Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Петро Скунць (1942 - 2007)
...Та я живу. Бо тільки догорю,
бо тільки зблідну,знидію, загину, –
збідніє людство на одну людину,
осліпне всесвіт на одну зорю...




Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Втомлений вечір
    Огортає землю втома.
    Тиха-тиха. Аж пухка.
  •   Міжгір’я
    У зимове надвечір’я там, де привиди й повір’я
    Ще недавно присідали до селянського стола,
  •   САМОТА
    Мені сьогодні так самотньо,
    і все безглузде, що роблю.
  •   Замість студентського реферату
    ... Розтануть, як у часі давнина,
    в теплі любові діалекти й мови,
  •   Затінок явора
    ................
    Ходять люди сірі-сірі –
  •   Батько флояри
    На вітрові ярім,
    На вітрові дикім
  •   ***
    Тепліше не в горах, де ближче до сонця,
    а в долах, де ближче планети ядро.
  •   Тиса. Тис
    На вигинах пружна, як тисовий лук,
    Ти линеш із лісу до лагідних лук,
  •   Уривки слів, народжених із пам’яті
    (Із Йожефа Серваца)
    *
  •   Зарубки на пам’ять
    ІІІ Доісторія
    А ящери, а мамути до нас
  •   Зарубки на пам’ять V Перестраховка
    Сказав ти правду недругові в лоб –
    тоді ти, мабуть, просто остолоп.
  •   Сльоза України
    Молода і бентежна
    Україно моя,
  •   З досвіду
    Тепер би словом простір підкорити –
    Видав*, часи минулися лихі.
  •   ОДИН
    Мої дні повмирали. А тепер помирають і ранки.
    Замість кулі земної обробляю ділянку тепер.
  •   Студентське
    На столі латинь, старослов’янська,
    Мертвих слів ліси непрохідні.
  •   Уривок із триптиха «І мертвим, і живим, і ненародженим»
    ……………………
    … А я, живий, прийшов до вас, живі,
  •   Люблю
    Друзі, друзі, скаржитись не гоже,
    Та чому, чому любов мою
  •   -***-
    На кладовище вже мене несуть.
    І я не плачу. Плаче моя суть.
  •   Для пісні
    Стоїмо на чорнім роздоріжжі,
    мов шукає щастя наc само.
  •   ***
    …………………………
    Вовків боятись – не ходити в ліс
  •   Школа під калиною
    ......... М.Ф.Опаленик
    Той не бачив батечка, ну, а в того батечко
  •   Прощання з 2006-м
    Ще з одним я прощаюся роком,
    і прощатися зовсім не жаль.
  •   ТУГА
    Я любив тебе, дико любив, –
    так, як люблять свободу й неволю.
  •   Гоноровий вірш
    Пегас мій звивається баско.
    Не зловить його живодер.
  •   РУХ (1990) Закінчення
    Не було багатих, бідних,
    у водоймах заповідних
  •   РУХ (1990) продовження
    Бачить око, чує вухо:
    на Вкраїні сліпо й глухо,
  •   РУХ (1990)
    У своїй блаженній ліні
    сплять гетьмани на Вкраїні,
  •   Два експромти зі свята рідної мови
    І Кіровоград
    Ми про щастя дружно відкричали
  •   Любому парламенту (2002)
    Ех, хохли неотесані,
    Не обличчя, а твар*.
  •   Василеві Густі на 50-річчя (2001)
    Васильку! Нині не народ, а юрми.
    І торгаші потрібні, не майстри.
  •   Із диптиху "Сусідське" (1996)
    П’ятдесят років – як п’ятдесят грам:
    пито фактично, не пито посуті.
  •   На вбивство Ігоря Білозіра
    Львів – це місто чудне. І підступне по-вовчи.
    Перед ним я був дуже покірний, як псюк.
  •   Цятка моєї крові
    Мати нашу Вкраїну – нічого не мати.
    Мати нашу Вкраїну – це хліб без води...
  •   Серпнева Україна (1994)
    Ще сміються з малороса
    при державному стерні.
  •   Із циклу "Моя анкета" (1976)
    ...я не молюся жодному божку,
    я викинув із хати всі ікони.
  •   Гренджа-Донський
    ...... Пам’яті земляка-поета
    Ану,скажи, ану, посмій!
  •   Духнович
    Як і чим тепер дух оновиш,
    мій русине? Не твій сезон.
  •   Божий вихор (диптих)
    ......Пам’яті Володимира Івасюка
    І
  •   Карпатська молитва
    Буде серце довго ще ридати
    від тієї лютої біди,
  •   Миколі Вінграновському
    Творить світ, Миколо, вічне коло,
    а якщо по-вченому – спіраль.
  •   Літо, політ
    Не гаймося, друже, накреслено рейси,
    прокладено траси, дороги й мости...
  •   Із поеми "Розп’яття" (1971)
    ...Бути чистим – то нетрудно,
    коли жити серед свят.
  •   Конотоп
    Прости мені, світе, натуру холопську,
    бо справді я зверхньо, як вчений холоп,
  •   Високе літо
    На полонині тирличі розквітли,
    без нас природа вершить свій закон,
  •   Пам’яті Олеся Гончара
    Тоді я тільки бавився в поета,
    а ви були у класиках, коли
  •   Монолог верховинського блукальця
    Не ходіте вовік по моїх ви стопах.
    В нас немає законів. Лиш вервечка оказій.
  •   Друзям
    Даремне ревно нищите мене.
    На цій Землі - усі ми діти смерті.
  •   Зарубки на пам"ять. VI. Поезія
    Поезія... Ступаю знов по лезу я
    коли вчорашні болі заслабі.
  •   Тарас
    Будь проклят світ,
    що дав його труні,
  •   Із циклу "Заповнюю анкету"
    ...Моя Вкраїна в мене у крові!
    Вона живе у смутку і надії,
  •   Верховинська ідилія
    Краю мій карпатський,
    світку мій чудесний,
  •   Земля химер
    Безпросвіття
    моєї нації –
  •   Неестетичне
    Живу я знову з музою в союзі,
    і вірш новий народиться в добрі.
  •   Замість тосту
    Хильнімо й ми, брати-поети!
    Ачей віддати гроші вдасться,

  • Огляди

    1. Втомлений вечір
      Огортає землю втома.
      Тиха-тиха. Аж пухка.
      І не знає той, хто вдома,
      Що свобода – нелегка.
      Знає той, хто без принуки
      Йде на поклик далини.
      Материнські плачуть руки,
      Та не спинять і вони.
      Мамо, мамо, як я мало
      Запоміг вам у журі.
      Моє серце підіймало
      Непосильні тягарі.
      І тепер не відчуває,
      скільки хисту в нього є…
      Слава серця відживає,
      Слава мислі настає.
      Вечір мислі розпростерся,
      Гей, по всіх материках!
      А забуте нами серце
      Б’ється в матері в руках.
      І притихлі ми, як війни
      Чи віддалена гроза.
      І ховається у вії
      Присоромлена сльоза.
      Ані в щасті, ані в горі
      Буйних сліз у нас нема.
      Світ суворий – ми суворі.
      Коли в горах – то як гори.
      Коли в морі – то як море.
      Коли в тундрі – як зима.
      По землі пройти нелегко,
      Якщо ти не без ваги.
      Мало друга чи колеги,
      Ще потрібні й вороги.
      Я жаліти можу хворих,
      Але заздрю я тобі,
      Кого стрінув чесний ворог
      І здолав у боротьбі.
      А чи знаєш ти, небитий,
      Хто не звідав біль і гнів,
      Як непросто заробити
      Своїх чесних ворогів?
      І відчути, хто з тобою,
      Хто із ними, хто ні з ким,
      Не віддавши чисту зброю
      Людям сірим і низьким.
      І повірити в кохану,
      Що любила крадькома,
      А сьогодні твою рану
      Зацілує між всіма.
      Зацілує чи роз’ятрить?
      Це, либонь, не головне.
      Головніше – щоб і завтра
      щастя мучило мене.
      Щоб не слабості хвилинні –
      Відблиск грізної грози
      Я помітив у краплині
      чоловічої сльози.
      Втім, прожити можна звучно,
      Все вхопити на віку.
      І вмирати буде зручно –
      У м’якім пуховику.
      А рідня майно поділить
      Від авто і до взуття…
      Так прожити можна біля…
      Біля самого життя.
      Врешті, можна жити в норах,
      Біля пліток, біля карт,
      але
      жити там, де ворог, –
      там найперше жити варт...




      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Міжгір’я
      У зимове надвечір’я там, де привиди й повір’я
      Ще недавно присідали до селянського стола,
      у зимове надвечір’я
      там іде моє Міжгір’я
      у майбутнє
      дивне місто із прадавнього села.
      І куди йому спішити? – у селі простіше жити,
      вдосталь свіжого повітря і веселої води.
      Але мало нам, повірте, цих криниць, річок, повітря,
      Коли в світі є пустелі й не розтоплені льоди…
      …………………..
      І не хоче смачно їсти, а космічних прагне істин
      Сім’янин благополучний, що у хаті має рай.
      І злітаються в Міжгір’я вечорами всі сузір’я,
      І краса така навколо, хоч ніколи не вмирай.
      ……………………….
      Та не можна покидати землю цю гірську – то мати,
      І не досить їй привіту з поїздів та літаків.
      Мати хоче мати сина, тільки в цьому її сила,
      Полонина хоче мати вівчаря-сопілкаря.
      Але світом крутять диски, всюди ритми, крики, виски,
      всюди зблиски,
      крізь які нам не процідиться зоря.
      Не тримаюсь я за давнє, лиш за ті дороги славні,
      вже не бідні, але рідні, по яких ішли отці,
      не тримаюсь коломийки, але нею душу вмийте,
      старики двадцятилітні,
      як столітні молодці.
      А тоді ідіть шукати щось гарніше за Карпати,
      За шугайську Колочаву, синьоокий Сине вир.
      Мир тобі, моє Міжгір’я, мир, і щастя, і довір’я
      На дорогах, що крізь нетрі прорубались без сокир.
      У піснях сумуй і смійся, а фальшивих криків бійся,
      В коломийках неповторних почуттів не економ.
      Ти орало, ти косило і – ніколи не просило,
      Бідувало – і співало, ти це вмієш і тепер.
      Ти з блакитними очима, ти з могутніми плечима,
      І твій Кук по-богатирськи небеса твої підпер.
      І вдержати над собою, і вдержати не злобою,
      а великою судьбою таємничі небеса…
      Мир тобі, столице чиста мого співу і дитинства,
      і – краса, краса одвічна
      і нових людей краса.
      ///////
      1992 «Спитай себе»




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    3. САМОТА
      Мені сьогодні так самотньо,
      і все безглузде, що роблю.
      Ти полюби мене сьогодні,
      коли тебе ще не люблю.
      Бо завтра можу полюбити.
      Тоді на світ і прийде БОГ,
      і все, що буду я робити,
      то буде зроблене удвох.
      Бо завтра можу полюбити.
      Та й буду твій. Навіки. Весь.
      І все, що буду я робити,
      дістане раптом вічний сенс.
      Так буде, поки не полюбиш.
      Боюсь доступної мети.
      Полюбиш – знаю, все погубиш,
      бо не зречуся самоти.

      Я вже практичним став нівроку,
      собі самому не рідня:
      складаю в купку рік до року,
      дріб’язок навіть – день до дня.
      У мене є всьому рахунок,
      чужий учора нам обом:
      цей рік дістався в подарунок,
      цей заробив своїм горбом,
      а цей чистенький, мов неділя,
      добуто способом низьким,
      такий із рідними не ділять,
      таким не діляться ні з ким.
      Літа мої, у долю злиті,
      золи з вас більше, як вогню.
      Раз правду соромно ділити,
      то не ділитиму й брехню.
      Мабуть, тому й самтньо нині
      і все безглузде, що роблю.
      І ні боги, ні ми не винні.
      що довірялись кораблю,
      що в колихаючім затишші,
      обживши трюм, немовби свій,
      ми заметались, ніби миші,
      коли зачувся нам борвій.
      До боржників життя суворе,
      а тут зросла така пеня...
      Куди втекти? Навколо море,
      в якім пливлося навмання.
      І от коли ми вже готові
      без доброти прожити й зла,
      любити просто – без любові,
      на риф нас правда занесла.
      Які прогнози? Та невтішні!
      А є зв’язок з майбутнім? Ні!
      І найхитріші , найспритніші
      хапають кола рятівні.
      Було так, єсть та буде й прісно...
      Мені й моєму кораблю
      вмирати – рано,
      жити – пізно,
      і все безглузде, що роблю.
      Та без надії жити тяжко.
      А вмерти тяжче все одно.
      Тож закоркую лист у пляшку,
      з якої випито вино.
      І от пливе, маленька, обіч.
      Та хто моїх чекає слів?..
      Коли дивлюсь – пливуть на поміч
      самотні люди всіх часів.
      Дивлюсь – та сила ж ми силенна,
      якщо не сонна й не німа.

      І рідні всі такі для мене...
      Лише тебе між них нема...
      А я вже рад би полюбити,
      зі мною згоден сам Господь,
      таке кохання гріх убити...

      Не вбий, кохана.
      Не приходь.

      1987



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Замість студентського реферату
      ... Розтануть, як у часі давнина,
      в теплі любові діалекти й мови,
      і витвориться з них одна земна –
      велика мова Всесвіту.
      Умови
      в країні нашій визріли уже,
      а прийде час – і визріють повсюдно.
      Що ж українського та мова збереже?
      Про це ніхто не каже.
      Та підспудно
      наука вже на смерть нас прирекла,
      на мову есперанто переклавши
      з Шевченка трохи, менше із Франка,
      ще менше з Українки.
      Слово наше,
      як і народ, не йшло на лови душ
      ні до сусідів, ні до бусурманів.
      І от його розчинюють чимдуж,
      щоб ми зникали перші.
      Одурманив
      не одного словами про любов
      і про велику світову родину
      той, хто собі півсвіту наборов
      Іінезнищенним чується.
      Не згину,
      нехай стає хоч головою сторч
      пророк, котрий лишає з України
      майбутньому вареники та борщ,
      та ще Тараса Бульбу.
      Ми – не тіні,
      ми плоть жива, і ми душа жива –
      ординців стріли і гадюк укуси, –
      а ми, неначе скошена трава,
      буяли знову.
      Хай у слові «русин»,
      хай «малорос», «хохол» або «рутен» –
      це все одно.
      Ні, не трава ми – віття,
      яке було порубане, проте
      одну співало пісню.
      Крізь століття
      у древа роду від вогню і зрад
      ми берегли не віття, а коріння,
      тому й живі.
      І к бісу реферат!
      Ввірвалась рідна пісня вакурат:
      «Камінь росте без коріння,
      Сонце сходить без насіння,
      Скрипка грає – голос має,
      Серце плаче…»

      Й не вмирає»

      1962



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Затінок явора
      ................
      Ходять люди сірі-сірі –
      то без віри, то без віри,
      для думок шукають міри –
      то без віри, то без віри,
      у душі латають діри –
      то без віри, то без віри,
      і зривають струни з ліри –
      то без віри, то без віри.
      І коли тебе освище
      вітер їхньої хули,
      то вже віра – стати вище,
      аніж місце відвели.

      Нам цигани не ворожать,
      не віщують нам доріг.
      Але всі ми подорожні,
      де б не зводили поріг.
      Модні меблі та костюми,
      модні фрази завелись...
      А кочують наші думи
      голі й босі, як колись.
      І в асфальтових дорогах
      пробивається трава.
      І в застиглих перемогах
      бродить казка вікові.
      Запрягли ми в долю розум,
      але тішиться душа
      на розгонистій дорозі,
      як неспутане лоша.
      І спинившисб на розпутті,
      обігнавши власну тінь,
      знов чудовиська забуті
      повергаємо у тлінь.
      Переможці всі ми...
      Всі ми ще й не так перемогли б,
      але служба,
      але сім’ї
      тихо стягують на глиб.
      Глядь – моє вже покоління
      в мікрокліматі живе.
      І тріщить старе каміння,
      але плодиться нове.
      Не зникає занадковість,
      та приводить інтерес
      від повергнутих чудовиськ
      до повергнутих чудес.
      А тоді вже дні погожі,
      як порожні, торохтять...
      Але знов ми подорожні,
      лиш дороги заряхтять.
      І як тільки сонний спокій
      стишить погляди чужі,
      вибираємося потай
      у дорогу без межі.
      ......
      і в одвічному пориві,
      ніби коні, мчать вітри,
      і схилившись їм на гриви,
      мчать із ними явори.
      "Розп’яття"
      1971



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Батько флояри

      На вітрові ярім,
      На вітрові дикім
      Малесенький явір
      під небом великим.
      Малесенький явір,
      Зростаючи в небо
      Приміряти марив
      Все небо на себе.

      На вітрові ярім,
      На вітрові дикім
      З’єднав мене явір
      Із небом великим.
      Малесенький явір
      віддав мені гілку.
      Тесалися ярма,
      А він – на сопілку.

      На вітрові ярім,
      на вітрові дикім,
      Гей, вигнався явір
      У небі великім.
      Гей, вигнався явір
      І виріс найвищим.
      О батьку флояри,
      Ти сам себе знищив.


      На вітрові ярім,
      на вітрові дикім
      помірявся явір
      із небом великим.
      І вдарила в явір
      Нічна блискавиця.
      Не збудеш ударів,
      Якщо не схилився.

      На вітрові ярім,
      на вітрові дикім
      лишив мене явір
      у небі великім.
      Посіявся явір
      У чорную хмару,
      Аби я і в хмарі
      Не втратив флояру.
      1971
      «Розп’яття»




      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": --

    7. ***
      Тепліше не в горах, де ближче до сонця,
      а в долах, де ближче планети ядро.
      Та квіти – людської душі оборонці –
      скоряють вершини і сіють добро.
      Земля починає туманом сивіти.
      втомившись летіти над прірвою літ,
      та з серця у неї вистрілюють квіти, розколюють камінь, розколюють лід.
      ...Підкралась байдужість до мене з роками.
      і холод космічний війнув із небес.
      Та сіються квіти, сильніші за камінь,
      малі оборонці великих чудес.
      "Спитай себе"



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Тиса. Тис

      На вигинах пружна, як тисовий лук,
      Ти линеш із лісу до лагідних лук,
      Пронизуєш простір, як тисовий спис…
      Скажи мені, Тисо, про дерево тис,
      Повідай про древо своє родове…
      А тиса – немає А Тиса – пливе,
      Із гір смерекових біжить собі вниз
      В сади-виногради, забувши про тис..
      Що ж, Тисо, так само тікав я од гір.
      Та, може, зберігся десь тисовий бір?
      І от із лісничим я схилом іду
      По тисову славу, а скорше – біду.
      Я тисову гілку в долоні затис.
      Гадалось, могутнє це дерево – тис,
      Що хмари хапає і родить дощі,
      А тут розбрелися дерева-кущі?
      Лісничий і каже:– Які там бори,
      Де діяло право неправе: бери!
      На стріли отруйні, на вічні хрести,
      А тисові довго потрібно рости.
      Не вимчати вгору за жвавим вслід,
      Бо тисова доля – на тисячі літ,
      Бо правда неплинна у тисові є:
      Потоне у хвилях, але не згниє.
      Лісничий і каже: – Чи варто рости
      Так довго і трудно у стріли й хрести,
      Невже ми і досі для того слабі,
      Щоб пам’ять лишати живу по собі?
      …невидимий вирок над тисом повис.
      А мудрість росте ще повільніш, ніж тис,
      Та зріє, відводить від тиса напасть –
      Останньому древу померти не дасть…
      Крізь тисову тишу нам Тиса текла,
      Рука загребуща нам тишу сікла.
      І ніби минулось. І Тиса тече.
      А ворог нам тишу і далі січе.
      І проситься тиша у серце моє,
      І , зрубана, тоне, але не гниє,
      Її піднімаю з глибокого дна –
      бо тиша у мене і в Тиси одна.
      Вже стукіт сокири не раз її гриз,
      Вона ж підростала із деревом тис,
      У неї вціляли вогненні громи, –
      Та дихає тиша моїми грудьми.
      Супутничок мирно над Тисою зблиск.
      Далеко від Тиси заснув собі тис.
      Далеко від тиса у небі стою,
      Між зорі виводжу планету свою.
      А зорі – як зорі: ні добрі, ні злі,
      А в мене маленький заказник землі.
      Проснеться він добрим чи скинеться злим?–
      Те буде й зі мною, що станеться з ним.
      Тремтить у багатті вечірньому хмиз.
      І жодної гілки – із дерева тис!
      1983
      «Спитай себе»

      .



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Уривки слів, народжених із пам’яті

      (Із Йожефа Серваца)
      *
      живу живеш і ми ще в силі жити
      ото живімо поки в силі жити
      все буде поки вміємо тужити
      назустріч один одному спішити
      все буде поки є чим дорожити
      де є любов не грішно там грішити
      живу живеш аж поки в світі жити
      і поки живемо повинні жити
      *
      Ти можеш і піти так можна йти
      Мабуть той вітер що приніс тебе
      Прийшов тебе забрати можна йти
      Я звав тебе і віддаю тебе
      Жона ти чи коханка можна йти
      То зовсім не мужчина хто не твій
      Від мене до будь-кого можна йти
      Моїй тобі невинно можна йти

      1981
      «Спитай себе"



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Зарубки на пам’ять
      ІІІ Доісторія
      А ящери, а мамути до нас
      були в природи найсильніші діти,
      а вимерли...
      Бува ж таке не раз:
      щоб вижити –
      доводиться здрібніти.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Зарубки на пам’ять V Перестраховка
      Сказав ти правду недругові в лоб –
      тоді ти, мабуть, просто остолоп.
      Сказав ти правду другові у вічі –
      тоді ти більший остолоп удвічі.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Сльоза України

      Молода і бентежна
      Україно моя,
      Якщо ти незалежна,
      незалежний і я.
      Хоче «Слава!» гукнути
      мій розтерзаний рот,
      але знов ліліпути
      обкрадають народ.
      …………………..
      Жити гірше і гірше,
      а вкраїнську могуть
      перетворено в біржу,
      де народ продають.
      Мій народе забитий,
      до яких іще пір
      весь твій гонор
      завитий
      в туалетний папір?
      Дух партійний і сморід
      в кожну хату заліз.
      По-австрійськи говорить
      із руснаками ліс.
      …………………
      Припиню неодмінно
      я цю шулерську гру.
      І тому, Україно,
      я не скоро умру.
      Я не маю заміни,
      я – не грізна гроза,
      я не зброя Вкраїни,
      я – вкраїнська сльоза.
      …………………
      Я імперську руїну,
      наче гріх свій, ношу,
      Та синам Україну
      назавжди залишу.


      «Екзиль», 2007, №4





      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 7 | Рейтинг "Майстерень": --

    13. З досвіду

      Тепер би словом простір підкорити –
      Видав*, часи минулися лихі.
      Але звикаю тихо говорити,
      Аби почули тільки не глухі.
      І душу вчу: не кожному оголюйсь,
      Хоч навіть час, хоч сам Господь велить.
      Немає сенсу подавати голос,
      Коли кричать не ті, кого болить.
      І в гласну пору збоку – ніби хворі,
      Яким уже вготовано хрести,
      Ті, що співати не схотіли в хорі,
      А соло їм не суджено вести.
      Та завдаю* собі на плечі легко
      Пожитки віку скромні і скупі
      І йду до щастя, котре так далеко,
      Що з ним знайомі тільки не сліпі.
      То все обман. Під неба капелюхом
      Земля ховає лисину свою…
      А може, краще жити тільки нюхом?
      І я на самім протягу стаю.
      Та не від мене вітер цей залежить,
      Що запахи горілого несе.
      Я тільки встигну підхопити нежить.
      А світом хай пропасниця трясе.
      І хай над ним кричать вожді верховні
      Ті заклики, що йдуть від заклинань.
      Ще все в ціні наркотики духовні.
      Ну що ж, народе, спи і наркомань.
      Сільська красуня тіло своє голе
      Несе в готель. Хто з грішми – той бери!
      За кого ж то, Руденку й Чорноволе,
      Ішли ви у мордовські табори?
      Чому в поета. А не в мафіозі
      Перед народом неоплатний борг?
      Час тим належить, хто платити в змозі,
      Які борги? Історія – це торг.
      Я теж наївним хлопчиком, затятим.
      Ішов за тими, хто до правди вів.
      Не вмів без віри в зустріч пам’ятати
      І вірити без пам’яті не вмів.
      …………………..
      Бо в цій країні хитро-обережній,
      Де правда тим і мудра, що німа,
      Де наш і Сталін, і Хрущов, і Брежнєв,
      Не нашим бути сил уже нема.
      У цій країні, де сини-солдати
      Підносять зброю на батьків своїх,
      Якщо і душу, й розум не продати,
      То годувати з милостині їх.
      Сидить у кріслі голова без клепки
      І вимагає жертви на вівтар.
      Я все віддав. А голова – для кепки.
      Тепер я справжній люмпен-пролетар.
      ……………………….
      І не судіть, що дав себе зім’яти.
      І м’ята мнеться, треться до трухи.
      І вже стає товаром запах м’яти,
      Впакований красиво у духи.
      І я – товар. Нехай не з дефіцитних.
      Із моди вийшов. Та й не був фірма.
      Та дефіцити – то для ненаситних.
      Я – дешевинка, майже задарма.
      Я накликаю дні погожі й зливи.
      Що хочете, того вам напрошу.
      Ну, хочете, збрешу, що ви щасливі,
      Що будете щасливими – збрешу.
      І не просив я плати ні від кого,
      Однаково приймав сріблО і мідь.
      А ви мене хотіли не такого?
      Інакшим я не стану. Не хотіть.
      Таж не вдавав я , ніби я месія.
      Хоч на месію все-таки чекав.
      А мудрий знав: месія – це Росія.
      Вкраїни на Вкраїні не шукав.
      І він тепер володар над умами.
      Сидить, немов на троні, на віках.
      Немає в нього батька ані мами.
      Зате у нього діти у шовках.
      Ах, діти, діти, наша світла зміна!
      Для вас рука даюча не скупа.
      І йде для вас із молотка Вкраїна,
      Або, точніше, з молота й серпа.
      «Що робите?!» – гукнути хочу юдам.
      Та звіку світ не міг без торгаша.
      Це Богові потрібна, а не людям
      Твоя, голодна вічності, душа.
      Жив безголосо, буду й безголово.
      Язик же мій – для гніву й для хвали.
      А сказано: було найперше Слово.
      Забрали Слово. Гласність подали.
      Німі для мене мавки і чугайстер.
      І смерть німа, хоч як-не-як – кума.
      Я майстер Слова. Так писали. Майстер.
      І тільки Слова в мене вже нема.
      1989
      «Спитай себе», 1992, Ужгород



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. ОДИН

      Мої дні повмирали. А тепер помирають і ранки.
      Замість кулі земної обробляю ділянку тепер.
      Я імперію стер. Власну гордість. Помаду коханки.
      Тільки мамині сльози я донині з лиця не зітер.
      Там, де жив я колись, все обірвано хитро і тонко.
      І стрічаю тварюк, де шукав найсвітліших людин,
      Де тепер я живу – ні дружини, ні сина, ні доньки.
      Це далеко, далеко, і тому я навіки один.
      Я один по заслузі. В цьому білім по-чорному світі
      Не зберіг біля себе ні батьків, ні сестри, ні братів.
      Я зустрів уже всіх, кого мусів під сонцем зустріти,
      І давно розлучився із тими, з ким того не хотів.
      Не шкодуй мене, доле! Кинь мене іще нижче і нижче,
      Не пророк я сьогодні – тінь пророка чи, може, скелет .
      Колорадських жуків на ділянці натхненно я нищу,
      Хоч таким не займався найсумніший на світі поет.
      Слово хліба не дасть. Може, буду ще різати свині
      Або десь заробляти на помийках Росії чи США.
      Але ж, рідна Вкраїно, в мене очі по-давньому сині,
      І по-давньому плаче над твоїм безталанням душа.
      В цьому світі чужім все спрацьовано зайдами тонко.
      В цьому світі безмежнім, безбережнім і зовсім чужім
      В нас не буде навік ні дружини, ні сина, ні доньки.
      То хоч світлим батькам свої голови в ноги зложім.
      Я зостався один. Україна – це щось випадкове.
      На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
      Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
      Я один, Україно. А це більше, як натовп, – один.

      1994



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 6.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    15. Студентське

      На столі латинь, старослов’янська,
      Мертвих слів ліси непрохідні.
      За вікном шумують, як шампанське,
      Білим цвітом обкипівши, дні.
      Кинути б конспекти достобіса,
      І дихнути свіжістю алей,
      Де зелених присмерків завісу
      Розколише треллю соловей.
      Хай голодний – це вже діло звичне.
      Хай нема в кишені ні гроша,
      Тільки б не ходити на практичні –
      Непрактична в юності душа.
      На столі латинь, старослов’янська,
      Мертвих слів не пройдені ліси.
      За вікном шумують, як шампанське,
      Звуть кудись дівочі голоси.
      Підійти б до тої он, стрункої,
      Що із римських списана богинь…
      Але дійсність грубою рукою
      Знову тиче в голову латинь.
      Тут – перфекти, там – інфінітиви,
      Мертвих слів не пройдені ліси.
      За вікном – божественні мотиви
      І земні дівочі голоси…
      1959
      …………………………
      "Один", 2000



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Уривок із триптиха «І мертвим, і живим, і ненародженим»
      ……………………
      … А я, живий, прийшов до вас, живі,
      Сказати, чим людська доба значима,
      Для чого ми, на ноги ставши дві,
      Звели це небо синіми очима.
      Хай буде все, хай буде все, як є:
      І дзвін весни, і паморозь осіння.
      Нехай своє зозуля відкує,
      Нехай розгубить яблуня насіння.
      Нехай відійде тихо чоловік
      У ту країну, із якої вийшов, –
      Адже устиг він за короткий вік
      Із насінини викохати вишню.
      … але які там скидки на літа!
      У мудрім світі, що дикунство знищив,
      Тепер свободи влада золота…
      А тільки влада золота найвища.
      Лиш де знайти родовища нові?
      Шукай, вишукуй, рукава підкочуй.
      Цікався вмістом золота в крові,
      Як є, викачуй, золотошукачу.
      Лиш де твоя білесенька душа?
      В пустелі людній голос надриває?..
      Та повен ківш, і ллється кров з ковша,
      І золота пропасниця триває…


      1962
      ………………………..

      #Один#



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Люблю
      Друзі, друзі, скаржитись не гоже,
      Та чому, чому любов мою
      Ви зустріли хмуро і вороже,
      Як байстря, що вкралося в сім’ю.
      Ми ж усі народжені любити,
      Вірити душі, а не словам.
      Так чому ж тепер охота вбити
      Те в мені, що суджено і вам.
      Не кажіть: вона найкраща в світі.
      Та даремні й постріли хули.
      Може, я в ній те якраз помітив,
      Що збагнути інші не змогли.
      1962
      ……………………
      "Один"



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    18. -***-
      На кладовище вже мене несуть.
      І я не плачу. Плаче моя суть.
      Бо в цім житті мене ще було треба –
      такого от нетреба й сухореба.
      Бо в цім житті, де люде не вмирають,
      здолавши смерть, продовжують свій рід.
      я, син свободи і свойого краю, –
      я сам засів за себе, як за дріт.
      Я В ЦІМ ЖИТТІ БУВ ВІД ЕПОХИ ВИЩЕ.
      І це мій гріх. Все інше – то не гріх.
      Дарма несуть мене на кладовище.
      Я в землю впав. Воскресну. Як горіх.
      .... Твори, 2007, "Гражда"



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Для пісні
      Стоїмо на чорнім роздоріжжі,
      мов шукає щастя наc само.
      Дні гримлять, і смерть у зуби ріже,
      але ми затято стоїмо.
      Перед нами – чорні кілометри,
      чорний біль і чорні небеса.
      Як спішив ти в Україну, Петре,
      де ні з чого родиться краса!
      Там Росія все вже отруїла.
      Та в Карпатах родяться сини,
      і по себе ходить Україна,
      де живуть карпатські русини.
      Ми по всьому світі одинокі.
      Та зі смертю я ще поборюсь.
      І Вкраїна буде ще, аж доки
      не помре Карпатська наша Русь.
      Перед нами – чорні кілометри,
      чорний біль і чорні небеса.
      Звідусіль лети додому, Петре,
      де вже нас жахається краса...
      2002



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    20. ***
      …………………………
      Вовків боятись – не ходити в ліс
      Прислів’я це живе зі мною всюди.
      Колись малим я хмиз із лісу ніс.
      Вовків боявся. Та навчили люди:
      Вовків боятись – не ходити в ліс.
      І от напала зграя з ресторану,
      Аж голова тріщить від кулаків…
      Та я зате переконався рано,
      Що між людей також не без вовків.
      І як маячив чорний привид смерті,
      І навіть страх нахабно в очі ліз,
      Душа мені товкмачила уперто:
      Вовків боятись – не ходити в ліс.
      Цього, здається, досить, щоб не смів я
      Бувати там, де ждуть від мене сліз.
      Та не знічев’я виникло прислів’я:
      Вовків боятись – не ходити в ліс.
      Є молодість – і є чим дорожити.
      То, може, страх водитиме за ніс?..
      Життя боятись – значить, і не жити.
      Вовків боятись – не ходити в ліс.
      1961



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Школа під калиною
      ......... М.Ф.Опаленик
      Той не бачив батечка, ну, а в того батечко
      вимагає чуйності до свого синка.
      Стоїте, розгублена, у дешевім платтячку,
      ще струнка для дзеркала, для села – тонка.
      В нас тонкі ламаються. Смерками й смереками
      все в минуле вигнано, що було слабе.
      Наші очі спинені – то єдине дзеркало
      у якому прийдеться бачити себе.
      Зашарілись маково? Це красиво – маково.
      Говоріть – потерпимо сорок п’ять хвилин.
      Ми не проти, вчителько, захопитись Мавкою,
      та коли вже свататись – тільки до Килин.
      А Килину все-таки звуть у нас Калиною.
      А чого це, вчителько, очі повні сліз?
      Де Калина з присілка? Нас і вас покинула.
      Вже її посватано. Ось і реалізм.
      Гори вчать ізмалечку бути реалістами,
      то лише здаля вони – мрій апофеоз.
      Вам у класі холодно? А надворі лізтиме,
      в саму душу лізтиме грубіян-мороз.
      У лісах смерекових промені заплутались
      і ніяк не зглянуться на крихкі сади.
      А смерекам байдуже. В темну думу вкутались.
      Звідки ж це калинонька забрела сюди?
      І мороз калиноньці кісточки виламує,
      щоб нікого ваблячий кетяг не зігрів...
      Добре було, вчителько, затулятись мамою
      від нахабних поглядів і крутих вітрів.
      Потім доля-мачуха наше серце вклинює
      в щастя, здавна визнане, але нам – чуже.
      А калина все-таки не стає Килиною
      і під серцем потайки вогник береже.
      Так лишіться, вчителько, як вона, красивою,
      скільки б досвід мудрості вам не позичав.
      Федорівно, знаєте, вже і сам я сивію,
      а калини сивої зроду не стрічав.
      Молодіє там вона, де дороги здибились,
      за які вхопилися ваші Лукаші.
      Де вони спинилися? Всі кудись та вибились:
      у митці, начальники, вчені, торгаші.
      Он за тою брамою, де собака тявкає,
      в неприступнім палаці двієчник Іван.
      Та не тим караємось – тужимо за Мавкою,
      правда в ній – невидимій. Видиме – обман.
      Нас рости щасливими вчили ви однаково:
      і синка начальника, і дочку вдови.
      А чи хтось подякував? Може, хтось і дякував,
      та забув спитатися, чи щасливі ви.
      ...Ви ж мене питаєте, що було причиною,
      коли я трагедії сам собі шукав.
      Був тоді великим я. Біля вас хлопчиною
      знов стою, ховаючи цигарки в рукав.
      Мабуть, часто грубо я, мабуть, часто мілко я
      у щоденні борсався... Це для вас – не я,
      а мене зустрінете, хлопчика з сопілкою,
      в школі під калиною, вчителько моя.
      1986



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: 6.25 | Рейтинг "Майстерень": 6.25

    22. Прощання з 2006-м
      Ще з одним я прощаюся роком,
      і прощатися зовсім не жаль.
      Він до мене ходив лжепророком,
      піп-розстрига чи просто мужлан.
      Все прекрасне обмежене строком,
      ба,й по цвіту посиплеться град.
      Ще з одним зустрічаюся роком –
      і стрічатися зовсім не рад.
      Він гряде, починає бенкети,
      лиш родився, а вже одурів.
      Моє небо діравлять ракети,
      крім космічних, – на честь гендлярів.
      Єсть у мене сьогодні держава,
      вірю в неї, немов маніяк,
      та якась ця держава іржава,
      що не зрушить із місця ніяк.
      І стоїть, як машина без тяги.
      Вже я вірю, здається, марі:
      розбрелись по світах роботяги,
      навкруги – лайдаки й крамарі.
      Викидаю останні купюри,
      де їдять однодумці і п’ють...
      І ніхто вже мене не купує.
      А мене продають. Продають...
      із 31.12. 2006 на 1. 12. 2007
      Ужгород



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    23. ТУГА
      Я любив тебе, дико любив, –
      так, як люблять свободу й неволю.
      Ти прийшла, і себе я згубив,
      але душу й тобі не оголю.

      Я, мов олень осінній, про кохання сурмлю,
      але сам зостаюсь зі своєю любов’ю.
      Видно, зовсім не ту я на світі люблю,
      що платити доводиться кров’ю.

      Я мовчу. І мене на цім світі нема.
      Залишаєшся ти. Я навіки замовкнув.
      І завиє за мною хіба що зима
      недостреленим вовком.
      2001



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Гоноровий вірш
      Пегас мій звивається баско.
      Не зловить його живодер.
      Не дам і за тисячу баксів
      написаний щойно шедевр.
      вхопив я свободу за гриву
      і – різко осаджую: тпру!
      Чого ви затиснули гривні?
      Я рідну валюту беру.
      2006
      ТВОРИ. Книга 1. "Гражда", 2007



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. РУХ (1990) Закінчення
      Не було багатих, бідних,
      у водоймах заповідних
      плигав сам у юшку пструг*,
      не ждучи на диктатуру,
      сам ведмідь приносив шкуру,
      честю жінки був супруг,
      і така прийшла морока –
      мало вуха, мало ока –
      РУХ!
      Ніби вже й були умови,
      щоб злилися братні мови,
      щоб у всіх єдиний дух,
      і такий почався розбрід,
      і не просто розбрід – розбрат,
      де поділять виднокруг,
      і поділять не по карті,
      а розділять поміж партій –
      РУХ!
      Круглолиций ідеолог
      в телефони б’є на сполох,
      від безсоння аж опух,
      слово сказане – і крапка,
      а тепер готуйся раптом
      до всесвітніх завірюх,
      бо й діаспора проклята
      визнає не партократа –
      РУХ!
      І невістки-комсомолки
      не вмикають кофемолки
      біля загнаних свекрух,
      і в червоного, як дата,
      молодого кандидата
      корінь мислі перетрух,
      вчора видним був ученим,
      а сьогодні став нікчемним –
      РУХ!
      Вийшли віру піднімати
      недобиті уніати,
      не озлившись від наруг;
      під парламентом студенти,
      не тікають дисиденти
      за чужий вечірній пруг
      і, зірвавши мудрі плани,
      москалів не б’ють львів’яни –
      РУХ!
      В молодого генерала
      в струнах-жилах кров заграла,
      зачесались руки – ух!
      Але вірники на прощу,
      а невірники – на площу:
      годі тішити нам слух
      казочками про братерство,
      досить нас любити черство –
      РУХ!
      Лає рать камінночола
      нерішучість Горбачова,
      і шумить старий лопух:
      треба руку нам залізну
      на шляху до комунізму
      і кашкет, не капелюх, –
      і застрявши в грізнім кроці
      в тридцять сьомім чорнім році
      недарма осліп, оглух –
      РУХ!
      ........
      І у Києві, й у Львові
      ми обійдемось без крові,
      світить нам не меч, а плуг,
      нам не стане другом, братом
      навіть зовсім мирний атом –
      за вождя нам тільки дух,
      загороди, нагороди –
      нам лиш те, що від природи, –
      РУХ!
      Збірка "Спитай себе", 1992, Ужгород: Карпати



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. РУХ (1990) продовження
      Бачить око, чує вухо:
      на Вкраїні сліпо й глухо,
      кардіограф рівно пише,
      і Чорнобиль рівно дише,
      і моря, давно прогнилі,
      не здіймають зайві хвилі,
      і стійкі дими-атланти,
      і не мечуться таланти,
      і не мучаться мутанти,
      йдуть сновидами на вахту
      шахтарі у гиблу шахту,
      і продрімлюють вагони
      аварійні перегони,
      і зубрить у сні студентство
      курс наук про благоденство.
      Снять на дачі генерали,
      що Афган і Прагу брали,
      і молодші командири
      мирно марять про квартири,
      і редактор райгазети
      снить про кахельні клозети,
      а підлеглі журналісти –
      як за нього в крісло влізти,
      і колгоспник марить сином,
      що примчиться лімузином
      і приструнить тих, которі
      у колгоспівській конторі,
      і бурмило спить у лісі,
      спить обріз бандита в стрісі,
      сплять Брюховичі, Херсон,
      сплять гендляр, шпигун, масон –
      СОН!
      Коли раптом око бачить –
      що це значить, що це значить?–
      ворухнулись на Вкраїні
      нерухомі досі тіні,
      коли раптом вухо чує –
      ненадійно ніч ночує
      і якісь непевні звуки
      забродили, йдуть до злуки,
      звуки й тіні, звуки й тіні –
      та невже це на Вкраїні? –
      і зчинилося сум’яття
      від степів до Закарпаття,
      від Полісся до Одеси,
      від Одеси – аж до преси,
      закричали й телецентри,
      що за доляри й за центи
      Україну капіталу
      хтось загонить на поталу,
      а куди не дійде теле-
      репродуктор там намеле
      гречаної вовни повно,
      всіх обслужить поголовно,
      а якщо й цього не досить,
      із трибуни заголосить
      представник народних слуг,
      або ні – народний друг:
      – РУХ!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. РУХ (1990)
      У своїй блаженній ліні
      сплять гетьмани на Вкраїні,
      сплять події і надії,
      сплять співці і лиходії,
      сплять благання і прокляття,
      сплять Донбас і Закарпаття,
      сплять воли, бо ясла повні,
      сплять стовпи вельмишановні,
      спить сексот і спить собака,
      спить топір і спить рубака,
      спить Дніпро без чорториїв,
      спить, на плоть начхавши, Київ,
      сплять Чорнобиль, Конча-Заспа,
      сплять священики і паства,
      сплять поминки і банкети,
      сплять пікети і ракети,
      сплять долини й високості,
      спялть слова, думки і кості,
      сплять лікарні, ресторани,
      автохтони, автокрани,
      чорний кіт і біла мишка,
      над колючим дротом вишка,
      майстер пензля і доїння,
      діти й мати-героїня,
      самобутня анонімка,
      інвалютна зірка Нінка –
      супердівка, супер... –
      СПЛЯТЬ!
      Та не спить недремне око,
      із кіота одиноко
      прозирає ніч незмінну –
      лиш одне на всю Вкраїну,
      подароване Москвою
      око цербера застою.
      На Вкраїні темно й глухо,
      та не спить недремне вухо,
      ніч прослухує камінну –
      лиш одне на всю Вкраїну,
      та при ньому – весь наш сором
      із навуходоносором.
      Око бачить, вухо чує:
      зле Прибалтика ночує.
      в сили вірить надприродні,
      у свої фронти народні.
      Бачить око, чує вухо:
      на Кавказі теж неглухо,
      незвичайні біоструми
      забродили у Сухумі,
      у Тбілісі – як у лісі,
      в Єревані – як на грані,
      у Баку – як у Техасі,
      в Карабасі – як на пласі,
      що в них там, під спільним дахом, –
      не збагнуть і Бог з Аллахом.
      Вухо чує, око бачить:
      вічна дружба щось партачить,
      утікають, як чужинці.
      з дому турки-месхетинці,
      не в своєму ніби ложі
      Волга й німці на Поволжі.
      а татарам кримським стриму
      теж нема – схотіли Криму.
      Ворушаться й молдавани,
      що гостинність удавали,
      а тепер і гагаузи
      рвуть із ними дружні узи.
      Пригадали білоруси,
      що не в сні життя – у русі,
      вже й Росія – не месія,
      на месію жде й Росія,
      і не влежать, мов бездомні,
      сестри й браття автономні.

      ........
      Але далі на Вкраїні
      люди сплять і їхні тіні,
      сплять і помисли, і голос,
      сплять і праліси, і колос,
      і на прапорі блакить –
      СПИТЬ!
      ("Спитай себе")





      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    28. Два експромти зі свята рідної мови
      І Кіровоград
      Ми про щастя дружно відкричали
      і діждались тихшої події:
      свята української печалі,
      свята української надії.
      Довго правда нас вела огульна,
      де вівця і вовк – товариші.
      Ходить наша мова безпритульна
      в пошуках синівської душі.
      О земля Шевченкова й Франкова! –
      це сини вже б’ють її під дих.
      І ридає наша рідна мова
      до глухих, а значить – до німих.
      Як же дожились ми, сестро й брате,
      до такого підлого добра? –
      ходить безпритульна наша мати,
      від Карпат блукає до Дніпра.
      Відсміяв своє ти чи відплакав,
      мій народе, сонної пори?
      Може, й не мовчав ти, а балакав.
      Не балакай більше. Говори!

      ІІ Село під Ужгородом
      Не жди в приймальні, мово, у чинуші
      і не хились перед лакейським збродом,
      що поміняв на сите пійло душу
      і величає сам себе народом.
      Хай матері соромляться своєї
      пристосуванці, наймити, пролази, –
      ще нашу пісню держать над землею
      такі от села, як Великі Лази.
      Це ними сильна рідна мова наша,
      і їй у завтра путь не перетято
      ще доки є в нас мама, не мамаша,
      ще доки є в нас не папаша – тато.
      У цій фальшивій, холеній Європці
      не вб’є нас глум, не зманять модні звихи
      ще поки є не чуваки, а хлопці.
      ще поки є дівчата, не чувихи.
      В машинний час, який навчив балдіти
      і не сумління слухався – наказів,
      там Україна, де співають діти.
      І йду по неї до Великих Лазів.
      1988



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    1. Любому парламенту (2002)
      Ех, хохли неотесані,
      Не обличчя, а твар*.
      Ви не вперше принесені
      на всесвітній вівтар.
      А я дякую Богові,
      що не впав за червінець,
      що у сонмищі вбогому
      не хохол, а вкраїнець.
      ................
      * твар – діал., застар. – (нейтр.)обличчя, може бути у просторіччі – пика.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    2. Василеві Густі на 50-річчя (2001)
      Васильку! Нині не народ, а юрми.
      І торгаші потрібні, не майстри.
      І йдуть поети нині не у тюрми,
      а гірше: у пани і міністрú.
      І йдуть живими в небуття поети,
      бо служать десь вони за півгрошa.
      Нема планúди і нема планети,
      і в наймах їх безпрoдажна душа.
      Але спинися все-таки на хвильку,
      бо труд душі не має жодних свят.
      у сорок ти любив жінок, Васильку,
      весь світ люби сьогодні в п’ятдесят.
      І от сьогодні, коли модно пити,
      і от сьогодні, в час такий труднúй,
      поетам що лишається? – любити,
      любити світ ненáвисний, брудний.
      Любім, Василю! Треба мати силу.
      Іронію. І тихий-тихий сміх.
      Ненавидять. А ми любім, Василю.
      Любім, хто нас ненавидить. Усіх.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    3. Із диптиху "Сусідське" (1996)
      ...
      П’ятдесят років – як п’ятдесят грам:
      пито фактично, не пито посуті.
      ...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. На вбивство Ігоря Білозіра
      Львів – це місто чудне. І підступне по-вовчи.
      Перед ним я був дуже покірний, як псюк.
      і тому я тихенько і підло промовчав,
      коли в ньому загинув мій друг Івасюк.
      Львів – це місто-туман. Ні мороз, ні відлига.
      Там немає ріки. Ні сомів, ані щук.
      Є там Кудлик, Ільницький, Лубківський, Салига,
      Стельмах, Федорів, Іваничук,
      І, звичайно, Герасимчук.
      Львів, це місто таке, що не робить удома
      ні Вкраїни, ні правди, ні волі, ні зір.
      І, мабуть-таки, страх або галицька втома
      напосілись на них, аби вмер Білозір.
      Хто ті "парні"?
      Вовік не загнати у схрони
      нашу правду, свободу, ненависть і гнів.
      Де двоглавий орел? То звичайні ворони
      налетіли на Київ, а вже – і на Львів...
      Галичани мої – і сусідство, і далеч,
      біополе для всяких чужинських пролаз,–
      ви тому й галичани, що злітається галич,
      що злітається галич віками на вас.
      Львів – це місто чуже.
      Це холуй, перевертень.
      Львів – це місто смертей. Це фарбований лис.
      Івасюк-буковинець на дереві смерті –
      вдома б він не повис, а у Львові – повис...
      Львів – це місто війни. За мою Україну.
      Не суджу, коли в ньому прокидається звір.
      ................
      Ти, годований зайдо, – поглядав ти пихато
      що ж, погони й зірки. Я ж тягнувся до зір.
      Доки ти мене вб’єш – я не буду чекати.
      А велить це мені з-під землі Білозір.
      Ми ці рани, я знаю, вовік не загоїм.
      Виїжджаю у Львів, де поминки гучні.
      .....................
      Львове мій дорогий, при твоєму розп’ятті
      помолюсь – і за тебе возстану, як син.
      І збрешу, або й ні, що в моїм Закарпатті
      в українці подався останній русин.
      Україно моя, молода й безголова,
      ти по шию загрузла в зросійщений муст.
      Безоружним, як ти, я рушаю до Львова,
      як брати-галичани ходили у Хуст.
      І які б не летіли в історію стріли,
      і які б не сідлали її холуї –
      ми одні у Європі фашизм перестріли,
      закарпатці мої, галичани мої.
      ...Зупинімо і цих, що без матері й тата, –
      доки нас повергатиме в безвість блюзнір?
      Лиш кого нам про вбивство пісень запитати?
      Івасюк не сказав. І замовк Білозір.
      .......
      Що спитаю, кого?
      Вже дванадцята ночі.
      І куди ти, поете, народ свій привів?
      Знову смерті мара налетіла на очі,
      застелила Карпати,
      І Київ,
      і Львів...
      2000.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    5. Цятка моєї крові
      Мати нашу Вкраїну – нічого не мати.
      Мати нашу Вкраїну – це хліб без води...
      Знов стоїть наді мною заплпкана мати:
      – Ти куди в сінокоси?
      – Я не знаю, куди.
      І пішов я кудись. І ходжу по сьогодні.
      Вже дістався і премій,
      і пліток брудних.
      Навіть думав пролізти в депутати народні.
      Слава Богу, не вийшло.
      Виживаю без них.
      Ну, а завтра куди?
      Україна – так само,
      як при мамі була:
      смерть – куди не піди.
      І спитає "куди?"
      моя зраджена мама.
      І в могилу кричу:
      – Я не знаю, куди...



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Серпнева Україна (1994)
      Ще сміються з малороса
      при державному стерні.
      ще Вкраїна ходить боса
      по розпеченій стерні.
      Ще її сини-холопи,
      її доньки з підворіть
      то Росії, то Європі
      пропонуються: беріть!
      І беруть – за сили кінські,
      за протухлу ковьасу –
      зайві руки українські
      і зневажену красу.
      Україно рідна й бідна,
      б’ється, стогне на вітрах
      наша совість безробітна
      в синьо-жовтих прапорах.
      І сумне вкраїнське свято,
      і не хоче гімнів слух,
      поки наш народ розтято
      на панів, злодюг і слуг.
      Україно, Богом дана,
      на гаспидськім мотузку
      нині потай знов Богдана
      споряджаєш у Москву.
      ...........
      От і маєш торбу лиха,
      все віддавши лихварям –
      Ярославна, Терпилиха,
      й Катерина із байстрям.
      То дівуєш, то вдовуєш
      і, віддатись ладна всім,
      не чорноземом дивуєш,
      а Чорнобилем своїм.
      Жити, жити вже нестерпно!
      Та, Вкраїно, ти ще є!
      Замість Жовтня сходить Серпень
      над позорище твоє...
      На планеті люта спека.
      Світом правлять торгаші.
      І Вкраїна так далеко –
      у нескореній душі.
      Хтось її на частки крає,
      кров останню з неї ссе...
      А Вкраїна не вмирає.
      Не вмирає – та й усе.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Із циклу "Моя анкета" (1976)
      ...я не молюся жодному божку,
      я викинув із хати всі ікони.
      Любов мою – велику і тяжку –
      не звіть: національні забобони.
      Я долю всього світу пригубив,
      всі мови світу хочу розуміти,
      та, може, світ тому я полюбив,
      що Україна є на цьому світі...



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Гренджа-Донський
      ...... Пам’яті земляка-поета
      Ану,скажи, ану, посмій!
      А я скажу, а я посмію.
      Шістнадцятиголовий змій
      тоді був схожий на Росію.

      А ми були такі малі,
      з ім’ям підтятим – Підкарпаття,
      братів хотіли на землі,
      і нас почули східні браття.

      Не шкодували ми зусиль
      іти за стягом гегемонським.
      В селі Воловім ріс Василь,
      і виріс він із Гренджі – Донським.

      О Доне, мудрі язики
      гляголять нам права совіцькі.
      Донські в Карпатах козаки
      уже з’явились – плюс яїцькі.

      І що в нас є – то завжди плюс.
      І біля кримського есмінця
      москаль, хохол чи малорус –
      немає тільки українця.

      Бо наша правдв – для тюрми.
      А на свободі надто гречна.
      Збагне Америка, не ми,
      що є поет високий – Гренджа.

      Він є і каже: я – це ви.
      Та в путах держать нас "гулаги".
      Ми Закарпаття для Москви,
      і Підкарпаття ми – для Праги.

      І каже він: блудні сини,
      повзуча ваша суть зміїна.
      Таж ми – не просто русини,
      таж ми – Карпатська Україна.

      Всіма світами я пропах,
      мої заблукані людкове.
      І довго, ніби на волах.
      до вас вертаюсь, у Волове.

      І я у вас ще буду свій,
      і підказати вам посмію:
      шістнадцятиголовий змій –
      його не спишеш на Росію.

      Подонки – в нас, побіля нас.
      але ж не весь народ "подонський".
      І ще гряде – вкраїнський час,
      як я намислив, Гренджа-Донський.

      Я йду до вас. Не знаю, де
      моє Волове й предків тіні...
      Мені сказали : в СНД.
      А я шукаю в Україні.
      1992




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Духнович
      Як і чим тепер дух оновиш,
      мій русине? Не твій сезон.
      Був у тебе співець Духнович.
      аби ти не впадав у сон.
      Був у тебе поет-будитель,
      аби ти розв’язав язик.
      Спів його у твою обитель
      не проник – чи проник і зник?
      Не як син ти – як надмогильник
      на могилі його застиг.
      Не будитель – поет-будильник
      прогримів і до днесь не стих.
      Той поет за життя грабастав
      більше слави, як інший сліз.
      Ще надворі епоха рабства,
      а він дзвонить про комунізм.
      Як і чим тепер дух оновиш?
      Серп – до горла, на лоб – обух,
      і ніякий отець Духнович
      у тобі не пробудить дух.
      Бо який панотець-добродій
      нам потрібен
      чи навіть Бог,
      коли з нами отець народів,
      коли з нами отець епох?!
      І в душі не шукаймо сховищ!
      Зве будильник-поет у даль,
      і навіщо нам дух-Духнович,
      де явив себе Сталін-сталь.
      І навіщо небесні храми,–
      знайде рай на землі народ.
      Остограм себе, остограми,
      а спаливши церкви – вперьод!
      Ще яку тобі треба віру?
      В небі кожна зоря сліпа.
      Всіх Духновичів – до Сибіру,
      від поета і до попа!
      В кого ще там анкета чиста?
      А чого не помер від куль?
      Не поліг – то служив фашистам,
      а з нужди не помер – куркуль.
      Рік за роком – і спад за спадом.
      На кислотнім стою дощі.
      Де Хрущов прогудів над садом,
      не гудуть нам уже й хрущі.
      І не кожен той пес, хто бреше.
      Мов новий нам привито ген.
      Із медалей, що сипав Брежнєв,
      ллється світло у сто рентген.
      Та й тепер, як я бачив змалку,
      ніби впав я у вічний сон,–
      їде, їде русинська валка
      у Примор’я, Сибір, Херсон.
      Сяє зірка п’ятипромінна,
      а на ній, за яку борюсь,–
      вицвітає вже вся Вкраїна,
      а не тільки Карпатська Русь.
      Все ж обіцянки далі щедрі,
      вказівний не зігнувся перст.
      І закинутий мною в нетрі,
      знов приймаю на плечі хрест.
      Чим же іншим свій дух оновиш?...

      Не було ні дротів, ні зон...
      просто нас не збудив Духнович,
      і триває кошмарний сон.
      1990





      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.83 | Рейтинг "Майстерень": 5.75

    10. Божий вихор (диптих)
      ......Пам’яті Володимира Івасюка
      І
      Нас вовік не було. Ні малих, ні великих.
      В Україні Вкраїни замало вовік.
      Та на диких вітрах, по-азійському диких,
      тут явивися мені молодий чоловік.
      У його невеличкій студентській квартирі
      просиділи ми довго. Та я – на літак.
      Полетів я таки. Не додому – у вирій.
      І, звичайно, що ми розлучились не так.
      Розлучалися ми, ще й пісні сотворити
      обіцяли собі... О Володю, повір:
      для радянського бидла ми надто відкриті.
      Тут людина закінчена. Починається звір.
      ІІ
      Ти, як вихор, по світу пронісся.
      За тобою вже пізно тужити.
      Та не створена нами пісня
      не дає ані вмерти, ні жити.
      Є в нас вільна Вкраїна. З набродом.
      У котрій ми ніякі не газди.
      Івасюк – передмова. А згодом –
      наш грузин український Гонгадзе.
      Вбили все. Розікрали. Руїна.
      Але нам залишається пісня.
      Тільки в пісні жива Україна,
      де ти вихором Божим пронісся.
      2004



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Карпатська молитва
      Буде серце довго ще ридати
      від тієї лютої біди,
      коли впав неждано на Карпати
      чорний рік великої води.
      Може, нам помстилися Карпати,
      може, ми й достойні тої мсти...
      О, прийди у гори, Божа Мати,
      заступи нас, грішних, захисти!
      Ти прости нам, грішним, що в гонитві
      за шматочком щастя на землі
      ми в гордині зрадили молитву, –
      ми ж такі нікчемні і малі.
      Не по злому умислу, – з нікчем’я
      ми зійшли із Божої тропи...
      О, прийди на нашу грішну землю,
      захисти, Пречиста, заступи!
      Не по злому умислу, – з нетямства
      ми рабів плодили і вельмож...
      О, не дай нам у безвір’я впасти,
      гнів і страх у душах ізничтож!
      Хліба дай насущного убогим,
      а багатим – крихту каяття.
      Заступи нас, Мамо, перед Богом,
      порятуй для вічного життя!
      Ти, що Сина віддала на муки
      ради нас, що зрадили Творця, –
      очисти від крові наші руки
      і від скверни всякої серця!
      Не пусти на землю люте врем’я,
      де ми щось шукали й не знайшли,
      ниспошли Спасителя на землю
      і велику віру ниспошли!
      Долиняни просять, верховинці,
      сироти, вдовиці – цілий край:
      не лиши з гріхами наодинці
      нас, блідних і сірих, – не карай!
      най не обезлюдіють Карпати,
      най не обезлюдіє краса, –
      о, прийди у гори, Божа Мати,
      і відкрий нам вічні небеса.
      Най добро на світі переможе, –
      дай же нам до Тебе дорости, –
      о, прийди на поміч, Мати Божа,
      заступи нас , грішних, – і прости...
      (1999)



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Миколі Вінграновському
      Творить світ, Миколо, вічне коло,
      а якщо по-вченому – спіраль.
      От і перенісся ти, Миколо,
      на нову небесну магістраль.
      Та вкраїнці – бойко, лемко, гуцул, –
      все-таки не годні жити без
      Вінграновських, і Дроздів, і Гуцал,
      що зросли любов’ю до небес.
      Я пишу, а слово пахне воском
      і вмирає тихо, як свіча.
      Так без вас, Миколо, жити тоскно:
      є збирач, немає сівача.
      Я посивів, жаль, що і знесилів.
      Ти ж мені такий, як у кіні.
      То скажи, куди несе русинів
      Київ на Богдановім коні?
      Так, були навік в полон ми здані.
      Дав ти смерті раптом відворот
      і стояв на Київськім Майдані,
      коли знов творився наш народ.
      Чи здолали ми пекельне коло?
      Ти з небесе нам совісті пошли.
      Не бери своїх туди, Миколо,
      бо нові руїтелі прийшли.
      Б’ють батьків. І все минуле кришать.
      Крутять світ у музиці чумній.
      І таку Вкраїну мені пишуть,
      що лиш монстри житимуть у ній.
      Україна – і свята, й ганебна.
      Честь, Миколо, що на цій землі
      сам себе ти винянчив до неба.
      А чому дрібнішають малі?
      І позаздриш гордості московській,
      бо вкраїнська мова півніма:
      Є в них Окуджава, Маяковський...
      тільки Вінграновського нема.
      І не буде.
      2005



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    13. Літо, політ
      Не гаймося, друже, накреслено рейси,
      прокладено траси, дороги й мости...
      А десь там на скелі ростуть едельвейси,
      хоч там і нема їм для кого цвісти.
      Та ми – понад гори, у безмір, у всесвіт,
      та ми на космічний ладнаємось крок,
      далеко ми вище від тих едельвейсів –
      колись недоступних наземних зірок.
      Ми так їх любили... Любили без міри
      і дерлись за ними на скелі круті...
      і от вони з нами – гірські сувеніри
      в немислимо дальній високій путі.
      На скелі такій-то в такому-то році
      юнак за ті квіти життям заплатив,
      а нам їх зростили у рівнім городці,
      і стільки, що стачить на весь колектив.
      В русалок сьогодні не маємо віри,
      що десь на шпилі стерегли едельвейс.
      І от, прихопивши набір сувенірів,
      ми знову і знову націлені в рейс.
      І знову привітно зустрінуті десь ми,
      і знову для повних романтики дів
      лишаєм на згадку: кому едельвейси,
      кому дерев’яних орлів і дідів.
      І що там обмови: нам треба обнови
      в роботі й турботі, бутті й забутті,
      в тривозі й дорозі, у слові й любові...
      І раптом – немає для тебе путі.
      Самому потрібно її прокладати –
      оту, що найкраща, найважча з доріг, –
      дорогу до мами, до отчої хати,
      дорогу, котру ти, хоч міг, не вберіг.
      ............
      Здобутки минущі й довічні утрати
      тобі рахувати забракло вже сил...
      Та ось приблукав ти нарешті в Карпати,
      як блудний додому вертається син.
      А прощення в кого тобі попросити?
      Був простір безмежним і раптом – межа,
      бо нікому стало тебе тут простити:
      батьки відчекали, кохана – чужа.
      Стирчить над пустою домівкою комин,
      що грів тобі небо димком голубим.
      Димок той навіки розтанув у спомин.
      Ще спомин теплиться, як батьківський дим.
      ...................
      нарешті й вершина, з якої озветьяс
      задума трембіти ранковій зорі,
      де тиша колише для нас едельвейси,
      як то нам естрадні гримлять піснярі.
      нарешті й та скеля, з якої каміння
      зривав ти, по юність долаючи путь.
      Ще є в тебе сила, ще є в тебе вміння, –
      чому ж едельвейси тобі не цвітуть?
      Лишень посміхнешся самотньо і гірко,
      у власну природу задивлений весь:
      невже нам небесна доступніша зірка,
      як зірка наземна – гірський едельвейс?
      Не гаймося, друже:
      накреслено рейси,
      прокладено траси, дороги й мости...
      А десь там на скелях цвітуть едельвейси,
      хоч, мабуть, не мали для кого цвісти.
      Цвітуть у городцях і більші, й ніжніші,
      в дарунок бери чи в дарунок неси.
      Доступні й підступні – адже не потішать,
      немає любові, то нащо краси?..
      Ти скажеш уголос: немає різниці!
      А вже не захочеш минущих обнов
      і в квітку повіриш на гордій Близниці –
      це їй ти довірив, шовковій косиці,
      збережену потай від світу любов. (1990)



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Із поеми "Розп’яття" (1971)
      ...Бути чистим – то нетрудно,
      коли жити серед свят.
      Бути чистим там, де брудно, –
      то падлюки не простять.
      Із жалів, із тремтів ніжних
      прорізається удар.
      Б’ють не слабших. Б’ють сильніших.
      Всі удари – від нездар.
      Б’є мізерія. І тупість.
      заздрість. Жадібність. І страх.
      Нині любить – завтра лупить
      з медом правди на вустах.
      І зберуться добрі хлопці:
      ми ж і справді не святі,
      то вже ліпше десь по стопці,
      лиш не битись на смітті.
      Серце губимо потроху,
      волю зводимо до слів,
      і старіємо до строку,
      і дрімаємо без снів.
      Зло й добро – вони довічні,
      та не вічні добрі й злі...
      Ми живі. а ті живіші,
      що не змовкли і в землі.
      і в щоденній штовханині
      я почую їхній крик:
      уступив ти острів нині –
      уступив і материк.
      І причин шукати годі
      у тяжкій людській судьбі,
      у народі, у природі, –
      ти їх викрий у собі.
      ..............
      Вір, що ти від себе дужчий,
      що свобода – в боротьбі,
      і не стане день грядущий
      скритим ворогом тобі.
      і до тебе світ приникне:
      ти ж у нього захисник,
      встав за матір, материнку,
      материзну, материк.
      ........



      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Конотоп
      Прости мені, світе, натуру холопську,
      бо справді я зверхньо, як вчений холоп,
      одразу про відьму згадав конотопську,
      коли в Конотоп я прибув із Європ.
      Та відьма десь вихід украла із хати,
      а з неба – дощі... Отакі-то діла!
      Ех, предки наївні, знайшли чим страхати,
      та відьма, напевне, побожна була.
      І в голову лізли якісь анекдоти
      про точність німецьку, французьку любов
      і нашу відсталість. І так було доти,
      аж доки вдивлявся в безликість будов.
      Та от я ступаю на плити гудучі,
      і враз проступився туман, як мана:
      нікого й нічого на світі плодючім,
      лиш камінь, а в ньому кричать імена.
      Не треба тужити. Це шкодить здоров’ю.
      Наш сум в анекдотах бульварних зачах.
      Та колеться камінь, просочений кров’ю,
      ще колеться камінь у мене в очах.
      Ти чуєш, велика, стоока Європо,
      столика – це значить, безлика: так-от,
      ти вчила нас жити і гинути скопом,
      не гинути навіть – піти в анекдот.
      .................
      Європо, Європо,
      родившись холопом,
      маленьку, тебе я під серцем рощу.
      Та нині з великим своїм Конотопом
      стою – і до серця тебе не пущу.
      .................
      Летять і летять – не вертаються бузьки,
      летять і вертаються знов холуї.
      Ні вченість німецька, ні чемність французька,
      ні наше холопство – тепер не мої.
      І як мене звати – не будеш ти знати,
      Європо, пришита до різних знамен,
      бо в мене сьогодні на чорному святі
      є тисяч зо тридцять кричущих імен.
      Європа красива, струнка, білолиця,
      в наряді, при владі... Історіє, стоп!
      Спинися... Гадаєш, тут смерті столиця?
      Та ні – провінційний її Конотоп...
      1980



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.38 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    16. Високе літо
      На полонині тирличі розквітли,
      без нас природа вершить свій закон,
      і світ зове, світанки не поблідли,
      і кріпне крок під новим рюкзаком.
      Бувай, химерна, холена еліто
      мужів томливих, товариських дам.
      Веде стежинка в полонинське літо,
      хоч доля світу твориться не там.
      внизу шумлять дороги бистроплинні,
      жінки щебечуть, плодоносить сад.
      Та вгору ми, назустріч полонині,
      хоча рюкзак тягнутиме назад.
      Природа – як їй глянути у вічі:
      удень засліпить,
      скриється вночі...
      Та годі вже палити ретросвічі –
      на полонині світять тирличі.
      Угору –
      крок за кроком,
      метр за метром,
      де зір хорали і дзвінки отар
      звучать сучасно, а не в стилі ретро,
      де не старіє вітер-трембітар.
      Відчуємось нарешті багачами,
      успадкувавши видиво земне
      із ключ-травою,
      цими тирличами,
      вогонь котрих із нами не мине.
      При ньому грітись предкам
      не судилось,
      у путь скарби їх кликали не ті:
      далеке світло з-під землі цідилось –
      то очищались гроші золоті.
      Верхи – скарбів примарних осередки...
      Які ж високі нажили горби
      і скільки гір перекопали предки,
      шукаючи приховані скарби!
      Тепер, звичайно, всяк із нас філософ
      і всяк своєму світу голова.
      Ми те світіння спишемо на фосфор
      і на відсталість спишемо дива.
      А де скарби – ми знаємо сьогодні,
      сама природа подає нам знак.
      Лиш одного позбутися не годні:
      не впхнути жмуток дива у рюкзак.
      Ох, путь до гір – як за кордон, далека!
      Пройшов начальник ситий, мов гора,
      йому природа вже лишень аптека:
      підводить серце, схуднути пора.
      А в того щось неясно з апетитом,
      а в того гірше – і казати стид...
      Не так за ліки прийдеться платити
      ціну ганебну, як за апетит...
      У того все красиве і корисне
      на продаж –
      діловитий чоловік...
      Та золото, що в нього в домі зблисне,
      вже більше не очиститься повік...
      А той красу підріже для науки,
      до серця їй шукаючи ключів...
      І скільки їх уже нагріли руки
      на полум’ї високих тирличів!
      Лягла у небо спати полонина,
      лиш ватра з втром бореться вночі.
      Та прийде знов і запитає днина:
      що вам наснилось, любі тирличі?
      А що могло їм доброго наснитись?
      Нема від нас їм спокою ніде.
      Хіба з легенди прийде світлий витязь,
      від них пожадну руку відведе.
      Щоб світ і завтра засвітився щедро,
      не зводячи багатство до гроша...
      Та витязі – це теж із моди ретро.
      А в нас рюкзак місткіший чи душа?
      У кого як. Тягар страждань повергши,
      ми возвелись, що й гори нам малі.
      По горах путь. І вже рюкзак полегшав.
      Та ще душа нас пригне до землі.
      Природа – як їй глянути у вічі,
      як їй досерця віднайти ключі?..
      Шукаємо... Згоряють ретросвічі.
      І тирличі нам світять – тирличі...
      1992



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 5.75

    17. Пам’яті Олеся Гончара
      Тоді я тільки бавився в поета,
      а ви були у класиках, коли
      до мене раптом просто із портрета
      ви підійшли і руку подали.
      І як же так? - ще вчора педагоги
      мені за вас могли вліпити "два",
      а тут - людина: очі, руки, ноги
      і найпростіші всміхнені слова.
      І як же так? - у мене пальцем тиче
      за вірш бунтарський кандидат наук,
      а тут лице таке невойовниче,
      що вчить добра без вимог і принук.
      тоді був час надіями багатий,
      та вже Хрущов на п’єдестал поліз.
      І вже йому набридло одягати
      у людяне лице соціалізм.
      Ще не свистіли кулі, лиш нагайки,
      і знов із храмів пропадав Христос,
      і знов почав закручувати гайки
      невидимий і всюдисущий Хтось.
      Коли ж померли Рильський і Тичина -
      обранці Бога, загнані в раби,
      зостались ми за Вашими плечима
      перед вітрами дикої доби.
      І далі б ВІам прапороносцем бути,
      у славі йти, не бачити потвор,
      а ви бездомним душам повернути
      надумали вкраїнський наш Собор.
      Ви добре знали, що неправда мстива,
      та Ваш Собор - він був уже і наш.
      Тому даремне силп нечестива
      збиралася на звичний свій шабаш.
      Даремне тюрми роззявляли двері.
      Людська подоба злізла із потвор.
      Хитнулась найоблудніша з імперій.
      Але - заклавши міну під Собор.
      Ще вчора ми за вашими плечима
      були несхитні на вітрах доби.
      спочили Ви. та чи душа спочила,
      коли народ дуріє від злоби?
      Вже й ми в літах. І нас вітри прошили.
      Не схитнемося... А вітри гудуть.
      Ви Україні душу залишили.
      Хай так і буде. Небеса пождуть.
      Упасти б нам сьогодні на коліна
      і влити голос у небесний хор,
      але кипить, клекоче Україна.
      І ми ще злі. Та прийдемо в Собор.
      1995



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Монолог верховинського блукальця
      Не ходіте вовік по моїх ви стопах.
      В нас немає законів. Лиш вервечка оказій.
      Я світами пропах. Але я не запах
      Ані кров,ю америк, ні європ, ані азій.
      Мене звали жінки на діла, що не зовсім партійні,
      І я кликав жінок на діла, не партійні також.
      Але євнухів треба фригідній моїй Україні,
      А як ні – голубих, лесбіянок – і не чужолож!
      Але я чужо ложу, бо не маю я власного ложа,
      на чужих простирадлах по підвалах валяюся десь.
      Мою молодість крадуть м,які, як банани, вельможі,
      Що майбутнє «дають», а не хліба насущного днесь.
      Я вас чую повсюди, продажні братове-краяни,-
      У турецьких хрущобах, у бруднім португальськім порту.
      Ти скажи, моя земле, за які я гріхи окаянний?
      Я ж любив тебе, земле моя верховинська,-
      Безплідну й тверду.
      Як живеш, моя земле?
      Чув я, ніби там долар при владі,
      Як по цілому світу.
      Я до тебе вернутись хотів…
      Обікрали слов,яни мене у міфічній Елладі,
      І міжгірці-краяни рекетнули у чеських братів.
      І тепер я – ніде.
      Написав я листа в Колочаву,
      Де любив я дівча,
      Від без хліб,я маленьке й худе.
      Вже моєю жоною її по селу величали.
      Те дівчатко давно по борделях Європи гуде.
      Трохи знов підробив. І напився. І в дикому танці –
      То було в Аргентині – бачив я тільки голі тіла.
      І на груди я впав старій, як Перу, негритянці,
      Тільки пісня вкраїнська
      Мені раптом по писку дала.
      Знову я безробітний.
      І куди себе завтра подіти?
      Вже скопитився я,
      Наче кінь молодий без підків.
      І ридають по світу мої ненароджені діти.
      І без мене Вкраїна відспівала з попами батьків.
      Ну, а як ти живеш
      Біля влади вкраїнської/, брате?
      Кажуть, робиш Європу
      В моїй верховинській глуші…
      Я вернусь, Верховино,
      Я до тебе вернусь умирати,
      Я вернусь, Україно,
      Я вернусь. Але вже без душі.
      2002



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5

    19. Друзям
      Даремне ревно нищите мене.
      На цій Землі - усі ми діти смерті.
      Мене також ця чаша не мине.
      То не вбивайте, дайте просто вмерти.
      Боя ні з ким не стану на війну.
      Як і не буду в когось на причалі.
      Я ще сяйну, я ще колись сяйну
      у чорнім небі вашої печалі.
      2000



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Зарубки на пам"ять. VI. Поезія
      Поезія... Ступаю знов по лезу я
      коли вчорашні болі заслабі.
      Не всім болить? Не всім й одна поезія,
      вона - розмова з рівними собі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Тарас
      Будь проклят світ,
      що дав його труні,
      будь проклят день,
      коли його не стало...
      Не граймо, браття, на сумній струні,
      над мужністю ридати не пристало.
      Йому один раз жити, як усім...
      Та час по сто літ не шкодує дурням,
      а в генія – з якихось сорок сім
      забрав третину, перепродав тюрмам.
      Смерть ліпшою не стане від прикрас,
      якщо вона і генієва навіть.
      А люди кажуть: вічний наш Тарас!
      Я теж кажу,
      і серце не лукавить.
      І серце вірить,
      що Тарас живе,
      ішло із смертю щось від неї дужче,
      ішло, мабуть, народження нове,
      коли відпало все чуже, минуще.
      Коли хльоскі міщанські язики
      не посмакують долею поета –
      що їв,
      що пив,
      і скільки пив,
      і з ким,
      чи не бував крім музи хтось іще там;
      коли над ним не скиглить самота,
      коли недуга не підкосить ноги,
      коли поет народним гнівом став,
      і вже народ немислимий без нього.
      коли не може цар ані закон
      над ним вчинити доблесну розправу;
      коли не може п’яний солдафон
      крізь стрій прогнати українську славу...
      1963



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    22. Із циклу "Заповнюю анкету"
      ...Моя Вкраїна в мене у крові!
      Вона живе у смутку і надії,
      вона ридає в кожній удові,
      вона у кожній матері радіє!
      Все найрідніше в неї перейму:
      і мисль Тараса, й голос непокори...
      Якщо планету вище підійму –
      Вкраїна стане точкою опори...



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    23. Верховинська ідилія
      Краю мій карпатський,
      світку мій чудесний,
      дай тебе любити
      за високі весни,
      коли сіють небо
      по землі лелеки
      і скликають зелень
      молоді смереки.
      Скільки раз тебе нам
      народили весни,
      краю мій карпатський,
      світку мій чудесний!
      ...........
      Краю мій карпатський,
      мій високий світку,
      дай тебе любити
      ще бодай улітку,
      коли сонце й на ніч
      залишає варту,
      запаливши в небі
      полонинську ватру.
      Світить ватра, світить,
      що горіла влітку.
      Краю мій карпатський,
      мій високий світку!
      ...........
      Краю мій карпатський,
      світку стоголосий,
      дай тебе любити
      ще бодай за осінь,
      коли вітер тягне
      за собою клени,
      а вони палають
      і стоять огненні.
      То вогнем співає
      нашу пісню осінь,
      краю мій карпатський,
      світку стоголосий!
      .........
      Краю мій карпатський,
      світку невгасимий,
      дай тебе любити
      ще й за чисті зими,
      коли день короткий
      і мороз на чатах,
      та летить із дітьми
      сонце на санчатах.
      Дай нам весни й літа,
      осені і зими,
      краю мій карпатський,
      світку невгасимий!



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    24. Земля химер
      Безпросвіття
      моєї нації –
      три століття
      реанімації.
      Гнала, гнала – й загнала коня
      під Москвою козацька січ.
      і нема українського дня,
      є лише українська ніч.
      А за Чорними – Білі моря.
      білі ночі і сни льодові.
      Той, хто в душу пускає царя.
      видно, жив без царя в голові.
      Дивне диво
      моєї нації –
      приведи їй для коронації
      хоч приблудника впівума,
      тільки б знали чужі і свої,
      що на каторгу йде не сама,
      живосилом погнали її.
      То чиєсь, а не власне зло,
      що до сходу волали ми,
      аби сонце і нам зійшло, –
      і зійшло воно з Колими.
      Сто новацій
      моєї нації –
      від овацій
      до конспірації.
      І давно вже її не було б,
      коли б раптом. як грім,
      не потряс
      її сон, її душу і лоб
      цар свободи кріпак Тарас.
      Невидима наша зоря,
      та, єдина на всесвіт увесь,
      невідкрита зоря Кобзаря нас чекає у вічності десь.
      О химери
      моєї нації,–
      цілі ери дискримінації.
      І не може вона без химер,
      мов сама їх у долю зове:
      ще Валуєв як слід не помер,
      як уже Каганович живе.
      Біля них, як мошва, холуї,
      і вкраїнець до того вже звик,
      що йому і чужі, і свої
      виривають віками язик.
      Дивна казка
      моєї нації –
      без розв’язки,
      самі кульмінації.
      Незвичайний у неї Бог,
      що за віру її прирік
      на ганьбу всіх людських епох,
      на жаский тридцять третій рік.
      В нас у моді тепер каяття,
      але хто і кому відповість
      за той рік, коли мати дитя
      в божевіллі голодному їсть.
      Ми – ізгої
      своєї нації,
      як не воєн,
      то радіації.
      Ти це знаєш і знаєш те,
      що не дуже надійний мир.
      де повія-історія жде,
      а за нею – і час-рекетир.
      Та чи суджено знати нам,
      що дається в останній раз
      Україна своїм синам:
      і Карпати, й Дніпро, й Тарас?..
      1990.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    25. Неестетичне
      Живу я знову з музою в союзі,
      і вірш новий народиться в добрі.
      Але підходять до моєї музи
      бувалі лікарі-абортярі
      і пропонують спосіб найновіший,
      як витвір найгуманніших смертей,
      і тільки я почую зойки віршів –
      ті зойки ненароджених дітей...
      1965.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    26. Замість тосту
      Хильнімо й ми, брати-поети!
      Ачей віддати гроші вдасться,
      лишень черкнімо у газети,
      що захмеліли ми від щастя.
      Бо в нас і рівність, і достаток!
      Збратались мудрий і бездумний.
      розумний п’є –
      щоб дурнем стати,
      і дурень п’є –
      бо п’є розумний.
      1964.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5