Я розіллю л
                            І
                             Т
                              Е
                                Р
                                  И
                Мов ніч, що розливає
                  Морок осінніх звуків   у
                   Ьнідивонс хиктих    х          в
                      І насниться мара   ї            у
                      Тобі. І вкутає лінь о        ш
                         Голосних серце. в       к
                            І осінь заляже     т о
                                   На дні,
          Порцелянової чашки кавовою гущею
17.10.2023

Я пригадую рис з яблуками, що так любив з холодним молоком.
Пригадую захаращений чагарниками і дикою малиною покинутий сад із домом
До якого мене відправили.
Пригадую величезну галактику паперівок у тім саду
І як збивав їх надломленою сухою гілкою.
Як і те єдине, круглобоке яблуко, що наче сонце
Залишилось висіти на яблуні.
Пригадую, як розпалився від азарту. Ах! Останній кидок.
Пригадую, як жбурнув гілку, і як вона розчахнула оте яблуко навпіл!
На яблуні залишилась висіти рівнесенька його половина.
Пригадую...
Зараз я пригадую, що пізніше, так само вчинила з моїм серцем
Одна бешкетниця.
Здається,
Символи майбутнього приречені
Народжуватись з пустощів у минулому.

30.09.2023

Покинь обладунки свої в кімнаті з товстої романіки,
Свою недолугу, видовжену тінь спускаючись долу
У внутрішній дворик з колодязем,
замок порослий травою між кам'яною бруківкою, покинь
Куртуазний апостроф розкішних жіночих грудей
І готичне небо,
І хлюпіт зі жмені сонця в сто тисяч монет,
Що падають сяйвом на озеро і на
вайлуваті пагорби.

Ніщо так не тішить, як біло-червона зворотниця,
Перед пустинним станційним двором в закапелках подорожі,
І темно-зелений ліс розчахнутий залізним полотном просмоленими шпалами.

Куди ти ідеш з багажем, валізами, клунями, скринями,
Гектарами збіжжя на прогнилому стерні,
Зі скиртами душ, тримаючи в оберемках снопи,
Куди ти ідеш тасуючи в пам'яті старезні афіші небес,
Атласні подихи віяла гри в залицяння,
Крик юності, що темними хвилями
Розростається темно-зеленим лісом,
Осідаючи відголоссям в яру?!

Сумуєш за тишею, шахами, неспішним читанням
Воскового часу на полиці твоєї нудьги.
Колись ти гортав гуляючи вітром по саду енциклопедії,
Але тепер сотні книг силкуєшся прищепити до молодого саду історії,
До п'ятого виміру приміських воріт.
Озираєшся, а за тобою прохолодна,
Стіна лісу, байрак з чагарниками та
Краплі світла, що вихоплюють тонку павутину угорі та безліч комах.

Покинь великий міф, як покидав неонову вивіску нічного кафе,
Солодкомовного Катулла, античні трагедії,
Літописи середньовічних келій, готичні
Страхопудала ґарґулій, романи на світанку пізнання,
Друкарські станки, листи Флобера, задушні подоли
Палких повітряних куль,
Вибухи спраглих гармат імперій,
Канкан голоду, бурлеск і страх війни, аж до
Виворотної сторони античної трагедії.
Дочитай щоденники пропахлі газом і кров'ю,
Витри п'яти від червоної фарби, що
Привели тебе до білого полотна перфомансу
І знову до війни.

Ти вийдеш з цього темно-зеленого лісу.
І побачиш знайоме сонце шерехате пекучим шафраном твоїх слідів.
І ти дивитимешся на його першу прозору сльозу
І я не знаю чи варто тобі молити його
Про забуття.
Завтра ми знову повернемося до сонця,
А ти підносиш руку із мечем правди над перилами вечора
Щоб поставити зарубку пам'яті його неповторності.

02.09.2022

Дерева проганяли тишу висохлим листям,
І все ж була тиша. Був простір позбавлений голосів,
Обтесане повітря, в якому вітер не розносив
Стружку автомобільних сирен.
І я побачив, як блискавка розчахнула дерево.
А тоді дістав нотатник і записав:
Усі люди подібні олівцям в руках долі і списуються
На папері витканому з павутини сну.

29.05.2023

І

Коли я згадую літо дві тисячі дванадцятого
На думку приходить теплий басейн неба
Із золотистим відблиском хвилястих прожилок,
Що міниться з тихим хлюпотом по дорозі до провінційного містечка.
Її карамельний голос тоді кликав в обійми тепла,
А соняшний коц приховував на плечах крила з гарячих аркушів.
Література бродила в крові наготою слів
Добутих з любові, якої було достатньо
Для високовольтної поезії, що скипала гулом
Червоногарячих схлипів у сонячному сплетінні,
І омивала береги серця лоскотом яв у
Спраглому передчутті задоволення.

II

Я пригадував тишу кімнат. Золото кухні,
Темінь коридору, вохристу вітальню і перламутр спальні.

Там цокає годинник і предмети в сутінках
Втрачають лінію, що погляд немов перебігає
З картини в картину імли, ловлячи
Чутливе натхнення супокою.
Мов усе зупинилося і рік дванадцятий
Розливається по жилах втомленого андрогіна.

Там, досі лежить на дивані її блакитна спідниця,
Мов прапор стягнутий з майвилна бажання.
І вона, під ковдрою, розпашіла, здавшись,
Тремтить в обіймах тягучих миттєвостей,
Що стигнуть у мовчанні.

Там, де вона не любить засинати на правому боці,
А він не любить засинати на лівому,
Тікаючи від серцебиття у розлогистий спокій віддиху.

Там, ще досі за вікнами осипається позолота.
Сипле густо з прозорого куполу небес.
І кришиться пам’ять жаги
Забираючи у бурштин часу
Цього восьмилапого похітливого жука
Липкого від нуги, і з нудьгою за втраченим царством.

III

...це як заплющити очі й прокинутись
На оббитому замшею стоматологічному кріслі
Під жовтим світлом, під новокаїном,
В білій, стерильній кімнаті з радіо та
Двома світлинами в темних рамках: «Лижник» та «Кіліманджаро»,
А тоді дивитись у вікно.
На бляшані дахи будинків, на кульбіти птахів.

Дзижчання інструменту нагадує джмеля
Чи хруща, що якось гудів у твоєму волоссі.

Усе воно згадка про щось чи когось, про колись.

Мов з минулого випадають літери з високовольтної поезії —
Барви кімнат, клаптики тепла; і досить тиші,
Щоб розгойдалися хвилі неба дві тисячі дванадцятого,
Щоб пригадав її погляд, який видовжує перспективу двору,
Надламує сургуч пам’яті звільняючи правопис її голосу,
І соняшний коц кутає мене у золотогривий, прозорий сон щастя
До якого, здається, можна з легкістю доторкнутися.


06.03.2022 - 03.12.2023

Торкаючись плеча він повертає її фігуру до себе.
Вона сидить в безмовному очікуванні чогось,
А він нахиляється і торкається її губ.
Вона не розтуляє пишні вуста, але в погляді читається несміливий допуск.
І врешті, вдруге, як він схиляє до неї свою голову, вона зворушено відповідає,
І він повертається на диван мов несамохіть учинивши дрібний злочин
Чекає, аби його пробачили, або з непевною ходою
Накинули на шию оберемок тісних уз за його проступок.
Вона підводиться і опускаючись на його коліна знову цілує
Перебираючи руками волосся на потилиці.
Це все її погляд. Цей погляд в якому хочеться пролетіти кометою
Із провидінням катастрофи, що спалахує серпанком її смутку.
Ні, ні не кажи цього, — на її чолі читається юна пересторога,
Вона відвертається. Ні, ні не любиш. Не кохаєш,
Це неправда, так не буває, ти перетасовуєш стару колоду карт
І вириваєш червленого валета з моїх рук.
Її губи тремтять. Просто цілуй. Зустрічай мене у соняшнім саду
В тінистій альтанці, пригорни до плеча і цілуй,
Бо я ніколи тебе не любитиму. Надто пізно,
Надто пізно для щирості перед полум’яним
Обіднім сонцем.

14.07.2024

Я дивлюся униз і вона відчуваючи погляд піднімає голову...

Крапля поту гарячим Нілом стікає глобусом голови,

Вона відвертає погляд, наче крутить материками

Тицяє пальцем влучаючи у завідомо вибраний
Острів своєї несвободи.

Розіпни мене на площі побуту, на оксамитовому ложі сонячної любові,

Але не розпинай мене своєю вибагливою поезію,
Тією, що дивиться згори, обіцяє вершину правди,
А забирає з-під ніг землю омиту водами,
Пальці, що перебирають острова юності.

Вона виважено зрікається мене
Своїм відстороненим поглядом.
У її місті немає мого голосу,

Немає мого розп’яття, але тільки її всеблагальний
Тілесний дух.

Будь моїм землетрусом, моїм вулканом,
Сірим металічним позирком, що пробує на смак кров.

Поправивши білу сукню, стигле тіло її погойдується
Оберемками любощів, пружня і в’язка наче вишня,
Що знемагає від невибагливої участі спраглого коріння
Її єства.

Це все погляд. Коротка мить. Полум’яні пелюстки.


17.07.2024

Цей хрущ, що втопився у бочці з водою
Чи голуб, що залетів під колесо автомобіля —
Ніколи б не стали жертвою таких історій,
Позаяк природа не вміє збивати бочки,
І немає автомобільного заводу,
І так далі і таке інше,
Але людина стала її частиною,
А тому і зона відчуження — цілком природня річ,
Як і вибух атомних бомб в Хіросімі та Нагасакі,
Як і бочка для неповороткого хруща,
Як і колесо автомобіля, що роздавило голуба на асфальті.
І коли миша гризе ваш хліб,
То ваша мишоловка відновлює справедливість,
Бо й мишоловка — це частина природи,
Як рослинна мухоловка для мух.
Зрештою і олійний пейзаж, і поезія, і музика, і архітектура.
Як розтерзана крокодилом антилопа
Вбитий вистрілом вальдшнеп — вбитий у природний спосіб.
І навіть іронія — це ж теж частина природи?!

20.09.2021

Це такий час, коли
Вицвілий оксамит дашів’я еркера
Пасує до кольору неба і твого погляду.
А тому я знаю, — знаю, що буде далі,
І тому завбачливо приміряю іронію,
Що пасує до кольору стін якогось кафе
В якому твій погляд здається примхливо-втомленим,
Із проблиском фальшивої щирості
Та вдячності, які так пасує відпускати
Граючи вустами офіціантам.
Ти говориш, а вікна позаду тебе,
Немов ілюстрація словам: тьмяні фігури
І жовте світло у ньому грають у фільмі
Супроти прозорого повечір’я.
Я слухаю тебе. І це насправді цікаво.
Тебе вражає моя улеслива поведінка,
Що я підкрадаюсь до кожного і кожному
Коли не приятель то хтось. І це так дивно.
Дивно, що тут декорації Альфонса Мухи,
Відповідаю подумки, та розпанахую
Лимонний пиріг, що мені принесли.
Погляд її змінюється.
І тепер я можу прочитати у них поетичні рядки,
Що розмовляють зі мною невимовною тривогою.
Наче вона бачить якусь незбагненну трагедію,
Що чекає на неї в майбутньому, наче я лякаю її
Скрадливим бажанням дізнатись хто вона така,
І цього виявляється занадто для холодного повечір’я,
Для кафе з декором Альфонса Мухи,
Для тьмяного вікна з чорним силуетом дашів’я еркера.
І все-таки, яка Фріна помирає у цій дикій, хтивій дівчині, —
Думаю я, втікаючи від дешевої драматичності.

05.03.2024

Промені сонця вдихають гаряче повітря
У камеру пам’яті...
Птахи перекреслюють небо і злива
Стинає голови квітам рядками віршів.
А серце у грудях — надміру накачаний м’яч
Заледве не розривається швами своїх шестикутників.
Вона кидає на мене погляд, наче виписує у повітрі одиницю.
І залишається тільки мить, щоб ув’язнити цей дотик холодних рук,
Як погляд її перетнувши весняний день,
Довершує вечір з його перекресленим небом.

29.02.2024

В кімнаті надто багато світла
Він затягує вікно блякло-зеленою шторою.
Кімната тьмяніє. Саме таке у нього відчуття, —
Відчуття півсну, бажання сховатися,
Але все ще чути переспів птахів на залитій сонцем вулиці.
«Все це умовності», — думає він пригадуючи будинок
Старої сецесії, який тепер служить лікарнею,
Згадує її високу стелю, гарні поручні, скульптурні форми на їхніх закінченнях.
«Так, — думає він, — можна відмовитись від усього неважливого.
Менше читати книг, або узагалі не читати,
Не дивитися фільми, не слухати історій, аби десятою дорогою
Обходити чужий досвід. Жити своє життя
Надіючись на провидіння бога, або просто на задоволення,
На давній, ветхий гедонізм чудового провідника у світ лискучої лазні,
Плоті, фресок, збочення, та постійних мандрів».
Поки він тут лежить, думає, що добре на якийсь час забути про все.
Залишити за дверима усіх;
Там стоять герої книг, його сусіди, Бог стоїть,
Усі античні гедоністи, кініки, метафізики, стоїки…
«Слоїки», — каже про себе він і тішиться з цієї нісенітниці —
Словесного безглуздя, наче намагається, насправді
Перекреслити, перебити мечем сміху усіх Августинів, Кантів,
Шекспірів, Бергманів, Шевченків.
Не хочу думати над вашими віршами, над вашими ребусами,
Приміряти одяг, який доводиться вішати в гардеробі.
Залиште мене в спокої. Я хочу лежати у своїй кімнаті
Думати про жінку, якій не вдається завагітніти,
І яка зараз прийде із супермаркету.
Залиште мене в моєму амфітеатрі. Ідіть до біса,
Відстаньте», — промовляє він заспокоївшись,
І кутається у прозоре покривало сну.
Сонце у своєму зеніті не турбує його.
В кімнаті жарко, але це нічого.
Дух розпеченої лазні потрохи вдихає розслабленість у його мозок
І він поволі, поволі засинає.

25.06.2024

Ця шкідлива звичка постійно слухати шум,
Голоси, що змінюють один одного піксельним болем екрану,
Музикою з динаміків твоєї відстороненості,
Втечі у павутину міста з острахом пропустити, щось надто важливе,
З такою захланністю дослухаючись до замовленої порожнечі,
Де під логінами зареєстрованого суму
Вириваєшся від домотканної самотності і тиші.
Тоді поезія видається громом розколеного горіха
І книги стають перелітними птахами чужого для тебе неба,
І можливо, єдина втіха — слухати голосові
Занурюючись у води магістралей та звивистих вулиць
І єдина твоя потреба — збирати окремі слова
З фоліантів які перелистує вітер.
Вичитувати, слухати розливаючи власний голос,
Для інших, аби забутись. Наче шукати головну тему свого життя,
Протяжним тремтінням струни від безкінечного смичка,
Озираючись на шумні будинки,
Що коливаються графічним еквалайзером
Постійного струму твоїх пошуків.
І раптом, коли усе завмирає,
Коли над головою чується тільки шкрябання мишей,
Стіни стають твоїм дзеркалом і час сповільнюється,
Що майже чути, як проростає стебло вічності,
А подих стає легким, мов пір’я.
Повертаючись до ремесла ти відчуваєш, як тиша добирає тобі слова,
А ти вибираєш слова із тиші.

24.11.2023

Холодна чаша тіні вихлюпується до ніг
На розі Спекотного закапелка червня і вузького двору будинку,
І блакитний денний метелик тріпоче поряд
Наче легкий подих вітру оживив його крила
На сукні дівчини і залицяється тепер із примхливою насмішкою
Витіювато втікаючи від твого погляду, —
Ось тут, в розкошелестій тиші дворику,
Де плещуться хвилі під її легкими босоніжками.

28.06.2024

Так звучить правда: поскрипом шафи до якої підійшла жінка.
Так звучить місто.
«Хіба не дивно, — казала вона розповідаючи про пожежу, —
Я почула голоси людей через вікно.
Вони кричали, аби я виходила, бо в домі щось загорілося».
«Виходь, Анно, пожежа!»
«Ну хіба не дивно, що я підійшла до шафи, аби вибрати плаття
В якому ж вийти на люди?»
«Пожежа! — кричала сусідка знизу, — Аню, бігом спускайся!»
«І от я спускаюся в літній сукні з вихідною сумочкою та книжкою Блума.
І за кожною сходинкою тішуся, що у мене не так
Багато речей, що потребують спасіння».

І отоді я побачив її кімнату.

25.04.2024

...Якщо ти поглянеш на понурені голови квітів та їх зігнуті стебла,
Якщо пильно вдивлятимешся в перший сніг
Запримітиш, як вони відбиваються у тобі тисненням своєї жури...
Як замерзають краплі осінньої музики,
Як ламаються тонкі пагони, що впивалися соками,
Як чиєсь життя вписується в орбіту молодого стовбура,
Хто окрім тебе всотає цей день словотвором,
Коли невловимий порух її очей, що знаходить опору
В спогляданні речей оглядається
На безкінечне існування землі,
Що не знаходить свого берега вічності
Та благально промовляє:
«Прошу тебе, зупинися...»
Ми вже знаємо, як пришивають
Ґудзики щастя зіниці коханої,
Як кулі прошивають серце воїна;
Ми слухаємо краплі дощу, звуки літер,
Як поезія тріщить і розходиться по швах
Скидаючи всесвіт квантової фізики,
Як закохана дама скидає свою білизну
Кутаючись у дотики ночі, а ти пізнаєш її знайомі контури.
Коли раптом вона зникає.
Облізають спогади. Плутаються літери.
Шорпу етбе пинузяси,
Та навіть тоді ти боятимешся відмовитися від літер,
Від цієї точки без якої звалишся у глухий хаос.
І тому вона відтворює свій голос. Знову і знову промовляючи:
«Прошу тебе, зупинися...»

22.11.2023

В кімнаті її легко можна було перечепитися
Поглядом за пейзаж, який повертав до весни.
Сонячні промені
Заливали спальню, як, мабуть, заливаються ними
Каюти кораблів на картинах мареністів.
Саме тут, розкриваєш кімнату перших сторінок роману Пруста,
А закриваєш щоденник Флобера зітхаючи його жалем,
Що ніколи не живеш з тими кого любиш.

Ми жили на краю світу в хащах яв, а з нами живі предмети:
Повітря повнилося нотами партитур, кімнатою ходили класики,
Пили каву не відмовляючись від віскі, що стало моїм трофеєм,
І я розмовляв з різноманітними філософами
На кухні відриваючись від гарячих, спашілих ліпот твого тіла.

Ми володіли усім і напоювали одне одного
Десертним вином любові та втіхи,
Переливаючись у клепсидрі радості.
Все чого у нас не було — це часу, —
Часу, що лежав тінню і гучно клацав кісточками пальців,
Бив по клавішах піаніно у наших головах
Намагаючись пустити тріщину небом
В якому щодень ніжилися наші сонливі погляди.
І невдовзі ця тріщина появилася у них
Прогнавши натхненну юність.

Тепер, риючись в старій горішній скрині
Мені трапився записник. Я вичитую:
«Людина — це краєвид з вікна кімнати».
І я геть не розумію, що хотів сказати доки
Не відправляюся подумки до нашого вікна.
Тепер, куди не поглянеш в цій кімнаті все не те
Чим було раніше.
Я дивлюсь на картину і бачу зимовий ранок твого пробудження,
Бокали наче армія моїх слів, що готові до нападу,
І навіть тиша має колір лакованої кришки фортепіано.
Предмети всотала тебе, а ти їх, що й скляний столик
Поблизу розкладного ліжка скрипить дерев’яною рейкою
І шумить телевізійним шоу віддзеркалюючи вечерю.
Один за одним кімнату покинули класики, ноти лежали тягарем
За який ми постійно перечіплялися, а філософи
Закутавшись у простирадла сиділи біля дерев на вулиці і читали книги.

Але тепер, — тепер, — це вже не ти. Хтось дописав тобі свої слова,
Домалював свій пейзаж, і нашою кімнатою
Ходить привиддя минулого, що зиркає у вікно на краєвид,
Який незмінно присутній і завжди залишається осторонь кімнати.

03.01.2024

...до слова, я пам’ятаю те чорне поле на тобі,
Пам’ятаю
Блакитні, жовті, червоні та сині квіти,
Що росли на ньому,
І тепер, вони поволі проростають в мені дійсністю минулого.
Окрім того,
Згадуючи те плаття в якому ти шаленіла
Вигойдучи стегнами танець літнього ранку
Я почувався загубленим і обезсиленим,
Аби придумати метафору.
Сонячне сплетіння наливалось малиновим соком,
Як твоя талія дразнила палахкотінням нічної мулети.
І тоді я помирав у тобі і проростав квітами
Які ти так любила носити на тому чорному ніжному полі
В якому зможе загубитися і найвеличніший поет
Роздивляючись, як сходить Сонце.

21.01.2024

Мало обраних, кажуть вони,
Але все частіше погоджуються з більшістю.
Погляди бігають вулицями, перемикають канали
Звертаючи у закапелки самотності,
А небо, — небо стискається до екрану,
До рекламних біг-бордів, яких не помічаєш, —
Так швидко вони стали частиною ландшафту,
Який навпроти дивану твоїх міркувань виглядає заставкою порожнечі.
Слова стали фальшивими, нереальними, вигадкою манірностей
Пошкоджених душ, що дихають рожевим неоном
Вигинаючи на грудях мерехтливу ЛЮБОВ,
Мов вивіску над ігровим автоматом.
«Випадковості поетичні», кажуть вони, тримаючись за дерево
Та поливаючи клумбу. Безсоромно люрять посилаючись на Джойса,
Та відправляються у власні мандри, що приведуть сюди ж,
Але трохи далі, через дорогу, навпроти.
Небо буде високої роздільної здатності
І вулиця розмальована палкими кольорами
Вимощена з телефонних пікселів;
І вибігаючи з під’їзду у спортивних легінсах —
Вона посміхнеться тобі,
І кожен її рух спікатиме стоп-кадр полум’яного обіднього сонця,
І повітря лущитиметься, покриватиметься кракелюрами
Вирізняючи її об’ємну модель,
Що наставить тобі фруктову м’якоть вуст налиту чуттєвою наснагою,
А в очах палатиме Ітака, до якої ти вже ніколи не повернешся.

30.12.2024

Лунниця, що колихається на грудях твоїх
Так пасує до глуму роздівиченого погляду,
Як вітер ковилі, коли буйно розчісує своїм гребенем
Прямуючи до гір.
Коли місяць яскраво відсвічує сонце
Покладаючи на личко тінь солом’яного павука
І хтонічні хвилі твого волосся черпають
З колодязя ночі відлуння твого привороту,
І омивають моє серце примхливою піснею любощів.
В такі ночі кажани розкреслюють безсоння
І поскрипи шафи схожі на змови відьом,
Голос вбирається у мантію роздумів і постає одкровенням театру,
На сцені небес, де перламутрові клуби хмар
Спускаються до землі
І снують таке достовірне марево твого щастя.
А ти прокидаєшся, як прокидається місто,
Поволі розтягуючись сонним порухом голосу,
Серед мертвих тіней прийдешнього царства досвітніх вогнів,
І припадаючи до вуст твого сновидіння,
Відчуваю, як вливається мерехтіння святкової мішури
Знаменням великого свята, вимальовуючи геральдику відданого покровителя
У твоїм пишнім наметі невідомого завтра.

24.11.2022

Завтра випаде сніг,
Можливо пудрою,
Що лежатиме на землі та деревах,
Як учора за прилавком на духм’яній випічці
Між моїм поглядом і твоєю усмішкою.
І завтра, як і вчора
Пахнутиме хлібом,
Який клюватимуть крихітні сонячні лебеді
В твоїх очах,
В середині мінливого листопаду.

18.11.2023

Щось трапиться на перехресті осінніх вулиць пізнього вечора,
Коли листя опадатиме від схлипів дощу
І хтось роздивиться на тротуарі відблиски червоного сяйва.
Жінка розкриє парасольку над розмитими барвами,
І під ногами переливатиметься картина сну.
Саме тоді, щось трапиться на осінньому перехресті,
Коли відбудеться одкровення притлумлених барв,
І заколючений циферблат вибухне бризками з-під коліс
Краплинами миттєвостей.
Тоді, як вона озирнеться і побачить чорну пляму твоєї самотності,
Сірі пагорби домів, жовтаві лоскути штучного світла.
Тоді, коли вечір осені одягне тепловізори на ваші серця
І жар від їхнього полум’я перекинеться з темної жаровні
У химерний калейдоскоп мерехтіння червоних лампадок.
Саме тоді, щось трапиться на перехресті зеленого місяця.

Ми — блукальці в шерехатих пралісах жаги,
Так, блукальці, — казав він і озирався на дві тисячі сьомий рік,
на порослий дичиною заводський периметр в Буштино
Оточений горами, пагорбами і спекотнім літом.
Апокаліптична картинка зіржавілого металобрухту,
що закотився в чагарники; кропива приховувала ланцюги,
старий козловий кран на сцені був наче символом розпаду ідей,
буквою обсценного лихослів'я, по рейках якого їздила каретка
та гойдався потужний металевий гак.
Фазани, що вигулькували з порослих доріг на стежки зиркали
на нас і вертіли хвостами, не маючи й наміру ховатись видавши себе.
Ми виходили з території заводу, поряд якого розмістився прийом металобрухту.
Ялини кострубато оберігали мідний бюст картавого злочинця
епохи з брудними вінками біля кривого постументу.
Далі виднілась колія, збиралися роми на пероні і останнє,
що він фоткав на свою стару моторолу було дерево
з привязаною на ньому табличкою:
"Того хто кидатиме сюди сміття буде шорити чорт".
Сміття було вдосталь.

24.03.2022

День пробивався крізь світанок капронових стрілок
Нічних панчіх любої слонокости твоїх стегон,
Здається мені, що їх виткав велелюбний павук,
Який насміхається над любомудрими дурнями.
А ти все схиляєш голову мені на плече і кажеш:
«Якби ж ти прийшов раніше,
Та тільки не сьогодні, не зараз.»
Невже це страх розколює наші душі
Таким страшним скрипінням розчахнутої вишні?

Що залишиться, коли ніч забере відблиск сонця
На твоїх сонячних окулярах,
І відгомонять хвилі у мушлі твого серця,
Коли розкрита книга надихне графомана
Набити останній вірш на твоїй піщаній шкірі,
І в закутках твоєї замріяності дихатиме легке павутиння
Подалі осоння заколисаних днів.
Що ж станеться в ту мить, коли ріка раптом зупиниться,
І час більше не підганятиме твою відповідь?

Як жаль, що ти розколола цю терпку тишу.
Що час розмиває береги колишньої любові,
А ти продовжуєш схиляти голову на моє плече, тихо промовляючи:
«Усе на краще.»

30.09.2023

В кімнаті, де хіба що бракує фрески з кімнат Геркуланума,
І ваза скляна, мов цілунками сповнене серце твоє,
Водою втамовує спрагу пелюсток розгорнутих орхідей,
А хвилі у зборах завіски неначе волосся
Спадає в кімнаті великим потопом нічним.

26.06.2022

Злива тягнула небом грозовий мелос
То виринала китом, що страшно сопів
І жбурляв на землю косяки риб зі свого нутра,
То чіплялась за шевелюри дерев, і струшувала паперівки туги
За мізансценою, шо досі нам не відкрилася,
Але задрапована світлим небом, димкою ночі,
Грозовими хмарами.
Я подумав, що добре бути зливою,
Спалахом, що являючись постає провидінням
Для людини та впивається у землю, у коріння рослин,
Збиває плоди, ричить раптовою стихією і зникає
Залишаючи мене міркувати над цим.
І ти намагаєшся. Намагаєшся зачепитися,
За волосся коханки, за зап’ястя слів, зливу, грозу,
Уста, що видовжують шепотом мить,
Котра поволі зникає ховаючись за ширму,
Гачком за зябра, лопатою за землю чекаючи
На залізне коріння вічності,
За в’юнисту мелодику минувшини, протягуючи
У вушко ліричних спогадів,
За картину пристрастей,
За оману монотонного серцебиття,
Що відганяє тінь сумніву,
Котра визирає з тієї мізансцени.
Та іноді, бачте навіть вулкани,
Навіть вулкани...

30.07.2023

Ви повинні мати цю книгу з тисненням та ляссе,
Коли не можете написати власну,
Чи фотографію в палаці Потоцьких,
Коли не можете улаштувати свій особистий палац,
Слухати чудову музику, коли жодні ноти
Не зможуть розплутати клубок ваших доріг,
Подорожей вашого серця.
Ви повинні стати поетом, коли ревнуєте до поетів
Чи хоча б купити який-небудь натюрморт чи пейзаж,
Як не розумієтесь в живописі.
Врешті привести на світ життя, коли ні писанина,
Ні мальовидло, ні клацання вам не до вподоби,
Чи до слова прийняти позу, аби інші вбирали
Солодкий нектар натхнення.
Все це ви повинні мати та робити, і щось,
Мабуть, все-таки маєте та робите.
Та буває знаходиш минулорічну чернетку
Списану віршами і шукаєш п’ятий кут від сорому.
О так,
Ви повинні мати відчуття сорому.

30.04.2023

Інколи солодкоголосся ріки таке полохливе,
Непевне, просіяне перламутровою димкою,
І так хочеться спотикнутися, перечепитися
Язиком за дзвінку літеру любові
А інколи так, щоб коліном відчути камінь в нестримних потоках вод
До крові розбивши його, тільки б відчути,
Як стугонить вона у моїх венах-ріках
І хлюпає шумовинням почуттів.
Тільки б відчути,
Променистий вибух
Власного серця
Коли ти оселяєшся в ньому,
Довічною панною
Викидаючи з його вікон крихітні статуетки ідолів,
Даруючи насолоду розгойданого надвечір’я любощів.

27.05.2023

Я навмисно повинен промовчати, щоб ти
Зібрала ці три краплі і почала жонглювати ними…
Здається, так далеко відплили від берега,
Що слова розтріскались на літери і ми
Тепер ведемо безкінечні діалоги що немають доріг.
Махаємо веслами, б’ємо по воді, глушимо рибу
І шкіримося, регочимо.
Час від часу хтось помирає і ми прив’язуємо до нього
Камені жалю і опускаємо на дно...
Поглянь, кохана:
Місто, чекає на нас теплим каменем ратуші,
Сонцем протоптаних стежок, що никнуть за димкою пагорбів,
Де вони непомітно потягуються із сонливою знемогою хмар.
Кохана,
Ми лежатимемо на березі скуйовдженої постелі
Де на екрані неба, веб-камери недільної тиші
Транслюватимуть місто нашої мрії.

27.05.2023

Сутінки відтепер приємніші.
Світло люстри одягає предмети у тьмяні ризи,
І можливо тому відвертаєш від променів очі,
Аби не бачити гострих ребер,
Рівнобедрених конструкцій архітектури, облич,
Що зникають у перспективі запилюжених вулиць,
Так і не закотившись ядром зіниць у глибини пам’яті.
Чимраз дужче хочеться обрости тишею старих портьєр,
Багряним спокоєм на якому гойдається задумливий погляд
Малюючи віями повік марево стиглої натури
Жінки,
Фруктовницю з помаранчевою спілістю абрикосів,
І нарешті фортепіано, струшує її погляд у моє серце
Зернятами яблук де їх пригортає рука вічності.

15.07.2023

I

Я повинна написати тобі листа,
Довгого, темного на смак, як попіл,
Навмисно чорнилами. Чорнилами шкрябають вдумливо
І пишуть повільно без зопалу. І тому
Коли опускаються руки —
слід сідати за власний літопис.
Послухай…

Все переплуталось: виссю пливе замшілий матрац,
Перевернуті хмари мавпують міські фонтани,
І тікає з-під ніг небесами прозора земля,
А зорі мов мушлі виблискують в океані.

Мов квіти в травах – арабська в’язь
І щоб не загубитись у цьому світі,
Серед дикості образів я повертаюсь до
Зав’язаних вузликів власної пам’яті.
Пам’ятаєш...

Ти зрізав квіти і набравши води
У порцелянову вазу залишив букет на столі.
А тепер, я не розрізняю де квіти із саду,
І арабська в’язь почерком насталік.
Я ходжу по сухому листі перекладу перських поетів,
І серце моє, наче самотнє яблуко знічене осінню,
І тіло моя наче яблуня, що скинула шати,
І робота моя недописана. «Ґулістан» так і не розквітне,

Я більше, здається, не зможу перекладати.

І моє «здається», як арабське in šāʾ aḷḷāh,
Що так мені подобалось в кінці кожного речення,
Залишаючи можливість, на іншу можливість,
Особливо в маршрутах подорожі, а частіше в маршрутах любові.
Ти пам’ятаєш, як пожартував?
Мовляв, що я на бенкеті наїлася слів,
Немов верблюдИця, що власних горбів не бачить,
Що я неуважна, і соте ім’я б нерозчула
Із уст пророка. А я посміхнулась:
- То значить — я горда?
І ти закивав головою: - Горда.


Я ви-па-ла…ла-ла-ла… язиком забиваю цвяхи слів від дощок
Які згоріли, скла-ла-ла-дами, що осточортіли та все ще на язику,
Крутяться, і щезнуть вже тільки тоді коли виговоришся, виплюнеш їх із слиною,
Що наче чорнильна отрута, яку висмоктуєш із серця.
Осточор-ті-ло все. Змішалося, перевернулося догори дриґом.
А тому, здається, що й мої слова наповнені вщерть безглуздим криком.

ІІ

Гордості більше немає. Стільки всього вивчила, стільки всього прочитала,
Що наситилась і більше нічого достовірно не пам’ятаю.
Хоча залишились руїни мого неуцтва і нестерпний сморід диму.
Я помилялась, а гірше, що ти помилився. А ще,

Я впевнилась в тому, що більше не стану перекладати і читати твою поезію.

Я б хотіла зірвати квітку і просто вдихнути її аромат,
Щоб сідаючи за стіл, за спиною був ти, на столі порцелянова ваза,
У вазі свіжозірвані квіти, а за вікном — чуйний пейзаж.
А головне — ти-ша. Ти.
Боже, як усе надумано! Страшно, страшно, безповоротно.

ІІІ

Згадую вечір, наповнене шумом тарілок кафе.
За сусіднім столиком, якась жінка ледь не плакала
Розповідаючи, що втомилась бути актрисою,
А навпроти сидів, здається, римо-католик —
Якийсь семінарист, — пахло лілеями, душно.
Ми підслуховували їх. А тепер на тому місці я
За столиком. Та раптом: «клац» — і одна у своїй кімнаті.
І матрац просідає, наче тягне мене в свою,
Пружиною розпорпану кролячу діру
Напхану ватою. І все довкола летить шкереберть за мною у безодню:
Плаття з безголових вішалок, кружляють
Пружини і ніжки постелі, що вдягають
Прозорі панчішки, пустившись у вихорі в тан,
Лиця коханців покриті і потом, і смертю,
Шумить піаніно партитурами в круговерті
І клацає світло... даремно. Хтось бавиться з бра.
А за вікном кімнати, бачиш – дівчинка подібна мені,
Гойдає ніжками в молочних гольфах,
На гойдалці і не дивиться у моє вікно, але на озеро
Де птахи рухаються за подихом вітру.

Тепер я працюю поблизу того кафе.
Будеш сміятися — у крафтовій пекарні!
І мої бездріжджові круасани куди кращі
За твої бісквітні кремом перемащені мадригали.
Я сміюсь, бо згадала твій голос, джмелю.


ІV

Немає виходу. Небо згорає топазом,
Та кажучи правду не знаю якого кольору небо,
Ані імла, чи бронза води — сіро-зелено-жовто-коричневе щось, —
Я ніколи, по-справжньому і не вдивлялась;
Наче полюси слів раптом втратили вісь
І злетіли, як колеса старого велосипеда.
Ось — м’яч, що ганяють надворі хлопчаки.
Світ уявний, придуманий, перекладений і зовсім недосконалий.
Тільки я поза грою, а тому хто «за полем» —
Залишається тільки аналіз.
Та з моєї точки не розсудиш чи точний удар
м’ячем залітає в дев’ятку у’явних воріт.
Та щоб розпочати гру потрібні правила, ілюзія, фантом, міт.

V

А міт — це осмислене минуле теперішнього,
гербарій між сторінками книг, і самі сторінки.
Те листя, мов сухі скибки серця, що залишила я
Читаючи якось в саду, кольору осені,
Кольору плаття в якому сиділа тоді
І волосся моє колихалось послушно за вітром.
І тільки тепер, пригадавши, я створюю міт,
Збагнувши, що він, це можливість відчути повітря часу
Забути про книгу, яку бездумно гортаєш в одному напрямку,
Ковзаючи тягучими літерами наче вузькоколійкою історії,
Що змальовує мене в саду за тією книгою.
Можливо там говорилося, щось про можливості інших світів,
Бо пригадую — щоразу поверталася на початок сторінки.
Можливо, виною тому спів сусідки
З її захаращеного виноградом саду,
Що колихалась на широкій гойдалці у величезному солом'яному брилі.
І я оторопіла.
Я думала про головний убір тієї панянки,
І про те, що можливості інших світів — це бажання торкнутися міту,
І жити в солодкому маренні, а насправді вони серед нас,
У вертепі несправжніх масок, зі співом сусідки-іншопланетянки.
Хіба я не знала, що станеться із Саломеєю?
Хіба не підтвердить ту історію Офелія і тисячі тих, хто читають,
Як і я, в саду, навмисно відволікаючись від суті свого життя?!
Дивно. В котрийсь із днів батьки збиралися на покупки
І перед тим, як піти до саду і зануритись у читання, я почула від них:
- Не захоплюйся. Дивись, не забудь про відчинені двері, - і додали:
- Бо немає нікого вдома.
От, що прибило мене на берег роздумів тоді.
Я так і не змогла прочитати книгу.
Немає нікого.
Я стала немов картиною, придатком для їхнього дому,
Персонажем непрочитаної книги. Тоді я подзвонила тобі.
Я сказала: - Приходь, нікого немає вдома.

Поезія — це занадто страшний будинок
З чудернацькими вікнами, дверима
Іноді без дверей, без даху, фундаменту,
Тому я боюся тебе, розумієш?

VI

Що стало крапкою? Мабуть Один поет.
Він написав вірша, якого я переклала.
І так полюбила його. Я читала тобі:

Дерева проганяли тишу висохлим листям,
І все ж була тиша. Був простір позбавлений голосів,
Обтесане повітря в якому вітер не розносив
Стружку автомобільних сирен.
І я побачив, як блискавка розчахнула дерево.
А тоді дістав нотатник і записав:
Усі люди подібні олівцям в руках долі
І списуються на папері витканому з павутини сну.

Я заридала від його слів.

А коли зустрілася із ним, він сказав мені:
Цей вірш більше ваш ніж мій. Сказав, як ті, що
під кінець століття розплітають волосся автора
вплітаючи лиш вітер публіки, її аплодисментів.
Тоді все прояснилося. Відкрилися очі, любий, що
Я, як перекладачка прийшла туди куди змогла прийти,
Як жінка, як людина, що шукає початок шляху,
Як та актриса в кафе.
Здається, я намацала ту нитку, що виведе мене із лабіринту.
Тому дозволь спитати:
Чи не відкриєш двері, що ведуть до тієї,
Що перестала перекладати і марити поезією,
Де безліч дверей можливих світів,
В якому ти не поет, але все ще існує поезія?

VII

Я наче дивлюся у дзеркало хаосу.
Усмири мене, приборкай, припни,
Але ти приходиш і розповідаєш про можливі світи,
Про які я не дочитала і яких так боюсь.
Твої правила гри фатальні.
Я не хочу танцювати під льодом, чи співати за течією ріки,
А зіграти в ту гру, що закінчиться звично із зрозумілими правилами,
Не вигадуючи любові, жахливого порозуміння і всепроникнення.
Раніше я б і не подумала вірити вигадкам моралістів,
Що придумали сюжет та літературу і кинули на берег голову Орфея,
Тепер я більше вірю і менше хочу знати.
Мене розпишуть фарби твоїх слів, і вип'є горло твоє поцілунком,
І я впаду засохлими пелюстками у вогонь покірності, та я не хочу цього!
Я хочу мати можливість сказати:
- Нікого немає вдома, тому, хто читатиме в саду.

2021 - 19.08.2023

Небо здійняло над обрієм полум’яну п’яту
Відкинувши зблиски мерехтливого люрексу
І ти стрепенувся від замрії перевертаючись за бильцем крісла
І падаєш від землетресу сновидіння у теплі долоні часу,
Немов принцеса на горошині
У сотні нагромаджених покривал епох.
Наче занурюєш голову у блакить басейну
З гулом басистого ритму, а винурюєш
Серед протяжного смичка віолончелі
Барочного клавесину,
І вітр’яного помаху велетенського віяла
Галантної дами грудь якої клекоче вогнем
Та розливає памороки туману
Якими пробираєшся намацуючи п’єдестали пам’ятників,
Родинні гробниці, лякаючи пустотливих купідонів,
Що шурхотять крильми гублячи пір’я,
Просвітки храмів, черепиць, голубів, цоколів, колон,
Чіпляючись за них і охоплюючи вінком коліна твоєї любові.
Підводиш голову до розкоші прісноводних форм,
Як чорні тіні, дзьоби, опускаються на землю, викльовують тебе
І несуть в пащі своїй над старим замком біля якогось озера з очеретом
Та випускають на площу спокути
Що розростається у пусту залу бібліотеки
Твоїх очей, твоїх грудей які вдихають примари
У замрію спудея, що лежить серед мотлоху цивілізації
Оглядаючи сонце твого сходу над пагорком,
У диких заростях якого потопає палац із Зеленої Порцеляни.
І вона шепотіла мені у вухо моєї ванної голови:
Ну, куди ж ти розігнався у цьому
Безкровному вірші?
І встромила у себе ніж заходу.

26.01.2023

Ти спускаєшся ниткою її голосу
В глибини розшитої обителі її жіночності,
Цією сонячною, теплою попругою,
Наче розсіюєшся звуком, як вода,
Що наповнює вузькогорлий глек,
Навпомацки вгадуєш її форму
Заповнюючи голосом, занурюючись
У хтонічне царство першопричини.
Все, що вона робить –
Це подає зализаний початок нитки.
Але найбільша її цінність – стати міфом,
Фантомною вигадкою, натхненницею,
Що витає в мороці прозорим духом вібрації.
І я прошу тебе – не розплющуй мої повіки,
Але говори зі мною з тією легкістю шовкової нитки,
Що зшиватиме нас у кімнатну лінію віконної світлотіні.

15.09.2022

Любов, часом подібна до звуку реактивного літака,
Що гуде по-під хмарами,
І вихоплює моє серце з тиші читання.
Любов, що відпустила рядок Джульєтти
Куди вище, аніж йому добратися.
Коли б він міг утекти,
Зникнути з примхливих радарів чуттєвості,
Але ж ні, —
Він кружляє по світу,
То приближаючись, то віддаляючись від мене
Наче повітряна примара,
Мов безлюдний літаючий корабель
Чи небесний пустельник.
І коли він з’являється, я геть не чую співу птахів,
Що вередують
Між моєю книгою і стоїчним польотом літака.

24.01.2023

- Ніжніш, — промовляла вона...
Та вчувалося – ніч
Поскидала ножі,
І вони
Дзеленьчали об мармур
До ранку,
До ран
Мурмотіли
І тіло
Гострило
Вустами
Свого язика.

26.01.2023

Часом потрібно насмілитись
І байдуже зривати стоп-кран,
Менше думати, точніше спати,
Точніше перше було правильним,
Говорити "вірно", бо вірно — це також правильно,
Говорити з померлими, як з перехожими,
Зривати асфальт у пошуках світла,
Точніше слідів, точніше, як правило
Старих, допотопних поетів,
Прокляття.
Просто вдавати безумного,
Зрештою,
Сплутати вулиці, маршрути, станції,
Налякати якусь модно одягнену хіпстерку,
А головне ходити з видом надуманим
З болем усіх непрочитаних лекцій.
Вийти за місто,
Закреслити знаки
Порозкидати каміння розкидане
І так безкінечно іти допоки
Іти безслідно, іти де прірва
Минути прірву оту за житом,
Посміхнутись, вилаятись,
Махнувши: ну його
І знову до тебе назад повернутися.

26.01.2023

Цей вірш видавався йому безкінечним шляхом
Пекучого сонця
Із Сирійської пустелі, з Межиріччя запеклих міст, вуст,
Із запеклого часу, землі пересохлої на пісок,
Воєн, що розливали Червоне море крові
Тамуючи спрагу пустель. Довгою дорогою,
Що замітали золоті пекторалі, сережки, цілі міста,
Аби потім відкопати їх і осипати тебе скарбами.
Тут, серед руїн твого міста, твоїх храмів
Вицвітають фрески любові, валяються сонети,
В яких адепти слова вознесли тебе над землею
І подали меч із переплавлених щитів вірності
І навіть шепіт келії переплітається з шурхотом лебединого пера.
Ти присутня в мармурі, вилита в золоті та міді,
Народжена жінкою і створена чоловіком,
В артефактах всесильності свого життя
Хрустом кінопроєктора тягнеш дорогу
Цього безкінечного вірша, роману
Змішуючи день та ніч, день та ніч
Спалахами свого місячного сяйва
Згасаючи в поступливій мелодії,
Воскресаючи в тиші хтивого погляду,
Звіюючи вітер пісків, дощі та бурі, піднімаючи хвилі,
Що топили кораблі, міста, — лютуєш,
Та буває перечепишся за адамантовий серп
І пекуче сонце обертає усі твої пожитки в пісок
Народжуючи безкінечно довгий вірш.

23.01.2023

Краса, що любується собою, згодом, хвалиться віком.
Так, згодом звикаєш до всього на світі.
До таксистів, що розказують порнографічні історії,
До можливості аборту, до алкоголю, лицемірства,
Провінційної драматургії, дешевих пейзажів,
До різноманіття всіх і вся.
З часом скалки твого циферблату не так ранять,
До них звикаєш, як до холодної глибини озера
Зважившись перейти на інший берег.
Тут ти відчував безсмертя юності, чесноти духу,
А ступивши в намул озера поволі осягаєш холод його дна
Та зміїне хвилювання водоростей, що обплітають стегна,
Чіпляються за литки;
Скло від розбитої пляшки пива ріже п’яти.
І от ти добираєшся на інший берег
І в тебе рубці на животі наче позбувся жовчного,
Струни чола, що грають задумливу тужливу пісню втрати,
А порнократія, яка раніше викликала подив –
Тепер знаходить у тобі не прийняття, але розуміння.
Так буває.
З часом усе згладжує місяць, ніч і літепле шумовиння екрану.
Я повинен слухати шум,
Повинен слухати...
Інакше коли розвернусь,
Інакше коли я розвернусь!!!!
За мною стоятимуть утопленики,
Яких я тримав за руки:
Розбухлі, зелені мертвяки
Обвішані темними водоростями часу.

23.04.2023

Голос жінки торкнувся мого плеча,
Моєї руки, що взялася за корінець книги,
Як зараз пам’ятаю – «Гри в бісер», і я оглянувся.
«Ви завжди вибираєте серйозну літературу», — сказала вона.
І повітря легким пір’ям залоскотали «завжди» і «серйозну».
Так починається історія. Так починається...
Мене кинуло в жар. Автори з усіх полиць зашепотілися
І їхні голоси переплелися: «Це Галатея, це Єлена, це сама Беатріче.»
Вона стояла у класичній позі контрапосто, як Леда,
Її мова підкреслювала пунктуацію погляду,
Її поява – наче вихід героїні з вистави на сцену вулиці.
Я торкнувся її своїм голосом і вона зрозуміла,
Що межа потойбічного розширилась до картини діалектики,
Відкидаючи язик риторики.
Чарівна моя панно, хіба можу не любити вас;
Хіба не прикро, що повинен відступити від мармуру вашого стегна,
Аби не залишити на ньому поцілунку
Рівноцінного трактату про містичну троянду Всесвіту.
В лабіринтах книжкової крамниці
Сторінки пролопотіли крилами любовних епох.
Стріли чорних рядків наповнили кімнату,
А від просіяних літер проросло чорне гілля осені,
Сухі гілки, що були під ногами тріщали майбутнім вогнищем,
Від якого грітиме руки красива варварка і ваш щасливий варвар.

17.02.2023

На світлині – ти.
Ще така юна. Вродлива. Чиста,
Як кольорові вітражі собору у променях сонця.
Червона сукня на тонких бретельках,
Зелений пояс.
Прозорий подих літнього простору, свіжості.
Краса часом штовхає на злочин,
Подумки відповідаю на своє запитання.
Між твоїм червоним платтям
Та моїми блакитно-зеленими очима
Стільки чудернацьких речей, стільки поезії пролягло,
Так багато музики у тому просторі великої драматургії любові,
Що відправившись у машині часу за тобою
Відволікаюсь на розмитий автомобіль позаду,
Що долає акведук.

Хто в ньому і куди прямує?!

18.02.2023

То був невеличкий мотель при в’їзді в Мукачево
Біля двору якого височів пагорб із Замком, а неподалік розкинувся автосалон
Де я вперше надибав богомола.
Власника мотелю ніколи не було,
А замість адміністратора та кухара була юна жінка з п’ятилітньою дочкою.
Окрім нас – нікого.
Ми монтували кран, в цеху, неподалік мотелю.
Затиснений в картину майбутніх спогадів
Я бачив Замок, автосалон, пагорби і те,
Як смішно говорила крихітна замазура,
Як вона тішилась дрібним дарункам орігамі та
Вдячність її мами, природньо невимушеної та простої,
Погляд якої німував щирою посмішкою,
А коли вона піднімалася до свого номера,
Вкінці коридору, то завжди казала:
Коли що потрібно – стукайте й серед ночі, у мене чутливий сон.
Вона зникала за дверима, які здається ніколи не закривала,
Та котрі зачиняли мене у тривожному світі з тими Пагорбами,
Автосалонами, Замками, Богомолами, а там –
За тремкими дверима здіймався закличний подих її грудей,
Що стелився м’якою периною мрійливому працівнику КП «Ремона».
Та я все возився з металічною скалкою, щоб не думати про курок дверного замка.

02.04.2023

Твоя історія про Рим, розкаже більш про тебе, як про Рим.
Тож сідай і розказуй про спечені вулиці,
Камінь розвалин та Форум старий.
Я слухаю.

05.07.2019

Коли я слухаю тебе, розумію,
як не потрібно мовчати, щоб
нараз не сказати лишнього.
Серпневе сонце витягується стрічкою
скотившись з дахів вздовж вулиці і
зникає вкінці під склепіннями
розквітлих крон.
Простуючи твоїм кроком – повільним,
але уривчастим ритмом,
серце обвиває промениста підв’язка недільного
умиротворення.
І твоє густе, тим же сяйвом підібгане волосся,
в якому вся розкіш паломника,
що стрічає прохолоду в спекотній день під кроною липи,
веде мене ген у кінець вулиці.
А там,
стрічка мого серця стане перістою,
і дивлячись на твоє волосся, я бачу більше дерев,
аніж одітих у золото сонця будинків.


21.08.2020

Вона сьогодні княгиня ночі:
Хтива,
Вільна,
В хітоні часу.
Вона розбавляє вино водою,
І місяць скидає її сорочку
За ріг зачепивши
Строкатої площі.
Плющ обвиває зігріті сонцем
Стіни будинку її кімнати.
Лунко здригаються кроки.
Крутиться
Циркуль годин божевільними танцями.
Наче торгує сімома платками,
Наче безумні складають романи,
Тим, хто тримає на срібній таці
Втомлених місяцем,
Обезголовлених,
Пишучи кров'ю свою історію
Мертвим, живим, на світ ненародженим
Дітям своїм.

19.09.2020

Дощ починався тричі:
вперше полопотів кількома краплями
упавши на листя яблуні,
що устами ночі прошепотіли:
ти,
ти,
ти.
Тоді об'явився вдруге,
мов лис, що забіг на подвір'я
і перестрибнувши через прямокутник живоплоту －
високо задер хвоста.
Втретє, дощ накинувся кажанами,
І ніч пролетіла шурхотом їхніх крил.

10.08.2020

Її мовчання - це контур голубки,
що тонкою ниткою крил
розділяє сонце палких губ
і здимається вище хмар,
коли посміхається небо її очей.
Там плавиться золото променями скипівши,
І ллє солом’яну тінь - шепотіння,
переливаючись у шовкове волосся ночі,
що наче куліси розходиться відкривши простір
для серця любовної пісні, їі усмішки.

07.11.2020

Чернетка, — це і є предмет мистецтва, майстерня духу, справжній артефакт споглядання, хірургія на сторінках.

Найкраще почуваєш себе не в нових черевиках і костюмі, а в домашньому дранті до якого привик і що вільно звисає на тобі і добряче тобою пропахло.

Поезія наситилась. Вона відбулась.
Тепер діло за тими, хто підтягується до неї. А тому чернетка – повноводна поезія,
спроба створити дім біля ріки Мистецтва в якому усі матимуть свої чернетки.

Гніт свічки починає кіптявіти. Атмосфера утаємниченого поступу.

Наче покривати собою розпанахане лоно вірша. Лізти у його недовершену конструкцію, спотикатись. Бачити недоказане і...

Слухайте, яка вона чарівна! Прекрасна.
Я зустрічав її у снах. Канон краси. Радість спостерігача. Хоча насправді вона прикра.

Ці перші несміливі рими. Це солодке безчинство прокрадатись в чернетки чиїхось роздумів,
пробігати очима вздовж недосконалих рядків,
вимовляти юне намагання висловити себе чужими, вживаними до неможливості
і збитими вкрай словами простенької доморощеної філософії:

«Ти не відчув мене чомусь, я бачу,
Але це зовсім не твоя вина.
Не відпускають те, чого не мають,
І не тримають тих, кого нема.»...

І це не насмішка. Слова вихоплені з тайника чужої душі мертві, коли ніхто не бачить їх чернетки, вони
не мають землі, не знають тепла, не ростуть.

Він каже, що любов вимагає воз’єднання піднесених із тими хто підноситься в тваринній похоті.
Щось подібне читатимеш в Авіцени.
То ж тотальна поетизація нічого не змінить. Але записник, чорнові записи, ідеї...
Здається ми готові для того, щоб коронувати, возвести на трон милу простоту,
не зрілу, але щиру в оточенні досвідчених але спраглих.

Це і буде кінцем поезії і початком поезії чернеток.
Тільки прислухайтеся до цієї блаженної симфонії.
Скільки тут музики, любощів та історії!

02.08.2022

Можливо справедливість –
це і є невідворотність історії.
Вона озирається.
"Ця книга так написана!
Нічого добавити! Більше нічого і не потрібно".
Диктор оголошує: звучить симфонія "Нічого добавити",
І голос його віддаляється темними кільцями звужуючись до кам'яного голосу і зникає, як падіння крихти вапняку на мозаїку пізньороманської базиліки, — радісним сумнівом.
І я веселюсь. Нічого добавити, але вона б хотіла добавити плоть від плоті своєї.
І мені до вподоби її п'яновиті погляди.
Наче дощ, захопив під навісом альтанки відчахнувши від тебе центр міста.
Так і вона. В її погляді, і в її руках.
Той самий диктор знаходить тебе шепотом:
"Остерігайся таких книг".
"Іди геть, — відповідаю, — іди геть".
Та чомусь моторошно.
Твоя рука сковзає, як ніч впадає у сон,
Як оленя в багнистий омут.
Пручайся.
Візьмись за гілку, за небо, вхопись за гриву землі, за гриву мочаруватого поля, за мрію.
Але вона окликає тебе.
Я озираюсь.
І насправді — добавити нічого.

08.08.2022

На бретельках твоїх сновидінь
Дихає легко
Пломінь,
Медовий духом,
Як сонцем вагітний
Пампух
Що в долонях
Твоїх
Зарум’янився
Гарячих.

Я кохаю тебе,
Промовляє вона
І звуки народжені у межиріччі вуст
Сходять хвилями складів
Обриваючись в солодкознеможену
Павзу її язика: Я ко-ха-ю.
Розпад на крихти: звуки, дотики, оглядини.
Я збираю її заново і відкриваю її в захоплені
Бажаючи огорнути давно знайому, що стала в стократ ріднішою, аніж була.
Наче вода перемиває пісок і котить по ньому гальку
Щоразу досліджуючи його покатий берег, улоговину землі.
Просто існувати в такт чи вибиваючись з ритму монотонного маятника часу.

Глухими звуками, мовчки вона чистить свій голос трьома запнутими,
Несміливими віддихами.
Я знову чую цей сріблястий відлиск
Розтулених вуст її мови.
І я ко-ха-ю те-бе.
Слова наче переплітаються тугими пасмами складів,
З її словами, мов знаходячи потрібні пазли, уплітаючи бантик поцілунку вкінці.
Спекотна частота переливів липневої пасторалі,
Плескіт холодного живильного струмка в пониззі травянистого яру
Обабіч розпеченого килима сонячної жаги.
Вона поступливо завмирає позуючи її променям і ця мить
Олійним відбитком переносить її на льняне полотно мольберту у моїй майстерні.
Серце зжимається і завмерши на якусь мить пронизливо,
Глухо віддає у грудну клітку, відбиваючись у скронях
Збудженою аритмією змушуючи важко дихати.
О, ні, — думаю я, — це зовсім невдалий час для живопису.
Вона не представниця тонкогубої філософії. Це щось інше.
Каже «навчи мене», а тоді, тягне свого язика і губи у схлипне мовчання.
А потім години суперечок про жіночі права, творче начало та вагітність,
Звертаючи до французького фільму, якому віддає свій розтроєний жіночий голос
Начитуючи в мікрофон імпровізованої студії.

Я читатиму цього вірша, закутавшись у фіранку безсоння,

Вагота жіночого тіла.
Ти пітримуєш його руками, перетворившись на чуттєве крісло,
Спинку якого стискають її стегна.
І коли я читаю їй цей уривок вона перебуває в такому захопленні!
І я так хочу обманути себе, хоча думаю, - а що про це скаже поет?
Про еротичний образ відкинутої спинки крісла.
Знаю що, а тому достатньо її шаленства і подивування прекрасної жінки
З берегів відкритих конкістадорами. Пам’ятник Малінче.
В’юнка шерехата рослинність заповідника
По якій шмигають вужі, ящірки, медянки.
Джерело обкладене плескатим каменем.
- Як він побудував готель у заповіднику?
Юна коханка. Тиха гавань. Постріли.

Це ж така наша поезія, що відмахнулася від класицизму ножицями
І повирізувала фігурки з цупкого кольорового паперу повітря.
Колаж сміхотворних ідей.
Дім з гральної карти,
Відьма верхи на жовтому листку,
Червоний комин з димними віршами. Кострубатий паркан з рядків верлібру.
Юна коханка. Тиха гавань. Постріли.
Заповідник.

І я втрачаю тебе, заодно і самого себе.
- Стрепенись, — кажу собі. Та мовчки спостерігаю
За шерехом на галявині спогадів ступаючи на хвіст надокучливій ящірці.

04.08.2022

Це не просто плаття,
А цитата любові,
Фільму,
Епохи
Кімнати,
Арт-нуво.
Я здається, що
Стану апострофом
Твоєї любові – любов’ю,
На білих та списаних сторінках
Розкішного тіла
Твого.
О так, це не просто хода
Ошатної Жінки,
Каліграфія юності,
Розмашисті виверти
Рук і голодних поглядів,
Прекрасне письмо
Голосних і протяжних
Речень
Де крапки подібні на афини
Під листком.

Ти більше належиш мені,
Як собі.
Попри твою недоторканність.
Я пишу, розпорюючи поглядом
Цитатник твого плаття
По швах,
Готуючи лекала для нового,
Але поки що:
Я чіпляюсь за твою наготу поглядом,
Як дитина за спідницю матері.
Поезія округляється,
Набирає ваготи легковажності,
Наче підносить догори палець
Затуляючи сонце.

Ти робиш крок,
До колосу на глиняних ногах.
Тоді ще один.
І ледь погойдується шибка за дерев’яною рамою вікна.
Крок третій,
Наче долоню
Підносиш серце
До гарячої лампочки
Відчуваючи жар прозорої одутлої груші.
Ще один, ще один крок
І світ об’єднав і возніс
В одну із кімнатних формул
Хневідомого + тіні на підлозі + ледь відчинене вікно у квадраті
З шумовинням сказистого вихору напроти грозового неба + трепет
І зрівноважує поезією Ацефала.
Все найважливіше відбувається випадково,
Тільки тому, що ти цього хотів.
Хвиля її молодих стегон омиває береги спраглих островів нещасного Конкістадора.
В повітрі приємно пахне випраним одягом, гаряче повітря змішується
З холодним подихом її парфумів. Добре, що відсутній запах кави.
Вона рвучко кидається, щоби перебігти велосипедну доріжку
Кинувши оком на світлофор, та заглядаючи в свій телефон,
Мріючи про можливості тридесятого царства.

Ці миті вилітають розкадровкою сонячних спалахів.

Плаття її ледь закопилюється вітром догори, —
Класичною складкою банальних Діонісій.
І цей ритуал поезії, ходу спалахів я бачу протягом подорожі до центру міста,
Мов квітневі стації на стінах нефу.

- Вона видихає гарячий грудневий пар і показує тату на шиї. Це ієрогліф. Погляд дитини з проколеним носом.
- Вона часто вживає обсценну лексику і кидає хтивий погляд в кафе.
- Вона ненавидить чоловіків і мститься їм, обманюючи сподівання.
- Вона думає про самогубство. Бачиш її біля храму де ця хтивість змінюється на сльози, але так потрібно, ти знаєш, що вона не втече від самої себе.
- Вона хоче дітей. І вишиває ангелів.
- Вона ходить в танцювальну студію, вивчає бачату.
- Вона тягне у кіно на безглузду комедію з малоросами. Скоро вони плакатимуть.
- Вона дивиться на тебе і цілує, рвучко, з натяком.
- Вона вирішила все контролювати, наче тестує свою вдосконалену жіночність.
- Вона у вікні поправляє бретельку сукні і вловлює твій погляд.
- Вона показує свою квартиру, куплену їй батьками. Шостий поверх скидає її маску, вона обіймає з тим хтивим поглядом, яким вказує на ванну.
- Вона цілує. Гарячі, але солоні вуста. Так наче бачата запеклась на їх повноті.
- Вона накидається, повстає, розправляє плечі, вигинає спину. В округлому м’якому тілі її проглядається еротична цинічна пасія, що поставила собі мету. Навпроти ліжка вишиті ангели.
- Вона лякає і відштовхує. Потрібно іти в ніч, тікати. Нічого вже не змінити.

Дзвенить талант мого таліону твоїй зраді.
Циркулем ніг, кроками, що свідчать про готовність до шлюбу,
Як написано в одному арабському трактаті — тікати через вільготні вулиці
Світанкової, осінньої площі.
Але втечею нічого не змінити.

07.08.2022

Я не зустрічаю її на початку долини метафор, в той час коли
Могла б залишити серце своє легким
Натхненно слухаючи солодкомовного злочинця, але тоді —
Як біля руки повинен стояти хтось із шрамом на смуглім обличчі чи
З переломаними костями.
Я бачу його плащ ночі, гордий виклик подвоєного підборіддя і я знаю, що він говоритиме про "софію".
Симон Волхв. Я прокидаюся в сотий раз і зустрічаю їхні обличчя
Коли добираюсь з важким клунком поезії до тієї проклятої долини.
Важко, та я не стану розкривати зав'язану у вузол плахту, що завдав на свої рамена, —
Вони чатують. Підбіжать і повибирають найкращі і найсолодкавіші слова, обмінюючи на золотий блиск своїх очей
І поезія розкучерявиться млосною в'яззю чагарників з шипшини, кущів троянд, блакитних ірисів. Але що з того. Той елей поезії — ніщо в порівнянні з їхньою
Гілкою яблуні виламаної в саду, з якого вони плекають нову яблуню
Для терпкого вина пророцтва власного падіння.
Вони намагаються стулити мені рота. Одним тире перекреслюють усі мої слова і слово «Бог», скидають з ями своїх вуст і розкладають теорію злих ангелів.
— Але не бійтеся, ви повинні вірити в бога. Він порятує вас.
І он — я обезкровлений, і вся моя кров іде в землю і троянди упиваються нею,
Ставши колючим вінком любові, в якому немає поезії, а тільки один ритуал.
Фуга, ехо підхоплене голосами його парафінових парафіян.
А ти, зі своїм клунком, — чаклун, що зливає на віск, що заспокоює
Вилитими фігурками над головою, фігляр.
Той віск шкварчить на воді.
Пуста кришталева ваза.
Щоб собака підняла палицю їй не читають поезію.
А твоя собака беззуба.
Що толку, коли крикнеш: «Апорт»!
Викрик з грудей. Клич горла у спазмах любовного раку в пониззі твого живота.
Візьми усе що хочеш і будь щасливим.
Ця жінка, одягнена в полотняну спідницю, схвильовану довкола вилитих із втіхи,
Випліснутого з келиху літа — ніжок,
Спадаючи колихається відгинаючи тіні своїх принад.
— Тримай мене за руку і веди з цього задушного Тіра, — міста повій,
Туди, де сходяться усі дороги, —
В наш заповітний Рим, — каже вона.
Обертаєшся і йдеш гублячи слова з того клунка, з яких виростатимуть міста.
І коли ми дійдемо до нього — нехай твої слова стануть місткими,
Як свист батога, як поцілунок, як погляд, як «Бог», як "Софія",
Як «Хештег», як «Камінь» і як «Праща».
Надто багато слів, наче тисячі стріл тисячного війська,
Летять у порожнечу не поразивши єдину мішень.
І навіть твоє — "Сука", куди звучніше за мільярд сторінок з бібліотеки світової поезії.
І коли лотерейним провидінням випаде "Апорт" — бійся вимовити його,
Бо повертаючи палицю розтерзаю твоє жиласте горло
І нап'юся твоєї трояндової крові.

28.07.2022

Гаряче сонце огортає коліна теплом
Коли східний вітер студить їх, обвіює,
Наче гладить прозорими долонями
Не маючи сил зупинити.
Це навмисно, навмисно, повір мені.
Я чую твій голос, я знаю про що йде мова. І я приїду зрештою та напишу про це.
Хвіст велодоріжки піднімається на спину гігантського земноводного.
Мочаруватий запах повітря. Чи мені тільки здається?!
Спекотна «римо-католицька середземна оргія» словесної поезії
Та «східний Візантійський стоїцизм» помірного клімату.
Здається змія меандру не заповзала сюди.
Десь на череві в темноті його лап красується графіті. І я саме над ним
Та досі не дивуюся своєму питанню: а що коли в цю мить упаде ракета
На цей вигнутий сонячний хребет?!
Тому повертаю голову на ріку де лежать жінки —
Переважна більшість жінок, і чомусь згадую ванну.
Задушний запах мила. Організований побут.
Пріла впевненість обивателів. Запахи тисячі вітрів їхнього волосся.
Вони вивітрюють запитання з надлишком, як повітря вбирає в себе спирт.
І тільки заслінки цих випещених вітрів ще пахнуть
Натякаючи на примарність існування... А що коли?!
Справжня схизма культур з слов’янською кривизною ландшафту,
Парків, набережної.
Кустарна прелюдія язичників.
Джойс зійшов би з розуму опинись тут у 2022, під час нової війни.
Можливо, тут, зустрівши свою Нору — він,
Не написав би їй жодного розпусного листа.
Анатомічний спектакль юних сідниць.
Тут, ніхто не носить капелюшків, майже ніхто, а якщо носять то всі вони різні…
Оцей погляд жінки, яку проминаю.
— У вас немає авторських прав на цю поезію, на мій голос. — ось про що її погляд.
Не здумайте писати про мою юність.
А сама наче на ринку торгує овалами плодів, рум’янами м’якоті, пружною шкірою, Розпещена увагою сонячних ідолів.
Пустощі сонячних зайчиків.
Наче риба, що піднімається із холодного потоку неба
Щоб вдихнути його сущу подобу, —
Витягую голову зачувши пасмо свіжого повітря,
Що спускається згори потоком і доторкаючись смороду звуків
Падає скоцюрбленим листком на тротуар.
Згадую Парандовського та його «Алхімію Слова», —
Книгу, яку у мене позичили і не повернули, а ще Патріка Зюскінда та Бальзака.
«Кромвель». Така собі проба пера...
Але це щось інше, навмисне. Пам’ятаєш?
Я слухаю інтимний голос однієї актриси-аматорки,
Що записала «Джакомо Джойса» у моїй маленькій начитувальній кімнаточці.
Яка впевненість у невірних наголосах!
Звучить музика Сен-Санса.
Це так несподівано прекрасно.
Її ледь картавий теплий голос… він... вона, тисяча дев’ятсот якийсь рік...
Дві тисячі двадцять другий...

26.07.2022

Я чув їхні голоси, що шукали фанерну поличку від креденсу.
Він скидався на дерев'яного голема, що порозпихав по закамарках своїх шухляд липкі льодяники,
А вони вабили до себе набридливих гудінням ос та бджіл та тихі потічки крихітних мурах.
Він торохтів кухонним начинням, розхитаними шибками у своїх дверцятах
За якими подзенькував старий сервіз;
Зверху нього — того поважного пана — розмірено цокав годинник,
Схожий на трикутний формений капелюх…
Я все ще чув їхні голоси.
І шкода було мені цього гарного корінастого хоча й неповороткого велетня
Бо знав, що він назавжди позбувся своєї відрихтованої полиці.
На ній уже красувалася оголена пишнотіла жінка
Застивши в патетичній позі із задертими угору ніжками наче ота куртизанка на картинах Буше, — але замальована олівцем;
Точнісінько, як на отій еротичній гральній карті, яку завіяло за дротяний паркан неподалік автобусної станції і яку я підняв, в далекому 97'.
І тоді я почув відсторонений голос художника:
— Нічого оригінального. Оце воно — звичайне мавпування.
І вони перегукувались —
Голоси, що шукали полицю і голос мого критика.
Жахливе відлуння.
І я вже ненавидів отой креденс, і оту полицю... і ту бубнову сімку.
Хоча...
Хоча саме тоді, хтось хутко заплющив день...
…а тоді залунала музика.
Все голосніше і голосніше прокрадаючись з того мороку
Збентежених струн її фортепіано.
Вона не зовсім вдало перебирала клавіші давно вивченої "Fur elize".
— Сьогодні концерт. — каже вона, продовжуючи з тієї ж октави розписувати музичну фразу.
А за її очима уже стоїть той, хто записує на клаптику того п'янкого вечора декілька власних фраз.
Ти знаєш, що вона — підліток, напівсирота, обирає свою антихудожню позу
І рвучко обертається нею до свого вітчима. Знаєш, що нічого доброго з того не буде.
Бачиш, як вона огортається в плащ нічного сонця і зникає в безпам'ятстві користолюбця.
Але ти пишеш,
Пишеш відверто і ніжно,
Трохи гротескно, іноді з гомеричним свавіллям описуючи її ніжну красу.
І зовсім не так, як перемальовував вульгарний портрет отієї… натурниці,
Але він опиняється поряд. Безглуздий, хтивий. А далі? Вагітна мадонна? Сучасний вірус Вірсавії?
Голос, що тоді прорізався — декламує вірші,
Підкидає угору стоси паперу, розпалює нутро
Вогнем роздмухуючи закопилені пелюстки спідниць
Тих жінок, що танцюють довкола вогнища.
Це горланить хтось із вікна:
"Література — це спроба перетворити вино у воду. Геть цю химерну ідіотію!"
Це кричить персонаж якого я туди поселив.
Йому залишилось недовго.
Вогонь, що зайнявся у внутрішньому дворику швидко добереться до нього.
"Жінка, — кажу вам, — не хоче правди, — дзуськи! Вона хоче бути правою!" — кричить він.
Я з ним, звісна річ, не погоджуюсь.
Меле казна-що. А вогонь уже на його балконі.
Бачу, як горить отой довбаний креденс без отієї ненависної полиці,
Ота полиця з ненависним змавпованим малюнком,
Ота парнойа карти, що випала з колоди Содому
І оте розстроєне фортепіано,
І отой плащ нічного сонця затертий до сизих на просвіт дир.
А на тому згарищі уже стоїть той, хто записує на клаптику п'янкого обвугленого вечора декілька власних фраз.

24.07.2022

Ніхто і ніколи не зможе поєднати схлипи миттєвостей,
Що цоркотять в минуле віддаляючись глухим відлунням історії
Чіпляючись за чорну стрічку забуття
І випружинюють з його пустоти словами на денне світло.
Це провалля немає краю до якого
Ти зміг би підступитися і злякавшись втекти.
Це уява домальовує його межі і міряє його протяжність
Довгим і затухаючим зойком падіння
Наважившись на яке в наступну мить
Уподібнишся до стріли Зенона, що летить
По невизначеній траєкторії у непевну вічність.
Тільки я далекий від цієї філософії
Допоки граюся в чуттєві ідіоми з твоїм тілом;
Вириваючи сторінки твого погляду,
Торкаючись міцних, стиглих стегон,
Що видаються прохолодними окружностями мармурових колон храму
І повторюють форму моїх долонь.
Пальці переплітаються в замок ніжності,
Лоскіт хтивого мерехтіння тонкостанної жаги
Струменить до грудей і я чую, як заледве не схлипує наступна мить
Розпадаючись на лускавки щастя,
Що падає і відпружинює з пустоти являючись боязким мовчанням,
В заледенілім кристалі здавленого крику.
Я згадую твої поцілунки, як заварний крем щойно приготовлених тобою еклерів.
Присмак радості, мить щастя і її втеча
У безлике провалля де я ще тримаю долоню свою на твоїх стегнах,
І вириваючи сторінки твоїх поглядів,
Ляскаю по збентеженій плоті переповненої схлипами невловимої вічності.

24.07.2022

Така дурість:
Коли дивлюся на тебе – бачу майбутнє подвоєне підборіддя
Як раптом обмовишся – чутиму подих моря, теплий шерхіт піска
Біля загадкового гроту
На лимонових берегах усмішки.
А в ній –
Бачитиму обриси легкої втомленості та ніжного приречення актриси Керол Ломбард.
Ні-ні,
Я бачив їх пізніше, набагато пізніше
Тих, що подібно твоїм вустам
Заспокоювали мене, але говорили тоном узвичаєного відчаю
І тільки запам’ятались мені, неначе застигли у гіпсовому відбитку пам’яті,
І тільки тепер ця форма наповнилась чуттєвим поцілунком твоїх вуст.
Те ж саме з очима.
Це очі з казкових старих ілюстрацій.
Поглянь же!
Я увесь складаюсь із сторінок, книг, світлин, зображень,
Геть по цілому тілу обліплений тими копіями,
Жаданнями, що вдихнули у мене з народження,
Оділи маски, витатуювали на шкірі,
Що, в біса, я й сам вже не знаю чи насправді я так закоханий в твої очі.
Я тільки знаю, що довіряю їм,
Як довіряють між собою закохані душі, згодом відвертаючи погляд одна від одної.
Але ці очі!
Це густе чорне волосся, брови,
Що часом п’явкою викручуються в знаки питання,
І тобі стає млосно лиш від однієї думки,
Що вона не твоя.
Найсмішніше те, що ти ніколи не зможеш відмитися від татуювань
Чи викинути з пам’яті себе не подавшись у божевілля.
Десь тут ховається піщинка правди – між шерехатими барханами великої пустелі.
Десь тут. Я відчуваю її, мов у вередливій старій казці
Та мені ніколи її не знайти і ніколи шукати.

23.07.2022

Великий парк Травня
Стане колись великим видавництвом Сонця,
Цехом
Із мільйонними накладами книг
Густого листя.
Колись неодмінно так станеться
І ти,
Сівши на сплетену з плюща лаву
Читатимеш розгорнуті сторінки
В шумовинні вітру та ажурній мережці світлотіні.
Ти читатимеш просіяні сліди сонця,
Звуки птахів, тиші, шемріт чагарників
Біля висохлого фонтану.
Ах, це гаряче каміння,
Ця гранітна геометрія минулого
Обшита листям смоківниці
І пошкоджена гусеницями майбутніх метеликів.
Вони літатимуть колись тим парком
І сідатимуть на твоє розкішне волосся.
Ти станеш пам'ятником без постаменту,
Бібліотекою без книг,
Любов'ю без історії.
А тоді знову прийдуть Морлоки.

05.05.2022

День починався так,
Як і ти, — розмружуючись од тягучого сну.
Зоря розливалась лазуровим глибоким полотном,
А його лоскотали білі хвилі розімлілих пір'їнок.
Тінь, ще не торкалась предметів, і світ
Мов приховував сонливу непокору пожадливого супокою,
Як тоді коли залишаєшся без нагляду,
Маючи вдоволь часу на дурощі.
До часу, як прийде Настоятель і запалить світло,
Щоб оглянути твою кімнату.

Так прокидаєшся ти.

07.09.2022

Любов витинає кроками білі літери на білих сторінках часу.
Їй під силу переступити гори
і зім'яти галявину червоних метеликів
спійманих шовковою ниткою;
в скелясті пригорщі набрати сонячні води озера
заглядаючи в прозорі глибини його дна
заломленим промінням твоєї наготи
і пити його холодну сріблясту ніч
з келихів чорної парасольки.
Стільки гачків, мереж лежить між водоростями,
що нахмурені крапельки стривожених брів
лякають полохливу водомірку мого погляду.
Хруст гілки.
Тепер мені зрозуміло, чому
вони вкладали у Ведмежу пащу калюмет
і просили пробачення у вбитого.
Але я,
Бігаю по плесу озера під тисячею крапельок Сонячного дощу
Вдивляючись у скосисте Сонячне проміння свого тотема.


13.08.2022