Долю не завжди збудуєш за чітким планом. Трапляється, що її назавжди визначає якийсь випадок чи спонтанний вчинок. Так сталося і в житті нібито звичайного сільського подружжя – українця Анатолія і росіянки Людмили. Як ото в фільмі “Кін-дза-дза”: вийшов головний герой на хвилинку за сірниками, а опинився на іншій планеті. Хоча кіногерой, на відміну від нашої героїні, потрапив у далекий край не на все життя...

Простий хлопець Толя з-під Вінниці в армії служив на Уралі. Було це ще на початку шістдесятих минулого століття, служили тоді три роки. Солдати, як це частенько трапляється, «вступали в тісний контакт із місцевим населенням». І рядовий Анатолій П. під час одного з вихідних познайомився на танцях з місцевою красунею Надією. Вже мав щодо неї серйозні наміри, частенько заходив до дівчини додому, помагав по господарству її батькам, Єгору Капітоновичу і Тетяні Гаврилівні, які вважали «смишльоного хохльонка» майбутнім зятем.

У родині коханої українець Толя вперше почув слова російської говірки типу «табе, чявойта, нончє, тапєрічя», скуштував традиційні російські страви – окрошку, вареники «на пару», пельмені... Смачно, а от «щі томльониє» його, м’яко кажучи, не вразили: схожі ті щі на наш капусняк, варяться в печі «в чугункє», потім повинні скиснути, збухтіти і ще разок або й зо два в печі «потоміться». Як на Толин непризвичаєний смак, щі здались кислючими, і запах у них, як казав Райкін, «специфіцскій»...

А одне з найкумедніших вражень про перший візит до Надиних родичів дід Толя часто згадує й досі: пообідавши з гостинною родиною, вийшов хлопець надвір та й шукає туалет, нібито прогулюючись і оглядаючи обійстя. Обійшов довкола хати, поволі поза хлівами вийшов на город, а «об’єкта» ніде не видно, навіть звичного для нас дерев’яного «будиночка типу ящика».

- А де у вас тут... ну... сходити?.. – питає ніяково в потенційного тестя.
- А, зімой в подклєть к скотінє ходім, а тапєрича лєто, дак в огородє за кукурузой прісядь…

Домовились Толя з Надею, що як тільки він відслужить, поїдуть удвох в Україну, на його рідну Вінниччину. Там є де на дідівській садибі хату нову збудувати, зими там тепліші, землі багаті, сади родючі. І батьки дівчини були раді, що нарешті хоч одну дочку заміж видадуть – сім’я ж бо велика, дітей з десяток: і Віра, і Надя, і Люда, і Маша, і Соня, ще й кілька хлопчаків зашмарканих на печі.
От підійшла демобілізація, узяв Толя два квитки на потяг, спакував речі і прийшов до майбутніх родичів на прощальні посиденьки чи то на сватання, аби обмити гарненько цю подію, а серед ночі вирушити з нареченою на залізничну станцію.
Відзначили, обмили, пісень поспівали, отримали батьківські настанови («друг дружку нє обіжать, в гості прієзжать»...)

І раптом, ні з того, ні з сього, Надя каже:
- Не поїду я. Передумала...
- Що?! Та як?! Чого? Та ж домовились! Та ти що?!
- Нє, боязно как-то. Чужа сторона...

Звісно, почались «розборки», вмовляння, але дівчина таки вперлась не на жарт – ні, і крапка! Що ж, нічого не поробиш, звиняй-вибачай, як то кажуть, «насільно міл нє будєш», не судьба і тому подібне. Випили ще, тепер уже «з горя». І тут знову несподівано, ні сіло ні впало, озивається Надина сестра Люда:
- А давай, Толик, я з тобою поїду! А що – я теж незаміжня...
Спочатку запанувала німа сцена, як у «Ревізорі» Гоголя, а тоді:
- А що?! А давай!
- А хай їде! Теж дівка на виданні.
- То збирайся! Вип’єм «на посошок».

І знову батьки не були проти. Єгор Капітонович, може, й не звернув увагу на таку різку зміну планів – закуняв саме за столом. А Тетяна Гаврилівна поблагословила, грошей дочці на дорогу дала...

Отака вона – широка і незбагненна слов’янська душа. Іноді роками не можеш зібратися родичів через дорогу відвідати, а трапляється: вийдеш на хвилинку за сірниками, а повернешся через три місяці (або й років за сорок) - надумав, бачте, до товариша в Талдикурган змотатися, в хатніх капцях і спортивних штанях... Отак і Люда – сиділа собі за столом, нібито сестру заміж виряджала, а опинилась із сестриним екс-кавалером у вагоні потяга, що мчить до далекої України.

Прокинувся Толя, огледівся у вагоні, побачив Люду і видав «коронну фразу»:
- О! Не поняв - а ти чого тут?
- Як це «чого»?! Я ж їду з тобою, ти ж мене заміж покликав. Замість Наді...
- Справді? Гм...

І що їм було в цій ситуації робити – двом знайомим і водночас майже чужим молодим людям? Не зривати ж стоп-кран, не вертатись назад – потяг уже на півдорозі до України. Вирішили: поїдемо, поживемо разом, спробуємо – може, щось і вийде. «А нє сладітся – завсєгда разойтісь можно».

І що ви думаєте? Злагодилось, склалося, зжилися. Дочку виростили, вже й онуків бавлять. За кілька місяців Людмила почала говорити українською, не чути жодного акценту. Вже обоє на пенсії, хазяйнують. І лише дехто зі старших людей на кутку знає цю їхню історію й досі позаочі називає Людмилу Єгорівну «кацапкою»...

До речі, через кілька років після їхнього весілля Людина молодша сестра Соня приїздила в гості й вийшла заміж за Толиного сусіда. Але в неї подружнє життя не склалося – дитя ледь встигло до школи піти, як вони «розбіглися»... Не може ж усім так пощастити, як дідові Толі й бабі Люді.

(З життя...)