"Ось і все... Ось і все... Ось і все" - настукують мені колеса трамваю, яким я того ранку їду в абсолютну невідомість. На поворотах старенький трамвай кряхтить і стогне. І - якщо чесно - я не проти, щоб на одному з них він перекинувся, аби все закінчилось в одну мить.
"Чудовий настрій для першого дня на новій роботі" - кажу сама собі і гірко, палко, нестерпно хочу, щоб мобільний у кишені звично ожив, перекидаючи мені через час та простір Антонове "Мала,не забувай ти крута! Лю!"
Але Антон більше не напише.
Антон - моя любов, мій сенс, моє плече, моя гордість, моя мука, мої сто ненамальованих картин, моїх сто підгорілих котлет, наших вісімсотдванадцять днів спільного життя. Яке вчора закінчилось. Десь о 18.30. Його сухим
- Я втомився, Владо. Давай розбігаємось.
Титри.
Темрява.
Нагадування: вантажне таксі на 19.00.
Сьогодні.
Вантажне таксі, яке перевезе мене, мов міфічний Харон через останню річку Стікс, із успішного подружнього життя у вогку темряву небуття у порожній орендованій квартирі. І найбільше зараз я боюсь тієї тиші, яка настане, коли вантажники завантажать мій нехитрий скарб і підуть, причинивши двері.
Де я залишусь сам на сам із своїм розтрощеним життям. У повній тиші.
Але це потім.
Спочатку мені потрібно пережити перший день на новій роботі.
Куди мене зараз везе трамвай, нагадуючи:
- Ось і все... Ось і все... Ось і все...

- Ну, загалом, ви все зрозуміли, чи не так? - огрядна завідувачка веде мене лункими коридорами до класу.
Коридорів багато, вони довгі, як змії. Повз нас щоразу пробігають туди-сюди дітлахи. На одному з поворотів жіночка в уніформі завзято махає шваброю. Вікна височенні. Я вже розумію, що абсолютно не пам'ятаю, скільки разів ми повернули і де знаходиться вихід. Нарешті ми підіймаємось великими, старовинними, дерев'яними сходами - третій поверх. Знову коридор. В кінці його, поряд з високим вікном, в самому куточку - двері. "3-В клас" написано на красивій табличці із зайчиками та бегемотиками.
Моя супутниця і віднині керівниця відчиняє ці двері і ми опиняємось на моєму робочому місці.
- Знайомтесь, дітки, це ваш новий вихователь, Владислава Олександрівна!
Та говорить вона це, швидше, для вчительки, яка зараз сидить за вчительським столом. Вона єдина проявляє до мене цікавість, бо видно, що діткам - по барабану.
Діток шестеро. Вони сидять за партами, які розташовані півколом. На стінах безліч навчальних таблиць, плакатів, абеток, цифр, підлога вкрита зеленим килимком, в кутку під вікном полиця з іграшками, навпроти мерехтить чимось різнобарвно-повчальним великий білий екран.
- Владиславо Олександрівно, ну нарешті! - це вчителька, яка навчає цих малих у першій половині дня.
(Наступна половина дня - аж до вечора - виховательська. Тобто - моя)
О де ти, славний друже Макаренко, озвись із глибин моєї ще студентської пам'яті, підкинь мені якусь шпаргалку - що мені робити далі?
Вчителька - та, що до обіду - поспіхом збирає свої речі і паралельно говорить:
- Пам'ятайте, дітей без нагляду не залишайте! Це вони зараз такі спокійні, доки я є - я їх видресирувала.
Вас вони не знають - то не сюсюкайте з ними, тут треба строго і чітко! Вони ж як звірята у зоопарку - слухають лише тих, хто сильніший і авторитетніший. Не кричіть, але й на голову собі сісти не давайте!
Стасе, ану на місце!!!
Поки я уважно слухала імпровізований інструктаж, крайня зліва дитина - це, здається, хлопчик - поволеньки спустився під парту і хробачком повзе в напрямку вікна.
Почувши команду, зупиняється і повертається за парту.

Розглядаю його. Велика голова на тонесенькій шийці, цупке рідке волоссячко, криві рахітичні ніжки.
Одягнутий у махровий сірий костюм, взутий у теплі вовняні капці.
Обличчя характерне. Синдром Дауна - його ні з чим не сплутаєш, вуха причеплені якось криво - одне вище, друге нижче, під носом натерто - видно, хтось активно витирав йому шмарклі... Він раптом починає гудіти і потріскувати, як комаха - і ще одна зелена крапля викочується з його широкого короткого носа просто в рот.
Огидна Потворка.
У Макаренка про це нічого не було.

- Стасе, не гуди! - голосно каже моя віднині колега - вчителька-що-до-обіду. Раптом чується якесь булькання-хлюпання у Потворкіних штанцях і приміщення наповнюється смородом.
- О, ну звісно! Як без цього!
Вчителька-що-до-обіду відкриває нижню шухляду вчительського стола, дістає памперс і великі гумові рукавиці, бере Потворку за маленьку павукоподібну долоньку і веде до виходу.
- Владиславо, сьогодні я його ще помию, а від завтра це вже ваша робота. Душові - у спальному корпусі.
Вчителька-що-до-обіду з Потворкою за руку виходять за двері.
Сморід залишається. Залишається до вечора. Бо вікна відчиняти, доки є діти, не можна - третій поверх.

Перший тиждень мого нового не-життя схожий на страшний сон.
Темрява змінює світло, мерехтять знайомі і не дуже обличчя, нічні супермаркети щедро пропонують алкогольні напої, а цілодобові аптеки таблетки від головного болю. Мої вихованці не розмовляють - лише видають якісь тваринні звуки. І я увесь робочий день старанно намагаюсь вловити і зрозуміти їх зміст. Безрезультатно.
В усіх моїх вихованців є батьки. Усіх забирають наніч додому. До завершення робочого дня ми залишаємось із Потворкою удвох - його забирають лише на вихідні.
Долоні у нього завжди холодні, вологі і слизькі - тримати його за ручку неприємно, мов яку жабу чи плазуна... Він весь час тягне мене до вікна. Спочатку я боролася із цим його бажанням. А потім здалася.
Ми беремо маленькі кріселка і сідаємо край вікна.
Потворка дивиться у вікно, розгойдується і скрегоче, як комаха. Що робиться у його голові - хтозна.
- Такі довго не живуть - сказала мені якось медсестра, спостерігаючи одного вечора як я веду блідого і вкотре смердючого Потворку до душової повз медпункт.
- У нього ж... Далі йде перелік діагнозів кучерявою медичною мовою і мимоволі думається:
- Та для чого він живе взагалі? Який сенс?
А потім наступає пекельна тиша, де у напівтемряві хододної квартири, у візерунках старих шпалер на стіні мені щоночі ввижається Антонове обличчя.

Вечір п'ятниці. Ми з Потворкою як завжди сидимо коло вікна. Ось-ось прибудуть Потворчині батьки: спочатку на подвір'я школи заїде чорна дорога іномарка, тоді з неї непоспіхом вийде елегантно одягнута статечна жінка середнього віку. Батько залишиться чекати в машині.
Потворка байдуже колупатиме пальцем в носі, і лише коли обережний стук у двері примусить мене встати, він тривожно зіщулиться.
Цього разу батьки заходять разом.
- Владиславо Олександрівно, у нас до вас делікатна справа...
Мати Потворки вмовкає. Батько - сивий пещений чоловік - виразно кахикає і вона продовжує.
- Можливо, Ви нам підкажете - чи знаєте Ви якийсь спеціальний заклад... Ну, на кшталт цього... Тільки щоб не потрібно було Станіслава забирати з нього... Щоб лише провідувати... Ну, у нас складна робота ( обоє чиновники із захмарними зарплатами) та й умови для утримання такої дитини так собі ( чотирикімнатні апартаменти в центрі міста) - ми б Вам віддячили...
В цей момент Потворка боязко бере маму за руку і я бачу погано тамовану відразу на її доглянутому обличчі.
- Станіславе, зачекай, поки дорослі розмовляють!
- Нічим не можу допомогти, на жаль - кажу я, хоча в голові моїй крутиться "Стара *** Це ж ТВОЯ ДИТИНА! Візьми його за руку... Обійми хоч раз!"
А потім спостерігаю через вікно, як вони усі втрьох виходять зі школи і прямують до машини. Батько попереду, за ним мама. А на відстані трьох кроків теліпається Потворка у своїх вовняних капцях - вони забули його перевзути.
Того вечора по дорозі до квартири я вирішую зайти до кафе. Вперше за довгий час. Сідаю за столика і доки офіціант несе мені мій коктейль, оглядаю відвідувачів... Через чотири столика від мого сидить Антон. З кралею. Вона - ефектна блондинка. Ідеальний макіяж. Наманікюреними пальцями вона вставляє кінчик пластикової трубочки у ідеальної форми нафарбований рот.
За секунду я виходжу з кафе, завертаю за ріг і у найближчому супермаркеті купую пляшку дешевого коньяку.
Потім - вже вдома - я вмикаю світло і довго розглядаю своє відображення.
Сіра невиразна пляма. Ніхто і ніщо.
"ВАВА Олександрівна" - так називають мене діти, яким важко вимовити ВЛАДИСЛАВА.
ВАВА. Потвора.
Тієї ночі в мені щось зламалося.

Наступного ранку я вдягнула найкрасивішу сукню - ну і байдуже, що до вечора на ній будуть усі види аналізів Потворки і компанії. А потім вперше за довгий час нафарбувалася.
А коли переступила поріг школи, фізкультурник-бабій, який ніколи не помічав мене, прицмокнув губами і солоденько процідив:
- Оу, яка краса осяяла цей день! Ви до кого?
- Я тут працюю. Третій місяць. Білик Владислава Олександрівна, вихователь у "3-В"
- О... Ехм, дозвольте Вас сьогодні підвезти додому?
Від'єбись, старий козел, я більше не по цих справах! - але вголос кажу:
- Дякую, приємно) Втім, сьогодні мене вже підвозить Іларіон Степанович.
Пробачте, Іларіоне Степановичу, за майбутню хвилю перешіптувань та хихотінь за вашою невинною спиноюч. Іларіон Степанович - вчитель музики пенсійного віку, власник старенького, як він сам, "жигуля", що вічно ламається.
День минув без пригод, а все пообіддя я вчила Потворку складати з кубиків вежу. У нього нічого не виходило. Але це вперше не дратувало мене. І його вогка ручка перестала викликати огиду.


Весна нарешті перемогла холод. Весь світ сповнився щебетом птахів і запахами нового життя.

Того дня усіх моїх вихованців забрали несподівано швидко.
Потворка длубався у кубиках і звично скреготів, мов велика цикада.
Весняне сонце щедро лилося крізь вікно і я подумки вперше потихеньку намріювала літо. Літо на самоті.
Без нікого поруч.
Раптом дзенькнув телефон. Мрії мої були невагомі, Потворка сидів на килимку, і мені зовсім не хотілося зазирати до телефона.
А коли я нарешті таки глянула у повідомлення, в моїй душі вдарили усі Великодні дзвони!
АНТОН!
Тремтячими руками я торкнулася екрану і заплющила очі... Щоб хоч на секунду ЩЕ НЕ ЗНАТИ і...

- Мала... Я не можу без тебе... Давай почнемо спочатку?

Серце моє гарцювало, наче молоде лоша, веселки вставали над світами і небокраями, солодко чесалася спина, де відростали колись відломані крила...
Він написав!!!
Почнемо все спочатку!!!
Так!!! Так!!! ТАК!!!
Я нарешті розплющила очі, наче винирнула із темної, густої, мертвої води...

На підлозі височіла складена з кубиків вежа. Кривенька, вона як-не-як, а трималася.
Вікно було відчинене навстіж ( як?!!),
один вовняний капець злетів із кривої ніжки, а другий був на нозі Потворки, який балансував на підвіконні.
Він посміхався. Вперше. І очі його - неймовірно блакитні сьогодні - були схожі на людські.
А тоді він зробив крок.
За секунду всі звуки стихли - щебіт птахів, передзвін трамваїв, дитячі вигуки на вулицях... Залишився лише один - високий і пронизливий.
Це був мій власний крик.
Який розітнув моє життя на "до" і "після".
Назавжди.