Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
2026.11.11
08:58
вона і він
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
2026.11.11
06:10
Неспокійний, як вітрисько,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
2026.11.10
23:06
Під ноги осінь сипала бурштин
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
2026.11.10
23:00
Є меч такий Кладениць,
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
2026.11.10
21:23
Онкодиспансер. Первинний огляд лікаря.
Пацієнт - чоловік років 45-50.
Підозра на рак легень.
- Палите?
- Палю.
- Як довго?
- З 4го класу. Може з 5го.
- З якого конкретно року?
- Я не помню.
- В школу ви в якому році пішли?
- (кашляє) Точно не п
2026.11.10
21:06
Летять і минають літа суєти,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
2026.11.10
20:26
Не знадобиться відпускати
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
2026.11.10
20:17
Перед тим, як назавжди покинуть
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
2026.11.10
18:06
«Які ми гарні!»- пишаються суцвіття,
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
2026.11.10
12:22
А наш взірець – Сцевола Муцій,
який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
2026.11.10
07:14
Радію вранішньому світлу,
Що тихо ллється через скло, -
Радію сонцю, що розквітло,
Землі даруючи тепло.
Вдихаю чисту прохолоду
І свіжість ранньої пори, -
І відчуваю ту свободу,
Яку мені несуть вітри.
Що тихо ллється через скло, -
Радію сонцю, що розквітло,
Землі даруючи тепло.
Вдихаю чисту прохолоду
І свіжість ранньої пори, -
І відчуваю ту свободу,
Яку мені несуть вітри.
2026.11.09
23:45
отакої, буркоче собі під сиві вуса достопамятний улюблений протагоніст, відомий за попередніми епізодами, шкандибаючи додому через дитячий майданчик, де пісочниця зі собачим лайном, отакої · у манері одиноких під старість усіма забутих уперто не вмираючих
2026.11.09
16:15
Друзі до мене прийшли вчора, надвечір
Сам я лежав у постелі, умираючи
Ені Бон зі Сейнт-Ейнжел
Казала ”надворі погода шикарна“
Ще вітер тоді завивав у проймі дверній
О, хто ти такий, щоби погоді відмовіти
Мені би спокою, щоби умерти собі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сам я лежав у постелі, умираючи
Ені Бон зі Сейнт-Ейнжел
Казала ”надворі погода шикарна“
Ще вітер тоді завивав у проймі дверній
О, хто ти такий, щоби погоді відмовіти
Мені би спокою, щоби умерти собі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Меланія Дереза (1978) /
Проза
Кукурудзяні палички
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кукурудзяні палички
Мені тринадцять, але я не пасу ягнят - я пасу задніх другий тиждень у піонерському таборі . А сьогодні страшенно хочу кукурудзяних паличок.
Широкій і вусатій Таньці з третього загону батьки привезли палички. Кукурудзяні. Такі солодезні!
Вона ходить тепер перед корпусом зі своїми вірними подружаньками Ладою, Людою, Лєнкою і Валькою - товста, вусата і хрумтить тими паличками, гордовито поглядаючи на нас усіх. Усіх, кому паличок не привезли.
Ось просто зараз Танька роздала по три штучки паличок своїм вірним фрейлінам.
Крихти падають на піонерські галстуки, на ошатну коротеньку спідничку, яка тісно облипає Танькіні ноги, збиваються вологими жовтими грудочками в куточках ротів.
- Навіть не думайте! - пихато говорить Танька вічно голодним інтернатівським малявкам із сьомого загону, які зграйкою підбігають до неї, зазираючи в рот.
Одна з тих малих - Свєтка - починає вити. Сліз нема, є гидке безперервне виття.
- Цілуй ногу! - каже Танька і простягає їй свою дебелу кінцівку у червоній лаковій босоніжці.
Свєтка - дрібна, худа, стріпує коротко підстриженою головою, запопадливо підходить, нахиляється і тицяє ротом у Танькіну босоніжку.
Танька кидає Свєтці, мов собаці, одну кукурудзяну паличку у траву.
А тоді обтрушує галстук, акуратно поправляє його і йде зі своєю коробкою кукурудзяних паличок до дверей корпуса, де розташовані кімнати. За нею пропливають Лєнка і Валя. Лада і Люда відштовхують інтернатівських і з тріском зачиняють двері просто перед їхніми носами.
Все це я спостерігаю з відкритої веранди. Літо не задалося і друзів у мене тут не з'явилося. Ну, звісно, я знайома з багатьма, але дружбою не пахне.
Частина з відпочиваючих - діти маминих колег по роботі, бо "профспілка запропонувала дешеві путівки" - ось як називався цей "щасливий" квиток, який витягли батьки, не надто цікавлячись моєю думкою.
І ось, я сиджу на обдертій дерев'яній веранді, між карпатських сосен та ялин, і, здається, чую хрускіт кукурудзяної насолоди крізь благенькі дерев'яні стіни і двері.
Не те, щоб мої батьки нічого мені не привезли у позавчорашній "батьківський" день - під подушкою на моєму ліжку, у торбинці, лежать кілька бутербродів з маслом і чотири яблука... Одне вже надкушене...
Та непокірні смакові рецептори у роті все посилають і посилають у мій мозок сигнали: ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!! ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!
ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!
Вперто ігнорую їх. На очі мені потрапляє "Памятка пионера", присобачена на стіну чотирма шматочками "ізолєнти". Уважно читаю:
"Пионер — честный и верный товарищ, всегда смело стоит за правду" - і помічаю, що
піонеру на картинці вже хтось домалював кульковою ручкою великі вуха і монументального пісюна.
А потім помічаю Сашку.
Сашка - жвавий підліток з "інтернатських старшаків", вуха в нього, як в Чебурашки, голос - як у Шапокляк.
Сашка виходить на веранду і пхає в рот - о, ні! - кукурудзяні палички.
- Тобі Танька дала кукурудзок? - запитую.
- Ну, ехм, вона була не проти) Хочеш? Так зайди і візьми, там нікого нема! Вони пішли фарбуватися перед дискотекою в "душову" ( о, я й не помітила - піонер з причандалами відволік мою увагу)
Я постою на "шухері", не сци! - жує Сашка, і золоті кукурудзяні крихти фонтаном розлітаються з його рота.
Намальований піонер на пам'ятці підморгнув і ствердно хитнув пісюном.
Про що я думала тоді? Ні-про-що.
Я просто встала і пішла. Довгий темний коридор, ряд дверей. Ось вона - заповітна. Серце моє робить кульбіти, спітніла рука торкається дверної ручки, ось я вже у кімнаті. Танькіне ліжко і тумбочка. Відкриваю дверцята тумбочки, вони скриплять. Серед трусів та піонерських вимпелів омріяна коробка. Я запускаю всередину руку і відчуваю хрумку і розкішну поверхню заборонених кукурудзяних демоненят. Вони солодко лоскочуть мої пальці, урочисто вітаючи на тонесенькій стежинці гріха...
- Тримайте її!!! - це Танька хапає мене за руку і за волосся одночасно.
- Біжіть по старшу вожату! Ми впіймали злодійку!!!
- Ах ти ж тварина!
- А ще й дівчинка!!!
- Позор! Ось така ти піонерка?!!
Валька, Лада і Люда верещать, мов папуги в зоомагазині.
Всі разом вони викручують мені руки ноги, притискають до підлоги, а тоді дебелі Танькіні розчепірки починають пхати мені в рот зірваний галстук.
Хтось копає мене в бік і тоді якась нелюдська, невідома до того темна сила прокидається в мені і я кусаю. Кусаю Танькіну пухлу щоку, Валькіну худючу руку, хапаюсь за ніжку ліжка і воно сунеться по слизькій фарбованій підлозі. Я викручуюсь в'юном, вивільняю ноги і хвецяю все, до чого дотягуюсь.
В кімнаті вереск і порох до стелі.
Чим закінчилась історія?
Добу я пролежала в своїй кімнаті, обгорнувшись ковдрою, мов мумія, намертво вчепившись у металевий каркас ліжка.
Мене не могли відірвати від нього ані старші вожаті, ані завгосп з медбратом, ані начальник табору, ані всі разом. На мене приходили подивитися усі, кому було не лінь - шкандаль був грандіозний.
Мені погрожували, вмовляли, обіцяли. І тільки коли, хвилюючись за моє здоров'я, вирішили подзвонити батькам, я розтиснула долоні. І попросила спалити мене у піонерському вогнищі на загальному вечірньому табірному зборі під пісню " Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались".
Чи подзвонили моїм батькам, я не знаю й досі. Зміна закінчилась, усі роз'їхались. Додому я привезла сувенір - перший свинцевий камінчик сорому та провини. В табір мене більше ніколи не відправляли.
Озираюсь сьогодні на події того літа і думається:
- Чому кукурудзяні палички колись були набагато смачніші, аніж тепер?
- Чому Сашка, який стояв на "шухері", так і не подав мені жодного знаку?
Широкій і вусатій Таньці з третього загону батьки привезли палички. Кукурудзяні. Такі солодезні!
Вона ходить тепер перед корпусом зі своїми вірними подружаньками Ладою, Людою, Лєнкою і Валькою - товста, вусата і хрумтить тими паличками, гордовито поглядаючи на нас усіх. Усіх, кому паличок не привезли.
Ось просто зараз Танька роздала по три штучки паличок своїм вірним фрейлінам.
Крихти падають на піонерські галстуки, на ошатну коротеньку спідничку, яка тісно облипає Танькіні ноги, збиваються вологими жовтими грудочками в куточках ротів.
- Навіть не думайте! - пихато говорить Танька вічно голодним інтернатівським малявкам із сьомого загону, які зграйкою підбігають до неї, зазираючи в рот.
Одна з тих малих - Свєтка - починає вити. Сліз нема, є гидке безперервне виття.
- Цілуй ногу! - каже Танька і простягає їй свою дебелу кінцівку у червоній лаковій босоніжці.
Свєтка - дрібна, худа, стріпує коротко підстриженою головою, запопадливо підходить, нахиляється і тицяє ротом у Танькіну босоніжку.
Танька кидає Свєтці, мов собаці, одну кукурудзяну паличку у траву.
А тоді обтрушує галстук, акуратно поправляє його і йде зі своєю коробкою кукурудзяних паличок до дверей корпуса, де розташовані кімнати. За нею пропливають Лєнка і Валя. Лада і Люда відштовхують інтернатівських і з тріском зачиняють двері просто перед їхніми носами.
Все це я спостерігаю з відкритої веранди. Літо не задалося і друзів у мене тут не з'явилося. Ну, звісно, я знайома з багатьма, але дружбою не пахне.
Частина з відпочиваючих - діти маминих колег по роботі, бо "профспілка запропонувала дешеві путівки" - ось як називався цей "щасливий" квиток, який витягли батьки, не надто цікавлячись моєю думкою.
І ось, я сиджу на обдертій дерев'яній веранді, між карпатських сосен та ялин, і, здається, чую хрускіт кукурудзяної насолоди крізь благенькі дерев'яні стіни і двері.
Не те, щоб мої батьки нічого мені не привезли у позавчорашній "батьківський" день - під подушкою на моєму ліжку, у торбинці, лежать кілька бутербродів з маслом і чотири яблука... Одне вже надкушене...
Та непокірні смакові рецептори у роті все посилають і посилають у мій мозок сигнали: ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!! ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!
ку-ку-руд-за-цук-ро-ва-пуд-ра!!!
Вперто ігнорую їх. На очі мені потрапляє "Памятка пионера", присобачена на стіну чотирма шматочками "ізолєнти". Уважно читаю:
"Пионер — честный и верный товарищ, всегда смело стоит за правду" - і помічаю, що
піонеру на картинці вже хтось домалював кульковою ручкою великі вуха і монументального пісюна.
А потім помічаю Сашку.
Сашка - жвавий підліток з "інтернатських старшаків", вуха в нього, як в Чебурашки, голос - як у Шапокляк.
Сашка виходить на веранду і пхає в рот - о, ні! - кукурудзяні палички.
- Тобі Танька дала кукурудзок? - запитую.
- Ну, ехм, вона була не проти) Хочеш? Так зайди і візьми, там нікого нема! Вони пішли фарбуватися перед дискотекою в "душову" ( о, я й не помітила - піонер з причандалами відволік мою увагу)
Я постою на "шухері", не сци! - жує Сашка, і золоті кукурудзяні крихти фонтаном розлітаються з його рота.
Намальований піонер на пам'ятці підморгнув і ствердно хитнув пісюном.
Про що я думала тоді? Ні-про-що.
Я просто встала і пішла. Довгий темний коридор, ряд дверей. Ось вона - заповітна. Серце моє робить кульбіти, спітніла рука торкається дверної ручки, ось я вже у кімнаті. Танькіне ліжко і тумбочка. Відкриваю дверцята тумбочки, вони скриплять. Серед трусів та піонерських вимпелів омріяна коробка. Я запускаю всередину руку і відчуваю хрумку і розкішну поверхню заборонених кукурудзяних демоненят. Вони солодко лоскочуть мої пальці, урочисто вітаючи на тонесенькій стежинці гріха...
- Тримайте її!!! - це Танька хапає мене за руку і за волосся одночасно.
- Біжіть по старшу вожату! Ми впіймали злодійку!!!
- Ах ти ж тварина!
- А ще й дівчинка!!!
- Позор! Ось така ти піонерка?!!
Валька, Лада і Люда верещать, мов папуги в зоомагазині.
Всі разом вони викручують мені руки ноги, притискають до підлоги, а тоді дебелі Танькіні розчепірки починають пхати мені в рот зірваний галстук.
Хтось копає мене в бік і тоді якась нелюдська, невідома до того темна сила прокидається в мені і я кусаю. Кусаю Танькіну пухлу щоку, Валькіну худючу руку, хапаюсь за ніжку ліжка і воно сунеться по слизькій фарбованій підлозі. Я викручуюсь в'юном, вивільняю ноги і хвецяю все, до чого дотягуюсь.
В кімнаті вереск і порох до стелі.
Чим закінчилась історія?
Добу я пролежала в своїй кімнаті, обгорнувшись ковдрою, мов мумія, намертво вчепившись у металевий каркас ліжка.
Мене не могли відірвати від нього ані старші вожаті, ані завгосп з медбратом, ані начальник табору, ані всі разом. На мене приходили подивитися усі, кому було не лінь - шкандаль був грандіозний.
Мені погрожували, вмовляли, обіцяли. І тільки коли, хвилюючись за моє здоров'я, вирішили подзвонити батькам, я розтиснула долоні. І попросила спалити мене у піонерському вогнищі на загальному вечірньому табірному зборі під пісню " Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались".
Чи подзвонили моїм батькам, я не знаю й досі. Зміна закінчилась, усі роз'їхались. Додому я привезла сувенір - перший свинцевий камінчик сорому та провини. В табір мене більше ніколи не відправляли.
Озираюсь сьогодні на події того літа і думається:
- Чому кукурудзяні палички колись були набагато смачніші, аніж тепер?
- Чому Сашка, який стояв на "шухері", так і не подав мені жодного знаку?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
