Прости мені, світе, натуру холопську,
бо справді я зверхньо, як вчений холоп,
одразу про відьму згадав конотопську,
коли в Конотоп я прибув із Європ.
Та відьма десь вихід украла із хати,
а з неба – дощі... Отакі-то діла!
Ех, предки наївні, знайшли чим страхати,
та відьма, напевне, побожна була.
І в голову лізли якісь анекдоти
про точність німецьку, французьку любов
і нашу відсталість. І так було доти,
аж доки вдивлявся в безликість будов.
Та от я ступаю на плити гудучі,
і враз проступився туман, як мана:
нікого й нічого на світі плодючім,
лиш камінь, а в ньому кричать імена.
Не треба тужити. Це шкодить здоров’ю.
Наш сум в анекдотах бульварних зачах.
Та колеться камінь, просочений кров’ю,
ще колеться камінь у мене в очах.
Ти чуєш, велика, стоока Європо,
столика – це значить, безлика: так-от,
ти вчила нас жити і гинути скопом,
не гинути навіть – піти в анекдот.
.................
Європо, Європо,
родившись холопом,
маленьку, тебе я під серцем рощу.
Та нині з великим своїм Конотопом
стою – і до серця тебе не пущу.
.................
Летять і летять – не вертаються бузьки,
летять і вертаються знов холуї.
Ні вченість німецька, ні чемність французька,
ні наше холопство – тепер не мої.
І як мене звати – не будеш ти знати,
Європо, пришита до різних знамен,
бо в мене сьогодні на чорному святі
є тисяч зо тридцять кричущих імен.
Європа красива, струнка, білолиця,
в наряді, при владі... Історіє, стоп!
Спинися... Гадаєш, тут смерті столиця?
Та ні – провінційний її Конотоп...
1980