П'ять речень

Як утворилася наша ватага і на чому трималася? - одним реченням сформулювати непросто. Скажу так: і звичайнісінький працівник рибного господарства, і пихатий податківець з братами, і я - досвідчений пройдисвіт - усі ми гарно проводили час, мандруючи селами та збираючи натовпи простачків...
А все завдяки нашому "ватажку", так би мовити "ідейному лідеру"та учителю, що вправно творив "дива" - деякі з них були переконливими, визнаю.
Втім, скоро в нього з'явилися "улюбленці", а мене він помічав лише тоді, коли треба було витрусити довірену мені скарбничку - а це боляче визнавати.
Завтра увесь мій біль та образу я проміняю на кругленьку суму в тридцять срібняків, хоч зараз, у мить, коли все вирішено, моє серце зрадницьки болить за учителя - я все-таки його любив...

Та зустріч перевернула мій світ догори дригом. Не те, щоб він й до того міцно стояв на ногах - мій світ. Таке... Гойдався туди-сюди, вверх-вниз, вправо-вліво... Ну звісно, юнацький максималізм, помножений на перші любовні страждання - яка тут рівновага?
Секс, драг енд рок-н-рол у великому місті до вступу у Академію та переїзду в густонаселений студентський мурашник у мріях малювались куди привабливішими...
І - вже звиняйте за оксюморон - який чорт смикнув мене тоді шукати Бога?
Сусідка Оля з кімнати направо молилась щовечора перед сном.
Сусідка Каріна з кімнати наліво швендяла у вільний від пар час по міському кладовищу, збирала собачі черепи, пхала у них чорні свічки і запрошувала усіх охочих на "темну мессу". Шанси були рівні, як бачите.
Втім, наближалася весна.
Перша весна в чужому місті. Після довгих, холодних і дуже самотніх, попри велелюдну компанію, місяців далеко від дому.
А разом з весною - свято Воскресіння Христового. Яке ні я, ні моя сім'я ніколи по-справжньому не святкували. Атеїсти - вони і в Африці атеїсти, скільки б запашної паски й свяченої ковбаски не ззіли - смачно ж! Хто-хто воскрес? А, ну так, звісно, воістину...
Але весняне сонечко було таким щедрим, а моя змордована душа так прагла батьківського тепла, захисту і віри, що несподівано для самої себе
одного вечора я постукала у двері направо.
Оля - серйозна і урочиста - вручила мені тоненьку книжечку " Як підготуватися до сповіді".
- Прочитай обов'язково! І молитви вивчи! Не лінуйся!

Дивне то було відчуття... Наче приреченому карасю в магазині "Жива риба" крізь мутне скло акваріуму хтось пропонував інструкцію до неіснуючих крил і схему розташування відчинених вікон.
- Бог любить тебе! - піджимала тоненькі губи Оля - і терпляче запитувала:
- Ти молишся? Проси - і буде тобі!
До сповіді готова?

Чи була я готова до сповіді? Один Бог знав. І, мабуть, вже тоді посміювався у довгі сиві вуса. Та знаю точно наступне: я дуже старалася.
І день моєї сповіді настав.

Подвір'я одного з найбільших храмів міста повнісіньке людей. Жіночки в хустках. Чоловіки мовчазні та зосереджені. Усі прагнуть аудієнції з Господом, аби побалакать із ним відверто, вивернути з-за пазухи каміння, а з нутрощів лайно і лайничко... Бо куди ж ковбаски з яєчками складати, як все завалено сміттям?
І Господь милосердно дивиться із хреста, зворушений, всепрощаючий, хоч і розіп'ятий своїми овечками.
Линуть райські піснеспіви, золото прекрасних розписів мерехтить потойбічно і врочисто, манюні різьблені янголики такі потішні й усміхнені... Серце моє тріпоче в очікуванні неймовірного дива - я так хочу повірити! Повірити по-справжньому! Щоб розтанути і віддати усе, що в мене є, цій вселенській симфонії радості і світла, стати хоч на мікрон причетною до всеперемагаючої сили любові до ближнього і до Нього - до мого Бога, якого я ще не знаю... Але так прагну!

Черга рухається повільно.
Гріхів у вірян багато, тому сповідують одразу троє панотців. Зліва, посередині і справа.
Мені випадає йти наліво.
Панотець грубенький , лисуватий і червонопикий. Я стаю на колінця перед ним - страшенна грішниця - й схвильовано прокручую у голові все, що хотіла б довірити Богу. Краєм ока помічаю, як панотець облизує масні губи, по чолу його стікає піт, з ніздрів стирчать темні, як і кола під маленькими очками, волосини... Нарешті він хрипко запитує:
- В рот брала?
Сморід гниленьких зубів збиває з пантелику і зміст губиться.
- В рот брала? - повторює знову слизький, мов слимак, рот...
Мені темніє в очах і якимись хижими тваринними фібрами я відчуваю під золотим шиттям панотцевого одягу свинцеву, налиту до краю хіттю, чоловічу плоть.
Піснеспіви перетворюються на какофонію, вогники свічок на знаряддя тортур, радісні різьблені янголики на шизофренічних карликів-рукоблудів, аромат ладану на гіркий запах перестояного чоловічого сімені, з-під святкової сутани панотця я бачу чобіт, обриси якого підозріло нагадують копито...
Мені так погано, що наступні надцять хвилин стерті з моєї пам'яті, мов сліди смертельної отрути.

Моя зустріч з Богом пішла геть не за планом.

З тих пір Господь воскресав безліч разів.
Сьогодні, коли смерть стала таким частим і звичним гостем у наших буднях, я раптом чую його голос в абсолютно несподіваних місцях: в перекручених моїми вихованцями словах, у неймовірній тиші, яка настає, коли вмовкають завивання сирен, у шумі верховіть вечірнього порожнього парку...
В музиці.
Інколи Бог заглядає мені в очі очима мого собаки і наспівує дзьобиком самотньої ворони.

Чи люблю я Його? Так. Люблю.

Але вже багато років розраховую лише на себ

О, хороший шмат... Цупкеньке, норм! - сказав жилавий чолов'яга - начальник бригади будівельників, розгортаючи сувій сірої зашкарублої тканини.
- Тим дрантям накриємо інструменти - он край неба як потемнів, мо' й злива яка буде - сказав і цворкнув слиною крізь рідкі зуби
Будівельників найняв новий господар. Він зовсім недавно купив за безцінь цей будиночок край моря. Колись тут жив відлюдник- дивак. Чим він займався, ніхто достеменно не знав. Казали - будував кораблі і більше, аніж землю, любив море. А й справді - море було зовсім поряд, краєвиди були неймовірні, на місці будиночка мав постати ексклюзивний готель, новий господар був зверхній і огрядний, терміни підганяли.

За кілька хвилин бригада будівельників - восьмеро сірих і надвечір спраглих пива чоловіків - справді накрили інструменти чимось на кшталт брезенту і рушили в місто до найближчого бару.

А потім стався шторм із страшним буревієм.
Вітер був такої сили, що зірвав брунатну від часу тканину, перевертаючи будівельний реманент, підхопив і поніс кудись у темряву негоди.

Вода була зверху і знизу, хвилі накочувалися на приморське містечко, мов хотіли проковтнути мурашник двоногих комах, які ховалися по будівлях та щілинах...
Може тому ніхто й не помітив, як десь там - вгорі - поміж клекотливих хмар гордо пливла примара корабля із туго напнутим вітрилом. Отим шматком цупкої тканини, що багато днів чекав, коли господар пошле по нього вітер.
І цей день - настав.

У хорі дзвінких дитячих голосочків хтось нестерпно фальшивив:
- За лапку, за лапку, за лапку
берись!
Ведмедик і зайчик
в танку покрутись!

- Не крутись, Артуре! Перестань смикати Соломійку за волосся!
Так, стоп!

Ярина - музичний керівник дитячого вокального ансамблю "Лелітки" рішуче обірвала пісню.
- Діти, виступ через два дні! Артуре, Соломія, ви розумієте, що вас прийдуть слухати сотні людей!
Припиніть забавки і давайте ще раз спочатку! Ольго Іванівно, вступ!
Ольга Іванівна - підсліпувата концертмейстер - тряхнула сивою гривою і забарабанила по клавішах шкільного роздовбаного фотеп'яно.
Саме в цей момент завібрував мобільний. Ярина кивнула, мовляв, "продовжуйте" і глянула на екран

- Оооо, тіні з минулого? - тоненька рука забутої тривоги полоскотала під горлом.
Аня. Давня подруга. Колишня одногрупниця. Дівчатка-скрипальки, студентки музичного училища.
Підіймати слухавку чи ні?
- Ярино, привіт! Скільки літ, скільки зим! Ну як ти?
І не дочекавшись відповіді, продовжила:
- В середу зустріч випускників! Прийдеш? Приходь! Ресторан "Єрусалим", будуть всі наші, а ще третя та четверта групи. Чуєш? Прийдеш?

Серце підступно вібрувало і скавуліло, наче по голому деку скрипки без жодної струни водили смичком.

Ярина увійшла до зали ресторану "Єрусалим" останньою. Минуло десять років відтоді, як вона - найкраща скрипалька потоку - блискуче закінчила музичне училище, отримавши запрошення на роботу до симфонічного оркестру обласного драматичного театру.
Та у долі були вже зовсім інші плани - за тиждень Ярина вдягнула весільну сукню. І сказала "так" у РАГСІ футболісту Максиму - давньому другу дитинства.
Щоб назавжди забути іншого.
Святослава.
- Моя Солодка Скрипка... - прошепотів він колись - тисячу років тому - у крихітне Яринине вушко, ковзаючи по її тілу руками і вивільняючи його із шовкової новорічної сукні опісля бурхливої новорічної студентської вечірки...
Свят - чорноокий бас-баритон, який однаково ідеально виконував як оперну партію Ромео, так і жартівливі пісеньки легковажних оперет...
Чи могла здогадуватися тоді третьокурсниця скрипалька Ярина, що у молодої оперної зірки вокального відділення таких скрипочок, як вона набереться на цілий оркестр?

- Ярино? Ти? Прекрасно виглядаєш! Втім, як і завжди!
Хто цей пузань у джинсовій сорочині?
Чорні палючі очі за секунду пропалили дірку у Ярині...
Свят? Невже?!
Наче у далекому маренні юності Ярина бачила, як Святослав подав їй бокал з вином.

А за дві години у дорогій машині Святослава його руки знову ковзнули по тілу Ярини.
- Солодка Скрипка моя, ти зовсім не змінилася...

Його теплі губи були так близько, аж раптом завібрував телефон. Святослав матюкнувася, розімкнув обійми і поліз у кишеню.
- Так, кицю, так! Ну ти ж розумієш -зустріч, однокурсники, друзяки, коньячок... Ні, не треба їхати за мною! Припини, я візьму таксі!

- Ти одружений? - тихо запитала Ярина.
- Так. Оленка з хорового відділу. Пам'ятаєш? Така пишна блондинка)
Передати їй привіт від тебе?
А чи... А... А давай зустрінемось утрьох - як тобі ідея? Не пошкодуєш! - і він солодко облизнув масні губи, які ще мить тому були такими жаданими.

- Ні, дякую, мені пора! - рвучко відчинила Ярина дверцята машини.
- Зачекай, ну чого ти?! Коли ми побачимось?

Та Ярина вже крокувала нічною вулицею у бік стоянки таксі.
А коли вона нарешті зайшла до свого помешкання, перше, що зробила - відкрила дверцятка однієї з шаф. Дістала з найдальшої полиці скрипку - інструмент, якого не торкалася багато років.
Витерла задумливо порох. Відкрила футляр. Дістала забуту красуню і торкнулася струн... Ті бренькнули - фальшиво і глухо.
За вікном світало.
Ярина сфотографувала скрипку. А тоді сіла за ноут і почала писати оголошення :
- Продається скрипка.

Дозвольте, я сьогодні побуду без обладунків - я здолав такий нестерпно довгий шлях у них! - голос Лицаря линув крізь сотню дірочок великого шолома в тому місці, де на обличчі має бути рот.

- Звісно-звісно! - Сказав Розпорядник Королівського Чаювання і посміхнувся однією зі своїх професійних посмішок.
Королівське Чаювання завжди відбувалося урочисто і велелюдно.
За довгим білосніжним столом, на якому стояли красивенні таці з тістечками та горнятка з чаєм, уже сиділо парканадцять гостей. Стіл був такий довгий, що протилежний його край губився в тумані.
- Дивні у вас обладунки! То хендмейд? "Сам пан склЄпав" так би мовити? - підкручуючи тоненький вус, промовив Серйозний Пан.
- О, хендмейд - це дуже модно в наші дні! - верескнула ошатна Пані в мереживі та блискітках і вкинула ще шматочок рафінаду у рот крихітному сріблястому горностаю, що виглянув з її декольте.

Лицар не відповів, бо якраз знімав з голови свій важкий шолом, викутий із найміцнішого шматка загартованого сплаву ПсевдоМоралі та залізобетонних Обов'язків.
Під шоломом голова виявилася в рази меншою. Обтягнута тонесенькою шапочкою, сплетеною із найякісніших волокон Головного Болю, голова була неповороткою і трішки квадратною.
- Кажуть, Ви той самий Лицар, який убив велетенського Дракона і взяв на виховання трьох його драконенят?
- поцікавився пишний молодик і сьорбнув чаю.
- О, так це про Вас писали усі газети? - схвильовано прошепотіла нафарбована підстаркувата красуня, ефектно опираючись на зморшкувату руку.
- Так, це я вбив Дракона, ім'я йому - Сумління.
Драконенят справді залишилось троє. Провина, Огида і Втома. Вони були зовсім крихітні, коли стали сиротами - і не відступали від мене ні на крок. Вони вважають мене своїм батьком, а Я й досі їх годую. Вони значно підросли! - сказав Лицар, і видобув з-під панцира світлину.
- Ось, погляньте, красунчики, чи не так?
- Які милі!
- Чудові, так би й поцьомала!
- Ммммммм... Тааак...
- Мімімі!
Лицар тим часом стягнув із себе здоровенний панцир, спресований із стомільйонів Невисловлених Бажань.
Без панцира плечі його здалися вузькими і жалюгідними, а жилаві тонкі руки вже розв'язували шнурівки високих і міцних металевих наколінників. Наколінники були виготовлені з Терплячості найвищої проби - сліди та подряпини на їхній поверхні внаслідок неодноразового падіння на коліна красномовно свідчили про це.
- А меч! Покажіть нам свій меч! Чоловіки і зброя - це моя слабкість! - затарахкотіла сеньйора, вставна щелепа якої немилосердно клацала при кожному слові.

- Меч? Ось він.
Лицар підняв над головою бутафорського пластикового Меча, з блискіток і орнаменту якого, втім, стікала кров. Схожа на справжню.
Розпорядник Королівського Чаювання постукав довгим пальцем по Мечу і поцікавився:
- Слабкодухість першого гатунку?
- Ображаєте, Марнославство найвищої проби! Гартоване і перевірене!
- Респект! З такою зброєю на будь-яку потвору можна - хоч на неоперену Ідею, хоч на здичавіле Волелюбство!

Раптом усі, хто сиділи за столом, піднялися, як один, а тоді синхронно вклонилися і завмерли у чудернацькій позі.
- Королева!!! - покотилося луною.

Маленький і згорблений чоловічок - а саме таким був Лицар без своїх обладунків, боязко підняв очі.
Перед ним стояла Королева - стара, кістлява жінка в чорному, очниці її були порожні, а картонна корона увінчувала голий череп.

- Лицарю, нарешті ви тут! Багато чула про вас - сказала Королева.
- Слава про Ваші щоденні подвиги тішить моє втомлене серце.
Дозвольте випити з Вами на брудершафт!

Вона підійшла до Лицаря,охопила його голову руками, поглянула в його очі. А тоді розірвала його благеньку грудну клітку і дістала звідти серце - маленький годинниковий механізм.
Між його коліщатками застряг крихітний блідо-блакитний метелик. Він був ще живий і ледь-ледь стріпував крильцями.

- Остання Потаємна Мрія... Ось ти яка... -
пробурмотіла Королева, звільняючи метелика за крильця двома кістлявими пальцями.
Метелик сидів на її долоні і марно намагався злетіти.
- Красивий... Живий... - пробурмотіла Королева.

І стиснула кулак.

"Ось і все... Ось і все... Ось і все" - настукують мені колеса трамваю, яким я того ранку їду в абсолютну невідомість. На поворотах старенький трамвай кряхтить і стогне. І - якщо чесно - я не проти, щоб на одному з них він перекинувся, аби все закінчилось в одну мить.
"Чудовий настрій для першого дня на новій роботі" - кажу сама собі і гірко, палко, нестерпно хочу, щоб мобільний у кишені звично ожив, перекидаючи мені через час та простір Антонове "Мала,не забувай ти крута! Лю!"
Але Антон більше не напише.
Антон - моя любов, мій сенс, моє плече, моя гордість, моя мука, мої сто ненамальованих картин, моїх сто підгорілих котлет, наших вісімсотдванадцять днів спільного життя. Яке вчора закінчилось. Десь о 18.30. Його сухим
- Я втомився, Владо. Давай розбігаємось.
Титри.
Темрява.
Нагадування: вантажне таксі на 19.00.
Сьогодні.
Вантажне таксі, яке перевезе мене, мов міфічний Харон через останню річку Стікс, із успішного подружнього життя у вогку темряву небуття у порожній орендованій квартирі. І найбільше зараз я боюсь тієї тиші, яка настане, коли вантажники завантажать мій нехитрий скарб і підуть, причинивши двері.
Де я залишусь сам на сам із своїм розтрощеним життям. У повній тиші.
Але це потім.
Спочатку мені потрібно пережити перший день на новій роботі.
Куди мене зараз везе трамвай, нагадуючи:
- Ось і все... Ось і все... Ось і все...

- Ну, загалом, ви все зрозуміли, чи не так? - огрядна завідувачка веде мене лункими коридорами до класу.
Коридорів багато, вони довгі, як змії. Повз нас щоразу пробігають туди-сюди дітлахи. На одному з поворотів жіночка в уніформі завзято махає шваброю. Вікна височенні. Я вже розумію, що абсолютно не пам'ятаю, скільки разів ми повернули і де знаходиться вихід. Нарешті ми підіймаємось великими, старовинними, дерев'яними сходами - третій поверх. Знову коридор. В кінці його, поряд з високим вікном, в самому куточку - двері. "3-В клас" написано на красивій табличці із зайчиками та бегемотиками.
Моя супутниця і віднині керівниця відчиняє ці двері і ми опиняємось на моєму робочому місці.
- Знайомтесь, дітки, це ваш новий вихователь, Владислава Олександрівна!
Та говорить вона це, швидше, для вчительки, яка зараз сидить за вчительським столом. Вона єдина проявляє до мене цікавість, бо видно, що діткам - по барабану.
Діток шестеро. Вони сидять за партами, які розташовані півколом. На стінах безліч навчальних таблиць, плакатів, абеток, цифр, підлога вкрита зеленим килимком, в кутку під вікном полиця з іграшками, навпроти мерехтить чимось різнобарвно-повчальним великий білий екран.
- Владиславо Олександрівно, ну нарешті! - це вчителька, яка навчає цих малих у першій половині дня.
(Наступна половина дня - аж до вечора - виховательська. Тобто - моя)
О де ти, славний друже Макаренко, озвись із глибин моєї ще студентської пам'яті, підкинь мені якусь шпаргалку - що мені робити далі?
Вчителька - та, що до обіду - поспіхом збирає свої речі і паралельно говорить:
- Пам'ятайте, дітей без нагляду не залишайте! Це вони зараз такі спокійні, доки я є - я їх видресирувала.
Вас вони не знають - то не сюсюкайте з ними, тут треба строго і чітко! Вони ж як звірята у зоопарку - слухають лише тих, хто сильніший і авторитетніший. Не кричіть, але й на голову собі сісти не давайте!
Стасе, ану на місце!!!
Поки я уважно слухала імпровізований інструктаж, крайня зліва дитина - це, здається, хлопчик - поволеньки спустився під парту і хробачком повзе в напрямку вікна.
Почувши команду, зупиняється і повертається за парту.

Розглядаю його. Велика голова на тонесенькій шийці, цупке рідке волоссячко, криві рахітичні ніжки.
Одягнутий у махровий сірий костюм, взутий у теплі вовняні капці.
Обличчя характерне. Синдром Дауна - його ні з чим не сплутаєш, вуха причеплені якось криво - одне вище, друге нижче, під носом натерто - видно, хтось активно витирав йому шмарклі... Він раптом починає гудіти і потріскувати, як комаха - і ще одна зелена крапля викочується з його широкого короткого носа просто в рот.
Огидна Потворка.
У Макаренка про це нічого не було.

- Стасе, не гуди! - голосно каже моя віднині колега - вчителька-що-до-обіду. Раптом чується якесь булькання-хлюпання у Потворкіних штанцях і приміщення наповнюється смородом.
- О, ну звісно! Як без цього!
Вчителька-що-до-обіду відкриває нижню шухляду вчительського стола, дістає памперс і великі гумові рукавиці, бере Потворку за маленьку павукоподібну долоньку і веде до виходу.
- Владиславо, сьогодні я його ще помию, а від завтра це вже ваша робота. Душові - у спальному корпусі.
Вчителька-що-до-обіду з Потворкою за руку виходять за двері.
Сморід залишається. Залишається до вечора. Бо вікна відчиняти, доки є діти, не можна - третій поверх.

Перший тиждень мого нового не-життя схожий на страшний сон.
Темрява змінює світло, мерехтять знайомі і не дуже обличчя, нічні супермаркети щедро пропонують алкогольні напої, а цілодобові аптеки таблетки від головного болю. Мої вихованці не розмовляють - лише видають якісь тваринні звуки. І я увесь робочий день старанно намагаюсь вловити і зрозуміти їх зміст. Безрезультатно.
В усіх моїх вихованців є батьки. Усіх забирають наніч додому. До завершення робочого дня ми залишаємось із Потворкою удвох - його забирають лише на вихідні.
Долоні у нього завжди холодні, вологі і слизькі - тримати його за ручку неприємно, мов яку жабу чи плазуна... Він весь час тягне мене до вікна. Спочатку я боролася із цим його бажанням. А потім здалася.
Ми беремо маленькі кріселка і сідаємо край вікна.
Потворка дивиться у вікно, розгойдується і скрегоче, як комаха. Що робиться у його голові - хтозна.
- Такі довго не живуть - сказала мені якось медсестра, спостерігаючи одного вечора як я веду блідого і вкотре смердючого Потворку до душової повз медпункт.
- У нього ж... Далі йде перелік діагнозів кучерявою медичною мовою і мимоволі думається:
- Та для чого він живе взагалі? Який сенс?
А потім наступає пекельна тиша, де у напівтемряві хододної квартири, у візерунках старих шпалер на стіні мені щоночі ввижається Антонове обличчя.

Вечір п'ятниці. Ми з Потворкою як завжди сидимо коло вікна. Ось-ось прибудуть Потворчині батьки: спочатку на подвір'я школи заїде чорна дорога іномарка, тоді з неї непоспіхом вийде елегантно одягнута статечна жінка середнього віку. Батько залишиться чекати в машині.
Потворка байдуже колупатиме пальцем в носі, і лише коли обережний стук у двері примусить мене встати, він тривожно зіщулиться.
Цього разу батьки заходять разом.
- Владиславо Олександрівно, у нас до вас делікатна справа...
Мати Потворки вмовкає. Батько - сивий пещений чоловік - виразно кахикає і вона продовжує.
- Можливо, Ви нам підкажете - чи знаєте Ви якийсь спеціальний заклад... Ну, на кшталт цього... Тільки щоб не потрібно було Станіслава забирати з нього... Щоб лише провідувати... Ну, у нас складна робота ( обоє чиновники із захмарними зарплатами) та й умови для утримання такої дитини так собі ( чотирикімнатні апартаменти в центрі міста) - ми б Вам віддячили...
В цей момент Потворка боязко бере маму за руку і я бачу погано тамовану відразу на її доглянутому обличчі.
- Станіславе, зачекай, поки дорослі розмовляють!
- Нічим не можу допомогти, на жаль - кажу я, хоча в голові моїй крутиться "Стара *** Це ж ТВОЯ ДИТИНА! Візьми його за руку... Обійми хоч раз!"
А потім спостерігаю через вікно, як вони усі втрьох виходять зі школи і прямують до машини. Батько попереду, за ним мама. А на відстані трьох кроків теліпається Потворка у своїх вовняних капцях - вони забули його перевзути.
Того вечора по дорозі до квартири я вирішую зайти до кафе. Вперше за довгий час. Сідаю за столика і доки офіціант несе мені мій коктейль, оглядаю відвідувачів... Через чотири столика від мого сидить Антон. З кралею. Вона - ефектна блондинка. Ідеальний макіяж. Наманікюреними пальцями вона вставляє кінчик пластикової трубочки у ідеальної форми нафарбований рот.
За секунду я виходжу з кафе, завертаю за ріг і у найближчому супермаркеті купую пляшку дешевого коньяку.
Потім - вже вдома - я вмикаю світло і довго розглядаю своє відображення.
Сіра невиразна пляма. Ніхто і ніщо.
"ВАВА Олександрівна" - так називають мене діти, яким важко вимовити ВЛАДИСЛАВА.
ВАВА. Потвора.
Тієї ночі в мені щось зламалося.

Наступного ранку я вдягнула найкрасивішу сукню - ну і байдуже, що до вечора на ній будуть усі види аналізів Потворки і компанії. А потім вперше за довгий час нафарбувалася.
А коли переступила поріг школи, фізкультурник-бабій, який ніколи не помічав мене, прицмокнув губами і солоденько процідив:
- Оу, яка краса осяяла цей день! Ви до кого?
- Я тут працюю. Третій місяць. Білик Владислава Олександрівна, вихователь у "3-В"
- О... Ехм, дозвольте Вас сьогодні підвезти додому?
Від'єбись, старий козел, я більше не по цих справах! - але вголос кажу:
- Дякую, приємно) Втім, сьогодні мене вже підвозить Іларіон Степанович.
Пробачте, Іларіоне Степановичу, за майбутню хвилю перешіптувань та хихотінь за вашою невинною спиноюч. Іларіон Степанович - вчитель музики пенсійного віку, власник старенького, як він сам, "жигуля", що вічно ламається.
День минув без пригод, а все пообіддя я вчила Потворку складати з кубиків вежу. У нього нічого не виходило. Але це вперше не дратувало мене. І його вогка ручка перестала викликати огиду.


Весна нарешті перемогла холод. Весь світ сповнився щебетом птахів і запахами нового життя.

Того дня усіх моїх вихованців забрали несподівано швидко.
Потворка длубався у кубиках і звично скреготів, мов велика цикада.
Весняне сонце щедро лилося крізь вікно і я подумки вперше потихеньку намріювала літо. Літо на самоті.
Без нікого поруч.
Раптом дзенькнув телефон. Мрії мої були невагомі, Потворка сидів на килимку, і мені зовсім не хотілося зазирати до телефона.
А коли я нарешті таки глянула у повідомлення, в моїй душі вдарили усі Великодні дзвони!
АНТОН!
Тремтячими руками я торкнулася екрану і заплющила очі... Щоб хоч на секунду ЩЕ НЕ ЗНАТИ і...

- Мала... Я не можу без тебе... Давай почнемо спочатку?

Серце моє гарцювало, наче молоде лоша, веселки вставали над світами і небокраями, солодко чесалася спина, де відростали колись відломані крила...
Він написав!!!
Почнемо все спочатку!!!
Так!!! Так!!! ТАК!!!
Я нарешті розплющила очі, наче винирнула із темної, густої, мертвої води...

На підлозі височіла складена з кубиків вежа. Кривенька, вона як-не-як, а трималася.
Вікно було відчинене навстіж ( як?!!),
один вовняний капець злетів із кривої ніжки, а другий був на нозі Потворки, який балансував на підвіконні.
Він посміхався. Вперше. І очі його - неймовірно блакитні сьогодні - були схожі на людські.
А тоді він зробив крок.
За секунду всі звуки стихли - щебіт птахів, передзвін трамваїв, дитячі вигуки на вулицях... Залишився лише один - високий і пронизливий.
Це був мій власний крик.
Який розітнув моє життя на "до" і "після".
Назавжди.

Мені тринадцять, але я не пасу ягнят - я пасу задніх другий тиждень у піонерському таборі . А сьогодні страшенно хочу кукурудзяних паличок.
Широкій і вусатій Таньці з третього загону батьки привезли палички. Кукурудзяні. Такі солодезні!
Вона ходить тепер перед корпусом зі своїми вірними подружаньками Ладою, Людою, Лєнкою і Валькою - товста, вусата і хрумтить тими паличками, гордовито поглядаючи на нас усіх. Усіх, кому паличок не привезли.
Ось просто зараз Танька роздала по три штучки паличок своїм вірним фрейлінам.
Крихти падають на піонерські галстуки, на ошатну коротеньку спідничку, яка тісно облипає Танькіні ноги, збиваються вологими жовтими грудочками в куточках ротів.
- Навіть не думайте! - пихато говорить Танька вічно голодним інтернатівським малявкам із сьомого загону, які зграйкою підбігають до неї, зазираючи в рот.
Одна з тих малих - Свєтка - починає вити. Сліз нема, є гидке безперервне виття.
- Цілуй ногу! - каже Танька і простягає їй свою дебелу кінцівку у червоній лаковій босоніжці.
Свєтка - дрібна, худа, стріпує коротко підстриженою головою, запопадливо підходить, нахиляється і тицяє ротом у Танькіну босоніжку.
Танька кидає Свєтці, мов собаці, одну кукурудзяну паличку у траву.
А тоді обтрушує галстук, акуратно поправляє його і йде зі своєю коробкою кукурудзяних паличок до дверей корпуса, де розташовані кімнати. За нею пропливають Лєнка і Валя. Лада і Люда відштовхують інтернатівських і з тріском зачиняють двері просто перед їхніми носами.
Все це я спостерігаю з відкритої веранди. Літо не задалося і друзів у мене тут не з'явилося. Ну, звісно, я знайома з багатьма, але дружбою не пахне.
Частина з відпочиваючих - діти маминих колег по роботі, бо "профспілка запропонувала дешеві путівки" - ось як називався цей "щасливий" квиток, який витягли батьки, не надто цікавлячись моєю думкою.
І ось, я сиджу на обдертій дерев'яній веранді, між карпатських сосен та ялин, і, здається, чую хрускіт кукурудзяної насолоди крізь благенькі дерев'яні стіни і двері.
Не те, щоб мої батьки нічого мені не привезли у позавчорашній "батьківський" день - під подушкою на моєму ліжку, у торбинці, лежать кілька бутербродів з маслом і чотири яблука... Одне вже надкушене...
Та непокірні смакові рецептори у роті все посилають і посилають у мій мозок сигнали: ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!! ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!
ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!

Вперто ігнорую їх. На очі мені потрапляє "Памятка пионера", присобачена на стіну чотирма шматочками "ізолєнти". Уважно читаю:
"Пионер — честный и верный товарищ, всегда смело стоит за правду" - і помічаю, що
піонеру на картинці вже хтось домалював кульковою ручкою великі вуха і монументального пісюна.
А потім помічаю Сашку.
Сашка - жвавий підліток з "інтернатських старшаків", вуха в нього, як в Чебурашки, голос - як у Шапокляк.
Сашка виходить на веранду і пхає в рот - о, ні! - кукурудзяні палички.
- Тобі Танька дала кукурудзок? - запитую.
- Ну, ехм, вона була не проти) Хочеш? Так зайди і візьми, там нікого нема! Вони пішли фарбуватися перед дискотекою в "душову" ( о, я й не помітила - піонер з причандалами відволік мою увагу)
Я постою на "шухері", не сци! - жує Сашка, і золоті кукурудзяні крихти фонтаном розлітаються з його рота.

Намальований піонер на пам'ятці підморгнув і ствердно хитнув пісюном.

Про що я думала тоді? Ні-про-що.
Я просто встала і пішла. Довгий темний коридор, ряд дверей. Ось вона - заповітна. Серце моє робить кульбіти, спітніла рука торкається дверної ручки, ось я вже у кімнаті. Танькіне ліжко і тумбочка. Відкриваю дверцята тумбочки, вони скриплять. Серед трусів та піонерських вимпелів омріяна коробка. Я запускаю всередину руку і відчуваю хрумку і розкішну поверхню заборонених кукурудзяних демоненят. Вони солодко лоскочуть мої пальці, урочисто вітаючи на тонесенькій стежинці гріха...
- Тримайте її!!! - це Танька хапає мене за руку і за волосся одночасно.
- Біжіть по старшу вожату! Ми впіймали злодійку!!!
- Ах ти ж тварина!
- А ще й дівчинка!!!
- Позор! Ось така ти піонерка?!!
Валька, Лада і Люда верещать, мов папуги в зоомагазині.
Всі разом вони викручують мені руки ноги, притискають до підлоги, а тоді дебелі Танькіні розчепірки починають пхати мені в рот зірваний галстук.
Хтось копає мене в бік і тоді якась нелюдська, невідома до того темна сила прокидається в мені і я кусаю. Кусаю Танькіну пухлу щоку, Валькіну худючу руку, хапаюсь за ніжку ліжка і воно сунеться по слизькій фарбованій підлозі. Я викручуюсь в'юном, вивільняю ноги і хвецяю все, до чого дотягуюсь.
В кімнаті вереск і порох до стелі.

Чим закінчилась історія?
Добу я пролежала в своїй кімнаті, обгорнувшись ковдрою, мов мумія, намертво вчепившись у металевий каркас ліжка.
Мене не могли відірвати від нього ані старші вожаті, ані завгосп з медбратом, ані начальник табору, ані всі разом. На мене приходили подивитися усі, кому було не лінь - шкандаль був грандіозний.
Мені погрожували, вмовляли, обіцяли. І тільки коли, хвилюючись за моє здоров'я, вирішили подзвонити батькам, я розтиснула долоні. І попросила спалити мене у піонерському вогнищі на загальному вечірньому табірному зборі під пісню " Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались".

Чи подзвонили моїм батькам, я не знаю й досі. Зміна закінчилась, усі роз'їхались. Додому я привезла сувенір - перший свинцевий камінчик сорому та провини. В табір мене більше ніколи не відправляли.

Озираюсь сьогодні на події того літа і думається:
- Чому кукурудзяні палички колись були набагато смачніші, аніж тепер?
- Чому Сашка, який стояв на "шухері", так і не подав мені жодного знаку?

Лариса Сергіївна - вчитель вищої категорії - уважно розглядала асортимент за вітриною у відділі "Свіже м'ясо".
- Доброго вечора! Що для вас? Вже обрали? - привітно усміхнулася до неї дівчина-продавчиня.
Нафарбовані вуста Лариси Сергіївни трансформувалися у голівудську посмішку:
- Так, дорогенька! Зважте мені найсвіжішого м'яска - ароматного, солоденького і закривавленого... Ось цей шматочок, будь-ласка!
Продавчиня здивовано підняла брову, втім мовчки - швидко і вправно - зважила і запакувала обране.
Лариса Сергіївна похапцем дістала із масивного сріблястого гаманця купюру:
- Решти не потрібно!
А тоді прошепотіла, посміхаючись до пакунку і жадібно принюхуючись:
- А тепер начувайтеся, любі мої! - і задріботіла, вистукуючи високими підборами, до виходу.
- І вам всього найкращого... пробурмотіла продавчиня і покрутила пальцем коло скроні.

- Ну що ж, золотенькі, почнемо! - бурмотіла Лариса Сергіївна, одімкнувши двері своєї квартири, скидаючи чоботи і одразу поспішаючи на кухню.
Мешкала Лариса Сергіївна одна, втім, минаючи коридором вхід до кімнати, зазирнула туди і проспівала:
- Сьогоооодні...)
На кухні вчитель вищої категорії Лариса Сергіївна одягнула великого фартуха, вправно зав'язала зав'язки, дістала дошку для нарізання м'яса і великого гострого ножа.
Шматок м'яса був прекрасний.
Жінка помилувалася ним хвильку, а тоді впевнено і вправно взялася різати його на однакові шматочки.
Шматочки вона викладала рівненькими рядами на дошці, і кожного разу, одрізаючи новий, гарно поставленим вчительським голосом нарікала його прізвищем:
- Петренко, ти запізнився як завжди!
- Жукевич, не плач,вже пізно! Усьому є межа!
- Гармаш, а голову ти не забув, безголовий? - загиготіла раптом.
- Косиньська, ану на місце! Повія малолітня! - зашипіла, нахилячись під стіл і підіймаючи шматочок, що раптом вислизнув із рук.
- Блазюк, дитинко моя, навіщо ти послухав їх? Я попереджала...
- Трохимів, учні твого віку уже несуть відповідальність перед законом та суспільством! І сьогодні ти нарешті зрозумієш це!
- Акимова, паління у ранньому віці надзвичайно шкодить молодому несформованому організму... Але ж тобі пофігу, авжеж?

П'ятнадцять однакових акуратних шматочків лежали перед Ларисою Сергіївною.
Вона прискіпливо оглянула свою роботу, задоволено зітхнула і зняла фартуха.
- Ну що ж, шостий "А", у вас є право на останнє бажання... Слухаю!

П'ятнадцять шматочків м'яса мовчали.
- Оскільки бажань немає, час позбавити світ такого огидного явища, як ви!!!
Лариса Сергіївна взяла дошку і рушила до кімнати.
У сутінках вбогої спальні, вздовж однієї із стін, світився великий акваріум. А в ньому завмерли сріблясті тіні. Лариса Петрівна відсунула накривку і тіні схвильовано заметушилися, раз у раз висовуючи з води гостренькі пики...
- Прощавай, Петренко! - вигукнула Лариса Володимирівна і вкинула у воду перший шматочок м'яса, голосно регочучи.
Вода звурдилась і забулькотіла. Маленький скривавлений Петренко перетворився на сріблястий вібруючий вир - сотня гострих, мов лезо, зубів розтерзали його за кілька секунд.

Сусідка Лариси Сергіївни студентка Лідочка у цей момент солодко цілувалася на сходовій клітці коло ліфта із практикантом кафедри вищої математики Ярославом.
Страшний сатанинський регіт, що линув із вісімнадцятої квартири, урвав процес.
- Що це? - збентежено запитав здивований Ярослав.
- Обожечки, не лякайся! Це учілка з вісімнадцятої своїх піраній годує! - відповіла Лідочка і знову припала до Ярославових вуст.

Наступного ранку Лариса Сергіївна - висока, доглянута літня жінка, вчитель вищої категорії - як завжди прибула до школи першою із педагогів.
Увійшла до класу з табличкою "6-А" і турботливо відчинила вікно, щоб провітрити приміщення перед початком занять: свіже повітря необхідне для правильної і плідної роботи учнівських голів.

- Ларисо Сергіївна, сьогодні до нас завітають журналісти з телерадіокомпанії. Ви, як, один із кращих наших педагогів, не могли б сказати кілька слів у прямому ефірі? - запитав завуч школи по закінченню першого уроку, нервово перекладаючи якісь свої папери на робочому столі.
- Без проблем) - посміхнулася Лариса Сергіївна.

І коли за кілька годин вусатий молодик із бейджиком "преса", тримаючи в руці мікрофон, запитав у неї
- Так що саме є запорукою успішної і професійної роботи з вашими учнями? -
відповіла без вагань.

- Найпершою і найважливішою умовою в роботі професійного педагога безумовно є любов до дітей.

"Чи любите ви Брамса?" запитала якось у світу одна харизматична француженка.
"Чи любите ви Пуччіні?" - запитала несподівано я сама себе, помітивши на театральній афіші дивовижне прізвище. Місто - попри війну, тривоги, вимкнення електрики - намагалося жити. Афіша була красива, а чудернацьке прізвище обіцяло чи то неймовірну глибину пучіни, чи то здуття і кольки - одне з двох точно.
Оперний театр святково зблискував вогнями, коло ошатного входу прогулювалися різноманітні любителі оперного мистецтва . Тут тобі й підстаркуваті музи із намальованими бровами, і суворі чоловіки у камуфляжі на милицях - лише вчора з війни, і молоді дівулі з найновішими гаджетами у обвішаних золотом руках - наче й немає війни, і навіть кілька іноземців з наплічниками.
" Мадам Батерфляй" - так називалося оперне дійство, куди мене занесла доля. В оперний театр. Соромно зізнаватися - вдруге у житті.
Вперше там я дивилася балет "Бембі" - у далекому дитинстві, на гальорці під стелею. Стеля мене тоді зацікавила більше - золота й розмальована.
Тому перший раз не рахується)

Всередині оперний театр був таким же величним і переконливим, як і зовні. Мармурові сходи, високі дзеркала, ліпнина й золото, амури та різноманітні боги музик, драм та комедій, які насмішкувато поглядали з картин на публіку.
О, як велично подала мені нумерок працівниця гардеробу, о, як вишукано походжали коридорами знавці та критики, о, як багатообіцяюче видавав різні музичні звуки оркестр, налаштовуючи інструменти десь у нетрях...
Нарешті - дзвінок!
Моє місце збоку в останньому ряду - селяві! - і перед моїми очима розгортається барвиста картина. Публіка найрізноманітніших штибів, форм і фасонів займає місця. Зблискують ефектні декольте, пікселить військова форма, мерехтять буденні картаті сорочки...
Потрошку стає зрозуміло, що ряд попереду - повністю арендований для представниць клубу поважного віку. Вони - наче зграйка школярок -
старанно займають місця згідно якогось списку.
- Ольга Матвіївна - тут? - хрипко запитує ділова жіночка, пофарбована у фіолетовий.
- Ні, ще немає, а от Галина Семенівна вже підходить! - деренчить мадам у жовтому капелюшку й затісних оксамитових штанях.
- Так... Алевтина Олександрівна...
- Є!
- Мирослава Павлівна?
- Є.
Фіолетова Мадам відмічає щось маленькому блокнотику, уважно оглядає зал.
- Персефона Вальдемарівна де?
- Ой, немає... Зараз задзвоню! - поскрипує вставною щелепою якась підстаркувата герцогиня у мереживі на зморщених руцях.
Другий дзвінок. Зал вирує і вібрує.
Герцогиня дістає із складок мережива стареньку кнопочну моторолу і тисне до вуха.
- Персефоно Вальдемарівна, Ви де? - Це я, Стефанія Леонтіївна! Алло!.. Алло!.. Персефоно Вальдемарівно, як забули? Негайно викликайте таксі!
Маєте бути! Мають бути всі! Алло... Алло! Не знаєте як викликать таксі?
Третій дзвінок.
Світло поволі гасне. Занавіс підіймається. Оркестр виводить перші ноти.
- Персефоно Вальдемарівно, набирайте 749
Набрали? Набирайте! Алло! Алло!.. - шипить десь попереду-збоку герцогиня.
На сцені пурхає закохана Батерфляй. Пінкертон молодечо притримує тісненький військовий френч - щоб не тріснули й не повідлітали гудзики на найвищих нотах. В текст італійського лібретто органічно вписується громоподібний шепіт збоку.
- Передайте будь-ласка отій пані, що Персефона Вальдемарівна вже їде... Скоро буде!
Пінкертон і Батерфляй щойно на сцені стали подружжям, коли по проходу між кріслами посунуло в мій бік щось велике у великому дамському капелюсі.
І цей капелюх усівся просто поперед мене. Затуливши капелюхом той шматочок сцени, який з мого місця було видно.
Персефона Вальдемарівна - прибула!

Наступні дві дії - й до кінця - вона успішно прохропіла, час від часу прокидаючись і скрикуючи " Браво!"

Чи люблю я оперу й Пуччіні?
Я досі не зрозуміла, якщо чесно)

Із довоєнного щоденника.

Вокзальні історії.

Бабуська.

Сірий день. Потяги прибувають і відбувають. Світ похмурий, темний, і все в ньому похмуре також - і пасажири, що вийшли перекурити, і байдужі провідники, і навіть начебто бадьорий голос із динаміків якийсь надто залізобетонний. По перону бреде бабуська. Сукеночка на ній рябенька, дівоча, хустинка також. Раптом голосно оголошують відправлення, пасажирів ковтають вагони, двері зачиняються, потяг рушає ... Бабуська оживає й починає бігти пероном вздовж колії та потяга, що вже рушив і набирає швидкості. Радісно й беззубо регочучи, бабуська махає рукою комусь у вікні вагону. Махає весело, махає натхненно, схвильовано і збуджено.
- Кого вона проводжає? - думається мимоволі...
Але точнісінько така ж сцена повторюється, коли рушає наступний потяг. А потім ще один... А потім ще один...
А потім стає зрозуміло: бабуська проводжає усіх і - нікого. А точніше - власних привидів, яких бачить лише вона...

Ідеальна Феміна

В натовпі пасажирів не помітити її було неможливо! Струнка, висока, неймовірно приваблива. Усі персонажі чоловічої статі - і добряче потертий провідник, і сором'язливий студент, і компанія заробітчан, і клишоногий стариган з антикварним наплічником - усі виструнчились і активували опцію "юнацький вогонь в очах". Підбори ідеально підібраних в тон кофтинці босоніжок цокали по перону звабливо і дзвінко. Густа хвиля волосся ідеальної довжини дозволяла роздивитися ідеальний макіяж ідеальних очей на ідеальному обличчі.
- Дозвольте допомогти вам! - байдужий ще секунду тому голос провідника раптом став масним, мов пончик з вишнями.
- Дякую, - відповіла Ідеальна Феміна й дозволила запопадливому господарю вагона занести її - також ідеальну, не сумнівайтесь) - валізу в освітлені двері.
"Краса - неймовірна сила!" крутнулася в голові заяложена істина.
Потяг рушив. За вікнами побігли будинки та споруди, понеслись, мов спринтери, дерева, полетіли ліхтарі та зірки. Свіженькі пасажири розкладали клунки, знайомились, одягали благенькі матраси у вологі синюваті залізничні простирадла...
Потяг летів у ніч.
Раптом за дверима тамбура почувся надтріснутий та різкий, мов крик чайки, голос. Голос, здається, намагався про щось домовитись телефоном із далеким абонентом.

- Якого дідька ти хочеш ще від мене? Ну хочеш, я завтра покину Віталіка?!!

Звуки, що линули з-за дверей довгих кілька хвилин потому, нагадували глухі ридання. А потім звідтіля вийшла Ідеальная Феміна. Та зміна була разюча: тепер це була заплакана і скуйовджена жіночка. Босоніж. З босоніжками в руках.
Феміну було шкода.
Віталіка також.

Мінус двадцять два.

Усе було звично: провідник з ліхтариком, вхід до вагону - освітлений і звабливо-теплий на морозі, сонні пассажири. Єдине, що трохи дивувало - цієї ночі їх було набагато менше, аніж зазвичай. А підмерзла уява - мінус двадцять два, на хвилиночку - в подробицях малювала апокаліптичну картинку: сотні пасажирів, які так і не доїхали до вокзалу... Ось їхні заскорцюблі крихкі тіла на вулицях та у металевих животах таксі, перетворені холодом на мовчазні скульптури. Ось їхні, вже нікому не потрібні, валізи та квитки...
Втім, у теплі нічного плацкартного вагону картинки розтанули й зникли.
Мляве світло. Стукіт коліс і розгойдування. Моє місце - "бокове нижнє" , і розкладений піді мною столик геть не схожий на ортопедичне ложе. Втім, втома заколисує. Очі зплющуються. Крізь щілинку напівстулених повік мені видно напівпорожній вагон... Їхати три години "з хвостиком". А здається - всеньку зиму. Раптом чується незрозумілий шум. По проходу якісь дядьки несуть ...труну. Труна відкрита. В ній лежить покійник. Носити труни через вузькі проходи плацкартних вагонів - діло непросте... Однак вирази облич у дядьків буденні, заклопотані. Дядьки спритно оминають перепони - виступи, ноги-руки, які звисають, валізи та клунки. Один з дядьків, притримуючи труну правою. рукою, час від часу заглядає в квиток, який тримає у лівій. Так, наче шукає номер оплаченої полиці. Процесія з труною і покійником у ній завмирає коло мене. У новопреставленого плацкартне місце прямо наді мною - на верхній полиці. Дядьки намагаються запроторити труну на полицю... Труна не поміщається. Кряхтять, підіймають трішки вище і... необережно перевертають. На мене падає мертвий холодний дід в синьому костюмі та білій сорочці в рожеву смужечку.

Від жаху я прокидаюсь. Я справді їду потягом. Лежу на верхній полиці. До прибуття на мою станцію більше години.

НІЖНІСТЬ
НІЖНІСТ
НІЖНІС
НІЖ
Н

І од початку створення світу - тобто з моменту здачі нам в оренду крихітного двокімнатного помешкання - нас було троє: Я, Він та наша новонароджена Ніжність.
Напівтемрява квартирки, просякнута духом невмирущої совдепії, вогко ковтнула нас, мов темна вода падаючі зірки. Сірі штори раптом молодечо струсили порох та павутину. Диван еротично заскрипів пружинами і пристрасно забулькотіло щось у трубах опалення.
- Сонечко моє! - мліючи, шепотів він
- Зайчику... - белькотіла я.
- Солоденька - мурмотів він.
- Міміміііііііііій - лебеділа я.
НІЖНІСТЬ керувала нашим маленьким оркестром.
Минуло кілька днів. Температура наростала. Гарячими були обійми, батареї, драматичні сцени, голови... Все плавилися й пливло. НІЖНІСТЬ затемпературила і втратила букву "Ь"
Втрата була помітною - НІЖНІСТ стала зовсім несхожою на себе: диван стверд, жарти втратили тонку талію, час од часу прослизала груба лайка. Температура суттєво впала. Іноді - особливо вночі - холодок бігав туди-сюди квартиркою і лоскотав чимось гостреньким десь під горлом... Ми ще тулилися один до одного у темряві, але НІЖНІСТ тремтіла і вкривалася ціпками. Одного ранку вона прокинулась без "Т" - "Т" відмерзла і безтолково лежала на підлозі без ознак життя.
Ми вирішили жити як жилось: Я, Він і НіжНІС. Але
НіжНІС зробилася нестерпною - пхала свій НІС всюди, куди могла: ми спостерігали один за одним не згірш найманих детективів, читали потаємні переписки у телефонах, взаємно відслідковували вмісти гаманців та напрямки маршрутів.
А якось Він сказав:
- У мене страшенно чухається НІС... Мабуть, до випивки.
Ми пили щовечора багато днів - я, Він і НіжНІС. Аж наші носи почервоніли, а душі обвуглились... На одній з останніх вечірок у НіжНІС відвалився НІС. Од НІЖНОСТІ залишився НІЖ.
НІЖ був настроєний дуже рішуче. Хоч од минулої ніжності годі було знайти й сліду, НІЖ усе ще керував нашим маленьким оркестриком і орендованим двокімнатними королівством. Усі слова були гострими, як леза, різали по живому. Пружини дивана копирсали ще теплі тіла наших спогадів, билися тарілки та глибоко врізалися в товщі сердечних м'язів гостренні уламки дрібнесенько поколотих сподівань.
НІЖ вимагав повної покори і їжі.
- Їж! - якось крикнула я у відчаї, жбурнувши добрячий шмат свого серця... Од НІЖ одвалилося ІЖ." Н", яке залишилося од нашої колись Ніжності, мовчки стояло притулене до стіни. І дуже нагадувало ноші. Медичні ноші.
Коли прийшли санітари, вони мовчки зібрали на "Н" , як на ноші, усе, що залишилося від нашого світу.
Я і Він вийшли з орендованої квартири. Віддали ключі господарю і розійшлися в різні боки, щоб більше ніколи не зустрітися.

2022

- Гавлілуя! Нарешті Бог почув мої скавулитви! - це вищить на радостях болонка Зіта на руках у якоїсь поважної пані.
Пані апетитна, таку приємно облизувати, і пахне вона, мабуть, смачно... Он як завзято впихає у Зітину розчахнуту од радості пащу якісь смачні шматочки...
У притулку врятованих тварин сьогодні аншлаг. З моменту початку повномасштабного вторгнення це втретє. Звідкіля я - звичайний пес - знаю про повномасштабне вторгнення? Петрович - кривий та глухуватий доглядач - щодня слухає прямі ефіри марафону. Я слухаю також - а що мені ще робити?
Я не надто розуміюсь на людських справах - що там у них таке коїться?
Знаю лише, що повномасштабне вторгнення бліх на мені не так давно припинилось - якась огидна мерзенна рідина обірвала раптом мої муки. А було це так.
- Ну що, сірий, влаштуємо їм хімічну атаку? - прошамкав Петрович тоді і криво посміхнувся. Я криво посміхнувся у відповідь, та так щиро, що Наталочка - молоденька волонтерка - скрикнула й перепитала:
- Петрович, а він не вкусить? Он як гарчить!
- Сірий? Ні-і-і, не бійся, цей не вкусить... Він давно тут, з найперших.
Я його знаю - гада хвостатого, Сірий - добряк. Контужений був. На ланцюгу сидів колись... Потім під обстріл потрапив, кажуть. От без лапки залишився. Ігорович тоді йому за свій кошт операцію... Трилапий, та ще й безпородний... Як тривога - то йому взагалі дах зносить, але жодного разу нікого... Але ніхто таких не хоче.
Поки Петрович теревенить, Наталочка боязко поливає мене з пляшечки і втирає вміст у шкіру.
Ух і нестерпно було сидіти - покірним і мокрим, замотаним у біле простирадло. Фуууууу! Та, здається, блохи пішли.

А сьогодні втретє за моєї пам'яті сюди набігло людисьок. "Благодійна акція ДРУГ У ДОБРІ РУКИ" - так називається це збіговисько двоногих.
Наталочка зав'язала усім маленьким песикам кольорові стрічечки на шиї. Великим - пригладила настовбурчену шерсть щіткою... Два французькі бульдоги - Бася і Вася - ті геть крихітними дзвіночками на ошийниках баламкають, хоч їхніх рідних "дзвіночків" під хвостами і сліду нема. Зате пихаті які - так би й вкусив!
Стареньку пуделиху Марго теж причепурили - у неї на голові,між кучериками - обожечки - бантик! Вона знічено й тривожно поглядає з-під того дурнуватого бантика - так їй ніяково. Аякже, вісім років прожила в родині хірурга, слухала лекції для студентів-медиків під кафедрою аудиторії... А одного разу, коли ми згризли на двох пахуче і перестояне яблуко - його нам поні Степан підкинув, гуляючи - похвалилася навіть, що власнозуб подавала господарю скальпеля під час складної операції... А тут на тобі - бантик!
О, якесь людське дитя вже кошлатить їй неслухняну гривку з тим бантиком...
Тільки погляньте на кота Митрофана! - яке він янголятко на руках у сивенької, загорнутої у вовняну хустку бабусі! Але очі його горять хижим вогнем - щойно, просто перед його носом! - молода закохана пара посадила в маленьку клітку й понесла до воріт закоханих Мімі і Мілка! Мімі і Мілк - два карликових хом'яка. А точніше - на думку Митрофана - дві смачні котячі тефтельки... Не судилося тобі, Великий Мисливцю Митрофане Зашипій Перший, скуштувати хом'ячатинки. Їстимеш ти тепер біленьку сметанку з найближчого супермаркета, бо хом'яків там не продають - ані свіжих, ані морожених.
О... Ні... Тільки не це!!!
Ааааааооооооооууууууаааааааоооооуууууууууааааааооооооооуууууу...
Моя голова починає нестерпно боліти - наче мене знову луплять залізним ланцюгом - та так, що я зриваюсь на усі три лапи і біжу! Біжу, біжу, біжууууу-у, біжууууууууааааа, біжууууууууаааааааааааоооооооуууууууаааааааооооооууууууу...
- Увага, повітряна тривога, негайно пройдіть в укриття!
Повітряна тривога! Негайно пройдіть в укриття!
Зупиніть цей звук! Будь-ласка, хто-небудь!
З-під моїх трьох лап летить у всі боки багнюка, трава, листя... Перегородки вольєрів несуться на скаженій швидкості повз... Повз... Моя голова...
Аж доки не врізаюся мордою у щось велике і тепле.
Велике і тепле пахне Петровичем.
- Тихо, Сірий, тихо, бідний мій хлопчику - белькоче велике і тепле. Петрович.
І лише тоді я розплющую очі і бачу його рідне, пошматоване, наче мої барабанні перетинки, обличчя.

А ввечері - коли давно відлунала тривога, Наталочка та ще трійко волонтерів прибирають подвір'я притулку. День видався шалений - У ДОБРІ РУКИ не потрапили тільки поні Степан, сонна ігуана Марісабель, шість морських свинок з іменами Один, Два, Три, Чотири, П'ять і Туз, одноока обгоріла кішка Мія та я.
Але мене це не засмучує.
Бо Петрович вдягає на мене нашийника і веде у дальній закуток притулка. Там стоїть будівля. Вдень там повно двоногих, а ввечері залишаємося лише ми з Петровичем.
Ми йдемо довгим темним коридором, тоді Петрович відмикає ключем брунатні двері і ми опиняємось у маленькій кімнатці. Тут тепло і затишно. Є стіл, старий кострубатий диван, стілець. Іноді тут пахне їжею, іноді - шкарпетками Петровича. І перше, і друге -приємно.
Тоді Петрович вмикає "єдиний марафон", дістає з кишені пакетик з кормом - для мене, з маленької шафки прозору пляшку та склянку, а з шуфлядки стола - якесь фото. На фото - красивий молодий двоногий у військовій формі. Петрович наливає з пляшки повну склянку, випиває одним махом, тоді каже до фотографії:
- Добрий вечір, синку - і знову наливає.
Коли пляшка порожніє, Петрович гладить тремтячою рукою мою голову, а тоді вкладає похмуру свою на руки і засинає, сидячи за столом.
Я вмощуюсь поруч на підлозі.
Мені спокійно і світло.
- Гавлілуя - шепочу, заплющуючи очі і радіючи, що мене ніхто не взяв.


2023

Файні льоди

Мертвий продавець морозива у дивній позі коло самотньої, яскраво освітленої вітрини у нічному парку - чим не кадр із фільму жахів?
Казали ж мені добрі люди , нашіптував здоровий глузд - не ходи одна вечорами! Тим більше - через парк... А особливо - взимку.
Але ж ти не любиш людей, але любиш дерева, ага?
От і стій тепер темної ночі між цих дерев - одна єдина жива душа на гектар столітніх насаджень. Де тьмяні ліхтарі горять через один. Де тіні та звуки живуть своїм потойбічним життям. І лише вітрина з надписом "Файні льоди" гуде - яскрава і життєрадісна - од електронапруги.
А в кутку на стільці за вітриною... Ні, не дивись туди!!!

Влітку тут стояли кілометрові черги - мами, обліплені дітьми і дитячими возиками, елегантні мужчини з дамами попід руку, сором'язливі юнаки з нафарбованими дівицями, підстаркуваті мачо і загадкові донни в елегантних капелюшках. Песики та пси найрізноманітніших порід крутилися тут же - одні на дорогих шкіряних пасочках, інші - без.
Песики гавкали, діти пищали, черга рухалась повільно.
Бо вибір морозива був фантастичний!
Яких тут тільки смаків не було:
"Груша та камамбер", "Горогонзола з рибою", " Сир тофу з полуницею", "Огірок з малиною", "Смак копчених ковбасок зі смородиною", " Борщ з ваніллю, " Шампанське з пампухами", " Баблгам з марципанами", "Поцілунок Коломбіни"... Очі розбігалися. Продавці вправно міксували кольорові кульки в елегантні стаканчики. Асфальт плавився, слина текла, песики гавкали...
Літо минуло.

Тепер зимовий парк порожній і холодний, наче губи мертвої Коломбіни. Усі звичайні смертні сіли у маршрутку і поїхали. Лише тобі по дорозі додому захотілося пригод і трохи свого власного "твін піксу"...
На, маєш.
"А до вітрини таки треба підійти, подивитися, що з людиною - раптом треба "швидку" викликати, чи поліцію" - каже якась дуже твереза і правильна громадяночка у тобі.
Підходжу.
Під склом ядучо мерехтять лотки з різнокольоровим морозивом - таке собі задоволення у мінус один...
Продавець сидить в кутку ятки за вітриною у дивній позі - тричі скручений, абсолютно нерухомий. На ньому куртка і фірмовий фартух зверху. Здається, він не дихає.
Точно мертвий.
Треба подзвонити кудись...
Задубілими пальцями намагаюся дістати з сумки телефон.
Чорти б побрали ті замки взимку!
Смикаю з усієї сили. Замок розкривається і... Сумка повна бебехів вислизає з дерев'яних рук - гучно гепає об землю. За вітриною якийсь рух.
- Та щоб тебе!!!
- Хто тут?!!

З- за скляної вітрини на мене дивляться перелякані очі заспаного продавця. Він ще кілька разів кліпає довгими підмороженими віями, а тоді звично запитує:
- Морозива? Ви вже обрали? Одну кульку?
Я мовчки тикаю пальцем в найближчу кольорову субстанцію.
Розраховуюсь тремтячими пальцями - холодно так, що паперова купюра потріскує.
Але тепла хвиля вдячності до продавця, який не-мертвий раптом робить його таким рідним-рідним...
Наче ми з ним останні люди на планеті, ми пережили страшний апокаліпсис, довго блукали у темряві та холоді, і нарешті зустрілися...
Щоб сказати один одному

- Доброї ночі)
- Ми зачиняємось, приходьте завтра)

Йду через темний холодний парк, холодним писком їм холоднюче морозиво. Здається, воно зі смаком сирого фаршу, але пахне фіалками.
В голові крутиться самотня думка:

- Ну нарешті я скуштувала ті "Файні льоди" і навіть в черзі не стояла.

Останнього осіннього вечора - такого безрадісного, як мікстура од кашлю - я поверталася додому стареньким трамваєм. Настрій був препаскудний, якщо відверто. За вікном лив дощ. Благенькі лампи мляво освітлювали майже порожній вагончик - кілька невиразних пасажирів байдуже порпались у своїх гаджетах. Вагончик гойдався і порипував на поворотах, наче стара дірява морська посудина, приречена незабаром втонути.
Холод стояв собачий, тож не дивно, що я натягнула шапку майже на ніс і заплющила очі.
Прокинулась раптово, коли трамвай завмер на одній із зупинок. З-під потоків небесної води у трамвайчик зайшов чоловік у темному, за спиною його був великий пошарпаний футляр - віолончель? Контрабас? З мене тут кепський експерт. А за секунду до того, як дверцята зачинилися, до вагончика застрибнули дві миршаві, наскрізь промоклі собачки. Здається, вони були пекінесами, але довга шерсть обліпила коротенькі тільця і зробила їх схожими на дві мокрі ганчірки на лапках.
Один з пекінесів був, вочевидь, альбіносом - маленькі очки раз-у-раз спалахували червоним вогнем на білій аж рожевій мордочці.
Трамвайчик рушив, новоприбулий пасажир зняв зі спини футляр.
З іншого кінця вагону - де й взялася? - вигулькнула до новоприбулих жіночка-контролер. Наміри у неї були серйозні - видно було неозброєним оком, бо - наставивши вказівного пальця з манікюром кольору "пожежа" - вона строго запитала:
- Що у вас за проїзд?
Кілька секунд чоловік у темному мовчав. А потім сказав:
- Барвінок. Вживайте настоянку барвінку - мікстуру таку. Вона заспокоїть вашу розкошлачену нервову систему.
- Що? Де ваш квиток? - проказала вже гучніше сувора пані.
- Така кепська погода - крижаний дощ так і періщить... Здається, й зима - не за горами... Ви любите зиму?
- Квиток! Або штраф! - коротко й чітко гавкнула контролерка.
- Ось, послухайте лише... Це Вівальді, із циклу "Пори року", " Зима".
Чоловік дістав із внутрішньої кишені плаща гостру тоненьку диригентську паличку і - диригуючи невидимим оркестром- почав наспівувати музичний фрагмент, погойдуючись і ризикуючи втратити рівновагу у хиткому вагончику.
- КВИТОК! - прогарчала контролерка.
- Музика - це вічне мистецтво! - продовжував чоловік, натхненно вимахуючи паличкою.
- Штраф! - вибухнула контролерка так, що аж трамвайчик підскочив і похилився на один бік, а мокрі пекінеси, що досі сиділи спокійно, підскочили й загавкали.
А тоді сталося непоправне.
Чоловік завмер на мить, а потім проштрикнув горло контролерки. Гострою диригентською паличкою.
Та закашлялась, заточилася і осіла на підлогу, розбризкуючи патьоки крові, що стрімко зацибеніли з наскрізної рани.
- Пандо! Кефір! - гукнув диригент до песиків - тут для вас робота!
Ті підскочили і почали жадібно злизувати криваві калюжі.
Чоловік зміряв поглядом тіло, яке ще хрипіло й сіпалося, а тоді вправно відчинив футляр од контрабаса. Футляр виявився порожнім. Чоловік подумав хвильку, тоді стягнув з ніг контролерки гостроносі чоботи - вони не вмістилися б до футляру ніяк - і вклав туди тіло. Помилувався, промимрив:
- Ну просто русалка у гроті...
І закрив віко футляра, клацнув замками, запроторив футляр на спину і посунув до виходу.
Трамвай заскреготів і зупинився.
Тоді незнайомець обернувся до кількох, закамянілих од жаху пасажирів, дістав з маленької зовнішньої кишеньки квитка, жбурнув його в напрямку компостера і сказав:
- Закомпостуйте будь-ласка! - а тоді - Пандо! Кефір! За мною!
І вийшов з трамваю.
Трамвай прямував до кінцевої зупинки.
Дощ припинився.
З неба посипалися сніжинки.

2023

- Я не знаю, для чого Боженька придумав старших братів. Як на мене, то від них одні неприємності! - думала я сонячного літнього ранку.
Мені десять. Старших братів у мене четверо. Один з них - дванадцятирічний Павлик - рідний. Це з ним два дні тому нас привезла матінка до бабусі у крихітне затишне містечко. Інші троє братів - Олексій, Сашко та Єгор - двоюрідні. Олексій найстарший, йому чотирнадцять. Близнюкам Сашку та Єгору по тринадцять. Не минуло й години, як брати мої утворили дружнє плем'я казна-яких команчів.
А що робити мені?
Я стою на ганку і спостерігаю, як Мурчик ловить мух. На яблунях жовтіють молоденькі планети, кури заклопотано ходять двором... Нудно.
І раптом чую з кущів малини голос Павлика:
- Великий Вождь Соколине Око, а може таки візьмемо малу Скво Надіне з нами у розвідку?
- Павле Влучна Стріла, ні, не візьмемо. Бо мала Скво "здасть" нас,зуб даю - відповідає інший кущ малини голосом Олексія.
Кущі смородини поряд додають голосами Сашка та Єгора:
- Скво повільноє бігає, ще сторож упіймає... Доведеться застосовувати отруйні стріли.
Та ну її, дівчисько!

Мала Скво - це я.
І я цього так не залишу. Я стрибаю просто з ганку в бік грядок. Кущі зрадницьки тріщать і за секунду в бік лісосмуги несеться на уявних жеребцях блискавичне плем'я команчів - моїх братів.
Вони біжать на колгоспне горохове поле. Де заляжуть у найближчій грядці і набиватимуть свої індіанські животи молоденьким українським горохом. Ризикуючи розбудити вічно п'яного сторожа Наминася у халабуді неподалік.

Я повертаюсь у двір. Мені так образливо, що сльози навертаються на очі. І замість чотирьох курок я вже бачу вісім.
Раптом голосно рохкає у сараї - він тут же, у дворі - свиня Бейжа. Бейжу назвали так на честь модного бразильського серіалу. Двері сараю відчиняються і звідти виходить дід.
Мій дід Василь - голубоокий і кучерявий - помічає мене зарюмсану і тривожно нахмурює кошлаті брови.
- Надюню, ти чого?
А де хлопці?
Я схлипую, тому не одразу відповідаю:
- Вте... Втек... гик... Кли -иииии!
І тут така вселенська самотність накочується на мене, що вода ллється з моїх очей, як газіровка за 2 коп з совкового автомата - у цьому містечку кілька таких вціліло. ( Щоправда, замість 2 коп треба просто добре гепнути по такому кулаком і підставити рота - стаканів давно нема)
Дід хитає головою і белькоче:
- Засранці!
А тоді починає мені пропонувати неймовірно цікаві на його думку речі.
Погладити Бейжу. Ні, я її боюсь. Піти позбирати на картоплі жуків. Фуууууу!
Порахувати курей. Я їх вже рахувала сто разів - їх одинадцять, одна кривенька.
Тоді дід встає, знову відчиняє дверцята сараю і звідтіля, з якихось його нетрів, виводить на світ божий ВЕЛОСИПЕД.
" УКРАЇНА" - читаю я, захоплено оглядаючи великого і міцного металевого велетня. Їздити я вже пробувала, але вмію ще не дуже.
Втім, душа моя вже співає і рветься в мандри. Дід зітхає і відчиняє нам з велосипедом хвіртку, де починається стежка через лісосмугу.
Велосипед важкий, мов танк, зріст мій дозволяє мені їхати лише під рамою. Як на зло стежкою бродить стадо сусідських індикачок, вони поважні та пихаті. Обабіч кілька калюж з густою, аж масною багнюкою, ще далі обабіч стежки - височенні зарості кропиви. В людський зріст.
Я просовую ногу під раму. Натискаю на педалі. Відштовхуюсь від землі і - ми летиимоооооооо! Вітер у скронях шепоче "давай, давай" - великі колеса крутяться все швидше, розбризкуючи багнюку у всі боки... В якийсь момент стає зрозуміло, що я вже не керую велосипедом - він летить по інерції - важкий і могутній!
І зупинити я його можу лише одним способом. Впасти разом з ним.
О, я не знала, що поважні індикачки в критичну хвилину такі спритні і можуть розвивати ТАКЕ прискорення!
Кут нашого польоту із велокосмольотом "Україна" стає критично небезпечним і...
Тільки не це.
На швидкості світла крихітним болідиком я відриваюсь від загальної конструкції і влітаю в пекельну стіну хижої пекучої кропиви. Зверху на мене падає велосипед.

Тіло моє неповоротке і нечутливе. Здається, одна лямка на сарафанчику обірвана.В уяві тремтить фото з журналу "Наука і жизнь" - голий йог у чалмі на дошці з цвяхами. Ні, не на дошці з цвяхами. У басейні з переляканими їжаками. Ноги-руки мої погано згинаються, а очі ледь-ледь відкриваються. Я додибую до калюжі і заглядаю туди.
Відображення мене дивує - там червонощока дитина-млинець із вузенькими, як у японки, розрізами очей.
- Японка... А раптом це назавжди?
Дибаю назад до хвіртки. Руками-ковбасками - гнуться вони погано - відчиняю її. Дід стоїть до мене спиною коло дерев'яного столу, розкладаючи сушитися квасолю.
Я підходжу ближче смикаю його за рукав і кажу єдині японські слова, які знаю - їх мене навчив брат Павлик.

- Камутохєровато японамать.

Брови діда лізуть догори. Кілька секунд ми мовчки дивимося один на одного, а тоді він кричить кудись в бік літньої кухні, де бабуся готує обід:
- Василино!
Бабуся виходить. Бачить мене. Дивиться на діда. Кілька секунд вони стримуються, а тоді починають реготати, схлипуючи та виймаючи з моїх кучерів індикачині пір'їни та листочки кропиви.

Того ж вечора, коли мене - вмиту, розчесану і вже не-японку бабуся вкладає спати, дід оголошує загальний збір племені команчів і про щось розмовляє з ними у літній кухні.

Наступний ранок сонячний та ясний.
Я стою на ганку, на яблунях жовтіють молоді планети, кіт Мурчик ловить мух.
Брати команчі виходять на ганок також і Олексій запитує:
- Скво, підеш з нами сьогодні на полювання?
- Нєа - відповідаю я.
Коло стіни сараю стоїть полагоджений велосипед "Україна" - руль його рівненський, а що кількох спиць немає - так це зовсім непомітно)

2024