На вигинах пружна, як тисовий лук,
Ти линеш із лісу до лагідних лук,
Пронизуєш простір, як тисовий спис…
Скажи мені, Тисо, про дерево тис,
Повідай про древо своє родове…
А тиса – немає А Тиса – пливе,
Із гір смерекових біжить собі вниз
В сади-виногради, забувши про тис..
Що ж, Тисо, так само тікав я од гір.
Та, може, зберігся десь тисовий бір?
І от із лісничим я схилом іду
По тисову славу, а скорше – біду.
Я тисову гілку в долоні затис.
Гадалось, могутнє це дерево – тис,
Що хмари хапає і родить дощі,
А тут розбрелися дерева-кущі?
Лісничий і каже:– Які там бори,
Де діяло право неправе: бери!
На стріли отруйні, на вічні хрести,
А тисові довго потрібно рости.
Не вимчати вгору за жвавим вслід,
Бо тисова доля – на тисячі літ,
Бо правда неплинна у тисові є:
Потоне у хвилях, але не згниє.
Лісничий і каже: – Чи варто рости
Так довго і трудно у стріли й хрести,
Невже ми і досі для того слабі,
Щоб пам’ять лишати живу по собі?
…невидимий вирок над тисом повис.
А мудрість росте ще повільніш, ніж тис,
Та зріє, відводить від тиса напасть –
Останньому древу померти не дасть…
Крізь тисову тишу нам Тиса текла,
Рука загребуща нам тишу сікла.
І ніби минулось. І Тиса тече.
А ворог нам тишу і далі січе.
І проситься тиша у серце моє,
І , зрубана, тоне, але не гниє,
Її піднімаю з глибокого дна –
бо тиша у мене і в Тиси одна.
Вже стукіт сокири не раз її гриз,
Вона ж підростала із деревом тис,
У неї вціляли вогненні громи, –
Та дихає тиша моїми грудьми.
Супутничок мирно над Тисою зблиск.
Далеко від Тиси заснув собі тис.
Далеко від тиса у небі стою,
Між зорі виводжу планету свою.
А зорі – як зорі: ні добрі, ні злі,
А в мене маленький заказник землі.
Проснеться він добрим чи скинеться злим?–
Те буде й зі мною, що станеться з ним.
Тремтить у багатті вечірньому хмиз.
І жодної гілки – із дерева тис!
1983
«Спитай себе»

.