Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Сегеда /
Проза
Одружилася замість сестри
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Одружилася замість сестри
Долю не завжди збудуєш за чітким планом. Трапляється, що її назавжди визначає якийсь випадок чи спонтанний вчинок. Так сталося і в житті нібито звичайного сільського подружжя – українця Анатолія і росіянки Людмили. Як ото в фільмі “Кін-дза-дза”: вийшов головний герой на хвилинку за сірниками, а опинився на іншій планеті. Хоча кіногерой, на відміну від нашої героїні, потрапив у далекий край не на все життя...
Простий хлопець Толя з-під Вінниці в армії служив на Уралі. Було це ще на початку шістдесятих минулого століття, служили тоді три роки. Солдати, як це частенько трапляється, «вступали в тісний контакт із місцевим населенням». І рядовий Анатолій П. під час одного з вихідних познайомився на танцях з місцевою красунею Надією. Вже мав щодо неї серйозні наміри, частенько заходив до дівчини додому, помагав по господарству її батькам, Єгору Капітоновичу і Тетяні Гаврилівні, які вважали «смишльоного хохльонка» майбутнім зятем.
У родині коханої українець Толя вперше почув слова російської говірки типу «табе, чявойта, нончє, тапєрічя», скуштував традиційні російські страви – окрошку, вареники «на пару», пельмені... Смачно, а от «щі томльониє» його, м’яко кажучи, не вразили: схожі ті щі на наш капусняк, варяться в печі «в чугункє», потім повинні скиснути, збухтіти і ще разок або й зо два в печі «потоміться». Як на Толин непризвичаєний смак, щі здались кислючими, і запах у них, як казав Райкін, «специфіцскій»...
А одне з найкумедніших вражень про перший візит до Надиних родичів дід Толя часто згадує й досі: пообідавши з гостинною родиною, вийшов хлопець надвір та й шукає туалет, нібито прогулюючись і оглядаючи обійстя. Обійшов довкола хати, поволі поза хлівами вийшов на город, а «об’єкта» ніде не видно, навіть звичного для нас дерев’яного «будиночка типу ящика».
- А де у вас тут... ну... сходити?.. – питає ніяково в потенційного тестя.
- А, зімой в подклєть к скотінє ходім, а тапєрича лєто, дак в огородє за кукурузой прісядь…
Домовились Толя з Надею, що як тільки він відслужить, поїдуть удвох в Україну, на його рідну Вінниччину. Там є де на дідівській садибі хату нову збудувати, зими там тепліші, землі багаті, сади родючі. І батьки дівчини були раді, що нарешті хоч одну дочку заміж видадуть – сім’я ж бо велика, дітей з десяток: і Віра, і Надя, і Люда, і Маша, і Соня, ще й кілька хлопчаків зашмарканих на печі.
От підійшла демобілізація, узяв Толя два квитки на потяг, спакував речі і прийшов до майбутніх родичів на прощальні посиденьки чи то на сватання, аби обмити гарненько цю подію, а серед ночі вирушити з нареченою на залізничну станцію.
Відзначили, обмили, пісень поспівали, отримали батьківські настанови («друг дружку нє обіжать, в гості прієзжать»...)
І раптом, ні з того, ні з сього, Надя каже:
- Не поїду я. Передумала...
- Що?! Та як?! Чого? Та ж домовились! Та ти що?!
- Нє, боязно как-то. Чужа сторона...
Звісно, почались «розборки», вмовляння, але дівчина таки вперлась не на жарт – ні, і крапка! Що ж, нічого не поробиш, звиняй-вибачай, як то кажуть, «насільно міл нє будєш», не судьба і тому подібне. Випили ще, тепер уже «з горя». І тут знову несподівано, ні сіло ні впало, озивається Надина сестра Люда:
- А давай, Толик, я з тобою поїду! А що – я теж незаміжня...
Спочатку запанувала німа сцена, як у «Ревізорі» Гоголя, а тоді:
- А що?! А давай!
- А хай їде! Теж дівка на виданні.
- То збирайся! Вип’єм «на посошок».
І знову батьки не були проти. Єгор Капітонович, може, й не звернув увагу на таку різку зміну планів – закуняв саме за столом. А Тетяна Гаврилівна поблагословила, грошей дочці на дорогу дала...
Отака вона – широка і незбагненна слов’янська душа. Іноді роками не можеш зібратися родичів через дорогу відвідати, а трапляється: вийдеш на хвилинку за сірниками, а повернешся через три місяці (або й років за сорок) - надумав, бачте, до товариша в Талдикурган змотатися, в хатніх капцях і спортивних штанях... Отак і Люда – сиділа собі за столом, нібито сестру заміж виряджала, а опинилась із сестриним екс-кавалером у вагоні потяга, що мчить до далекої України.
Прокинувся Толя, огледівся у вагоні, побачив Люду і видав «коронну фразу»:
- О! Не поняв - а ти чого тут?
- Як це «чого»?! Я ж їду з тобою, ти ж мене заміж покликав. Замість Наді...
- Справді? Гм...
І що їм було в цій ситуації робити – двом знайомим і водночас майже чужим молодим людям? Не зривати ж стоп-кран, не вертатись назад – потяг уже на півдорозі до України. Вирішили: поїдемо, поживемо разом, спробуємо – може, щось і вийде. «А нє сладітся – завсєгда разойтісь можно».
І що ви думаєте? Злагодилось, склалося, зжилися. Дочку виростили, вже й онуків бавлять. За кілька місяців Людмила почала говорити українською, не чути жодного акценту. Вже обоє на пенсії, хазяйнують. І лише дехто зі старших людей на кутку знає цю їхню історію й досі позаочі називає Людмилу Єгорівну «кацапкою»...
До речі, через кілька років після їхнього весілля Людина молодша сестра Соня приїздила в гості й вийшла заміж за Толиного сусіда. Але в неї подружнє життя не склалося – дитя ледь встигло до школи піти, як вони «розбіглися»... Не може ж усім так пощастити, як дідові Толі й бабі Люді.
Простий хлопець Толя з-під Вінниці в армії служив на Уралі. Було це ще на початку шістдесятих минулого століття, служили тоді три роки. Солдати, як це частенько трапляється, «вступали в тісний контакт із місцевим населенням». І рядовий Анатолій П. під час одного з вихідних познайомився на танцях з місцевою красунею Надією. Вже мав щодо неї серйозні наміри, частенько заходив до дівчини додому, помагав по господарству її батькам, Єгору Капітоновичу і Тетяні Гаврилівні, які вважали «смишльоного хохльонка» майбутнім зятем.
У родині коханої українець Толя вперше почув слова російської говірки типу «табе, чявойта, нончє, тапєрічя», скуштував традиційні російські страви – окрошку, вареники «на пару», пельмені... Смачно, а от «щі томльониє» його, м’яко кажучи, не вразили: схожі ті щі на наш капусняк, варяться в печі «в чугункє», потім повинні скиснути, збухтіти і ще разок або й зо два в печі «потоміться». Як на Толин непризвичаєний смак, щі здались кислючими, і запах у них, як казав Райкін, «специфіцскій»...
А одне з найкумедніших вражень про перший візит до Надиних родичів дід Толя часто згадує й досі: пообідавши з гостинною родиною, вийшов хлопець надвір та й шукає туалет, нібито прогулюючись і оглядаючи обійстя. Обійшов довкола хати, поволі поза хлівами вийшов на город, а «об’єкта» ніде не видно, навіть звичного для нас дерев’яного «будиночка типу ящика».
- А де у вас тут... ну... сходити?.. – питає ніяково в потенційного тестя.
- А, зімой в подклєть к скотінє ходім, а тапєрича лєто, дак в огородє за кукурузой прісядь…
Домовились Толя з Надею, що як тільки він відслужить, поїдуть удвох в Україну, на його рідну Вінниччину. Там є де на дідівській садибі хату нову збудувати, зими там тепліші, землі багаті, сади родючі. І батьки дівчини були раді, що нарешті хоч одну дочку заміж видадуть – сім’я ж бо велика, дітей з десяток: і Віра, і Надя, і Люда, і Маша, і Соня, ще й кілька хлопчаків зашмарканих на печі.
От підійшла демобілізація, узяв Толя два квитки на потяг, спакував речі і прийшов до майбутніх родичів на прощальні посиденьки чи то на сватання, аби обмити гарненько цю подію, а серед ночі вирушити з нареченою на залізничну станцію.
Відзначили, обмили, пісень поспівали, отримали батьківські настанови («друг дружку нє обіжать, в гості прієзжать»...)
І раптом, ні з того, ні з сього, Надя каже:
- Не поїду я. Передумала...
- Що?! Та як?! Чого? Та ж домовились! Та ти що?!
- Нє, боязно как-то. Чужа сторона...
Звісно, почались «розборки», вмовляння, але дівчина таки вперлась не на жарт – ні, і крапка! Що ж, нічого не поробиш, звиняй-вибачай, як то кажуть, «насільно міл нє будєш», не судьба і тому подібне. Випили ще, тепер уже «з горя». І тут знову несподівано, ні сіло ні впало, озивається Надина сестра Люда:
- А давай, Толик, я з тобою поїду! А що – я теж незаміжня...
Спочатку запанувала німа сцена, як у «Ревізорі» Гоголя, а тоді:
- А що?! А давай!
- А хай їде! Теж дівка на виданні.
- То збирайся! Вип’єм «на посошок».
І знову батьки не були проти. Єгор Капітонович, може, й не звернув увагу на таку різку зміну планів – закуняв саме за столом. А Тетяна Гаврилівна поблагословила, грошей дочці на дорогу дала...
Отака вона – широка і незбагненна слов’янська душа. Іноді роками не можеш зібратися родичів через дорогу відвідати, а трапляється: вийдеш на хвилинку за сірниками, а повернешся через три місяці (або й років за сорок) - надумав, бачте, до товариша в Талдикурган змотатися, в хатніх капцях і спортивних штанях... Отак і Люда – сиділа собі за столом, нібито сестру заміж виряджала, а опинилась із сестриним екс-кавалером у вагоні потяга, що мчить до далекої України.
Прокинувся Толя, огледівся у вагоні, побачив Люду і видав «коронну фразу»:
- О! Не поняв - а ти чого тут?
- Як це «чого»?! Я ж їду з тобою, ти ж мене заміж покликав. Замість Наді...
- Справді? Гм...
І що їм було в цій ситуації робити – двом знайомим і водночас майже чужим молодим людям? Не зривати ж стоп-кран, не вертатись назад – потяг уже на півдорозі до України. Вирішили: поїдемо, поживемо разом, спробуємо – може, щось і вийде. «А нє сладітся – завсєгда разойтісь можно».
І що ви думаєте? Злагодилось, склалося, зжилися. Дочку виростили, вже й онуків бавлять. За кілька місяців Людмила почала говорити українською, не чути жодного акценту. Вже обоє на пенсії, хазяйнують. І лише дехто зі старших людей на кутку знає цю їхню історію й досі позаочі називає Людмилу Єгорівну «кацапкою»...
До речі, через кілька років після їхнього весілля Людина молодша сестра Соня приїздила в гості й вийшла заміж за Толиного сусіда. Але в неї подружнє життя не склалося – дитя ледь встигло до школи піти, як вони «розбіглися»... Не може ж усім так пощастити, як дідові Толі й бабі Люді.
(З життя...)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
