
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.23
09:26
Не сумнівався в унікальності своїй,
Немов вулкан розлись гавайський спритний,
Ти лавою по тілу до тендітних вій,
І очі видавали ненаситність.
А чи спроможна вирватись з гарячих пут,
Коли вогнем пашіло сильно тіло.
- Хіба мені навішаєш раби хомут?
Немов вулкан розлись гавайський спритний,
Ти лавою по тілу до тендітних вій,
І очі видавали ненаситність.
А чи спроможна вирватись з гарячих пут,
Коли вогнем пашіло сильно тіло.
- Хіба мені навішаєш раби хомут?
2025.10.23
06:14
Призабулися дати, події, місця,
В темноті забуття розчинилось минуле, -
Лиш надіям на краще немає кінця
І вуста сьогодення нічим не замкнуло.
Непривітно стрічає світання мене,
Синє небо ясниться в промінні й щезає, -
То димами пропахчений вітер вій
В темноті забуття розчинилось минуле, -
Лиш надіям на краще немає кінця
І вуста сьогодення нічим не замкнуло.
Непривітно стрічає світання мене,
Синє небо ясниться в промінні й щезає, -
То димами пропахчений вітер вій
2025.10.22
22:21
Світ спускає собак,
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.
Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.
Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
2025.10.22
21:52
Свідомість розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відіованими один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відіованими один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
2025.10.22
17:22
Наші вільні козацькі дрони –
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.
Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.
Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
2025.10.22
15:49
Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
2025.10.22
13:09
Голова.
Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
2025.10.22
12:10
Ну як перекричать тисячоліття?
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам”ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні,
Де слово – подув, а не смисл,-
Теж тільки пам”ять.
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам”ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні,
Де слово – подув, а не смисл,-
Теж тільки пам”ять.
2025.10.22
09:35
Замовкло все поволі і повсюди, -
І згусла темінь оповила двір,
Немов сорочка незасмаглі груди,
Або туман глибокий шумний бір.
Посохлим листям протяги пропахлі
Тягнулися від вікон до дверей,
І десь у сінях тихнули та чахли,
Лиш прілості лишався дов
І згусла темінь оповила двір,
Немов сорочка незасмаглі груди,
Або туман глибокий шумний бір.
Посохлим листям протяги пропахлі
Тягнулися від вікон до дверей,
І десь у сінях тихнули та чахли,
Лиш прілості лишався дов
2025.10.21
22:02
Наш вигнанець поїхав в далеку дорогу,
Подолавши свою вікову німоту,
Подолавши спокуту, долаючи втому
І ковтнувши цикуту прощання в саду.
У далеку Словенію привиди гнали,
Гнали люті Малюти із давніх часів.
Вони мозок згубили і пам'ять приспал
Подолавши свою вікову німоту,
Подолавши спокуту, долаючи втому
І ковтнувши цикуту прощання в саду.
У далеку Словенію привиди гнали,
Гнали люті Малюти із давніх часів.
Вони мозок згубили і пам'ять приспал
2025.10.21
21:58
Те, що в рядок упало
все важче й важче.
Там, де плелась мережка,
там діри, діри.
Ниток міцних шовкових
не стало, а чи
Висохли фарби, струни
провисли в ліри?
все важче й важче.
Там, де плелась мережка,
там діри, діри.
Ниток міцних шовкових
не стало, а чи
Висохли фарби, струни
провисли в ліри?
2025.10.21
21:37
Страждає небо, згадуючи літо,
Ховаючи в імлу скорботний абрис.
Не в змозі незворотнє зрозуміти –
Не здатне зараз.
Я згоден з ним, ми з небом однодумці.
У краплях з неба потопають мрії,
У рими не шикуються по струнці –
Ховаючи в імлу скорботний абрис.
Не в змозі незворотнє зрозуміти –
Не здатне зараз.
Я згоден з ним, ми з небом однодумці.
У краплях з неба потопають мрії,
У рими не шикуються по струнці –
2025.10.21
21:01
Сценка із життя
(Гола сцена. Біля правої куліси стирчить прапорець для гольфу з прапором США.
Поряд – приміряється клюшкою до удару (у бік залу) Великий Американський Президент. Він у туфлях, костюмі, сорочці та краватці.
З лівої куліси виходить Верх
(Гола сцена. Біля правої куліси стирчить прапорець для гольфу з прапором США.
Поряд – приміряється клюшкою до удару (у бік залу) Великий Американський Президент. Він у туфлях, костюмі, сорочці та краватці.
З лівої куліси виходить Верх
2025.10.21
19:36
Не знаю чому? —
Здогадуюсь,
що любить пітьму
і райдугу,
старенький трамвай
на милицях,
смарагдовий рай
у китицях.
Здогадуюсь,
що любить пітьму
і райдугу,
старенький трамвай
на милицях,
смарагдовий рай
у китицях.
2025.10.21
11:40
Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські,
Наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
Мало не півстоліття?
А там же долі людські,
Наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
2025.10.21
06:46
Яскраве, шершаве і чисте,
Природою різьблене листя
Спадає на трави вологі
Уздовж грунтової дороги,
Яку, мов свою полонену,
Вартують лисіючі клени...
21.10.25
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Природою різьблене листя
Спадає на трави вологі
Уздовж грунтової дороги,
Яку, мов свою полонену,
Вартують лисіючі клени...
21.10.25
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Меланія Дереза (1978) /
Проза
Кукурудзяні палички
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кукурудзяні палички
Мені тринадцять, але я не пасу ягнят - я пасу задніх другий тиждень у піонерському таборі . А сьогодні страшенно хочу кукурудзяних паличок.
Широкій і вусатій Таньці з третього загону батьки привезли палички. Кукурудзяні. Такі солодезні!
Вона ходить тепер перед корпусом зі своїми вірними подружаньками Ладою, Людою, Лєнкою і Валькою - товста, вусата і хрумтить тими паличками, гордовито поглядаючи на нас усіх. Усіх, кому паличок не привезли.
Ось просто зараз Танька роздала по три штучки паличок своїм вірним фрейлінам.
Крихти падають на піонерські галстуки, на ошатну коротеньку спідничку, яка тісно облипає Танькіні ноги, збиваються вологими жовтими грудочками в куточках ротів.
- Навіть не думайте! - пихато говорить Танька вічно голодним інтернатівським малявкам із сьомого загону, які зграйкою підбігають до неї, зазираючи в рот.
Одна з тих малих - Свєтка - починає вити. Сліз нема, є гидке безперервне виття.
- Цілуй ногу! - каже Танька і простягає їй свою дебелу кінцівку у червоній лаковій босоніжці.
Свєтка - дрібна, худа, стріпує коротко підстриженою головою, запопадливо підходить, нахиляється і тицяє ротом у Танькіну босоніжку.
Танька кидає Свєтці, мов собаці, одну кукурудзяну паличку у траву.
А тоді обтрушує галстук, акуратно поправляє його і йде зі своєю коробкою кукурудзяних паличок до дверей корпуса, де розташовані кімнати. За нею пропливають Лєнка і Валя. Лада і Люда відштовхують інтернатівських і з тріском зачиняють двері просто перед їхніми носами.
Все це я спостерігаю з відкритої веранди. Літо не задалося і друзів у мене тут не з'явилося. Ну, звісно, я знайома з багатьма, але дружбою не пахне.
Частина з відпочиваючих - діти маминих колег по роботі, бо "профспілка запропонувала дешеві путівки" - ось як називався цей "щасливий" квиток, який витягли батьки, не надто цікавлячись моєю думкою.
І ось, я сиджу на обдертій дерев'яній веранді, між карпатських сосен та ялин, і, здається, чую хрускіт кукурудзяної насолоди крізь благенькі дерев'яні стіни і двері.
Не те, щоб мої батьки нічого мені не привезли у позавчорашній "батьківський" день - під подушкою на моєму ліжку, у торбинці, лежать кілька бутербродів з маслом і чотири яблука... Одне вже надкушене...
Та непокірні смакові рецептори у роті все посилають і посилають у мій мозок сигнали: ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!! ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!
ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!
Вперто ігнорую їх. На очі мені потрапляє "Памятка пионера", присобачена на стіну чотирма шматочками "ізолєнти". Уважно читаю:
"Пионер — честный и верный товарищ, всегда смело стоит за правду" - і помічаю, що
піонеру на картинці вже хтось домалював кульковою ручкою великі вуха і монументального пісюна.
А потім помічаю Сашку.
Сашка - жвавий підліток з "інтернатських старшаків", вуха в нього, як в Чебурашки, голос - як у Шапокляк.
Сашка виходить на веранду і пхає в рот - о, ні! - кукурудзяні палички.
- Тобі Танька дала кукурудзок? - запитую.
- Ну, ехм, вона була не проти) Хочеш? Так зайди і візьми, там нікого нема! Вони пішли фарбуватися перед дискотекою в "душову" ( о, я й не помітила - піонер з причандалами відволік мою увагу)
Я постою на "шухері", не сци! - жує Сашка, і золоті кукурудзяні крихти фонтаном розлітаються з його рота.
Намальований піонер на пам'ятці підморгнув і ствердно хитнув пісюном.
Про що я думала тоді? Ні-про-що.
Я просто встала і пішла. Довгий темний коридор, ряд дверей. Ось вона - заповітна. Серце моє робить кульбіти, спітніла рука торкається дверної ручки, ось я вже у кімнаті. Танькіне ліжко і тумбочка. Відкриваю дверцята тумбочки, вони скриплять. Серед трусів та піонерських вимпелів омріяна коробка. Я запускаю всередину руку і відчуваю хрумку і розкішну поверхню заборонених кукурудзяних демоненят. Вони солодко лоскочуть мої пальці, урочисто вітаючи на тонесенькій стежинці гріха...
- Тримайте її!!! - це Танька хапає мене за руку і за волосся одночасно.
- Біжіть по старшу вожату! Ми впіймали злодійку!!!
- Ах ти ж тварина!
- А ще й дівчинка!!!
- Позор! Ось така ти піонерка?!!
Валька, Лада і Люда верещать, мов папуги в зоомагазині.
Всі разом вони викручують мені руки ноги, притискають до підлоги, а тоді дебелі Танькіні розчепірки починають пхати мені в рот зірваний галстук.
Хтось копає мене в бік і тоді якась нелюдська, невідома до того темна сила прокидається в мені і я кусаю. Кусаю Танькіну пухлу щоку, Валькіну худючу руку, хапаюсь за ніжку ліжка і воно сунеться по слизькій фарбованій підлозі. Я викручуюсь в'юном, вивільняю ноги і хвецяю все, до чого дотягуюсь.
В кімнаті вереск і порох до стелі.
Чим закінчилась історія?
Добу я пролежала в своїй кімнаті, обгорнувшись ковдрою, мов мумія, намертво вчепившись у металевий каркас ліжка.
Мене не могли відірвати від нього ані старші вожаті, ані завгосп з медбратом, ані начальник табору, ані всі разом. На мене приходили подивитися усі, кому було не лінь - шкандаль був грандіозний.
Мені погрожували, вмовляли, обіцяли. І тільки коли, хвилюючись за моє здоров'я, вирішили подзвонити батькам, я розтиснула долоні. І попросила спалити мене у піонерському вогнищі на загальному вечірньому табірному зборі під пісню " Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались".
Чи подзвонили моїм батькам, я не знаю й досі. Зміна закінчилась, усі роз'їхались. Додому я привезла сувенір - перший свинцевий камінчик сорому та провини. В табір мене більше ніколи не відправляли.
Озираюсь сьогодні на події того літа і думається:
- Чому кукурудзяні палички колись були набагато смачніші, аніж тепер?
- Чому Сашка, який стояв на "шухері", так і не подав мені жодного знаку?
Широкій і вусатій Таньці з третього загону батьки привезли палички. Кукурудзяні. Такі солодезні!
Вона ходить тепер перед корпусом зі своїми вірними подружаньками Ладою, Людою, Лєнкою і Валькою - товста, вусата і хрумтить тими паличками, гордовито поглядаючи на нас усіх. Усіх, кому паличок не привезли.
Ось просто зараз Танька роздала по три штучки паличок своїм вірним фрейлінам.
Крихти падають на піонерські галстуки, на ошатну коротеньку спідничку, яка тісно облипає Танькіні ноги, збиваються вологими жовтими грудочками в куточках ротів.
- Навіть не думайте! - пихато говорить Танька вічно голодним інтернатівським малявкам із сьомого загону, які зграйкою підбігають до неї, зазираючи в рот.
Одна з тих малих - Свєтка - починає вити. Сліз нема, є гидке безперервне виття.
- Цілуй ногу! - каже Танька і простягає їй свою дебелу кінцівку у червоній лаковій босоніжці.
Свєтка - дрібна, худа, стріпує коротко підстриженою головою, запопадливо підходить, нахиляється і тицяє ротом у Танькіну босоніжку.
Танька кидає Свєтці, мов собаці, одну кукурудзяну паличку у траву.
А тоді обтрушує галстук, акуратно поправляє його і йде зі своєю коробкою кукурудзяних паличок до дверей корпуса, де розташовані кімнати. За нею пропливають Лєнка і Валя. Лада і Люда відштовхують інтернатівських і з тріском зачиняють двері просто перед їхніми носами.
Все це я спостерігаю з відкритої веранди. Літо не задалося і друзів у мене тут не з'явилося. Ну, звісно, я знайома з багатьма, але дружбою не пахне.
Частина з відпочиваючих - діти маминих колег по роботі, бо "профспілка запропонувала дешеві путівки" - ось як називався цей "щасливий" квиток, який витягли батьки, не надто цікавлячись моєю думкою.
І ось, я сиджу на обдертій дерев'яній веранді, між карпатських сосен та ялин, і, здається, чую хрускіт кукурудзяної насолоди крізь благенькі дерев'яні стіни і двері.
Не те, щоб мої батьки нічого мені не привезли у позавчорашній "батьківський" день - під подушкою на моєму ліжку, у торбинці, лежать кілька бутербродів з маслом і чотири яблука... Одне вже надкушене...
Та непокірні смакові рецептори у роті все посилають і посилають у мій мозок сигнали: ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!! ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!
ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!
Вперто ігнорую їх. На очі мені потрапляє "Памятка пионера", присобачена на стіну чотирма шматочками "ізолєнти". Уважно читаю:
"Пионер — честный и верный товарищ, всегда смело стоит за правду" - і помічаю, що
піонеру на картинці вже хтось домалював кульковою ручкою великі вуха і монументального пісюна.
А потім помічаю Сашку.
Сашка - жвавий підліток з "інтернатських старшаків", вуха в нього, як в Чебурашки, голос - як у Шапокляк.
Сашка виходить на веранду і пхає в рот - о, ні! - кукурудзяні палички.
- Тобі Танька дала кукурудзок? - запитую.
- Ну, ехм, вона була не проти) Хочеш? Так зайди і візьми, там нікого нема! Вони пішли фарбуватися перед дискотекою в "душову" ( о, я й не помітила - піонер з причандалами відволік мою увагу)
Я постою на "шухері", не сци! - жує Сашка, і золоті кукурудзяні крихти фонтаном розлітаються з його рота.
Намальований піонер на пам'ятці підморгнув і ствердно хитнув пісюном.
Про що я думала тоді? Ні-про-що.
Я просто встала і пішла. Довгий темний коридор, ряд дверей. Ось вона - заповітна. Серце моє робить кульбіти, спітніла рука торкається дверної ручки, ось я вже у кімнаті. Танькіне ліжко і тумбочка. Відкриваю дверцята тумбочки, вони скриплять. Серед трусів та піонерських вимпелів омріяна коробка. Я запускаю всередину руку і відчуваю хрумку і розкішну поверхню заборонених кукурудзяних демоненят. Вони солодко лоскочуть мої пальці, урочисто вітаючи на тонесенькій стежинці гріха...
- Тримайте її!!! - це Танька хапає мене за руку і за волосся одночасно.
- Біжіть по старшу вожату! Ми впіймали злодійку!!!
- Ах ти ж тварина!
- А ще й дівчинка!!!
- Позор! Ось така ти піонерка?!!
Валька, Лада і Люда верещать, мов папуги в зоомагазині.
Всі разом вони викручують мені руки ноги, притискають до підлоги, а тоді дебелі Танькіні розчепірки починають пхати мені в рот зірваний галстук.
Хтось копає мене в бік і тоді якась нелюдська, невідома до того темна сила прокидається в мені і я кусаю. Кусаю Танькіну пухлу щоку, Валькіну худючу руку, хапаюсь за ніжку ліжка і воно сунеться по слизькій фарбованій підлозі. Я викручуюсь в'юном, вивільняю ноги і хвецяю все, до чого дотягуюсь.
В кімнаті вереск і порох до стелі.
Чим закінчилась історія?
Добу я пролежала в своїй кімнаті, обгорнувшись ковдрою, мов мумія, намертво вчепившись у металевий каркас ліжка.
Мене не могли відірвати від нього ані старші вожаті, ані завгосп з медбратом, ані начальник табору, ані всі разом. На мене приходили подивитися усі, кому було не лінь - шкандаль був грандіозний.
Мені погрожували, вмовляли, обіцяли. І тільки коли, хвилюючись за моє здоров'я, вирішили подзвонити батькам, я розтиснула долоні. І попросила спалити мене у піонерському вогнищі на загальному вечірньому табірному зборі під пісню " Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались".
Чи подзвонили моїм батькам, я не знаю й досі. Зміна закінчилась, усі роз'їхались. Додому я привезла сувенір - перший свинцевий камінчик сорому та провини. В табір мене більше ніколи не відправляли.
Озираюсь сьогодні на події того літа і думається:
- Чому кукурудзяні палички колись були набагато смачніші, аніж тепер?
- Чому Сашка, який стояв на "шухері", так і не подав мені жодного знаку?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію