Яка ж ти в мене виросла красуня!
Хай Бог тебе завжди охороня!
Доросла доня - мамине відлуння,
З долонь у світ відпущене зерня.

В твоїй дитині - доні-фантазерці
Того зернятка бачу вже плоди...
Ти - скибочка відрізана, та в серці
Частинка невід'ємна назавжди.

01.05.2014

Усе роздробили мільйонами протиріч.
І розум так низько, так глибоко закоравів,
Коли переможно, пречорно осіла ніч
Тобі попід очі, мені – у ранковій каві.

О, як я затерпла від чорних твоїх появ.
О, як та корона царівну тримає тяжко...
Шептав-ворожив – ніби волю мені закляв.
І я вже ніколи – за межі цієї чашки.

І я не зречуся. Дивитимусь на замок.
Ти серцем моїм обирався на вічну владу...
А крихітний янгол клює золотий пісок
З моєї молитви за того, хто тричі зрадив.

Дрімає ветхий дах. Лише димар
Все палить люльку, сіє клуби диму,
На мить здалося: й сам я задрімав,
І небо підпираю, я - будинок,

Притулок, бастіон для хворих доль,
В мені живуть - в мені ж і помирають,
Комусь - прямий до пекла коридор,
Комусь - бетонна воля, промінь раю.

Димар, як дід, розкурює мундтштук,
Вечірнє небо коптять сиві кільця,
І, ніччю гнані в темну висоту,
Летять, мов прах розбитих коаліцій.

На мить здалося: я і є той дим,
Що стелиться за вітром, наче парус,
Вагаючись - туди, або сюди
Пустити соковиту, свіжу парость?

Я дах почухав хмари гребінцем,
Вітри мовчать, не кажучи, куди нам.
Скажу собі: ти ним не гребуй - це
Твій шлях, ти - дим і трішечки - будинок.

Стиглі очі мене, наче втомлену ногу, роззули,
Спрагла думка ковтає спітнілими пальцями волю,
Поруч вухо голодне гризе увертюру зозулі,
Наче сиру шматок мишенятко - змарніле, нервове.

Бо сьогодні я - очі і думка, і вуха, і ніздрі,
Рот я річки цієї, її островів я мовчання,
Персональний Жадан, Андрухович, чи Дереш та Іздрик.
Річка - Бог, ну а я - на човні її вірний прочанин.

Поза зоною дії авто у кіптяві істерик,
І будинків лоби, що в напружену сірість закуті,
Десь далеко мурашники міст, залізниць, et cetera*, -
З головами занурились в обрій місця екзекуцій.

Мої весла - китові плавці, спритні клешні омара,
Дужі крила орла, вії велетня, руки атланта,
Сивочоло бунтує в мені мій палкий Костомаров,
Прошкрібаючи шлях, як невільник, зашитий у лантух.

Тож неси вдалечінь мене, мій непокірний вітрильник,
Розрізаючи хвиль метушню на шматки алегорій,
Розсипається вік урбанізму як склянка вітрини,
Мить спустила курок - і уламки попадали вгору.

*Еt cetera (лат.) - і так далі.

Святкуємо підпільно Перемогу.
І порох, і тумани – із Кремля.
Коли у голові немає Бога,
не буде переможною дорога,
якою оперезана земля.

У траурі очікує Вітчизна,
коли мине недоленька тяжка.
Не знаємо, кого чекає тризна,
хто доживе без тоталітаризму
у мирі із душею земляка.

Невірні, непокірні, окаянні,
до кого у молитві стоїмо?
Чи будемо зорею осіянні,
чи, може, як апостоли останні
за нашу віру душі віддамо?

Минає все, але не Перемога.
Але куди ідуть вони – оті,
в чиїх очах ми все ще бандерлоги?
Ми – грішники. А запитай у Бога, –
де є на світі білому святі?

Ще й очі не розвиднює уранці,
а душу кривить, наче п’єш ропу.
Ідуть по Україні не германці,
а сунуть «наші» – з Раші і найма́нці
ордою фашизоїдної Пу.

І хто там святкуватиме надалі
і питиме за горе і ясу
із чаші гніву?
                   Може вип’є Сталін
і за великі наші дні печалі,
і за горючу матері сльозу?

                              08.05.14

Війна на порозі, я знову боюся не встигнути
Зробити, сказати, піти, обійняти, простить,
Почути нечуване й висловить навіть немислиме,
Відчути, що кров ще гаряча і хочеться жить.

Боюся злякати тебе несподіваним вихором,
А втім, коли в мене нічого, крім зараз нема,
Побудь мені тихою, ніжною, теплою втіхою
Допоки іще не настала остання зима.

Допоки нас ангели ще заколисують крилами,
Допоки ще тане від подиху злякано лід,
Лечу у любов і немає у всесвіті цілому
Того, хто наважиться цей зупинити політ.

Ти пішла. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.

Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.

Так зігріти б тебе в долонях…
Щем і біль – ні краплини зла.
Лиш надривно пульсує в скронях:
“Ти пішла… Ти пішла… Ти пішла…”

Невідомо, як далі буде,
Ти не знаєш іще сама…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовна їх глибина.

Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…

Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…


6.11.2011

Жахним потокам зла
немає спину.
Ворожить час на пелюстках оман.
З осердя пекла діючий вулкан
нечисту лаву ллє на Україну.

Ятрить вуста скорботна німота
і замість неба
визріває пустка,
коли біда вдягає в чорну хустку
оторопілі села і міста.

Лягає сива паморозь на дзвони.
Свобода родить божевільні клони.

Безглуздя кпить. Війна дає поради.
Немає спину,
і немає ради…

Принижено
Схиляю руки й тіло:
Заділо - не за діло, а за тіло,
За серця ритм вчепилося й байдуже
Примушує не тьохкати, а тужить…

Недужа я,
Півроку як вагітна,
На противагу всім рокам бездітним
Вслухаюся у себе і радію:
Життям лелію, я життям лелію!

Червневим днем народиться дитина -
Чекать несила…


06.05.2014

Наповню келих іменем твоїм,
Аби тепла ще раз напитись вволю.

Палають мрії в серці, як в огні
Останню свічку випросивши в долі.
Розмови меркнуть. Вже немає слів .
Одна сльоза в очах, як дрібка солі
Застигла самотою на щоці.
І зорі в небі, наче на стіні.

Опалим листям вишиває осінь,
Бредуть думки по сходжених стежках,
Розп’яті, наче грішні, на вітрах,
І тягнуться за обрій, де колись
Юначі крила нам відкрили вись.

Ведмежої позбав любові й дружби:
твоя душа – в нечистого на службі.
А Україна, звісно, – не Росія:
поміж братами розбрату не сіє.
І пам’ятай, неситий московите,
що генів аж ніяк не обдурити –
крізь покоління грає кров погана
«братів-слов'ян» із роду Чингіз-хана.
Здається-бо – розтануть неосудно
діяння злі, брехливі і облудні:
забити баки світові готова
орда кремлівська – чуркіно-лаврова,
нахабно преться «русских» захищати
у нашій світлій українській хаті…

Від путіна-ординця-«славянина»
і пут його спаси нас, Божий Сину…

04.05.2014

Здрастуй мила, травневая весно,
Буйноцвіт заяснів ув очах .
Загойдалась на вітрі чудесно
Сонцелюбна каштану свіча.

О, трави шовковистая звабо,
Потонути б у хвилях твоїх!..
Поміж крон верховіть величавих
Чути птаства розгонистий спів.

Фіолетові грона, мов тучі
З оксамитом єдвабним сплелись…
То бузок і черемха пахучі
Захмелили вчаровану вись.

Тінь Богині прадавньої Майї*
Огортає розквітлі гаї.
Їй осанну врочисто співають,
Щастям плачуть немов – солов`ї!

2.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014), Дажбогів гай.

Наш цвіт обірвано. І пусткою наш сад стоїть.
Жорстокий садівник посеред марева століть
Чужий і зайда – мріє порубати наш вишневий сад,
На пустищі собі садити чорний виноград
І готувати трунок із його гірких плодів,
І ним втруїти світ – птахам забракло слів:
І не папугам – солов’ям наляканим для співу,
Замовкли й зажурились сірі птахи посивілі,
Коли з сокирою у наш чарівний край
Прилізли нелюди. Палає небокрай,
Дідівську шаблю й кріса дістає орач,
Знов, як в старі часи над селами лунає плач
Сиріт і вдів. На герць за волю встануть козаки
Ми сад захистимо. Сьогодні. Й на віки.

Манять запахом скошені трави -
То земного волосся пахощі,
Важко дихати й бути нейтральним,
Як у грудях пташина юрба харчить.

Вкрилось поле зеленим бушлатом,
Застебнулось на гудзики квітів.
Весно, березні всі обійшла ти
І у травень ввійшла діловито.

Прядки зела укрили ріллю,
Наче крила лебідки підкошені,
В них тривоги свої переллю,
Пересиплю я сум в їхні кошелі.

Сіно в'яжеться, ген, у снопи,
Мріють в полі солом'яні големи.
Був без тебе я, весно, сліпим,
А з тобою став серцем оголений.

пародія

Не заблукав. Я не виню нікого,
Що приповзло моє у всій красі.
В четвертій ночі, побоявся б Бога,
На кухні захотів зловить таксі.

Я підглядаю – голосує наче,
І в холодильник лізе – то фінал!
На мигах (бо назюськаний добряче)
Питає – Шеф, а можна на вокзал?

Ну ні – то ні! – І тряскає дверцята,
В одних трусах мій волохатий троль…
Знов голосує (от натура клята) –
Вивітрюється довго алкоголь.

І голос тонша – плямкає губами…
Пішла я спати – хай дуріє сам!
Куди він з хати дінеться? Між нами,
Хіба вина ще вип’є двісті грам.

… А рано в ліжку мацаю – немає,
Щез холодильник – хто верне назад?
Я зрозуміла – може і трамваєм,
Таки домовивсь та поїхав… гад!



29.04.2014

1.
Ожив у дереві Тарас
На велелюдній площі.
Звертає погляд свій до нас –
Душа бажає прощі.

Поникла горда голова
Від болю і печалі.
У той раз кулі, не слова
Бездумно в ціль влучали.

І брат на брата знов повстав.
В скорботі сива мати.
Вкраїну знову, як Христа
Взялися розпинати.

2.
Твої пророцтва, як набат.
І чув їх той, хто слухав.
Тарасе, ти також солдат
Нескореного духу.

Ти бачив, як до Бога йшла
Свята Небесна сотня,
Як полотніли небеса
Й здригалася безодня.

Тарасе, батьку, нам пробач,
Що ми немов нерідні.
У цей важкий зневіри час
Ти, як ніхто, потрібний.

2014

Як не є, а гірше може бути
не тому, що ми такі-сякі,
а за те, що не розбили пута
і усе надіємось на Брута
у лихі години і тяжкі.
               І за те, що забували мову,
               вилізши у люди із халуп,
               і влізали в ігрища совкові,
               де орда, почувши запах крові,
               прагнула, аби валявся труп.
Нас гнітили алкаші-нероби,
і партійні виродки сім’ї,
і брати, улюблені до гробу,
і борці, що доїдали торбу,
і у владі коміки свої.
               І за те, що вибрали дорогу
               вічної юдолі у імлі,
               за гріхи великі і малі –
               все негідне, неугодне Богу,
               осідає на моїй землі.
І у віщих паралелях ночі
неземного світу наяву,
поки чую душу ще живу,
у часи самотності урочі
бачу хижі, ненаситні очі,
що чатують нашу булаву.

                              28.04.14

Душа без тебе –
незагойна рана,
де визріва осіння каламуть…
Блукаю сумно
між світів незнаних,
які навшпиньки чорний вітер п’ють.

Без тебе я –
вербичка на подвір’ї,
далекім від цілющої води…
Без тебе очі стали темно-сірі,
хоча були
блакитними завжди.

Мій вічний гріх,
моя тяжка спокуто,
суцвіття мрій в обіймах у образ…
Невже для того,
щоб з тобою бути,
я маю народитися ще раз?

пародія

Вже навіть наливали на верблюда,
Бо кінь не міг – він скоро сам закурить.
Ти обіцяв - едем сьогодні буде...
Втекли амури.

Я також чаю випила немало –
Хоч пожалів би доленьку дівочу…
Та не тремти, що ніж у руки взяла –
Салату хочу.

Той за сусіднім столиком навпроти
Моргає всоте, бачить – дівка файна…
Ти хоч би груди спробував на дотик…
Проклята “Чайна”.


28.04.2014

Захотілось на небо на сьоме -
і намарно тягнулась рука…
Щоб помітили інколи комин,
треба віхоть сухої соломи
і прощальний етюд сірника.

Відшукати б ґонзоль на горищі
і не дати спочити руці,
доки ґринджею ґалиці хижі
із душі на ґорголя і вище
не полізуть у різні кінці.

Затанцюєш тоді як ґанджело,
коли щезнуть вони назавжди,
і святі, перейшовши оселю,
в ґалаґані для грішного хмелю
приготують від Бога плоди.

І тоді, наче в казці веселій,
що на ґанжах вирощує рай,
понесе тебе в сьоме ґерґеля,
у якої позичиш розкрилля,
висоти й незникаючих сяйв.

2014р

Примітка
Ґонзоль – брязкальце.
Ґринджа - сніг з дощем.
Ґалиця – чорна гадюка.
Ґорґоля – сук.
Ґанджело – дзиґа.
Ґалаґан - мідний казан.
Ґанж – недолік.
Ґергеля – велика гуска.

Художник Ярослав Саландяк

Эталон лицемерия,
потерявший доверие,
тупо бьется в истерике
от угрозы Америки.

Оболванил часть нации,
чтоб спастись от люстрации
и продолжить салонами
щеголять миллионами.

Возомнил себя сказами
властелином Евразии
и нарек «миротворцами»
отморозков испорченных.

Он своими замашками
кинул мир вверх тормашками:
все, кто был пацифистами,
сразу стали «фашистами»,

наводнил террористами
мою землю неистовый
и спасать их, непризнанных,
покусился от избранных,

тиранию презревших,
свою сотню отпевших,
на своей территории
и страницах истории.

Мы запомним для вечности
акты бесчеловечности -
вы «живыми щитами»
не прикроетесь сами.

25 апреля 2014

Стоїть він на автобусній зупинці –
Міцна статура, порожньо в очах,
Нуль інтелекту (як усі ординці),
Спортивна куртка на тугих плечах.

Із неї виповзають, наче змії,
Смугасто розмальовані стрічки
Георгіївські. Звідки вітер віє?
З якого Колорадо ці «жучки»?

Із голови до ніг обвитий гаддю,
А на обличчі скаженіє злість…
Невже є ті, що цьому типу раді?!!
Що нам привіз непроханий цей гість?




22-23.04.14

Пародія

Прокинувся. Обмацуюсь. То я?
І третя та нога – також моя?
Проймає дрож, страшать думки дурні –
Чи все моє, пробачте, при мені…

Знайшов! Ура! Проходить переляк –
Ну випив, то таке – буває всяк.
А ось сусід торік згубив… своє…
Жона давно пігулок… не дає.

Він їй вірші читає, обніма,
І хоч не п’є – сніданків вже нема.
Ото в халепу втрапив би і я –
Не дали б їсти більше … анітрохи.

Від тих страхів аж кинуло у піт!
То все дурня – сніданок і обід...

…То де це я? По хаті бродить тінь.
А все одно – Мукачево, Ірпінь…
Халат прозорий… Десь знайшлись слова…
…Таке от зранку, деколи, бува…


24.04.2014

Із Володимира Висоцького

Стільки довгих верстов крізь запеклі бої
я пройшов зі своїм батальоном,
а додому мене - за заслуги мої -
санітарним везли ешелоном.

Від попутки зробив перший крок -
й занімів, біля хвіртки заклякши.
А над дахом, із комину - звичний димок
підіймавсь ніби якось інакше.

Не дивилися вікна у вічі мені,
і немовби посупилась хата,
і хазяйка - майнула тихцем у вікні,
та не вийшла зустріти солдата.

Пси цепні - аж заходились вже.
Я пройшов через двір до порога,
зачепився у сінях за щось за чуже,
двері шарпнув - ослабнули ноги.

Там на місці моєму сидів за столом
самовпевнений інший хазяїн.
І хазяйка при ньому, й вечеря - з вином,
і колиска видніється краєм.

Це виходить, що поки у бій
я ішов кожний день без спочину,
він усе переставив у хаті моїй
і по-своєму все перекинув.

Ми ходили під богом, - під богом війни,
артилерія нас накривала,
тільки кулі у спину - страшніші вони,
тільки зрада - до серця дістала.

Я себе в попереку зігнув,
кулаки заховавши в шинелі:
«Вибачайте, добродії, що завернув
мимохіть до чужої оселі».

Мов, любові та згоди вам, й довгих років,
й щоб завжди на столі - паляниця...
Ну, а він - навіть вухом на це не повів,
ніби так воно все і годиться.

Я тремтіння в колінах зборов,
причинив тихо двері до хати, -
тільки вікна відкрились, коли я пішов,
й подивилися вслід винувато.

(2009)

Із Володимира Висоцького

Усе позаду - КПЗ й нарсуд,
і прокурор, і судді з адвокатом.
Тепер я жду, тепер я жду - куди пошлють мене на труд,
куди пошлють мене робити за безплатно.

Матінко, давай ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, давай ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

У Воркуту посилки довго йдуть таки,
у Магадан - так само, зрозуміло.
А там же всі, а там же всі - злочинці, суки та вовки,
мені не бачити ніколи тих посилок.

Матінко, давай ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, давай ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

Аж ось вчуваю я: по мене йдуть.
Відкрили двері, сонного забрали -
і ось тепер, якраз тепер - мене кудись-десь повезуть,
а от куди - ізнов, паскуди, не сказали.

Матінко, ізнов ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, ізнов ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

І ось - вокзал: конвой спиняє гам,
у них - гвинтівки, і багнети гострі...
Нас, кажуть, шлють туди, де правлять роги козам - й парубкам,
кудись на Кольський, буцімто, півострів.

Матінко, ізнов ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють...
Матінко, скінчай ридати,
починай тепер гадати,
коли назад нарешті привезуть.

(2013)

Засни, засни, коханий, у обіймах,
Вони - мов тиха гавань після дня.
Нехай, нехай від марев неспокійних
Моя любов тебе охороня.

Малює ніч на прядиві зірчастім
Мазками найніжніших диво-фарб
Дві долі, оповиті спільним щастям, –
Довірений мені безцінний скарб.

Чи тепло на плечі моїм, чи зручно? –
В душі - турботи лагідні слова.
Цілую тільки поглядом, беззвучно,
Аби не потривожити, бува.

Малює ніч на прядиві зірчастім
Мазками найніжніших диво-фарб
Дві долі, оповиті спільним щастям, –
Довірений мені безцінний скарб.

Гибіли тури твої, на три поля волаючи,
капища вснули, прокільчився чортополох.
Ти виливала утрати в сопілкові розпачі,
всталий зо твані – міцнів, а бодай би усох.

Вився по стовбурі, ліз, окаянний, по гіллячку –
геть заснував густокроння кільцем омели.
Вдягся у ймення твоє – воцарився... О, вигачкуй
зла підбатийського жало зо себе – й спали!

Ач, довгоручиться суче поріддя – висмоктує
пісню русинки і точить енергію сил.
Бий в тулумбаси напруглої ночі неспокоєм!
Вражого сина візьми на загострений кіл!

Бо захапущий не всне, поки кров’ю не всититься,
в зірні нанебні богописи впише себе.
Ти ж своїм воїнам дай зо сердечної китиці
ягід безсмертя: і воїнів куля не вб’є!

Бронзові тури повстануть із чорного дерену,
з глеків розбитих пелазги злетять – лише глянь,
золото вилиє просвіт у море, як велено.
Тіні Мокселі підуть у болотяну хлань.

Весна о тій порі, коли усе – зненацька:
і листя, і трава, і квіти у саду,
і сонця у гаю здається так багацько,
що іншої пори такої не діжду.

Ідемо у поля. І дихати так легко,
і описати все не вистачає слів.
– Дивись, яка краса і близько, і далеко,
і котики оці, і обрії лісів.

Назустріч нам ідуть берези і осики
до ранньої зорі умиті у росі.
Які оці світи мої багатоликі
у величі своїй і у ясній красі.

І як оті слова дитячого кросворду
дарує нам обом зелений живопліт.
У тебе на умі – фіалка і козодра,
у мене – купина і синій первоцвіт.

Але – не у руці...
                           Нехай рум’янять личка
і лілія жива, і фея лугова,
зозулині – твої «куючі» черевички,
і як євшан – моя таємна сон-трава.

І юності пора уже й не за горами,
і у душі моїй співають солов’ї,
і заплітає кущ зеленими руками
і китиці беріз, і кучері твої.

А десь ідуть дощі, а десь і передгроззя,
а де-не-де й гроза і канонади грім.
На щастя у ці дні немає безголов’я,
аби жилося так, як хочеться усім.

Чекаємо зела і навської неділі.
Засіє Зодіак і ниви, і лани,
і казкою підуть русалії у сни.

І недалекий час, коли далекі й милі
помоляться за нас у полі на могилі,
як це о цій порі буває щовесни.

                              21.04.14

Довкола церкви обруч молитов –
розкручений, аж відблиски за обрій.
І хай сюди статечним підійшов,
тут янголям тобі рости хоробрим,
вітри ловити і сріблястий день,
весні на плечі бубон завдавати
і дзвін, і світло кликати за тин,
де їх підхопить місто вайлувате,
що знову хоче стрункості та струн
і на долоні правди від підкови,
і від мистця таких гарячих рун,
щоб зашарілись полум’я і слово.
Вгадай на цьому ярмарку весни,
коли святому розпростерти плечі,
а потім крильця янгольські верни
і йди під Богом, як завжди, - статечним.

2014р.

Господь! Земля втомилась від зими,
Нам смерть докучила… Прийди!
Явись нам вітром, квіткою, знаменням,
Ми торжество весни вітаємо іменням
Великодня – ми вільні, ми сини
Землі, що нині прославляє сни
І мрії бути вільними людьми.
Ми віримо, Вітчизну вересову
Несемо у серцях і за основу
Беремо істини слова і нашу віру,
Вкладаємо в пісні, а на терезах мирру
Відважує весна. На сонечку засяяли хрести,
Ми у майбутнє побудуємо мости,
Ми нині гімн співаємо весні,
Ми Господу даруємо пісні.
Ми живемо і віримо, і свічку
Запалимо…

на моє існування подальше
покарання намул не стече
від потопу тотальної фальші
побудую надійний ковчег
із євангельських матеріалів
вірні розміри стиль і каркас
і потоки неправди зухвалі
розіб"ються об істини м"яз
уподібнившись древньому Ною
на одвічний зійду материк
і плодами Едему загою
злом омани прошитий язик

Зібралися запорожці
тай на тому світі,
подивитись, – цо то діють
їх онуків діти.

Та не тії, що водили
на турка та ляха,
а голота, що поклала
голови на плахи.

Із-за хмари добре видно
і луги, і хати,
а он де, як на долоні,
гуни-супостати.

– Ой, дивіться, пане-брате,
що се ся то стало?
Скільки тої московщини
у черзі по сало.

– Та ні, пане-отамане,
то землю покрила
або орда, або біда:
все – нечиста сила.

– Та вже бачу. На бунчуку –
біла костомаха.
Певно орда посунула
на турка чи ляха?

– Та ні. То є опінія
Гоги і Магоги.
Все рогате і хвостате –
за наші пороги.
Все їй хочеться утяти
під свою корону,
що раніше було наше
від Сяну до Дону.

– А мо’, іде з калачами
у гості до брата?
Може хоче імперія
всіх нагодувати?

– Нагодує. Удавишся
їхніми дарами.
Дике поле устелене
нашими тілами.
А від брата-бусурмана
добра не діждемо.
Вони їдять чуже спільно,
а своє окремо.

– А де би це та Європа,
що нас шанувала?
Не далеко і до бойні.
Чи їй цього мало?

– Нема чого надіятись
на чужі галери.
Туди треба Наливайка,
Гонту і Бандеру.

Приснилося – проснемося
і пора настане...

Із-за хмари чути голос
батька-отамана:

– Хай ще за́світ запорожці
коней запрягають.
Та візьміть небесну сотню,
ці не підкачають.

                              17.04.14

Припала темінь до вікна
І – тиша зазвучала,
Немов мелодія сумна,
Немов мелодія сумна
В напівпорожній залі,
Де я, лишаючись без Вас,
Журбою оповитий, –
Більш не наважився на вальс,
Більш не наважився на вальс
Нікого запросити.
Втопивши думи у печаль
Життя свого безкраю, –
Я тільки в спогадах, на жаль,
Я тільки в спогадах, на жаль,
Вас досі зустрічаю.
На небі місяць спить блідий,
Надівши хмар перуку, –
А я – безсонний вартовий,
А я – безсонний вартовий
Нестерпної розлуки.
Вже бронзовіє бересток
Між черешневих віхол, –
А Ви не йдете із думок,
А Ви не йдете із думок
Моїй душі на втіху.
17.04.14

Тут Шлях Чумацький
вперся у поріг
старої милосердної каплички,
і неодмінно ділиться на всіх
окраєць сонця
та пелюстка свічки,

омиті молитвами знахарі
не чули зроду-віку про плацебо,
і сяють, мов сузір’я, угорі
відбитки доль
на плащаниці неба.

Це звідсіля на прощу
і на рать
іде мій рід, нескорений донині…
Тут вільно жити,
вмерти – й воскресать
у молодих туманах при долині…

Я пропоную сказати відкрито –
Ми не брати від колисок-джерел.
В нас на знаменах – небо і жито,
В них на гербах – двоголовий орел.

В нас завжди гостеві раді у хаті –
На рушнику подаємо хліб-сіль.
В них всі сусіди навкруг винуваті –
Треба посіяти сльози і біль.

В середньовіччі живуть фараони,
Чоботом пруть до сусіда у дім.
Я пропоную – закрити кордони,
Хай там подавляться газом своїм.

Всіх комуністів, з ПееРами разом,
Прямо у Думу – випендрюйся там!
Втік вже один з золотим унітазом,
Того, з вінком, теж віддати “братам”.

Ти до люстрації, ненько, готова?
Воля й майбутнє стоять на кону!
Вкупу зібрати їх – і до Ростова,
Того, в Расєї, що на Дону.

Чи вгомонишся колись, московите,
Вічно голодний, захланний, як звір?
Я пропоную – агресора бити,
Гнати, проклятого, аж у Сибір.

Світ нас підтримує – дяка Творцеві,
Скоро один ти залишишся, Вань!
Навіть руки не подати в Женеві,
Я пропоную – без рукостискань.

Я пропоную – без сліз і без панік,
Стати горою за землю свою!
Піде додолу російський Титанік –
Вірю, надіюся і визнаю!


15.04.2014

Ейфорія доблесті минає.
Інвазія нашесті мине.
Хто вітри неправди засіває,
бурю гніву Божого пожне.

Україно, є ще отамани
і твердої, й моцної руки,
і готові йти у партизани
месники і юні козаки.

Не журися. Ще озветься слово
захищати гідність і права.
Оживе мелодія любові,
поки ще поезія жива.

І прозріння зомбі ще настане,
і пора супротиву гряде.
Буйний вітер нашого Майдану
на Червону площу перейде.

Стануть і «бандерівці» до бою,
поки пережовує плебей
печію оскомини ідей.

І рідіє черга за бідою.
Інвазія нації ізгоїв
істинно згуртовує людей.

                              11.04.14

Партія Ригів, отруйна Пухлина Ракова,
Йде метастазами, все пожирає пухлина.
Якби могла, то розрослася б до Кракова.
Господи, збав! Во ім’я Отця і Сина.

І грабували, і гроші гребли лопатами,
В тіло вгризалися – аж на клітинному рівні.
Світла бояться – а скоро уже світатиме,
Третій Майдан? Бо співають вже треті півні…

Не перебути скраю, не відлежатись в затінку,
Діти немудрі бувають, що взяти – діти…
Боляче буде, та знаєш сама ненько-матінко –
Ту операцію треба перетерпіти.

Будеш здорова, хоч тіло покрите шрамами,
Будеш щаслива – з пухлиною зникнуть біди,
Як попрощаєшся з гепами, допами, хамами,
Вкажеш на двері азійським своїм сусідам.

Кожен у світі полюбить тебе і знатиме –
Ти за ідею останні віддала сили.
Ти не змирилася з бандами і паханатами,
З “помощью” “брата”, з якою і світ немилий.

Довга Хресна дорога твоя і нації,
Зціплені губи і сльози розпачу зайві…
По Воскресінню ще буде шістнадцята стація –
І за Ісусом ти також воскреснеш в сяйві.

Ненько, вставай, і від тої пухлини зцілюйся,
Хай “воріженьки” потонуть у злості-слині…
Треба робити резекцію, чуєш? Змилуйся,
І якнайшвидше, рідненька, найліпше – нині!

11.04.2013

Уже весна, а ще тепла немає,
Але це, знаю, тільки півбіди, –
Біда тоді, коли вже не чекаєш
Од майбуття ні радощів, ні див.
Коли стоїш, розгублено-завмерши,
Вдивляючись замислено в світи,
І наче все навколо бачиш вперше,
Не знаючи куди й навіщо йти?..
09.04.14

Низочка строф – то набої в моїм патронташі.
Хрестик прицілу вихоплює з мороку тіні.
Поки без крові, пасуться пегаси на паші.
Миті безцінні.

Ким би не був, у душі я – замріяний снайпер,
Хоч із кадилом чи просто при клавіатурі.
Граючи, пишучи, тихо гортаючи сайти –
Стражник на мурі.

В мене стріляють не кулями, тільки словами,
Наче й не боляче тілу, а душу виймає,
Так, мов на Пасху палити примусили храми
К пєрвому Мая…

Я відіб’юсь, відстріляюсь останнім набоєм,
І серед пустки розплачусь неначе дитина.
Серце затисне, думки як годинник із боєм –
Лобом у стіну.

Цегла розсиплеться в пил наче сіль на підлогу,
Не забаряться і чвари, неначе наврочив.
Гасне свідомість… чи дрова були завологі?
Гріти не хочуть…

У світі цім втрати духовні
Стаються під натиском хиб,
Погане спливає назовні,
А добре стікає углиб.
Хороше оцінюють тано,*
За зло із лихвою дають.
Як не заощаджуй старанно,
Твій титул незмінний: банкрут.
Отож багатітиму небом,
Молитви зберу капітал,
Бо вкладнику більше не треба,
Аніж потебує фінал.

Чорним по білому, бачиш, ночами по днях
Сни наші пишуться, мов чорно-біле кіно.
Спиться, не спиться? І чуються звуки – то знак:
Після опівночі музика сходить із нот…

Чорними, білими, чуєш, – це клавіш луна!
Хто на них грає мелодії наших пісень?
Час чорно-білої магії… Зараз у нас
Є лише музика, щоб закохатись, і все.

Білим по чорному – днями по наших ночах.
Сни вже здійснились, попереду стільки чудес!
Час прокидатися, поки нас будять, хоча…
Краще проспати і все залиши́ти в ч/б!


2014

Ходить Києвом дощ,
знову проситься в прийми –
підійшов крадькома,
стукотить у вікно,
і жене у світи непоступливу риму,
затирає рядки –
а мені все одно…
Вже задосить мені язикатого світу,
вистачає громів
і зурочених прощ…
Маю щастя отак, на хвилинку, спочити,
поки вірші мої заштриховує дощ…

Все зникло, розчинилося, пропало…
Кленовий вечір дзеркало розбив.
Багряно серце болем запалало,
А мозок – сум в обійми захопив.
Волосся пада, мов осіннє листя,
І вицвіта смарагдовість очей.
Звела курок. Готуюся до вбивства.
Свій час лічу, як гроші казначей.
Це три секунди, й відчай оксамитом
Простелиться на гладь моїх думок.
Усі там будемо… Цим шляхом битим
Перейдемо на інший бережок.
І буде Стікс ревіти під ногами,
Душі останню честь віддаючи.
І буду прощена своїми ворогами,
І заспокоюсь, в небуття йдучи.
15.12.2005

Старий, гладкий, смугастий кіт
Розлігся серед вулиці, –
Уткнувши вуса у живіт,
Муркоче щось і мружиться.
Хоч наступають на хвоста
Отут йому, принишклому,
Але, відбігши, кіт верта
Назад ізнов до вишколу.
Себе являє вояком
Противником ураженим, –
Лежить, виляючи хвостом,
І ні на що не зважує.
01.04.14

Все життя на чистому папері –
Зроблено отой останній крок…
Біля ганку хрест. Відкриті двері.
Шепіт тихий, тіні від свічок.

Путь земний завершила людина,
І літа-роки мигнули – мить.
А навкруг труни – сумна родина,
Правнук все питає – Дідо спить?

Відшуміли буревії-грози,
Винесли до тихої ріки…
Внуки тихо витирають сльози,
І беззвучно плачуть невістки.

Спокій вічний сльози не розбудять –
Душу в небі ангел зустріча.
Руки смирно зложені на грудях,
І у них ікона та свіча…

В тих руках було ще стільки сили,
Вузлуваті – доля не проста.
Руки ті орали і косили,
І мене тримали до хреста.

…Помолюся коло домовини –
Лід гріха хай душу не скує…
Господи, прости йому провини,
І прийми у Царствіє Твоє.

7.04.2014

У раннім димі ходе зграя,
аж ясень скрапує, тонкий...
Весна стобарвно наливає
гаїв і куряв у чарки.

Циганські сріблені пацьорки
поприпадали до брови...

Не розсупонюй! Не приборкуй!
Лиш тілом темряву лови!

2014

Проводить свій весняний майстер-клас,
рясні смарагди кидає на віти,
мене пильнує мудрим ворожбитом
дизайнер-час.

Плекала цю омріяну весну,
коли в завії сивіли дерева,
стогнали і ховались у лютневих
обіймах сну.

Вклонюсь тепер, як нива сівачу,
твоїй любові, й лініями долі
вросту в палкі долоні мимоволі,
та помовчу…

Не журися, матусю, до сліз,
Не молися щораз до безтями,
Коли зорі зриваються вниз
І зникають навік над полями.
Порожніють вночі небеса,
Наповняючи простір журбою,
Але я ще не падаю сам
І не кличу тебе за собою.
Наче привидів рій, зорепад
Миготить і шурхоче навмисно,
Щойно я налаштовую лад
На гітарі для доброї пісні.
Вона сонцем назавтра зійде
І зігріє усю тебе щастям,
Бо у сонячнім сяйві ніде
І ніколи не смію упасти.
Я не зраджу надіям твоїм,
Повним туги і віри, і сили, -
Не розтану світінням блідим
В порожнечі німій небосхилу.
06.04.14

Не кваптесь викорчовувать пеньки:
Корінням у життя вони вп’ялися.
Невдовзі вирвуться на світ гілки,
Закучерявляться зеленим листям.
Зів’ють там гнізда радісні пташки,
Заграє далеч тьохканням і свистом...:
...А поки що на них з утоми можна сісти.

Життя зігнуло, мов підкову,
Давно сусідку, та стара
Іще до вигону корову
Жене, коли стає пора.
І на городі із сапою
Не розлучається ніяк,
Неначе сили їй потроїв
На старості якийсь мастак.
Чи за свої гріхи минулі
Не розрахується повік,
Що господарство не згорнула,
А лиш примножила вторік?
Були в хліві качки і кури,
І завжди пара поросят,
А віднедавна сіро-бурий
До них додався “експонат”.
Старезний цап, увесь облізлий
І хворобливий, ніби дід, –
Валився з ніг й просився слізно
У двір охайний підобід.
Хіба не вмиєшся сльозою,
Коли жура – нехай чужа, –
Об тебе треться бородою
І відступати не бажа?
З печальним усміхом і жалем,
Недовго думала стара –
За мить одну цап підупалий
Водичку сьорбав із відра.
Іще вона, як і належить,
Шкребла і терла шерсть брудну,
Адже зібрав на себе, лежень,
Чимало пилу й бур’яну.
Він, між лежанкою й стіною,
У хаті тижнів зо два жив,
І все з цікавістю німою
Дививсь на фото й образи.
Здавалось, плакав, як дитина
По тих, чий лик на них узрів,
Кому, безмовному, на зміну
Прийти негадано зумів.
Бо, призвичаївшись до хати,
Став чоловіку цап під стать –
Якщо не губи облизати,
То за поділ спідниці хвать.
Ось, незворушна і байдужа,
До тих настирних залицянь, –
Бабуся зразу, як піддужав,
На нього крикнула: – “Відстань!..”
Хоч упирався гість убогий,
Але такого “жениха”
Хазяйка вивела за роги
У хлів подалі від гріха.
З тих пір до бабці обережно
Козел підходить, а вона
Веде з ним бесіди бентежні
Про примхи долі дотемна.
А він все слухає уважно
І, певно, згадує часи,
Коли, проворний і безстрашний,
До кіз стрибав через вози.
І геть не думав про постелю
В хліві чужому дощану,
Бо спав – де ніч йому постелить
І подарує спокій сну.
Не міг подумати, що в прийми
Нужда незмірна пожене,
Що хтось, покірному, ошийник
Дбайливо й вміло застібне.
А він не хоче бути збитком
Для господині, бо яка
Від нього буде користь діткам –
Ані яєць, ні молока.
Але бабуся, мов читає,
Його думок нехитрий зміст: –
“Своїх дітей, на жаль, не маю,
І на подвір’ї ти не гість.
Нема в житті біди чужої,
Усі на світі ми рідня, –
Зійшли із волі пресвятої
Колись на землю ти і я…
А зараз йди, давай, у клітку
І не журись, що дармоїд…”, –
Зітхнула втомлено сусідка
І подивилась цапу вслід,
А потім глянула на мене
Очима повними жури –
Скінчилась праця цілоденна
Аж до ранкової пори…
03-04.04.14