Тут під кирзою чорний мармелад,
Проказа золота цвіте на лицях.
Тут кожна молодиця – жалібниця,
Без торгу вділить зі своїх принад.
Тут рай кедровий і ведмежий скит.
Іржаве пекло тут: на “зоні” – “зона”...
Похмілля гасять тут одеколоном
(Ізвечора глушили гордо спирт)!
Джигун столичний, “бич” і комерсант –
Якого тут насіяно народу!
Дожовує пришельцям на догоду
Тут маму-оленицю чемний хант.
І я, поет, тут сплю біля стіни
Під дембельським прокуреним бушлатом.
“Калашніком”, пером, російським матом
Звеличую військову міць “страни”.
Іще війни з “хахлом” немає тут,
Не скоро Вова Путіним постане...

...Це газова столиця... це Сурґут
У голубім вінку пропан-бутану!

Тут джин тайги тілистий, мов пиріг,
Він крихтами наситить пів-Європи...
Тут думають і чинять “через ж...у”
І б’ють без попередження “у ріг”.
Тут “королі”, “клієнти” і “чмирі”.
Бетонки. Комарі. Ракетовози...
І блякнуть тут Москви апофеози
У висвітах Полярної зорі.
Тут газоносний затаївся пласт...
“Хахол” до неба вдячно горне брови
(Він заробляє тут не на “карову”),
Подякувавши за чергову з ласк...
Іще в тайзі не все “перевертоц”...
Бурильникам байдуже до “собезів”...
Ще Івченку не сняться “мерседеси”
І Могилевич ще, звиняйте, – поц.
Іще Москві достатньо інших пут,
Червону догаптовує сутану...

...О газова столице... о Сурґут
У голубім вінку пропан-бутану!
2008 р.

…журба
чим заповнити пазл пустоти
юрба
отара покірних овець
між якими і ти
і ось запитання
скажи
куди тобі йти
юрба не питає
а просто хапає й несе
і все
чим заповнити пазл
що робитимеш
ти
а що якщо ти
що на пращура схожий з лиця
не вівця
не жертва
не мертвий
чи вірна гіпотеза ця
вівця
не вівця
вівця
не вівця
вівця
ти хоч би на мить уяви
що б змінилось
якби
якби ти зумів
розірвати
окови
юрби
куди б ти пішов
ким би став
що б нарешті знайшов
чи потрібно було б тобі
золото
мармур
і шовк
можливо
людина людині
наразі
не вовк
ну що ж ти
злякався
забився
сховався
замовк
затрясся
немов би осінній листок
і пожовк
а потім
згадавши
про всі попередні табу
назад
ув юрбу
а як же твоя
розворушена
голодом
мрія
невже вона вмре
невже задихнеться й зітліє
і завтра жмут вовни
зубами
здиратимеш
ти
вгризаючись в пазл
у душі
чорний
пазл
пустоти…

Кумпала Вір,
07.11.2008 року, м. Хмельницький

Я порахую хмари
І пішки піду по них.
Дивні мої забави
У променях золотих.
Я порахую хвилі
І гребенців сірий вал.
Піною б’ють бурхливо
У світлі нічних заграв.
Я порахую маки
У полі із краю в край.
Ніжні кохання знаки,
Бо тут небайдужим - рай…
Я порахую зорі,
Бо мрійник в душі, фантаст.
Небом пливу поволі,
Я скинув ваги баласт.
Бо відчуваю крила.
Жити без мрій ніяк!
Птаха я сива-сива.
А мріяти ще мастак...
09.05.10

Голоси...
крайній столик- запах коксу -
забезпечена оренда-
слинява пачка мопса
слинявить похіттю краси
жіночі стегна.

Голоси-
Другий столик зліва-
Власність скнари
В думках комфортні будуари
І нетерпіння в голосі-"неси
Рахунок вже, офіціантаре,
бігме, недуга-ваші чайові"

Знову голоси, ще перегари
Вже більший столик на ймення
"Здибач"
Панкушної вечірньої запари
нірвани, "драний стіл", перемикач
і ложе анаши- «вони ж бо дивляться згори»

Голос-і навпроти ти.
Втомленість повік, абсент у вічах
Трохи хрипкості у твоїх речах
Трохи кислоти ци три ни
І спеченої гордості у твоїх печах
Забракло лиш провини.

І це було, до біса,природньо,-
Поглядом мене пройти,
я ж сиділа навпроти.
Та ти і мопс в кутку пускали слини
На гнучкі жіночі похітливі
спини
І згадували трах останньої гульби.

Ви бачили, дерева звесняніли?!
Ще сплять бруньки й потріскує мороз.
Та невловимії серпанки оповили
гілля і стовбур... Щось там відбулось.

Струнка тополя тягнеться угору.
Верба розлога колиха туман.
Дніпро прорвав (у січні!) крижану облогу, –
Ген на мілини кригу одіпхав.

Й біжить до моря. Котить весел-хвильки.
І сам собі не вірить, що не спить...
Ви лиш погляньте, ви погляньте тільки:
Качки стріпнули крильцями – і ввись.
16-01-2003

І раптом – мир!!!
На всісенькій Землі!
Оглухла зброя од такої тиші...

Повсюди мир.
Ніде нема війни!
І все живе так легко-легко дише.
червень 2002

На хати сіла ніч квітнева,
Замилувалась на зірки:
Незручно розглядати з неба
Яскравих промінців квітки!

Так захопилась краєвидом!
А зорі до світанку тут
На свій лиш розсуд, діловито,
В садах писали красоту!

Мов ноти з сонячних пюпітрів,
Співали квіти вслід зіркам.
Голубив ніжно подих вітру –
Пошану віддавав рукам.

І серце щастям захлиналось
В нечемнім погляді твоїм...
А ранком струни вигравали,
І не змовкали солов'ї...
2005 р.

На світанні вмивалася росами,
Босоніжжю входила в рум’янок.
Степовими верталась покосами
На додому чекаючий ганок.

Привітало міжгір’я відлуннями
Десь в Карпатах тебе, моя доле.
І бриніло цимбальними струнами
У той час незбагненнеє соло.

Обіцяло струмками джерельними
Нам щедрот неземних, незнайомих,
Червоніло чудами червоними
На обличчі твоїм – до нестоми!

Може нам ...неземного судилося,
Та сплела тобі ноги трава...
Я жива іще Божою милістю,
Тільки нею жива.
2005 р.

Задумлива верба квітнева
Мов мати в колискову мить:
Хитає люлечку рожеву,
А серце мрійливо щімить

Про вдачу гілочок пухнастих,
Пахучих, напричуд гнучких.
Неначе закликає щастя,
Малюнкам долі навпаки.

я - потертая книжица,
которая далее пишется
рукою далёкого ближнего
без повода к жизни лишнего
хочет - распишет солнышком,
хочет - возьмет за горлышко,
выпьет до самого донышка
по вкусу ему моя кровушка
а книжица далее пишется,
в названии ёжится ижица,
немыслимо, как мне дышится,
на горле рука ведь ближнего,
немыслимо, я без нижнего,
раздета до самого донышка

не задерживайся, прохожий,
проходи, как та дрожь по коже,
как из миски распухшие дрожжи,
как стекает со щек мороженное

под воздействием тепла.

я ведь тебе - прохожий тоже,
нам же знакомство не поможет,
время тянет нас за свои вожжи,
прорезиненное, не кожаное.

ночь давно уже прошла.

все пройдет, вечно жить не можем,
вечно спрятанными, как в ножнах,
смирно двигаться и осторожно,
словно ко столу мы непрошенные,

несгораема зола.

все равно с тобой мы похожи,
жизни мало чтоб подитожить,
лишь бы только до рассвета дожить,
что ж тебя, прохожий, утром так гложет?

нашей схожести смола?

Так тихо уметь уходить не умеет и ночь.
Сквозь закрытые двери. Лишь сердце изрезанно в клочья,
Научи меня так же прийти и исчезнуть прочь,
Научи меня быть незамеченной, даже воочию
Научи до конца побеждать, не бросаться к ногам,
Не безумствовать, не заблуждаться и не заблудиться,
И не биться о скалы, бросаясь волной к берегам,
Не сорваться с небес, как овдовевшая птица,
Расстворяясь во тьме, словно пыль на твоих руках...
Просто тихо уйти, чтобы двери и ветер не тронул...
Без огня превратиться не в память, а в черный прах,
Научи улыбаться сквозь боль, оставаясь на троне.
И корону носить, хоть размер мне велик, и скипетр.
И ставни закрыв, научи меня видеть сквозь стены,
Писать тебе письма на листьях, доставит их ветр,
Они также безмолвны, как ты. И также бесценны...

У надвечір’я спогадів
Розвів багаття ти
Передчуттям неспокоїв
З уламків самоти.

І ластилося полум’я
До золота заграв,
А ти засохлі спомини
Сміливо підкидав.

Здавалися безсилими
Обпечені жалі.
Думками чайки скиглили,
Хоч ти і не велів.

Та зовсім несподівано
Із диму відчуттів
Явилася замріяна
Любов минулих днів.

Пекла долоні іскрами
Її печаль проста.
І дотлівала істина
Останнього листа:

“Вже вірші стали ватрами.
Лише душі не рань -
Усі були не вартими
Намарних сподівань...”

...Вогонь розчулено затих
У відблиску сльози...
У згарища надії ти
Пробачення просив...
2010

Переворачивался мир внутри
За решеткой под небом 4 на 3
Темнота, тишина, едет лифт, гаснет свет
Иногда полыхнет и уйдет силуэт
Ничего сверхестественого, просто слова
О том, что болит голова
Разрываясь на части
Искусаны плечи
Опущены веки
Красные нити сквозь спину…

Пропустите меня перейти незамеченной
В мир твоей теплоты!
Я тебя не покину…
После слов моих
многим сложнее найти причину
и просто меня оставить
как чашку еще горячую, но пустую
на стол поставить…
не хочу быть похожей на щенка под дождем,
взгляд которого вытащит фразу,-
мамуля, смотри какой милый,
мамуль, ну давай заберем!
Не хочу
Я срываюсь, лечу
Опускаюсь на мертвый бетон
Этажа с ярлыком 29
Его грязь это все таки грязь,
Хоть и цвет ее белый.
Ты не трогал таких как я, но я все же твоя.
Под решеткой 4 на 3
Возле лестницы в небо, опутанное проводами
Ты клянешься мне всем святым
Что окрепнет с годами
Этот наш бестелесный как дым
И горячий, как пламя
Мир. Я верю. Смеюсь
И киваю тебе,
Ты мне тоже киваешь
и веришь так же как я
говоришь, ты какая то, детка, сама не своя…

как из пушек по воробьям, вниз котились по этажам
мысли, пьяные в хлам
и слова,- «никому не отдам», «никогда не предам»
опускались к нашим ногам…

Вот Она – Неизбежность!
Как не хочешь – всё пройдёт.
Мимолётная мятежность
Превратится просто в лёд.

Как не хочешь – всё проходит!
Переходит просто в пыль.
Лишь Луна на небосводе
Будит вечностью светил.

Лишь Она венец свершая
Беспрерывный долгий бег
Будто странностью немая
Никогда, никем, нигде…

Как бы люди не старались,
Не молились и не жглись,
Неизбежность сотворится
Просто так, как глупый стих.

Старшими стали ми
І вже бачимо, як на долоні
З’являються дні, що прожили
І в яких всі були у полоні.

І коли настане мить,
Мить глибшого пізнання
Зрозуміємо, які ми були
І відчуємо біль страждання.

Лиш тоді захочемо знов
Туди ми повернутись,
Та стежки засипле піском
І не віднайти нам ту юність.

Ми заглянемо в глиб душі -
І неспокій в ній відізветься,
Як ми витратили тії дні
І раптом все сколихнеться.

І якби хотілося нам
Все знову пережити,
Та зачинені двері там,
Вже нам нічого не змінити.

Зачинились востаннє зимові ті двері,
Там залишились і сльози, і біль.
Треба нове нам життя починати,
Вірити людям так, як собі.

Та чи можлива сліпа наша віра
У безумні сьогодні роки,
Коли здається, що ти безсильна
Проти німої темноти.

Ми всі вже хочемо сонця та літа,
Радості, сміху, безмежних тих днів,
Коли вже зможемо все зрозуміти,
Не піддаватись злу і біді.

Давайте ж разом устанемо знову
Проти сваволі ницих порід.
Ми ж зуміємо, ми не кволі,
Аби лиш Бог нам допоміг.

Кінець – це є початок нового життя,
Початок – це кінець старого,
Коли у серці дивні відчуття
І думка лиш одна про нове, нове.

Нове життя, і усмішку, і очі,
Коли усе живе, цвіте, радіє,
Коли заглянувши в осінні ночі
Все ж розумієш, що життя нетлінне.

Тоді ти розумієш без упину
Протрачені всі дні, що йшли до нас
Й немов би ти зірвав полину,
Зірвавши - чебрецю хотів однак.

То, може, годі все життя лежати,
Псувати настрій людям і собі.
Тобі потрібно тільки раз лиш встати,
Щоб діяти по совісті душі.

Життя забуло наші імена.
Ні в жодній книзі, ні у пісні не згадає,
Там завжди була лише зима,
Лиш срібний сніг літає, розкриває…

Нам суть пісень і творів, і віршів,
Немовби справді вперше та востаннє,
Загляне в вічі той іскристий сніг,
І вже ніколи нас він не згадає.

Лиш час і простір, вічні, мов брати.
Мої з тобою, мовчазливі свідки.
Нам так хотілося більшої біди
І ось отримали – радійте, дітки.

І час немовби нами знов керує,
Він хоче знову все вернути мить,
Коли для слів, шукали ми Героя,
Немовби вічної зорі політ.

І простір, ніби з часом ти у змові,
Гортає все роки назад, назад,
Коли тоді ми вибрали Героя,
Але нажаль загинув він за нас.

Крізь серце і душу,
Крізь руки і очі,
Сказати я мушу:
Прости, як захочеш.
Вернутись – запізно,
Піти просто - можна,
То, може, були ми
Обдурені просто?
Картинки – вітринки
І фільми, як драми,
Маски карнавальні
У вальсі кружляли.
І там ми зустрілись,
Та маски не зняли.
Кохали, кохали
Під масками драми.

Стражданням моїм ось-ось прийде кінець.
Забуду їх - у небо я полину.
Сили душі звелися нанівець,
І спокій десь згубивсь несамовитий.

Ніколи вже нам не розкажуть те,
Чого ми всі чекаємо і досі.
Якщо любити ви не навчитесь,
Тоді змагатись за життя вже буде досить.

Лиш сила духу творить чудеса,
Коли неспокій в душах оселяється,
Коли ожили дивні почуття,
Тоді Душа і Плоть воз’єднаються.

Коли в душі болить нестерпно
І сон тікає від очей,
Тоді ти чуєш, як із серця
Рима уночі іде.

Це як покликання душі,
Як голос Вищого, мов Бога
І все я згадую тоді:
Життя та смерть, у даль дорога…

Відчуття любові й жаху,
Страх за тих, кого ти любиш
І немає більшого скарбу
За людей близьких і друзів.

Лиш тоді ти розумієш
Призначення своє у світі,
І ніщо вже не замінить
Тих ясних хвилин просвіти.


Коли ти дихаєш глибоко
І вдихаєш почуття,
Коли з душі твоєї виходять
Філософські відчуття.

Тоді готовий обійняти
Весь світ, яким би він не був,
І вже не хочеш ти чекати,
Щоб з моря свіжий вітер дув.

Жити так, як в останній раз,
Так, немов нічого нам не треба,
Жити так, щоб згоріти враз
І доторкнутись рукою до неба.

Так пізнати верх блаженства,
Щоб подібним бути Богу,
Досконалим до шаленства
І відкрити всім дорогу.

Так, неначе в світовій історії
Колись запишуть наші імена,
Стати еталоном для молоді
І весь світ зігріти у руках.

Керувати Всесвітом безмежним,
Та безумства дуже тонка грань,
Досконалим бути до шаленства,
Але розум вже не має тих бажань.
2009р.

Я скоро без тебе полину
в країну бузку і жасмину,
в країну конвалій, магнолій,
в країну живих меланхолій.
Я скоро без тебе навчуся
дивитись на землю й небо,
із флоксів нектару нап"юся
й, можливо, згадаю про тебе.
Я там відпочину хвилину,
в країні бузку і жасмину,
в країні, де досить вдихнути —
й про тебе, хмільного, забути.

2003

Кажуть Україна згине
У ярмо її кати продадуть.
Не пропаде слава батьківщини
Гени свободи в поколіннях живуть.

Не вперше ярмо надівають,
Не вперше нам його скидати!
Не раз приходилось клінічно помирати.
Приходилось із іскри знову оживати.

Не радійте супостати,
Що затопчити нас у багні.
В нас одна Україна - мати
скривдить не дамо! Ні!

Це я навчив, як плакати, вербу
І показав, як небо вкрити хмарам.
Я вічний геній, сонний наяву,
Шляхів, стежин і бездоріж примара.

Я народився ще в ппалеоліт,
Скорив веселку, винайшов багаття.
Язичник перший і останній неофіт,
За подвиг нагороджений прокляттям.

Все важче ниють старі рани,
Болять від грубих часто фраз,
Живуть на світі ветерани
Посеред нас, посеред нас.

Їм сняться фронтові дороги,
Сліпих атак шалений шквал,
Чужих земель чужі пороги
І Перемоги світлий бал.

Їм від життя так мало треба -
Скільки відпущено ще літ,
Аби світило сонце в небі
Та рідше – пару теплих слів.

Через роки бої минулі
То міни рвуть, а то фугас,
До наших днів шалені кулі
Знаходять їх посеред нас.

Нехай Господь пребуде з нами,
Воздасть по справах і вині,
Ідуть в колонах ветерани
Непереможені в війні.

І грають золотом медалі,
Торкають душу за живе,
Живуть вони - і в нас надалі
Непереможний дух живе.

І є традиція прадавня
Всіх пом’янути при вині,
Щороку на 9 Травня
Вклонімось павшим на війні.

У нас свої перестороги
І перевали не малі,
Та в день великий Перемоги
Живим вклонімось до землі.

Ще не всі оркестри
Відіграли марші,
І не всі на рейди
Стали кораблі,
Перемоги чесні,
Покоління старші,
І герої справжні,
Що в сирій землі.

Ще лікують рани,
Часто непомітні
Серед буднів сірих,-
Кожному своє,
Наші ветерани,
Просто люди літні,
Стільки літ на віру
Їм Господь дає.

Мало хто почує
Ті малі потреби,
Наковтались лиха
Впоперек і вхресть,
Десь в світах ночує,
Може й просто неба,
Непомітна й тиха
Їх висока честь.

Ветерани, ветерани,
Ордени й медалі,
Вже зажили старі рани,
А болять і далі.

Відзиваються у серці
Як свинець гарячий,
Знову ранять душу черствість
І людська невдячність.

Не чекають, не попросять,
Горді, без гордині,
Біль утрати в серці носять
Від війни до нині.

Форма, планка з орденами
Вже не для параду,
В буднях всі забуті нами
Бранці Ленінграду.

В кітеля старенькі вбрані,
Сповнені покути
Йдуть в колонах ветерани
Як батьки забуті.

Мы создатели террора,
Злу бессмертному опора.
Хвост змеи и глаз шакала,
Клык гиены, шершня жало;
Зной убийственный палящий,
Плавно в смерть переходящий, –
Это мы. Мы ужас, страх.
Мы – сомнение в сердцах;
Дикий хохот тихой ночью;
Горький плач отца над дочкой,
Утонувшей в ложке супа.
Мы – пятно на теле трупа;
Дрожь в руках, щелчок затвора,
Хрупкий лед, убитых горы.
Мы – ружье в руках солдата.
Мы – Парламент и Палата.
Мы уран в боеголовке
И тупых детей штамповка.
Мы – тиран, народ гнобящий;
Голод, нации морящий;
Зависть, ненависть, бесстыдство,
Блеф, предательство, убийство…
Мы создатели террора,
Злу бессмертному опора.
Мы – к покупке смерти чек.
МЫ – ОБЫЧНЫЙ ЧЕЛОВЕК.

Опустошающая боль от осознания горькой правды
И если так будет всегда… что скрывать, до последнего буду терпеть..
Буду плакать, тасуя колоду, бросая карты
И жить.. даже не на половину… где то на треть.
Счастья не так уж много, можно считать по пальцам
Дни, когда засыпала, улыбаясь во сне…
Любовь из меня тихонько, но твердо сосала кальций
Нежно вертела ночью стальные ножи в спине
Шептала мне тихо на ушко что прошлое кануло в лету
А дальше передо мною рай, где рука в руке
Глаза в глаза, губы в губы… но это тает с рассветом
Сползает куда то плотью скупой слезы по щеке
Мы далеко забежали, хотя остались на старте?
Мы ничего не успели и не хотим воплощать?
Ты промолчишь, дождь прольется, потушит пламя петарды
Которая не взорвалась, если б мне тоже молчать…
08.05.2010

Лише здається, що сам-один,
А насправді - навколо дихають речі,
Речі, в'язні 3х стін,
Ти - 4етверта стіна, бажаєш утечі.

Бо речі побуту грізно мовчать,
З їх виробниками я незнайомий,
Випадково чужих ціла 1000ча
У моїх маленьких хоромах.

Кожна річ володіє голосом,
Яскравим, але анонімним,
У тиші мене обступили колесом
Відтиски пальців застиглі.

Я у чреві гігантосьминога,
У всі боки протяглися хижі зв'язки,
Зв'язки з авторами речей невідомими,
З майстрами різних країн і років.

Зварений харків'янином чайник,
Кава - від зісмажених сонцем трудівників,
Мікросхеми - з плантацій of China,
Зліплені в три кривеньки руки.

"Повідбивати!" - кричу зпересердя,
Схаменусь: деякі з них уже не живі. Ні,
Єдине, що радує: і в моїх нових кедах
Є частка космічної речовини.

2010ТРА08

Чогось чекати я втомилась :
Сама ж знайшла і загубила.
Та не жалію, і не плачу.
Я буду сильною, побачиш...


Я буду сильною ночами,
І кинусь в прірву, що між нами.
Щоб там навіки загубитись,
І вже ніколи не любити.


Навчусь світитись там, де темно,
І буду сильною, напевно...
Тебе би тільки не зустріти,
Бо навіть сила почне тліти...


08.05.2010р.

Ще будуть сяяти роздолля
Моїх надій найвищим змістом,
Коли, покинувши суєтність,
Я в буйні трави упаду
І розчинюсь в красі духмяній
За гамірним до знуди містом,
І мир душі святий і вічний
Між смарагдових див знайду.

На дні зеленої отави
Спочине серце невгомонне,
Нап’ється пахощів квіткових
І утамує спрагу літ,
Якими, визрівши прозріло,
Моє життя червоногронне,
Як ті плоди лози в’юнкої
Перецвіло у вишній світ.

Прийде пора і доля птича
Мене розбудить на світанні,
Розливи сонячних мелодій
Наповнять все моє єство
Щоб я, охрещений весною,
В її пісеннім океані
Не обминув найяскравіше
Життя земного торжество.

В синьоозері небеса
Пливуть зелені хороводи,
Чарує зір хустковий танець
Крилатолистих осичин.
Іскряться дзвінко ручаї,
Несуть свої блакитні оди
Поміж дзвінке різноманіття
Сповитих сонцем далечин.

Краса землі, краса нетлінна,
Ти у живій, священній суті,
І розквітаєш, і буяєш,
Преображаєш серця світ
Оркестрами цвітінь квітневих,
Що на житейському розпутті
Завжди спалахують відрадно,
Душі даруючи політ.

Життя і смерть - дороги різні.
Життя і смерть - то два світи.
Буває рано, часом пізно
Чогось ми хочем досягти!

Душа кричить собі невпинно,
Та хай кричить, бо не німа!
Усе, що статися повинно,
Ми ігноруємо дарма!

Життя і смерть - межі немає!
Лиш час відносить в забуття.
Але одне я точно знаю-
Те, що смерть - нове життя!


08.05.2010р.

А ви були на Змієвих Валах?
Де шурхіт трав звучить уже віками, і –
раптом –
замовкає все... Іозивається минуле дивним гулом,
що аж земля двигтить. Вчувається
мечів і шабель скрегіт й гупання копит. І –
раптом –
замовкає все... Натомість – Пісня –
понад всим цим лине... Така прозора,чиста і всесильна. Володаркою здатна бути
над простором і,
навіть,                часу щит здолати і
зазвучати
сьогодні    в серці...
А ви були
на Змієвих Валах?
(вони древніші од Китайських мурів?)

Так холодно у цій квартирі
чай не гарячить,
не теплить мідь батарей на стінах
мокрий табак...не горить.

Я проходила повз
трикотажні постаті людські
я бачила зіпсований шовк,
пусті розпорені кишені .

Ти збирав в них обкурене місто
дешевим туманом
і заходив у чергове бістро
зіпсути шовк тим виробницьким планом.

А я шукаю вигідних лав,
щоб бачити розпореність швів,
акумулювати твої гонори,-
вони єдині твої донори -
фарба кучерів і брів .

І щось замість дорожніх знаків
так вперто вказує твій напрям,
твій крок- всіх вулиць яд
лиш хочу, щоб лежав ти поряд.

Куліша - тротуарів оскома
колись ти тут ходив, а я сьогодні вдома
і чай мене не гарячить, лиш
протікають стіни
так холодно чомусь у цій квартирі.

2010 р.

Олені Тер, співачці

Рясніє та всміхається калиново
Життя моє, що ти подарував,
Веде шляхами й теплими стежинами,
Карбує запобіжливо слова:

“Ой, доню, доню, будь завжди щасливою.
Нехай веселим в’ється твій струмок,
Повитий щедро золотими нивами
В мереживі із радісних думок”.

Горнусь до слів твоїх, мій рідний тато
Бо вже тобі завіяла зима.
Її вмовляла: “Відчепись, кудлата!”
Та залишилась в роздумах сама.

До кожного приходить ця розлука,
Рахуються плодючиї літа.
Куди не глянь – твої хороші руки,
Квітуюча батьківська доброта.
2005 р.

А в тому садочку, де журливо
Та самотньо лавочка стоїть,
По деревам осiнь палахливо
Розстеляє павутиння нить.

Дерев’яний журавель з криницi
Вже давно не дiстає води.
Це iснує. Це менi не сниться.
За натхненням завiтай сюди.

Там зітреться думок сивий смуток
В журавля
та сiрiсть - зi скам’ї.
I здiйсниться незбагнене чудо:
В осiнь заспiвають солов’ї!
2005 р.

***


Де не ховається дрохва,
Не знає ляку перепiлка, -
Натхнення степова строфа
Бере до рук свою сопiлку.

Пiвденнi слухають краї
Про незрадливу добру вдачу,
Про чорноморськiї плаї,
Де правив гетьман Сагайдачний.

В пiснях сопiлки – кораблi
Та золотi намети хлiбнi,
Щасливий час, що жде в iмлi,
Та люди краю, щастя гiднi.

…Сльоза в очах, а все спiва
І почуття згортає в звуки…
Й стара бувальщина жива,
Й нова народжується в муках.
2003 р.

З полегкістю в саду зітхнули квіти,
Яких тобі я більше не нарву.
Ми квити. Хай лишається висіти
На гіллях серце, плавлячись в траву.

За мить сховається за поворотом
Мого кохання причіпний вагон.
Востаннє загудить нам Вітер дротом
І від слідів моїх роздмухає перон.

Тепер поставлю я собі рінґтоном
Не голос твій, а перестук коліс.
Щоб не тривожив ніжним передзвоном,
Мій смуток, що змією в душу вліз.

Погано ні про що не говорити,
Ще гірше – говорити ні про що.
Сказала ти: «Знайду – тобі не жити!»
Я тихо відповів тобі: «Якщо».

Вітер у спину. Зброю у руки.
Зранку над нами кружлятимуть круки.
Все обриваючись стане началом.
Скільки всередині всього повстало.

Вітер у спину і степ неозорий.
Хто він, цей відблиск у дзеркалі хворий?
Серце забрали - залишились крила.
Мабуть, і нас ця стихія накрила.

Вітер у спину. Пришвидшити б кроки.
Так переходять із поспіхом роки.

...Волю у душу. Зброю у руки.
Завтра над нами кружлятимуть круки...

Сиджу собі у затінку століть…
Повільно днини ремигаю.
Сніг, як колись, біліє і летить,—
лежить чи тане,— тишу сповиває.

За плетивом думок
вирує забуття —
реальна мить і давня-давня мрія…
Тваринність, що в мені,
то скиглить, то гарчить.
Людинність — Космос осягає.
2007

Заграй, серденько, музику любові,
Удар по струнах, забрини в мені.
В очах відбийся і розстань у мові,
Заграй аккорди, тільки не сумні.

Палай, лети, розбийся об весну,
Осколками старайсь не ранить душу,
Бо й так, напевно, їй вже не до сну.
Я ж ще живу...і жити далі мушу.

Хоча, чому ж це "мушу"?! - Хочу
Стрічати ранок, проводжать печаль.
Я голосно своє майбутнє кличу,
Я ще піду по небокраю в даль!

Пірну в весну, в цвітіння хуртовину,
Сама розквітну, ніби ніжна вишня.
Й прощу комусь чиюсь незгадану провину...
Заграй щасливумузику, серденько, прошу..!

Дзвенить весна, вже скоро прийде травень,
А сонце сяє в небі й на росі.
Я не забула - я на тебе маю право,
Моя весна, мій квітню в всій красі.

Лунає музика ні звідки аж сюди.
В очах весна, а в серці - хуртовина.
Весна. За весну дякую усюди.
За рідну пісню, що п"янкіша від вина!

26.04.2010 22.08

Між нами сизий сум як небо із граками
коротких днів зими... І монітору тло..
Ти струм думок і мрій брав голими руками
і обпікав життя... А потім що було?
Важка дилема снів, тлумачення ілюзій
за Фройдом і Хассе, і всупереч обом?
Я все життя горю у вольтовій напрузі
і замикаю струм дротами слів, либонь...
А ти? А ти пішов. Обом на краще, видно,
що схлипує душа лише в однім кутку.
Залишимося ми, не люблячі, а рідні.
Підемо у весну, відверту і м’яку…
Здіймаються граки хаосом чорних цяток,
сідають на дроти, як букви у слова...
Іще одна печаль - і кіловат одтято.
Переболіла ніч і зиму. Я жива.
06.05.2010...

Мої ріднесенькі, летіть,
Де небо плаче світанкове,
Іскриться променем любові
І накриває цілий світ.

Летіть, замріяні, туди,
Де вас розлука не дістане
І де самотність не настане.
Летіть подалі від біди!

На вас чекає інший світ,
Тому лишіть мені минуле.
Душа втомилась і заснула,
А ви зринайте у політ!



07.05.2010р.

Що там пляжі і що там море,
Що там пальми і жовтий пісок?
Повези мене краще в гори —
Щоб поближче до неба й зірок.

Що мені піраміди, Париж
І омріяні кимось простори?
Ти облиш ці розмови, облиш. —
Повези мене краще в гори.

Що там гранди, парі і фуршети,
Що там вдало забиті голи?
Здійсни мрію свого поета —
Повези його швидше в гори.
2008

Не питай навіщо
я ховаю душу,
не питай чом очі
зимні, наче лід,
спокій твого серця
марно не порушу,
по собі залишу
ледь помітний слід.

Ледь помітний спомин
в закамарках світу,
що тобі дарує
знову день новий,
де багато сонця,
де багато світла,
де нове віконце
до звабливих мрій.

Після років блукань
по морях впасти мрію
в гавань твоїх обіймів,
сонцем зігрітись в очах,
більше не знати бурі,
крилами чайки
більше не линути в далі.
Все, що мені тільки треба -
берега твого причали.

2009 р. Б.