Тоді я тільки бавився в поета,
а ви були у класиках, коли
до мене раптом просто із портрета
ви підійшли і руку подали.
І як же так? - ще вчора педагоги
мені за вас могли вліпити "два",
а тут - людина: очі, руки, ноги
і найпростіші всміхнені слова.
І як же так? - у мене пальцем тиче
за вірш бунтарський кандидат наук,
а тут лице таке невойовниче,
що вчить добра без вимог і принук.
тоді був час надіями багатий,
та вже Хрущов на п’єдестал поліз.
І вже йому набридло одягати
у людяне лице соціалізм.
Ще не свистіли кулі, лиш нагайки,
і знов із храмів пропадав Христос,
і знов почав закручувати гайки
невидимий і всюдисущий Хтось.
Коли ж померли Рильський і Тичина -
обранці Бога, загнані в раби,
зостались ми за Вашими плечима
перед вітрами дикої доби.
І далі б ВІам прапороносцем бути,
у славі йти, не бачити потвор,
а ви бездомним душам повернути
надумали вкраїнський наш Собор.
Ви добре знали, що неправда мстива,
та Ваш Собор - він був уже і наш.
Тому даремне силп нечестива
збиралася на звичний свій шабаш.
Даремне тюрми роззявляли двері.
Людська подоба злізла із потвор.
Хитнулась найоблудніша з імперій.
Але - заклавши міну під Собор.
Ще вчора ми за вашими плечима
були несхитні на вітрах доби.
спочили Ви. та чи душа спочила,
коли народ дуріє від злоби?
Вже й ми в літах. І нас вітри прошили.
Не схитнемося... А вітри гудуть.
Ви Україні душу залишили.
Хай так і буде. Небеса пождуть.
Упасти б нам сьогодні на коліна
і влити голос у небесний хор,
але кипить, клекоче Україна.
І ми ще злі. Та прийдемо в Собор.
1995