Стоїть зима й не думає іти,
Все побілила, ніби цвітом вишні…
І я, неначе у роки колишні,
Аж по коліна у снігах отих.

Сосна спустила обважнілі крила
І нахилила голову униз
На віти і на захололий хмиз
Мов барси сніжні раптом навалились.

Поверхня аж загусла, мов сметанка,
Тремтить уся замерзла – без тепла.
Неначе снігова чаклунка – б`янка*
В полон свій безсердечний узяла.
Б`янка – біла (італ.)

11.02.7524 р. (Від Трипілля) (2017)
Київ, Національний ботанічний сад ім. Г.Гришка.
ділянка Криму.

*
То пламени играют языки…
А может, это мыслей лепестки?
Я так невольно ими восхищаюсь...
Явилось озаренье – мне с руки!..

*

И огненный язык вдруг воспарит,
Потрескивая, вновь заговорит,
А иногда выстреливают искры:
Как в жизни: прочный мир – и всё горит!..

*

Гудит огонь, как на семи ветрах.
Поленья рассыпаются во прах.
Проходит всё…но теплится надежда,
Что истина рождается в словах.

*

Весёлого огня искрятся тени.
Так долго греют душу и колени…
Иллюзия окутала меня,
Что бесконечно пламени цветенье.

*

Красива углей тлеющих картина.
С моей любовью музыка едина…
И – восстающий Образ из огня:
Цветущи и влекущи георгины…

лютий 7524 р. (ВІд Трипілля) (2017)

Ностальгія є мрії осадом
в спогадання туманній сфері,
а безмежна галактика – посагом
для міжзоряної Гуттіере.

Іхтіандр навчився літати
і покинув земні океани,
аби більш не сидіти за ґратами
в тих, кому ще літати зарано.

Бальтазар і Зуріта вже скніють.
Молоді ж, навпаки, – багатіють
і, з зірок повертаючись, дюзами
знову збовтують осади в мрії.

2017

Крізь сон вслухаючись в слова
І світ не бачачи віднині, –
Лежить матуся, мов жива,
В тісній утробі домовини.
Сльоза згорьована моя
На щічці маминій не тане, –
Ствердивши холодність лиця
І нерухомість неслухняну.
То плачу, наче немовля,
То мить розгублено німію, –
В снігах розкопана земля
Бідою наглою чорніє.
Немає матері… Нема
Дзвінкої радості моєї, –
Лиш туга болісна й німа
Зростає в серці й над землею.
Скорбота втрати не дає
Ні говорить мені, ні дихать, –
І в’яже прядиво своє
В душі засмученій безвихідь...
08.02.17

Мій улюблений український співак, найкращий український і світовий тенор Анатолій Солов"яненко - воістину солов"їний голос України (1932-1999). "Стоїть гора високая" (сл. Л.Глібова, музика народна) у супроводі рідної йому і мені Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г.Майбороди. ( запис 1982 року). На жаль, мені не довелося з ним співати у складі капели. Я прийшов у колектив 2002 року, а Солов"яненка не стало 1999 року. Останній прижитєвий концерт в палаці "Україна" це було 2 березня 1999 року, він співав у супроводі нашої капели і я мав щастя бути присутнім на цьому концерті. Як журналіст, я написав 3 матеріали про Анатолія Борисовича ще за його життя, спілкувався з ним. Він був простим, щирим і відвертим. Давав мені інтерв"ю по телефону. І опублікував ці матеріали: 2 - у журналі "Українська культура" та 1 - у журналі "Театрально-концертний Київ".

В цьому році Анатолію Солов"яненку виповнилося б 85 років.

Як поет, написав про нього такі, дещо емоційні, але щирі рядки:

Солов"яненко, Солов"яненко -
України вишневий цвіт.
Й до коліна твого не дістане він -
Паваротті-космополіт!

7503 р. (Від Трипілля) (1995)

Іде вистава і личин
у ній не менше, ніж акторів:
і Вічний Жид, і сучий син,
і топлес неба – юні зорі.

Міняє ролі режисер:
ось ти герой, а ось іуда,
а ще ковбой, а ще тапер…
За «Мурку» плата – два ескудо.

Кишеню часу гріє зло.
Світ поділили частоколи.
Пливе Харон. Суши весло!
У кого нині є оболи?

Відтінки чорного на смак.
Відтінки білого на дотик.
На небо вішають собак.
Із духу виліз нео-гностик.

Іде вистава. Флеш юрби –
"цепна" реакція загалу.
Усе на "Біс!" було б, якби
не вийшов дідько до фіналу…

07.02.2017

Вертеп. Можливо в домовині,
де не один сполохано крутивсь,
постануть образи невинні,
і відчай твій молебнем опустивсь
до Божих ніг,
до крапель крові.
Іуда ниць завмер
і лиже
цвях за цвяхом, -
жарт на сцені.
І шовковистий блиск
у небуття...

Ти, як завжди, мелеш казна-що –
Як з тобою можна говорити.
Краще б я із хлопцями пішов –
Це серйозна річ – горілку пити.

З хлопцями розмова завжди є –
Хто, наприклад, краще пити вміє.
В хлопців широченний інтерес –
Від пивної аж до бакалії.

В нас розмова груба і пряма,
Для проблем серйозні є причини:
Де знайти рубля, коли нема,
І кому іти до магазину.

Зранку ти мені приносиш квас,
Як тобі це краще пояснити?
Інтелекти різні, бач, у нас –
Час тобі підвищити освіту.

Обминув. Чи таки не побачив?
Янгол очі крилом затулив,
Уберігши тебе від побачень,
Помилок, зайвих рухів і слів.

Не скупиться на труднощі доля.
Скільки в неї таких горопах!
І життя... воно, звісно, не поле, -
Не засієш його абияк.

По чужому не варто й ступати,
Бо завищена буде платня.
...А про те, що пора забувати,
Я собі нагадаю щодня.

2017

Ти живеш всередині інею
і не йолопам розуміти
переваги дому твого
грайливо-красивого.

Живеш неприкрито зимовою
лінню створіння земного,
переваги якої здебільшого
неоціненні, не оцінені.

Всередині у тебе затишно:
страшно тихо, аж голосно
промовляють теплі думки,
танучи, підігріваючи.

Інею терпкого красивого
мало виростає на рік,
але він щораз буде мріяти,
аби ти лишалася з ним.

2017

Два осколки в серці, наче близнюки –
посланці від смерті, чорної ріки.

Без кровинки, біле – юності чоло.
Причитання сиве: Сину мій, за що!?

Два оболи – плата. Два осколки – ні.
Полежи ще трохи в трунному човні.

Поховають завтра в рідному селі.
На колінах люди… і Харон у млі.

Два осколки – плата. Іншої нема
Опустіла хата. У душі - зима…

04.02.2017

ой жовнірики мої
зелен-свити
море квітів море їх
ран у світу

море спалених доріг
не злічити
ой жовнірики мої
де ви діти

стихло серце у боях
тиша мліє
лине в пісні солов'я
душу гріє

на пагонах спить зоря
сніг на віях
храми у свічах горять
дзвони сіють

дзвони сіють імена
незабутні
проростає глибина
в Божій студні

скільки тої глибини
світу треба
від війни і до війни
клаптик неба

ой жовнірики мої
кожен воїн
що за правдою стоїть
серце гоїть

де надії по краї
болю вилив
ой жовнірики мої
де ви милі

4 Березня, 2016

відносно але цікаво
думок перелітний щебет
чи випито рань чи каву
чи просто налито неба

в дощівку зоря упала
хвилюється перед Богом
чи вітер в дощі приспали
дороги й поріг знемоги

леліє солодкий подих
кульбабові парасолі
чи осінь майструє сходи
для першого кроку долі

насвистує хто важливо
чи птаха яка чи куля
чи може крадеться злива
розхристана і нечула

хрести від руки на карті
обози розбиті світом
а може то смерті жарти
і гинуть в окопах діти

і дим із руїн змією
ковтає нетлінь запеклу
чи може то над землею
не рай проліта а пекло

і мати прозора квітка
ні сліз ані слів лиш очі
чи сонце заходить рідко
чи серцем до сина хоче

2 Березня, 2016

Ніч ховається за ранок –
ось і день новий настав
і вуаллю із туману
опускається на став.
Трави, росами умиті,
день доводять до пуття,
час, пресований у миті,
випромінює життя.
А на обрії – о диво –
сяйво ранішніх заграв.
Потягнувся день сонливо
і на повну міць заграв.
Просинь неба ізвисока
оглядає білий день
і про синь моргає оком,
що за хмарами гряде.
Хтóзна, чи згодяться хмари
небо вимити до дна,
а чи, може, грім ушкварить
й знахабніє дощ – хто зна?
Не злякати нас дощами
(не боялися ж зими),
думає, що кине камінь
в нашу грядку дощ – а ми
будем скиглити, що нежить
подолає нас умить? –
У суху пірнем одежу:
більше нежитю – не жить

Не втрачаймо ж бо довіри
до багатства мовних плес:
вчімося, вилазьмо з шкіри
і – до віри у прогрес!

01.02.2017

Срібні пальці дощу
обнімають за плечі
парасолю мою
у веселих тонах.
Акцентую важливе,
заношую речі -
до дірок у свідомості
і почуттях.

Так замріяно вітер
куйовдить волосся,
де краплина дощу,
мов тіара сія.
...І танцює душа,
задоволена й боса,
на травичці рясній
в Єлисейських полях.

2017

Полюби мене знову, кохана,
Відречись від огуди й журби,
Хай на серці затягнеться рана,
Полюби, полюби, полюби.

Полюби мене знову - до болю,
До тремтіння щемливого рук.
Я страждання твої обезболю,
В білі шати я сум уберу.

Полюби мене знову… Як пісня –
Хай життя наше лине в світи,
Хай веселка у небі повисне –
О світи мені, сонце, світи!

Полюби мене знов. Хай зігріє
Нас повітря жагуче весни.
О прилинь, о прийди, наче мрія,
Наче казка - в мої віщі сни.

24.01.7520 р. (Від Трипілля) (2013)

Вона носила вірші між думок...
Їх пагони, мов проліски з під снігу
тягнулися до неба, до зірок,
сердець людських, проталюючи кригу.

Вона носила світло поміж брів...
Його проміння пестило зіниці
зустрічних віч і лагідно зорів
ласкавий усміх збайдужілим лицям.

Вона тулила сяйво до грудей....
Плекала, мов жарину в серці ватри.
Калічилась прорізами ідей...
Чужих ідей, що вилися, як мантри

довкіл її чутливого єства,
довкруж її щемливої незгоди
молитись не до Бога - божества
наскрізної фальшивої породи.

Вона носила втишену печаль...
Тавро на серці стигло полиново.
На помежів'ї снів тужив скрипаль
та инеєм обтрушувалось слово...

2017

Люди б’ються за міфи, ідеї, фантоми,
за портрет у піску на краю океану,
за уроки пори початкової школи,
за ведучу, від штучного пафосу п’яну,
за слова мерехтливі – «велика», «культура»,
що забилися в пам’ять твердіш «отченашу»,
так, що пружиться зверхності мускулатура,
і душа поривається в бій рукопашний.

Люди йдуть убивати за гордості рану,
за навіяну пам’ять уявної слави,
за напій одурманливий самообману,
маячливий делірій сліпої розправи,
за відлуння книжок, недочитаних змалку
(а дочитані – з пам’яті стерті, забуті),
і за те, щоб віддати себе до останку
добровільно незрячій, розбурханій люті.

Люди прірви розхитують в древніх глибинах,
давні струпи зривають, горять в лихоманці,
у чужих – власну хитрість ховають – провинах
і втрачають себе в макабричному танці.

2017

Нема надій і віри вже нема
Що згине враз війна, неначе буря, –
Вона повзе Донбасом, як чума
Несамовита, нагла і понура.
Реве біда над попелом степів
І “Градами” викопує могили
Усім, хто воювати не хотів
І тим, кого спиняли й не спинили.
Яка розрада в горі та чому
На це не мають відповіді люди
Окрадені та скривджені в Криму,
Ошукані та змучені повсюди?..
О, Господи, загинути не дай
Дурним навдивовижу власним дітям, –
Адже погублять розбратом наш край,
Такий чудовий у жорстокім світі.
01.02.17

Хороню я тебе в свідомості,
Хороню я тебе в пам’яті
Світ манливої ілюзорності,
Я руйную аж до фундаменту.

Тяжко нищити мною створене.
Наче в душу кайлом вгризаюся,
Пізно я усвідомив помилку,
Як я гірко у цьому каюся.

Хоч без тебе в душі сутінки,
Не повернеш тих днів – жодного.
Краще темрява, ніж відблиски
Од твого ліхтаря червоного.

2008-2017

У небеса пішло сьогодні сім
Синів найкращих рідної держави.
Не маючи ні орденів, ні слави,
Пішли у вічність, не минули зим.

У душах владних, вдягнених в льоди,
Не защемлять серця. А де жалоба?
Вони самі не перехрестять лоба
І не приїдуть з Києва сюди.

Бо знають чітко - тут нема АТО,
А є війна, де убивають кулі,
І не поможуть у кишені дулі.
Тому на фронт не їде з них ніхто.
30.01.17

Нічна западина. Сповільнення годин.
Душа теплішає у стані перемовин,
і крізь зірчастий, лунко вичищений комин
шукає зір когось у плетиві судин

святої тиші, що, мов виснажений птах,
злітає махом на земні затвердлі крихти,
на дні зіниць його гуляють жовті віхті,
і чорні крила спочивають на кущах.

Я міркувала – світ великий і чужий,
але в украдені нічні глухі години
замерзлим гостем він в оселю мою лине,
за день приборканий, з утоми півживий.

Я тереблю його, та носом він клює,
ми сидимо за ненакритими столами,
він вислуховує мої набридлі драми
або цікавість напівсонно удає.

2017

* * *

Який відсоток снігу в цім піску?
Ти – жертва ЖЕКів, зимо білотіла...
Якби не на короткім повідку –
ця юна хаскі в небо полетіла б!

Який відсоток зайвих серед нас?
Кого було б позбутися доцільно?
Ламають
керзачі дідівські
наст...
Тримаймося, мої дорогоцінні.

Кому ж перемагати, як не нам,
не надто ситим,
втім, і не примхливим!
Трива багатовимірна війна –
та віру й силу духу зберегли ми.

Немов дитина, пальцями – по склу
замерзлого тролейбуса.
Виводжу:
„Ламаймо наст. Лупаймо сю скалу.
Тримаймося,
мої
непереможні!”

Піднімися на дах,
Дочекайся досвітної тиші,
Роздивись у безодні
Невидимі траси комет.
Що сьогодні тобі
Цими трасами небо напише,
Знову вірші? Не дивно,
Бо небо - найкращий поет.

У коротких рядках,
У напруженій ритміці літер,
У словах невагомих
Водночас і надто тяжких
Прочитай про любов,
Що нестримна як сонячний вітер
І про вірність планет,
Що орбіт не полишать своїх.

Про зірок наднових
Вибухові раптові романи,
Про гігантів червоних
Колапси самотніх сердець,
Про туманностей вічну
Холодну бездушну оману,
Як зітхає Сатурн
За котримось із власних кілець.

Піднімися на дах
Дочекайся досвітної тиші.
Подивись, ген твоє
Між сузір'ями сяє ім'я.
Це не просто слова
В небесах, що не знати, хто пише.
Це тобі у любові
Небесній освідчуюсь я.

30.01.17

Сліди боїв у чистім полі.
Сніги розтанули від гільз.
Там знавіснілий од сваволі, Двічі
Москаль на Україну ліз.

Рядами пальта і шинелі
На полі бою біля Крут.
У рай для душ відкриті двері, Двічі
Тризуб і стяг упали з рук.

Прийшли під Крути тільки триста,
Спартанський дух тоді воскрес.
Упали, як у осінь листя, Двічі
Тілами сніг укрили весь.

Сусід північний - брат чи ворог?
Усіх він вибив – до ноги.
А вітер ніс на Київ порох Двічі
І дим неволі навкруги…

2010

* * *
Ці полум`я високі язики…
А може – квітки-думки пелюстки?!
Красою і теплом їх упиваюсь –
Прийшло мені осяяння таки.

* * *
Так полум`я тихенько гоготить,
Потріскує, здається, кожну мить.
А іноді й вистрілюють жарини –
Як у житті: то мир, то все – горить!

* * *
Гуде вогонь, мов на семи вітрах,
Ці дрова теж розсипляться у прах.
Минає все… Жевріє лиш надія,
Що істина залишиться в словах.

* * *
Вогню веселі все іскряться тіні,
Так довго гріють, майже безгомінні.
Аж виника ілюзія мені,
Що безконечне – полум`я цвітіння.

* * *
Красиві дуже тліючі жарини –
У споглядання радісне порину.
Постане Образ раптом із вогню,
Вони – немов квітуючі жоржини.

28.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

А Часу – як буде:
у нього в коморі
ще досить облуди
і вистачить горя.

Загроз викрутаси.
Кульбіти теорій.
І байдуже Часу
До реплік Історії.

Йому – знов завзято
(без сили і солі)
брехню запихати
у воло неволі.

…Всевидяще око.
Порти і портали…
А Часу – все боком:
аби не картали.

28.01.2017

на гілці неба висне хмара
вагітна зоряним дощем
ось упаде на плечі кара
ось набіжить заброда-щем

усім чогось в житті бракує
то крові ближніх то добра
молімось Богу щоб не всує
хоча і сенс – це тільки гра

а кольорова птаха щастя
пір’їни губить не за так
десь зачарує не удасться
міняє долю на мідяк

живі покоси срібні роси
осіло сонце на траву
повисихали Божі сльози
у сні-омані й наяву

тримай мене моя соломко
мої дороги і поля
час розриває там де тонко
у небо падає земля…

27.01.2017

Коли удосвіта зникають
Сни, наче роки золоті, –
Лежу, стривожений до краю,
В незрозумілій самоті.
Адже ще й миті не минуло,
Як цілував отут уста, –
І, пальцем, лагідним та чулим,
Вчував тремтіння живота.
Грудьми розхитуючи груди,
Мов на високих хвилях, плив, –
І видавалось – вічно буде
Чужа покора й мій порив.
Сліпила очі ніч зимова,
Позбувшись згуслої імли,
Коли вслухалася в розмови,
Що між цілунками вели.
Яскраве видиво, як свічка,
Згоріло в бистрому вогні, –
Немає поруч молодички,
Лиш тінь неясна на стіні
Не рахував би скупо гривень,
А все віддав, що приберіг,
Щоб знову втомлено-щасливим
Згубитись в теплих нетрях ніг.
Але скупіші на візити
Жінки знедавна в сни мої, –
Ходу життя - не зупинити,
Час, наче гори, не стоїть...
28.01.17

Можна піти як завгодно далеко
Чи зовсім ніяк не йти.
Може то в небі ширяють лелеки,
А може то я і ти.

Можна зірок невловимий бісер
Пришити нитками назв.
Вірити - звірі небесні та птиці
Ніколи не зрадять нас.

Можна сказати, а можна у тишу
Продіти нитки думок.
Знати, що час підніматися вище,
Неначе весняний сок.

Можна зайти за усі заборони,
Згоріти і далі йти.
Лики незнані поглянуть з ікони.
Чи може то я... і ти?

Хотів написати легкий
Помережаний вірш,
Побачив - у кожному слові
Устромлений ніж.
У тебе в очах невагому
Небесну блакить
Змінило кіно про любов
І про те, що болить.

І літери-кванти пішли за
Подій горизонт,
Втім, небо це дах, що тече
І нескоро ремонт.
У струмені слів приладнаю
Відерце-блокнот,
У ньому мов риби блищатимуть
Вервиці нот.

Пряміють мережива наче то
Марля бинтів
Просякнутих кров'ю. І голосом
Синіх китів
Мені океан просигналить:
"Пиши-но скоріш,
Слова неважливі, важливо
Що над, і що між".

26.01.17

Вечірній сніг неначе сон ванільний,
що сниться місту зимному. Стихійно
блукають липи, в лютій заметілі
згубивши ненавмисне власні тіні.

На перехресті кольору і звуку –
лиш біла тиша, повна таємниці,
і ніби хтось бере мене за руку,
щоб з нею не лишатись наодинці.

І наче вже стихає ця самотність,
про себе нагадавши наостанку,
коли сідає жовта птаха сонця
на підвіконня дожидати ранку.

2017

Не переймайтесь негативом,
І генеруйте позитив.
Це і приємно, і красиво,
І не дратує ворогів.

Корисно бути оптимістом, -
Це заощадить ваш бюджет,
І буде хліб, і буде пісня,
І гарний настрій на десерт.

Бентеги бувають всілякі
І навіть підступні – це жах:
Готові презлющим собакам
Тебе на твоїх же очах

Штовхнути у пельки голодні,
Щоб рвали тебе на шматки…
Дружити з такими сьогодні,
Гадаю, і вам не з руки.


24.01.17

Розкішні тут розкинулись горби,
Поволі довшають чарівні тіні.
Похрускують сніги затерплі нині,
Від сонця зацвітають голубим.

І днина тихо опускає вії,
Ховаючись у стомленім гіллі.
З`являються вже вогники малі,
Півтемрява у вітах рожевіє.

І гасне заходу чарівна мідь,
І позіхає зморено неначе.
І сад в барлогу темну - як ведмідь –
Заліз і впав собі в зимову сплячку.

23.01.7524 р. (2017)
Ботанічний сад ім. Г.Гришка

Ссилка на пісню:
http://makrus-studio.com/node/1317


Сохнуть верби молоді,
за дощами бідкають,
білий вельон по воді
закружляв лебідкою.
У блакиті рушники.
За ставком, під вишнею,
не примарилось таки,
цілувався з іншою.

Спраглий серпень свідком був
ніжності та злагоди.
Як же швидко ти забув
смак суниці-ягоди.
Білий вельон по воді
долею невтішною.
Заручились, а тоді -
поділила з іншою.

Чом не тоне вельон-біль
відчаю, неспокою.
Хай на нього звідусіль
позлітають соколи,
розпочнеться буревій,
захлисне у вирвищі.
Як тебе, коханий мій,
з мого серця вирвати.

2013 р.

Пахнуть порохом ще твої руки,
І у снах ще кричиш ти: «Вогонь!..»
Я в собі убивала розлуку
Теплим спомином рідних долонь.

Я так довго на тебе чекала,
Проклинала ту суку-війну.
І думками щодня розганяла
Над тобою смертельну біду.

Ти прийшов із війни не жорстоким,
Свою ніжність в боях не спалив.
Лиш поважчали трішечки кроки,
Ну, а скроні дощ з куль посріблив.

Перемога дається непросто…
Честь-хвала нагородам твоїм!
А для мене одна найдорожча –
Та, що ти залишився живим.

В українських квартирах,
у цих затишних кімнатах
ніхто не малює тілами
товстезні бестселери,
великі прозові романи.

В українських квартирах ,
у цих неспокійних кімнатах
вимолюють вірші тілами.
Вибивають й загоюють
навіть смертельні рани.

2017

Ні шквал новин, ускладнення застудні
вже не страшать. У плетиві доріг
боюсь хвилин байдужості до чуда
народження ранкової зорі.
*
Я про любов не вмію голосно,
лише краплинно по листочку, пошепки.
Та зорі в небі підуть колесом!
І кліпне Місяць, шепотом сполошений.
*
Попелюшка - казка, витвір генія,
цей сюжет повторюється вічно -
за важкі труди - неждана премія!
...Знати б, де згубити черевичок.
*
Намріялось щось незбагненно поетичне,
високе, ніжне і по-філософськи вічне!
Здавалось - зараз ангели з небес покличуть...
...А з кухні - "Ти сміття вже виніс, чоловіче?"

1.
Знов душа тягарем придушена.
Так силкуюсь, а – не лечу.
Дорога ти моя «віддушино»,
Чим за тебе я заплачу?
Що захочеш за мить обману,
За солодку щемливу мить.
Так, я птахом уже не стану.
Що ж так небо мені болить?

2.
Я озираюсь. Невже надіюсь,
Що ти за мною підеш услід?
У сьоме небо вже не піднімусь,
Не роздивлюся з польоту світ.
Та: щось домислю, а щось зіграю.
(Ти здіймеш спроби мої на сміх).
Цікаво тільки: вигнанцям з раю
Частіше сниться той рай чи гріх?

Короткий день уже зникає
І розчиняється в імлі.
І м`яко сніг рипить у гаю –
Відлиги радощі малі…

І холод скуцився, не тисне,
Ослабив щупальця свої.
І подих легкий*, наче пісня,
Якою марять солов`ї

Десь там, напевне за морями,
І ностальгійні бачать сни,
Коли співають до нестями
В обіймах зрілої весни.

*ЛЕгкий – авторський, не словниковий, наголос.

21.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)
Конча Озерна, гай Дани.

Мій вітер на задвірках
ублажав химер,
і вештався гульвіса
перекотиполем.
А я на ярмарці думок
боролась з болем.
Вціліла... Постріл...
Амазонка відтепер.

2013р.

А веселий сніговик
Дбати про берізку звик:
Надягає рукавички
Й заплітає їй в косички
Білі бантики й перлинки -
Все, що падає з хмаринки.

З пуху білого хустина
У сріблястих намистинах,
Шубка тепла, білосніжна
Зігріває її ніжно!
Білу ліпить він обручку,
Одягне на гілля-ручку!

Стало все довкола біло,
Сніговому серцю мило!
А тендітне деревце
Ясно дякує за це!

Живу… Живу, чи животію
Як Місяця неповний серп.
Співати весело – не смію,
Від гіркоти язик отерп,

Від кави чорної гіркої,
Що обпікає, як окріп.
Мовчу – від підлості людської,
Думки розсипались, як сніп,

Що втратив віри перевесла…
Там знов стріляли… Хтось помер…
Пливли, пливли, зламали весла…
Куди приб’ємося тепер?

Хто – погорільців – нас вітає?
Диявол – скільки просить жертв?
А вітер часу все хитає
Підвішений над нами серп…

Заплющу очі – Місяць срібний
Вибілює вишневий цвіт…
І ти щасливий, дужий, рідний,
Обняти ладен цілий світ!

Гірчить напій. І ложка меду
Солодкості – не додає.
Розмите все. Яке там кредо?
Радій, що Сонечко встає!

Гуде суспільство. Як у ЧАТі,
Де кожен другий – точно «бот».
Примари – розвелись у хаті,
Лиш но́вих додають гризот.

Крізь сльози зорі, мов хрещаті,
Тебе б торкнутись, хоч на мить!
Та марно все… А та, що в ЧАТі,
Нехай у полум’ї згорить!
ID: 712827
17.01.2017

Безвітряно-завмерлий сад
І легкий* смуток в гості кличе…
Його розвіюють синички,
У гіллі пурхаючи в лад.

Отут, між снігової вати,
Якби узяв зерна, либонь,
Я міг би їх погодувати
Здається, навіть із долонь.

Верткі, сміливі і привітні,
Напевне звиклі до людей,
Змінили настрій непомітно –
Вже хтось усміхнений іде!

*Даруйте, шановні читачі, але все моє поетичне єство протестує проти приземленого прозаїчного словникового наголосу легкИй. Цей наголос опускає на землю, як у прозі, а наголос лЕгкий піднімає вірш у небо, як і має бути в ПОЕЗІЇ.

19.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

м. Київ, Ботанічний сад ім. Г.Гришка

На Романівськім довкіллі
Надривається струна,
Водограєм на весіллі
Ллється пісня чарівна
Зупинити пісню важко,
Бо вона дзвінка, легка,
Б’ється в грудях, наче пташка,
Витинає гопака.

Приспів

Запросили на свято «Росавочку»,
Заспіваємо вам веселяночку.
Хай радіють усі,
Босоніж по росі
Танцюватимемо до світаннячка.

Лине втіха безупинно
До небес у літній день.
Підхопив дідок дівчину –
Затанцює навіть пень.
Скачуть бабці, ніби юні,
Молодь теж пішла в танок.
Всі уміють в Україні
Танцювати гопачок.

Приспів

Запросили на свято «Росавочку»,
Заспіваємо вам веселяночку.
Хай радіють усі,
Босоніж по росі
Танцюватимемо до світаннячка.

2014 р.

Хоч іскристі блиски сніговіїв
Затінили сутінню блакить, –
Хоронити не спіши надію,
Щоб зневіру тужну не зродить.
А якщо обвіяло морозом
І нуртує холод у душі, –
Не спиняйся злякано в дорозі
Та назад вертати не спіши.
Не спіши пронизувати серце
Стрілами причаєних вагань,
Бо в єстві дірчастім не схлюпнеться
Море закипілих сподівань.
Щоб тобі добратися до суті,
Досі невпокоєних, страхів, –
Не печалі треба каламутить,
А радіти плину трудних днів.
Витискай із себе руївничу,
Безупинну втомленість гірку,
І живи достойно, як і личить
Гордому одвічно козаку.
17. 01.17

Як ти живеш, моє кохання,
Що закотилось за світи,
Мов Сонце світообертанням,
Мов під підлогу "золотий"?..

На кухні куховариш "кофій"...
...І з телемедіа гряде
Той світ, де від антиутопій
Вже не сховатися ніде.

Десь там "слони ідут на сєвєр"-
Не синтепонові, живі,
І Че Бура... Гевари плем"я
"Заміси" роблять на крові,

Де логіки шукати марно,
Де кітч із фейком комільфо,
І пари в парності непарні,
"бо як в Європі"... Охохо...

А десь сховався за снігами
Той світ "реалу", де колись
Ловили щастя ми руками,
Мов Сонце... І не опеклись...

Та стигне кава... І на рани
її "бальзам" не до пуття.
Ти поринаєш невблаганно
У мегаофісність життя,

Де ті ж "пойняття", що у ЧАТі
З тролячої інет-попсні...
Ну а мені... Мені "не катить",
Та й нецікава ти мені

Без тих поєднань у нестямі
Де Пекло й Рай... І ми... Авжеж,
Зміліла річка- не Цунамі.
Та все ж... Та все ж... Як ти живеш?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117011701295

Із непозбувної бентеги
У неозору увійшов -
Над плаєм гойно звіяв легіт
І стих неквапно - без розмов

Поснули в шалі й безнадії,
В зневірі змучені думки,
Бо злі буремні буревії
Таки далися узнаки.

За мент будучина виразна
Упала вкотре в помилки,
А чи були вони – та хтозна,
Мені й самому невтямки.


16.01.17

«Не залишай мене одну» –
Мені сказала ти раптово.
І ці прості чотири слова
Торкнули зболену струну.

І ти залишила мені
Солодкий спогад на прощання,
Примарні мрії, сподівання,
Чекань одноманітні дні.

Та марно я шукав твій слід:
Уже спалила квіти осінь,
І сніг дороги позаносив,
Річки скував блакитний лід.

Твій образ танув, даленів,
Та з ним не міг я розлучитись,
Не міг на інших я дивитись,
І марно молодість губив.

Води чимало протекло,
Та все ж неспокій мучив душу –
Не віднайшов своєї суші,
Я пам’ятав твоє тепло.

Я все-таки тебе зустрів.
Мабуть забула все – не знаю...
Сказала тільки: «Поспішаю».
Це все – одразу зрозумів.

«Не залишай мене одну» –
Мені вчувається і досі,
А може то мені здалося –
Я і донині не збагну.

1978-2017