Та, що вмирала за оцей народ,
Йдучи у бій свідомо — українка,
Її Величність, Святість, Вічність — Жінка!
Не спала до зорі задля свобод.

Ота, що народила вас в свій час,
І колихала темними ночами.
Не плакала від горя до нестями,
А рятувала і державу й вас.

Що молотила в клуні до зорі,
Ставала в плуг, косила спіле жито.
Щоби синів не стюрмлено, не вбито,
Давала за спасіння хабарі.

Сивіли коси, зморшками чоло,
А на руках грубішали мозолі.
Ви — билися в світах за кращі долі.
Як тяжко їй підняти вас було!

То Куба вам, а то Афганістан,
Ви — то червоні, то біляво-сині -
Від похоронок їй зігнувся стан…
Собі — зірки й погони — людські свині!

Тепер ви всюди злякані і злі —
То на війну, то скачете у гречку,
Де не жінки — зачумлені овечки —
Вас притискають низько до землі.

Стоять навкруг незорані поля,
А ви, п’янющі, десь попід тинами.
Хіба ж такими бачились синами?!
І стогне з горя мати і земля.

Тому і рвуть, розтягують братки
Село і місто, пам’ять і державу.
Ні совісті, ні честі нині праву,
Бо злодії годуються з руки.

А тим, що українське все святе,
Навік в’язниця чи в Донбасі куля?!
Від влади їм за все велика дуля,
Бо не шанують жінку… Мовчите?!

Бо що для вас, бездушних, ця земля,
Напоєна і кров’ю і сльозами?
За неповагу, нелюбов до Мами —
Майбутнього не вбачите здаля.

Онуки перетворяться в рабів
І холуями стануть їхні діти!..
Стражденну жінку спробуй захистити,
І в хаті буде миру і хлібів!

В сповиточку, люлі доню,
люлі немовлятко.
До матусі очка сонні,
туляться курчатком.

Тиша бродить попід тином,
матінка тихенько
заколисує дитину...
Ой, моя рідненька.

А роки біжать рікою,
стеляться барвінком -
до криниці за водою
ходить сива жінка.

Щебетала соловейком,
сонечком ясніла.
Як було давно це, ненько?
Голубонька біла

сіла на перила долі,
дивиться у вічі.
Запалило горе в домі
поминальні свічі.

Смерть на серці склала руки,
хмара небокраєм.
Діти, правнуки, онуки
матір проводжають.

Горобина гірко плаче
світу не вбачає,
а життя таке терпляче
квітне молочаєм.

Промовляє колискові,
котиться клубочком
і плекає у любові
донечок й синочків!

27.02.2020р.










 
 

Я уявляю струм від доторкання губ,
мурах на блуднім тілі від блудливих пальців.
О скільки, скільки, тих наяд, медових згуб,
що загубилися в тобі, як голка в п'яльцях?

Яке сильце плете метелику павук
мені не скаже правди  польова ромашка.
Упала райським яблучком до теплих рук,
солодший плід не той, який зірвати важко.

Сназі, так легко перетнути - Рубікон,
хоча любов - ревнивиця, не  полігамна.
Розчиниться ілюзії химерний сон,
залишиться у серці - невигойна рана.

Коханий, не шукай заміну словесам,
що ніжно жебонять в моїй душі так само,
як у твоїй - живим струмком. Ти бачиш сам -
один до одного прикуті небесами.

25.02.2020р.

На тижні Масному Всесвіт
Вареники ліпить із сиром....
По кризі йдемо до миру,
Яка вже за тиждень скресне.

Весна наступає дощами,
Зима опирається снігом,
Вода розриває кригу -
Гойдає між берегами...

Над обрієм сірий ангел
Вмиває криваве сонце...
Скажи мені, що лиш сон це!...
Вервечка бентежних марень…

Що кроком піде землею:
Весна чи біда з журбою?
Землі готуватись до бою?
Чи стане чужою ріллею?

Вода розриває кригу,
Змиває таємні запруди...
Чи це Україну розбудить?...
Так!!! Тільки б відмерзла зі снігу....

Свідомість, приспану миром,
Відродить весняний бешкет....
На тижні Масному Всесвіт
Вареники ліпить із сиром...))))

© 02/2020

Незакінчена епістола...
Грім ударив, наче істина,
Час ударив - я не вистояв,
Впав на зорану ріллю.

Поруч побратими-воїни,
Лики вичорнено зорями,
Перешіптуються з мойрами
Про сумний зі смертю шлюб.

А навпроти - небо сонячне,
ПонеслИ до нього поночі,
Крізь рідню мою безпомічну
Та похилені чуби.

Піді мною - поле з мінами,
Кров'ю береги обпінені,
Весни, вимучені зимами,
Мрії світло-голубі.

Думав, як помру - полегшає,
Рай ловити буду вершами,
Юних гурій під одежами...
Помиливсь - і тут дими,

Чути гуркіт, видно сполохи,
Хмари пахнуть болем, порохом.
Та мені до бою з ворогом
Вже не стати із труни.

25.02.2020 р.

Пастельні губи і мазок рум'янцю,
під макіяжем недосип щоденний.
Так пильно не дивися незнайомцю...
в метро на пересічну щемно...темно.

Оскаженілий протяг на зупинках
закутує у шарф людські обличчя.
То не прекрасна леді, просто жінка,
що в'яже вузлики зі слів на спицях.

Саджає за парканом матіолу
і на Великдень випікає  паску,
вивозить на колясці матір кволу
поглянути на сонця Божу ласку.

Годує голубів зацвілим хлібом,
і безпритульних кішок чим прийдеться.
Тамує жар чужий холодним снігом,
і прикладає папороть до серця.

Тримає на горищі домовину
з соснових дощок на старенькій дачі.
Не зазирай у очі темно-сині,
блакитної душі там не побачиш.

24.02.2020р

Зимі давно весінні сняться сни,
А в них маляток в'яже волосінню
Пташина, що із променя-струни
Сяйливі бризки сипле ластовинням.
Мережить сонця променем душа
Розвою і любові серенади
І ллється із небесного ковша
Нове вино з отого винограду,
Що на подвір'ї жарти чув і сміх,
Що вився-слався піснею до зводу...
Завіяв сніг, але не переміг
Життя струміння в річку повноводу.
Зимі вже сниться молоде вино,
Медами пахне, променями грає -
Ранкове сонце б'ється у вікно,
Мов ластів'ятко випурхнуло з раю.

Бургомістр починає нараду з переліку вад.
Він бурмоче про сором – і склянка тремтить у руці.
Промовляє подяку тому,
хто його лікував;
проклинає того,
хто слідкує за ним у приціл.

Новинарня вирує.
Вже місяць не спить головред:
насувається сутінь
(цькування, роздрай і локаут).
А здавалось, він мислив
на кілька ходів наперед
і просив кого треба,
щоб труднощі не виникали.

...На вулкані пожити –
одна із можливих розваг.
Розуміти б, кому продаватимеш
залишки магми.
Відлітають на південь
птахи та зухвалі комахи.
Обіцяють вернутись. Але не раніше Різдва...
(В бургомістрові сни
напросилось багато чого:
тут оголені кралі
й високі духовні пориви.
То з’ясовує, хто його пращур – чи гун, а чи гот;
то, немов простолюдин, прямує до ринку по рибу...).

А рука все тремтить, обіймаючи повний гранчак,
чи звичайна у ньому вода, чи підсилена спиртом.
А того, хто слідкує в приціл, ця дрібниця не спинить:
в боязких і відважних не раз і не двічі влучав.

І спіймають стрільця.
І, напевне, відбудеться суд.
І призначать на вільну посаду
когось молодого.
Та здається, й йому
керувати лишилось недовго,
бо уже і новим виконавцям
завдаток несуть.

Читач від насолоди крекче "Ах!"
(терзало недаремно ніч натхнення).
Он там - пейзаж в рожевих кольорах,
А ось - любов, солодка як варення.

Невже цей мед вподобуєш і ти,
Збираєш поміж строф солодку піну?
Доллю у барви сірий наратив
Та істину вжену ножем у спину.

У світ несправжній поринаєш ти,
Ерзац життя, чуттів ефемериди.
Твій син утік із фронту, дезертир,
А чоловік лигає оковиту.

Не розвернути яв цю навпаки,
А час іде, в ніщо спливають миті.
Безцільно цвиндриш золоті роки
Відпущені на те, аби творити.

Я сам такий - титан з тупим мечем,
Ховаюся за спинами героїв.
Гурт зрадників набився у ковчег -
За ворогом пустельне поле бою.

Одвіку у ціні м'яка олжа,
На правді - в квіточках пістряве дрантя.
Та мій талант-нездара забажав
Будити Словом демона прокляття.

24.02.2020 р.

А вечір тихо морщив лоба,
В ріденьких складочках між хмар.
Зими розвіялась подоба
Мов сивий чаклував мольфар.

Так не хотілося морозу
І ожеледиці в льодах…
Лише з трояндою – мімозу
Й тепла – в закоханих очах.

Так не хотілось бачить кригу
І посковзнутися на ній…
Лиш мріялось про дрібку снігу
В температурі плюсовій…

І так бажалось в умліванні,
В обіймах ніжності її
Вдихати пахощі весняні
І чути дзюркіт ручаїв.

Щоб став такий медитативний
І заспокійливий цей звук…
Й перетворив на перли – іній,
Коханій їх поклав до рук.

О почаклуй мені, мольфаре,
І поведи у віщі сни…
Даруй божествені ці чари
І царство вічної весни.

23 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2020)

Видихів наших атоми, наче птахи в повітрі.
і перед ними далечі - вільні, пастельні, світлі.
Що їм тепер легені, крові гарячі ріки,
жили, сердець пориви, мудро-важкі повіки?

Видихів наших виливи хмарам подібні, хвилі,
човникам під вітрилами, що не плисти не в силі,
висльоті втоми, суму, перехлину ілюзій,
згадкам, які в розгадках, наче безсоння в блюзі.

Непотамовні видихи у течії ефіру
обрисами підсвічені лишеного допіру:
лінії, струни, треми - ще однієї крові,
та вже без тяжі форми і догоджання мові.

Видихи наші звільнені - більше ніколи знову! -
не затремтять у відчаї, і на догоду слову,
пущеному стрілою, не затріпочуть ціллю,
мрією, що потанула в розсуду божевіллю.

Схожі на тіні ангелів і розпростерті крила,
о, де все починається, звідки душа і снила, -
видихи наші, подихи, в просторі голубому,
наче отам продовження й далі лише додому.

Без тебе дні журливі у мінорі,
з тобою день - казкова дивина.
Гортаю сторінки своєї долі -
дурману опалима купина.

Приймала за любов і погляд хтивий,
і божевілля пристрасті, утім,
лише тепер я відчуваю, милий,
як солодко у щасті золотім

знов пурхати, пірнати у смарагди -
грайливої веселки кольори,
усотувати втіхи зорепади
із пазухи травневої пори.

Наповнювати вільхою легені,
сердечка щемні - подихом ночей.
В палітрі голубій, м'ятно зеленій
плескатися у озері очей.

І володіти всесвітом  твоєї
душі, метелику яскравий мій.
Ми два крила планети однієї
у чашечці тюльпанових надій.

23.02.2020р.

Війна скінчиться, вбивце, у полон
здасися, не радій що снайпер схибив.
У кожного є свій армагеддон,
здеруть і шкіру, як луску із риби.

Розплата, супостате, б'є в набат,
настане черга скинути забрало.
На цвинтарі - прокляття, сльози втрат ,
для домовин нових погостів мало.

Бог не прощає смертної вини,
вже гільйотину буревій полоще.
Твій прийде час знімати ордени,
ковтати хлипи каяття на площі.

Кривавої душі, страховище війни
не вдасться оправдати  в потойбіччі.
За Україну ти воістину
горітимеш в геєні пекла вічно.
Бог не прощає смертної вини!

18.02.2020р.

Днів осінніх, днів печальних
Загубилися сліди.
До моєї спочивальні
Ти усміхнена прийди.

І вростай у мене зрана,
Ніби квітка золота.
Хай розтуляться, мов рана,
Чарівні твої вуста.

Упаде краплина лунко,
Мов німа сльоза розлук.
Тятивою поцілунку –
Твій і мій розтягне лук.

Ерогенна зона шиї -
Танець губ мого тепла.
І серця обох прошиє
Враз Амурова стріла.

Сила пристрасного Бога –
Нас в одне зіллє вона.
Зрине в ніч солодкий стогін,
Щастям виповнить до дна.

Шаленітиме до рання
Той вогонь, де квітне все…
Йде весна, весна кохання
І жагу у світ несе.

18 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Мы будем думать о своем -
О мимолетном, неизбежном.
А мимо пронесется мир
И упоительный, и нежный.
И страшный, буйный, как сирень.
Но в чьем-то смехе, чьем-то крике
Предстанет вдруг такой великий
И невозможный Судный день.
И все, что мы хранили молча,
Что нас терзало по ночам
Предстанет перед Божьей Сенью,
К Его сияющим очам.
1989


Переклад

Ми загадаєм щось своє,
Щось швидкоплинне та не грішне.
А повз, дивись, несеться світ,
Цей вічний світ, п'янкий і ніжний.
І страшний, буйний, як бузок.
Допоки в чиємусь сміху, крику
Предстане день -
Такий великий і неможливий –
Судний день.
І зрозумієш: таємниці, ті,
Що сховав, про що змовчав,
Поставиш раптом перед Богом,
Відкриєш все його очам.
2020

Ішла до тебе все життя крізь сон,
пустельну спеку, зливу, хуртовину,
щоб мрію відшукати голубину
із пліч огуди скинути хітон,
серцями тріпотіти в унісон.

На станції осіньої пори,
в казкову таїну білет придбала.
На денці кришталевого бокала
перлина щастя ніжністю зорить,
пригублюю і котиться з гори

у озеро душі, блаженства чар,
шампанським піниться, шумить у скронях.
Перед очима миготять вагони...
вантажиться дорожній інвентар.
Колеса  стукотять... Orevoir*!

Мій потяг відправляється і я
рушаю в подорож завдовжки в рОки.
Де править всесвітом  її високість -
Любов!  Де хвилі срібна течія
плекає на губах твоє ім'я.

Малиновий букетик хризантем,
за обрієм незвідане, незнане.
До тебе ніби вперше і останнє
на крилах мчу в омріяний едем.
Люблю... люблю...
je t'aime...je t'aime, je t'aime...**.

оrevoir* - допобачення!
je t'aime** -  я люблю тебе

16.02.2020р.

З вишини золоті волоконечка
Дивне плетиво казки несуть!
Моя квіточко, ясочко, сонечко –
Це кохання омріяна суть.

Долі усміх сія злотозливою…
Ми пірнаємо в цю течію.
І стаєш ти зі мною щасливою,
Я з тобою щасливим стаю.

Мов до Бога Ярила це звернення -
У високі захмарні світи…
Моя зіронько, рибонько, серденько,
Ти любов`ю життя освіти.

Чудо щастя побачимо де іще,
За яке нам віддать можна все?
Поцілунки, обійми і пестощі –
Хміль кохання до раю несе!

16 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020).

Ці очі – келихи абсенту,
Зелений колір.. саме те!
Мене захоплює дощенту
Троянда в рюшах декольте,

Свавільні локони і вії,
Грайливий сміх, тонка печаль,
Я їх приборкаю, розвію,
Торкнувшись Вашого плеча.

А далі.. далі.. далі буде..
Довіртеся, благаю Вас!
Важке похмілля, сірий будень,
І квітка, що об’їв Пегас.

В хуртовинову ніч,
напростець,
в чистім полі
не видно дороги.
Снігокрутиця,
хай йому грець,
крутить білому
оленю роги.
Ледве стримує
віжки, дарма -
сила духу охиз -
центробіжна.
Цій білявці,
так личить зима,
і хутрянка з песця
білосніжна.
Із небесних
завій снігових,
божевільною мчить
на ґринджолах.
Стогін, видих,
прискорений вдих
зі свавільним
шаленством по колу.
Світу на перекір
заметіль -
алебастрова шкіра
обличчя.
Холод смерті,
агонії біль -
не дивися
хурделиці в вічі!
13.02.2020р.

Нарікаються ночі безсонними...
Котяться небом дні...
В серці осені -
жовтії соняхи
Перший стрічають сніг...
Крилами білими, огортаючи -
Доля наперегін...
Будь мені небом непроминаючим,
Де не існує стін...
Будь мені сонцем,
безмір'ям космосу,
ніби, сам Бог велів...
Котиться Всесвіту дивоколесо -
не розібрати слів...

Ніколи не буде пручатися злу,
із власним терпінням боротись.
Небажаним гостем на світськім балу
фальшиві не чутиме ноти.

Посеред дубини, муслінових злив
без янгола на передпліччі,
жила, як уміла, ніхто не навчив
дивитися сонцю у вічі.
Без ласки тепла, крил потужних орла -
забувши жіночу природу,
грибницею в землю родючу вросла,
і неба не бачила зроду.
Не чула пташиних пісень і джмелів,
всі будні, як чорна пір'їна,
й ніхто не здогадувався на землі,
що в неї - душа солов'їна.
Що мрії щоночі пряде голубі,
сплітає з надій - колискові.
Бреде непохитно, крізь сльози і біль,
тунелем до світла й любові.

12.02.2020р

І було світло в усьому домі,
на всіх поверхах світло сяяло.
І курив неформал ментолове зілля
під буквальною назвою "DORAL",
у своєму томливому закутку
з підвіконням,
з шибка́ми, продертими в ніч,
й орнаментами настінними,
кожного дня постійними.

Грала музика в ма́зі,
конкретно сучасна музика,
з вібраціями –
голосовими –
з перкусіями,
і фантазії подавали голові
уроки проституції;
літали дівки голобокі,
з’являлися монстри тисячоокі;
акти статеві
в новій соціальній формації
захоплювали хлопця
сяйвом
анімаційної прострації...
Він дзвенів,
немов телефон,
і приймав стресовними руками
пітне тіло як еталон.

І вибило світло в одному під’їзді,
по всім стояку,
у великім будинку,
по цілому місту.
Вибило!
Вибило музику,
вибило анімацію,
проституцію вибило і конфіґурацію...
стін, підвіконня, запиленого кактусу,
і тіла тремтливого
від приголосу до анусу.
Лишалася, що?
Не-ві-до-мість.
Підкралася, хто?
Не-при-то-мність.

І став неформал – формально нормальним,
а ґіґантський анклав –
з-за межі́ стратосфер –
нічим не визначальним.
І сигаретна жарина!
набула якостей комети, –
як єдине світило!
падала з висоти планети,
через підвіконня, шибку, асфальт і маґму
розтинала астральним кінцем
космічну діафраґму...

А вас сповістили про вчинок неформала,
коли мама за нього в міліції
гроші виймала?

20 жовтня 1994 р., Київ

Не ревнуй до кожної спідниці…
Хай пускають «бісики» з-під вій,
Хоч і гопки скачуть молодиці –
Я тепер навіки тільки твій.

Не ревнуй… Мої козацькі вуса –
Наче ті антени у кота –
Реагують на одну спокусу…
Це - твої розтулені вуста!

Подивися на своє обличчя –
В захваті німіє і трава!!!
То хіба такій красуні личить
Ревнувать «царицю» із хліва?!

Ти не відаєш своєї сили,
Перед нею впасти хочу ниць.
Жодна, ні, мене так не любила
З тих пихатих пещених телиць.

Я лише радію, люба, з того –
І у свідки кличу небеса,
Що дарунок в мене є – від Бога! –
Ти – тілесна й внутрішня краса!!!

12-13 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Зла самотність,

зла самотність,

зла самотність

Гризла,

гризла,

та догризти не змогла,

Роздумів самотніх

Хороводність…

Сподівання

хоч на дещицю

тепла…


Дві самотності

в єдине

не зіллються,

Два уламки

ціле

не складуть,

Два шматки граніту

марно б’ються,

Іскри

темну

не освітять

путь…


Сподіватись –

лячно

дуже-дуже,

Пам’ять болю,

опіки життя..,

Невблаганний

досвід

круком кружить:

Все у світі –

Прах

і небуття.


Чи життя існує,

чи триває,

Як розлучення

на серце

упаде,

Серденько у сумнівах

страждає:

«Де ж моя ти доле,

де ти,

де!?»

Я б’юсь, мов риба, кинута на сушу.
Не вирвавшись, затерп у горлі крик:
«Навіщо ви мені плюєте в душу?
Вона і так нагадує смітник!»

В ній шрами від чобіт колишніх друзів,
І вм’ятини від каблуків повій,
Уривки пошматованих ілюзій,
Уламки понівечених надій.

І зліва, й справа сиплються удари,
Та я уже в нокауті давно.
Мовчить душа – знеструнена гітара,
Я відіграв життя, як роль в кіно.

Прекрасний світ, та тільки не для мене,
Яскраве сонце, але я в тіні.
Навколо все квітуче і зелене,
Я ж сохну й жовкну, зрубаний на пні.

1979-2020

Ми бранці обставин,
Заручники часу,
По кліточці бавиш...
Спиняєшся...
Вчасно...
Додолу білизна,
За вітром сумління,
Усе так приблизно,
Занадто ти близько,
За ласкою близькість,
Усе за повір’ям.
А завтра любовно
Залишиш опівдні
Самотню (умовно).
Далекий, мій рідний,
Проріс ти наскрізно
До стону, до скону,
Занадто ти близько,
За ласкою близькість,
Усе так приблизно...
Ми поза законом.

10.02.2020

У мене жінка - ружа! Айстра! Мальва!
Небесний дар! Богиня із трущоб!
І ніжка нічогенька, і постава,
Лише в голівці мужа казна що.

Втомився шарудіти під халатом,
А от монах-сусіда - херувим.
А, може, я вимогливий занадто,
А люба - туз козирний в рукаві?

Дилема. Думи де не тре витають,
Пестливо жінка шепче ніч і день:
- Коханий мій лебедику, l love you!
Іди до мене, хтивець-мародер.

Куняти, наче кіт іще завчасно,
Бо молодий - на тижні буде сто.
Монаху ж легко, він одвіку в рясі,
Нема жони, вночі лежить пластом.

Від горя чхнув, а мила:- Будь здоровий!
Цілує так, що бухне плоть тверда.
Хай розірветься серце від любові
Але красу нікому не віддам.

10.02.2020 р.

Минає час. Заплутались у вітті
Чи відголосся, чи забуті сни.
Мені здається - я іще у літі!
А бабиної повно сивини...
Не озираюсь я, прямую далі.
До зльоту, до останнього "бувай!"
Колись ти дарував мені конвалії,
А нині перетнув зимовий край...
Мені до тебе - бігти-недобігти.
А часу тінь лише крилом змахне,
І там, де простір змінює орбіти,
І ти вже дочекаєшся мене.

Знов поранки, підранки, поребрики, ламані ребра…
Рідна кров — маячня, рідних душ — як в посуху води.
Листопадні жар-птиці пожухли, збрелися до тебе:
Защепни од них двері, принишкни, мовчи лиш та диш.

А стерня вже не коле — ріллею скалічене поле
Узялось мерзлим груддям, а грудень он прийде за мить;
Сонце в ятір посадки спіймалось, недуже та кволе,
За крайнебо не скотиться — так між осик і згорить.

Об шипшинову радість до крові поколоті пучки,
Хміль посох, не хмелить — обвиває, до горла повзе;
Жмут ожинових паростей душиться сміхом безгучно,
Бо хіба ж то не смішно — пташини безкрилої злет…

Жовтий гарний слимачок
По дорозі їде,
І везе додому він
Мене і сусіда.

Ще багато пасажирів
Їдуть до домівки,
Гарні ріжки в слимачка -
Окраса голівки.

Жовтий-жовтий слимачок
Оселився в місті,
І чекають всі його
Й тупцяють на місці.

1 частина


Як скавучать хорти розлуки,

Полюють нас!

Круки терзають наші руки –

Обіймам – зась!


Як ріжуть зашморги зневіри -

Помри, любов!

На ніжній, на сріблястій шкірі -

Брунатна кров!


Цькування люто серце крає,

Не серце – дерть*!

Злий натовп заздрістю стікає,

Коханню – смерть!

............................


І душі і тіла – потьмарені,

Свинець в очах,

Любові квіти занехаяні,

Кохання - прах…


-


*Борошно грубого млива,

тут – порох подертого серця…


2 частина


Нас не зловити

Неситим злим хортам розлуки,

Обіймам – жити,

Круків задушать наші руки!



..............................


Любов Свята,

Зруйнує зашморги, окови,

Кров золота,

Не буде темною ніколи.


Любов - Стожар

Хай серце зціленням золотить,

Кохання Жар

Лють натовпу, мов сніг, розтопить.


Кохання Цвіт

Відроджує Любов і Квіти…


Очей привіт…

Тіла і душі будуть жити


2015 рік.

Полікую любов`ю тебе я,
Хворі стебла твої напою.
Щоби квітла, немов Лорелея,
У розкішнім веснянім гаю.

Полікую любов`ю тебе я,
Рожевітимуть щічки крізь сон.
Щоб щаслива була, як Медея,
Як уперше прилинув Ясон.*

Полікую любов`ю… І може
Мед цілунків огорне вуста.
І прокинешся свіжа і гожа,
Наче сонця коса золота.

Полікую любов`ю так ніжно,
Заберу всі недуги твої.
Ти, красуне моя, дивовижна!
Й заспівають нам знов солов`ї!

Полікую любов`ю тебе я,
Хай випалює слабкість вогонь –
Сила духу свята Прометея,
Що здоров`я ллє людству з долонь!

9 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Ні, не співається. Чорно-сріблястий дракар¹
Сяє на березі наново смоленим днищем.
Небо, обтяжене снігом, схиляється нижче.
Трусять валькірії² пух з переповнених хмар, –

Фрайї³ перин: замикають у білому колі, –
В білому коконі – фйорду⁴ круті береги.
Вирватись зараз з полону немає снаги,
Та і не хочеться: тепло і їжі доволі.

Скальде⁵, спочинь. Тут нарешті не просять пісень.
Не вимагають щовечора іншої віси⁶…
Білим мереживом інею Імір⁷ завісив
Крихітні вікна занесених снігом осель.

Жінка русява в розкішно розшитім вбранні
Вправно латає пошарпане штормом вітрило.
Зблискує голка. І наче й жадана і мила,
А не співається. Їй не потрібні пісні.

Їй не потрібно нічого. «Аби тільки жив.
Разом здолаємо злої зими заметілі, –
Мовила, – я тобі вишию квітку на білім
Парусі – з тих берегів, до яких не доплив.

Схожу на сонце. Хай світить в далеких світах
Світлом пісень, що мені заспівати не в змозі».
Прийде весна – і на волю повернеться птах:
Лебедем в літо по Нйорда⁸ веселій дорозі

Срібний дракар прокладе у Незвідане путь,
Зникне за обрієм. Жінка впаде. І віднині
Не підведеться. А сагу про Скальда й Майстриню
Інші складуть.
Сагу про Інгвара Скальда та Інгерд Майстриню
Інші складуть.

1 – корабель-дракон, човен вікінгів; 2 – ті, що забирають загиблих, небесні діви-войовниці; 3 – богиня кохання, сексу, шлюбу в скандинавів; 4 – вузька морська протока; 5 – поет-співець; 6 – алегорична пісня; 7 – дух морозу; 8 – дух моря.

Пензлик по шибі –
тихо…
Як мітку, ―
стильний мороз
вирисовує
квітку.
Шибка була
так ображено-гола…
Шубка-обновка,
усмішка спроквола!
А як зненацька
її залоскочеш,
подихом теплим,
до болю урочим,―
вся без останку
розтане
в умільця:
попід вікном —
снігу
кришиво-тільце.

(2010)

Бабця плаче, що нема
чим за газ платити.
її пенсії - катма,
як надалі жити?
Депутат про ДніпроГЕС,
знов лапшу на вуха.
Радить бабці: "В тебе пес
у дворі, тож слухай.
Продавай Дружка, й сплати
всі борги державі".
Каже бабця : "То купи,
він сліпий, кульгавий.
Бо водила на село
думала продати,
люди кажуть, що було -
винесли із хати
за опалення і газ
і гарячу воду.
Щоб напав собачий сказ
на катів народу!
Знаємо таких давно,
що  лиш травлять байки.
Хай своє продасть лайно
і своєї лайки!"
04.02.2020р.

І мир - не мир, і щастя ненадійне,
В пітьмі блукаю між мінорних нот.
Нічого і нікому я не винен,
Окрім гранати зраднику в вікно.

Цієї ночі попрощався з сином,
Могильний горб у плетених вінках...
Нічого і нікому я не винен,
Окрім вогню підступним землякам.

Та краще б замість нього я загинув!
Так ні - його штовхнули на убій.
Нічого і нікому я не винен,
Окрім прокляття Богу і собі.

Полон мене убив наполовину,
Від богю і знущання з'їхпв дах.
Нічого і нікому я не винен,
Окрім ножа кацапові у пах.

На фронт вернувся. Сію поле мінне -
На битий шлях, під церкву, на стежу.
Спаситель в плечі: - Україні винен...
Нести хреста давай допоможу.

03.02.2020 р.

Чому весь час малюєш кола?

Спинись, Хома!

Я не знайду тебе ніколи,

Усе дарма!


Мене затягує примара

В гріховний вир,

Долати злої відьми чари

Бракує сил.


Ти чуєш, як скрегочуть крила,

Бурсаче мій.

Нагряне враз нечиста сила

І прийде Вій!


Магічне коло подолають,

Куди втечеш?

Чаклунка тіло забирає,

Я згину теж!


Благаю, допусти до себе,

Бо час летить,

І може нас врятує Небо

В останню мить!

О доню люба, на кліща
Ти не зважай обмову.
І що є сили захищай
Свій край і рідну мову.

Вкусила Брагаря оса,
Він – гицель епатажний.
Він радив продавати пса,
Бо сам є пес продажний.

Вони працюють за «бабло»,
Це кожен розуміє.
Розворушила ти кубло
Гадюк – зелених зміїв.

Народ їм голови знесе,
Ти ж будь між змієловів.
Вони прийшли забрати все –
Добро і землю й мову.

Їх підлості – немає меж,
Роз`ятрювати рани.
За Україну вмер, авжеж,
Микола твій коханий.

Брехня навколо вироста –
Оцей піар на крові.
Але твоя борня – свята
В святій своїй любові.

Їх мишача возня – це гидь,
Стає від неї смішно.
Не бійся вмерти. Бійся жить
Неправедно і грішно.

Нехай в бою не стане нас,
Дивімось в світле завтра –
Все на місця розставить час,
І де брехня, де правда!

2 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Цілу ніч не спав поет
вірш писав старанно,
щоб розчулений сонет
зворушив кохану.

Мучився, редагував ,
рвав папір на слові,
і душевнно дарував
почуття любові.
Швидко бігало перо,
не відволікався,
а коханій, як назло,
закортіло щастя.
Написала  кілька слів:
"Ти мене ще, любиш?"
Враз поет позеленів,
став сердитим, грубим:

Відписав їй: "Не пиши
дурощі Наташо,
і за горло не души,
заважаєш нащо?
Перебила, як завжди
думку полум'яну.
В мене Муза, а ти йди..."
І послав у баню...

А коли натхненному
закортіло любки,
подзвонив, а та йому
показала зубки.
Я у бані з обома,
тож закрили тему.
А ти Музу обіймай
і пиши поему!

29.01.2020р.

Ти думаєш можна засіяти порожнечу?..
Отим що і добре, і світле, і помічне?..
Лягає утома на руки, обличчя, плечі...
Ще півень не піяв - зрікайся заки'м пічне.

Бо нащо се робиш?.. Що пустка - то пустка й годі.
Коріння не пустить, не вигонить Бог стебло...
На днищі бездоння, в самому-самому споді
безгрунтя для зе'рна, аби воно проросло...

Ти думаєш можна... І сієш, у прірву сієш.
Тебе бо навчили (се благе і аж святе!),
що гірше від смерти - утоми гірка недія...
Та гірше невіри - повірити в щось не те...

2019

Сумую. А вітер плаче…
Чи так і тобі болить?
Чи сниться крилом, юначе,
сміливо-зефірна мить?
Де сніг загубив підбори,
журливо прядуть дощі.
Мовчу… Це душа говорить, —
не спиться зимі вночі.
Світанок утре обличчя —
обвітрених слів жалі.
Де сміх і сльоза граничать,
гукають вози волів…
Намріяла тишу значень,
топталась в густій пітьмі.
Смуткую. Зима ледача.
Чи вділиш яси мені?..

Долоні у баби ,як поле ,порізані плугом.
Як поле-болять і пахнуть сирою ріллею.
О доле! О доле!Зриває вікониці хуга
І баба завмерла у хаті сумною стернею.

Уже й не згадає якої весни їй чекати-
Така довга стежка.А поряд одні явори
Скриплять, мов завіси,схилившись на топтану хату.
І сварять сучкАми:" Ти ж,бабо,гляди не помри..."

А та усе водить по репанцях плутану думку.
У грубці полінце-нап*ється з калиною чаю.
Про неї говорять по різному-відьма,чаклунка.
А баба,поближче до Паски,зібралась до Раю.

І в недалекому учора,
І в призабутому колись, –
Вбирав у себе жадним зором,
Мінливу й сталу, мрійну вись.
Або занурювався радо,
Неначе в полудень у тінь, –
То у хмарин пухкі принади,
То в неосяжну вічно синь.
Та над усе, опісля зливи,
Любив дивитися на те,
Як різнобарвно і манливо
Вогнями райдуга цвіте.
Завжди красива і звичайна,
І повна юного тепла, –
Вона від мене мала тайну,
Котру відкрити не змогла…
30.01.20

У парку горобчиків щебет,
зернини і руки бліді.
Жахливо, мій Боже, без тебе
дивитися в очі біді,

пручатися долі. Це пташка
нічого не сіє, не жне,
і Ти їй даєш. Людям важко
надіятись - лихо мине.

Я сильна була і спесива,
ховала в подушку сльозу.
Та жевжик* цвірінькає дивно,
віщує, напевно, грозу.

Збираються хмари до купи,
зашторили сонячні дні.
Так близько душі до розпуки
іще не бувало мені.

Літа гонить вітер по колу,
немов каруселі пусті.
А я ж не боялась ніколи
танталових мук і хрестів.

Ще березень згубить невдовзі
у пролісках сиву журу...
Годую птахів по дорозі...
Надіюся... Вірю... Живу!

*Жевжик - горобець
28.01.2020р.

Митці розумують про вічне, аж морщать лоби,
Безділля рождає облудливе слово пророче.
Кому ти потрібен: державі? Родині? Собі?
Заробиш - процвиндриш, в окопах лежати не хочеш.

Я кликав до бою, до совісті й честі гукав,
А ти, мовби черв, заховався у буквицях-титлах.
Насправді, ти - мертвий. Живі тільки права рука
І шлунок - цінитель ковбас, перетравлювач їдла.

Утретє за рік у раю неземнім гостював
Із кулею в грудях. Та знов повертався до пекла.
А тут - у окопах - уяви не стачить і барв,
Аби описати побачений морок Ереба.

Згорьовані ангели друзям копають рови,
Примчали по душі пекельники з-за порубіжжя.
- Мої побратими не мертві, а вічно живі! -
Кричу до людей і до Бога. У відповідь - тиша...

27.01.2020 р.

Цілу нічку вона не згаса,
Мов гердану сяйлива окраса…
Це – дорога кудись – в небеса –
Чарівлива неонова траса.

Мов каміння коштовного гра
Щирозлотне кольє увінчала –
Лівий берег старого Дніпра –
Як до серця твойого причалу.

Ніжну мрію свою молоду
Я вбираю, як Боже причастя.
І до тебе дорогою йду,
Золотою дорогою щастя!

26 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

ХатИ сопуть теплом у димарі.
До неба простягаються хиткими
До віку мріями. А там,десь у горІ,
Так свято пахне молоком і тмином.
І солодко січневим небесам,
І солоно,і гірко,і прозоро
Від видива,що гасне й воскреса
У будь-яку людську життєву пору.

Потяг тихо вистукує ритм.
У запиленій шибі вікна
Ніч біжить, доганяючи дня,
День щодуху махнув і за мить
Залосніла за ним колія.
Потяг тихо вистукує ритм...
І біжать часоносці невлад,
Застогнав і погас циферблат,
Розтоптавши крихкий манускрипт,
Й спопеліла сліпуча зоря.

...Потяг знову вистукує ритм,
Тільки ніч не женеться за днем,
День не гонить хвилини конем.
Просто ми тут уже не живем.
Просто ми тут уже не живем...

2003

1.

Він - мовчазний, надійний, наче скеля,
Вона – пуста, неначе мильна булька.
У нього справ щоденно – аж до стелі,
А їй – масаж, і сауна, і гульки.

Він – все у дім, вона – завжди із дому.
Для діток – няня, робітниця в хаті.
І для рідні і для усіх знайомих –
Вони щасливі, бо вони багаті.

Він вечорами пропадає в клубі,
Вона вино потягує охоче.
Спитайте в нього – чи щасливий в шлюбі,
Він відведе убік вразливі очі.

2.

Колись його навчали батько й мати,
Що хліб ростити тяжко на землі.
І син навчився добре працювати,
А вже зростають паростки малі.

Він одружився на великих грошах,
Розумний – зять, нікчемний – чоловік.
І заздрить друзям, де жінки хороші,
Бо сам себе на нелюбов прирік.

Життя промчало нібито година,
Він відростив округле черевце.
Чиюсь любов купує на хвилини,
Де совість відверта своє лице.

Дружина теж в коханні многолика,
Для нього – лиш об’їдки на столі.
Він річ її, його противна пика
У неї викликає думи злі.

Отак і проживають в нелюбові,
Із ненавистю хліб для діток теж.
І він колись для доньки в чорній змові
Прикупить зятя без любовних меж.

На повні груди соловей співав,
лилися трелі у саду веснянім.
Цвіли дерева і плескався став
в сусальнім піднебеснім Божім храмі.

Птах умлівав у росах золотих
і захлинався в білих абрикосах.
Аж вітер в запашній леваді стих,
заслухавшись пташиним суголоссям.

І серед тенорових голосів
вона почула той, що вразив лунко.
Мелодією дивною засів
на денці серця чуйним поцілунком.

Зворушливо у затишку гілля
в чуттєвій пісні соловейко танув,
і чарівною флейтою здаля
затьохкав ніжно, спокусив кохану.

Кружляв навколо неї і гніздо
зладнавши у дуплі старої груші,
затріпотів у верхній ноті «До» -
любов єднала солов'їні душі.

Вже пір'ячко стелив для пташенят,
шалено щебетав від щастя зрання,
та несподівано ударив град
пошкодивши крило його коханій.

Поранена  упала серед трав,
злетіти не могла  хоча б на гілку.
А соловейко іншій вже співав,
настроював горляночку - сопілку.

Птах умлівав у росах золотих
і захлинався в білих абрикосах.
Аж вітер в запашній леваді стих
заслухавшись пташинним суголоссям.

25.01.2020р.