Це не просто плаття,
А цитата любові,
Фільму,
Епохи
Кімнати,
Арт-нуво.
Я здається, що
Стану апострофом
Твоєї любові – любов’ю,
На білих та списаних сторінках
Розкішного тіла
Твого.
О так, це не просто хода
Ошатної Жінки,
Каліграфія юності,
Розмашисті виверти
Рук і голодних поглядів,
Прекрасне письмо
Голосних і протяжних
Речень
Де крапки подібні на афини
Під листком.

Ти більше належиш мені,
Як собі.
Попри твою недоторканність.
Я пишу, розпорюючи поглядом
Цитатник твого плаття
По швах,
Готуючи лекала для нового,
Але поки що:
Я чіпляюсь за твою наготу поглядом,
Як дитина за спідницю матері.
Поезія округляється,
Набирає ваготи легковажності,
Наче підносить догори палець
Затуляючи сонце.

Ти робиш крок,
До колосу на глиняних ногах.
Тоді ще один.
І ледь погойдується шибка за дерев’яною рамою вікна.
Крок третій,
Наче долоню
Підносиш серце
До гарячої лампочки
Відчуваючи жар прозорої одутлої груші.
Ще один, ще один крок
І світ об’єднав і возніс
В одну із кімнатних формул
Хневідомого + тіні на підлозі + ледь відчинене вікно у квадраті
З шумовинням сказистого вихору напроти грозового неба + трепет
І зрівноважує поезією Ацефала.
Все найважливіше відбувається випадково,
Тільки тому, що ти цього хотів.
Хвиля її молодих стегон омиває береги спраглих островів нещасного Конкістадора.
В повітрі приємно пахне випраним одягом, гаряче повітря змішується
З холодним подихом її парфумів. Добре, що відсутній запах кави.
Вона рвучко кидається, щоби перебігти велосипедну доріжку
Кинувши оком на світлофор, та заглядаючи в свій телефон,
Мріючи про можливості тридесятого царства.

Ці миті вилітають розкадровкою сонячних спалахів.

Плаття її ледь закопилюється вітром догори, —
Класичною складкою банальних Діонісій.
І цей ритуал поезії, ходу спалахів я бачу протягом подорожі до центру міста,
Мов квітневі стації на стінах нефу.

- Вона видихає гарячий грудневий пар і показує тату на шиї. Це ієрогліф. Погляд дитини з проколеним носом.
- Вона часто вживає обсценну лексику і кидає хтивий погляд в кафе.
- Вона ненавидить чоловіків і мститься їм, обманюючи сподівання.
- Вона думає про самогубство. Бачиш її біля храму де ця хтивість змінюється на сльози, але так потрібно, ти знаєш, що вона не втече від самої себе.
- Вона хоче дітей. І вишиває ангелів.
- Вона ходить в танцювальну студію, вивчає бачату.
- Вона тягне у кіно на безглузду комедію з малоросами. Скоро вони плакатимуть.
- Вона дивиться на тебе і цілує, рвучко, з натяком.
- Вона вирішила все контролювати, наче тестує свою вдосконалену жіночність.
- Вона у вікні поправляє бретельку сукні і вловлює твій погляд.
- Вона показує свою квартиру, куплену їй батьками. Шостий поверх скидає її маску, вона обіймає з тим хтивим поглядом, яким вказує на ванну.
- Вона цілує. Гарячі, але солоні вуста. Так наче бачата запеклась на їх повноті.
- Вона накидається, повстає, розправляє плечі, вигинає спину. В округлому м’якому тілі її проглядається еротична цинічна пасія, що поставила собі мету. Навпроти ліжка вишиті ангели.
- Вона лякає і відштовхує. Потрібно іти в ніч, тікати. Нічого вже не змінити.

Дзвенить талант мого таліону твоїй зраді.
Циркулем ніг, кроками, що свідчать про готовність до шлюбу,
Як написано в одному арабському трактаті — тікати через вільготні вулиці
Світанкової, осінньої площі.
Але втечею нічого не змінити.

07.08.2022