Я крикну, ковтаючи вітер вологий губами,
Залишу думки у колодязі вічних світів:
Здається, закрилася брама небесна над нами –
Але ж я хотіла, щоб цього і сам ти хотів…

В червоне фарбую вчорашнє сумне моє чорне,
Вбиваю останній гвіздок у щасливу труну…
А смуток холодний до себе так лагідно горне,
Впиваючись кігтями в сиву від зойку луну…

Все сказане мною – то сповідь душі перед смертю,
Слова з ешафоту, благання до Твого Петра…
Так дай же притулок моєму тендітному серцю,
Розбитому вщент ніжним співом людського «добра»!..

Я відчуваю потяги до прози:
Слова втрачають свій реальний сенс.
То як твій настрій, метеопрогнози?..
Все добре? Значить, побороли стрес... :)

У мене все, як завжди, пречудово:
Інет і кава - звичний мій процес.
Сумую? Ні! Та що ти... все так "кльово"...
Чому ж тоді писала смс?..

Мммм... зводить мозок від думок...
I need your help/ I need you so...
Не допоможе "русский рок",
Не вилікує тіло soul...

Суворі шпальта web-сторінок
З'їдають кожен біт душі:
Я - майже стертий фотознімок,
Я - голос відчаю в тиші...

Дефрагментація стосунків -
Вже не шекспірівський сонет -
Потік безглуздих смайл-цілунків:
Невже життя - це Internet?!

Ти вкрав мої сни, закарбовані в мріях,
Ти висушив сльози, забуті в піснях…
І навіть пекельний той попіл на віях,
Що жив раннім птахом в туманних гаях.

Ти зник…Не залишив свій подих на скроні…
Розбив мою долю, надію, мій шлях!
Ти навіть не думав, що десь на осонні
Колись було тепло у весняних днях…

Ти просто пішов, загубився в світанні…
Злякався безглуздо-сумної пітьми.
А я йшла назустріч їй, ніби востаннє,
Шукала кохання твоє між людьми!

Чому я могла? І чому не забула?
Чому була здатна продовжити бій?..
Я просто, мабуть, ще тоді не збагнула,
Що ти – то не ти… і що мій – то не мій!

Тихий, лагідний шепіт зелених тополь,
Ти і я в одинокому місті...
Я устами торкатимусь теплих долонь -
А у відповідь - тиша імлиста.

Шепіт, лагідний шепіт зелених тополь -
Краще, ніж одиноке мовчання...
Тиша в місті, безлюдне мереживо доль,
Безнадія і смуток чекання.

А я чую той шепіт підступних тополь:
Про кохання, про ніжність, про тебе...
Загубитись в очах, потонути дозволь!
І не знаю - для чого?.. Так треба...

Ніжний, лагідний шепіт веселих тополь...
Ти розтанув... пішов... розчинився...
Я одна серед міста, лиш шепіт отой -
Гірка згадка, навколо лишився...

Білим цвіте каштан.
Дощі своє скажуть.
Так гарно! Плаче душа:
жити страшно…

< >

"Пошли со мной без трепета и страха
забывшего в гортани вкус цветка
там горек куст медоточащий прахом
там сладко спит остекленев река -

"Свое дождя остановив крововращенье,
там плод произрастает с пустоты,
в разрыв зрачка и золотится тленьем,
и земляничным вкусом черноты."

"Отмкни же рот, принадлежащий эху,
как богомолу - прерванный полет,
как горсть воды - освобожденье пеплу,
как озеро, что в нем утонешь ты."

"Там та вода, что рушит жернов чисел,
там алый мак артерий родника, -
там двум ладоням - двум раскрытым крыльям -
поющие пустоты тростника."

"Там есть дары - из молока и тлена
падучих звезд - что как пчелиный рой
из черных ульев вылетают неба,
как голоса пришедших за тобой."

"Пошли со мной, там музыка кровится,
ветвящийся игрой огня росток,
сознанья воздух в пустоте горчичной,
дыханье флейты обретающая кость."



----
апрель '09

Сірий ірис дороги.
Кладок тонкі шоколадки
Через калюжні оладки –
У хмар відбулися пологи.
Ніжно-солодке село це
Світанком вершково-сирним,
Днем – соковитим гронцем,
Заходом бежо-зефірним,
Ніччю – кохання сонцем

Знімай мене незмінно у ч.б.
Бо колір – це розмиті акварелі.
У них так важко віднайти себе.
Так само як і втриматись на стелі.

Знімай мене, допоки я така:
Усміхнена й руда, аж сліпить очі.
Нерівний фон і флойдівський плакат.
Знімай мене допоки я ще хочу…

І падає на ліжко звук і тінь.
І позувати, знаєш, трохи лінь.
Ці ракурси і пози… Поза грою.

Знімай мене, допоки я така…
І тисне кнопку впевнена рука.
Прошу, запам’ятай мене такою.

Летять із вирію веснянки
Із ластовинням на щоках.
Весна розвішує фіранки
Рясного цвіту у садках.
Вже й грозовиці скоромовки
У Перуна злітають з уст.
В калюж розкидані ночовки
Макає дзьоба чорногуз.
Кора із запахом кориці
Закутує дерев тіла,
Що в паранджах ховають лиця
У дні весняного free love.

Відпусти...а я плистиму тихо
Течією минулого літа
До безодні, а може, до світла,
До щастя, а може й до лиха...
Відпусти, хай не коле твій погляд,
Не пече мені ранами спину.
Тим мене перетворюєш в глину
Наче ліпиш...не треба...на волю!!!
Відпусти...і не клич за собою
У далекий захмарений ірій,
Де лежать погвалтовані мрії,
Оповиті тією ж зимою,
Що й у світі, де сірість панує,
Там мене вже ніхто не зустріне,
Бо з води перетворюсь на іней
Але, знай, я існую...існую...
Лиш тому не живу, що не вмію,
Зупинилося дихання...кома...
Зціпеніння...душа невагома
Вислизає за двері...не смію
Бути глиною...щоб не розмитись
На рідку, недолугу масу.
Не ліпи з мене...катма часу...
Бо одна лиш сльоза може вбити...
Відпусти...а я плистиму тихо
Течією минулого літа.
Мене вже немає для світу...
Ти забудь мене...просто дихай...

*
Палають в полі бур'яни весною.
Кого б знайти,
щоб душу підпалив.
Вона також
нікому не потрібна.

Затягує любов,
Як трясовина.
Ніхто не хоче й пальцем ворухнуть.
Хоч бачать всі,
Що від кохання гину.

У нее был пронзительный взгляд, я бы не сказал, что красивый,
а что в нем притаилось - ни хрена не разберешь,
у нее были феньки из бисера, бусы, хайратник и ксивник,
джинсы Lee, перешитые в клеш.
В ее сумочке, как домовой, обитал Генри Миллер,
а в кармане жила дыра под названием Мышь
(или наоборот), и обычно о ней говорили,
что она любит секс, Portishead, вино и гашиш.
Мы с ней были знакомы не долго: всего лишь полгода.
Я кивнул ей в ответ на: "Я у тебя поживу?".
Я вставал по утрам, собирался и шел на работу,
возвращался, мы трахались, а после - курили траву.
И все было вполне..., я бы даже сказал очень мило,
но однажды она растворилась, оставив не запертой дверь,
за журнальным столом сидел недочитанный Миллер,
на полях его шляпы записка:
«спасибо тебе»…

Дощ пеленою двору.
Падають долі долу.
Крихітки голубам,
Долям окраєць там.
Вікон бурштин розм’як.
Я задивилась, як
Сходить у двір порожній
Ринвовий подорожній.

Чужа... Забута і залишена,
Мов непотрібна річ у скрині на горищі.
Покрита сном і тишею,
І спокоєм нестерпним і зловіщим.



Чужа... Далека і покарана
Байдужістю німих, сліпих, прозорих літер.
Мов сірістю забарвлена...
А поруч тихо чути, як співає вітер.


Але не в радість зовсім,
Бо вітер теж різкий, холодний і колючий.
А особливо в осінь,
Коли періщить дощ. І самота болюча.



Чужа...чужа... Яке жахливе слово!!
Мов постріл у невинну жертву.
Але дарма, якщо і випадково, -
Запізно... Бо душа вже мертва...

Розпивання земних скорбот
Зворохобилися натовпи розгойданих ляльок
Там – там – там
Бачиш, глибшають порізи на пальчиках дівчинки
І веселки перетікають у мене мокрим диханням міста у трамваї
На сорочці неба лишається юна кров, як пісня
Нас згублено в зимному будинку із радянськими гаслами
Хтось тут мертвий
Вікна вичавлює чорна музика галасу
День у підряснику піє
Як завше про те, що хтось пішов до Бога
І затихає
Там – там - там

Після півночі десь ти приходиш в кав’ярню,
Де читають щось на зразок життєвих прелюдій,
Ти така ж таємнича, але страшенно гарна,
Батьківщина ляга на твої комсомольські груди.
В цій місцині не так, в ній давно не співають нічого,
Тут впиваються ліками, або дешевим спиртом,
Тільки ж дівчинко, звідки твоя дорога?
Ти усю цю погань сьогодні навчила жити.
Після півночі десь приходиш змерзла і тиха,
Перев’язані рани, в пакеті осінній день,
Може я тобі дам своє проспиртоване дихання,
Але ти як і завше до дому ідеш вмирати.

Хіба нам п’ятдесят, Світлано?
Не вірю я календарю!
Ти - дівчинка моя кохана,
Мій світ, який боготворю.

Бо ти - усе тепер для мене:
Дружина, Доня і Сестра,
Весна блакитна і буремна,
Джерельце ніжності й добра!

Срібноросяно в душі
о веснянім дощичку,
заполощеться дощем
на озерці дощечка.
Серце знов застугонить,
заспіва мажорами,
перемелить біль на биль
каменями-жорнами.
Закульбабиться земля
для розмов, для пустощів,
чорно-білий світ за мить
зеленцем розлущиться.
Не скоси, бува, роси,
де вона посіяна,
розгодиниться з небес
голубінь омріяна
І зрони мені любов
посмішкою в погляді –
тихосонячно в очах
і тепер – не холодно.

Чистий листок паперу
Скоро заповнять букви,
Навстіж відчинені двері
Раптом зачинять руки.

Букви зіллються в слово,
Зовсім ніким не ждане,
Створене випадково,
Сказане дуже рано.

Слову тому не повірять,
Витерти схочуть, та пізно.
Слово стане повір’ям,
З розпачем зовсім різне.

Слово захоче правди,
Тільки, давно затерте,
В тіні гіркої зради
Мусить воно померти.

Слово замінять сльози,
Зронені теж раптово,
Ніби відбиток прози
На похованні слова.

Тільки листок паперу
Знову заповнять букви
Й навстіж відчинені двері
Вже не зачинять руки.

Стоворене із любові,
Знищити неможливо,
Можна не вірити слову
Перечекати, мов зливу.

Можна його топтати,
Нівечити, забути,
Тільки воно й розп’яте,
Знов оживляє груди.

Чистий листок паперу
Вже заповняють букви.
Не зачиняйте двері.
Не забирайте руки...

Він писав на серветках: «Анна»,
бо коротше було, ніж «кохана»,

до готелю ішов о шостій
і одягнений лягав у постіль,

і краватку – червону з чорним –
рвав, як зуб безнадійний,– з коренем

та чекав, що зламає грати
повнолиций мовчун Місяць-братик,

відтіняла смак вакханалій
лиш незаймана свіжість конвалій,

ніч ховала сліди секвенцій
найцинічнішої з індульгенцій…

а ранком він знову старанно
на серветках виписував: «Анна».

І ти,
як усі,
називаєш мене
Білосніжкою.

І ти
не хочеш бачити
мерзлого ґрунту
під моїми сніговіями.

І ти,
як усі,
перетворюєш ці сніги
у кірку ледову.

І ти
не знаєш,
що крізь снігові заметілі
на тебе з довірою дивляться
сині очі пролісків.

І ти,
як усі,
називаєш мене
Білосніжкою.

І ти
не хочеш бачити
мерзлого ґрунту
під моїми сніговіями.

І ти,
як усі,
перетворюєш ці сніги
у кірку ледову.

І ти
не знаєш,
що крізь снігові заметілі
на тебе з довірою дивляться
сині очі пролісків.

Клубок гадюк
непримиренних, сикучих, знавіснілих,
котиться небом.
Люди дивляться,
думають: сонце!..

На перехресті доріг трьох –
випростана дівоча постать.
Вона –
стріла,
напнута кимось невидимим
на тятиві рук,
прикутих
до тверді небесної,
яку мусить пробити собою,
щоб жити.

все ще пишу вірші,
хоча тобі вони - чужі..
але ж рими римуються!
кров все ще хвилюється!
коли місяць засвітиться,
слова й папір злиються.
поки не виблюю всі ритми,
не бачить спокою,ні крихти.

* *


Мудрості трішечки перед спасінням
Дай мені, Боже.
Краплю добра у мій келих терпіння,
Поки порожній.
Чутку лиху від синів відведи –
Плями на сонці.
Дай мені, Боже, живої води.
Ще не на денці?
Милому – щастя,
немилому–рай.
І ще до цього–
Мамі здоров’я і спокою дай.
Більше нічого.
Мудрості трішечки перед спасінням
Дай мені, Боже,
Краплю добра у мій келих
терпіння,
Доки порожній.

На конкурс композиторів до гаю
Прибув „музичний геній” із Огайо –
Відомий композитор і митець,
Професор, академік – Горобець.

Його пісні у жанрі „чік-чірік”
Стають „хітами” всюди кожний рік
І внаслідок цих „музо-епідемій”
Він – дійсний член музичних академій
Та голова всіх конкурсних комісій,
Журі престижних і культурних місій...

У гаї тім знаходився і я,
Коли там „розглядали” Солов’я.

-Послухайте, оцей сіренький птах,
Не маючи музичної освіти,
Прислав на конкурс нам свою сюїту!
-Ганьба йому!
-У нього „з’їхав дах”! –
Кричали дипломовані ворони,
Сороки і амбітні горобці –
Відомі в шоу-бізнесі митці....

А чи потрібна Солов’ю „корона”
І визнання від пана Горобця,
Якщо талант – це вищий дар Творця?
Творіть! Не заздріть! Справжньому радійте!
Талант – шануйте... Даром – володійте...

1 Наївності межа.
Пилок тепла на тілі.
Ніхто не заважав
Іти по лезу хвилі.

Розвітрений дивак
Художник - знаний профі –
Мені намалював
Панянки пінний профіль.

Мов янгол із небес
Вона була красива.
Та я … лише себе
Намалювать просила.

То линула удаль,
То підбігала близько.
Мою струнку печаль
Підсвічували бризки.

Із нею tête-á-tête
Я не була фальшива,
Тому і свій портрет
На березі лишила.

2 Етюди на повітрі –
художництво просте.
Мене ти на палітрі
старанно розітер.
Білилами біліло
обличчя і рука,
А потім все боліло
від кожного мазка.
Умовна і пласка я,
і так несхожа тут.
До тебе не пускає
глухий мольберта кут.
Вже не втікти нікуди
хоч світ не має меж.
По плечі і по груди
ти по малюнку йдеш.
Захоплено радієш
від кожного штриха,
Але моя надія
потроху засиха.
Підмішуєш у фарби
таланти іменні,
А я себе не варта,
стою на полотні.

Ранкова тінь завищила тополю,
В надії зачепитися за баню.
Безвітряно, мов дотики до раю...
Зазорення розтануло в зорі...
Сувієм розгортається крайнеба.
Розхлюпує всі барви на дахи.
Вже засвітило сонні очі вікон.
Помірно тінь збавляє зріст тополі.
І млосно, хоч вмирай,
А хоч – живи.

Ніч серпнева поезії пише,
А тепло хтось на зиму краде...
Крізь серпанок ранкової тиші
Промінь сонця на Лавру впаде.

Спалахнуть куполи гордівливо
І засяють велично хрести.
Мить мине - і вже сонячна злива,
Як цунамі, накриє мости,

Розіллється яскравим бурштином,
І освячені хвилі Дніпра
Понесуть дивовижну хустину
З ниток сонця, води і добра...

Вас вона непомітно торкнеться,
І на довгі, щасливі літа
Радість дива в душі не минеться…
Серпень... Ніч…і луна золота...

Говорите тише -не спугните счастье ,
Пусть оно украдкой в каждый дом войдет .
Постоит тихонько в каждом уголочке ,
К колыбельке счастье с улыбкой подойдет .

Говорите правду - не спугните дружбу ,
Пусть неслышной тенью в вашу жизнь войдет .
И в дороге длинной вам сослужит службу ,
Ведь без дружбы крепкой жизнь украдкой мимо
проскользнет .

Говорите тише - верность не спугните ,
Ведь любовь и верность - все , чем живы мы .
Пусть пройдут столетья ,о любви шепчите ,
Ведь кричать о чувствах люди не должны .

Не спешите взрослеть - юность не спугните .
Эти скоротечные ,безумные года .
Жить ,любить ,бороться вы не торопитесь -
Ведь проходит юность раз и навсегда .

Україно моя ,не соромся сльози -
Бо ж вона принесе надію .
Нене ,тільки прости тих ,
Хто з горя твого порадіє .
Але скоро весна ,оживає майдан -
І розтопить серця українців .
Мову не забувай -
Говори ,говори!
Хай чужих слів не знайдеться .
Прокидайся студент ,робітник ,металург -
Треба стяг підіймать .
Ти ж бо брат мені ,чуєш ? І друг .
Час надію з руїн визволять!
Хай засяє усим ,хто утратив її,
Хай сопілкою грає віднині,
Щоб луна йшла по всій Україні !

Вдарив дзвін - і по всій Україні
Рознеслася жаху новина...
Це подзвін по ненародженій дитині -
Вже двадцять років Прип'яті нема .

Антихристи рахують нагороди,
Та лопнула натягнута струна .
Руді дерева ,в целофані води -
Вже двадцять років При"пяті нема .

Вже двадцять років Прип"яті нема...
Пусті будинки моляться дахами .
Чорнобильська Мадонна, мов німа ,
Наш гріх без слів відмолює сльозами .
2006 р.

Прийшла зима .Життя заснуло.
Заснула з ним і я .
Я не живу, я завмираю ,
Мов квітка польова .
Квітчасте літечко співало ,
І я росла й цвіла ,
Живилась соками земними ,-
Під сонцем підросла.
На світ дивилась ,мов на диво -
Не знала я дурна ,
Що більш такою я не буду :
Мов квітка польова .
А восени я посміхалась
Останнім теплим дням .
Кому потрібная такая -
Ні Богу ,ні людям .
Минула й осінь -
Я зосталась на лишенько одна .
Мов сонця світ ,мов неба просінь ,
Мов квітка польва .
Зима мене уже вбиває -
Ще трохи й згину я .
Але весна вже недалеко -
Рятівниця моя .
Вона мене дощами вмиє -
Повернеться краса .
Я повернуся в світ цей милий ,
Мов квітка польова .

Вечірній поїзд. В купе задуха
І незнайомець мені за друга.

У свято їхав, а я – із нього.
У різні боки – одна дорога.

Чай несолодкий, і їжа прісна.
Читаю вірші йому допізна.

Ще не встигаю спитати: ”Хто ти?”,
А незнайомець у ніч виходить.

Пшеничну сонячність люблю
тюльпанових світанків!
А хміль чіплявся за імлу,
що обплітав альтанку…

Табун забив до молока
імлу. І трави сонні
прокинулись, як до ставка
прибігли дикі коні…

Росу у пуп’янки доїв,
але розхлюпав – Ранок.
не спав – все згадував її…
Уразив спогад рану…

Я зрозумів, що ця юдоль,
як нагорода вища.
Бо докіль в серці є любов,
до Бога стежка ближча.

Читають пошепки молитви
небесних душ поводирі.
В скорботній тиші поле битви -
уже безсилі лікарі.
Щоб відкривали Божі брами
у рай шляхи захисникам,
проходять ангели полями,
схилились тут, схилившись там.
В очах солдат - вологі хмари.
Поліг хоробрий легіон.
Густі гойдає вітер трави,
туманить погляд вічний сон.
Закриють очі янголята
легеньким дотиком руки.
Війна велика, довга, клята,
скупа на почесті й вінки.

Втомились ангели у війнах
спускатись на поля з небес.
А на землі життя постійно
розчавлює смертельний прес.
09.05.2009р.

Зігрій мене теплом своєї посмішки,
І так багатослівно помовчи…
Я закохалась в ніжність твого погляду,
І в душу неосяжної краси…

Что случилось с нами?
Задаю я вопрос.
Мы взаимно любили,
А теперь как бы врозь.

Жизнь поставила точку,
А затем сказу крест.
И любовь превратилась
В одно слово "Нет"!

Раньше были с тобой,
Как один плюс один.
А сейчас, вроде, тоже,
Только я одна й ты один!

Затерялся наш плюс
И больно нам осознать,
Что любовь пролетела
И ее не догнать!

Корда ты рядом, я счастлива
Летаю словно в облоках.
Ты ласкаво меня обнімеш
И скажеш: «Я люблю тебя».

А я взгляну и улыбнусь
И крепенько к тебе прижмусь.
И я скажу тебе в ответ:
«Ждала тебя я много лет»

Пока кохання, пора страждання
Прийшла до мене восени,
Вона нещадно рушить щастя,
яке жило в мені завжди.

Кохання зле, хоч не всі знають,
що прийде час не зрозумінь,
почнуться сваркі, не гаразді,
а далі довгій час страждань.

І ти покинеш, це нещастя,
І спрабуєш побуть сама,
Але це тяжко, аж занадто,
Бо ця любов на все життя.

Шукає чуда в звуках, у світлі,
В старому гаю, на квітчастій болоні.
Мріє з'єднати небо і землю,
Як дві ласкаві долоні.

Іноді багне голубити світ,
Як голівку малого хлопчика,
Радіє на мох боліт,
На ряди придорожніх стовпчиків.

А часом не вірить і в добрість літа,
Тремтить від холодного слова,
І шукає змії укритої
В вінках зірниць вечорових.

І в кінці, як на осінь осельня,
Завивається в листя, що в'яне,
І мріє про інші оселі
І про радощі невгасанні.

1934
(Із збірки "Медобір")

В полум'ї був спервовіку
І в полум'я знову вернуся...
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє.
І там, невідущий, невісний,
Міріадом бездумних частинок
Зустрінуся знову з тобою,
Колись – як і я – живою.
Міріадом бездумних частинок
З розсипаним пилом пилинки земної.
І не повість нам, не скаже ніщо,
Як у часі незглибнім,
У світі заниклім,
Два листки на єдиному дереві,
Ми спахнули колись,
І зчарованим зором уздріли
Цвіт огневий над собою,
І розцвіли в його світлі ласкавім,
І невольники волі його
Так безумно, так трепетно
Поривалися серцем до серця,
Не повість нам, не скаже ніщо.

(З книги "Вересень" (1927)

СТАЛІНІСТИ
Витягли "вождя" із нафталіну,
Обдивились на усі боки,
Втішились - "Живий ще! Не загинув!,
Нині треба "сильної руки".
З нею негаразди всі поборем,
Виб"ємо дурне із голови,
Щоб ОУН-УПА з Голодомором,
Вже ніколи не згадали ви!".
-------------------------
Дяка Богу,що подібні "мрії"
Не здійсняться,- зараз інший час...
Та Москві і далі сниться Київ
І ще буде снитися не раз :-)
2009

ти ідеш по цвітінню акацій
і травневої ночі не чути
теплі руки пожежею гріють удалині

ти ідеш за цвітінням акацій
і відлунюєш ніччю травнево
здобулася на голос пожежа і стала свіча

а вітри упадуть і лише солов’ї невтишимі
білі пальці із темряви линуть і линуть до повні
і цвітіння акацій легенько іде по тобі



Вечір В.Сильвестрова

There's no exit from
Narrow grave I call my room.
I was left alone in sorrow,
There's no day I call tomorrow.
Voice inside my brain
Whispers quietly: "You're insane"

Стали дзвони із передмістя
Солов’ями на кладовищі,
Вівтарем
з пелюстків і листя,
Щоб стороннього бути вище.
А півонії квіт –
не терній –
Оберіг в поворотнім літі,
Пахне спрагою
до повернень
В непостійність буття у світі.
Іще Лета на цвіт не дише,
А захожий уже постарів.
У поділ вікової тиші
Ляжуть радощі та печалі.

Як не натужуюсь – не тужиться.
Як не нагріюся – не горниться.
......................................................

Не голова, а намертво забита стрілка.
Безкомірково заливаю танець уст.
Тріщить обличчя – родоводу гілка,
по тріскотні стечу до понеділка
і всім, хто забажає світла – надіп`юсь.

В емоціях мого дощу овацій мало,
роздріботівся, мов до рук біжить маля.
Як Рим, проґавлений гусьми вандалам,
втрачаю вічне. Серце буцефале
об`їжджене, під ним змія – повзе земля.

Копито вдарило і в золотій підкові
комусь на щастя залишило німоту.
Я відбайдужаю, та нехристово
скоштую м`якоті спокус любові,
ловитиму в словах, на пальцях наготу.

8 Травня 2009