Моє ліжко - люлька,
Яку почепили на гачок-місяць.
Місяць співає: люлі-люлі.
Зорі співають: люлі-люлі.
А я не сплю, бо згадую
роки минулі:
як ти співав мені "люлі-люлі",
щоби наснилися сни гарнюлі,
щоб на ранок човен-усмішка
зупинив свій зоряний шлях
на моїх вустах...
Щоби сяйво золотих зірок
ясніло в зіницях,
і осідало зоряним пилом
на усіх моїх стежинах і
зустрічних лицях...
Ой, люлі-люлі, люлі-люлі,
люлі-люлі, люлі...

1.

Фліртувала з випадком.
В оченятах – бісики…

Доле, віща вигадко.
Згадко, дивна містико.
Кров’ю в серці біль кипів,
На чернетку скрапував…

…Приручила бісиків.
Одчепився Дракула.

2.

У тіньочку вишеньки
Шию льолю віршику.
Сонце - до колисоньки:
"Люлі-лю.., вампірчику!"

21.10.2017

Високий сум — красива глибина,
Тонке нашестя золотих енергій.
Горить живло і тінь горить спадна,
завогнивши окілля безберегі.

Та що мені до того? Що до то...?
Що ліс ізтік листвою, наче кров*ю,
Що оболоку вихолов затон,
Струну урвавши літа гонорову.

І що мені, що час такий ловкий?—
Бо це ж не я крізь нього пропливаю—
Це він об мене сточує боки,
Ледь серце доторкнувши гострим краєм.

Глибока суть налита у слова,
Як досвід - в чорній космосу утробі.
Лавує осінь ярісно....овва —
несхибно так, яко пророцтва Хопі.

Переболіло. Перетужила.
Солона осінь тече по жилах.
Пішла марою, дощем укрита.
Солона осінь тече із ритвин.
Тече і стигне-береться струпом.
О пізня ноче! О темінь глупа!
Я вже не плачу-немає солі-
Піду позичу в чужої долі.

Я маю честь вітати козаків
з Покрови незабутнім, древнім святом!
Їх славні предки протягом віків
Вітчизну нашу захищали свято.

Я маю честь вітать захисників,
що на Донбасі Неньку боронили!
Незламних, скромних наших мужиків,
що ні життів, ні сили не жаліли.

Вітаю чемно земляків-краян,
що чесно та натхненно працювали,
свій вистояли не один майдан
і спокою в своїм житті не знали!

Бажаю всім вам, рідні і близькі,
мої шановні друзі, односельці –
дороги хай широкі чи вузькі
ведуть лише добро у ваше серце!

Хай ваші душі сповняться теплом,
а ваші думи просвітліють, браття,
щоб ми зустрілись за одним столом
і всіх Покрова вкрила благодаттю!

Іде назустріч завтра, слабке і безборонне.
Реальне й недосяжне вихоплюють мечі.
За нами день прийдешній ані сльози не зронить,
Лукаво посміхнуться хвилини-втікачі.

І час, немов суворий сумлінний прикордонник,
Замкне в минуле двері і викине ключі.
Він з легкістю руйнує і трони, і корони
І на усі питання – насуплено мовчить.

Дарунок щедрий неба – його велика сила.
Увічнені хвилини – карбуються в словах.
Людський зміцнілий розум і сором запізнілий

Не мають аргументів сказати «постривай».
Усіх, що народились, він зустрічав зраділо,
Та хтось його прославив, а хтось його вбивав.

Приходжу знов сюди, і це мені не здасться,
А справді є таке прекрасне відчуття,
Немов усим єством я тут вдихаю… щастя,
О трепетне яке, божественне злиття!

Воно мені таке – немов у будень свято,
Я п`ю нектар небес – питво це голубе.
І дуба обніму, неначе свого брата,
Берізку пригорну, немов… немов тебе.

Шепоче ніжно гай хмільними голосами,
Непрохану сльозу змахну йому до ніг.
До тебе я прийшов, Природо, як до мами –
Розраду віднайти на грудях дорогих!

7.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

О саде мій – віддушино моя,
Мій лікарю, замислено-осінній!
Лікуюсь процедурами тут я –
Повітрям чистим, неба голосінням,

І пестощами вітру, що мене
Так заспокоїть, мов масажна ласка.
І всю печаль із серця прожене,
І вкрутить світло в душу легко, в`язко.

Якби не холод, ліг би і заснув,
Немов після масажу у Стрибога.
І, може, в сні зустрів свою Весну…
Заплющу очі для блаженства свого.

5.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Невже раптово охолов я?
Хіба той біль колись мине?
Новою нащо Ви любов`ю
Богове, мучите мене?

Невже моєї мало крові
Ярилу в жертву пролилось?
Та муки ці – не випадкові,
Напевне з них радіє хтось.

Ярила тінь прийшла до мене
Щоб серцем я не охолов.
Щоб молоділа кров у венах,
Щоб віршем плакав про любов!

2.10. 7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Щур сховався хутко у діру.
Зверху - різанина, плач та крики.
Чує ніс могилоньку сиру,
Лицезріли очі крові ріки.

В нірці ж - тепло. Браття пацючки
День-у-день запліднюють самичок.
А війна запалює свічки,
І схиляє до ганебних звичок.

Поруч умостились ховрахи,
У підпіллі бабраються миші.
А в хатах позносило дахи -
Не здивуєш тут нікого віршем.

Не чекає лицаря Ассоль -
На Донбасі він зустрівся з катом.
У норі ж танцюють карамболь,
Па-де-де завчають щуренята.

Покоління вироста нове,
Хвостики звисають із колиски...
Я дивлюся в дзеркало криве:
Там в людей ростуть щурячі писки.

02.10.2017р.

Каштан квітує буйно восени,
Незрозумілий у своїм стремлінні,
Кивають скрушно поруч ясени
Із наміром надміру доброчинним.

Бо ясно всім – не визріють плоди,
Для чого сили віддавати цвіту?
Красу дочасно зріжуть холоди,
Не можна так невиважено жити.

Вовтузиться у скверах дітлашня,
Готує осінь сукню для банкетів,
Смішний дивак у захваті зрання
Милується на свічечки-ракети.

Квітуючому – діл давно нема
До осуду, до вражень, чи овацій,
І не лякає крижана зима -
Він закохався в кущики акацій.

Осіння пані, Ви такі чарівні…
Осяяні печаллю зайвих знань.
Під карими очима чорні тіні.
Молитва-шепіт: - Боже, не порань
моєї мрії зоряні висоти,
моєї правди праведні шляхи.
Я, наче Фенікс, оживаю всоте
і знову повертаюсь на круги.
Осіння пані, Ви такі звабливі…
На довгій ніжці келишок вина.
Десерт життя – солодко-кислі сливи,
і дотик віку – перша сивина.
В саду зітхань не всі зів’яли квіти,
жіноче щастя ще чатує Вас.
Навколо серця - сподівань орбіти,
і сам еЛГе запрошує на вальс...

27.09.2017

1

Синьо-жовтий прапор...
Мляві кольори...
Наче прілий каптур -
В руки не бери.

Жовтий колір - листя,
Зсипане в яру.
Там живе нечистий,
Варить нам смолу.

Синій - наче кури,
Влежані, старі.
Випийте мікстури,
Крапніть і мені.

На Майдані кишло,
Люд - стрімка ріка.
В пучки сунуть дишло,
Чи то держака.

Нащо дровиняка?
Цей дрючок важкий.
Я за пиво з раком
Та за галушкИ.

2

А на площі - тиша.
Похоронний стрій.
Пахнуть кров'ю вірші -
Тут синочок мій.

Принесли із плахи
Душу ще одну.
Синьо-жовта птаха
Впала на труну.

Кулями пробита,
Крила - рваний шмат.
Вигоріло жито,
У крові блават.

А у Дикім Полі
В бій ідуть бійці.
Синьо-жовта доля
Тріпотить в руці...

26.09.2017р.

Золою сиплються думки,
В імлі розчинені тривоги.
Догрібся до кінця ріки -
Пора настала епілога.

Пройшов у мене врешті сказ,
Писав до цього без зупину.
Упав знесилений Пегас,
За крок звалився до вершини.

Тут гарно. Хмари, височінь,
Літають в небі побратими.
А мій заснув крилатий кінь,
Як блохи повтікали рими.

Копаю яму цілий день,
Бо туша більша за дракона.
У голові - ані телень.
Суцільна тиша. Мертва зона.

А ще учора - стадіон!
Гули ідеї наче бджоли!
Мені уже склепали трон
Мужі поважні, срібночолі.

Тепер коню плету вінка,
В"яжу на круп могильні шати.
У цього чудо-лошака
Були страшні серцеві вади.

Хропів раніше до зорі,
А я щодня сварився, гримав.
Тому за місяць помарнів,
Мішки з'явились під очима.

Дуетом самогон пили,
Лили шмурдяк щодня у дзбани.
Ширяли наче ті орли,
А потім впряг його у сани.

Довкруж бебекають роти -
В кущах хвостами крутять кози.
Пегаса варто берегти:
Без нього творчість - сіра проза.

26.09.2017р.

Якби дати тобі силу
обрубати гілки ще тоді,
чи стало б мужності?
Не важливо. Пощади́.

Пройти від зерняти яблука
по тонкому стеблу
порівно до сере́дини
і зламати. Пощади́.

Затвердівши од вітру
не однієї зими, кроною
розділитись на три шляхи.
І обирати теж пощади́.

Якби дати тобі силу
обрубати гілки ще тоді,
чи стало б мужності?
Не важливо. Пощади́.

Маскуватися до останнього
у листі наслідків,
тікаючи від причин.
Не сховаєшся, пощади́.

В ім'я зерняти, і стебла, і плодів,
отримавши силу бачити і ламати
майбутнє своє,
пощади́.

Ну ось і ти, півострове мій любий -
Шепочеш, закликаючи:«Прийди!»
Молитву урочисто мовлять губи,
Гай сплескує вітаннями води.

І вітерець утомлений не дише,
І листям не шурхоче вже ніде...
Мене оповиває люба тиша,
Коханою припавши до грудей.

І тихо заколисує у гаю,
І я вбираю пестощі й мовчу.
Озерне плесо колом позіхає,
Поволі гасить день свою свічу.

25.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

***
Ти пішла і затихла буря,
втихомирилась люта хуга,
на вікно зачепили штори
днесь угідливі трударі.
За дверима лишилась чорна,
неласкава колюча смуга,
і нарешті прозріло небо
затуманене угорі.

Ти боролася і програла,
та у програші тому інша
народилась у венах сила
і зінакшила все довкруг.
І, поглянувши враз на біле,
ти відчула, не станеш більше
прогинатись під чорнотою
неласкавих колючих смуг.

І уперше, мабуть, задовго
удихнувши надії запах,
зрозуміла нарешті - жити -
це не мучитись вічно, ні!
Не шукати доріг стражденних
на потертій, старенькій мапі,
а щодня зустрічати сонце
в незаштореному вікні!

28.08.17 р.

Вергай діла, слова верзи –
Усі «вагомі».
Зламали бевзні терези.
Феміда – в комі.

Їй повернутись - до снаги -
З пітьми, де в’язко...
Та час вже кинув на торги
«Сліпу» пов’язку.

20.09.2017

Я - беспробудний оптиміст,
Люблю хороші вісті.
Зубів нема. Але є міст,
Коронки золотисті.

Недбало вибрита щока
Але шикарні вуса.
Жона вечеряти гука -
Піду, напхаю пузо.

Не кличуть гени до війни -
І так усім нам торба.
З надвору вбігли таргани -
Нехай живе худоба.

У тещі кривиться губа -
Грошви приношу мало.
Зате корова є ряба,
А у підвалі сало.

Сусіди п'ють одеколон,
Мені достатньо квасу.
У транспорті згубив айфон
Але співаю басом.

На позитив стійкий рефлекс,
Знайшов стезю до раю:
Щодня гарячий маю секс,
Чого і вам бажаю.

20.09.2017р.

Цинготні зливи. Дев’ять довгих діб
не вистачає вітаміну сонця.
На яснах ґрунту – кров’янистий слід
листків. І вже заслаблим оборонцем

втікає день, дрібніє – не шукай,
мелькне, мов кінь, годин округлим клубом.
І вечора підсохлий коровай
дерева розхитає, ніби зуби.
.
Так недоречно – цей весільний хліб
на поминках за літом. Слізні, скорбні
мов дев’ятини – довгих дев’ять діб.
…Не допусти , мій Боже, в душу скорбут.
2016

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.
І, мабуть, тому осінь
Весіллю найбільш пасує.

Із вод небесних сонце вирина
За обрій відпливає десь далеко.
Зміліла знов озерна глибина,
Її зсушила ця осіння спека.

Опале листя сохне залюбки
І сіється на трави вогневисто,
І скручується в трубочки-стручки,
Лиш вогнище з`їда боби із листя.

І висисають соки комарі,
Для них, либонь, нагода ця остання…
І я піддався цій сухотній* грі –
Сиджу отут і сохну… від кохання!


17.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Поволі день між тіней легко тане,
Озерна рінь вібрує он ледь-ледь.
Нарешті тиша луків довгожданна
Наповнила і води й сиву твердь.

І пестить тихо й лагідно, як мати,
Шепочучи: Приляж на мить, засни!
Як хороше отут відпочивати –
В обіймах сутінкової мани.

Легенько птаство пурхає довкола,
Утомлений зітхає вітерець.
І на воді – дедалі менші кола –
Добу бурхливу зводять нанівець!

15.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ти розмову цю не продовжуй. Бо.
Ось тобі Ду Фу, ось тобі – Лі Бо,
Кобо Абе, японець який, або
Праці розумової кит, стовп нефритовий,
Рот медовий.

Світло крізь шпарину лягає, подовжує пальці й дим.
Єзуїтом не втомлює бути старим, нудним?
Небесам до нашого шикидим
(як верлібрам до дієслівних рим) –
Байдуже_однаково_кольорово.

Почитай чи стань за епоху Тан bla bla.
Комашня в питві – відмовимось від питва.
Най зростуть між нами слова_слова –
Гострі ікла, мов навесні трава
У кавернах асфальту німих зимових.

Розпрощалась думала, - чорта з два.
Янгол сплутав капості та дива.
Раз - минуле шкіриться з рукава…
Починай виразно: «халва, халва…»
Як чудово.

2017

Ватра у полі - мирро і ладан,
Курява - проскурка для вірян.
Сонце - велика свіча небокраю
На багряниці призахідних ран.
Злото спекотного довгого літа
Мати-земля добуває із лон.
Вруняться вітром масиви пшениці,
Зерна у землю ховають на сон.

Щільно встеляючи доли червоним,
Яблука гупають бубном в садках.
Осінь калину збирає у ґрона,
Вішає на тинах.

2017

колись-то я навчуся суахілі й
почну писати мовою віршата
з такою швидкістю, що нас не наздогнати
аж поки витворю нарешті любо-мило

аж поки справді витворю нарешті
важезний корпус творів геніальних
аж поки всі свої страждання та печалі
змішаю з медом у коштовній креші

моє писання галасу наробить
серед людей ув Африці далекій
і причаровані вкраїнським діалектом
мене тоді запросять у Найробі

де на летовищі сувора стріне варта
Феліпе Ньюсі, ЙОвері МуСЕвен
and virgins: beautiful: 137
і сам Ухуру Муігай Кем'ята

і пам'ятник на острові Мфангано
мені поставлять щоби там стовбичив
екватор споглядаючи навічно
із ранку в ніч і з вечора до рана

засіявши вокабулами ниву
і премію отримавши багату
я поверну до рідної до хати
вже класиком, а не байстрюк лінивий

тоді напевне на бібліотеці
що хвалиться безплатним інтернетом
таблицю вивісять на зібрану монету:
"Тут вештав він kiedy był małym dzieckiem".

а школа №2 на Копиловській
нарешті зміне свій паскудний профіль
але мені тоді вже буде пофіг
бо я пірну до вічності назовсім

Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов, –
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
«Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Подивись, з яким набутком
Ми додому їдем хутко!
Сідай, хлопче, поміж люди,
То скоріше дома будеш».
«Ні, не можу я сідати.
Треба долю доганяти».
Побрів чумак степом-полем,
Його доля – яром-долом.
Забрів чумак до шинкарки,
Свою долю там шукати.
Зійшла доля медом-квітом,
А п’яниця – пустоцвітом.
Дісталася тому доля,
Хто плекав її у полі.

Дощечка 4Б
Боги Русі не беруть жертви людські, ані животини…
… єдине плоди, овочі, квіти і зерна, і суру питну…
і мед, і молоко…

… ніколи живу птицю, ані рибу.

І це варяги єланські богам дають жертву іншу і страшну чоловічу. А ми того не маємо діяти, бо маємо краснії вінки віри нашої і не маємо крячати за інших стопами чужими.
(За дощечками «Велес-книги»)


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Варяги єланські – племена древньої Скандінавії, які
осідали в Греції, переходили «з варяг» «у греки».
Красний – гарний, або ж огненний.
Крячати – рачкувати.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Божі ідоли Русі
брали жертви не усі:
брали в русів тільки квіти,
і любили суру пити,
брали овочі з городу,
брали з дерева по плоду,
і ніколи животини,
ні тварини, ні людини…

Крові дуже не любили
і за те варягів били,
що варяги нам чужі,
кров’ю лили на ножі.
Не крячати нам за ними
за стопами за чужими,
бо ми власні маєм стяги,
бо ми руси, не варяги!


(З "ДОЩЕЧКОВОЇ читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги".Рік написання 1990).

Скидай свої берці,
Лишай камуфляж.
Взувай-но в'єтнамки,
Побігли на пляж.
Скупнемося трохи
В холодному морі
Безмежно щасливі,
Зухвалі і голі.

Це - Іловайськ, мій друже. Я програв.
У москаля немає честі й шани.
В степу любов і радість поховав,
Трава накрила вирви, трупи, рани...

Враг бив прицільно. Ззаду. У хребет.
Натренував у пеклі підлу руку.
В Большом - прем'єра. Пустощі. Балет.
Кров п'ють на брудершафт кремлівські суки.

Поглянь в монгольські очі вожака -
Чуже добро притягує магнітом.
За ним орда - голодна, ворухка,
Толочить траком на Донбасі жито.

Ти - воїн. Не дитина чи монах.
Гостри сокиру і чекай нагоди
Загнати вістря ворогу у пах,
І плюнути ненавистю у морди.

Не знаю, може випаде мені
Із мороку вернутися у літо...
Не бійся, брате, вмерти на війні.
А бійся жити і не відомстити.

29.08.2017р.

От і настала пора куштувати плоди.
Вітер жене перехожих на зустріч із вереснем.
Гривня в траві пересохлій виблискує реверсом.
Літо вмирає. Гірчить над городами дим.

Дива не буде. Повірте, старі казкарі.
Самоомана – ці хлібно-шкільні перемир’я.
…Щастя – хіба що у пісні Аль Бано й Роміни.
Ну а наступне занурення – майже за рік.

Я повертаю за ріг, бо шукаю тепла,
спокою, затишку, втіхи… не знаю, іще чого.
Літо вмирає. І лаю себе, не причетного,
бо для спасіння
я жодних зусиль не доклав.

Дощі у відпустці. Городи сухі, як тартинки,
а кавова ніч – мов кубло і страхів, і зневір.
Об гострі кути уночі небезпечних будинків
поранився серпень і зліг серед міста, мов звір.

Ріка висихає, як мисль, не підкріплена ділом,
безплідну думками в цім серпні, себе не прийму.
Води мельхіор знов фальшивить, прикинувшись сріблом,
а я між халепами вкотре проводжу пряму.

Обкрадена тепло дощами, ковтком прохолоди,
я навстіж всі вікна - не душу, відкрию мерщій.
І тільки читання цю кавову ніч підсолодить,
і може, до ранку навчусь викликати дощі.

Расул Гамзатов

Сокотіт цімборȕв

Знай вражду и дружбу оцінити
И страшнов розправов не гріши.
Гнів на друга може закыпіти,
Улляти на нього не спіши.

Може друг самый попиловався
И тебе обідив ненароком.
Провинився ввȕн, а ты пробач му,
Най му буде вто тяжкым уроком.

Мы усі старієме помалы,
Мы усі йдеме в єднȕв упряжці.
Цімборȕв житя уд нас забират,
А найти нового дуже тяжко.

Бо кить вірный кȕнь поранив ногу,
Зашпотався, а пак хромив зась –
Винен путь! И ты не лай коньови,
Бог ти ниґда ліпшого не дасть.

Люди, я вас прошу так, ги Бога,
Не ганьбітся свої доброты.
Цімборів на світі гет немного –
Сокотіт їх. Будьте фурт на ты.

Я колись не так, ги ниськы, думав,
Видячи в слабȕм страшноє зло.
Кȕлько цімборȕв я вже утратив!
Кȕлько уд ня цімборȕв пȕшло.

А пак было всякого немало,
Я ся каю часто и до нись!
Як ми часто в горю не хватало
Цімборȕв, загубленых колись.

Я типирь усьых хотів бы стріти,
Бо житя щи мало – тай мине,
Тых, що я пробачити не мȕг їм
Й тых, що не пробачили мене.


© Переклад Василя Кузана

Ти не являлася мені ще в сні,
Я наяву тобою марив,
Моя ти любо, доле, каро,
Моє ти все – мої пісні,
Оті ридання голосні.
Ота печаль, ота розпука,
Незбувна та пекельна мука
Лишила спогади мені,
Як пестив кучері ясні.

В житті мене ти й знать не знаєш,
Забула, іншого кохаєш.
Як напишу, слівце писнеш,
Як лютим холодом війнеш,
Як сіль на рани посипаєш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я кохаю до нестями,
Ридаю темними ночами
І ллються на папір, як грози
Ось вірші ці – криваві сльози,
Що зроджують бажання вперте
Од того розпачу померти…

О ні, являйся, серденько, мені
Хоч в сні!
Чи хоч на сайті у інеті,
Коли запіють півні треті.
Я монітор той поцілую,
Немов живу тебе милУю.
Від себе вже не відпущу,
Воскресну серцем до любові
І знову вірші нові й нові
Тобі рощу,
Моє предиво,
Моя ти доле нещаслива,
Моє ти все – душі краса,
Що в серці вік не погаса!

28.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Душа із тіла рветься вгору –
До хмар загуслих навпростець.
Її обволікає горе,
Немов розплавлений свинець.

Там ще недавно сонце квітло,
Геть не віщуючи біду.
Та поки добреду до світла,
Алею Розпачу пройду.

Терзаю мовчки душу хвору,
Наскрізно біль її протяв.
Простую темним коридором
У темносмугове життя.

Це віт журливе колихання -
Мов тихий реквієм звучить,
Тут тінь померлого кохання
Ген простяглася, наче нить,

І тисне. У очах – смеркання,
Пекельний корчиться вогонь,
Мов настає вже мить остання…
Завмерле тіло, охолонь.

…В алеї Розпачу ізрання
Сирен* лунають голоси!
Там тінь померлого кохання
Петлею здушена, висить.


25.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Сливи, - кажу я їй, а вона мені – перса!
Сливи, - кажу я їй, - подивись он зліва
Злива, - каже вона, - буде злива
Певно обсиплються сливи…
Сині серпневі солодкі
Спокусливі
Сливи
Узяв би їх пес!…
Зліва чи справа чи просто піднявши очі –
Хочу їх, хочу їх, - каже вона, - їх хочу
Певно, шовкові на дотик чи, може, теплі,
Уже доторкаюся їх, уже й пальці стерпли
Небо тримати, сливам тримати долоні
Понад усе люблю їх щойно, коли медові,
Понад усе люблю їх потім, коли солоні, -
Каже вона, - дивися які чудесні
Ці сливи небесні
Я їй кажу - то їж!
А вона мені – ні, не можу
Хай вже впадуть, ляжуть на землю розкуто
Тоді, видко, буду
А зараз не можу під ніж таке диво –
Сливи, - каже вона, - які сливи!

Не можу не писать – потреба
Гіркі ці зроджує слова.
Пробач, бо нагадав про себе,
І, може, настрій зіпсував.

Судилось пекло це поету –
Палає піді мною хмиз!
Немов би з водоспаду в Лету
Лечу я головою вниз.

Ти будь безжалісно жорстока –
З холодним блиском у очах.
Нехай страждання це високе
Осяє мій тернистий шлях.

Знайди коханого нового,
Бажаю щастя я тобі!
Напевне так потрібно Богу,
Хай буду скніти у журбі!

Нехай мені ти серце виймеш,
В зажури кинувши льоди.
Нехай же іншого обійми
Тебе зігріють назавжди!

Хай буду мовчкома терпіти,
Коли без жодного жалю
Потопчеш ти любові квіти,
Які до ніг я простелю.

О світлоносна Незабудко,
Вклоняюсь, дякую тобі!
І золотаві зорі смутку
Посію в небі голубім!

24.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Усе, що є, все, що було і буде –
Як видиво у віщім напівсні.
Мої пророцтва, сповнені огуди,
Нехай вони не збудуться, о ні!

Чи я тебе судити маю право?!
Я сам себе навіки засудив…
Нехай нам сяє сонце величаве,
Крізь біль і сум відкриє диво з див.

Цей плач гіркий з досадою утрати –
Кому на душу падає щораз?!
Перед тобою вічно винуватий,
Впадаю в каяття свого екстаз!

Перед тобою, о моя Богине,
Кладу, як жертву, цей молитву-вірш!
Рятуй мене, рятуй себе, бо гине
Святе в душі – воно найважливіш!

Нехай спаде з ясних очей полуда,
Відкриється обом укотре знов!
Що найдорожче, що було, є, буде –
Богами подарована ЛЮБОВ!!!


20.08. 7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Назвати її самотньою було б неправильно,
Бо ж у неї велика родина.
Третій рік за коханим вона у траурі,
Але він залишив їй двох доньок і сина.

Ще є сестри, брати, сусіди і колєжанки,
Ще з пенсійного дівчина є привітна,
Навіть мама його жива, давно лежача –
Всі довкола, а їй нікого не видно.

Вона часто «висить» у мобільному –
Диктує сусідкам якісь рецепти,
А, буває, зайдеться плачем, як біллю,
У спонтанну самотню хвилину, себто.

Проте цим не здивуєш нікого на світі,
Що жінка бере – і плаче.
У розлогім порожнім гнізді між віттям
Всього доста для неї, наче.

Тільки діти дорослі люблять лише мурашники.
І що більший – то краще. Які там пташині крила?
Добре, що хоч не дуже дратуються,
Коли вона раптом забула – і задзвонила.

Бо дорослі – такі дорослі (зрозуміти повинна):
Зайняті зміною світу чи ловленням вітру.
А мама є мама. Потоншала пуповина.
Сама собі сльозу витре.

І як би їй не хотілося напекти і наготувати
Чи просто поруч з дітьми посидіти,
Треба дочекатися хоча б напівкруглої дати
І дужче посивіти.

А колись вони поміщалися у її молодій руці,
Ще тоді, як дивились на світ з візочка.
А тепер тільки фото у маминому гаманці.
Поруч із образочком.

2017

Люблю природу і сади,
Ліси й поля, болота й луки...
Частенько я ходжу сюди -
А на плечі висить «Базука».

Вчеплю на яворі мішень,
Стрельну в десятку із «Фантома» -
І навкруги – анітелень...
Ані пташок, ні звіра – вдома

Сидять мисливці, пастухи,
В отарі мекають овечки,
Тремтять осикові листки -
Коли в кишені в мене «Стєчкін».

Під сіном пріє кулемет
Ще з громадянської, від діда -
Змастивши, скористаюсь вмент,
Як хтось мені щось заподіє.

А на горищі - сім гранат
І десять ящиків патронів...
Вчеплю медаль - йду на парад.
Піду у ліс - принишкну в схроні.

Коротше, номер три два шість
Сім п'ять чотири дев'ять з чвертю.
Вам дошкуляє хтось? Дзвоніть -
І ми з братвою враз припремся.


14.08.17

Серпнева спека уляглась,
Улігся вітер і не дише.
Не Божий – ресторанний глас
Гвалтує луків ніжну тишу.

Мені б сюди ну хоч одну,
Хоч невеличечку «Базуку»*,
Я б виставив комусь ціну
За це насильство злісне звуком.

За те, що час він мій краде,
За порцію тяжкого глуму.
Я не стріляв би у людей,
А просто заклад цей знеструмив.

*Базука – міномет. На фото, насправді, український міномет "Молот", а не "Базука".

11.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Де ж ті зливи-хвищі
З цівками, як пруття?
…На гіллі найвищім
Яблука печуться.
Сливи, як в узварі –
Закипа повітря.
В небі – ані хмари,
Синій день – у відрах.
Груша пелехата
Опустила віти.
Марно тінь шукати,
За дощем тужити –
Крапель срібний дзенькіт
Поминати всує…
Осінь вже близенько, –
Серпень гарячкує.

12.08.2017

В портупеї і без неї
Ходять хтиві корифеї:
Посередині і скраю
Милі віршики займають.

Ущипнувши риму кволу,
Зміст шукають під подолом:
Смикають за слів шнурочки,
Зазирають між рядочки.

Все шукають фантастичну
Насолоду естетичну.
Глибини їм хочеться –
Знахабнілим збоченцям!

11.08.2017

В куточку тихому в гаю
Сховаюсь від чужого ока.
Раниму душу хай мою
Огорне зелень ця висока.

Нема доріжок, лавок тут,
Цивілізації немає.
Тому і зрідка чийсь маршрут
Крізь цю місцину пролягає.

Зарослий пагорб височить,
Увесь його трава укрила.
Й догадка виникає вмить,
Що це - високая могила.

Немов козак спочив у ній
На гребені усе - прим`ято.
Отам сідав кобзар старий
І думу починав співати.

10.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Я - чаклун молодий, гарячий,
Виростав посеред орди.
Ще не дяк. Але вже піддячий.
Ще не скло, а шматок слюди.

Вчуся вік ворожити Словом,
Шити кріпко - до знаку - знак.
На столі оберіг-підкова,
Передав назавжди відьмак.

Він могутній мольфар, відомий,
Кожне слово - тяжка печать.
Терпеливо навчає мови,
Підбирає для зміни рать.

Розвелося потвор чимало
Прозомбованих до кісток.
Знають слово єдине - "сало",
Роззявляють ушир роток.

Випікати чіпку заразу
Навіть Майстру не стачить сил.
Буде січа, війна, образи,
Накопають нових могил.

У перевертня виє паща -
Щит надійний не задрижав:
Захищає мене найкраще
Рідна мова - жива душа.

Кацапня у тумані човга,
Поламала хиткі тини.
Йди на захист своєї мови!
Бий потвору! Чави! Жени!

Зустрічаю зі школи сина,
Він щасливий. Мені співа
"Ще не вмерла моя Вкраїна!"
Отже, мова іще жива.

9.08.2017р.

Трояндові кущі – в розмаї,
Птахи принишкли у гіллі.
Плакучі верби завмирають,
Спустивши коси до землі.

І понад висохлим ставочком
Кружляють легко голуби,
На романтичному місточку
Зітхає легіт голубий.

Лишив хмарин білявих смужки…
На лавці – ковані витки.
Казкова пані в капелюшку
Там вишиває подушки,

Немовби доленосні узи…
Я, ними зв`язаний, піду.
Здалось мені – поета Муза
Сховалась в райському саду.

6.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Національний ботанічний сад імені М.Гришка
Сад троянд

Не пригадаю рук твоїх тепло.
Дивлюсь без болю, як ти пестиш іншу…
Немов того дурману й не було,
Коли здавалось, що найщасливіша.

Проходить все у нашому житті
І я дивуюсь, що була сліпою.
Рожеві окуляри – у смітті,
Забуті і затоптані тобою.

Тепер осліпнути настав твій час
Від буйства її кучерів і плоті.
За все платити треба повсякчас,
Хоч золота й не знайдеш в позолоті.

Хотіла б я тебе застерегти,
Утримати від необачних кроків,
Та знаю, що все марно, бо вже ти
Летиш у прірву в пристрасті високій…

22.07.2017

Не таланить доступити мети,
З розміру в безмір перебрести,
Хтось нерозважливо палить мости, –
Хто ж, як не ти?

Ось і укотре прогаяно шанс.
Як же кортить обпектся ще раз.
Та ж предостатньо каліфів на час, –
Вистачить з нас?

Можна зіжмакати совість в кулак,
Можна крутитися, наче вітряк,
Можна пропити останній п'ятак, –
Далі ж то як?

Немотивована притча оця.
Кожна стезя добігає кінця.
Тільки не гоже втрачати лиця –
Вгору серця?

Жасминова пора
і пахощі - мов згуба...
І ніч, як молоко,
розхлюпала зірки.
Усе у ній таке
хвилююче і любе...
Любові силует
на відстані руки.
На півдорозі вуст...
Розсипане волосся
і доторки п'янкі
у трав густих габі.
Це трепетне тепло,
сердечне суголосся,
жасминових стежок
світанки голубі...
2017

В солодкому завжди́ свої принади…
Глибинний смак, а чи легкі вершки…
Та так ти в’ївся в душу шоколадом…
Іду як
наркоманка,
навпрошки…

Без тебе навіть дня прожить – не можу!
Торкну́тися – щоки,́ а чи руки…
О, не зникай! Свій образ підсолоджуй!
Словами,
що солодкі,
та гіркі…

В твоїх обіймах шоколадно тану…
Від губ гарячих солодко пливу…
Твій неповторний, ніжний смак, коханий,
Ввижається
вночі,
та наяву….

Коли мене не пестиш довго – гіркну…
Біліє на поверхні сивина…
У розпачі не відшукати мірку,
Коли я буду
випита
до дна…
ID: 513581
26.07.2014