- Шось Толька давно до мене не заходив, племенник мій, - скаржилась одного разу баба Сіма.
       - Та ж він помер ще вторік.
      - Ти бач, а я й забула… І тата забрали, розстріляли в Вінниці, і мама померли, і брат старший погиб, і їдна сестра померла, і друга, і племенник Толька вже помер. Всі вимерли, а я живу…
       Був тоді живий ще один її брат, наймолодший, але роками не приїжджав, «бо не має часу і далеко живе» - аж в Вінниці, за 45 кілометрів від Липівця. Лише одного разу довелось мені побачити того сусідчиного брата. Я саме привіз бабі тачкою старі дошки, бо вона не мала чим палити. Аж тут з її хати виходять якісь чоловіки, вже прощаються: двоє молодших, певно племінники, і один старий, в костюмі, з паличкою, з ветеранськими орденськими планками. Баба Сіма каже йому про мене: «Це сусід, сільно хароша дитина, помагає мені, озьдо дров привіз». Її брат потиснув мені руку і відрекомендувався: «Пьотр Назаровіч. Спасібо за знакомство».
      До речі, баба Сіма розказувала, що батько її, Назарій Климентійович Святенький, як повернувся з Першої світової, то теж став російською говорити. Казав, що «привик на фронтє».
      - А ше тато вміли читати газети по-польськи. Мама сварилися: «Шо ти пшекаєш?!», а тато казали: «Ну развє я віноват, што здєсь так напісано?»…
      Дивно було потім дізнатися, що цей нібито русифікований чоловік, розстріляний згодом «совєтами» у вінницькому парку, належав до місцевої громади Української автокефальної церкви. «А тато ж нікому нічого поганого не робили - хазіювали, мали поле, тримали худобу, ходили до церкви… За шо їх було розстрілювати?» - дивувалась його дочка і через шість десятиліть. Розказувала, що як прийшли німці й розкопували в парку могили, то вона з мамою поїхали і «впізнали тата по годежі».
      - Всі вимерли, а я живу, - казала баба Сіма, і важко було зрозуміти, чи хвалилась вона, чи скаржилась. - І в Лугінах на маслозаводі робила, і в войну на тіф була заслабла, і ногу розрубала, і голову... О-о-о, тіф - то така тяжка була болячка, шо я чуть не вмерла. Вихудла, лежала, піт з мене річкою лявся, і коси всенькі вилізли. Я молодою русява була, а після тіфу нові коси чогось чорняві стали рости… Німці дуже тіфу боялися. Бувало, як хто не хоче в Німеччину на роботу їхати, то ляже, буцім слабий, а на дверах напишут по-німецьки: «Тіфус». То вже німці туди не заходят - бояця, шоб не заразитися.
      Як почалась война - наші погнали копати гокопи. І як копали, а земля ж тверда, то хтось вдарив мене кайлом ненарошно - кров голову заюшила, осьо до сих пір є шрам коло гока. Перев’язали, зажило, як на собаці. Потім німці погнали гокопи копати, і я собі в тому гокопі ногу розрубала. Повен чобіт кривлі виляла. Не знаю, як я тоді вижила. Тоже шрам великий на нозі є. Але і це зажило, як на собаці. Мала б вмерти, а живу…
      І хата в мене була завалилась, то я сама їдна хату построїла... Це було на Паску. Напекла я пасок, ковбасу зробила та й пішла до церкви. Приходю, дивлюся: а шо це в мене собаки ковбасу волочат?! Це як це вони в хату забігли? А це в мене в хаті стіна впала, повністю нема стіни! Хата ж стара була, ше тато строїли…
      І баба Сіма самотужки збудувала хату, і прожила в ній другу половину свого довгого та самотнього життя.
      - Десь мій дядько в Києві живе. Чось не приїжджают, не родичаюця... - журиться якось баба Сіма.
      - Дядько живе? Та, може, він вже давно вмер?
      - Чого вмер? - дивується баба. - Чорт їх не вóзьме - вони так багато живут!
      - Та й на скільки років він за вас старший?
      - Я знаю… Найменче - років на п’ятнадцять, а, може, й на двадцять.
      - То як вам 90, то йому вже мало б бути 105 або 110 років. Думаєте, він до сих пір живе?
      - Да? Хто його знає - може, й вмер...
      Замовкла баба Сіма, замислилась, потім каже:
      - Ти бач, це вже й дядька нема…

      Нашій сусідці бабі Сімі було вже коло дев’яноста років, жила вона сама. Ну, насправді, не сама, бо весь час тримала кіз, курей і котів. Казала, що дуже любить тварин, говорила з ними, як з людьми. Звичайно, коти жили у неї в хаті, їли не тільки зі своєї, а й з бабиної миски, спали на ліжку чи на лежанці… Козенята і курчата теж росли в хаті - до «підліткового віку».
      «Я дуже жалію всяку тваринку. Це ж німина, воно ж нічо не винне, - казала баба Сіма. - От ти знаєш: це ж коти і собаки випросили в Бога для нас хліба. Люди були зробилися дуже вредні, стали грішити, хліб сьватий не берегли, ногами його підкидали. І Господь рішив хліб забрати, тако зібрав його в кулак, підняв високо. А коти і собаки стали дуже просити, мнявкати, скавучати. І Бог пожалів їх і лишив їм трохи хліба. То вже й ми коло них їхній хліб їмо…».
      Також баба Сіма розказувала, що курки вона ніколи не зарубає - доводиться або когось просити (і тоді баба тікає, щоб не бачити), або хай та курка живе собі, поки не помре своєю смертю.
      «Була в мене їдна курочка біленька, то вона жила двадцять штири роки. Така вже була старенька, шо не могла через поріг переступити. Я на неї казала «бабушка». Але вона щодня неслася. Дуже була хароша курочка». Я питаю: «Може, то вже була якась друга курка виросла, схожа на попередню? Бо ж не може бути, щоб жила 24 роки, ще й неслася». «Нє, - відповідає баба, - я ж своїх курей знаю».
      «Ше як я була мала, то дуже жаліла всяку німину. В тата було багато королів. А їх тоді тримали в ямах - не так, як тепер. А жиди дуже любили короляче мнясо і приходили до тата купувати королі. Бувало, якийсь здибе мене і питає: «А шо твої тато - вже продают королі?». А я збрешу: «Нє, ше не продают». Тоді вони вже тата перепитуют, а тато до мене кажут: «Зачем ти соврала?» (вони як вернулися з войни, то стали балакати по-ро́сійськи, казали, шо так за сім років привикли). А я кажу: «Бо мені жалко короликів, шо їх мают забити».
      Кіз, які родилися в березні, баба Сіма називала Мартами, а тих, що в квітні - Квітками, тому одночасно в неї могло бути по дві кози-тезки, які отримували ще й «прізвища»: Марта Старша і Марта Молодша, чи Квітка Рогата і Квітка Безрога. Здається, одного разу була і Майка. Цап традиційно звався Мартин.
      «О, мій Мартин дуже розумний. Ну да, він навіть їздит на машині. Їден дохтор купив в Липівці хату, любит молоко, то завів собі козочку. А як вона захтіла цапа, то брав до неї мого Мартина. Приїхав на машині, посадив Мартина на сідєніє. Я кажу: «Тож він рогами проб’є вам машину». «Нічо, - каже, - роги через вікно будут виглядати». Відчинив вікно, і мій Мартин сидит в машині, як бородатий мужчина. Той дохтор каже: «Йому б ше шляпу і цигарку».
      Новонароджених козенят баба Сіма одразу забирала до хати, щоб їм у хліві не було холодно. А потім бідкалась, чого це коза така паршива мама: б’є козенят, не дає їм ссати. Певно, тому, що коза не встигала облизати козеня, звикнути до його запаху… То баба мусила або носити козенят по кілька разів до кози і тримати її, поки нассуться, або годувати їх із соски. Вони спочатку сиділи в ящику, а потім, як підростали, гасали по хаті, скакали по ліжку чи по стільцях. Ми, сусідські діти, любили ходити до баби в гості - слухати її розповіді і гратися з козенятами. А деякі, що часто хворіли, приходили ще й пити парне молоко.
      Пасла своїх кіз баба Сіма в лісосмузі або на «окопі» (старому єврейському цвинтарі). Водила їх туди на мотузках по одній чи по дві, припинала, забиваючи кілки обухом сокири. Згадувала, як одного разу ненароком налякала якогось приїжджого чоловіка, що він аж здригнувся і сказав: «Іду спокойно коло кладьбища, а тут із кустов виходить женщина з топором».
      Котів і кицьок у баби завжди було багато: Мурчик, Мурочка, Масік, Жанка… Коли Жанку брали на руки, то вона випускала кігті на передніх лапах і ніби місила ними тісто, аж колола через одяг. «Це вона так нєрвичиця», - пояснювала баба. А Масіка брала попід пахви, рухала ним так, ніби кіт танцює, і співала: «Максим, Гарасим, поросята подушив…». Або гладила котеня і примовляла: «Вушка-калатушка, хвостик як капостик, а сам котик як кампотик».
      Кицьки народжували котенят, баба Сіма їх ніколи не топила - деяких роздавала, деякі хворіли і самі здихали. За її словами, «воші через вуха налазят котенятам в жолудок і п’ют кров»…
      Якось питаю про котенят: «А вони надвір ходять?». Я мав на увазі, чи ходять гуляти, а баба подумала, що цікавлюся, чи справляють котенята нужду. Відповідає: «Ну да, ходят, а шо ж вони - священні? Їдят, та й ходят надвір».
      Не знаю, чи справді кури жили в баби по 24 роки, але точно були розумні - нестися приходили в веранду. Бо у хліві яйця десь зникали - «чи тхорі крали, чи собаки, чи хтось на двох ногах…», тому баба вранці ловила курку, «гляділа» її, і якщо курка з яйцем, то несла у веранду і садила в полотняний мішок. Курка сиділа в мішку, поки не знесеться і не закудкудаче, після чого несучка відпускалась, яйце забиралось. З часом кури звикали до цієї процедури, самі приходили в веранду і ставали коло мішка.
Якогось року в баби Сіми лишилась тільки одна курка, але баба все одно примудрялась зібрати від неї десяток яєць і піти на базар продати. Якщо курка неслась через день, то хтось купляв «дуже свіженькі» домашні яйця…
      Потім у баби кури закінчились, і ми позичили їй квочку. Баба посадила її в хаті під ліжком - «шоб нічо не поїло яйця, шоб не вкрало квочку, бо це ж чужа». Квочка просиділа половину строку і передумала бути матір’ю - встала. Може, тому, що попід ліжко ходили коти, заглядали до неї, і квочка не витримала нервового напруження… Баба жалілася: «Яйця холонут, а вона стоїт, не сідає. Я її просю: «Котичок, сядь. Ну, сядь, пожалуста». Не хоче…».
      Дали другу квочку, вивелись таки курчата. Баба Сіма вирішила для надійності перших пару місяців потримати їх в хаті. А квочку прив’язала за ногу до ліжка - щоб не скакала на стіл і на вікно.
      «В мене їм добре - в хаті тепло, під ліжком солома, вони собі там деруться. І їсти я їм добре даю: захтіли барабольки - я зварила їм барабольки, захтіли лапшички на молоці - зварила їм лапшички…», - розказувала баба.
Потім курчата підросли і отримали право «йти надвір». Виводок був пізній, і позичена нами квочка не покидала їх аж до зими. Вже й сніг випав, уже й півники почали кукурікати, а вона все ще їх водила. А баба Сіма переживала, чи ми не ображаємся, що вона так довго нашу квочку тримає. Коли нарешті квоччине материнство закінчилось, баба принесла в мішку курку-матір і молодого півня. Сказала, що так споконвіку було: як позичаєш квочку, маєш вернути її з одним курчам. Звісно, півня ми не взяли…
      В останні роки життя бабиних кіз було не дуже ситим. Не так просто було господині, яка розміняла десятий десяток, наносити їм на зиму кукурудзиння, соломи і листя, виростити буряків… Та не так підводило бабу Сіму здоров’я, як пам’ять. Іноді забувала погодувати, якось довго не чистила у хліві, і кози «заблокували» зсередини двері всяким сміттям і бадиллям. Баба кілька тижнів не могла зайти до хліва і кидала їм їсти через віконце.
      Сусідка тьотя Катя казала, що кози в баби Сіми мучаться, «Богові душу винні», самі себе ссуть, а баба вже три роки молока не пила. Ми вмовляли бабу продати кіз, а вона: «Нє! Люди скажут, шо я не хазяйка». Нарешті вмовили, приїхав заготівельник і забрав останнього бабиного Мартина, останніх Марточок і Квіток…
      Минуло кілька місяців, настала осінь. Заходжу якось до баби Сіми, а вона попід своїми старими деревами збирає руками листя в стару порвану хустку і носить на горище. Листя розсипається, а вона наполегливо носить. Питаю: «Нащо вам листя?» - «Кози його харашо їдят…» - «Які кози? Ви ж продали» - «Де я продала?! То ж вони покамісь в Ніни (це її сусідка, покійного племінника жінка), і я їх скоро заберу. Треба їм листя наносити». На цих словах баба Сіма продовжує збирати листя. Йду додому, приношу їй рядно - нащо ж має з дірявою хусткою мучитися. Бо їй треба збирати листя. Козам, яких нема…

- Як я була молода, то робила в Лугінах на маслозаводі, - розповідала бабуся-сусідка, 1911 року народження. - І я була стахановка. Це значить - сільно харашо робила. То за це мене відправили в Київ у звіринець. Бо-о-о, якого тільки звіра я там не бачила!

На цих словах баба Сіма емоційно плескала себе долонями по щоках і хитала головою, потім продовжувала, а я - школяр - з інтересом слухав і «робив висновки». Про давні часи і про те, наприклад, що на зоопарк колись казали звіринець…

- Всякого звіра там бачила. От були там такі птиці з довгим хвостом. Звеця павич. Вони там ходили по верхах, перелітали на ялинки. І от вони так інтересно їдне до другого промовляют: він кричит «павва! павва!», а вона кричит «павич!».

Ше були там такі звірі - низенькі такі, вайлуваті. От забула, як звеця… Їх в Росії їдят (баба Сіма в слові «Росія» наголошувала перший склад), в копераціях там їхнє мнясо продається. Забула, як називаюця… В лісах вони живут, низенькі такі, каракаті… А, ведмеді, точно!

І ше були звірі такі вухаті… Тоже забула... Такі, як коники невеличкі, їх там в Западній багато диких в лісах водяця. Осльонки називаюця.

І мавпи були. Таке точно як людина, руки такі, і на лиці… І розумне, зараза! Кидают йому цукерка («кидают» бабуся теж наголошувала по-старому, на «и»), і воно, гад, гобирає, з бумажкою не їсть! Кидают йому цигарку, і воно курит цигарку! І задницю показує… Дуже розумні ці мавпи.

Всякого звіра я там надивилася - і вовки, і лиси, і кози… А ше був такий звір - здоровий такий, сивий, вайлуватий такий… От забула, як звеця… У нього тут єсть такий го́бід, воно в той го́бід набирає води - і собі до рота. А той служитєль, шо за ними доглядає (тут наголос на «я»), каже: «Це він полоще жолудок». І знає, гад, шо тра полоскати жолудок! Таке розумне! Як ти кажеш? Ага, слон. А той служитєль каже до нього: «Ваня, іди на мєсто». І воно суне на мєсто! Знає, гад, де його мєсто - таке розумне…

Ще одну цікавинку про тваринний світ я дізнався з розповіді баби Сіми про те, як вона після зміни ходила вночі з маслозаводу через ліс додому, тобто на квартиру. А поїхала вона туди (насправді не «на Западну», а в Лугини Житомирської області) на роботу, рятуючись від голоду.

- А там же ж ліси. І от я йду через ліс, дивлюся - змія лізе! Здоровенна, такаго груба, голова як в коня. І плює ядом! Я бігом вилізла на дерево, а вона скрутилася під деревом, сичит і плює ядом. Сидю-сидю, і нема як злізти - змія лежит і ядом напльовано. А я ж боса. Ну і я гукаю: «Лєснічий! Лєснічий!». Прийшов лєснічий, змію нагнав чи забив, яд потоптав (бо він же в чоботях), тоді я вже злізла, і він мене провів.

За сумлінну працю Сіму замолоду відправляли не лише на екскурсію до київського зоопарку, а й на курорт в Одесу.

- Дали мені путьовку в Гадес. А там на березі мора люди лежат - як госеледці. Бо-о-о, і в чому мати народила! В їдних трусах. Вигріваюця на сонці. Це, значить, дохтор їм приписав вигріватися. А ті купаюця. А хлопці безвстидні шуткуют: «Пливи до нас, зробим тобі хлопчика! Зробим дівчинку!». Ну ти подумай - таке говорити! То я пішла до дирехтора санаторії тай кажу: «Не треба мені вашого курорту, одправляйте мене додому». Так я ту путьовку недобула. Нашо воно мені здалося, я таке не люблю…

Були в її долі революція і війна часів УНР, колективізація, голодомор, розстріл батька в вінницькому парку. Були заробітки, нагороди, поїздки, повернення. Потім була ще одна війна, Світова, але це вже інша історія…

 Сусідці бабі Сімі було далеко за 90, тому пам’ять уже підводила. Власне, підводила пам’ять про недавні події, а про давні пам’ятала добре і могла розповідати годинами.
 Бувало, щось десь покладе, забуде і каже: «Мене гобграбили». Хоча якось до неї і справді ломився в сіни якийсь пияк, хапав за барки, вимагав, щоб дала грошей…
 Скаржиться одного разу баба Сіма: «Хтось украв у мене колодку від хати. Це, видко, хтят мене гобграбити. Кози мої пасуться в лісосмузі, тра йти за козами, а я не можу покинути хату…» Кажу: «Згадайте, де ви могли її покласти? Може, брали з собою, як ішли кіз напувати?». Шукаємо удвох ту колодку, дивимося в хаті, в сінях, коло хати в спориші… Раптом бачу: висить собі колодка з ключем на старому відрі, підставленому під ринву.
Іншим разом загубила баба ключа і покликала сусіда, бо «не могла влізти в хату». Розказує потім: «А той дурачок не відімкнув, а розрізав мені колодку, і тепер знов не маю чим замкнути!». Довелось мені йти купляти їй нову.
 А ще було, що підвела бабу пам’ять на обличчя. Та й зір уже не той… Прийшла до неї соціальна працівниця з фотографом і каже, що «дали приказ» поміняти нарешті радянські паспорти на українські (старим людям ще й після незалежності довгенько дозволяли не міняти). Взяла та працівниця у баби старий паспорт, взяла кілька гривень на фотокарточку і сказала, що скоро принесе новий документ. Через кілька днів приходить та сама соціальна працівниця, а баба Сіма каже:
 - Слухай, приходила якась курва, взяла в мене паспорт, взяла гроші, і нема ні її, ні грошей…
 - Бабцю, то ж я була!
 - Ти диви, шось я тебе не впізнала…
 Одного разу помагаю бабі Сімі шукати отриману нещодавно пенсію, яку вона замотала в носовичок, встромила десь у скриню між одяг і знов підозрює злодіїв. Перебираємо речі в скрині, а там - як музей чи архів. Ось написана від руки розписка «…про те, що у громадянки Святенької Юхимії Назарівни стояла на квартірі бригада камещиков, які працювали на постройці… (не пам’ятаю, чого саме) у селищі Липовець…». І датовано цей документ 1952-м роком. «Нащо він вам?» - питаю. - «Хай собі буде».
 Тут же у скрині знаходжу «техпаспорт» на настінний годинник, якого нема вже півстоліття, і документ про щеплення собаки, теж іще сталінсько-хрущовських часів: «Порода - простий. Масть - сірий. Кличка - Сірий. Стать - він…».
 А ось баба добуває зі скрині зелене пальто.
 - Зовсім нове, - каже, - ше ні разу не вдягала.
 - А коли ж ви його купили?
 - Ше до войни. Як робила в Лугінах на маслозаводі…
 Тобто «нове пальто» вже розміняло сьомий десяток…
 Забігаючи наперед, скажу, що пенсію в скрині ми потім таки знайшли. Та була ще одна річ… Раптом дістає баба Сіма замотану в носовичок малесеньку коробочку, а в ній - перстень з камінчиком.
 «Це хлопець мені подарував. Дуже був хароший хлопець, Іван Алєксєєвич. Ходив до мене. Я йому сільно наравилася. Якось приходе і каже: «Дайте вашу ручку» - «Нашо вам?», - питаю. - «Дайте, то будете знати». - «Даю йому руку, і він надіває мені це колєчко…».
 Я слухаю і дивуюсь, що хлопець до дівчини говорив на ви, а вона до нього по-батькові. Так спілкувалась тоді молодь (певно, не вся) в містечку Липовець і в селі Скакунка на межі 20-х і 30-х років ХХ століття…
 «Хароший був хлопець, - продовжує баба Сіма. - Потім він поїхав в Київ і його там поїзд вбив…».
 А вона заміж так і не вийшла. Берегла пам’ять. І майже 80 років берегла у своїй скрині подароване ним «колєчко».
2017

Сергій відійшов від залізничної каси ні з чим - жодного квитка на найближчий потяг не було, а наступний вирушить аж через дві години. Уже хотів телефонувати колезі й вибачатися за запізнення, та раптом сталося те, чого майже не очікував.

- Вибачте, а можна здати квиток? - почувся біля каси жіночий голос. Касирка показала пальцем на Сергія, та він і сам уже підходив до високої симпатичної дівчини з довгим волоссям. - Подружка в останній момент не змогла поїхати, - пояснювала дівчина вже не касирці, а Сергію...

Сидіти їм випало поруч, бо ж Сергій зайняв місце подружки, яка раптово змінила свої плани. Красива попутниця Оля виявилася ще й приємною співрозмовницею - говорили про розклад руху потягів, про подорожі, іноземні мови та улюблені книги, навіть про смерть слона в столичному зоопарку. А коли зайшла мова про реконструйований майдан Незалежності, виявилося, що Сергій - архітектор і спеціалізується на проектах реставрації старовинних будівель. Дівчина з цікавістю розпитувала про його роботу, та коли під’їжджали до Фастова, хтось подзвонив Сергієві на мобільний. Він довгенько розмовляв, Оля розглядала краєвиди за вікном, а за кілька хвилин закрила очі, і її голова повільно опустилась на його плече.

Коли виходили з вагона, дівчина запитала, як називається архітектурна фірма, в якій він працює.

- Хочеш реставрувати свій палац? - посміхнувся Сергій і дістав з кишені візитівку. На вокзалі вони помахали одне одному на прощання і розійшлись у різні боки...

Він, може, й не забув про Ольгу, проте… Якось майже не згадував. Робота, турботи, допомога мамі, прогулянки з коханою Оксаною, з якою наступного року планували одружитися... Через кілька тижнів після тієї поїздки на Сергієву інтернет-сторінку в соціальній мережі хтось «постукав» - у віртуальні друзі до нього попросилася «Олька-квасолька». Не здивувався, бо ж його неважко знайти: вводиш у пошук «Сергій Чернюк, архітектор», переглядаєш фото, щоб не помилитись, натрапивши на якогось його тезку… Натиснув «Додати до друзів», а коли переглянув особисту інформацію на сторінці «Ольки-квасольки», тоді вже трохи здивувався: новій знайомій було 16 років.

Іноді вона заходила на його сторінку по кілька разів на день, переглянула і прокоментувала всі його фото, поділилася враженнями про кожну сфотографовану архітектурну споруду, надсилала цитати з літературних творів, картинки й пісні. Сергій відповідав нечасто, а на листи з натяками про зустріч («Я б хотіла побачити, як ти працюєш», «Ти влаштуєш мені екскурсію цим чудовим будинком?») відповідав ухильно: «Можливо, але в мене зараз багато відряджень» або «Там тепер музей - екскурсоводи все тобі покажуть…».

Його день народження припав на суботу, а в понеділок, за хвилину до обідньої перерви, Оля увійшла до Сергієвого робочого кабінету з пакунком бразильської кави, спеченим власноруч тортиком і набором олівців для креслення. Його кавоварка зламалась, тому довелося спуститись на перший поверх до їдальні і смакувати Олиним тортом з розчинною кавою. Сказавши, що по обіді в нього важлива зустріч, Сергій провів дівчину до трамвая. А коли повертався - ніде правди діти - закралась на секунду думка: «Ех, якби ж вона старша або я молодший…» Та думку цю він швидко відігнав, бо усвідомлював, що вони з Олею - люди різних поколінь. А ще він любив Оксану, молодшу за нього лише на рік.

Її наступний лист був освідченням - довгим та емоційним, зі словами «коли я тебе побачила…», «вкотре згадую нашу розмову…», «коли ми сиділи поруч…», «весь час думаю про тебе…», а ще: «Мрію щодня засинати на твоєму плечі, як тоді…». Відповідь він писав довго - і про поняття кохання та дружби, і про нездійсненність деяких мрій, і про те, що іноді почуття лише здаються сильними та вічними… Зважував кожне слово, щоб не образити дівочу душу. Відіслав повідомлення, потім дописав ще одне: «Вибач, я мимоволі задурив тобі голову». Найбільше переживав, як вона відреагує на його аргумент: «Олю, ти ще дитина, я старший на 22 роки»...

- Бачиш, як корисно одразу заглядати до паспорта. І як шкідливо мати такий юний вигляд, як у тебе, - пожартувала Оксана, коли Сергій розповів їй про Олю.

Але Олі та її рідним було не до жартів: хтось щось розповів, хтось прибрехав, батько «попорпався» в комп’ютері, почитав доньчине листування, і на 16-річну закохану посипалися крики-питання. «Хто він такий?! Скільки йому років?! Скільки ви з ним зустрічаєтесь?! Що у вас з ним було?!»… Оля теж зірвалась на крик, наводячи типові підліткові аргументи: «Не лізьте в моє особисте життя! Не смійте читати мої особисті листи! Я не дитина, в мене паспорт є! Кожен має право на кохання! А бабуся тебе народила в 17! Я буду з тим, з ким хочу!» Дівчина вибігла з квартири і проблукала у дворі до пізньої ночі. А коли наступного дня розмова на високих тонах повторилася, Оля забігла до кухні, вхопила ножа й різонула себе по зап’ястю.

Чи то ніж був не надто гострий, чи вона зробила надріз трохи вбік від вени, але крові втратила небагато - батько рушником перев’язав їй руку, до лікарні помчали на таксі, рану лікарі зашили швидко. З батьками Оля кілька днів не розмовляла, піти з мамою до психолога відмовилась, сиділа в хаті й дивилась телевізор, бо від комп’ютера батько від’єднав усі дроти...

Олин рідний брат був ще малий, тому «розбиратися з педофілом» батько покликав племінника, її двоюрідного брата. Сергія вони підстерегли ввечері по дорозі з роботи. Один вхопив ззаду за шию, другий хотів бити, але віддалік показались якісь перехожі - довелося просто поговорити. У відповідь на погрози «вбити або посадити за розбещення неповнолітніх» Сергій переконував розгніваних Олиних родичів, що «нічого не було і бути не могло», що бачився з нею лише двічі - раз у поїзді, а другий - в нього на роботі.

- Вона ж писала про те, що засинала на твоєму плечі! Ми всі її листи перечитали.

- Та це ж у поїзді було - ми випадково сіли поруч! - переконував Сергій. - А ви бачили, що я їй відписував?
- Твоїх листів там не видно.

- Бо їх майже нема. Після того, як Оля мені освідчилась, я написав їй лише раз.

І Сергій запросив чоловіків зайти до його квартири, ввімкнути комп’ютера, прочитати його слова і спокійно все з’ясувати. На прощання все-таки почув традиційне батьківське застереження: «Дивись - якщо ще раз побачу…».
* * *
Кохання бігало в садок,
Кохання бавилось в пісок,
Воно ходило в школу,
А далі був лиш холод…

Ця пісня Славка Вакарчука лунала з радіоприймача на посту чергової медсестри, коли Олю перевозили з реанімації до загальної палати. Того ж дня у слухавці Сергієвого робочого телефону почувся тихий жіночий голос.

- Сергій Олександрович? Це турбує мама Олі. Вона напилась таблеток, ледве відкачали. Прошу, провідайте її в лікарні. Може, хоч після цього вона почне їсти і говорити…

Що робити, як поводитися, що говорити - про це довго радилися четверо дорослих: мама, тато, Сергій і психолог, який казав, що заборонений плід уже не так вабить, коли стає дозволеним. Згодом Сергій щодня провідував Олю в лікарні, а коли її виписали, ходив з дівчиною в кіно, гуляв з нею парком, їв морозиво… Їхні бесіди тепер не були такими жвавими, як та перша, у вагоні. Співрозмовники мало посміхались, а іноді по кільканадцять хвилин мовчали, та й Сергій навмисне намагався бути нудним - так було потрібно. Його Оксана ставилась до цих зустрічей з розумінням: «Ти повинен допомогти дівчинці позбутися неврозу».

Ще в лікарні, коли Оля сказала, що «їм нас не розлучити», Сергій мусив збрехати, буцім одружений (чоловіки частіше кажуть навпаки) і вони не зможуть жити разом, аж поки не закінчиться процес розлучення та поділу квартири. Коли ж минуло кілька місяців і вони з Ольгою стали зустрічатися вже не щодня, а приблизно раз на тиждень, а одного разу вона навіть подзвонила і перенесла побачення, Сергій вирішив перевірити, чи не змінились нарешті її наміри.

- Адвокат сказав, що я за кілька тижнів буду вільний...

- Тепер я буду невільна, - відповіла дівчина після паузи. - Я вступаю до Одеської академії. Ти будеш іноді мене провідувати?

…Оля рік провчилась на архітектурному, а потім перевелась на факультет міжнародної економіки. Вони з Сергієм лише раз зустрілися в Одесі й ходили на каву, а тепер іноді вітають одне одного зі святами через Інтернет.

2012

В автобусі «Джанкой - Керч» їхав хлопчик з батьками і тримав на колінах невеличку клітку з хом’ячком. Присутність дитини і кумедної тваринки сприяла тому, що попутники розговорилися.

- А в мене в дитинстві була черепашка… - замислено мовила немолода жінка, що сиділа неподалік. - Одного разу тато привіз мені її з Сімферополя - сухопутну, маленьку, з коричневим панцирем. Спочатку вона мене боялась і два дні навіть голову не висовувала, а коли зголодніла і набралася сміливості, я побачила, що в неї на шийці шкіра така суха і зморщена, як в старенької бабці. Як в мене зараз. Я тоді ще тата спитала: «А чого в черепашки зморшки - вона що вже стара?» На що він розсміявся, узяв мене на руки і сказав, що ця черепашка ще зовсім молода, і що черепахи живуть аж триста років. «Якщо ти, Едіє (мене звати Едіє), будеш за черепашкою добре доглядати, то навіть твої онуки зможуть гратися з нею… А зараз клади її в коробку, бо нам час іти збирати каміння».

Я тоді була мала і тільки буквально могла розуміти слова «час збирати каміння». У нас був сад і баштан, а земля тут, самі бачите, кам’яниста. Але і персики, і хурма, і груші, і дині у нас родили чудово. І от ми, дорослі й діти, після кожної оранки весною збирали каміння - виносили його на плечах у плетених корзинах і висипали в ями на дорозі. Здавалось, уже все визбирали, а наступного року його знов на городі стільки ж, ніби й не збирали. Воно наче з-під землі лізло, те каміння…

А через кілька років одного весняного ранку камінь полетів у наше вікно. Війна вже відкотилася десь на захід, і тут прийшли енкаведисти: «Всім виходити і сідати у вантажівку! Чекаємо 15 хвилин, хто не встигне - розстріл!» Братики плакали, я кликала свою черепашку, мама поспішно зав’язувала в покривало одяг, а батько шукав по шухлядах документи. Його ледь не застрелили, коли ми виходили з хати, бо він кинувся не до машини, а в протилежний бік, до обори. Енкаведисти подумали, що батько зібрався тікати, а він просто хотів відкрити хвіртку і випустити нашого ішака. Вже потім, через багато років, нам розказували, що після вивезення господарів залишені напризволяще віслюки збивалися в табуни і блукали селищами, а зимою їх, голодних, відстрілювали як собак…

Свою черепашку я тоді так і не знайшла, і всю дорогу плакала, бо довелось поїхати без неї. Десь вона, певно, залізла під ліжко… А потім у поїзді я плакала вже не тільки через черепашку - у вагонах було тісно, ми хотіли їсти і пити, їхали більше тижня, багато хто захворів. У нашому вагоні спочатку помирали старі, а потім і діти. Від дизентерії помер мій братик Талят, його тіло конвоїри викинули на одній зі станцій, і ми так і не дізнались ніколи, де його поховали і чи поховали взагалі… (Едіє-ханим втирає сльози). Пізніше, коли ми поселилися в землянці на околиці узбецького кишлака і мати з батьком робили саман, щоб збудувати хатину, я викопала маленьку ямку, поховала в ній братові капчики і поклала зверху кілька камінців - хотіла, щоб у Талята була могилка, як у наших дідуся і бабусі в Криму…

На могилу дідуся і бабусі я потрапила аж у 1988 році. Вже й сама бабусею була. Відвідавши цвинтар, ми пішли на нашу вулицю. Непросто було відшукати будинок, у якому я росла - там усе так змінилося за 44 роки. Виноградника вже не було, спереду прибудували веранду, з’явився паркан і якісь кущі… Але це був наш будинок, я тут росла, він снився мені всі ці роки. Ми стояли, дивились через ворота на подвір’я, молились і плакали. А на подвір’ї в піску гралась білява дівчинка. Її мама визирнула з будинку, покликала її і сказала російською: «Піди спитай, що потрібно цим людям». Я кажу: «Нічого. Просто ми тут жили колись…» Дівчинка побігла до мами. Я не встигла спитати, чи є в неї черепашка - в тата розболілося серце, і ми пішли...

Долю не завжди збудуєш за чітким планом. Трапляється, що її назавжди визначає якийсь випадок чи спонтанний вчинок. Так сталося і в житті нібито звичайного сільського подружжя – українця Анатолія і росіянки Людмили. Як ото в фільмі “Кін-дза-дза”: вийшов головний герой на хвилинку за сірниками, а опинився на іншій планеті. Хоча кіногерой, на відміну від нашої героїні, потрапив у далекий край не на все життя...

Простий хлопець Толя з-під Вінниці в армії служив на Уралі. Було це ще на початку шістдесятих минулого століття, служили тоді три роки. Солдати, як це частенько трапляється, «вступали в тісний контакт із місцевим населенням». І рядовий Анатолій П. під час одного з вихідних познайомився на танцях з місцевою красунею Надією. Вже мав щодо неї серйозні наміри, частенько заходив до дівчини додому, помагав по господарству її батькам, Єгору Капітоновичу і Тетяні Гаврилівні, які вважали «смишльоного хохльонка» майбутнім зятем.

У родині коханої українець Толя вперше почув слова російської говірки типу «табе, чявойта, нончє, тапєрічя», скуштував традиційні російські страви – окрошку, вареники «на пару», пельмені... Смачно, а от «щі томльониє» його, м’яко кажучи, не вразили: схожі ті щі на наш капусняк, варяться в печі «в чугункє», потім повинні скиснути, збухтіти і ще разок або й зо два в печі «потоміться». Як на Толин непризвичаєний смак, щі здались кислючими, і запах у них, як казав Райкін, «специфіцскій»...

А одне з найкумедніших вражень про перший візит до Надиних родичів дід Толя часто згадує й досі: пообідавши з гостинною родиною, вийшов хлопець надвір та й шукає туалет, нібито прогулюючись і оглядаючи обійстя. Обійшов довкола хати, поволі поза хлівами вийшов на город, а «об’єкта» ніде не видно, навіть звичного для нас дерев’яного «будиночка типу ящика».

- А де у вас тут... ну... сходити?.. – питає ніяково в потенційного тестя.
- А, зімой в подклєть к скотінє ходім, а тапєрича лєто, дак в огородє за кукурузой прісядь…

Домовились Толя з Надею, що як тільки він відслужить, поїдуть удвох в Україну, на його рідну Вінниччину. Там є де на дідівській садибі хату нову збудувати, зими там тепліші, землі багаті, сади родючі. І батьки дівчини були раді, що нарешті хоч одну дочку заміж видадуть – сім’я ж бо велика, дітей з десяток: і Віра, і Надя, і Люда, і Маша, і Соня, ще й кілька хлопчаків зашмарканих на печі.
От підійшла демобілізація, узяв Толя два квитки на потяг, спакував речі і прийшов до майбутніх родичів на прощальні посиденьки чи то на сватання, аби обмити гарненько цю подію, а серед ночі вирушити з нареченою на залізничну станцію.
Відзначили, обмили, пісень поспівали, отримали батьківські настанови («друг дружку нє обіжать, в гості прієзжать»...)

І раптом, ні з того, ні з сього, Надя каже:
- Не поїду я. Передумала...
- Що?! Та як?! Чого? Та ж домовились! Та ти що?!
- Нє, боязно как-то. Чужа сторона...

Звісно, почались «розборки», вмовляння, але дівчина таки вперлась не на жарт – ні, і крапка! Що ж, нічого не поробиш, звиняй-вибачай, як то кажуть, «насільно міл нє будєш», не судьба і тому подібне. Випили ще, тепер уже «з горя». І тут знову несподівано, ні сіло ні впало, озивається Надина сестра Люда:
- А давай, Толик, я з тобою поїду! А що – я теж незаміжня...
Спочатку запанувала німа сцена, як у «Ревізорі» Гоголя, а тоді:
- А що?! А давай!
- А хай їде! Теж дівка на виданні.
- То збирайся! Вип’єм «на посошок».

І знову батьки не були проти. Єгор Капітонович, може, й не звернув увагу на таку різку зміну планів – закуняв саме за столом. А Тетяна Гаврилівна поблагословила, грошей дочці на дорогу дала...

Отака вона – широка і незбагненна слов’янська душа. Іноді роками не можеш зібратися родичів через дорогу відвідати, а трапляється: вийдеш на хвилинку за сірниками, а повернешся через три місяці (або й років за сорок) - надумав, бачте, до товариша в Талдикурган змотатися, в хатніх капцях і спортивних штанях... Отак і Люда – сиділа собі за столом, нібито сестру заміж виряджала, а опинилась із сестриним екс-кавалером у вагоні потяга, що мчить до далекої України.

Прокинувся Толя, огледівся у вагоні, побачив Люду і видав «коронну фразу»:
- О! Не поняв - а ти чого тут?
- Як це «чого»?! Я ж їду з тобою, ти ж мене заміж покликав. Замість Наді...
- Справді? Гм...

І що їм було в цій ситуації робити – двом знайомим і водночас майже чужим молодим людям? Не зривати ж стоп-кран, не вертатись назад – потяг уже на півдорозі до України. Вирішили: поїдемо, поживемо разом, спробуємо – може, щось і вийде. «А нє сладітся – завсєгда разойтісь можно».

І що ви думаєте? Злагодилось, склалося, зжилися. Дочку виростили, вже й онуків бавлять. За кілька місяців Людмила почала говорити українською, не чути жодного акценту. Вже обоє на пенсії, хазяйнують. І лише дехто зі старших людей на кутку знає цю їхню історію й досі позаочі називає Людмилу Єгорівну «кацапкою»...

До речі, через кілька років після їхнього весілля Людина молодша сестра Соня приїздила в гості й вийшла заміж за Толиного сусіда. Але в неї подружнє життя не склалося – дитя ледь встигло до школи піти, як вони «розбіглися»... Не може ж усім так пощастити, як дідові Толі й бабі Люді.

Ігор був журналістом і вів передачі на теми моралі та духовності. Іноді про високе і розумне розмірковував у студії сам, а інколи запрошував на прямий ефір якогось філософа, священика чи педагога…

«Коли ми були дітьми, то не мали уявлення, що погано, а що добре, що можна, а що не можна, що таке бідність, а що багатство, - проголошував радіоприймач приємним тренованим голосом Ігоря. - Ми народилися з любові і з великою любов’ю до всього. Малі діти - як ангели, які примушують нас посміхатися, плакати від щастя і відчувати, що життя прекрасне попри все. Діти не замислюються, що про них скажуть інші, вони завжди грають, радіють, і від цього навіть у дощовий день здається, ніби навколо сонячно й тепло.

Але згодом дитині нав’язуються чужі стереотипи і чужий досвід. Дитяча любов втрачається в цих нетрях боротьби за благополуччя. Людина починає вважати, що віддавати - це справа дурнів. Але треба розуміти, що бажання тільки отримувати - безглузде. Адже приємно бачити щасливі вдячні очі тих, кому ти щось подарував. Повернімо ж себе в дитинство, пригадаймо безкорисливу любов і почнімо наповнюватись нею і дарувати її...»

Цими чи подібними словами завершував Ігор свою радіопередачу, натискав кнопку, вимикаючи мікрофона, і йшов собі до сусідньої кав’ярні пити чай чи каву по-турецьки з круасанами… За вечерею розповідав своїй коханій Анжелі про те, з ким спілкувався в студії, які цікаві ставив запитання і скільки після цього надійшло відгуків від слухачів. Анжела ж розпитувала, чи за однаковим тарифом платять йому за передачі в прямому ефірі та в записі, чи скоро призначать його заввідділом або редактором, або чи не час уже йому спробувати влаштуватися на якесь столичне радіо…

Одного разу Ігор отримав завдання запросити на передачу священика з якогось віддаленого села. Певно, цей батюшка міг би зацікавити слухачів своїм поважним віком і мудрою проповіддю, а ще тим, що його невелика парафія розташовувалась «на краю географії», куди ніколи ще не ступала нога журналіста.

Роздобути телефон священика не вдалось (чи в нього, може, й не було), тому Ігореві довелося брати відрядження і вирушати скрипучими автобусами в село, де жило ледь за сотню людей, стояла церква, а в колишньому панському будинку діяв інтернат для дітей із вадами психіки.

Кількагодинна дорога з пересадками варта окремої невеселої публікації, але більш цікавою була зустріч з отцем Тимофієм. Правда, перед тим журналіст мало не заблукав, бо на краю села наївно спитав якогось діда: «Де тут сільрада?», а дід показав йому палицею в той бік, з якого Ігоря щойно привіз автобус. Виявилося, що в цьому селі сільради нема, вона в сусідньому. Отже, ніхто міського гостя не зустрів «хлібом-сіллю», не запросив до кабінету, не провів до церкви чи до хати священика. Добре, що якась баба з мішком бур’яну на плечах зголосилася провести приїжджого до храму. Йдучи селом, півшляху Ігор розмірковував, чи варто зіграти роль джентельмена й допомогти нести мішка, і нарешті, коли церква вже виднілася з-за пагорба, узяв-таки бабину ношу і поніс у супроводі її слів «та не треба, я ж привикла…» і своїх думок про те, що таки правильним рішенням було вдягнути саме цю сіру сорочку…

Отець Тимофій чіпляв колесо до воза просто на церковному подвір’ї. Він стримано привітався з кореспондентом, розказав трохи про історію побудови храму, про ікону Матері Божої, а також про своїх парафіян, серед яких кілька «старших жіночок» і півсотні «блаженних юродивих діток» з інтернату. Ще сказав, що сіно цього літа хороше, а картопля не вродила… І категорично відмовився їхати до міста «на прямий ефір».

- Передача ваша пізня, не встигну я після неї додому добратись, а на ранок же в нас у храмі служба Божа. Прихожани мої все одно радіо не слухають. Вони привикли до утренньої служби - навіть хто розумом не пойме, серцем слухає… Тут я їм більше потрібний, ніж на радіо…

На запевнення, що його після ефіру завезуть до села машиною радіокомпанії, батюшка відповів, що «не хоче людей утруждати». Довелося вмовляти його записати інтерв’ю на диктофон «нє отходя от каси». На це він погодився, прокашлявся і, навіть не дочекавшись питань від Ігоря, мовив: «Мало читати Писаніє. Творити треба по Писанію. Творіть, люди, добро і кидайте його в річку. Хай воно пливе до тих, хто нижче за течією і від кого не прийде до вас хвала чи подарунок… Оце я й хотів сказати. А щоб краще зрозуміти мої слова, зайдіть в інтернат…»

- О, до нас батюка пишов! О, і ше якись дада пишов! - біг навпроти і кричав якийсь хлопець років вісімнадцяти. Назустріч вийшли й інші інтернатівські діти, деякі з них на зріст були набагато вищими за двох немолодих няньок у білих халатах. Кілька вихованців сиділи у візках, в декого були викривлені руки й ноги (певно, ДЦП), хлопець із нерухомим поглядом весь час хитався, переступаючи з ноги на ногу, як ведмідь у клітці, а якась огрядна дівчина однією рукою трималася за халат виховательки, а іншою сором’язливо закривала собі лице.

- До батюшки вони вже звикли, а ви людина нова, то вони трохи завстидались, - сказала директриса інтернату, привітавшись з Ігорем. - Та вони навіть як звикнуть, то небагато розкажуть. У нас більш-менш нормально говорить хіба що Віталик (кивнула на хлопця, який двадцятий раз повторював, що «батюка пишов і дада пишов») та ще кілька діток із синдромом Дауна. А решта - зовсім не від світу цього - блаженні, як каже отець Тимофій.

Обличчя тутешніх вихованців вразили Ігоря ще більше, ніж їхня поведінка. Деякі були схожими між собою, і могло здатися, що вони родичі: в одних надто великий лоб і виставлені вперед зуби, інші худорляві з перекошеною нижньою щелепою, ще в деяких - приплюснуте обличчя і якийсь особливий розріз очей… ле виявилось, що у схожих дітей була не спільна мама, а спільна хвороба. В голові журналіста боролися протилежні бажання: відвернутись, не бачити, піти, втекти… і - розпитати, дізнатись, допомогти…

Довго розмовляв з директрисою і священиком, одна з нянечок запропонувала попити з вихованцями чаю. Сховав уже диктофона, та потім знову витяг, бо діти дуже хотіли до нього доторкнутися. Ігор сказав у мікрофон «куку!», увімкнув запис, і діти почули «куку!» з диктофона - раділи і кукали, а велика налякана дівчина перестала нарешті ховатися і посміхнулась. Тепер стало видно, що в неї заяча губа, а з рота тече слина…
* * *
Уже давно в селі нема колгоспу, але кілька років тому з’явилась невелика ферма. Пустир між інтернатом і церквою тепер обгороджено, там бігають вівці й кози, поруч стоять кількадесят кольорових вуликів. Усе це - підсобне інтернатівське господарство, і діти мають тепер відчутний додаток до щоденного меню у вигляді м’яса, молока й меду. А ще тут запровадили для вихованців щось на зразок модної аніматерапії, і вічні дітлахи, обділені природою, отримують величезне задоволення від спілкування з цією ж природою: розглядають козенят, посміхаються, дехто гладить тваринок чи годує листочками з рук (той, хто фізично здатен це робити), а хтось мовчки радіє хоча б від того, що його піднесли до пухнастого ягняти і дали притулитися щокою до м’якенької теплої шерсті…

Батюшка Тимофій став уже зовсім немічний, службу ще править, а от коня запрягти вже не здужає. Тепер йому в усьому помагає «молодий монах» - так називають у селі чоловіка, який купив собі тут стареньку хатину, створив ферму і розвів пасіку для інтернату, працює багато, а як випаде вільна хвилинка, то грається з дітьми чи розписує стіни храму. Батюшка називає його братом Ігорем, а інтернатівський Віталик за звичкою каже: «дада пишов»…

«…Малі діти - як ангели, які примушують нас посміхатися, плакати від щастя і відчувати, що життя прекрасне попри все… Треба розуміти, що бажання тільки отримувати - безглузде. Адже приємно бачити щасливі вдячні очі тих, кому ти щось подарував. Повернімо ж себе в дитинство, пригадаймо безкорисливу любов і почнімо наповнюватись нею і дарувати її...» Колишній журналіст прослухав записи своєї давньої радіопередачі й подумав, що тепер ці слова він сприймає трохи інакше.

Журналіст запитує в жіночки на полі: «Яка цього року середня цукристість солодких коренів?»
- Моє діло чистити і на купку складати. А як ти хочеш знати, то візьми обітри і гризьни.
* * *
- А що ще цікавого у вашому колгоспі? – питає журналіст доярку.
- Наш голова колгоспу, наприклад, дуже цікавий. Він у нас, буває, плутає слова. От недавно була така історія. Я зразу не розібрала, шо до чого, коли він сказав: «Дівчата, дивіться, шоб ви з шофером не мали ніякого діла. Майте ввиду, шо в нього сілос…» Я собі думаю: ну тай шо тут такого, шо в нього сілос? Як у нього є сілос, то даже наоборот – треба мати з ним блат…» Аж потім, як голова сказав, шо хлопці поїхали роздавати коровам сіфіліс, то тоді я вже пойняла, шо він плутає слова…
* * *
Приїхав у село журналіст, ходив по полях, розпитував про врожай, про худобу, про пасіку… А тоді вийшла в газеті стаття і фото. Він зазнімкував колорадських жуків на квітках бараболі і підписав: «Смугасті трудівниці».
* * *
А ще один такий самий ішов селом і побачив індика. Індик надувся, а журналіст "призадумався". Дістав блокнота і записує: «Не від хорошого життя в селі кури пухнуть…»
* * *
- Добрий день, дідусю! А ми з телебачення. А можна щось спитати? А нащо це ви жолуді обриваєте?
Дід півгодини злазить з дерева, але камеру просить не включати.
- Я сказав бабі, шо жолуді приймають по руб сорок за кіло, а сам лазю на дуба морально оддихнути. Там наверху дупло, в мене там схована чекушка і огірочок…
* * *
Якось працівники одної ферми написали в редакцію листа: «Приїжджайте до нас в село по сенсацію. У нас на фермі є гомосексуальна пара баранів». Ну журналісти зацікавилися, бо це ж можна зробити оригінальні сюжети зразу для трьох передач: «Тяжке життя на селі», «Малятам про звірят» і «Про права меншин». Приїхали на ферму і питають, де ж це та пара баранів. «А ондо якраз вони йдуть – голова і старший зоотехнік…»

Назарчика в школі ображали рідко. Така була вдача у хлопчика: якщо хтось, навіть зі старшокласників, надумає дати стусана, зафутболити його шапку, відібрати цукерки чи блискучу гільзу від старовинного патрона, - Назарчик одразу вивернеться, підскочить, зацідить своїм смаглявим кулачком кривдникові в носа – і навтьоки. А тоді вже – як пощастить. Доженуть – наб’ють. Але частіше не наздоганяли...
Найбільше Назара „діставали” образливі фрази типу „чучмек чорномазий” або „чурек, піди вмийся”. Але тоді він навіть не намагався відстоювати свою честь кулаками – одразу втікав, ховався, бо не міг стримати сліз. А плакати соромно. Чоловіки ж не плачуть...
Раз лише на запитання вчительки: „Чого зажурився?” – поскаржився, що хлопці дражнять його „чуреком”.
- А ти не зважай, будь розумнішим за них. Вони ж не знають, що на Кавказі „чурек” означає „хліб”. Що ж тут образливого?
Так, хлопці цього не знали. Назарчик і сам не знав. Не здогадувався він і про те, що у свідоцтві про народження він записаний не Назаром Назаровичем, а Нодаром Нодаровичем... Та не надто вже він зовні відрізнявся від однокласників – ну, трохи смаглявий, як молодий Кікабідзе у фільмі „Міміно”. І чого вони, дурні, дражняться?
Проте більше було радощів, веселих ігор, дружніх обіймів після забитого м’яча у ворота „А-класу”, широких посмішок після похвали вчителя праці („Назар Ковальчук найкращу шпаківню зробив”), гордощів за себе, такого спортивного, нагородженого на шкільній лінійці грамотою за перше місце у змаганні з легкої атлетики...
А тим, що з рідних його успіхам раділа лише мама (тата не було), Назарчик не дуже переймався. Жив, правда, з ними „другий тато” – дядько Андрій, але довго не затримався. „Своїх там двоє покинув, то добре зробив, що схаменувся і вернувся, нащо йому чужий бусурман”, - бурчала якось сусідка баба Надя. А коли Назар зі своїм Мухтаром столочили ненароком бабі Наді траву, то вона бурчала вже сердитіше, щось на кшталт: „Чорти б тебе взяли, байстрюк малий!” Але він тоді не образився – не знав Назарчик, що то воно таке – „байстрюк”...
Так і жив собі хлопчик з мамою, ріс, допомагав, учився, заходив на перерві до неї на пошту чаю попити, бігав на вихідних до бабусі, ганяв у футбола, ходив улітку „на рибу” – з дядьком Петром, бо тата ж у нього не було.
Про батька сам вирішив більше не запитувати, щоб мама не ставала такою сумною. Сказала йому раз: „Поїхав далеко, зник. Може, загинув. А може, і є десь...”
Одного ранку, коли Назар ходив уже до дев’ятого класу, мама розбудила його раніше і сказала щось дивне й несподіване: „До школи сьогодні не йди – батько до тебе приїхав...”
Які тільки думки не промайнули у хлопцевій голові, поки там надворі хтось обтупував сніг, поки відчинялися сінешні двері! „Тато? Приїхав? Отже, живий! Звідки приїхав? З Грузії? З Росії? З Америки? З тюрми? З війни? Який він? Чи схожий на мене? Чи на Кікабідзе? Чого приїхав? Що скаже? А я що скажу?..”
Тато виявився невисоким, мускулястим, чорнявим із легкою сивиною, з колючою щетиною, з приємним одеколонно-цигарковим запахом. І з темними очима, повними сліз. А кажуть : „чоловіки не плачуть”...
- Гаумар джоба, швіло. Здрастуй, синку, - це було першим, що вимовив тато. А потім із годину мовчав. Лише дивився, обіймав міцно, дивився і знову обіймав. Згодом розговорився – ламаною російською, з акцентом. Назар навіть не все зрозумів, відповідав йому то російською, то українською. Чітко зрозумів одне – у нього є тато, і сьогодні він приїхав.
А розповідав Нодар-старший про свої студентські роки, про літні заробітки на будівництві, про знайомство з красунею Оксаною, майбутньою Назаровою мамою. Про те, як її батьки заборонили одружуватися з „цим небритим грузіном”, а про виїзд із коханим до Грузії й мови не могло бути... Про те, як він не зміг залишитися тут, бо був наймолодшим сином і мусив доглядати батьків. Про те, як через кілька років дізнався про народження сина. А ще – про Грузію, про гори, про війну, про кордони, про те, що там у Назара («у тебя, Нодарі») є дві сестрички, Лія і Маквала.
Коли по обіді з роботи повернулась мама, Назарів тато (таке незвичне словосполучення – „Назарів тато”) сказав їй тихо і лаконічно:
- Аксана, батько мій хворий, онука бачити хоче. Відпустиш?
- Назаре, ти хочеш поїхати? – спитала мама.
- Хочу...
І мама відпустила...
По дорозі до аеропорту, а потім у літаку Назар багато дізнався від батька про Грузію, про свою родину. Дідусь Важа (бабуа Важа) живе в селі Схеві на краю долини Алазані. В його саду такий чудовий виноград! А от бабуся Нані (бебіа Нані) померла вісім років тому. Дядьки Бадрі та Васо працюють у Москві, Лія після восьмого класу вступила до медучилища, а Маквала ходить до школи у Тбілісі… Твої сестри так гарно танцюють! Ти обов’язково познайомишся і з їхньою мамою, калбатоні Тамарою, вона дуже хороша жінка. Вся наша родина дуже добра, дружна, і всі так хочуть тебе побачити, Нодарі, адже ти наш, рідний, адже ти з роду Тохадзе...
Назар не уявляв, що бувають такі гарні гори, такі покручені дороги, такі маленькі кам’яні хати і такі згорблені вусаті дідусі в чорних шапках, яким був дід Важа. А бабуа Важа при зустрічі з онуком теж спростував істину, що „мужчини не плачуть”. По-російськи він майже не говорив, тому фразу „Тепер можу спокійно померти” Назарові переказував тато. Руку онукові дідусь Важа потис досить міцно, хоча ходити вже не міг, тому дядьки і тато носили його на руках, як дитину, а потім посадили у велике дерев’яне крісло – дивне крісло, з корою на спинці й поруччях. Якби Назар-Нодар ріс у Грузії, то знав би, що це старовинне крісло голови роду. Та Назар багато чого не знав про цю свою батьківщину. З подивом і посмішкою він дізнався тут, що „тато” грузинською буде „мама”, а маму тут називають „деда”. Тепер були зрозумілими татові слова під час виходу з літака: „Оце наша Грузія – Картвелі деда”.
Вражень у Назара від знайомства з батьковою родиною – на цілу книгу вистачило б. Після повернення ж усе було звично – дім, школа, випуск, училище. З’явились лише татові дзвінки і святкові листівки та подарунки з Грузії.
А за три роки погуляти на Назаровому весіллі приїхало, здавалося, пів-Грузії родичів. Були тут і дядьки Бадрі та Васо з дружинами, і купа тіток, імена яких так важко запам’ятати, і зо два десятки двоюрідних братів та сестер – таких же смаглявих, як і Назар. А як гарно і незвично витанцьовували красуні-сестрички Лія та Маквала! Усе тут було – і перепій, і калим, і „викрадення” нареченої, і баран у подарунок, і „чоботи”, і тамада, і вино в бурдюку, і самогонка з перцем, і пампушки, і чурек, і кров’янка, і шашлик, і олів’є, і лобіо, і „пийте, свате, пийте”, і „алаверди, генацвале”... Назарова наречена Люда казала: „Скільки років за одною партою просиділи, а не знала, що він – Нодар Нодарович. Не думала, що в мене буде таке цікаве весілля!”
Звичайно, вся увага була прикута до молодят і їхніх батьків, та був на весіллі в Назара ще один дорогий гість. Правда, не в дерев’яному кріслі з корою, а на стільці, з милицею, і келихом вина в руці – бабуа Важа. Дожив таки старий, побачив онука, навіть на весілля приїхав.
А в дальньому кутку стола жваво закушувала горілку лобіо (квасолею по-нашому) буркотлива сусідка баба Надя. Тепер вона вже не скаже про Назара „байстрюк”. Он який тато у нього! Та й Назар лише для друзів і мами досі „Назар”, а за паспортом він – Нодар Нодарович Тохадзе...

Оце позавчера згобіду чую: хвіртка «рип!», і заходе до гобісця якийсь чоловічина, солідний такий, при галстуку, при костюмі спортівному, з папочкою бамажною… Думаю: це, видкося, прийшов якийсь нагітатор і хоче мене знагітірувати. А я ж саме стою раком в хліві і вигрібаю з-під курей… тего, як його…, яйця збираю, пораюся собі помаленько. А він кае до мене: «Доброздоровля, баушка! А чи підете на вибори?»
А я вам чесно скау, шо ті вибори мене вже за… тойго, заінтересували мене вже давно і сильно. Оце стою раком, вигрібаю і тільки-но й думаю, як би це кому оддати свій голос. То я зразу хтіла йому сказати якось некультурно, а тоді думаю: шо ж цей чоловічина виноватий, є же ж і над ним начальство, шо гонит його по людях нагітірувати. То я вже гобізвалася до нього культурніще: «А розтаку їхню матір трижди за ногу! Нема ж за кого голосувати, шоб їх мордою об дорогу голосувало!»
А він до мене кае: «Нє, баушка, ви в цьому ділі політично непідкована». Так і кае: «непідкована» – ну ти подумай, яка вже з мене кобила?! Говоре: «Облязатєльно тра голосувати, шоб вашим голосом ніхто не скористався». А я йому кау: «А сапою мею ніхто не хоче скористатися? Хай би прийшов та повигрібав котрийсь із тих ваших ган… як їх…, гандидатів. Ато вони все виступают, шоб їм на язиці пухирі повиступали!»
Тай цей чоловічина ше трохи помнявся, записав мою хвамілію, спитався, чи ше коло мене дід приписаний, чи вже в вишеньки виписався, а тоді знов кае до мене: «А якбе тако, баушка, чорт вас дьорнув на вибори прийти, то якому б ви гандідату оддали свою перевагу?» А я йому кау: «Це, синок, зависить од того, як по тілівізору будут дебати. Ми ше ж не бачили, хто як уміє дебати. А не дурно же ж є така приказка в народі: «Як дебає, так і робе». Як він не годен гарно дебати, то толку з нього не буде. От ми й подивимся: которий усіх харашо віддебає, за того і проголосуємо…»
А він кае мені, шо тра голосувати не серцьом, а гумом, і шо тра дивитися їхню програму. А я йому кау: «Чоловіче добрий, програму я дивлюся, в програмі в мене сєріал «Крамеліта», і хай вони всі вигорат синім пламенєм». А тут саме проснувся мій старий собака, то цей чоловічина тако задки-задки тай у хвіртку, але ше до мене кае: «Ви, баушка, добре подумайте про свій вибір, бо від цего буде залежати, шо ми лишим нащадкам». А я йому кау: «Чоловіче добрий, я то знаю, шо я лишу нащадкам. Я як випишуся в вишеньки, то гонукам лишу хату, пай земельний, садок, дванадцять подушок і швейну машинку «Цінгер». А ті гандидити і дупотати шо лишат? Вони ше й позабирают то, шо я лишу, шоб їх всіх вилами за ребра забрало…» Він ше шось мені хтів доказати, а я йому кау: «Йди ти, синок, лісом до Йосипової матері тай попробуй ше її, глуху, знагітірувати». Тай той нагітатор пішов, а вже стемніло, то так я й недовигрібала…

Ст.1 Народна Республіка Марабу є суверенною, зовсім ні від кого не залежною і нікому нафіґ не потрібною супердержавою.
Ст.2 Народна Республіка Марабу здійснює власну політику на своїй території. Територія Республіки Марабу: від берега моря на півдні до джунглів на півночі, від стовпа на заході до нори єнота на сході.
Ст.3 Народна Республіка Марабу насправді не є Народною Республікою Марабу, а є Диким Королівством Вініпу.
Ст.3 п.2 Королівство Вініпу для солідності в документах називають Республікою Марабу.
Ст.4 Народна Республіка Марабу, тобто Дике Королівство Вініпу, короче - наша держава, є абсолютною монархією з елементами фіктивної демократії.
Ст.5 Головою держави, головокомандувачем військово-повітряних сил та військово-морського плоту, також генеральним прокурором, міністром всіх міністерств, адвокатом і суддею, почесним батьком нації, дідом Морозом і місцевим Папою Римським є його величність Король Макібулеле Мамбук №48.
Ст.6 Всі закони та законодавчі акти придумує король Макібулеле Мамбук №48 кожної суботи ввечері.
Ст.7 Король Республіки Марабу обирається на пожиттєвий або досмертний строк. Обирається королевою і затверджується сам собою.
Ст.8 Громадянами Республіки Марабу є всі папуаси, що народилися на її землях, також у водах та на деревах.
Ст.9 Громадянами Республіки Марабу також є особи, які навмисне чи випадково забрели на територію держави. Громадянами вони стають автоматично після перекидання останньої ноги через прикордонні штафети.
Ст.10 Позбавляються громадянства всі особи, що перелізли через штахети за межі держави без дозволу короля. Примусово позбавлені громадянства можуть бути політичні та кримінальні злочинці. Позбавлення громадянства здійснюється шляхом перекидання через штахети за руки і за ноги.
Ст.11 Почесними громадянами республіки Марабу за особливі заслуги перед державою король може призначити осіб, які ніколи не були в Республіці Марабу і нічого не чули про таку державу.
Ст.12 Почесними громадянами за бажанням короля можуть призначатися також коти, собаки, вівці, буйволи та інші особи без громадянства.
Ст.13 Найбільшою суспільною цінністю держави є людина, незалежно від статі, її ваги та кольору чорної шкіри.
Ст.13 п.2 Ціннішою за людину в окремих надзвичайних випадках може бути свиня, буйвол та інша особа (примітка: крім котів).
Кримінальинй кодекс Республіки Марабу
Ст.1 За моральну чи фізичну образу громадянина винний мусить сплатити королю три буйволи.
Ст.2 За моральну чи фізичну образу буйвола винний мусить сплатити королю читири буйволи.
Ст.3 Заморальну чи фізичну образу короля слід сплатити королю п’ять буйволів і голову винного в торбі (примітка: торба целофанова).
Ст.4 За крадіжку передбачається стягнення з винного двох буйволів на користь короля. В разі, коли винний не має змоги сплатити штраф у вигляді двох буйволів, він зобов’язаний примусово виконувати обов’язки двох буйволів протягом трьох місяців.
Ст.5 За вбивство громадянина винний мусить сплатити королю п’ять буйволів. В разі, коли винний не в змозі сплатити п’ять буйволів – молотком по голові два рази.
Ст.6 За вбивство буйвола винний мусить сплатити королю сім буйволів. В разі, коли винний не в змозі і те де і те пе – молотком поголові два рази, а третій раз легенько.
Ст.7 За вбивство короля його родина переб’є всіх винних і невинних (примітка: крім буйволів).

- Бо-о-о-о, який страшний! Диви-диви: оце то страхіття, йо-о-о… А він не може тако раптово напасти і роздерти?
- Нє-е-е-е, не бійтесь, раптово напасти він не може. Він може напасти не раптово, а поступово. Помаленько так… А роздерти він вас то по-любому не зможе. Як же він може роздерти, ви ж подивіться, яка мила тваринка, така пухнаста… Не переживайте, він ніколи не роздирає. Він душить…
- Бо-о-о-о! То йдем дальше. А тут у вас шо? Чи шо воно за хто? Диви-диви: дивиться! Диви-диви: ходить! Це він чи вона?
- Це вона, це в нас дєвочка! Гляньте, яка мила тваринка.
- Добра мені дєвочка! А шо ж то в нього чи в неї знизу ото таке висить?! Ого-о-о! Диви-диви: бембається! Ше й теліпається! Яка ж це дєвочка?
- Та в них усіх таке теліпається. Бо то ж хвіст. Як же ж дєвочці без хвоста? Це ж і красіво, і муху нагнати… Проходьте дальше, там у нас пінгвіни.
- Бачу ставок і вісім холодильників. А де ж ці піни-гвіни ваші?
- А вони зараз саме зайшли до себе. Вони в нас літом живуть в холодильниках – великі в «Індезіт», а маленькі в «Сніжинках». Кожен зайшов собі, закрився, посидів, подихав, льоду поклював. У них там і світло світиться, і музика грає. Освіжився собі, взяв спінінга і знов вийшов на рибалку.
- То у вас тут як Європа! А чо це тамо написано «вовки», а вовків не видно? Хтілось би глянути. Вони шо - пішли в нори?
- Ой, не питайте! З вовками у нас педагогічна проблема. Оце не було кормів, і спонсори завезли їм «Віскас», то від цього «Віскаса» вовки наші лізуть на дерева, зовсім окотіли. Бачите оно: солідний вовк, вожак зграї, авторітєт, 120 кеге, а лізе на березу, аж крекче… А дальше у нас вольєр з кротами.
- Приходилось про них читати. Це ж могутні звірі! Ану-ну, хотілось би роздивитися.
- Довгенько прийдеться ждати. З лопатою. Вони у нас стидаються, рідко виходять. Краще гляньте, яку рідкісну червонокнижну тварину ми недавно привезли з Китаю. Вимираючий вид – чебурашка уссурійський. Один на всій землі лишився. Він уже майже вимер. Бачите, оце поснідав, сидить і вимирає.
- А інтересно було б його розмножити.
- Та ми вже думали, світло йому виключали і відео всяке показували, надіялись: може якось піднатужиться та й сам собі розмножиться... Його то можна було би з кимось схрестити, але ж буде вже нечиста порода. Ви ж гляньте, яка мила тваринка, які вуха! А роги які широкі!
- О, а чого це у вас там таблички нема? Сидять мавпи і телевізор дивляться, а нічого не написано.
- Тут у нас дві мавпи шимпанзе – мама і доця. Такі милі тваринки! Дехто навіть каже: «милі жіночки»! Але дуже ж сильно вони розумні! Скільки разів ми вже табличку чіпляли і писали «Мавпи шимпанзе», а вони самі закреслюють і пишуть: «Катя Пушкарьова і Надєжда Кадишева». Хай вже так і сидять без таблички.
- То вони тут у вас непогано живуть! І телевізор, і банани, і парикмахер приходить… А у вас старша мавпа часом не вагітна? А як би це мені замість неї до вас влаштуватися, хоч би на півставки? На декретне місце…

- Слухайте, як ви можете?
- Та спасибі, помаленьку…
- Та як же ви могли оце таке написати? Оце читаю, і мороз мене тіпає. Ви туто пишете про нашого лідера: «Учора він відвідав село»…
- А що – не доїхав?
- Треба було написати: «Учора Він відвідав село», або даже навіть тако: «ВІН відвідав село». Ви що не знаєте, що Він – месія і на днях врятує народ? Ви ж серйозна газета! Чи ви газет не читаєте, що не знаєте, як правильно писати? Ви другий раз дивіться, бо перестану вас читати і буду вами завертати івасі.
- Та йдіть ви… і пишіть нам. І Ви пишіть, і Він хай пише, і Його Вона…

***
- Алодобридень! Або кличте зразу адвоката, або я вас зараз там всіх обанкротю. Буду з вами судитися, поки вас не закрию, щоб ви знали! Це ж треба було мене так перекрутити! Так уже мене скорчити! Та ви ж мені там вивернули все, що я казав. А я ж казав, що те, що кажу, не пишіть, бо скажу, що не я.
- То так би і казали.
- От я через суд закрию вас, як слон Моську. Я вже газету «Дзеркало села» закрив і досками забив, і ви збирайтесь… А ви там зараз часом мене не записуєте? Що це там у вас клацає? Діктофона включили?
- Нє, це я зубами. Дуже вас боюся. Напишем, що не ви, що не казали, що не ротом, і що ви німий…

***
- Добридня вам бажаю. А прошу, чи можу я мати розмову з паном головним редактором? То ви, я перепрошую, маєте нас за щурів?
- Та ми вас не маєм.
- В десятім числі ви дали за нас матер’ял, і на тім же листі ліворуч додолу маєте замітку за щурів. Читач то потрактує за зневагу і здумає, що ви нас маєте щурами. Нам прикро.
- То ж фото ваше коло вас, а їхнє коло них. Думаєте, наш читач щурів не знає? Чи думаєте, що щурам не прикро?..

***
- Слухайте, ми би просили вас трохи сумлінніше нас висвітлювати.
- Та ви й так не затемнені.
- Ваш журналіст прийшов на наші збори і написав, що ми на початку десятьом роздали. А до кінця і не досидів, пішов писати чи на пиво. І не написав, що ми в кінці п’ятьох послали, а шістьох покрили. Хіба ж так можна?
- То шліть і крийте на початку. Чи нам роздайте, то до кінця досидим…

***
- Здрастуйте, але ви нас так підвели. А ми ж так з вами співпрацювали, ми ж вас так запрошували, ви ж до нас так приходили… Ви ж стільки написали гарно про наших котиків, і про кицьочок, і про котеняток їхніх. Ми ж вам так вірили, одне хотіли подарити. А ви нам, як грім у спину – взяли і написали про їхніх собак! Та ви ж добре знаєте, що собаки їхні воняють і котика нашого чуть не загризли – ми ж вам прес-реліз посилали. Ми з вами більше дружити не будем. І фотки котиків наших не дамо.
- Та не переживайте: як вони вам виздихають, то ми цілий розворот присвятимо…

Сьогодні ми розглянемо крота. Передайте. Записуєм: «кріт». Латинська назва „Крисус куцопупус”. Це є суто підземний звірик, ви можете зустрітися з ним у норі. Довжина тварі од входу до виходу складає в точних вимірах приблизно близько около нєсколько сантиметрів. Записали? Окружность стегна в області пупа досягає після прийому їжі тридцять сантиметрів. Висота животної тварі в холці (від пальців до загривка спини) становить в межах висоти собаки типу такса в повний зріст без взуття.

Намальована тут звірушка (луп. рис. 1) належиться до родини непарнокопитних камнєжуйних сусликів, сімейства млєкопитающихся джгутикових. Харчується за допомогою рота, живиться камінцями, землею, пісочком. Екскременти (відходи жолудка) можна бачити на городі і по полях у вигляді холмообразної кучки ґрунту, яку любітєлі употребляють на вазон.

Даний вам кріт має інтересні анатомічні особливості: в черепі відсутні глазні дирочки (заросли наглухо з метою непопадання в очі піску при копанні окопів), хвостик в ході еволюції плавно перейшов у голе місце. Передні копита мають форму лопаток для землерийства, задні теж ізуродувані. Вишеупом’янутий крітик круглосуточно активний. Розмножуватись починає рано, десь в пів шостої. На глибині 58 метрів під рівнем моря він риє дупло, сооружає кубло, організовує гніздо і ложить в нього вісім квадратнобілих яєць, після чого грудью висиджує потомство, кормя його жованими камнями.

Кріт є дуже пользітєльний животний. Вченими пощитано, що один середній крітик за свою довгу жизнь унічтожає три з половиною вредних хробака, портящих корінь бурака. Легко підщитати, яку неоціненну пользу приносять два крота на сто кубічних гектарів поля. Єдиний вред і урон від крота є то, шо в його нори часто провалюється худоба чи доярки при прополці бараболі. Поетому кріт сильно нуждається в охрані і нєжній любві.

Оце ми недавно були в Західній Україні на гуцульському весіллі. А зі мною їздив мій товариш - такой спортсмен, чисто с распальцовкой. Йому там було дуже цікаво. Ще як ми туди їхали, він у потязі питає: „Так это... как они называются? Тунгусы?" Кажу: „Ні, тунгуси в Сибіру." „ А шо, эти... зулусы?" - „ Ні, зулуси в Африці." „Ну, эти шото тоже типа тех". Ні, це гуцули, кажу, західні українці." „Ааа... Молодцы, гуцулы - далеко живут, вааще..."

Ми вийшли з потяга, пересіли в автобус. Гірська дорога, а на обочині мужик з козою. Голосує. Наш чувак каже: „Опа! Это шо - он её провожает или она его?" Але ми не вгадали - автобус став, гуцул з козою зайшов, сів, взяв козу на руки і каже: „Прошу передати на квиток, їден пенсійний, а їден дитєчий." А тоді до нас: „Очевидячки видкося, шо ви тож їдете десьто на весілє?" Братан каже: „Реально едем, сто пудов." - „А я хочу презентувати молодєтам козичку, пуда два, бішє не потєгне." - „ Да, пуда два, сто пудов." -„Нє, десь триціть кільо живого мнєса і шє скура." - „Да, сто пудов..."

Поки вони так мило спілкувалися, ми приїхали на саме гуцульське весілля. А там усі вуйки повдягали кресані і коло балгана водять аркана, а матуші співають:

Ми співали коломийки, співали, співали...

Друг питає: „Шо делали? Возле чего? Пили возле мойки? Шо негде было выпить, только возле мойки?" -„Ні, коломийки - це пісні такі."

–„ Ааа... Молодцы, зулусы." Тоді жіночки ще заспівали:

Єк зачую коломийку, зачую, зачую -
Через тоту коломийку дома не ночую.
Ой чорнєвая Марічко, а на личку біла,
Йди, Марічка, цибни, в річку,
Бо вже надоїла.


Братан підтанцьовує: „Ништяк, это чисто гуцульский шансон." А коровайниці знову співають:

Нивко моя хорошая,
Дрібним дощем сполощена,
Струсьовим пірцем зволочена...

„Шо говорит? Струсьовим пірцем? Это шото типа с перцем в трусах?" Кажу: „Ні, то страусячим пір'ям." -„Во дают, тунгусы!" А тоді до якоїсь баби: „Слышь, бабка, а де у вас в селе пробили страусячьи пёрья?" А бабка йому, через мене-перекладача, каже: „А то мені вуйко з Австральщини вислав." -„ Опа ,круто..."

І тут чути крик: „ Молодєта з храму йдут, беріте стрільби!" Дядьки хапають дробовики. „Шо это, хотят мочить молодоженов?" Мужики стріляють в небо. Пацан в шоці: „Это шо, наезд, рэкет, разборки???" Один дідок каже: „То даєм салюта молодєтам. Бо то є весілє, треба стрілити." „Во как... прозреваю. Молодцы, индусы."

А тоді цей дідок, типу тамада, каже: „А зараз для наших молодєт заспіває баба Петька." Мій дружбан після пісні з такими очима до неї: „ Слышь, бабка, дашь свой паспорт позырить?" А потім мені розказує: „Я себе даже записал: баба Петька - это Петрунеля Кшиштофівна Трандафірська. Вотакая бабка! У них тут вааще такие крутые имена. Жених на зоне сидел наверно - его зовут Арест. А вот у нас по-отчеству типа по батюшке, а у них типа даже по матушке: Іван Мар'янович Пупець’’.

А ще цікавіше було, коли сказали, що простий гуцульський хлопець Орест одружується з простою дівчиною з Чукотки, з якою познайомився на заробітках в Росії. Його батьки - тітка Стефа і дядько Юзик - нагнали горілки, поставили шалаші, накололи кабанів, напекли ягнєт і козичок, наробили бриндзі.

А тут приїхали свати, її родичі: „Где живут оленеводы и рыбачат рыбаки..." В унтах і кожухах, з маленькими рюкзачками: „Прівець, однако, как дєля?" І люльки курять. Тітка Стефа каже до свата - старого чукчі: „ Свате, ми стіко коштів доклали. Аби ви си знали, же весілє робим пополам." А він: „Дя-дя, па палям. Па лесам, па палям..." Гуцульські свати боком дивляться на чукотських, а мій дружбан каже: „ Оба, чисто чукотский мафиозный клан кинул на бабки гуцульскую группировку. Ништяк тема."

Але почався перепій. Чукчі розв'язують свої рюкзачки, дістають соболів, песці, норки, починають роздавати - молодим, сватам, гостям, перехожим, циганам, алкоголікам, бомжам і т. д. Тітка Стефа кричить: „ Свате, свате, ша! Бильдиркин Тилімпекович, зав'єзуйте свою торебку, бо вже на дев'ядесять тисіч долярів чортікому роздали." А сват чукотський: „ Папалям, даже больше, чем папалям..."

Ну, багато було ще цікавого. Новорусский крутік мало не побився з вуйком, до якого нас перед ранком понесли ночувати. Вуйко каже: „ На ось тобі коц, накрийси." - „Это кто поц?! Это я поц?! Да я тебе..." А вуйко: „ Но прошу си не гнівати, бо коц - то є по-москальськи... як його? Одєяло, во!"

Гуляли ми там три дні, ще й нам перепили по пижиковій шапці. А мій наблатиканий корефан навчився шпрехати по-гуцульськи і тепер, коли хто їде за Карпати, дає поради: „ Ты если буш заценивать чёто по базару, не спрашивай „скоко стоит?" или „скільки коштує?" - не продадут. Ты говори: „Прошу, кулько то вартує?" - и будешь в доску свой гуцульский чувак. Я в курсах, я там три дня гудел на гуцульському весілє."

А в компанії він тепер співає коломийки:

Ой чорнєвая Марічко,
А на личку біла,
Нахолєру полюбила
Лисого дебіла?

Учора відбувся ІІІ позачерговий випадковий з’їзд Партії професійних пікетувальників. Перед початком його роботи присутніх поблагословив Психіатр всієї Руси-України блаженніший Зигмунд. Делегати з’їзду урочисто викрикували державний гімн, після чого почесний голова Партії професійних пікетувальників Іван Душман-Гайдамака вручив новоприведеним членам партійні квитки та персональні намети.

А в цей час кількадесят активістів Партії професійних пікетувальників пікетували офіс Партії професійних пікетувальників. Акція завершилась мирно, тільки одному партійцеві розпікетували обличчя, а двом випікетували зуби.

Делегати вже дуже розійшлись і починали розходитись, але раптом побачили на дорозі кота. Члени Партії професійних пікетувальників загнали його на дерево і пікетували, використовуючи плакати «Акот!», «Брись!» і «Жирних котів на уранові шахти!»

За словами лідера професійних пікетувальників, пікетування кота є дуже виваженим і послідовним політичним кроком, бо далі вони терпіти вже не могли, адже кредо партії: «Пікетувати все, що рухається, а також нерухомі об’єкти».

Шановні
виборці! Кандидатом у депутати Верховної Ради зареєстровано шанованого і дещо неординарного політика. Це бурий ведмідь Михайло з цирку. Як довірена особа кандидата в народні депутати, я одразу хочу відкинути всі спекуляції стосовно законності реєстрації кандидатом до парламенту ведмедя Михайла Бурого.

У законі про народних обранців чітко сказано: право бути обраним має кожен громадянин, що протягом п’яти років безперервно мешкає в Україні і володіє державною мовою в межах, достатніх для спілкування. Наш кандидат з народження мешкає в Україні, а трьох українських слів "ох", "е", та "у" йому абсолютно достатньо для спілкування. В разі обрання Михайло Бурий обіцяє оволодіти державною мовою, і, повірте мені, у нього це вийде швидше, ніж у деяких наших відомих політиків. Лише три дні знадобилося свого часу нашому кандидатові, щоб досконало оволодіти майстерністю їзди на велосипеді.

Кілька слів про нелегкий життєвий шлях нашого кандидата. Михайло Бурий народився 1980 року в багатодітній родині циркових бурих ведмедів. В однорічному віці розпочав самостійне життя і пішов працювати. Хто ще з кандидатів може похвалитися таким трудовим стажем? Зі своїх двадцяти двох років двадцять один рік безперервно і завзято працює у міському цирку на посаді ведмедя. Жодного разу не дозволив собі зловживання службовим становищем, жодного разу не був помічений на роботі в нетверезому стані.

Михайло Бурий - взірець самовідданого працівника в галузі української культури, йому знайомі негаразди пересічного українця - жодного разу Михайло Бурий не брав відпустки, жодного разу не отримав зарплату грішми.

Михайло Бурий - молодий політик нової генерації, але водночас досить зрілий і досвідчений. У свої двадцять два роки він є батьком двадцяти дітей.
Не для власної вигоди вирішив Михайло Бурий піти в політику. Інтелектуальний рівень ведмедів не нижчий, ніж у собак і наближається до рівня шимпанзе. Кожен громадянин із таким інтелектуальним рівнем розуміє, що Україні необхідні конструктивні зміни. Михайло Бурий як свідомий ведмідь не може дозволити собі стояти осторонь розбудови держави.

Наш кандидат не обманює виборців. Наш кандидат не обіцяє. Наш кандидат взагалі не говорить. В той час, коли інші політики займаються порожньою балаканиною, Михайло Бурий мовчки робить свою справу. Він стоїть на голові, їздить на велосипеді, крутить хула-хуп, жонглює м'ячиком і б'є в бубон.

Михайло Бурий гідний звання публічного політика. Він ще в цирку звик до публіки, а робота в парламенті не відрізняється принципово від його основної праці. Як і цирк, будинок Верховної Ради має круглу форму, тому пан Михайло швидко увійде в русло законотворчого процесу.

Михайло Бурий - безпартійний. Не був засуджений. Не пов'язаний із жодним олігархічним кланом, не мав ніяких стосунків із Павлом Лазаренком. Взагалі, наш кандидат ніколи не вкраде більше, ніж може з'їсти за один раз, чим вигідно відрізняється від багатьох інших політиків. Він не має рахунків за кордоном, діти його навчаються в Україні. Нашому кандидату не потрібен навіть службовий автомобіль - до парламенту Михайло Бурий їздитиме на велосипеді з хула-хупом.

Ми переконані в перемозі нашого кандидата, адже дані соцопитувань доводять, що він користується симпатією більшості виборців. Важливо також, що нашого кандидата люблять діти. Ви коли-небудь бачили, щоб якогось кандидата так любили діти? Більшості дітей усі політики до лямпи. І лише наш кандидат має шалену популярність серед наймолодшого покоління майбутніх виборців, що забезпечить йому обрання і на наступні строки.

Ми мали кілька зустрічей в регіонах. Виборці дуже тепло вітають нашого кандидата. Під час зустрічей усі хочуть його погладити. Якого ще кандидата всі виборці хочуть погладити? Декого хіба що праскою.

Безперечно, рейтинг кандидата в народні депутати пана Михайла Бурого надзвичайно високий. Під час зустрічей надходить багато письмових звернень із запитаннями, скаргами та проханнями від рядових виборців. Наведу приклад. До нашого кандидата звернулась пенсіонерка Одарка Парасківна Однопупенко із села Великі Задрипинці. Вона скаржиться на відсутність опалення в зимовий період і на мізерну пенсію, на яку нема змоги придбати теплий одяг. Михайло Бурий одразу відреагував на звернення громадянки. Шановна Одарко Парасківно, восени, коли всі національно свідомі ведмеді почнуть линяти, ми начешемо з нашого кандидата шерсті і ви зможете сплести собі рейтузи, шкарпетки і рукавиці.

Ось так оперативно і реально допомагає Михайло Бурий простим громадянам. Хто ще з кандидатів здатен поділитися з виборцями власною шерстю?

Закликаємо вас, шановні громадяни, зробити розумний вибір і віддати свій голос за нашого кандидата Михайла Бурого. Він простий трудовий український ведмідь, і він не соромиться свого походження. Те, що наш кандидат - ведмідь, не повинно стати на заваді його політичній діяльності. Адже до парламенту іноді потрапляють люди, які зробили для народу менше, ніж наш кандидат Михайло Бурий. Голосуйте за Михайла Бурого!

2002р.

У Бена найшовся брат. Близнюк. Но на п’ять років молодчий. А він же втратив памнять і думав, шо то його син. Бо в нього ж родімка на спині така сама. І тоже на нозі, як в нього. А Джулія це побачила. Ну тоді, як його тягнули з річки. Ну як всі думали, шо він втопився. З парашутом. Шо, не помниш? – позавторік, якраз як ми бараболю копали, він саме топився.
А тут приходе Дуріта. Ну, вона ше в тій серії приходе, а в цій серії вже заходе. А там же ж тойго, шо втопився, разом з Джулією. Прамо на полу. А то ж така погань! Ну і вона ж побачила це всьо. Ну шо в нього родімка. І шо він живий. А він же ж хтів її тойго... спаплюжити, значить. А тут ця прийшла. Ну і шо йому робити? Він взяв визвав міліцію і втік. А вона йому каже: „Ти вчинив непорядно. Мать твоя тебе засуджує. Більше шоб так не робив. Бо як я, каже, вдару тіліграму до Антоніо, то він з тобою з цього приводу буде мати розмову”. Заб’є, значить, якшо по-простому.
І тут зразу показуют Антоніо. А його ж давно вже не показували. Я оце здибала вчора на базарі Палажку та й питаю: „Шо це чось Антоніо давно не видко? Може, не дай бо, заслаб?” А тут його показуют: схуд, бідний,не брився. Він же ж з’язався з тимго, чорним, і став тяжко пити. А вона його скрізь шукає. Вона ж не знає, шо він з нею вже не живе. А він з тим чорним сидят в кафе чи в столовці і нюхают кока-колу. Це така трава, наркотік називається.
А тут саме Джулія йому дзвоне, шо приїдь, бо в Бена памнять вернулася. А в неї якраз води відходят. І він сідає на машину, іномарку. У них же ж там чисто всі машини іномарки. А він же ж накурився кока-коли і вже себе не помнит. Ну і показуют, шо він їде дуже хутко, а дорога слизька, голольод. Ну да, в них же ж там літом голольод, а на новий рік червень місяць. Ну і в нього запаморочення, і він падає в кувейт. Тут показуют її, а вона вже родит, прамо на полу. А Бен помагає. Бо він же ж поняв, шо це його дитина.
А тут показуют Антоніо, він лежит, а машина зверха. А тут вже люди такі маленькі танцюють і скачуть – реклама, значить, на один плюс один почалася. Певно на тому тижні покажут, шо той вже вбився, бо скільки ж можна?! А в неї знов дитину вкрадут. В неї обично крадут. Бо той же ж маняк, ну шо притворився, шо втопився, шо буцім його брат – він же ж поклявся помститися. А то ж така погань, я його знаю!
Я переживаю, хоть би Келлі впізнала свого тата. Келлі хароша дєвочка, тиха, некураща. А тата вже грає другий артіст! Вона може його не впізнати. Я сама його зразу не впізнала… Ну, в понеділок побачимо, як воно дальше буде. Шо вони там видумали. Тако тулят горбатого до стіни – таке вже закрутили, шо не розбереш, хто кому шо винен, хто кому тато, а хто кому тьотя. Але мусим дивитися, не покинути ж. Шо ж ми – дурно десять років дивилися і шоб кінця їхнього не побачити?!