Збирає себе з літер, як з попелу, що кружляє вихором перед широко розпахнутими очима нової людини – названої, легкої. З літер, як з атомів, що шукають своє місце у природному ланцюзі, що блукають відштовхнуті та притягнуті. Збирає себе щоразу по-новому, як фігуру з деталей півмісячних, та не рівних. Збирає так, як лягає на душу, на вітер і на язик.
І простягає, наче змією, – іменем обвиту руку, наче спіраллю з намагнічених намистин, неогранених і неосяяних. З літер, що стрягнуть в роті, як пальці в теплому замісі хліба.
Тамара! – Гронами чорної горобини обривається й котиться вздовж білої шкіри руки, а те, що вціліло, провисає браслетами на зап'ястку під власною ваготою.
Та-ма-ра, – збирає інша людина в жменю і хапається за кисть, наче за розгойдану гілку, а тоді відпускає раптово, бо обриваєтья решта ягід.
Тамара... – куштує інша людина назбиране і воно видається гірким.
Для наступної людини доведеться вирощувати нове ім'я, а це вже докрапує соком під ноги із завмерлих у вітанні й так і облишених кінчиків пальців.

28.08.2021

Марилося, що минеться. Недомарилося. Ще коли ти малою лежала в тяжкій гарячці, вся обмащена оцтом і слізьми матері, обцілована, обезсилена, нерозумна, нащо давала Господу клятву відректися самій від себе? Еллі, чи тепер тобі бути відступницею, що значить грішницею? Чи покласти життя на вівтар невідомо чийого щастя? Чи померти отак в собі?
Нестрачена, не розтрачуй вогонь той, що з серця мов дар підноситься! Пломеніє в тобі. Тож від доброго бути доброму чи від того, що зле для душі, добра сподіватися?
Коли маєш любов палючу – не згори у собі від скупості. Коли маєш страхи жахаючі – не стидайся просити помочі. І у немочі, Лорі, не спіши розкидатись обітницями. А Господь не дурний, Він знає коли не слухати. Тож тоді, як малою лежала в тяжкій гарячці, твій Господь тобі на добро оглух.
Не тремти, Норетто, це всього лиш тобі намарилося.

21.07.2017

Так, ти залишишся тут навіки, серпневою задухою, струменем світанкового сяйва, перекошеними, затертими, підпертими вітром шибами, плямами від крапель дощу і душ, що прагнули ввірватися в твоє тіло чи то пак вирватися зі своєї драглистої оболонки, та розбивалися об кригу віконної незворушності, гардинами, на яких ускладчалися і без того складчасті лиця родом з химерної прірви гротескної свідомості, загустілою пилюкою полиць, долілиць оберненими пожовклими книгами, крижмою, що колись, білосніжна, кутала твої крихітні ноги, а згодом – кутала твою недоспілу мудрість у засушеній пуповині, наготою відбитку тебе сплячої, витисненому, вилежаному, випещеному на незастеленому ліжку, вщент розтрощеною, недозбираною копілкою пам'яті, вщерть набитою непророслими крилами периною, нестерпністю паралізованої годинникової стрілки, віршами та віросповіданням, якими просочилися ці вимучені стіни, вимушеністю тріщин на них, кожною шпариною осиротілої підлоги, важкістю посивілої стелі, Стелло, ти так і залишишся тут навіки, окутана павутиною нікимнепрочитаності.

13.07.2017

Олівіє, чи ти бачила якої срібності я напився з твоїх рук? Я, наче дзеркало, став продовженням твоїх смутків і радостей. Кожну морщинку твого гніву тепер знатиму на дотик, так пірнав у твої долоні, допоки ти спала, сердешна.
Срібло ночі стиралося в порох, коли ти була поруч і срібним пилом покривалися години з тобою проведені. А тепер я стираюся в порох, бо проводжу рукою по твоєму непробудному чолі. Мирному.
Ох Летті, ти не бачила, бо це було в іншому сні, сусідньому від твого. Та і я поводився аж надто обережно, все боявся тебе потривожити.
Та послухай, на днях приходили торгаші часом, пропонували кількадень за дешево. Кажуть, за таку ціну вже ніхто не віддає, всього три повні спомини. Але я відмовився, Лі. Чи гніватимешся на мене за це? Ти б розізлилася, бо я ж навпаки хотів дати їм трохи днів, десяток-другий, та сказали, що так не міняють. О, я б хоч зараз стратив рештки життя, аби всі наші спогади ожили!
Але все ж, якого срібного спокою напився я з твоїх рук!
Моя Оллі!

12.07.2017

Десь на краю цього примарного океану уламки твого човна приб’є до її берега.
Хай береже тебе Бог в ночі чорні, пінисті, хвилюючі!
Вона стоятиме на причалі, простоволоса твоя Торілія, наче відбиток змитої молодості, наче тінь затонулих надій, розхристана твоя Торіла.
– Не напивайся до втрати розуму серед цього жорстокого океану, Дюкейне. Розум тобі ще пригодиться, коли шукатимеш шлях додому. До подолка своєї сердечної Торіли припадеш спраглий і висохлий. Впиватимешся її лагідністю, ласками захлинатимешся.
– Я тут, Дюку. Позаду. Лишень не озирайся.
– Торіло! Торіліє! В моїх руках твої руки. Руки твої вічно холодні.
– Так, мої руки!
– Холодні, Торі!
– Мої.
– Твої... От би і мені навчитися бачити лиш те, що полегшує муки душі!
– А ти спробуй зі мною. Ось, Дюкейне: руки мої – вічно холодні в твоїх руках.
– В моїх руках вічно твої холодні руки.
– Мої руки в твоїх руках.
– Вічно.
– От і навчився, радосте!
– Торіло, я бачив і чув тебе в перший день своєї знемоги. Та в другий день своєї знемоги я тільки чув тебе. А на третій день – втратив тебе.
– Я стояла перед тобою в перший день твоєї знемоги, Дюкейне. Я благала небеса, щоб ти взявся за мою руку й підвівся на ноги. На другий день твоєї знемоги я сама взяла тебе за руку, та ти навіть не поворухнувся. Я лягла позад тебе так тонко, як ото тінь під розпеченим сонцем чужого океану, і нашіптувала тобі слова звеселяючі, нібито саме небо звеселяло тебе. Я молила небесну вись і морську глибину, щоб ми підвелися разом. На третій день твоєї знемоги я й сама знемогла дивитися, як ти знемагаєш. Тоді я злилася з тобою і ожила в тобі, душе моя. Аж тоді ти підвівся.
Десь на краю цього безкрайнього океану, як тінь від тіні, тобі примариться дух твоєї відданої Торіли. Захлинайся її лагідністю, лишень не озирайся!

11.07.2017

Північ. В будинку Світських вечірка: голосно лунає музика, дзвенять бокали. Крізь прочинені двері тераси червневий вітерець доносить задуху, замішану на ароматі чайної троянди. Раптово простір розсікає струм нещасно-недолугого випадку.

– Хтось пролив щастя! – пронизливо викрикує Лякливий і розгублено позирає на Бентежного.
– Овва, тут хтось щастя пролив, – майже водночас з ним зауважив Безпечний і голосно відсьорбнув зі свого бокала.
– О, щастя пролилось, – промовив Розсіяний, що по-дитячому рясно кліпав. А поряд з ним неприродно тонким голосом зареготав Недоречний, чим тільки посилив напругу.

Гості стікаються в центр кімнати. Музика замовкає. В цілковитій тиші виразно чути тільки дихання пари Сміливіших.

– Не твоє? – пошепки запитує Такий Самий в Іншого.
Інший, неочікувано для Такого Самого, раптово перетворюється на Найпомітнішого. Він набирає відстороненого вигляду, оминає Такого Самого і повільно направляється до тераси, та на ходу помічає, що залишає за собою плями липких крапель з перевернутого келиха, тому зупиняється на півдорозі.
Інший докладає непомітних оку, проте надістотних зусиль, щоб остаточно і переконливо перевтілитися у Відстороненого.
– Приберіть тут, – мовить він не озираючись, а вільною рукою притримує на потилиці маску Надмірного, яку прихопив заздалегідь, готуючись до свята.

Глибоке всезагальне сум’яття. Гнітюча тиша очікувано навіває нудьгу. Лякливий з Бентежним шукають поглядом найдальшого кута кімнати. Розсіяний продовжує кліпати на знак незбагненності павзи. Решта публіки синхронно переставляє бокали з руки в руку, задаючи ритм для подальшої дії. Мить обриває Безпечний.

– Ще краплю щастя? – у всіх і водночас ні в кого запитує він, цілковито захоплений розгляданням закоркованої пляшки в руці.
Знову лунає музика. Після тривалої мовчанки ледь чутний вітерець добавляє задушливих ароматів. Напруга поступово йде в осад.
Дзенькіт бокалів. П’ять на першу. Тераса тоне в гущі червневої ночі. Інший, під софітами поглядів Таємних Спостерігачів, зриває з найближчого куща напіврозквітлий пуп'янок троянди.
Інший знав, що ніхто не прибере.

25.04.2017

Ееевааа!..
Ева. Я заблукала. Я так сильно заблукала, що жоден крик, жоден клич не виведе на мене вірного і відданого. Нічого вічного. Жодного стрічного. Прихильників безліч, а поплічників? Так, щоб нога в ногу, думка за думкою, серце поруч зі серцем. Так, щоб довіку, без застережень. Так, щоб без підступу, без обману, без зради. Так, щоб поради не роздавали, а радили. Скажете, неправильно? –Байдуже. І коли неправий, щоб не бралися кидати першими камінь. Не показували пальцями, як на стихійне лихо, пальцями з обгризеними нігтями. Обгризали їх не з розпачу, а зі страху, що і на них повернеться рівно половина. Бо в чесному світі все по-чесному, тому половини завжди рівні. Щоб не цуралися. Щоб ніхто не дочекався третього півня. Тільки не третього півня! Щоб кожен кожному рівня. Так, щоб не казали: надто пізно! Це слова для грішників, а гріхом – невірство. І щоб ніколи, ніде, ні за яких обставин не сумнівалися. Щоб понад силу старалися вірити. Так, щоб не засуджували віру тих, що старалися дужче за інших. Тільки так, не менше і не більше.
Скажете, надто вимогливо, надто утопічно, адже ніхто не ідеальний і ніщо по-суті не вічне? Ба більше того – жоден не є і не стане навіть для себе Богом? Тут я погоджуся. Але хочеться так, аби ще з порогу давали присутнім розуміння своєї присутності, щоб заповнювали собою простір аж до межі чужої аури, і щоб за межу! Іноді варто і за межу.
Але в лісі для заблукалих кольорові ходять по чорно-білих квадратах. Надто складна гра і надто завзятий противник. Тож варто б себе запитати: ким він є? Ким є ти у лісі думок між густими тінями віковічних дерев? Хто ти у дзеркалі своїх розгублених очей? Чи таким ти виявишся і в задзеркаллі? Чи то не ти, а хтось інший не може визначитися з власним ростом в той час, коли насправді все просто, коли насправді ти одночасно і низький, і високий?
Прихильників безліч, а поплічників? В голові стільки слів, що вони вже починають спотикатися одні об одних, аж клубком у горлі застрягає крик відчаю, крик протиріч: ева! Жодного оклику, бо заблукалих більше, як пошуковців, а знайдених менше, як втрачених.
Голова з пліч! Голова з пліч! Чорно-білі квадрати вже ладні називатися ромбами, та хто ж їх послухає. Бо гра надто складна тоді, як насправді все просто: прихильників більше, ніж поплічників.
Тому, щоб самотужки знайтися, коли розгледиш на краю лісу освітлену хатину і доберешся до неї, в безпам'ятстві повторюючи про себе: ева, тоді й станеш одним зі знайдених, бо ходив не квадратами, а ромбами. Але не забудь, тільки не забудь ще з порогу дати присутнім розуміння своєї присутності. Без межі. Тільки так, не менше і не більше!

28.10.2016

Скам'янію від твого байдужого погляду. Скам'янію. В той день буде така правильна погода, такий правильний дощ. Під ногами – розмокле осіннє листя, за ногами навздогін – бризки води. Калюжі розбігатимуться, щоб дати мені пройти. І ось, посеред спорожнілих площ, я йтиму поволі й дивитимуся тільки вперед, як раптом відчую на своїй потилиці твій нещадний погляд, твій вперто безмовний погляд, і скам'янію.
Для чого ти подивився на мене, Жорстокий Янголе? Ти ж завжди дивився повз! Ти дивився так до і дивитимешся опісля. Завжди, та тільки не цього правильного дня, бо так було написано.
Погляньте, яка чудова скульптура, – говоритимуть одні одним перехожі, – який досконалий витвір мистецтва, як детально продуманий образ, які лінії, які… О Боже, моторошно! Мурахи по шкірі, та погляду не відвести. Скульптор врахував кожну дрібничку, до розсічених кінчиків волосся, до заплутаних вій. Голова ледь нахилена вліво, губи пелюстками троянд привідкриті, очі примружені, кожна зморшка на своєму місці. А зіниці! Щось хочуть розгледіти чи, може, сказати? Ні, це не страх дивиться такими широкими зіницями і навіть не подив. Це саме життя.
Ти збагнув? Я стоятиму посеред площі, повз мене проходитимуть і озиратимуться люди, вішатимуть намисто з паперових квітів на мої груди, захоплюватимуться, а може, глузуватимуть з мене.
Чужі, ти чуєш, Чужі обійматимуть мої тонкі оголені плечі заради одного лиш фотознімку. І тільки діти від нерозтраченої щирості вкладатимуть зірвані на галявині стокротки у мої розкриті долоні. Так минатимуть роки і вітри з чотирьох сторін світу будуть тому єдиними свідками.
Що робитимеш ти, мій Суворий Янголе, в час, коли Чужі торкатимуться моїх пліч? Ти сидітимеш в кафе навпроти, попиватимеш теплу каву і дивитимешся повз? Як до і опісля – повз? Чиї потилиці студитиме твій байдужий погляд? Хто спотикнеться об нього? Чи ти спокійний за мене, Янголе, вже тому, що я кам'яна? Що нарікши мене без слова – прирікаєш на спокій. Чи гадаєш, що я не зруйнуюся, що вітрам і дощам не під силу розсипати камінь, а зробивши мене крихкою, – не дивитись в мій бік очима палючими – благо? Так! Все так! Не дивися на мене, Огненний, бо не поглядом крешуть любов! А як глянеш ще раз – то розсиплюся в порох, бо як плоть блискавично у вірі воскресне, так само зруйнується вірою камінь.
Тож змовкаю тепер перед тим, хто в моїм розважані розвагою студить гарячу потилицю, і величаю Мудрим. Паперове намисто носитиму гордо як перли, що під грубими краплями з неба вляжеться чіпко на грудях. Бо лише в дуже правильний день, коли ллється на людство холодний дощ, від байдужого погляду кам'яніють.

22.10.2016

*Петра – від чол. Петор – грец. πέτρος, Petros, «камінь, скеля»