
тебе вже невзабарі,
і вір своїй руці,
яка
не схибить в борозні рядка
із олівцем у парі.


ІРОНІЧНО ПРО СЕБЕ

Не досягну верхів
і не дістану
зірок –
я ж Низовий лише
Іван...

Та хто завадить литися фонтану
ізнизу вгору?
Я і є фонтан!


ДО СТВОРЕННЯ ВСІЛЯКИХ КОАЛІЦІЙ

Не згоден ні на жоден компроміс
з позицій зі своїх опозиційних!
Про розріз не скажу,
що це – надріз,
а про розрізане –
що це єдине ціле…


ОБРИДЛО ВСЕ

Вікно у світ – обридлий телеящик –
для мене вже не світиться давно…

Дивлюсь через проплакане вікно
на те кіно, де все звелось нінащо,
й боюся, що мені вже все одно,
в що виллється сюжет цей непутящий.


МУДРІСТЬ НЕВЕСЕЛА

Жорстока справедливість:
я старію,
за молоді розплачуюсь гріхи,
давно похоронив інтимну мрію,
вже й сам себе любов’ю не зігрію:
амбіції звелись на порохи
й засипали вулканну ейфорію.


ЖАЛЬ МЕНІ

Душі цнотливої
безмірно жаль мені
на схилі віку,
в цю годину скверни
й брутальності –
ніщо вже не поверне
чуттів пречистих
в їхній первині!


ЧАСУ НЕ ВИСТАЧА

На все про все часу не вистача –
Крізь пальці протекли Дніпро й Сахара...
Поволі догора, спливаючи, свіча,
І в сутінках загуслих, мов примара,
Міріє сутність, обриси втрача...


ЛЖЕПРИСЯЖНИКАМ

Присягали
й так легко ламали присягу
українському Тризубу, Гімну і Стягу...

Гей би раз,
на похмілля,
ранесенько вранці
«Конституцію» Орлика
почитали
«обранці»!


СВОЮ ДУШУ ТРЯСУ

Свою душу трясу, мов грушу,
Щоб звільнилась від звичок-гниличок,
Щоби дух здичавіння вичах
В найтемніших куточках, –
Мушу
Мордувати,
Бо їй не личить
Забувати духовність бувшу!


ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ

Моїх улюблених поетів
давно на світі вже нема...
Для кого ж стільки пістолетів
задарма кілер Хтось в запаснику трима?!


НА ВІКІВ ПЕРЕПРАВІ

Агресивна нікчемність
пішла на реванш,
і запрагла бездарність
купатися в славі...

Пересолений вкотре,
сивіє Сиваш
на узбіччі епох,
на віків переправі.


ПІДБИВАЮ ПІДСУМКИ

Які ще підсумки?!
Сума –
напівпорожня:
хліба й солі
для прожиття в ній ще доволі,
та волі справжньої нема...


ТИХА ВОДА

Впроголодь і впрохолодь
праця – насолода:
все козацтво низове
повстає і греблі рве
тиха вода!


ЖИВУ НАДІЄЮ

Миє прожилки чиста роса лопуховому листу –
первозданне начало начал проступає назовні.
Ранок руку мені подає променисту
зі сльозою надії на теплій долоні.


ПРОТЕСТ

В українському паспорті
відсутня графа про національну
належність громадянина

Це ж отак,
ні за що ні про що,
скасували святе моє право
українцем писатись,
господарем в ріднім краю...

Забери свою «ксиву» ганебну,
нездала державо, –
я свою
Українську
державу
лишень
визнаю!



ПРОШУ ПРОЩЕННЯ

Простіть мені, Виговський з Калнишевським,
За пізній відгук гордої крові!
Можливо, хоч по другому пришесті
Ізнов закозакують Низові...


2006 - 2007

Не море говорить про це
Як мрії надіями грають
Не слава булаву несе
У Київ де змії гуляють

Вкраїно де сини твої
Чому то закуто їх подих
Ангели де велич землі
Без зброї герої відходять

Без Бога дорога пуста
В любові без крові спить святість
Дитино Вкраїна твоя
Як мати без тата у хаті

Мамона корону приспить
На дубі тризуби без шани
А вітри розітруть блакить
Заграють над краєм кайдани

Так буде як люди приснуть
Знов зерно під терном зів’яне
Каміння насіння дадуть
А словом промовить погане

Відважні мовчазно у снах
На крилах безсилих літають
Забули минуле бо страх
В могилу їх силу кидає

Погода на згоду мине
А осінь запросить громаду
Злодіїв у Київ і все
Мамона на троні засяде.
10.11.2009р.

(саркастично)
“… Я інколи шукаю самоти “ – каже Світлана Костюк до Володимрира Сірого.*
І горнеться до мене саме та... – каже невпопад Ярослав Анонім, ведучи мову про своє:
… ота!
Єдина…
в цілім світі…
Cтоїть собі у сірому просвіті
вікна нічного –
УСЕ-УСЕ-УСЕ! - й нічого…

Ще мить, минулу, її тіло
невідпускало мої руки
солодку зазнававши муку, -
а вже… кривлятися злетіло:
“пімру з тобов таким зо скуки!” -
підскакуюючи творить па…
і реверанс:
Хі-хі! Па-па!
Ха-ха! Бай-бай!
Собі перебувай
в передчуттях маразму -
пеньок старий - прогавив шанс
померти в мить оргазму!

Тепер тобі, у цьому світі,
натомість буде та: ха-ха,
що у віконному просвіті.
2013 р.

* А ось решта “причинно-наслідкового” ряду:
Володимир Сірий (1964)
Самота

У маєстаті власного кута
Глузує над братерством самота, -
Вона ж не зраджує ніколи,
І ні про що нікого не пита...
18.05.13
Світлана Костюк (Л.П./М.К.) [ 2013-05-18 15:41:14 ]

Пізнавально було прочитати І Вас, Володю, і коментар Лесі( слова Низового). Я інколи шукаю самоти.
Анонім Я Саландяк (Л.П./Л.П.) [ 2013-05-18 18:56:10 ]

"Я інколи шукаю самоти" - і горнеться до мене саме та...



худ. Я Саландяк .

Стрілки зійшлися в годиннику –
Фініш дорівнює старту.
Час, як лихвар у обміннику,
Прийме сьогодні за завтра.

Знову прийдешнє вмонтовує
В себе невидиму пастку.
Що як спіткнуся раптово і…
Що як не зможу не впасти?

Думку в байдужість укутавши,
Черствість узявши, як лати,
Можна уникнути труднощів.
Можна сховатись. А варто?!

Для Удачі повішу підкову
Я на двері при вході у дім.
Може, зайде вона випадково
Відпочити на пару годин.

Є у хаті пожива нехитра,
Свіжа постіль, перина м'яка...
А для мене - цілюще повітря,
Коли гостя загляне така.
25.05.13р.

Розквітлому серцю і солодко, й совісно:
у жінку-крижинку закохане палко.
Кульбабок злотисто-схвильовані сонечка
ховаються-граються в грициків хмарках.

А вище, у зорях, цілуються з бджолами
вустами святими суцвіття жирголі.
В горі крижаній проживали ще вчора ми,
мені ж забажалось жаркої, живої.

Були, в це повірити важко. ще вчора ми
доволі спокійними, милими друзями.
Стосунки тепер, як у квітів із бджолами,
і ніжно-холодні, й солодко-напружені.

А може, коли повернулись в учора ми,
було б почуття ще у бруньці придушено.
То біло-рожевими,то сіро-чорними
ввижалися наші світанки в грядущому.

Крижинка моя і хмаринка, і квіточка,
мій храм, моє небо і світле, і темне.
Ще стільки стежинці в самотності витися?
два кроки до тебе, чотири від тебе.

Згорав, замерзав я помічений відчаєм,
між хочу і можу душа моя вертиться.
Проте я травичкою вичовгав, вичавив
вагання вогонь і тороси упертості.

Розквітлому серцю і весело, й високо,
немов би воно для польоту розкуто.
Не - містика: сад й каламуть смутку висмоктав
устами святими, й тривоги отруту.

Розквітлому серцю ні крихти не совісно,
лиш солодко: квітами сумніви вицідив.
Кульбабок злотисто-схвильовані сонечка
кохаються пристрасно з хмарками грициків!

05.2013

Шістнадцять шрамів своїх на тілі
І на душі... багато
Літа зоставили, що летіли,
І люди...
Без мами й тата
Воно жилося не дуже важно,
Як я розумію нині...
Не був аз грішний
Герой відважний...
Ножі між крильми моїми в спині.

Запах далеких зірок і шишок.
Серце легке, як у квітні пташка.
Бабця майбутнє своє колише.
Спить на хресті молода монашка.

Тих, що померли, слова тяжіють,
Начебто тінь скелетів.
Різко померти усі уміють,
А от повільно...
Це значить – жити
На цій планеті.

Веселий подзвін сумних стаканів,
Аборти від мене... знаю,
Що в передсмертнім своїм зітханні
Покаянно згадаю.


Козакування, богемування
Для мене скінчилось нині?..

А почалося Богошукання
Крізь біль очищальний в спині.

Почув Іван, що по чотири жінки
В Малі дозволено чоловікам!
Подумав: «От же бісові личинки!
Щастить же цим піратам-дикунам!

Я б не відмовився, якби повік
Були чотири в мене жінки милі.
Але ж в Малі їх кормить чоловік,
А тут… якби вони мене кормили!

Одна поснідать пропонує плов,
На срібній таці інша тягне каву,
А третя – чарочку! І про любов
Четверта пісню завела лукаву!»

Отут Іванко трохи зажуривсь:
Чи зможе він усім їм дати раду?
Бо рідко щось, вряди-годи колись
До жінки в спальню став він заглядати.

А далі вже задумався всерйоз:
«А що, коли у всіх них підуть діти?
Тим дикунам не страшно – впав кокос
І є вже що погризти і попити.

Не той тут клімат! Дуже важко нам
На рідній Україні стало жити.
То ж , хай їм грець усім отим жінкам.
Дай Боже, хоч Параску обслужити!»

Реклама, реклама, неначе зараза,
Від неї сховатись не можна ніде.
Якісь екстрасенси, цілителька Аза,
Кохання поверне, біду відведе.

I порчу знiмає iз цілого роду,
Найтяжчу хворобу лiкує за мить.
I як не дурили простого народу,
Він знову до неї юрбою біжить.

Ой, люди довiрливi! Душі прекрасні,
Чи зніме з вас порчу отой екстрасенс?
А зніме він ваші останні прикраси,
Ще й бідні кишені у вас потрясе!

А натовп був трохи дикий,
Йому так хотілось вірити,
Що вистачить і на ліки
Лірики…

2008 рік

А їй ще б тільки жить та жить,
Радіючи, сміятись дзвінко.
Немов жива, в труні лежить
Ще не стара вродлива жінка.

Всі почесті - тому, хто вмер,
Як ще живеш – то й почту мало.
Їй стільки квітів, як тепер,
За всі роки не дарували.



І ллються річкою слова,
Такі хвалебні! Так багато!
Чому ж, коли була жива,
Вона їх чула тільки в свято?

Чому частіше у сльозах
Була, ніж в радості і щасті?
І що тепер ті «ох!» та «ах!»?
Її підняти вже не вдасться.

Мов квітка, скошена в траві,
На одрі вічності спочила.
Переглядаються живі
Волого-винними очима…

Поле лісом стає не одразу.
Мова серця ще не чагарник,
Лиш росточок тернини проник
У, недбало промовлену, фразу.

День за днем занехаяні ниви
Генерують колючі кущі…
О невже ми настільки ліниві,
Щоб закинути працю душі?

Лан із лісу не швидко постане, -
Викорінюй, рубай, очищай!
А інакше , немов могікани,
Ми покинемо батьківський край…

24.05.13

"Спитала дитина: "Що таке трава?" - і повні жмені мені простягла.
Що відповісти дитині? Не більше за неї я знаю, що таке трава...
...А тепер вона мені здається гарним непідстриженим волоссям могил"
Уолт Уїтмен «Пісня про себе»

Обіч могил –
Трава на три покоси.
Кущі і дерева гуртуються в гаї...
...Як буйно все росте на кладовищі...
Невже тільки на те,
Аби покійні наші
Із саду довічних насолод
Не пусткою
Свою останню бачили оселю?
-------------------------
Уолт Уїтмен "Поезії" (переклад Леся Герасимчука). Київ, "Дніпро",1984.

Отак стечуть сльозою вогняною
Усі мої розплескані жалі.
Ця тиша й досі дихає тобою…
А мрії вдаль летять, як журавлі,
Прощальне коло роблячи над нами,
Такими гордими, що,Господи, прости…
Нам вже повік не стати журавлями,
До мрій високих вже не дорости!

2012

Ти мене запитав, чи я відьма,
Усміхнувшись у відповідь – ні,
Я була би, напевно, всесильна
Та й літала б на дивній мітлі…

Ти нестримно тоді засміявся,
Дивувався своїй простоті,
Яка ж відьма – у вишиванці?
Відьми носять чорні плащі.

Ти мене захопив у обійми
І закрив у минуле шляхи.
Я для тебе ніколи не відьма,
А для всіх – полечу на мітлі.

Скелет у шафі. Йдуть земні роки.
Сивіє він, а з ним і я старію.
Уже й ховати наче не з руки,
але й на сміх дістати не волію.

Колись пекло і сором душу їв.
Тепер не їсть, напевно зуби втратив.
Крізь велич битв і дрібноту боїв
уяві честі я поволі зрадив.

Нема у світі таємниць таких,
що, оселившись в сороміцьку шафу,
за кілька літ із мінусів людських
не втілились в комедію-забаву.

Меркурій нинька мокне під дощем
на капелюcі щуляться крильцята
внизу снують похмурі та мацькаті
розбиті мокротечею ущент

Меркурій мокне плащ його обвис
і дві змії тремтять на кадуцеї
від тих дощів немає панацеї
хіба нащадки винайдуть колись

Меркурій зіґу вгору підійняв –
спускайте люди з прив'язі гондоли
гребіть бігом із шопи до стодоли
рятуйте королівство і коня

На пагорбах, річках, та схилах,
Поміж лісами, серед хащ,
В освячених Дніпровських хвилях
З,явився Київ в сивий час.
І ми пишаємося містом,
Його горами у садах,
І пятипалим його листом,
Хрестом, що держить Мономах...
Хрещатий яр поміж горами -
Проспектом нині проляга.
Між островами, берегами -
Славутич хвилю підійма...
Старий Поділ, Златі Ворота,
Софія вічно молода...
Собори – це душа народу...
Дніпро – цілюща кров-вода...
Тут кожен камінь пам,ятає
Високі злети та ганьбу...
Якщо забудем – нагадає
Богдан, піднявши булаву!
І бережуть наш Київ люди,
Князі, гетьмани та боги...
Хай цвіт каштанів завше буде!
Хай квітнуть над Дніпром сади!

Примирення наче марення.
Чи марення ніби примирення.
Розтікається втомою ніжною
По кінцівках, по грудях, хатою,
На повіки навалює ватою,
Під язик гіркотою скрапує,
Непроглядною млою окутує,
Ніби хмара ковтає промені,
До подушки схиляє голову
І занурює в річку сну…
Сплю.

І крізь сон ти приходиш до мене,
Обіймаєш, цілуєш, шепчеш
Колискову мені й розлуці.
Обіймають маленькі руці
І тебе, і мене…

Як жити,
Щоб довіку уже не сваритись?

Та якби не такі розходження,
Не болючі-колючі речення,
Не стрімке до гармонії сходження,
Не було б і цього примирення
І до храму любові входження
Ніби вперше.

А ти – найкраща.

Сподіваюся –
Це не сон…

24.05.13

Змілів поет. Як не було натхнення.
Мов п’яні - рими. Фрази – пустоцвіт.
Неоковирні речення у жмені
аж просяться у графоманський світ.

Змалів поет. Примару п’єдесталу
вже огорта бездарності туман.
І Музи неприхована опала,
як шило, із верети вирина.

Зомлів поет. Без Музи - як творити?
Але очуняв – Муза тут як тут:
-Відчула я – на мене ти сердитий,
нема мене – ти загнаний у кут...

-У самотѝні днюю, і ночую.
Не раз тебе я кликав – та дарма…
-На ліве вухо я погано чую,
і надихати настрою нема,

і не така уже я легкокрила
тобі служить у затишку ночей…
Зміни, поете, ручку і чорнило.
То, може, знову, сяду на плече…

20.05.2013

Жила в селі сім’я Кочури –
Дід з бабою, пістряві кури,
Собачка, котик, порося;
Часів трипільської культури
Хатинка; дві верби-зажури –
Оце і казочка уся.

Однак – не вся. Тим пак – не казка.
Бродюча сталінська закваска
Звалила з ніг у твань баюр
Усіх і вся: козацьку славу
Села, і церкву злотоглаву,
І весь могутній рід Кочур…
Зостались тільки дід і баба
Та бідна вулиця Бараба,
Після війни ж і геть німа,
Та сніговійні кучугури,
Та посвист злющого батури
Об’їждчика… А більш нема
Анічогісінько у світі!

Був у селі в минулім літі –
Аніякісіньких слідів
Ані бабів, ані дідів…



2005

А вы встречали Женщину-Любовь?
Сочувствую. Да это редкость…
А я встречал… и даже вновь,
Возможно, встречу ее этим летом…
Она такая… мне не хватит слов…
Глаза мудры…их цвет не важен…
Являясь из цветных мне снов…
Лишь в тот момент когда мне кто то нужен…
А голос у нее, как песнь Сирен!
Глаза печальны чуть, бездонны…
В них небо отражается, сирень,
Трава, цветы…конечно, волны….
Она сама ответит на вопрос
Который вам с улыбкою поставит…
Мне не понять её, я не дорос...
Но никогда она со мною не лукавит…
Она простит меня, когда прощать нельзя,
И защитит от дум, печали, даже
Поднимет до небес меня и вся
Вдруг растворится без остатка сможет…
Она не даст исчезнуть мне,
Уйти за звездами Чумацким Шляхом.
Сама ж уйдет…тихооонько, не
Побеспокоив сны мои ни разу…

14.01.2010г Ю.В.

Холодні долоні у долі,
І серце холодне, як лід,
І дні незахищено-голі
Не можуть зігріти як слід.

Така холоднеча, що дивно:
Навіщо душа ще жива?..
Навряд чи у іншу годину
Успішними будуть жнива.
24.05.13р.

І знову те дівча на сцені,
Немов і не було тих двадцять літ...
І знову оплески, колеги вчені
Несуть весну і квітів цвіт...
А вечір синій той осінній,
І сум поезій, флейт міраж.
І огортає ніжність плечі
Тієї жінки-дівчини весь час...
А музика зливається в тремтіння,
А голос такий дивний, наче птах?
Приходить розуміння і терпіння
В цю мить, в осінніх лиш літах...
О синя птаха, твоя пісня пізна,
Але ти в осінь нас не залишай!
Не залишай без пісні гнізда,
Про все, про все ти нам співай...

17.05.2011 Ю.В.

Что уносит дым сигар?
Ветер!
Что ведет меня домой?
Вечер!
Что расставит по местам?
Утро!
Как на свете без любви?
Трудно!
В ночь не снятся мне уже
Сказки.
И вокруг меня не те
Маски.
А друзей моих уже
Тени.
Не приходят в дом ко мне –
Лень им.
На закате чаще всё –
Солнце.
И по дну черпаю я –
Донце.
Дни похожи, как листы –
Копий.
Не ломаю я любви –
Копий…
Так проходит день за днем –
Скучно.
Разорвать бы этот круг –
Нужно.
Только осень на дворе –
Холод.
А в желаниях я нЕ –
Молод…
………………………..
Не курю теперь сигар –
Бросил.
Вечером иду домой –
Осень.
Я всему уже нашел –
Место.
Только лишь любви одной –
Тесно…
01.10.2009 Ю.В.

По совести решил... Я поступила мудро,
В рассвет на одинокой станции сойдя.
Весенний ливень...Ветер туче треплет кудри,
Вплетая жемчуг половодного дождя.

Прости, что между нами дружба априори,
Визиты в непогоду, речи ни о чем...
И трудно разминуться в узком коридоре,
Соприкоснувшись невзначай к плечу плечом.

Скупой "привет" повиснет в сумерках прихожей,
Промокший черный зонт - у стенки пауком.
За сединою лет мне стал еще дороже
Бездонно-грустный взгляд. Как в небе голубом

Искать в нем солнца луч готова беспристрастно.
Не отпущу! Хоть, плачь навзрыд, хоть душу режь!
Под музыку дождя бегу я в платье красном
По девственным лугам несбывшихся надежд.