Стиснутись до крапки. Тільки - очі.
Й ті тоді заплющити. Пробач.
Потяг нехай довше прогуркоче,
Сонце хай закотиться, мов м’яч.

В сутінках хай згаснуть горизонти,
Розпливеться акварельна вись.
Я свій біль заховую під зонтик, -
Прошу, дуже прошу – не дивись!

Не торкайся поглядом, як дротом,
Обійди незнаним, відпусти.
Я сьогодні на питання „Хто ти?”
Ще не знаю, що відповісти.

Він проходить тут караваном
Між лиманом і диким степом.
Над розливами – сонце-рана,
Мов прострелене наскрізь небо.

Проводжаючи день за рогом,
Він єднає із часом простір,
І вечірня печаль до нього
Дуже часто заходить в гості.

Впізнає він її відтінки,
Яким сам роздає імення,
Коли хмари легкі, як пінка
Щойно звареного варення.

Зупинитися б, зняти одяг,
І – у води ці придорожні!
Тільки – знову він впрягся в потяг
І – у котре – йому не можна.

……………………
… А я, живий, прийшов до вас, живі,
Сказати, чим людська доба значима,
Для чого ми, на ноги ставши дві,
Звели це небо синіми очима.
Хай буде все, хай буде все, як є:
І дзвін весни, і паморозь осіння.
Нехай своє зозуля відкує,
Нехай розгубить яблуня насіння.
Нехай відійде тихо чоловік
У ту країну, із якої вийшов, –
Адже устиг він за короткий вік
Із насінини викохати вишню.
… але які там скидки на літа!
У мудрім світі, що дикунство знищив,
Тепер свободи влада золота…
А тільки влада золота найвища.
Лиш де знайти родовища нові?
Шукай, вишукуй, рукава підкочуй.
Цікався вмістом золота в крові,
Як є, викачуй, золотошукачу.
Лиш де твоя білесенька душа?
В пустелі людній голос надриває?..
Та повен ківш, і ллється кров з ковша,
І золота пропасниця триває…


1962
………………………..

#Один#

Ці довгі і красиві назви
З рецептів, карт і записничок
Вичитивував. Здригався сам
Від урочистості моменту
Й надію лоскотно живу
До піднебіння притискав.
Не спав, боявся проковтнути,
Ішов босоніж на балкон,
Мов на всенощну.

Вона ховала в пелені
Зірки, люстерка й коліщатка,
Сливові камінці, ґердани,
Пастельки й мармурові кульки...

Чолом до шибки притулившись
Все на торочці ворожила,
Чи ж ще прийдуть
Єдинороги
зірки
злизати

Ластівка зводить гніздо,
носить з урочища глину.
Дім свій я довго ліпив,
завтра надовго покину.

Ластівки глину беруть
з рову, де нас постріляли.
Наші серця вам на гнізда підуть...
Ночі ще теплі. Роси вже впали.

З неба, землі і води,
з кров'ю, сльозами і потом
ліпим гніздо і вертаєм сюди
наші болючі, забуті сліди,
наші тіла, перемотані дротом.

Скоро холодна зима
Губи зведе німотою...
Смерті на світі нема —
Я повернусь за тобою.

Сторінка закінчилась,
і він перекреслив
останнє слово
в короткій фразі
“я так боюсь смерті!”
Замість нього
він хотів написати...
Та вже не залишилось
місця, —
сторінка закінчилась,
червоно-чорний адмірал
влетів в кімнату...

Очі згубились
в чорному лісі,
Місяць скотився
з небес.
Шурхоти, шерехи,
в листі,
Осінь стомилась,
як пес,
і прилягла...

Свіжозеленою лукою
промінь сонячний
висипав стежечку.

Осяйне немовля
зморшкуватими ніжками
ступає там злісно, упевнено.

Його шати лляні
від кольчуги міцніш
найгустішої.

У очах – блискавиці,
в устах – слова,
гострі, невимовлені.

Стежкою за дитиною
чорна змійка
в’ється улесливо.

На плечах сидять
птиці, метелики,
мушки і коники.

Рученята –
у німби закуті,
беззахисні й кволенькі.

У руках несе
диво-яєчко,
золотом сліпляче.

Та чомусь за дитиною
стежка кров’ю підходить
злотно-багряною.

Моим стихам,
как драгоценным винам,
Настанет свой черед.
Марина Цветаева
1
Не втратила букет вина
Терплячіша з дружин,
Роками закоркована,
Немов у пляшці Джин.
Відбиток винного рядка –
У тисячах дзеркал.
Як брати (аж тремтить рука)
За талію бокал?
Неначе Ви дали мені
У келисі рубін,
Настояний на імені
Дорогоцінних вин.
Все випите до мізера,
До невпізнання рис...
Бокалом пальця врізала,
Аж на душі – поріз.
2
Чи то брага, чи то моря піна?..
Сургучева зламана печать.
Відкоркую амфору Марини,
Кажуть – п’яній море – по коліна,
Тільки б на колінах не стоять.
У бокалі і у мові – красно.
Я смакую виброджений вірш,
Де рядок з’являється невчасно
Тільки зараз і ніколи більш.
Тут ніхто не відає загрози
І зі мною, мабуть, заодно
П’є і п’є ( і не втрачає розум)
Влежане Маринине вино.
Почуття наповнюю по вінця
Смаком грона, сонця і трави...
Від свого до Вашого мізинця
Я така ж гурманка, як і Ви.
3
Заховатися від чужих очей,
В кров підмішувать молоде вино –
У червоному – буде гаряче,
А у білому – дуже холодно.
Серцем живлений кров’яний лафіт*,
Ваша Шедросте, наливайте ще.
Розсургучила, і на тому квит,
Книгосховище – виносховище.
У душі моїй і за межами
З ними – рима я, з ними – пані я...
Незалежні і незалежані –
Вина віршів – моя компанія!
* сорт червоного виноградного вина

Я знов у світах надсвідомих.
Я знов хочу знищити всіх.
Відомих мені й невідомих,
Щоб більше не бачити їх.

Я дам не майбутнє, а мрію.
Фантома залишу в думках.
Я дам лиш безглузду надію
І сам розіб'ю її в прах.

Не вірю я більше у неї,
У мрію, як засіб життя,
У мрію, як клаптик надії...
Віднесу її до сміття.

Мій образ зітреться у часі.
Із сповіді вирвуть рядки.
Лиш слід на м'якому матраці
Залишать бездушні кістки.

Не варто тікати від долі.
Не варто ховати очей.
Різниця "в труні чи на волі"
Не надто відчутна в людей.

Жалю і прощення не треба
І гарних тих слів у листах.
Ви прагнете чистого неба.
Мій дім це палата і страх.

Поміж мілин хатин -
багатоповерхівок рифи,
одлякують серпанок боязкий.
Неквапно, повагом,
неначе ситі грифи,
смакують високості літаки.
Згори в тобі копирсаються
блиском,
мільйони зачудованих зіниць.
І вуха, скуті нанівець,
підхмар`я тиском,
вслухаються в слова,
що ти шепочеш,
лігши горілиць:
"Бувайте!.. Вкраїноньку
пам`ятайте...
Та ж, лебединим пір`ячком,
злітайте і сідайте!
А діточки - хутчіш
додому повертайте..."
...Уклін тобі за все,
Борисполе привітний
мій...

30.09.08

Я простелила бы ковер к Твоим ногам,
чтоб Ты чрез море, реки и долины,
забыв, что льют дожди, метет пурга,
в мой город путь преодолел бы длинный.

И чтоб не сбился с долгого пути,
Дни разделяя на закаты и рассветы,
Я бы могла Тебя по звездам провести,
Меняя климат зимних стран на лето.

К святой иконе пала бы, прося
Глубины обернуть для Тебя мелью…
…дожить бы, пока дух мой не иссяк,
чтоб услыхать...
... шаги Твои за дверью!

Життя, як мить, час то збігає,
Що там, попереду чекає?,...

А вже,
.......... по трохи, зморшкі бачу,
Та очі ну от от, заплачуть,
Серце болить, ясно ж,
............................... не камінь,
Авжеж, старіємо звічайно,

Важко?,
............ от тількі сумувати,
Чи щось, у Бога вимагати,
Дурниці,
............. було б, лиш бажання,
Ти зрозумієш, що кохання,

То є життя,...

На досьомому небі шукаємо спільну долю...
Полинова безлюдність найбільше не
Наболить.
Ненароджені нами за нас може ТАМ відмоляться
І пробачать за вкрадену, але кохану мить...
На розп’ятті сердець
Воскресає велика втрата...
Із віршованих тіл виростає одна душа.
Тільки хочеться вкрити
Терпким благородним матом
Всіх неангелів юних,
Що нас вберегти спішать...

Треба на старість щось лишити,
Щоби жага тривала жити,
І щастя щоб було бажання,
Ну і мабуть, іщє й кохання,

Може і скривдить хтось тебе,
Пробач,
................ бо це, колись мине,
І ми усі, колись минемо,
Радій життю, як лебідь небу,

Радій жіттю,
...................... залиш на старість,
Саме оце, най буде радість.

Стогне місяць на вітрі, неначе гірка повія,
Що за щастя крилате платила уже сповна...
І розхристано пісня на струнах порваних тліє,
А самотність по-дружньому тихо наллє вина.
Хтось рахує до ста на промоклих вчорашніх зорях,
Щоб заснути, загоїтись,
Легше отак, мабуть,
І за тридцять,
Хай срібних,
Продати останнє горе,
Ще не втрачену зовсім, не вбиту до краплі суть.
Зі сльозами змішалась гірка перевтома ночі,
І прокурена совість, за пазухою мовчить.
Ще до ранку не довго –
Чекати ж уже не хочеться...
Догоріла свіча, ніби пісні остання мить...
Це заплакане лезо холодне таке і хтиве,
Кров у жилах гаряча,
Розбавлена з болем кров...
Все так просто, хоч важко,
І навіть ледь-ледь красиво...
Рветься світ із грудей до високих своїх основ.
Ніби програно все, хоча не було ще бою…
Доля, курва ця клята, продалась давно сповна.
І глибока молитва – як сповідь перед собою,
Як останній ковток недопитого вже вина.

Сфотографуй напам’ять нашу пам’ять,
Хоча вона і не фотогенічна.
Моя боїться холоду панічно,
Твоя не може зладити зі спамом.
А ми з тобою поряд на світлинці –
Обоє і приємні, і доладні.
Але серця давно вже поодинці,
Бо пам’ять наша дихає на ладан.
Бо пам’ять наша- безпритульна квітка
Цвіла узимку, влітку замерзала,
На кожнім серці чорно-біла мітка
Лишилась від реліктових азалій.

Потопіть мене в вашій притлумленій ніжності
І рукою пошерхлою виведіть вилиці
На обличчі, де пара очей примружених
Найстараннішої з учениць.

Мов пліткарка салонна, на мить знепритомнію,
Розчинившись у хвилі міазмів ромових,
І, caramba, на ваше коліно джинсове
Я без остраху приземлюсь.

Гойда-гойда-гойдалось сонечко,
Че-че-че-червоніло маково,
Настромилось сонечко
Та й на щогельку,
І застигло сонце,
Одне на всіх…

Потопіть мене в вашій притлумленій ніжності…
Де ви сльози бачили.. в пересмішниці?
Сизий дим пливе, зазира під вії їй..
Дим, сеньйоре, і жодних сліз..

Потопіть мене в вашій притлумленій ніжності
Хоч з місточка рибного, хоч у мильниці..
А не втопите, то й сама втоплюсь,
Mi amor libre,
Mi Habano Blues.

Неправда, що ти не боїшся нічого.
Неправда, що я не боюся втрачати...
Я хочу проміння на моє підвіконня,
Я хочу квіти з живим корінням,
Я хочу білі твої долоні,
Я хочу теплого вітру в легені,
Я хочу світла о третій ночі,
Я хочу тиші, коли писати,
Я хочу на віденській площі кави,
Я хочу ожини край чорного лісу,
Я хочу світу, що поза мною,
І так боюся його минути...

Коли з'являлися рядки
я ще не знав —
щоби вони виросли, треба
з'єднати їх з власною долею.
А коли зрозумів,
було вже пізно:
віршовані рядки
переплелися
з жилами моїми,
крізь тіло й душу
проросли...
Як би й хотів —
не розірвати
те сплетіння...

НАПРИПОЧАТКУ був вогонь
була вода наприпочатку
дощем пропахло полотно
одним червоним вишита сорочка
ти попросила: “Принеси
холодного й п'янкого розмарину”
та де його візьмеш посеред ночі,
наприпочатку смерті і життя,
наприпочатку нашого кохання,
торкаючись устами всіх початків.

Збільшилось самоти,
Збавилось гордості...
Це вже не ти, —
З іншої повісті.

Травень. Гуркоче парад.
Цезій на плитах.
Хто ми? Йдемо куди?
Що нам робити?

В лоні затруєно плід,
Зболеність кроків.
Топче Вкраїну орда
Ядерних блоків.

Села похмуро мовчать.
В'їзд заборонено.
Тільки дерева кричать
Чорними кронами.

Ось і розмові кінець.
Мчить електричка.
3 мокрих байдужих небес
Сіється мжичка.

Легко сміються уста,
Очі зажурені…
Дівчинко моя золота,
Як нас одурено!


ІІ

В глибинах всесвіту занедбана душа
ніяк не знайде вічного притулку.
Свій біль і смуток вже не поспіша
несуть комусь. Шукати порятунку
вже не потрібно їй.
Збулося все…
Життя земне потроху відболіло,
і всі страждання світлом стали.
Ми тут зустрілися і — не впізнали
самих себе, забутих на Землі…

У мене під серцем
Відкрилися дверці
У нове життя.
В осяянім лоні
У Божих долонях
Зростає дитя!

Бабця місить тісто,
кисло-запашне і пружне,
руками ніжними і теплими,
зшерхлими,
згрубілими,
від праці зчорнілими,
з нігтями
темними,
повищерблюваними,
хліб місить.
І дим із печі
по хаті чадно розходиться,
зміями розповзається
і...
вогнем займається?
зголодніло стіни облизує?!
виривається?!!
Ні.
Клубочиться... клекоче... зм’якає... розходиться... розсіюється...

Отака дисперсія
диму душі чадного.

Бо без вогню.
Бо стіни лишаються.

Стіни
завжди
лишаються.

А на них – чадний дим душі
укладається.
Без вогню...

Як незручно правду в вічі,
про свої гріхи почути.
Краще вже в трамваї повнім
на плече сусіду чхнути.
Полетіла слина - витер,
вибачився, та й забули,
Правда ж прямо в вуха лізе,
щоб усі її почули.
Тут виходить нонсенс:
Правда різна повсякчас буває.
Всі гадають - правда,
а дивись - брехнею вслід лягає.
Очорнили сажею брехні,
без того чорні очі.
Той, хто вчора звався друг мені,
наклепи хвацько строчить.
Покотилась голівонька,
із плечей, мов шапка, знята.
Вже в мені для себе кожен,
бачить ката- супостата.
Що тоді робить - відмитись?
Важко; Просто все забути?
Легше совісті лишитись,
та й собі на когось чхнути...
...Правду крутять, як ту дзигу,
Не встигає повертати,
на всі боки, наче циган,
через вогнище скакати.
Але завжди він не може,
без проблем перелітати.
Хоч коли, та й каже кожен:
Караул! Спеклися п`яти!..

зима 2001р.

У кожного в житті своя дорога:
Хто до диявола прямує, хто – до Бога…
А я? Душею – ангел Божий,
На грішника лиш зовні схожий.
«Лиш зовні»? – Цю лукаву фразу
Цей грішник і втулив відразу!

*
Прибило вітром
З поневірянь додому.
Очам не вірю.

На берег вийшла
У білій сукні мила.
Земне вітрило.

У мушлі бухти море
Колише славу
Причалив я надовго
В душевну гавань.

Переклад відомого християнського гімну

Яку Ти втішну новину
Мені, мій Боже, дав,
Щоб я, пропащий і сліпий
Віднині зрячим став.

Ти серце зболене зігрів
І всі жахіття змів.
Мені до віку не забуть
Ту мить, як я прозрів!

Крізь бурі, пастки і шторми
Нам довелось пройти -
До дому рідного в кінці
Нас допровадиш Ти.

Лише добро і благодать
Від Господа мені,
Моя надія тільки в Нім
Довіку, по всі дні.

Забракне десять тисяч літ
Щоб славить раз у раз
Отця, і Духа, і Христа
Що нас від смерті спас.

Яку Ти втішну новину
Мені, мій Боже, дав,
Щоб я, пропащий і сліпий
Віднині зрячим став.
2009

Життя учило накида́ти нуль на масу,
годити Промислу, засвідчувати фразу,
кохати ту, що не одразу, та давала,
будити кавою у грудях калата́ла,
триматись далі од учених ідіотів,
остерігатися бездомних патріотів,
вважати власними і не свої помилки,
цінити смак, а не заповнення тарілки,
цінити все, що звично не займає очі,
душеположення у Львові, а не в Сочі,
колись дароване для приживання тіло,
доки воно за днями вслід не відбіліло.

І ти не перший, у котрого все забрали,
крім усвідомлення - що ось вони, причали,
і ти є ти, і грубі справи особисті
з тобою знову, і зійшлись в одному місці
усі нікчемності і все найважливіше,
ким був учора ти, і ким ти був раніше,
і ти не жив іще, як слід, а справ багато,
і пам’ять знає та мовчить, мовчить затято,
що у безмірності зупиненої миті
твої діла - такі чужі - душі відкриті,
вона і судить - строго, але не безжально,
бо як іще навіки йти, як не скандально.


2009

*
Не задобряйте копійками Харона,
Мій перевізник
спить солодким сном в кущах.

Я смерті не боюсь і не боявсь ніколи –
Я народивсь і вмру, як піднебесний птах.

*
Весняний грім
уранці розбудив.
Заколисане серце.

Рань вереснева. Яблук щічки свіжі.
Забутий сад край неба і села.
Росте на кронах молодильна їжа,
Щоб я в собі здитиніти могла.
Собі я дозволяю самочинство
І залишаю крихітні сліди.
Я не впадаю – падаю в дитинство,
Бо кроками земними не дійти.
Ношу дитяче вранішнє одіння,
Уявою пошите нашвидку...
Не подолати яблучне тяжіння,
Коли зоря цілує у шоку.

Найвище щастя
Бути самим собою,
Не грати ролі нічиї.
Не одягати масок
В повсякденному житті.
Та хіба це можливо?
Я відповім, що ні.
Хіба якщоб ми жили
Серед папуасів
Чи на якомусь острові.
Тоді б могли.
А так наш світ зараз
Занадто конкретизований.
Він і до мене був
Не раз уже змальований.
Правду кажучи,
Світ ми творимо самі.
Потрібно лиш поглянути
На все з іншої сторони.
05.03.2009

Вона.

Майже три літа підряд я чекаю осінь.
Знов після серпня не вересень – тільки червень.
Спека триклята ніяк не минає досі.
Сонячні промені, наче кільчасті черви,
Теплого неба густу виїдають просинь.

Довгі алеї, що тиждень – дедалі довші.
Вечір. П’янка ефемерність. Відсутність сенсу.
Кожна палата, немов Трафальгарська площа,
В центрі якої стовбичить зі шприцом Нельсон.
У кабінет терапії – немов на прощу.


P.S.
Досі живу і кімната м’яким оббита.
Файно годують... пігулки в обидві жмені.
Флегма кубами повільно тече у вені.
Нині принесли червоні розкішні квіти.
Кляті троянди. Виною - кільчасте літо...

Він.

М’яко і тепло. Вбираюсь в новенькі крила.
Добрий Господь передав тобі в спеку зливу.
Гарні новини – звільняється місце зліва.
Будь мені янголом. Дуже чекаю, мила.

Хто вона?
А…
Аспірантка твоїх колишніх втрат?
Дивна дівчинка з очима ботанічного саду...
Блакитна Кішка

А сьогодні настільки земна:
розпашіла, вразлива, дитяча,
неслухняне волосся, неначе
ця весна.

Споглядаю: це Ти чи не Ти?
Усміхаюсь, дивлюся у небо –
вибір зроблено: йди, коли треба…
Вже іди!

Ми іще перетнемось не раз.
Чи й тоді відвертатимеш погляд
і чекатимеш ліпшої долі?
Всьому час.

Я так тебе люблю -
Жадана ти моя красуне,
Як синє небо-очі голубі,твої,
А губки -полуниці сочні,стиглі.
Волосся,як стрімка вода і водограй,
Що на плечах твоїх,пливуть...
А ніжки,як дві стрункі тополі,
В такт вітру,витанцьовують,
Замислюваті па.
О, ти божественна краса,
Що Богом так мені дана,
І серце мліє та летить,
Від щастя тіло все тремтить,
І я пливу у небесах,
Зігрітий промінцем кохання,
Я тану,тану в почуттях,
До тебе, моя любов,
Моє кохання.

Пусти мене у ліс збирать суниці.
Я цілу вічність не була з собою!
Щоби трава торкалася спідниці,
Щоби легені напилися хвої.

Пусти мене саму у різнотрав’я,
Де звіробій духмяніший, ніж м’ята,
Туди, де ще ніколи не була я –
Пусти мене уголос поридати.

Я заблукати не боюся навіть,
Хоч ліс углиб – без натяку на стежку,
І, може, десь залишити сережку,
Отам, де щезник нероздільно править.

Щоб кошика було мені замало,
Бо сліз - що ягід, вилитих у плоті.
І ти знайдеш в рожевому компоті
Печаль зірок, яку я назбирала.

Так, так, зірок, далеких, білолицих,
Заплетених у віщі криптограми,
Вони щоночі кожної суниці
Торкаються гарячими вустами.

Пусти мене! Повіриш - не згадаю,
В якім півтоні відбриніла тиша.
Бо там, де я опівночі буваю –
Зима найдовша і найхолодніша...

Творити тишу важче, ніж слова.
Творити тишу на усіх началах.
Аби почути, як зросла трава
У час, коли душа твоя мовчала.

Творити тишу міцністю з базальт,
Коли усе зрива на децибели...
Так ніжна квітка дужає асфальт,
Аби росу зібрати в білий келих.

В гості мене запросила.
Поїла приворотзіллям.
У нервах, казала, сила,
Не в сухожиллях.

Я був серйозний, мов космос,
Мов пес – бездомний.
Заснули ми десь о восьмій…
Мов у Содомі.

Закритий твій телевізор
Картиною Рафаеля.
То ж я забув про суспільні кризи,
Небесні закрила стеля.

У вільнім своїм падінні
Торкнулись ми кайнозою.
Калинові наші тіні –
Немов пішли за водою
До білих вогнів, до вітру,
Що спить зі сльози обличчям,
Яке я із неба витру
Усміхом чоловічим.

На відстані пісні біль ще.
Зорі стогнали синьо.

Кого тепер ждатимеш більше:
Мене чи сина?..

Ця весна - для тебе.
І перший подих неба,
І перші погляди ночей -
Усе твоє.
Дотики яблуневих пелюсток
до твого чола,
І сонних ранків тих
легку імлу,
той ніжний щем в душі,
усю ту радість,
ніжність,
просторість необмежених затиш -
усе тобі дарую.
І неба сьомого
та п"янка безмежність
хай дасть тобі крила
і неповторну легкість.

Для тебе ця весна,
ці яблуневоцвітні подихи ночей.
А істина проста -
У погляді твоїх очей.

У дерижаблі з лотосів шукати
Усім годинникам у пригоршнях піску,
Всаджати сніжки на санчата,
Між Правою та Нявою в кутку
Та цьому місту вже й весна не личить
В наплечнику із Зоряними Псами,
Де і дерева безпритульні
Танцюють, жебракуючи за нами...

від дощу
твоя душа
така прозора
кришталево-чиста
осяйна
в ній небо
сонце
мерехтливі зорі
в ній казка-правда
світу таїна
мрій буйноквіття
мовчазне чекання
любов
надія
музика
життя
весна і літо
і тремке вагання
дзвінкий світанок
снів серцебиття
п’янка безмежність
спокій
легкість
пісня
могутність крил
і неповторність злив
гра кольорів
наївність
необмеженість
і безтурботний дощ
що все відкрив
від дощу
твоя душа прозора
ти ідеш
дорога як ріка
і злітає усмішка
впокорено
і хапає вітер за рукав
розумієш
щастя ходить поблизу
лиш прийняти
вибрати його
вибір за тобою
сотні образів
теплий дощ
торкається долонь

Треба якось цю кляту зиму перезимувати.
Уявити, що це не сніг, а цукрова вата
Порції зо дві тої вати з'їсти
Захворіти і під ковдру на місяць залізти.
А під нею тепло, як в норі ведмедя
Можна довго спати і уявляти що ти перша леді
Особливо коли вип'єш чудо-мікстуру
Можна уявити себе тибетським гуру
Хтось до тебе прийде, принесе мандарини
Може Миколай, може Буратіно
Спи спокійно. Ти доречі відстежив,
Скільки зекономив на теплій одежі?
Прийде лікар - покашляй йому на сорочку
Хай напише тобі ше на місяць відстрочку
І чистий спокій. Ти і твоя нора.
Дивись не проспи тільки, коли прийде весна :)

Було йому тяжко,
Було йому темно,
Здавалося – марно,
Здавалось – даремно.

І в темряві болю
Він вигадав світло,
Він вигадав долю,
Ранково розквітлу.

Він вирішив – досить
Чорніти, боліти
І в холоді смутку
Він вигадав літо.

Кому це все треба –
Тривоги, розлуки?
Він вигадав небо,
Квітуючі луки.

Намріяв незвичне
В самотній безодні,
Не думав, що мрію
Зустріне сьогодні...

Буває нерідко,
Що стомишся жити –
То вигадай квітку,
То вигадай літо.

Відлетіли лелеки у вирій
І забрали з собою любов
Кривлю губи в усмішці нещирій,
Не побачу тебе більше знов...

Відлетіли лелеки у вирій
І з очей капа тиха сльоза
Пригадаю твій запах волосся,
Почуття - мов травнева гроза

За вікном вже грудневі морози
Я на шклі пишу твоє ім"я
Не приносиш мені більше рози
Чи забути тебе зможу я?

Тішать око весняні струмочки,
Лише серце дзвенить як струна
Не гуляти нам більше за ручку...
Ти щасливий, я ж знову одна

Літнє сонце промінням ласкає
Не палає вже болем душа
На дзвінки твої інша чекає,
Я ж сказала нарешті "прощай"

Відлітають лелеки у вирій
Проводжаю їх в дальнюю путь
Посміхаюсь нарешті я щиро:
З ними з серця сніги теж зійдуть.

*
Потічки
голублять вагітне каміння
ніжним шелестом –
і розбурхують цноту
ранку.

*
Так тихо очерет
говорить з нами.
Ми не лукавим.

Ця весняна прострація
й гору зведе з горою...
Зайняті всі вакансії —
буду тобі сестрою.

Візьмеш мене до моря, чи
в гори, на Дємєрджі свою.
Йтиму я майже поряд, між
другом сім’ї та жінкою.

Будеш про греків правити,
мов би не чула зроду...
І, щоб навчити плавати,
скинеш з гори у воду

***
------------------------------------------
Для посилення ефекту в творі
використані «інверсні» рими,
наприклад сТОгін - пОТім, і т.п.
------------------------------------------

***
В домовині…
(Чорний вірш)

***

А чи пам’ятаєш ти,
Що прийде час
Твого останнього
Дихання,

Котрий всмокче
Стогін тяжкий,
А потім виплюне,
Хриплячи,

Ковток гіркої
Крові
Рокової миті,

Тієї страшної
Хвилини болі,
Коли вже кепсько
Дихати й судомить,

Пекельно тягне
В’язи,
Й кістки ломить,
Язик німіє
Та зникає мова,

Коли поволі
Відтинаються кінцівки,
Та мозок ціпеніє,
З жаху,

А тіло,
Безпорадне,
Поступово охолоне…

О лихо!
- Помер схоже! -
Заскиглив голос,
Близько,
Поряд ложе;

А що робить?
Сказати вже
Не в змозі,
Що відчуваєш ще,

Лишень
Лежиш,
Вмираєш.

Свідомість ще
Жевріє, дивно,
А кляте тіло - вмерло,
Трясеться в катафалку,

Щоб гнити,
В домовині,
Напевне.


- Невже я вмер? -
Питаєш.

- Як це можливо,
Щоб бачити довкола
Та відчувати одночасно
Мертве тіло, разом?

Чому всі люди, ці,
Ридають, скиглять,
Даремно побиваються,
Коли я поряд, близько -
Я існую також?

Але ж вони не бачать…
Тільки плачуть,
Ніяк не відчувають
Дотик мій, прозорий…

Роботу копачі – зробили:
Ось вона – глибока яма,
Як підсумок та результат
Конкретний, мого життя,
Матеріального й тяжкого…

Чогось було тоді
Так турбуватись,
За тлінне тіло,
За його відчуття?

Невже тепер
Не маю я нічого,
Того, що здобував я
Працею своєю довго,
Щоб краще жити,
Добре, у достатку?

Так, маю дещо:
Добру домовину !
Дубову, дорогеньку
Й славну – це родичі
Потурбувались, вдячні,

А що ж – їм добрий
Спадок буде,
От тільки жаль,
Вони мене не бачать,

Турбуються лишень
Про те, щоб бідне тіло,
Скоріше кинути під землю,
Та найглибше, й поділити
Майно небіжчика найкраще.

Оце так доля в тіла –
В темряві, без світла,
В домовині гнити!

І дивно, й страшно – бо надвоє
Свідомість розділилася частини:
Одна над тілом - чує, та все бачить,
А інша, що матеріальна – ніби плаче,

Страдає тіло мовчки,
Відчуває нерухоме,
Але не так, як у житті
Звичайно, а інакше:

Ледве – ледве:
Оціпеніле, охололе,
Дерев’яне - немов
в’язниця темна;

Така собі труна
В труні незвична,

Це відчуває
Клітин розум,
А не мозок,

Бо кожна кліточка
Повинна зберігати
Свідомість коду –
Генетичного та
Коду форми також,

Тому, поки ця
Форма не зотліла,
Свідомість тіла
Стан свій
Відчуває й досі.

Ось піп прийшов,
Понурий, тужний,
Співає молитви,
З розп’яттям
Ходе, сумовито,

І родичі всі
Плачуть,
Й як один -
Хустинками вологими
Втирають дрібні сльози,
Колючий вітер віє жалісно
Й болюче…

Та час спливає -
Вичерпалась туга,
Що журно капала
З очей, стоячих
Біля гробу,

І піп вже
Закінчив молитись;
Мовчки
Тривають цвяхи
Копачі,
А інші тягнуть
Кришку
К домовині ближче.

То може це мені
Все сниться?
Авжеж? -
З надією питаєш
Простір хибкий…

Аж ні!
Свідомість
Затьмарилась,
Зчорніло все
Довкола,

Здригнулась
Домовина рипом
Низьким,

Тяжкая кришка
Впала на обличчя
Грюкнув,

І стукіт лине,
Й міцно втинаються
Цвяхи
У свіжі дошки,

Трясеться гроб,
Коли їх забивають,
Та мрець трясеться
Також.

Коли ж затих
Моторний гуркіт
Звуків,
Вбиваючих
Дебелих цвяхів,

Гойдаючись,
В забитій домовині,
Відчув, як в яму
Опускають тіло,
В останню путь саме,
Бо що воно ще може?
Для чого ще придатне?

І жах охоплює
Свідомість тіла,
В міцній труні,
Холодній, тісній,

Нервова оболонка
Клітин цілих -
Останні імпульси
Проводить слабко,

Тому живцем
Тебе похоронили,
Майже,

Не дали
Відлежаться тілу –
Швидко поховали!

А треба було
Зачекати лишень,
Хоч тиждень…

Та даремно!
Найшвидше краще
Родичам
Мерця здихатись,

Цураються його
Бо він вже помер,
Звісно,

Тепер, бач, з нього
Толку ніякого,
Тільки тягар
Печальний їм
Зостався.

А ти лежиш -
Все більше
Ціпенієш,

Втрачаєш,
поступово,
Життєву силу -
Її слабкі остатки,

Втрачаєш,
Розкладаючись,
Свідомості малі
Шматочки…

Не відав ти,
Що страшно
Помирати,

Та думав «здохну»,
Потім поховають,
Але не мене –
Бо мене вже не буде,
А тільки бруд тілесний,
Оцей непотріб блідий…

Аж, ні!

Доба за добою
Минає,
Пліснява вогка
Покриває в домовині
Очі мертві,

Дощі пройшли –
І кришка промокає,
Та капає в обличчя
Підземная волога,
Й бридкими плямами
Вкриває поступово тіло,

Що гнити починає,
З провалених очей
Й липких кінцівок,

А черви трупні –
Вже чекають,
Поживну суміш
Костомах та м’яса,

І особливо прагнуть,
Залізти жерти
Мозок напівгнилий,
Та в черево, де кишки…

***
19.03.09.

Дощ, не дощ, та й не сніг здається,
а тут все раптом у сонце обернеться...
Ось так і у житті: то дощ, то сніг,
і хоч би промінь сонця допоміг!
Крапля за краплею, дощ починається,
від нас біжить, куди - незізнається...
Сніжинка кружляє і вже на Землі розтає,
свою прохолоду їй віддає...
То знову сонце з-за хмар посміхнеться,
і та посмішка у кожному з нас відіб"ється...
Ось так і у житті: то падаємо, то знову вгору летимо,
і здається ж не спіши, а ми жити - спішимо...
Дощ, не дощ, та й не сніг здається...
а то знову із-за хмар сонце посміхнеться...
А у нашому житті: то смуга чорна, то смуга біла,
але все не так, як ти хотіла....