Дозвольте, я сьогодні побуду без обладунків - я здолав такий нестерпно довгий шлях у них! - голос Лицаря линув крізь сотню дірочок великого шолома в тому місці, де на обличчі має бути рот.

- Звісно-звісно! - Сказав Розпорядник Королівського Чаювання і посміхнувся однією зі своїх професійних посмішок.
Королівське Чаювання завжди відбувалося урочисто і велелюдно.
За довгим білосніжним столом, на якому стояли красивенні таці з тістечками та горнятка з чаєм, уже сиділо парканадцять гостей. Стіл був такий довгий, що протилежний його край губився в тумані.
- Дивні у вас обладунки! То хендмейд? "Сам пан склЄпав" так би мовити? - підкручуючи тоненький вус, промовив Серйозний Пан.
- О, хендмейд - це дуже модно в наші дні! - верескнула ошатна Пані в мереживі та блискітках і вкинула ще шматочок рафінаду у рот крихітному сріблястому горностаю, що виглянув з її декольте.

Лицар не відповів, бо якраз знімав з голови свій важкий шолом, викутий із найміцнішого шматка загартованого сплаву ПсевдоМоралі та залізобетонних Обов'язків.
Під шоломом голова виявилася в рази меншою. Обтягнута тонесенькою шапочкою, сплетеною із найякісніших волокон Головного Болю, голова була неповороткою і трішки квадратною.
- Кажуть, Ви той самий Лицар, який убив велетенського Дракона і взяв на виховання трьох його драконенят?
- поцікавився пишний молодик і сьорбнув чаю.
- О, так це про Вас писали усі газети? - схвильовано прошепотіла нафарбована підстаркувата красуня, ефектно опираючись на зморшкувату руку.
- Так, це я вбив Дракона, ім'я йому - Сумління.
Драконенят справді залишилось троє. Провина, Огида і Втома. Вони були зовсім крихітні, коли стали сиротами - і не відступали від мене ні на крок. Вони вважають мене своїм батьком, а Я й досі їх годую. Вони значно підросли! - сказав Лицар, і видобув з-під панцира світлину.
- Ось, погляньте, красунчики, чи не так?
- Які милі!
- Чудові, так би й поцьомала!
- Ммммммм... Тааак...
- Мімімі!
Лицар тим часом стягнув із себе здоровенний панцир, спресований із стомільйонів Невисловлених Бажань.
Без панцира плечі його здалися вузькими і жалюгідними, а жилаві тонкі руки вже розв'язували шнурівки високих і міцних металевих наколінників. Наколінники були виготовлені з Терплячості найвищої проби - сліди та подряпини на їхній поверхні внаслідок неодноразового падіння на коліна красномовно свідчили про це.
- А меч! Покажіть нам свій меч! Чоловіки і зброя - це моя слабкість! - затарахкотіла сеньйора, вставна щелепа якої немилосердно клацала при кожному слові.

- Меч? Ось він.
Лицар підняв над головою бутафорського пластикового Меча, з блискіток і орнаменту якого, втім, стікала кров. Схожа на справжню.
Розпорядник Королівського Чаювання постукав довгим пальцем по Мечу і поцікавився:
- Слабкодухість першого гатунку?
- Ображаєте, Марнославство найвищої проби! Гартоване і перевірене!
- Респект! З такою зброєю на будь-яку потвору можна - хоч на неоперену Ідею, хоч на здичавіле Волелюбство!

Раптом усі, хто сиділи за столом, піднялися, як один, а тоді синхронно вклонилися і завмерли у чудернацькій позі.
- Королева!!! - покотилося луною.

Маленький і згорблений чоловічок - а саме таким був Лицар без своїх обладунків, боязко підняв очі.
Перед ним стояла Королева - стара, кістлява жінка в чорному, очниці її були порожні, а картонна корона увінчувала голий череп.

- Лицарю, нарешті ви тут! Багато чула про вас - сказала Королева.
- Слава про Ваші щоденні подвиги тішить моє втомлене серце.
Дозвольте випити з Вами на брудершафт!

Вона підійшла до Лицаря,охопила його голову руками, поглянула в його очі. А тоді розірвала його благеньку грудну клітку і дістала звідти серце - маленький годинниковий механізм.
Між його коліщатками застряг крихітний блідо-блакитний метелик. Він був ще живий і ледь-ледь стріпував крильцями.

- Остання Потаємна Мрія... Ось ти яка... -
пробурмотіла Королева, звільняючи метелика за крильця двома кістлявими пальцями.
Метелик сидів на її долоні і марно намагався злетіти.
- Красивий... Живий... - пробурмотіла Королева.

І стиснула кулак.