
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.15
10:40
А від «охочих» дуже мало толку,
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються вовки
і одинадцять – виють барани.
***
А після європейського фуршету
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються вовки
і одинадцять – виють барани.
***
А після європейського фуршету
2025.09.15
09:33
Коли спецпредставник президента США Кіт Келлог перебуває в Києві, агресор не завдає масованих ударів. Отже, кияни можуть трохи виспатися…
Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!
Ко
Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!
Ко
2025.09.15
05:57
Вона приходить на світанні,
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
2025.09.15
00:57
Використаний корисний ідіот перестає бути корисним, але не перестає бути ідіотом.
Без корисних ідіотів жодна корисна справа не обходиться.
Всякий корисний ідіот комусь та шкідливий.
Люди борються із шкідниками, але самі шкодять набагато більше.
2025.09.14
21:39
Я хочу поринути в розпад.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
2025.09.14
16:19
дівчино що
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
2025.09.14
15:59
Іду якось тихцем по вулиці села.
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам,
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам,
2025.09.14
15:00
Поки зором пещу виднокраї
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
2025.09.13
22:18
Синьоока осінь, охролиста.
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.
Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.
Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
2025.09.13
22:12
Я не хочу, щоб далі зима
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.
Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.
Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,
2025.09.13
13:17
Сонячний промінчик
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.
Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.
Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
2025.09.13
05:21
Оповиває тьмою смуток
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
2025.09.12
22:19
Усюди - лиш пітьма,
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.
Померкло світло враз.
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.
Померкло світло враз.
2025.09.12
21:42
Шукав на зиму дикобраз притулок і натрапив
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не
2025.09.12
08:58
Священник із села Терпіння, єдиний капелан «Азовсталі», понад три роки перебував у нелюдських умовах російського полону.
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.
Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.
Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув
2025.09.12
05:59
Постукала скорбота у вікно.
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.
І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.
І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Сегеда /
Проза
"До нас дада пишов!.."
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"До нас дада пишов!.."
Ігор був журналістом і вів передачі на теми моралі та духовності. Іноді про високе і розумне розмірковував у студії сам, а інколи запрошував на прямий ефір якогось філософа, священика чи педагога…
«Коли ми були дітьми, то не мали уявлення, що погано, а що добре, що можна, а що не можна, що таке бідність, а що багатство, - проголошував радіоприймач приємним тренованим голосом Ігоря. - Ми народилися з любові і з великою любов’ю до всього. Малі діти - як ангели, які примушують нас посміхатися, плакати від щастя і відчувати, що життя прекрасне попри все. Діти не замислюються, що про них скажуть інші, вони завжди грають, радіють, і від цього навіть у дощовий день здається, ніби навколо сонячно й тепло.
Але згодом дитині нав’язуються чужі стереотипи і чужий досвід. Дитяча любов втрачається в цих нетрях боротьби за благополуччя. Людина починає вважати, що віддавати - це справа дурнів. Але треба розуміти, що бажання тільки отримувати - безглузде. Адже приємно бачити щасливі вдячні очі тих, кому ти щось подарував. Повернімо ж себе в дитинство, пригадаймо безкорисливу любов і почнімо наповнюватись нею і дарувати її...»
Цими чи подібними словами завершував Ігор свою радіопередачу, натискав кнопку, вимикаючи мікрофона, і йшов собі до сусідньої кав’ярні пити чай чи каву по-турецьки з круасанами… За вечерею розповідав своїй коханій Анжелі про те, з ким спілкувався в студії, які цікаві ставив запитання і скільки після цього надійшло відгуків від слухачів. Анжела ж розпитувала, чи за однаковим тарифом платять йому за передачі в прямому ефірі та в записі, чи скоро призначать його заввідділом або редактором, або чи не час уже йому спробувати влаштуватися на якесь столичне радіо…
Одного разу Ігор отримав завдання запросити на передачу священика з якогось віддаленого села. Певно, цей батюшка міг би зацікавити слухачів своїм поважним віком і мудрою проповіддю, а ще тим, що його невелика парафія розташовувалась «на краю географії», куди ніколи ще не ступала нога журналіста.
Роздобути телефон священика не вдалось (чи в нього, може, й не було), тому Ігореві довелося брати відрядження і вирушати скрипучими автобусами в село, де жило ледь за сотню людей, стояла церква, а в колишньому панському будинку діяв інтернат для дітей із вадами психіки.
Кількагодинна дорога з пересадками варта окремої невеселої публікації, але більш цікавою була зустріч з отцем Тимофієм. Правда, перед тим журналіст мало не заблукав, бо на краю села наївно спитав якогось діда: «Де тут сільрада?», а дід показав йому палицею в той бік, з якого Ігоря щойно привіз автобус. Виявилося, що в цьому селі сільради нема, вона в сусідньому. Отже, ніхто міського гостя не зустрів «хлібом-сіллю», не запросив до кабінету, не провів до церкви чи до хати священика. Добре, що якась баба з мішком бур’яну на плечах зголосилася провести приїжджого до храму. Йдучи селом, півшляху Ігор розмірковував, чи варто зіграти роль джентельмена й допомогти нести мішка, і нарешті, коли церква вже виднілася з-за пагорба, узяв-таки бабину ношу і поніс у супроводі її слів «та не треба, я ж привикла…» і своїх думок про те, що таки правильним рішенням було вдягнути саме цю сіру сорочку…
Отець Тимофій чіпляв колесо до воза просто на церковному подвір’ї. Він стримано привітався з кореспондентом, розказав трохи про історію побудови храму, про ікону Матері Божої, а також про своїх парафіян, серед яких кілька «старших жіночок» і півсотні «блаженних юродивих діток» з інтернату. Ще сказав, що сіно цього літа хороше, а картопля не вродила… І категорично відмовився їхати до міста «на прямий ефір».
- Передача ваша пізня, не встигну я після неї додому добратись, а на ранок же в нас у храмі служба Божа. Прихожани мої все одно радіо не слухають. Вони привикли до утренньої служби - навіть хто розумом не пойме, серцем слухає… Тут я їм більше потрібний, ніж на радіо…
На запевнення, що його після ефіру завезуть до села машиною радіокомпанії, батюшка відповів, що «не хоче людей утруждати». Довелося вмовляти його записати інтерв’ю на диктофон «нє отходя от каси». На це він погодився, прокашлявся і, навіть не дочекавшись питань від Ігоря, мовив: «Мало читати Писаніє. Творити треба по Писанію. Творіть, люди, добро і кидайте його в річку. Хай воно пливе до тих, хто нижче за течією і від кого не прийде до вас хвала чи подарунок… Оце я й хотів сказати. А щоб краще зрозуміти мої слова, зайдіть в інтернат…»
- О, до нас батюка пишов! О, і ше якись дада пишов! - біг навпроти і кричав якийсь хлопець років вісімнадцяти. Назустріч вийшли й інші інтернатівські діти, деякі з них на зріст були набагато вищими за двох немолодих няньок у білих халатах. Кілька вихованців сиділи у візках, в декого були викривлені руки й ноги (певно, ДЦП), хлопець із нерухомим поглядом весь час хитався, переступаючи з ноги на ногу, як ведмідь у клітці, а якась огрядна дівчина однією рукою трималася за халат виховательки, а іншою сором’язливо закривала собі лице.
- До батюшки вони вже звикли, а ви людина нова, то вони трохи завстидались, - сказала директриса інтернату, привітавшись з Ігорем. - Та вони навіть як звикнуть, то небагато розкажуть. У нас більш-менш нормально говорить хіба що Віталик (кивнула на хлопця, який двадцятий раз повторював, що «батюка пишов і дада пишов») та ще кілька діток із синдромом Дауна. А решта - зовсім не від світу цього - блаженні, як каже отець Тимофій.
Обличчя тутешніх вихованців вразили Ігоря ще більше, ніж їхня поведінка. Деякі були схожими між собою, і могло здатися, що вони родичі: в одних надто великий лоб і виставлені вперед зуби, інші худорляві з перекошеною нижньою щелепою, ще в деяких - приплюснуте обличчя і якийсь особливий розріз очей… ле виявилось, що у схожих дітей була не спільна мама, а спільна хвороба. В голові журналіста боролися протилежні бажання: відвернутись, не бачити, піти, втекти… і - розпитати, дізнатись, допомогти…
Довго розмовляв з директрисою і священиком, одна з нянечок запропонувала попити з вихованцями чаю. Сховав уже диктофона, та потім знову витяг, бо діти дуже хотіли до нього доторкнутися. Ігор сказав у мікрофон «куку!», увімкнув запис, і діти почули «куку!» з диктофона - раділи і кукали, а велика налякана дівчина перестала нарешті ховатися і посміхнулась. Тепер стало видно, що в неї заяча губа, а з рота тече слина…
* * *
Уже давно в селі нема колгоспу, але кілька років тому з’явилась невелика ферма. Пустир між інтернатом і церквою тепер обгороджено, там бігають вівці й кози, поруч стоять кількадесят кольорових вуликів. Усе це - підсобне інтернатівське господарство, і діти мають тепер відчутний додаток до щоденного меню у вигляді м’яса, молока й меду. А ще тут запровадили для вихованців щось на зразок модної аніматерапії, і вічні дітлахи, обділені природою, отримують величезне задоволення від спілкування з цією ж природою: розглядають козенят, посміхаються, дехто гладить тваринок чи годує листочками з рук (той, хто фізично здатен це робити), а хтось мовчки радіє хоча б від того, що його піднесли до пухнастого ягняти і дали притулитися щокою до м’якенької теплої шерсті…
Батюшка Тимофій став уже зовсім немічний, службу ще править, а от коня запрягти вже не здужає. Тепер йому в усьому помагає «молодий монах» - так називають у селі чоловіка, який купив собі тут стареньку хатину, створив ферму і розвів пасіку для інтернату, працює багато, а як випаде вільна хвилинка, то грається з дітьми чи розписує стіни храму. Батюшка називає його братом Ігорем, а інтернатівський Віталик за звичкою каже: «дада пишов»…
«…Малі діти - як ангели, які примушують нас посміхатися, плакати від щастя і відчувати, що життя прекрасне попри все… Треба розуміти, що бажання тільки отримувати - безглузде. Адже приємно бачити щасливі вдячні очі тих, кому ти щось подарував. Повернімо ж себе в дитинство, пригадаймо безкорисливу любов і почнімо наповнюватись нею і дарувати її...» Колишній журналіст прослухав записи своєї давньої радіопередачі й подумав, що тепер ці слова він сприймає трохи інакше.
«Коли ми були дітьми, то не мали уявлення, що погано, а що добре, що можна, а що не можна, що таке бідність, а що багатство, - проголошував радіоприймач приємним тренованим голосом Ігоря. - Ми народилися з любові і з великою любов’ю до всього. Малі діти - як ангели, які примушують нас посміхатися, плакати від щастя і відчувати, що життя прекрасне попри все. Діти не замислюються, що про них скажуть інші, вони завжди грають, радіють, і від цього навіть у дощовий день здається, ніби навколо сонячно й тепло.
Але згодом дитині нав’язуються чужі стереотипи і чужий досвід. Дитяча любов втрачається в цих нетрях боротьби за благополуччя. Людина починає вважати, що віддавати - це справа дурнів. Але треба розуміти, що бажання тільки отримувати - безглузде. Адже приємно бачити щасливі вдячні очі тих, кому ти щось подарував. Повернімо ж себе в дитинство, пригадаймо безкорисливу любов і почнімо наповнюватись нею і дарувати її...»
Цими чи подібними словами завершував Ігор свою радіопередачу, натискав кнопку, вимикаючи мікрофона, і йшов собі до сусідньої кав’ярні пити чай чи каву по-турецьки з круасанами… За вечерею розповідав своїй коханій Анжелі про те, з ким спілкувався в студії, які цікаві ставив запитання і скільки після цього надійшло відгуків від слухачів. Анжела ж розпитувала, чи за однаковим тарифом платять йому за передачі в прямому ефірі та в записі, чи скоро призначать його заввідділом або редактором, або чи не час уже йому спробувати влаштуватися на якесь столичне радіо…
Одного разу Ігор отримав завдання запросити на передачу священика з якогось віддаленого села. Певно, цей батюшка міг би зацікавити слухачів своїм поважним віком і мудрою проповіддю, а ще тим, що його невелика парафія розташовувалась «на краю географії», куди ніколи ще не ступала нога журналіста.
Роздобути телефон священика не вдалось (чи в нього, може, й не було), тому Ігореві довелося брати відрядження і вирушати скрипучими автобусами в село, де жило ледь за сотню людей, стояла церква, а в колишньому панському будинку діяв інтернат для дітей із вадами психіки.
Кількагодинна дорога з пересадками варта окремої невеселої публікації, але більш цікавою була зустріч з отцем Тимофієм. Правда, перед тим журналіст мало не заблукав, бо на краю села наївно спитав якогось діда: «Де тут сільрада?», а дід показав йому палицею в той бік, з якого Ігоря щойно привіз автобус. Виявилося, що в цьому селі сільради нема, вона в сусідньому. Отже, ніхто міського гостя не зустрів «хлібом-сіллю», не запросив до кабінету, не провів до церкви чи до хати священика. Добре, що якась баба з мішком бур’яну на плечах зголосилася провести приїжджого до храму. Йдучи селом, півшляху Ігор розмірковував, чи варто зіграти роль джентельмена й допомогти нести мішка, і нарешті, коли церква вже виднілася з-за пагорба, узяв-таки бабину ношу і поніс у супроводі її слів «та не треба, я ж привикла…» і своїх думок про те, що таки правильним рішенням було вдягнути саме цю сіру сорочку…
Отець Тимофій чіпляв колесо до воза просто на церковному подвір’ї. Він стримано привітався з кореспондентом, розказав трохи про історію побудови храму, про ікону Матері Божої, а також про своїх парафіян, серед яких кілька «старших жіночок» і півсотні «блаженних юродивих діток» з інтернату. Ще сказав, що сіно цього літа хороше, а картопля не вродила… І категорично відмовився їхати до міста «на прямий ефір».
- Передача ваша пізня, не встигну я після неї додому добратись, а на ранок же в нас у храмі служба Божа. Прихожани мої все одно радіо не слухають. Вони привикли до утренньої служби - навіть хто розумом не пойме, серцем слухає… Тут я їм більше потрібний, ніж на радіо…
На запевнення, що його після ефіру завезуть до села машиною радіокомпанії, батюшка відповів, що «не хоче людей утруждати». Довелося вмовляти його записати інтерв’ю на диктофон «нє отходя от каси». На це він погодився, прокашлявся і, навіть не дочекавшись питань від Ігоря, мовив: «Мало читати Писаніє. Творити треба по Писанію. Творіть, люди, добро і кидайте його в річку. Хай воно пливе до тих, хто нижче за течією і від кого не прийде до вас хвала чи подарунок… Оце я й хотів сказати. А щоб краще зрозуміти мої слова, зайдіть в інтернат…»
- О, до нас батюка пишов! О, і ше якись дада пишов! - біг навпроти і кричав якийсь хлопець років вісімнадцяти. Назустріч вийшли й інші інтернатівські діти, деякі з них на зріст були набагато вищими за двох немолодих няньок у білих халатах. Кілька вихованців сиділи у візках, в декого були викривлені руки й ноги (певно, ДЦП), хлопець із нерухомим поглядом весь час хитався, переступаючи з ноги на ногу, як ведмідь у клітці, а якась огрядна дівчина однією рукою трималася за халат виховательки, а іншою сором’язливо закривала собі лице.
- До батюшки вони вже звикли, а ви людина нова, то вони трохи завстидались, - сказала директриса інтернату, привітавшись з Ігорем. - Та вони навіть як звикнуть, то небагато розкажуть. У нас більш-менш нормально говорить хіба що Віталик (кивнула на хлопця, який двадцятий раз повторював, що «батюка пишов і дада пишов») та ще кілька діток із синдромом Дауна. А решта - зовсім не від світу цього - блаженні, як каже отець Тимофій.
Обличчя тутешніх вихованців вразили Ігоря ще більше, ніж їхня поведінка. Деякі були схожими між собою, і могло здатися, що вони родичі: в одних надто великий лоб і виставлені вперед зуби, інші худорляві з перекошеною нижньою щелепою, ще в деяких - приплюснуте обличчя і якийсь особливий розріз очей… ле виявилось, що у схожих дітей була не спільна мама, а спільна хвороба. В голові журналіста боролися протилежні бажання: відвернутись, не бачити, піти, втекти… і - розпитати, дізнатись, допомогти…
Довго розмовляв з директрисою і священиком, одна з нянечок запропонувала попити з вихованцями чаю. Сховав уже диктофона, та потім знову витяг, бо діти дуже хотіли до нього доторкнутися. Ігор сказав у мікрофон «куку!», увімкнув запис, і діти почули «куку!» з диктофона - раділи і кукали, а велика налякана дівчина перестала нарешті ховатися і посміхнулась. Тепер стало видно, що в неї заяча губа, а з рота тече слина…
* * *
Уже давно в селі нема колгоспу, але кілька років тому з’явилась невелика ферма. Пустир між інтернатом і церквою тепер обгороджено, там бігають вівці й кози, поруч стоять кількадесят кольорових вуликів. Усе це - підсобне інтернатівське господарство, і діти мають тепер відчутний додаток до щоденного меню у вигляді м’яса, молока й меду. А ще тут запровадили для вихованців щось на зразок модної аніматерапії, і вічні дітлахи, обділені природою, отримують величезне задоволення від спілкування з цією ж природою: розглядають козенят, посміхаються, дехто гладить тваринок чи годує листочками з рук (той, хто фізично здатен це робити), а хтось мовчки радіє хоча б від того, що його піднесли до пухнастого ягняти і дали притулитися щокою до м’якенької теплої шерсті…
Батюшка Тимофій став уже зовсім немічний, службу ще править, а от коня запрягти вже не здужає. Тепер йому в усьому помагає «молодий монах» - так називають у селі чоловіка, який купив собі тут стареньку хатину, створив ферму і розвів пасіку для інтернату, працює багато, а як випаде вільна хвилинка, то грається з дітьми чи розписує стіни храму. Батюшка називає його братом Ігорем, а інтернатівський Віталик за звичкою каже: «дада пишов»…
«…Малі діти - як ангели, які примушують нас посміхатися, плакати від щастя і відчувати, що життя прекрасне попри все… Треба розуміти, що бажання тільки отримувати - безглузде. Адже приємно бачити щасливі вдячні очі тих, кому ти щось подарував. Повернімо ж себе в дитинство, пригадаймо безкорисливу любов і почнімо наповнюватись нею і дарувати її...» Колишній журналіст прослухав записи своєї давньої радіопередачі й подумав, що тепер ці слова він сприймає трохи інакше.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію