Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.24
12:28
Мій любий щоденнику! Я лежав у стаціонарі тоді вже, мабуть, четвертий день, із депресією. Лікарі ставилися до мене добре, медсестри й санітари теж. Самогоспіталізувався і порядку не порушував. До мене навіть людську товариську зацікавленість виявляли. Чи
2025.11.24
10:47
Цей дощ солоний простір студить,
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
2025.11.24
06:12
Ксенії Кучерук
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
2025.11.24
00:00
Поки два українці чубляться за гетьманську булаву, їхню долю вирішує хтось третій.
Ті, що облаштовують місце собі в Україні, здебільшого мають мало України в собі.
Жадоба влади нестерпніша за сверблячку.
Ніщо так не дістає, як чужі достатки.
2025.11.23
22:14
Я прийшов на пустир, де немає коханих зітхань.
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
2025.11.23
20:03
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
2025.11.23
17:27
Осінь, що тільки торкнулась перону,
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми
2025.11.23
14:44
о ці вилиски у твоїх очах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
2025.11.23
14:12
У разі скупчення проблем,
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
2025.11.23
13:17
Дванадцять років з тих часів пройшло,
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пану
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пану
2025.11.23
12:39
Хоча багряне листя впало,
й далеко до весни,
свята любов ярить опалом
у серця таїни.
Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
а я закохана, щаслива
й далеко до весни,
свята любов ярить опалом
у серця таїни.
Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
а я закохана, щаслива
2025.11.22
22:10
На перехресті ста доріг
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
2025.11.22
20:29
На теренах родючих земель,
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
2025.11.22
20:00
«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
2025.11.22
19:21
Пам’яті Василя Неділька,
12 років, с. Любарці
«Озброєні загони, керовані енкаведистами*,
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
У селах померли всі діти віком до 8 років***»
12 років, с. Любарці
«Озброєні загони, керовані енкаведистами*,
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
У селах померли всі діти віком до 8 років***»
2025.11.22
14:41
Слухай, світе, мій стогін у ребрах, війною побитих.
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Меланія Дереза (1978) /
Проза
Кукурудзяні палички
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кукурудзяні палички
Мені тринадцять, але я не пасу ягнят - я пасу задніх другий тиждень у піонерському таборі . А сьогодні страшенно хочу кукурудзяних паличок.
Широкій і вусатій Таньці з третього загону батьки привезли палички. Кукурудзяні. Такі солодезні!
Вона ходить тепер перед корпусом зі своїми вірними подружаньками Ладою, Людою, Лєнкою і Валькою - товста, вусата і хрумтить тими паличками, гордовито поглядаючи на нас усіх. Усіх, кому паличок не привезли.
Ось просто зараз Танька роздала по три штучки паличок своїм вірним фрейлінам.
Крихти падають на піонерські галстуки, на ошатну коротеньку спідничку, яка тісно облипає Танькіні ноги, збиваються вологими жовтими грудочками в куточках ротів.
- Навіть не думайте! - пихато говорить Танька вічно голодним інтернатівським малявкам із сьомого загону, які зграйкою підбігають до неї, зазираючи в рот.
Одна з тих малих - Свєтка - починає вити. Сліз нема, є гидке безперервне виття.
- Цілуй ногу! - каже Танька і простягає їй свою дебелу кінцівку у червоній лаковій босоніжці.
Свєтка - дрібна, худа, стріпує коротко підстриженою головою, запопадливо підходить, нахиляється і тицяє ротом у Танькіну босоніжку.
Танька кидає Свєтці, мов собаці, одну кукурудзяну паличку у траву.
А тоді обтрушує галстук, акуратно поправляє його і йде зі своєю коробкою кукурудзяних паличок до дверей корпуса, де розташовані кімнати. За нею пропливають Лєнка і Валя. Лада і Люда відштовхують інтернатівських і з тріском зачиняють двері просто перед їхніми носами.
Все це я спостерігаю з відкритої веранди. Літо не задалося і друзів у мене тут не з'явилося. Ну, звісно, я знайома з багатьма, але дружбою не пахне.
Частина з відпочиваючих - діти маминих колег по роботі, бо "профспілка запропонувала дешеві путівки" - ось як називався цей "щасливий" квиток, який витягли батьки, не надто цікавлячись моєю думкою.
І ось, я сиджу на обдертій дерев'яній веранді, між карпатських сосен та ялин, і, здається, чую хрускіт кукурудзяної насолоди крізь благенькі дерев'яні стіни і двері.
Не те, щоб мої батьки нічого мені не привезли у позавчорашній "батьківський" день - під подушкою на моєму ліжку, у торбинці, лежать кілька бутербродів з маслом і чотири яблука... Одне вже надкушене...
Та непокірні смакові рецептори у роті все посилають і посилають у мій мозок сигнали: ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!! ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!
ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!
Вперто ігнорую їх. На очі мені потрапляє "Памятка пионера", присобачена на стіну чотирма шматочками "ізолєнти". Уважно читаю:
"Пионер — честный и верный товарищ, всегда смело стоит за правду" - і помічаю, що
піонеру на картинці вже хтось домалював кульковою ручкою великі вуха і монументального пісюна.
А потім помічаю Сашку.
Сашка - жвавий підліток з "інтернатських старшаків", вуха в нього, як в Чебурашки, голос - як у Шапокляк.
Сашка виходить на веранду і пхає в рот - о, ні! - кукурудзяні палички.
- Тобі Танька дала кукурудзок? - запитую.
- Ну, ехм, вона була не проти) Хочеш? Так зайди і візьми, там нікого нема! Вони пішли фарбуватися перед дискотекою в "душову" ( о, я й не помітила - піонер з причандалами відволік мою увагу)
Я постою на "шухері", не сци! - жує Сашка, і золоті кукурудзяні крихти фонтаном розлітаються з його рота.
Намальований піонер на пам'ятці підморгнув і ствердно хитнув пісюном.
Про що я думала тоді? Ні-про-що.
Я просто встала і пішла. Довгий темний коридор, ряд дверей. Ось вона - заповітна. Серце моє робить кульбіти, спітніла рука торкається дверної ручки, ось я вже у кімнаті. Танькіне ліжко і тумбочка. Відкриваю дверцята тумбочки, вони скриплять. Серед трусів та піонерських вимпелів омріяна коробка. Я запускаю всередину руку і відчуваю хрумку і розкішну поверхню заборонених кукурудзяних демоненят. Вони солодко лоскочуть мої пальці, урочисто вітаючи на тонесенькій стежинці гріха...
- Тримайте її!!! - це Танька хапає мене за руку і за волосся одночасно.
- Біжіть по старшу вожату! Ми впіймали злодійку!!!
- Ах ти ж тварина!
- А ще й дівчинка!!!
- Позор! Ось така ти піонерка?!!
Валька, Лада і Люда верещать, мов папуги в зоомагазині.
Всі разом вони викручують мені руки ноги, притискають до підлоги, а тоді дебелі Танькіні розчепірки починають пхати мені в рот зірваний галстук.
Хтось копає мене в бік і тоді якась нелюдська, невідома до того темна сила прокидається в мені і я кусаю. Кусаю Танькіну пухлу щоку, Валькіну худючу руку, хапаюсь за ніжку ліжка і воно сунеться по слизькій фарбованій підлозі. Я викручуюсь в'юном, вивільняю ноги і хвецяю все, до чого дотягуюсь.
В кімнаті вереск і порох до стелі.
Чим закінчилась історія?
Добу я пролежала в своїй кімнаті, обгорнувшись ковдрою, мов мумія, намертво вчепившись у металевий каркас ліжка.
Мене не могли відірвати від нього ані старші вожаті, ані завгосп з медбратом, ані начальник табору, ані всі разом. На мене приходили подивитися усі, кому було не лінь - шкандаль був грандіозний.
Мені погрожували, вмовляли, обіцяли. І тільки коли, хвилюючись за моє здоров'я, вирішили подзвонити батькам, я розтиснула долоні. І попросила спалити мене у піонерському вогнищі на загальному вечірньому табірному зборі під пісню " Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались".
Чи подзвонили моїм батькам, я не знаю й досі. Зміна закінчилась, усі роз'їхались. Додому я привезла сувенір - перший свинцевий камінчик сорому та провини. В табір мене більше ніколи не відправляли.
Озираюсь сьогодні на події того літа і думається:
- Чому кукурудзяні палички колись були набагато смачніші, аніж тепер?
- Чому Сашка, який стояв на "шухері", так і не подав мені жодного знаку?
Широкій і вусатій Таньці з третього загону батьки привезли палички. Кукурудзяні. Такі солодезні!
Вона ходить тепер перед корпусом зі своїми вірними подружаньками Ладою, Людою, Лєнкою і Валькою - товста, вусата і хрумтить тими паличками, гордовито поглядаючи на нас усіх. Усіх, кому паличок не привезли.
Ось просто зараз Танька роздала по три штучки паличок своїм вірним фрейлінам.
Крихти падають на піонерські галстуки, на ошатну коротеньку спідничку, яка тісно облипає Танькіні ноги, збиваються вологими жовтими грудочками в куточках ротів.
- Навіть не думайте! - пихато говорить Танька вічно голодним інтернатівським малявкам із сьомого загону, які зграйкою підбігають до неї, зазираючи в рот.
Одна з тих малих - Свєтка - починає вити. Сліз нема, є гидке безперервне виття.
- Цілуй ногу! - каже Танька і простягає їй свою дебелу кінцівку у червоній лаковій босоніжці.
Свєтка - дрібна, худа, стріпує коротко підстриженою головою, запопадливо підходить, нахиляється і тицяє ротом у Танькіну босоніжку.
Танька кидає Свєтці, мов собаці, одну кукурудзяну паличку у траву.
А тоді обтрушує галстук, акуратно поправляє його і йде зі своєю коробкою кукурудзяних паличок до дверей корпуса, де розташовані кімнати. За нею пропливають Лєнка і Валя. Лада і Люда відштовхують інтернатівських і з тріском зачиняють двері просто перед їхніми носами.
Все це я спостерігаю з відкритої веранди. Літо не задалося і друзів у мене тут не з'явилося. Ну, звісно, я знайома з багатьма, але дружбою не пахне.
Частина з відпочиваючих - діти маминих колег по роботі, бо "профспілка запропонувала дешеві путівки" - ось як називався цей "щасливий" квиток, який витягли батьки, не надто цікавлячись моєю думкою.
І ось, я сиджу на обдертій дерев'яній веранді, між карпатських сосен та ялин, і, здається, чую хрускіт кукурудзяної насолоди крізь благенькі дерев'яні стіни і двері.
Не те, щоб мої батьки нічого мені не привезли у позавчорашній "батьківський" день - під подушкою на моєму ліжку, у торбинці, лежать кілька бутербродів з маслом і чотири яблука... Одне вже надкушене...
Та непокірні смакові рецептори у роті все посилають і посилають у мій мозок сигнали: ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!! ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!
ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!
Вперто ігнорую їх. На очі мені потрапляє "Памятка пионера", присобачена на стіну чотирма шматочками "ізолєнти". Уважно читаю:
"Пионер — честный и верный товарищ, всегда смело стоит за правду" - і помічаю, що
піонеру на картинці вже хтось домалював кульковою ручкою великі вуха і монументального пісюна.
А потім помічаю Сашку.
Сашка - жвавий підліток з "інтернатських старшаків", вуха в нього, як в Чебурашки, голос - як у Шапокляк.
Сашка виходить на веранду і пхає в рот - о, ні! - кукурудзяні палички.
- Тобі Танька дала кукурудзок? - запитую.
- Ну, ехм, вона була не проти) Хочеш? Так зайди і візьми, там нікого нема! Вони пішли фарбуватися перед дискотекою в "душову" ( о, я й не помітила - піонер з причандалами відволік мою увагу)
Я постою на "шухері", не сци! - жує Сашка, і золоті кукурудзяні крихти фонтаном розлітаються з його рота.
Намальований піонер на пам'ятці підморгнув і ствердно хитнув пісюном.
Про що я думала тоді? Ні-про-що.
Я просто встала і пішла. Довгий темний коридор, ряд дверей. Ось вона - заповітна. Серце моє робить кульбіти, спітніла рука торкається дверної ручки, ось я вже у кімнаті. Танькіне ліжко і тумбочка. Відкриваю дверцята тумбочки, вони скриплять. Серед трусів та піонерських вимпелів омріяна коробка. Я запускаю всередину руку і відчуваю хрумку і розкішну поверхню заборонених кукурудзяних демоненят. Вони солодко лоскочуть мої пальці, урочисто вітаючи на тонесенькій стежинці гріха...
- Тримайте її!!! - це Танька хапає мене за руку і за волосся одночасно.
- Біжіть по старшу вожату! Ми впіймали злодійку!!!
- Ах ти ж тварина!
- А ще й дівчинка!!!
- Позор! Ось така ти піонерка?!!
Валька, Лада і Люда верещать, мов папуги в зоомагазині.
Всі разом вони викручують мені руки ноги, притискають до підлоги, а тоді дебелі Танькіні розчепірки починають пхати мені в рот зірваний галстук.
Хтось копає мене в бік і тоді якась нелюдська, невідома до того темна сила прокидається в мені і я кусаю. Кусаю Танькіну пухлу щоку, Валькіну худючу руку, хапаюсь за ніжку ліжка і воно сунеться по слизькій фарбованій підлозі. Я викручуюсь в'юном, вивільняю ноги і хвецяю все, до чого дотягуюсь.
В кімнаті вереск і порох до стелі.
Чим закінчилась історія?
Добу я пролежала в своїй кімнаті, обгорнувшись ковдрою, мов мумія, намертво вчепившись у металевий каркас ліжка.
Мене не могли відірвати від нього ані старші вожаті, ані завгосп з медбратом, ані начальник табору, ані всі разом. На мене приходили подивитися усі, кому було не лінь - шкандаль був грандіозний.
Мені погрожували, вмовляли, обіцяли. І тільки коли, хвилюючись за моє здоров'я, вирішили подзвонити батькам, я розтиснула долоні. І попросила спалити мене у піонерському вогнищі на загальному вечірньому табірному зборі під пісню " Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались".
Чи подзвонили моїм батькам, я не знаю й досі. Зміна закінчилась, усі роз'їхались. Додому я привезла сувенір - перший свинцевий камінчик сорому та провини. В табір мене більше ніколи не відправляли.
Озираюсь сьогодні на події того літа і думається:
- Чому кукурудзяні палички колись були набагато смачніші, аніж тепер?
- Чому Сашка, який стояв на "шухері", так і не подав мені жодного знаку?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
