Снують в голові думки,
Пливуть угорі хмарки,
Біжать по воді хвильки,
Минають, ідуть роки.
Шматують здобич вовки,
Картаво кричать круки,
Біліють в степах кістки,
Як завжди, у всі віки.
Заклично сміються дівки,
І б'ються за них парубки,
Весільно цвітуть рушники,
Свекрухи перуть пелюшки.
Голосять, кричать жінки,
Тверезо стоять дядьки,
Жалобні несуть вінки -
Дорога в минулі віки.
Минають, ідуть роки,
Біжать по воді хвильки,
Пливуть угорі хмарки,
Снують в голові думки...

Ми йдемо – крок – крок – крок – вперто через Африку –
Крок – крок – крок – крок – вперто через Африку –
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Сім – шість – дванадцять – п’ять – двадцять дев’ять миль за день –
Три – дванадцять – вісімнадцять – тридцять дві за вчора, вчо…
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Не – не – не –не – не дивись вперед на це.
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!);
Всі – всі – всі – всі – збожеволіють від них,
І продиху немає на війні!

Тре’ – тре’ – тре’ – тре’ – думати про інше щось –
О – не – дай – Бог – з розуму зійти мені!
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Раз – два – три – ти – кулі в поясі рахуй,
Бо – ледь – прийде – сон – задні вичавлять тебе!
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Для – нас – лиш – сміх – втома, голод і жага,
Та – не – не – не – хвороблива трясця ця –
Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз,
І продиху немає на війні!

Вдень – нам – ледь – ледь – легше, бо укупі ми,
Та – ніч – знов – мла – легіони без кінця
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Я – йшов – крізь – жар – тижнів шість, мій свідчить лист,
Що – жар – цей – жар – не вогонь і не чорти,
Лиш чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз,
І продиху немає на війні!

Сім'я. Родина. Що воно?
І шепіт, шепіт губ:
- Люби. Кваліфіковано.
У приклад і коту б.

Як сонечко, як місячик,
як сотні зірочок.
Як рій бджолиних рисочок,
як з голку їжачок.

Люби, як півень, видимо,
люби всліпу, як кріт.
Ти кращий з кращих виду, мо',
що населяє світ.

Сім'я. Родина. Що воно?
Не любий любій люб?
Здається, опломбовано.
Все шепіт, шепіт губ.


16.09.2012

Лише в божевіллі прийде розуміння;
Тільки в глухоті отримуєш слух.
Лише в сліпоті одержуєш прозріння;
Тільки в небутті відкриється дух.

(11.11.09)

Двічі літо не буває.
Горе тим, хто забуває
і вертає,
і шукає знов і знов
ту серпневу, ту загублену
любов.

Ох, той серпень –
ніж у серце.
Прірва й висота.
А цей жовтень –
слово жовкне.
Самота.

А вже літо
те прожито –
не вернеш.
Жухле листя
вітром збито –
зиму ждеш.

Зиму ждеш,
а серпнем мариш, –
бач.
Не буває літо
двічі.
Плач!

Спокійно опущу забрало,
Прокричу всім – «Іду на Ви!»,
Мені свари так не хватало,
Так потрібно мені війни.

З поетичних зачну майстерень,
Невгомонний словесний бій,
Не злякаюсь критики тернів,
Хай хоч сам критикує «Вій».

Кажуть є там метри матері,
Що поети справжні в душі,
Може зможуть мені, тетері,
Показати справжні вірші.

2012

Я отпускаю мысли, пусть летят,
Вдалеке себя, в тебя вольют,
Зачаруют стаей лебедят,
Обретут в твоей душе приют.

вижу образ - нежная Луна,
и Русалка у скалы Мисхора,
В сентябре, в душе моей весна,
ты приедешь, и я знаю - скоро.


Каменным, своим согрееш сердцем,
Сверху лед, внутри сплошной огонь,
И от чувств твоих, с избытком перца,
Вновь в Пегаса превратится конь .


И в душе закипятятся мысли,
в небо выплесну десятки тысяч слов ,
Потому что в этой мрачной жизни,
суждено мне обрести любовь

2012

Я. П…
А Львів сьогодні задається,
Немов негаснуча зоря,
Тим, що до неба дух мистецький
Підняв без мене на – гора.
Зібрав прозаїків, поетів,
Між словознавців, видавців, –
Лиш я туди, хвостом комети,
Чомусь ізнову не поспів.
Все чую здалеку, - і бачу
Яскраві зорі та бліді…
Хай усміхнеться всім удача
У потаємному труді!
А ти пробач за те, мій Львове,
Що так трапляється, авжеж, -
Щодня без мене мною повен
Знедавна друзям ти стаєш.
15.09.12

А что есть время? Это просто мера
пространства, нахождения в пути.
Встречаемся – и нечего нам мерить,
оно перестаёт для нас идти.

Когда находим в космосе друг друга,
из вакуума выпав словно снег
на головы – мы в точке, в центре круга,
где время останавливает бег.

До полного друг в друге растворенья
мешает Провидения рука
в стакане неба наши искупленья
грехов как туч, мешавших облакам

касаться удивительного рядом,
что в мире существует кроме нас,
и мерить небо бесконечным взглядом -
когда исчезло время, в первый раз…


2010

За кадром – осінь,
Зміна декорацій.
Сумна наразі
Тільки лиш вона,
А я її не слухаю,
Неначе...
Байдужа
І до слів її,
І сліз
ЛГ –героя.
Мушу.
Ми наче поряд,
І немає наче,
Бо два світи,
Її і мій, одначе,
Вона артистка,
Ну, а я людина,
без здібностей
Зіграти:
"Я" – красива,
А нині "я" сумна,
А тут щаслива,
І знову у нещасті,
Порятуйте.
Моя ЛГ
знедолена
людина?
Вона брехлива?
Чи, може, просто
грається зі мною…
Не маю супокою.

Есть на пристани фонарь, как позор луне.
С ним стоять на берегу не зазорно мне.

Я нашла мосты глазами подзорными.
Ты на фразы их развёл, да по-чёрному,

и по-красному дразнил (знамя нА теле).
Я сводила к одному знаменателю.

Навалилась осень сердца дефолтами,
отгрустила за троих, да по-жёлтому,

полетела за моря птицей смелою.
С фонарём нам зимовать, да по-белому.

У Христа мы как у боли – за пазухой.
Видит Бог, как ты бросаешься фразами.

Первый комом снег на пристань мою упал;
со вторым вдруг незнакомым фонарь мне стал.

Наболело за душой, пеленой легло.
А зиме перестилать снегом набело.

2010

ця мить буде вічною
ця мить загримить блискавично
розітне перину посипле пір*я
що крилами хмари літало
ця мить буде вічною

Напівпрозорий морок, -

Дві свічки на комоді.

Ажурне все довкола,

В ажурі ходиш ти.

Злетів в повітря корок -

Бульвар французький, вроді.

За три величних слова

На брудершафт пилИ.

Палких вуст поцілунок,

Смак пристрасті у роті;

Перса твої, мов грона -

Звабливості плоди.

Кураж: блаженства трунок

В повітрі у кімнаті,

Плюс запах твого тіла -

Нас з розуму звели...

Ти йшла до мене вечором у ніч

По сонця променях, що котиться на захід

І сяйво зір торкалось твоїх пліч;

Над твоїм образом кружляли в небі птахи.

Пір"їнку за пір"їнкою згори.., -

І виростали за спиною в тебе крила.

Вмивалися росою береги

З останнім променем небесного світила.

Сріблів блаженно місяць-оксамит:

По його стежці ти до мене йшла звабливо.

В менІ перевернувся цілий світ -

В обіймах крил твоїх нас пристрастю накрило.

Робити вибір з тисячі доріг
І думати –
Це неспасенний гріх.






14.09.12

Тронь меня –
Ладонью, душою, мыслями,
Смешай со строками, числами
Я это все, пожалуй, вынесу, только не гони…
Мы теперь порознь…не одни…
Хочешь, всю злость, и всю ревность до капли выплесни…
Я разрешу даже временно привязь, но…
Города гаснут печально огни…
Мы погружаемся
Медленно-медленно,
Мрак, тишина, и дыхания звуки…
Хочешь сегодня прийти ко мне издали?
Хочешь? Я знаю…
И протяну руки,
Взглядом ласкаю небесное озеро,
И поднимаюсь над ночным городом,
Тронь меня звуками
Голоса, издали…
Мне с тобой... не бывает холодно…

я стуляю три пучки до купи
і врівноважую у собі світи
угорі – піді мною
праворуч - ліворуч…
так робили предки мої
а тепер їхній космос в мені
той
первісний
від Перуна
пучка до пучки
хрещусь і я…
Усевишній
Усезнаючий
у доброті Своїй
дозволь собі стати
Усекараючим…
заплутались ми
і навіть
наймудріші втрачають надію
і силу
і здатність бачити вихід
і кволе насіння
не дає могутнього сходу
не отримує Духу Твого
зникає у поросі
Милостивий
не від лихого серця прошу
але з розпуки
ходимо краєм безодні
і не бачимо її
може страхом прозріють очі
Великим Страхом…
коли постанеш перед нами
у гніві Твоєму…
Усевишній
Усезнаючий
у доброті Своїй
дозволь собі стати
Усекараючим
Милостивий…
*

Кривава краватка.
А він одягає свої рукавички,
Бере з-під пахви щось лічене-неперелічене,
Гостре й блискуче,
Кидає його догори – місяць у небі.

Весільне небо вересня,
Серпанкова фата,
Благополуччям стелиться
Доріжка золота.

Ідуть по ній закохані
За світлокосий пруг,
Щоб ахами і охами
Облоскотати слух,

Вина блаженства випити,
Вкусити райський плід,
І на землі постскриптумом
Лишити добрий слід.

13.09.12

Вечір наганяє спогади -
Із води у білий лій.
Молодь знов збирає проводи
Теплій юності своїй.

Бо часи смішні гуртуютьcя -
повертаючись з епох,
ніби коні димом труються,
ніби той чортополох.

І збираються нескорені
по криївках, де серця
вилітають чорним вороном
поза межі гаманця:

не купити справді істинне,
не продать любов синів,
що і вишивкою, й піснею
з білим соком матерів

у уста нас всіх вливалася!
Не скувати! Не стягти
нас в ярмо продажнім галасом
через зрадницькі листи!

Не ділитимемось волею!
І батьків не продамо!
А своєю кров*ю, зброєю
Знищим й натяк на ярмо!

Не вертайтесь коні з вирію -
тінь сліпих із минуття.
В нас країна нова визріє -
Українцям для ЖИТТЯ!

ліру! – жінці і чоловіку
пишуть – юні і старуваті

у поета – немає віку…
у поета – немає статі…

Мене чомусь, коли приходить осінь,
П’янить сире повітря, наче хміль,
А пам'ять - душу в споминах термосить,
Як дерево негода, звідусіль.
І захисту немає од напасті
Роїв щоденних болісних думок
Про те, чому в житті, бувало, щастя
Від мене зупинялося за крок?
Немов якась безжальна, злобна сила
Колись між нами провела межу
І сподівання полум’я гасила
Уперто та нахабно поблизу.
А час летів, як вітер непривітний,
Стрясали серце болі раз у раз,
І радощам, як птицям перелітнім,
Прийнятний був чужий дороговказ.
Вони ізнов збираються у зграї,
Щоб відлетіти у принадний світ,
А я на них дивлюся і чекаю
На те, чого не можу зрозуміть.
12.09.12

* * *
Себе я знаю й вибір свій зробила,
Залежності від настроїв твоїх
Я позбулась; чи люба, чи немила –
Це не міняє намірів моїх.
Що дав, забрати можеш: всі витрати
Вернути чи заміну їм знайти;
Лиш узи, що змогли нас поєднати,
Ослабити не здатен навіть ти.
І зрозумій, бо вже ілюзій досить:
Твого цілунку ждатиму повік;
Ті кухля зайвого води не просять,
Хто до жари пустель південних звик.
Звеличуй чи кляни мене одну ти:
Єдине, що не вдасться – це зігнути.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I know my mind and I have made my choice;
Not from your temper does my doom depend;
Love me or love me not, you have no voice
In this, which is my portion to the end.
Your presence and your favours, the full part
That you could give, you now can take away:
What lies between your beauty and my heart
Not even you can trouble or betray.
Mistake me not — unto my inmost core
I do desire your kiss upon my mouth;
They have not craved a cup of water more
That bleach upon the deserts of the south;
Here might you bless me; what you cannot do
Is bow me down, who have been loved by you.


* * *
Любове хвора, сил вже не стає:
Що смертна, визнай; не противсь потребі
Життя позбутись: пір’я ж бо твоє
Не для пилюки – для польоту в небі.
Розтріпана ти, гнана звідусіль,
Кульгава, вже обвисли крила куці;
Менш горда, аніж чайка в піні хвиль,
Менш люба, аніж сокіл у грязюці.
І хоч твоя велична ще краса,
Але що дати здатна духу й тілу,
І від журби мене вже не спаса;
То ж краще згинь, залиш мене безкрилу;
Й вигойдуйся на хвилях вже де-небудь,
Там, де ще поруч з білим чорний лебідь.

Edna St. Vincent Millay
* * *
O ailing Love, compose your struggling wing!
Confess you mortal; be content to die.
How better dead, than be this awkward thing
Dragging in dust its feathers of the sky;
Hitching and rearing, plunging beak to loam,
Upturned, disheveled, uttering a weak sound
Less proud than of the gull that rakes the foam,
Less kind than of the hawk that scours the ground.
While yet your awful beauty, even at bay,
Beats off the impious eye, the outstretched hand,
And what your hue or fashion none can say,
Vanish, be fled, leave me a wingless land . . .
Save where one moment down the quiet tide
Fades a white swan, with a black swan beside.

Клаптики пошерхлого паперу -
Безнадійно-хламно на столі.
І душа - у вицвілість етеру,
І свідоме - згубою в імлі...

Ніби ранок розчинився в стінах,
Необтяжених тавром надій.
То ж яке важке від долі віно -
Мій ти зусебІчно і... не мій.

Наче камінь, роздражне́не слово -
В раму темну (шибки вже нема)!
Ножиці в роботі: шерх на мову
Знов пересипають крадькома...

І брову насупила утома -
Скільки за дверима ще жалів?!
Лускає захмарена оскома,
В пригорщі нахлюпавши дощів.

Розриває аркуш біль сердечний -
Те знесилля, та печаль між вій...
У дари́ пошлюбні з неба гречно -
Мій ти усеціло і... не мій.
(8.09.12)

Вона пішла.
За нею і минуле.
Здавалось, можна з чистого листка.
Але біда,
Бо білі кучугури
Щось збудувати не дадуть.
Зима...

прозорість неба
манить в ніч глуху.
засну, сховаюся, замру
в своїй печалі
на хвильку легку.
знову кави
наллю у філіжанку,
питиму чи ні,
наснаги в неї тихо попрошу:
прожити ніч,
зробити настрій чііз,
уранці роль свою вдягнути
стачило щоб сил
і оновити сяйвом
старе заношене
думками пальтечко,
по ролі осінь:
зміна декорацій...

13.09.2012

Вечірнє небо в зорях, наче сито,
Над горами, дрімаючи, висить,
А в горах ватра, з’ївши дров досита,
Підморгуючи небу, палахтить.

Потріскують полінця смерекові,
Вистрілюючи феєрверки зір,
А небо мерехтінням загадковим
До себе манить цих посланців гір...

2004

Поблёскивает ночь. Намечена река.
Все чудеса твои меня повыше ростом.
Русалочью печаль печатью на венках
вылавливают те, кто в меру небогости.
Багряным колдунам багрянцы наших дней,
ежесекундно ног босые вертикали.
Смеешься, будто звон. Душа твоя на дне:
вокруг народу тьма – наверное, украли б.

2012

Так мало вірш як віра
і страчені зусилля
для битви з нижчим звіром
не прагнення за сильним
межу перебороти
затриматися в часі
де густо дій голготи
немає слів парнасу
невидимо нестримно
промінням через люстру
ми бігаєм безримно
до в серці злого хрусту
і так впадем нічого
напевно й не піднявши
ми віримо у того
хто потакає нашим
стремлінням безголосим
струям матеріальним
того хто світло носить
вважаєм ненормальним

Спонукує якесь чуття стороннє:
Ти б не один окраєць слави з’їв,
Та ліриці твоїй бракує коней,
Вовків, ворожок, півнів, відунів.

І дурисвітство не таке вже й зайве,
А відьма на мітлі - міцний типаж.
Строчи про них, і ти доб’єшся слави,
Осуду перемігши врукопаш.

А я дивлюся на свою кохану,
У вись лазурну думою лечу…
Хіба про них писати перестану,
Аби хвальби наїстись досхочу?

13.09.12

Причал печалі...зОлота зотлінь...
оковдрилась у притінь товщилезну
доба зітхань і осідає.Чезне
в потоці часу пережита рінь.

Душа розпелюсткована і гола
намацує спасенного тепла
із чаші Сонця - ще не допила
любові світла з німбового кола.

Хіба хтось накликав оцю пору?-
вона сама плила по венах літа
у лодії закону цього світу -
вершинна кода - перелітне "кру".


Не віриться в пишнотну цю одінь-
така за нею паде глибомряка,
судомне ритмогілля...Ох, ніяка
оце не влада - зОлота зотлінь.

вересне-звабнику ще не тікай
смійся жоржинно
не оминай мене я не така
ще не крижина

скупана променем вигріта сном
золототкана
серцем уповні – гаряче вино
сточує камінь

переплети мене вітром терпким
вигойдай літом
розпороши наді мною зірки
іншого міту

Собою бути на очах у всіх
Неприпустимо!
Це страшенний гріх.





12.09.12

Загубитись за простором раю -
побороти в собі незбагненне,
що жевріє в мелодії краю,
що записують часто в щоденник.


Перешиті думки, що з полину,
в чорну нитку врізається тіло.
І вони, як частинка Вкраїни,
мене так кровоточно боліли.


"Ти пробач..." - говорила бабуня,
витираючи сльози дитячі.
КРІЗЬ РОКИ ПОВТОРЯЄ ВІДЛУННЯ:
" Я пробачу. Пробачу . Пробачу"

В час, коли сонце вселяється в ліхтарі і вікноокі вулики із картону, дай мені вдосталь пітьми і сліпих тхорів, щоби зайти за межі твоїх кордонів, щоби зайти і втратити глузд і пам’ять, розцілувати ніч у вологі трави, вибуяти з прив’ялого у нев’янне, з бляклого у яскраве…
В час, коли світ – театр напівтіней, де найпалкіші війни примирить ковдра, дай мені вдосталь вірян, мій сумний Мойсей, вивести з коми, висушити, де мокро, вивести в тебе: в обітовані землі твого гіркого тіла, забути вихід, розцілувати ніч у вагітні стебла і вколисатись тихо…

12.09.12

Довірлива, ласкава, справедлива
І жадібна до радощів земних, -
Мене до себе поманила співом,
Та повела подалі від усіх.
Тепер у світ невіданий лечу я,
Смакуючи кохання, мов бальзам.
За те, що маю жінку і цілую,
Безмежно вдячний долі й небесам…

11.09.12

В любовнім вирі незбагненнім,
Весні квітучій в унісон,
Змішався жмут спадкових генів
І енна кількість хромосом.
А згодом певний збіг обставин
Сприяв тому, що білий світ,
З його могилами й хрестами,
Побачив я, як індивід.
Отож радію небу й сонцю
У неповторну мить життя,
Хоч заздрю інколи японцю,
Що сонце висвятив на стяг.
Та місця досить під світилом
Усім, хто нині сущим є.
Пливе, мов човен під вітрилом,
Життя незвідане моє.
У далі лине невідомі
Морями мрій і сподівань,
Несеться під вітрами долі
На рифи болей і страждань.
Мене вже іншого не буде,
Тому і мрію за життя
Пізнати істину й відбути
У тиху гавань небуття.
Своє життя на "до" і "після"
Я принципово не ділю.
Злилися в ньому сльози й пісня,
Таким, як є, його люблю...
2011р.

В вікні відчутна прохолода,
Не промовчить моя свобода,
Відчинить двері, сумку в руки:
- Агов, красуне, що то буде? -
-А що, - мене вона питає, -
Ти не зібралася, згорає
Останній спалах, осінь кличе,
Чекаєш, як уже замжичить
В душі льодовими краплинами,
Як згіркне доля вся полИнами.
Як кетяг із калини стане,
Неначе гілля чорне в ставі,
Як дерево сокирой втяте?
- У кожного свої лиш втрати.

Запам`ятай, життя надії
Не смієм загубити в мріях.



12.09.2012

Вдивляються хитро жалІ
В такому банальному тоні
Як квіти сухі у паркет,
Як дуло холодне у скроню

І все є простий механізм
Прикритий хитрою пітьмою
Є ти. і я. могли би бути «ми»
ти міг би бути мій
А я – могла тобою

І ти у всіх ліжках, маршрутках і жінках
І я у всіх автобусах і коридорах
Ми обидвоє топимось у бескінечний страх
Що трансферується в листах і бандеролях

Запрались і вицвіли наші миттєві «колись»
Ти там. Без меж, аромату, обличчя
В руїнах печального міста і самотніх днів
Я тут. Ще трохи твоя,нестерпно фізична

розвіяна вітром в зимових проспектах
загортаюсь у тебе і вчуся мовчати
та що, як немає місця
де заплакати, де закричати

де розвісити мокрі ночі
де світанки холодні лишити
де знайти довгожданий спокій
щоби їсти, молитись, любити

тільки молитись немає кому
та й сили бракує знову любити
залишається їсти. Твою красу
і вином вчорашнім її запити

Ще дві години у твоїх обіймах
А далі – встати з ліжка й жити
Щоб клятий потяг видер мене в тебе
Бо наш сюжет такий – віддатись і згоріти

Жонглюючи незграбно почуттями
Збереш всі речі і відмовишся наснитись
В важкий туман жене мене дорога
Наш план такий – з*єднатись і розбитись

Я вірю в хаос. Ти – ні в що не віриш
Тільки би встигнути за ніч розкритись
Щоб зранку розколоти свою душу
Бо фатум наш простий – розбігтись і спинитись

Терпким кружляє осінь листопадом,
Чиясь ридає скрипка вдалині.
Лягли на плечі білим снігопадом
Роки – крилаті лебеді мої.
Ще жевріє в душі минуле літо,
А осінь вже ворожить по гаях. -
Не повернути того, що прожите,
Не висловити туги у словах.
Лише та скрипка, що так сумно грає,
Злилася в серці з болем в унісон.
Із листям жовтим тихо опадає
Життя скороминуче, наче сон.

Вже не пригадую, у дійсності чи сні,
На Батьківщині, чи в чужій країні,
Довелось заблудитися мені,
І пам’ятаю я цей випадок донині.

Зачарувавшись вітром у дібровах,
І тим ,як сосни тягнуть в небо шпиль,
Пригадую, у переддень Покрови,
Занесли мене ноги в монастир.

Місцина видавалась чарівною,
Бескиди скель, смереки та дуби,
І люд мирський невпинною гурбою,
Ішов сюди напитися води.

Ім, спраглим , так хотілось пити,
Із джерела, що билось скрізь скалу,
Але щоб на це право заслужити,
Мали сплатити дань монастирю.

І не в грошах тут було зовсім діло,
Тут мова велась про духовний світ,
Щоб позабувши про соромне тіло,
Молитви сотворяти так як слід.

І сонм самозакоханих монашок,
Повчав як слід молитву сотворити,
Щоб освятивши божим духом чашку,
З водою ласки божої вкусити.

Я споглядав на дійство це здалеку,
І усвідомлював – не зможу це прийняти,
Бо бачив, в небі весело лелека,
І без молитви знає як літати.

Хоч він говорить на пташиній мові,
Але вогнем наповнена душа,
Так само він, сліпий в своїй любові,
Народжує в думках своїх вірша.
P.S.
А льодяним, самозакоханим монашкам,
Я побажаю вчитись у птахів,
Життя не проживети по підказкам,
Із визначених правилами слів.

Стисла руки в запоні вуалі
«Що поблідла у всіх на виду?»
- А тому, що терпкої печалі
Налила я йому, на біду.

Як забуду? Він вийшов, хитнувся,
Мовчки губи у муці скривив…
Збігла вниз я, перил не торкнувшись,
До воріт я побігла за ним.

Задихаючись, крикнула: «Жартом
Все було. А як підеш, умру».
Усміхнувся спокійно і жаско:
«Ти на вітрі не стій в цю пору́».


12.09.2012

Ти прийдеш швидше - й зачекаєш
на пустоту осінніх трав
у передгір*ї того раю,
який мені ти обіцяв.

У зеркала німого часу
холодний вдивиться Батий,
і постарівши під Кайласом,
ти скажеш : "Я вже не малий!

Я не молодший тебе, Лано..."
І сльози висвітлять порив:
"Ти що зробив собі, коханий?!!"
"Про нас із Богом говорив..."

І ми ішли, і не торкались...
Лише хотіли майбуття,
коли Кайласу чистий галас
у нове виллється життя...

Не розпочну я третю світову –
Я воїн світла. Спраглий миротворець.
На кораблі любові запливу
У гавань із намолених церковець.

Образити мене не поспішай,
Хай зло твоє розвіється на попіл…
П’ятою ахіллеса – серця край.
Нелегко так закутатись у спокій.

Я миротворець – місія без слів…
Перепочинь у медоносних квітах,
Заприсягнися розою вітрів
На палубі моїй життю радіти…

По вулиці моїй який вже рік
лунають кроки – друзі йдуть навіки.
І друзів тих без поспіху відхід
пітьмі на руку, схованій за вікна.

Не йдуть у друзів справи, лиш нудьга,
ні музики, ні співу у квартирах,
і лиш дівчатка на картині у Дега
своє блакитне підправляють пір’я.

Ну що ж, ну що ж, хай не розбудить страх
і вас, беззахисних, посеред ночі.
Таємна пристрасть – зрадити - в устах,
чомусь вам, друзі, застилає очі.

Характер у самотності крутий!
Поблискуючи циркулем залізним,
холодним колом знову робить штрих,
не чуючи запевнень, бо запізно.

Нагороди́ й поклич, як привілей!
Пестунчик твій, що вибраний тобою,
я, притулившись до твоїх грудей,
умиюся блакиттю неземною.

Навшпиньки стану у твоїх лісах,
наприкінці сповільненого жесту
знайду листок, піднісши до лиця,
й сирітство я відчую, як блаженство.

О, тишу подаруй бібліотек,
мотиви строгі на твоїх концертах,
і – мудра – я забуду геть усіх,
іще живих і тих, які померли.

І я пізнаю мудрість і печаль,
таємний зміст дізнаюся предметів.
Природа, нахилившись до плеча,
мені відкриє всі свої секрети.

І ось тоді – із сліз та із пітьми,
із бідного невігластва живого
красиві риси друзів крізь дими
проглянуть і розчиняться надовго.


12.09.2012

Поки віра в душі ще жива
В твою славу і міць, Україно, -
Я багатий, як нива в жнива,
Та щасливий, неначе дитина.
І радію тим мукам надій,
Що весь вік додають мені сили
Сподівань куштувати напій,
Яким доля мене пригостила…

07.09.12

Зустрівши вас, я онімів.
У щемі млосного зітхання
Із неба в душу: до - ре - мі, -
Злинала музика кохання.
Вона кружляла у думках,
Душею легко вальсувала.
Мені здалося попервах,
Що то відкрилась Божа зала,
І ви посеред янголят
Така вродлива і привітна
П’янкій мелодії у такт
Мене запрошуєте звідти.
І я поринув у танок,
Узявши ніжно ваші руки,
І хміль дурманив кожен крок,
І рвав на клапті серця муки.

12.09.12

* * *
Як постарієм і вже кров у жилах
Застигне, й не радітимемо дню,
Зродити в серці будучи не в силах
Хоч іскорку колишнього вогню,
Єдина втіха – згадувать щоночі
В красі й шаленстві юних, дужих нас
Й крізь пам’яті усевидющі очі
Вертати в сни той неповторний час.
О любий, о мій сплюху, о коханий!
Як ранком проясниться небозвід
Й пора від сну будитись, хай жаданий,
І віддаватись дня турботам слід, –
Не нарікай же на старечу втому:
В серцях екстаз був ще годину тому.

Edna St. Vincent Millay
* * *
When we are old and those rejoicing veins
Are frosty channels to a muted stream,
And out of all our burning there remains
No feeblest spark to fire us, even in a dream,
This be our solace: that it was not said
When we were young and warm and in our prime,
Upon our couch we lay as lie the dead,
Sleeping away the unreturning time.
O sweet, O heavy-lidded, O my love,
When morning strikes her spear upon the land,
And we must rise and arm us and reprove
The insolent daylight with a steady hand,
Be not discountenanced if the knowing know
We rose from rapture but an hour ago.

* * *
Відмовсь від слів насмішкуватих, знов
Не промовляй їх, не плоди химери;
Не випробовуй сумнівом любов,
Інакше смерть постукає у двері.
Підозра й сумнів не несуть розрад,
Та й недругів довкіл нас так багато;
Й від гостя не сприймай всерйоз порад,
Якого сам ти запросив на свято.
Він – спільник часу, пройда й бузувір,
Прислужник смерті, посланець відчаю;
Що розлюблю тебе колись, не вір;
Не вір, і прожени його, благаю:
Поверх усіх бар’єрів з частоколу
Хай щезне й не вертається до столу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Most wicked words! forbear to speak them out.
Utter them not again; blaspheme no more
Against our love with maxims learned from Doubt:
Lest Death should get his foot inside the door.
We are surrounded by a hundred foes;
And he that at your bidding joins our feast,
I stake my heart upon it, is one of those,
Not in their councils does he sit the least.
Hark not his whisper: he is Time's ally,
Kinsman to death, and leman of Despair:
Believe that I shall love you till I die;
Believe, and thrust him forth; and arm the stair;
And top the walls with spikes and splintered glass
That he pass gutted should again he pass.