Я не зустрічаю її на початку долини метафор, в той час коли
Могла б залишити серце своє легким
Натхненно слухаючи солодкомовного злочинця, але тоді —
Як біля руки повинен стояти хтось із шрамом на смуглім обличчі чи
З переломаними костями.
Я бачу його плащ ночі, гордий виклик подвоєного підборіддя і я знаю, що він говоритиме про "софію".
Симон Волхв. Я прокидаюся в сотий раз і зустрічаю їхні обличчя
Коли добираюсь з важким клунком поезії до тієї проклятої долини.
Важко, та я не стану розкривати зав'язану у вузол плахту, що завдав на свої рамена, —
Вони чатують. Підбіжать і повибирають найкращі і найсолодкавіші слова, обмінюючи на золотий блиск своїх очей
І поезія розкучерявиться млосною в'яззю чагарників з шипшини, кущів троянд, блакитних ірисів. Але що з того. Той елей поезії — ніщо в порівнянні з їхньою
Гілкою яблуні виламаної в саду, з якого вони плекають нову яблуню
Для терпкого вина пророцтва власного падіння.
Вони намагаються стулити мені рота. Одним тире перекреслюють усі мої слова і слово «Бог», скидають з ями своїх вуст і розкладають теорію злих ангелів.
— Але не бійтеся, ви повинні вірити в бога. Він порятує вас.
І он — я обезкровлений, і вся моя кров іде в землю і троянди упиваються нею,
Ставши колючим вінком любові, в якому немає поезії, а тільки один ритуал.
Фуга, ехо підхоплене голосами його парафінових парафіян.
А ти, зі своїм клунком, — чаклун, що зливає на віск, що заспокоює
Вилитими фігурками над головою, фігляр.
Той віск шкварчить на воді.
Пуста кришталева ваза.
Щоб собака підняла палицю їй не читають поезію.
А твоя собака беззуба.
Що толку, коли крикнеш: «Апорт»!
Викрик з грудей. Клич горла у спазмах любовного раку в пониззі твого живота.
Візьми усе що хочеш і будь щасливим.
Ця жінка, одягнена в полотняну спідницю, схвильовану довкола вилитих із втіхи,
Випліснутого з келиху літа — ніжок,
Спадаючи колихається відгинаючи тіні своїх принад.
— Тримай мене за руку і веди з цього задушного Тіра, — міста повій,
Туди, де сходяться усі дороги, —
В наш заповітний Рим, — каже вона.
Обертаєшся і йдеш гублячи слова з того клунка, з яких виростатимуть міста.
І коли ми дійдемо до нього — нехай твої слова стануть місткими,
Як свист батога, як поцілунок, як погляд, як «Бог», як "Софія",
Як «Хештег», як «Камінь» і як «Праща».
Надто багато слів, наче тисячі стріл тисячного війська,
Летять у порожнечу не поразивши єдину мішень.
І навіть твоє — "Сука", куди звучніше за мільярд сторінок з бібліотеки світової поезії.
І коли лотерейним провидінням випаде "Апорт" — бійся вимовити його,
Бо повертаючи палицю розтерзаю твоє жиласте горло
І нап'юся твоєї трояндової крові.

28.07.2022