Хтось мудрий сказав: жінка хоче одного – весь час чогось іншого. От попробуй жінці догодити. У мене он романтичний настрій. Приходжу додому і кажу: що завгодно для тебе зроблю. Хочеш зірочку з неба? А ти, Галю, що? Піди он сміття винеси і заодно картоплі принеси з підвалу.
Хто брехун? Та я майже найчесніший чоловік на світі. Ну, може, Андрій трохи чесніший. Золото - чоловік! Хто бреше? Він бреше? Та не може бути! Казав Ірі перед весіллям, що в ліжку він король і почуває себе, як риба у воді? І що, збрехав? Це неправда! Навпаки. Тепер із ліжка майже не вилізає. Цілими днями може спати. Але головне - він її любить.
Ну хто сказав, любов зла - полюбиш і козла? По-перше, він не козел, а Цап. А попав, що називається , ні за цапову душу. Обкрутила молодиця. Оженила на собі. Забрала гроші, хату, машину. А тепер каже: терпи. Чоловіки - це, як кіно. А я не можу щодня одне й те саме кіно дивитись. Я хочу різноманітності. Або терпи, або тікай! А ти кажеш - чоловіки, чоловіки.
Ти знаєш, що чоловіка треба берегти, шанувати, не нервувати. Бо, як на хімічному досліді, може нагрітися, розпектися від нервів і випаруватися.
- Ліпше жінку не нервувати. Бо буде так, як із Миколою. – А що з Миколою? - Його Надя вже тиждень на кухню не пускає. – А чого знаєш? Бо питала його в ліжку про подружній обов’язок. А він їй і каже: обов’язки - це, як борги. А віддавати борги увечір – погана прикмета. Давай спи. Тепер тиждень його не годує. Це ж теж ніби обов’язок.
- Галю! А ти мене теж обманула. Казала, що нянька гарна буде. Майже еталон. А де тут еталон? Я думав модельної зовнішності - 60-90-60. А тут прийшла модель шістдесятих років, із раритетним кузовом. - Бо нам треба няньку для дитини, а не для тебе. Еталон йому треба. То так, як наш автобус «ЕТАЛОН». Ні переду, ні заду. 60-90 їде, а ламається, як дівчинка.
А ти що хотів? Щоби ноги від вух, як у тих швабр, що по сцені ходять? А так не буває. У тебе он, Василю, і ноги не такі , і руки не туди. На себе подивись. Ти восьминога бачив. От тобі і ноги від вух. І голова у задниці. І все росте: і руки, і ноги, як у багатьох чоловіків, із одного місця. Ти правильно подумав.
- Василю! У жінці має бути щось яскраве, оригінальне, шикарне. Тільки треба шукати. Яскраве плаття, оригінальна зачіска, шикарна шубка. – Галю! Але це в ідеалі. А в реальності – у жінки тільки бджоли в голові, які гудуть і гудуть одне і теж: треба грошей на те, те і те.
- Значить, треба шукати в жінці щось хороше. Таке, щоб тягнуло тебе магнітом. – Щось хороше? І щоби магнітом тягнуло? Є таке! Але воно у мене тільки в холодильнику. Постійно туди тягне за чимось хорошим.
- А що ти хочеш? Жінкам треба сильних, мужніх, надійних. Щоби їх на руках носили. А ви? - Що, ми? Он сусід Ігорко точно так і думав. Він здоров’ям то не дуже. Але подумав. Щоб жінку на руках носити, треба , щоби вона була невеличка. Саме таку і шукав у інтернеті. Знайшов одну, зріст – метр шістдесят, а та пише, що в неї великі фінансові запити. Інша такого ж зросту, але відразу вказала, що має пояс по карате. То, певно, натякає, що бідний він буде. А третя, ніби ідеал. Очі чорні, волосся довге, зріст 155, а вага пише ще менше - 120 кеге. Майже Дюймовочка. От він і ходить сам.
- Може, йому іншу треба. Не фігурову, а із головою? – Не треба йому з головою. Він сам з головою не дружить. А безголові паруються краще.
- Ну тоді нехай навчиться робити компліменти. Ти ж мені колись такі компліменти казав. – Ага. Ти знаєш, Вася он своїй комплімент видав. Ти, каже, мені нагадуєш царівну. Але не просту, а царівну-жабу. – Що, така загадкова і красива? – Та ні. Холодна і багато квакаєш не те і невпопад. Тепер тиждень не говорять через такий комплімент.
А що тут такого? У кожного свій рецепт щастя і укріплення сім’ї. Хтось недурний казав, що сім’ю тримає жінка або гаманець. Або ж і те, і те вкупі!

Багато чого сказано вже про нашу медицину. Не тільки про її досягнення і біди. Але й про веселі моменти життя.
Підходить якось сусіда і питає: - В тебе знайомі медики є? – Та є один, кажу. – Нормальний? – Звичайно. Безкоштовним дохтором робить. – Ну, якщо безкоштовним, то, певно, слабенький? – Та ні, нормальний. – А він по яких органах? – Та по всіх відразу. – Такого не буває. – Як не буває? Паталогоанатом він.
Часом дивуєшся із дітей. А буває, що й цілком доросла пані може здивувати. Каже: цікаво. Як у мене може бути на праве око «мінус три», а на ліве – «мінус два», якщо тепер літо?
Заходить знайомий до сусіда, а той випиває. Питає: - Ти, що робиш? – Не бачиш. Науковий експеримент ставлю. У мене зараз 37,2, а горілка має 40 градусів. От я і досліджую, скільки треба випити, щоби піднялася до 39 або до 40.
Або ж цілком життєвий приклад. Дзвонить жіночка у «швидку». У мене головний біль і тиск. – А температура у вас яка? – У нас? Нормальна, кімнатна.
Або ж істина, котру важко заперечити. - Лікарю, які фрукти та овочі? Та він принципово не може бути вегетаріанцем. – Чого? – Бо у нього прізвище Вовк!
Колега по роботі колись спитав: - У тебе теща що робить? – Лікує. - кажу. – А ким працює: лікарем, медсестрою? – Та ні, кажу. Вона у мене пиявка. Кров ссе.
Бувають і кумедніші варіанти. – Лікарю, у мене серце болить! – Тоді вам треба догори. – Куди догори, на небо? – Спочатку догори, на другий поверх. Там кардіолог.
Або ж позитивні новини. – Ви мені казали замість пігулок їсти багато яблук, щоби пройшли проблеми із серцем, нирками і печінкою. Цілими днями їм. Тепер бігаю, як дитина! – От бачите, як організм оновлюється, очищається! Значить, тепер проблем нема? – Та не зовсім. Тепер проблема зі шлунком. Я ж у туалет бігаю.
А буває ще й не таке. Приходить дядько до лікаря і питає: - Ну що, ви все-таки знайшли у мене якусь патологію? Лікар подумав і каже: - Знайшов! У вас патологічна жадібність. – Чого це? – Бо вже п’ятий раз до мене приходите і без нічого.
Або взагалі трагікомічне. – А що у вас є від серця? – Та є різне. Вам для кого? – Для тещі. - А що саме треба? – Та щось таке надійне …
Але наша медицина – то не тільки сміх крізь сльози, але й щось парадоксальне. Як сказав один турист із Канади: як можуть бути нормальними ваші лікарі, котрі працюють за зовсім ненормальну зарплатню?

- Іване,чуєш Іване. Моя Мироська хоче, щоб я взагалі «поїхав».
- Куди поїхав , на заробітки?
- Та на які заробітки? Щоб зовсім «поїхав». Розумієш, головою «поїхав».
- Ага, тепер розумію.
- Ти розумієш, а вона от не розуміє, другий тиждень мене «довбає» і «довбає». Повір, нервів уже не вистачає!
- Що, знову шубу хоче?
- Та ти що, яку шубу, гірше!
- Так, так, так. Значить машину хоче чи квартиру?
- Ваня! Квартира у мене є. а вона хоче як у тій казці: принеси то, не знати що, купи таке – не знати яке!
- А що ж вона хоче?
- Та що, що. Дуріє жінка і все. Це до дохтора треба.
- Вона мені печінки їсть, що не вмієш жити ,як люди. То до одної піде в гості, то до другої на каву. То на роботі їй розкажуть про нову моду. От вона приходить додому і починає. Хочу, щоб і в нас було таке, як у Галі. Треба і нам купити таке ,як у Ірини Федорівни. Бо зараз таке модне і стильне. А тепер і в сусідки таке є. То жінка вже ночами майже не спить.
- А що воно таке? Ну, що вона хоче?
- Не повіриш, братю! Хоче фен. І не такий якийсь простий , а з лікувально - профілактичним ефектом. Каже, на такий фен пару тисяч треба. Та ще й знайти його треба, бо тепер за ним всі ганяються. Сам розумієш – мода.
- Ну ти і даєш. Кадр безцінний. Розсмішив. Будь мудріший. Мода, мода. Ти такий наївний, як тільки-но вродився. Ті всі штучки, препарати із лікувальним ефектом – то все велика афера для лопухів. Ти що газет не читаєш, телевізор не дивишся?
- Ні. Знаєш, ще не чув.
- Та то все лохотрон. Он у мене сусід мій Петрович. Серйозний ніби дядько. Але повірив рекламі. Замовив по інтернету для жінки антиалергенний пиловсмоктувач за штуку баксів. Каже, прямо з Америки доставили.
- Ну і що?
- Та що, що. Гуде, як дурний, а толку з нього нуль. Тільки люди сміються.
- От, от. А я своїй теж кажу: давай я тобі ліпше комбайна на кухню куплю. Тобі ж легше буде, менше часу втратиш, менше нервів, от і лікувальний ефект буде. Та, бач, вперлася рогом, хочу той фен і все. Я вже по рекламі дзвонив. Але такого нема.
- А що є?
- Пояс здоров’я є, масажне крісло є, а фена нема. Я вже й до сусідки сходив, запитав, як той фен із лікувальним ефектом точно називається. Але поки з п’ятого поверху зліз донизу, то назва із голови начисто вилетіла.
- То ти ще раз сходи або я сходжу до неї.
- Та ти що, Ваня! Я вже стидаюсь. Та ще й то така сусідка, що може хтозна-що про мене подумати.
- А що тепер?
- Та буду ходити, людей питати, може хто знає. Пам’ятаю точно, що назва там на три букви.
- Що, що? Та ти комусь таке розкажи, то тебе відразу пошлють недалеко.
- От, от. Кого не питаю , то або сміються, або ж посилають…
- Слухай, а давай до Феді зайдем. Він тобі точно скаже, що то за бурда. Або хоч, принаймі, сміятись не буде. Федя знаєш який толковий. Та він кросворди лускає, як насіння.
- Пішли!
Приходимо до Феді, а той уже в нормі. Точніше, за його словами, у легкому ступені консистенції. Але сказав, що ціна нашого питання – пляшка й банка огірків. Побачивши нашу радість, Федя тут же уточнив:
- Однієї буде мало, треба три.
Ми мовчки переглянулись. Ваня почіхав лоба, я пошкрябав у кишенях і швиденько «організував» усе, що треба.
А вже через якусь годину чи півтори веселий і трохи почервонілий Федя майже на пальцях пояснив нам суть питання.
- Ви бачите, як вам зараз класно і легко! Повний консенсус і повна гармонія. А який лікувальний ефект!
- А до чого тут фен? – вставив я.
- Як до чого? Оце і є фен-шуй…

Якби ви знали, як то тяжко часом вибирати подарунки. Думаєш, думаєш, аж голова пухне. Не то, що колись. Положив гроші у конверт - і ніяких клопотів. А то ходи півдня, вибирай. Друзі кажуть, що подарунок має бути з натяком, жінка каже, що має бути корисним, необхідним. Сусід каже, що подарунок має бути оригінальним . А ще краще - ефектним. Он, як у Васі . Купив жінці гарну книжку «Як економити гроші».Вже через пару тижнів і він, і жінка, і всі ми відчули, що після такого подарунка, ефект просто грандіозний! Вася навіть на лиці змінився. Каже :
- Зарплати не бачу, бо її отримує замість мене жінка. На роботу і з роботи ходжу пішки, кинув пити, курити і схуд на п’ять кіло.
- Ага. Я минулого року теж із подарунком цілий тиждень мучився. А потім підійшов до жінки і кажу їй
- Так і так. Ти хоч натякни, що ж ти хочеш. А вона на мене глянула, трохи подумала і каже:
- Ти бачиш, які у мене чудові рожеві вушка, красива шия і гарні руки. От і придумай щось гарне, корисне і обов’язково необхідне для жінки. Звичайно, дороге . Та після такого натяку тут і дурному ясно. Відразу пішов і вибрав їй гарне туалетне мило. Не просте, а дороге!
- Ти знаєш, наша бухгалтерша каже, що подарунок має бути тематичним.
– Це як ?
- Ну, коротше кажучи, в «тєму». От, наприклад, перед Новим роком вона сказала чоловіку :
- Так і так, тепер буде рік Кролика. Купи мені шубу із кролика.
Він купив.
- Слухай, а коли буде рік Козла, то вона, певно, скаже: «Милий, купи мені шубку із козлика» ?
- Ні . Ти знаєш, я теж так подумав і її спитав. Ти знаєш, що вона сказала? «У рік Козла вона своєму дорогому планує купити великі роги!»
Моя теж мене кожен день «довбала». Де мій подарунок, де мій подарунок? Купив їй квіти, ланцюжок купив. А вона все-одно щодня на мозок «капає». Шубу хоче і все тут. Ще й не просту, а з якогось козла. Ну де я буду таку шубу шукати? А тут мені ,розумієш, пощастило.
Підвернулася якраз така шубі із козла. До речі, недорого, майже нова і майже на халяву.
Приношу жінці. Думаю, зараз вона мене на руках буде носити за таку шубу. А та в крик:
- Ти що купив? Ти що не бачиш, що вона завелика та ще й чоловіча.
Кажу:
- Зате із козла, ти ж сама хотіла. Точно, точно, мені хлопці гарантію дали.
Питає:
- Які хлопці?
- Та підійшли вчора ввечері біля ресторану. Кажуть, візьми, шеф. Шуба – свіжак. Тільки-но з одного козла зняли. Питаю, з козла? Кажуть: 100 процентів! А жінка що? А жінка каже, що я повний лох і дурень. От тобі й подарунок!..

- Алло, Васильович, то Міша. Я тебе обрадую! З тебе могорич. Я знайшов таку, як ти просив.
- Що, що?
- Кажу, знайшов таку, як ти просив.
- Ага, так скоро?
- Аякже. Лялечка. Красуня. Просто супер! Коротше, приїжджай. Сам глянеш, оціниш, познайомишся. Хоча неідеальна, але тобі сподобається, гарантую.
- Що, що? Погано чути.
- Кажу, досить класна.
- Та ти не тягни кота за хвіст. Кажи, яка вона? І що значить неідеальна?
- Та така як ти просив. Ну, одним словом, більш-менш.
- Що, що?
- Та, кажу ж, нормально. Ставиш могорич, і завтра йдем. Глянеш сам.
- Та то само собою. Буде. Все буде. Ти тільки скажи, яка вона? Гарна?
- Та не то слово. Класна. Обалдєнна. Виглядає прикольно. Хоча фарбована, є трохи шпаклівки, штукатурки.
- Що, що? А та то все дурниці. Вони всі тепер фарбуються, малюються. А як придивишся, то на ній півкіло штукатурки. А все інше як?
- Так кажу ж. Більш-менш. Файна.
- Слухай, а скільки їй років?
- Ну рочків нам вже більше двадцяти, але виглядає на вісімнадцять.
- Та ти що! Взагалі супер. Самий смак.
- Аякже, я старався. Загалом здорова, хоча трохи гнилувата.
- Що, що? Трохи гнилувата? А ти що не знаєш, які тепер дівки пішли. Попробуй знайти толкову. Вся молодь така. Лінива, гнилувата. Але нічого, перевиховаєм. Ти кажи зовні вона як, приваблива?
- Та як, як. Те що треба. Працює нормально. Ну десь 160-170 витягне.
- Що, що? Ага, поняв. Добре, що працює. Не важливо ким. Головне, що заробляє. А 160-170 це, певно, зріст. Якраз підходить.
- Має там купу цяцьок та прибамбасів, але жере трохи багато.
- Що, що? Погано чути. А, жере? То теж дрібниці. Посадимо на дієту. Буде фігурова, як лялька.
- Вона і на холостих, і так тягне добре.
- Ну та то ясно. Само собою. Мусить її до холостих тягнути. . А що, до жонатих буде чіплятися?
- А об’єм у неї ого-го. Щось два чи два і три.
- Та ти що? Не може бути. То у неї другий чи навіть третій розмір. Оце так! Оце краля!
- Я ж кажу, як добре притисни, то з місця рве, як дурна. Тікає так, конкретно.
- А що ж ти хочеш. Так і має бути. Вона має бути скромною. Тебе он до стіни притисне, - ти що будеш робити? От, от.
- Коротше, ставиш могорич, дзвоним, домовляємся і завтра побачиш її сам. Ти просив класну, - я знайшов класну. Я вас обох зводжу. Подивишся, оціниш, домовишся. А далі справа техніки. Або вона твоя, або не твоя.
- Але ж ти мені кота в мішку пропонуєш. Ми як домовлялися. Я хочу її побачити, поговорити. Може вона взагалі ніяка, чи характер має дурний. Може ти мені лапшу на вуха вішаєш.
- Нема питань. Все, що треба, я тобі розкажу. Але повір, варіант дійсно заслуговує уваги. Загалом цілком нормальна, здорова, доглянута. Ззаду все нормально, а передок у неї трохи слабенький.
- Що, що? Погано чути. Як це зрозуміти, що на передок слабенька? Це хто тобі сказав?
- А хто мені мав казати. Я ж мусів залізти під неї, глянути чи там все в нормі.
- Що, що? Ти куди лазив? Ти був під нею? Що за приколи?
- Чого приколи? Ти ж казав: добре обдивися. Я ж не може тебе підвести. Глянув зверху, - мусів глянути, як там у неї знизу. Чи все на місці.
- Ти що ідіот?
- Сам ідіот! Я ж мусів її всю облазити, обмацати, обдивитися, поганяти по повній, глянути, що там у неї всередині.
- Та ти що з мене дурня робиш? Я тебе що просив обмацати чи під низ дивитися?
- Там же знизу найцікавіше.
- Що, що?
- Як що? Двигун, коробка, стартер – то все дурниці, а от сам кузов і ходова – то найголовніше. А то на рівному місці «влетиш» у таку копієчку!
- Який двигун, яка ходова, яка машина? Я тебе що просив? Ти ж мені класну подругу мав знайти!
- Яку подругу?
- Яку, яку. Дівчину!
- Не пам’ятаю. Почекай, знову я щось наплутав. А хто мене про машину питав? Може, Ігорко? Слухай, а може ти передумаєш. Нащо тобі та подруга. Тих дівок ще буде і буде. А «тачка» вже зараз є. Класна «тачка» і ціна нормальна.
- Та пішов ти! Обрадував називається…

Хтось каже, що життя у нас – суцільні приколи. А, певно, воно так і є. Навколо стільки приколістів, що ми часом вже й не дивуємся і не згадуєм, не звертаєм уваги на таких «цінних кадрів». А варто би. Бо без таких людей і їх приколів наше життя було б дуже сірим.
Приходить до лікаря дядько. Каже, слухайте, а це нормально, що я сам збуджуюсь? – Як це сам? – Ну просто сам. – Ну, таке буває. – А раніше? – Раніше мене жінка збуджувала. – Ну от бачите, значить у вас все в нормі. А потім? – Потім жінка перестала. – Ну а потім? – Потім мене збуджував будильник. Але він поламався. Потім збуджувало радіо. А тепер буджуся сам. – У вас що не всі вдома? – А як ви здогадалися? – Сам бачу. - То правда. Жінка на роботі, малий в школі, а я тут.

У мене он сусідка Катька то така приколістка, що абзац. Постійно ходить і ниє про одне й те ж. Які тепер мужики тупі. Такі тупі каже, що мене від них аж нудить.
- Ну і що ж тут смішного чи прикольного? – Та особливо нічого. Тільки вона в кінці кінців недавно «ляльку» вродила.

-У мене друг – універсал. Він усе підключає. Електрику, сантехніку, антени.
- О, а у мене теж універсал. Але він навпаки, тільки відключає.
- Не розумію. Це як? – Когось відключає одним ударом, когось двома…

Точно, точно. У нас у школі точнісінько такий прикол був. Ну ми й нареготалися.
Після уроків усі йдуть додому, а Ігорко став, як вкопаний, і тупо дивиться собі на ноги. Дивиться хвилину, дві, три. Хлопцям стало цікаво. Один підходить, питає:
- Що сталось?
- Ти знаєш у мене ліва нога, певно, коротша від правої.
-Та ти що. Не може бути!
- Та точно. Я от правою дістаю до носа, а лівою не можу.
- Ану покажи.
– Запросто. Той як розвертається, як бахне йому з ноги, прямо у ніс.
- Ти що дурний?
– Та ти ж сам просив: покажи, покажи.

А що тут дивуватись. Микола он розказував, як він помагав своєму шефу комп’ютер освоїти. Шеф щось клацав , клацав на клавіатурі, а потім питає: - А що це тут у графі «пароль» якісь п’ять зірочок? Що це означає? - А ви самі додумайтесь. Це така штука, що відкриває любі двері. Той почесав лисину. - Ну, не знаю, не знаю. П’ять зірок. П’ять зірок. А потім аж з місця зірвався: - Ага! Дійшло! «П’ять зірок» - це ж коньяк!

У нас на роботі теж один «кадр» з’явився. Пропрацював тиждень. Вирішив «закосити» від роботи. Дзвонить секретарці і каже. Так і так, у мене енергії нема, чакри не відкриваються. Та мовчить, мовчить, щось думає. А потім все ж радить. Подзвоніть в аварійку. Вони поможуть. Там і електрики є і слюсарі. Вони за пляшку любі чакри відкриють і електроенергію зроблять.

У мене один знайомий є, так розказав недавно, як його жінка на подарунок «розкрутила». Кожен вечір коло нього і так , і сяк.
-Котя, ти такий добрий, такий класний, дай гроші на чотири колечка. Ланцюжок маю, кульчики маю. Ну зроби мені маленький подарунок, дай гроші на колечка. Хочу чотири колечка і все. Мовчав чоловік, мовчав, але таки дав гроші. Каже, бери скільки треба. І що ви думаєте. Купила жінка собі «АУДІ».

Європейська економіка потребує чергових вливань. От, от. Треба її рятувати. Мій організм теж потребує певних вливань. Бо після вчорашнього, тобто вчорашніх вживань, моя економіка нині зранку не може твердо стати на ноги. По телевізору – світова економіка, біржові новини. Світові фінанси співають романси. Мої фінанси, певно, теж.
Індекс Доу-Джонса росте, Ніккей падає. Точно так, як і мій настрій зранку. То росте, то падає. Диктор у телевізорі знову про своє: Наздак у легкому мінусі, біржі «просідають». У мене в горлі теж ніби наждак, а в животі теж все бурчить і просідає. Якісь акції ростуть, якісь падають. А у мене тільки головні болі ростуть, а от штани чогось не тримаються, падають.
Я, м’яко кажучи, теж у легкому мінусі, а мій головний індекс учора теж був, як РТС і ММВБ різноспрямований, а нині, як і вся наша економіка, у підвішеному стані, завис десь там у штанах.
Що, що? Китайці підривають світову фінансову систему? І мені пора «підривати» з ліжка, бо у животі у мене відчувається позитивна динаміка, бо торги всередині проходять вже досить активно. Світову економіку, бачу, не врятую. Треба рятувати ситуацію. Бо в животі вже бурчить. Можливий фарс-мажор. Диктор каже: нафта пішла вниз. А я за штани і біжу з кімнати, бо чую, що у мене газ уже пішов угору. А зараз, певно, нафта піде вниз. Головне - труси зі штанами вчасно скинути, бо вже чую, що там всередині дуже вже активно торгується «чорне золото».
Хоча краєм вуха ловлю курс валют. Долар, євро. Хоча який у мене може бути курс. Правильно. Курс тільки один – на туалет. От і там кажуть – у межах валютного коридору. Так, так. Якраз до коридору я дійшов. Штани тримаю. Хоча ноги не дуже слухають. Голова тяжка. Тобто відчувається легке коливання курсу. Що ти там говориш про чітке спрямування вектора. У мене вектор чітко і правильно спрямований прямо і направо. Ні, спочатку прямо, в туалет і ванну. Тобто в кабінет мін-міністрів. Засідати будемо і радитись. Не скажу з ким. Ой, які ж вони тяжкі ті економічні питання. Особливо зранку. А по телевізору знов говорять про акції та інвестиції. От я зараз відмотаю піврулона і буду думати. Які акції у які інвестиції вкладати. А потім будемо корегувати курс. Що нам долари, євро, юані, ієни. Ми зараз теж трохи під корегуємо здоров’я нашої економіки. Ну і де той ринковий регулятор, котрий має нас рятувати. Я маю на увазі холодильник. Там ніби лишилося півпляшки пива. Ато вона так тріщить, так тріщить. Та світова економіка. Що поробиш. Криза. І голова тріщить. І у горлі теж – криза. Фінансова система розвалюється. По швах. Треба робити термінові вливання. Ну звісно, в економіку.
Ну, і що тут у холодильнику? Пусто… Пива депозит випив вчора паразит. А шкода. Будемо шукати інвестиції в іншому місці. Треба щось вкладати в економіку, тобто, в холодильник. Бо ж усі тягнуть і тягнуть, а вкладати нікому. Бардак. Усюди бардак. А по телевізору експерти про бівалютний кошик сперечаються. А де у нас бівалютний кошик? Ага. Тут. Що у ньому є? Три шматочки хліба. А поруч листок. Певно, ЦеУ від центробанку. Так і є. Читаєм. «Картопля і котлети в мікрохвильовці. Пива нема». Я так і знав. Пива нема. Грошей у кишені теж. Хотів у кіоск за пивом збігати. Думаю, де би взяти мікрокредит. Ніхто не дає. Жінка гроші сховала. Ну про який ринок мікрокредитування можна тут говорити, коли навіть на пиво не вистачає.
Що, що? Пора рятувати економіку Греції та Ірландії? І Португалія – під знаком питання? Що ти кажеш? А мене хто рятувати буде? Бач, бо в них банки « тріщать », банківська система рухне. А у мене поки що банки не тріщать . Стоять. Літрові і трьохлітрові. Огірки та помідори. Хоча й мені, певно, треба «підірвати» свою банківську систему. Візьму і відкрию якусь банку. Бо огірочка якраз хочеться. У мене своя економіка. Мої банки не тріщать . Вони самоочищаються.
Поки я інвестував у надійне місце півбанки розсолу і огірків, експерт у телевізорі перейшов від цінних паперів до дорогоцінних металів. Нарешті згадали про перспективні вклади! Вище вчорашнього торгується золото. А я так і думав. Золото є золото. До речі, а де ж моє золото? Голова і два вуха. Взагалі про жінку забув. Буває. Добре, що моє золото ще зранку побігло на роботу. Добре, що я спав, а то воно би так торгувало язиком або било рекорди продажів. Як на минулому тижні – качалкою. А так поки що на моїй біржі – чистий спокій.

( гумореска)
Спробуй собі когось нормального знайти. Та нереально. Або алкаш, або доходяга, або тупий, як валянок. Мені вчора Галка про свого Андрюшу таку хохму розказала, що впасти, не встати. Вона йому каже: - Йдем до мене додому на каву. – Ну, йдем. –Я - каже – в магазин зайду, куплю щось до кави. А ти, Андрюша, зайди в аптеку і купи те, що треба. - А що треба? – Ну щось таке, що нам обом потім може пригодитися. І що ти думаєш. Він пішов і купив градусник. Ну і кадр.
А мій сусід недавно взагалі вчудив. Його жінка на ринок послала. Список дала, гроші дала. А вже на порозі каже: памперси ще купи малому на вагу три кілограми. Той все купив крім памперсів. Каже, памперси на вагу не продають. Тільки поштучно. Ну і кадр.
Що тут дивуватись. Он на минулому тижні до мене в магазин заходить одне чудо. Дядько як дядько. Став перед вітриною з трусами. Мнеться. Щось думає. – Мені труси треба на букву « ес ». Ну ясно, кажу, еска так еска. А які труси? Він мені знову те саме - труси на букву « ес ». Кажу, уточніть які. А він те саме повторює. І так хвилин п’ять. Я йому десять пар виложила. А він сміється: - То не мені, а жінці. Треба такі на шнурочках, з бантиком. Стрінги.
Ірка зі сміху давиться, а я мовчу. Кадр.
Один дядько тілесні колготи хвилин десять вибирав. То не те, а це не таке. Знайшли. Думає брати 20 ден чи 40 ден. Каже, на 20 днів мало, дайте ті 40 ден, що на 40 днів. Ірка живота дере від сміху, а я в шоці.
А один зайшов, хоче бюстгальтер жінці в подарунок. Розміру не знає. Але вона, каже,така десь, як я. У нас обох зріст - метр шістдесят із хвостиком. У мене, правда, хвостик трохи більше. Показати? От приколіст. -Та нам об’єм бюста треба знати. Хоч приблизно. – А що приблизно. Я точно скажу. Ну, один кулак, то мало. Значить, десь на півтора мого кулака. Ми аж випали від сміху. Ну і кадр.
Це ще нічого. Он у мене в селі родич є, Васька. Тепер у коледж поступив. Дзвонить недавно, каже, що робити? Учора викладачка сказала, що у мене проблеми із айкью. Кого не питаю, ніхто не знає, що воно таке, те айкью. Може вона грошей хоче? Ти не в курсі, що то? І де то айкью продають? Ну народ тупий пішов. Сама дивуюсь. Ну де тепер можна нормального мужика знайти, якщо кругом така дурка.

( гумореска )

- Алло! Танюха, привіт, то Ксюша. Ти сама? – Ну, да. - Можеш говорити? – Можу. – Ну як ти там? Які новини? – Та ніби нема. – Тань, та не прикалуйся. Я в курсі. Мені вже дівки шепнули. Давай краще розказуй. – А що казати? – У групі кажуть, що у тебе хтось новенький появився. – Новенький? А, ну так. Нині буде в мене вдома. – Та ти що! І де ти його підчепила? – Позавчора в магазині. – А який він? – Такий ніби нічого. Прикольний. – Ну ти даєш! Розкажи детальніше. – А що детальніше. Лазила по магазинах. Побачила знайомих. Постояли, поговорили. А потім його порекомендували. Кажуть, досить класний. Такий гарненький. Короче, мені сподобався. А далі – справа техніки. Домовилась, заплатила гроші і, думаю, сьогодні він уже буде у моєму ліжку. - Що? Танька, ти що дурна? То ти не просто так, а ще й за гроші? – Слухай, Ксюша, ти чого пристала. Ти щось таке говориш, сама не розумієш що. – Алло, Тань, я не врубаюсь. Ти що за це ще й платиш? Або я дурна, або нічого не розумію. Він що такий класний в ліжку?
- Слухай, Ксюша, я ж іще не знаю, який він у ліжку, але сьогодні побачу. Думаю, все буде нормально. – Ну ти даєш, подруга, я би так не змогла. За гроші. Алло. Слухай, а він що якийсь супер – пупер? – Та я б не сказала, що особливо. Але мені подобається. Фірмовий, спеціальний, ортопедичний. – Хто, хто? Ортопед? Так він що лікар чи масажист? – Та який лікар. Звичайний матрац. – Який Тарас, той чорнявий, з нашого потоку? – Ксюха, ти взагалі обалділа з тими хлопцями. Матрац я купила. Розумієш? МАТ – РАЦ. Новий класний ортопедичний матрац. А ти про що подумала?

( гумореска)

- Не щастить мені із хлопцями. Спочатку був Вадім. Цілий місяць дружили. Але проміняв мене на Таню. Потім був Максим, але він швидко набрид. Коля так собі, на личко ніби гарний, але дурень. З Ваською теж нічого не вийшло, а Славік взагалі на дівчат не звертає уваги. Та й він зануда в принципі. Валік постійно пристає, та він не в моєму стилі. Боря занадто серйозний, а Юра - той іще мамин синочок. Толік помішаний на машинах. Ігорко чеше, як автомат. І як його язик не болить. Ти йому слово,- він тобі десять. Ну як із таким можна дружити. Міша - товстий і жадний, а Петька – впертий, як слон. Андрюша – так нічого, але він такий бабник. Всі дівки коло нього так і крутяться. Коля - то справжнє шило. То тут, то там. А от Діма хитрий. Ще й який хитрющий. Він лиш тільки й думає як тебе обманути. По очах бачу. Стас ніби не проти закрутити зі мною, але де йому. Мале, худе, як суслік. Ні, не підходить. От Богдан ніби підходить. І рослий, і розумний. Але нема у ньому чогось особливого. Нецікаво. Ну і з ким тут можна будувати якісь відносини?
- Галиночко, кицю, рибко моя золота, ти так не переживай. У тебе все ще
попереду. Буде ще купа тих хлопців. Це тут, у підготовчій групі садочка вони такі. А от підеш у школу,- там уже буде із кого вибирати

( гумореска )
Виходжу я зранку з дому. Бачу, дорожники біля сусіднього будинку ями «латають». От добре, думаю. Нарешті і біля нашого будинку ямковий ремонт зроблять. Прибігаю додому на обід. Бачу, що вони на нашому подвір’ї лише три – чотири ями попідсипали і далі пішли. А біля нашого під’їзду жодної ями не «підлатали». Мене це заїло. Хоча із часом у мене не дуже, але все ж підходжу до дорожників і кажу, що треба би і біля нашого під’їзду ями підсипати. А хлопці мені кажуть: які питання. Дві пляшки горілки - і все зробиться. Підходжу до майстра, а той лиш сміється. Каже: домовляйся із хлопцями сам. Я плюнув і пішов на обід.
Розповів сусідці, що дорожники не хочуть робити ямковий ремонт біля під’їзду. А вона мені й каже: - А ти їм про Леоніда Івановича натякни, і все буде нормально. Питаю: - А хто такий Леонід Іванович? – А ти подумай.
Ну думати було ніколи. Тим більше серед моїх знайомих такого точно нема. Але ж сусідка – жінка серйозна. Слів на вітер не кидає. Значить, цей Леонід Іванович, певно, велика «шишка». Роблю серйозну морду, підходжу до дорожників, відкликаю вбік їх майстра і тихо, але настійливо рекомендую йому зробити ямковий ремонт біля нашого під’їзду. Сказав йому, що хлопці просили дві пляшки горілки, і про те, що Леоніда Івановича знаю, теж не забув натякнути.
Дорожній майстер спочатку глянув скоса. То на мене, то на двох роботяг. Спитав: - А хто такий Леонід Іванович? Я ж цілком серйозно йому відповів: - Ти собі думай, а я собі знаю. Молодик ще раз на мене глянув. Кудись передзвонив. Почухав потилицю і дав команду «латати» ями під під’їздом. Це була перемога.
Але я вирішив не зупинятися на досягнутому. І швидко пересвідчився, що ім’я Леоніда Івановича дійсно здатне робити справжні чудеса. Спочатку заніс назад у магазин жінчині туфлі. Вона й тиждень у тих туфлях не проходила, як відлетів каблук. Жінка ті туфлі учора в магазин носила, пробувала поміняти. Спеціально з роботи відпрошувалася. Продавець її просто послала не так далеко. Заніс я ті туфлі в магазин, поклав на стіл перед директором і тихо так, спокійно і дуже переконливо пояснив, що взуття треба поміняти. Або я підключаю до вирішення питання Леоніда Івановича. На звичне питання: - А хто це такий? - Я відповів коротко і змістовно: - Є серйозні люди, які приймають рішення. Директор магазину десь хвилину свердлила мене своїм чіпким поглядом, але, видно, не захотіла знайомитися із таємничим Леонідом Івановичем. Тому покупку нам швидко обміняли, і навіть продавець вибачилася. От що значить хороші зв’язки.
А далі все пішло, як по маслу. Ім’я Леоніда Івановича діяло на інших, як справжня чарівна паличка. Директор школи відразу забув про проблеми з дисципліною у мого сина. Даішник вирішив мене не штрафувати. На ринку у м’ясному відділі мені організували дійсно хороше м’ясо значно дешевше. Довідку у жеку, за якою я майже два тижні ходив, мені виписали за п’ять хвилин. І на рахунок путівки у санаторій я теж дуже швидко домовився завдяки все тому ж Леоніду Івановичу.
Я відчував себе, як на сьомому небі. От що значить мати впливового покровителя. Цілий тиждень мене гризла цікавість, а хто ж він такий, мій таємничий всемогутній покровитель Леонід Іванович? Я усіх родичів і знайомих перепитав. Ніхто не знає. Але якщо його всі бояться, значить, він все-таки велике цабе. А учора ввечері виношу надвір сміття і зустрічаю нарешті сусідку, котра мені й нарадила натякнути на знайомство із самим Леонідом Івановичем. Я їй подякував, а потім кажу так і так. Я зробив усе так, як ви й казали. І розповів їй про те, які чудеса творить це ім’я. Вона аж рота роззявила від здивування. А потім як зарегоче. Я від несподіванки ледве відро зі сміттям у руці втримав. А вона все сміється і сміється. Ну ти каже і вчудив. Я й не знала, що воно усе так повернеться. Хотіла тебе підколоти та й ляпнула перше, що в голову збрело. Бо Леонід Іванович – зовсім не велика «шишка», але досить-таки відома людина, великий байкар Леонід Глібов. Кому не скажи, - аж ніяк не повірять. І сміх, і гріх. Оце так велике цабе. Хоча з іншого боку нехай буде цабе, бо ж реально вирішує проблемні питання. Виявляється , що Леонід Іванович Глібов - і нині авторитетний дядько.

Ну й народ тепер пішов. Ніщо нікого не цікавить. Часом елементарного не знають. Питаю у сусідського малого: звідки сметана береться? Як звідки? Кіт Матроскін вночі приходить і кладе в холодильник сметану і йогурти.
Питаю у кума: ти знаєш, хто у нас мер? – Не знаю. А хто? Хоча яка різниця. Вічна йому пам'ять, якщо вмер…
Для мене самого стало відкриттям, що інфузорія-туфелька – це бренд взуття, а Ейнштейн – то кіт баби Люби з третього під’їзду.
Зустрічаю двох студенток, питаю: - Ви про Отелло і Дездемону чули? Чули. Але точно не пам’ятають, чи то вона його отруїла, чи він її.
А один мені видав таку інформацію, що я потім хвилин десять не міг переварити. Питаю : - Ти знаєш, де найглибша впадина? – Де, де? У Анжели із сусіднього будинку. У неї, кажуть, така впадина, що хто не залізе, то тиждень вибратися не можуть.
Питаю, а що таке формат 3D? О, та то кожен шофер знає. Три Д- то Дай Дурневі Дорогу.
- Ну а Челентано знаєте? – Аякже! Це ж піцерія в центрі.- А Дідро? – Це ще простіше. Дідро – це дід Рома скорочено. Тепер у тусовці модно все скорочувати. Ну а Гоголь- це, виявляється, коктейль такий. Пиво з горілочкою. Гоголь-моголь називається.
У сусіда питаю: - Ти про « Ідіота » Достоєвського чув? А той мене питає : - А він із нашого підїзду чи з сусіднього? Бо я всіх сусідів не знаю, а ідіотів у нас на кожному кроці вистачає.
Питаю в одного: - Знаєш, де Рим знаходиться? – Знаю. Біля Криму. – А чого? – Та я чув, що один дядько казав, що і Рим, і Крим пройшов. Та якщо пройшов пішки, то Рим від Криму недалеко. – Логічно,- кажу. А що йому ще казати.
Питаю в одного, ти чув , що в Америці скоро в кожного буде айфон четвертого покоління. Хлопака на мене так глянув. Каже: - Не може бути. - Що не може бути? – Ну те, що там у кожного четвертого ну цей самий айфон аж по коліна… Я вже більше нічого й не питав.
Ну що за народ. Чи точно не знають, чи під дурнів косять. Підійшов до одного, питаю, що краще: «лексус» чи «лендровер»? Він мені відразу відрубав: «лексус». – А чому? – Бо у нас у кожного забитого селюха є ровер, а от, що таке лексус, не знаю, але здогадуюсь.
А один мене взагалі озадачив. Питаю, ти про дочку Ярослава Мудрого чув? – Та чув ніби. – Хто ж вона така і за кого заміж вийшла? - А за кого вона може заміж вийти. Та за олігарха якогось. Он їх тепер скільки.
Ну не знає народ. Не цікавиться. Не до того їм. Я свого сусіда Федю питаю, що знаєш про нові смартфони ну і гаджети? А він на мене глянув як Ленін на буржуазію. – Ти чого хамиш і гадом мене обзиваєш? Сказав же: НУ І ГАД ЖЕ ТИ. Він і досі зі мною не говорить.
Після того я вже й боюсь когось щось питати. Ну не знають, то й не знають.

( гумореска)

У суботу в дружини день народження. І я вже третій день собі голову ламаю, що ж їй подарувати. Минулого року теж цілий тиждень ходив, думав, мучився, що би оце вибрати таке красиве і оригінальне. Нарешті вибрав, купив. А воно так потім боком вилізло. Купив жінці класний комплект білизни. Красивий такий, дорогий. Правда, трохи із розміром не вгадав. Сховав під ліжко. Думаю, якраз через пару днів зроблю сюрприз. А вона там прибирала. Знайшла той бюст і трусики. Та й такий скандал закатала, що просто жах. Ага, каже, то ти для якоїсь коханки презенти ховаєш під ліжком. Признавайся, кого ти тут водиш?
Я і так, і так. Все як було розказав. Навіть свідків згадав. Все-одно не вірить. Каже,як? Стільки живем, а ти мій розмір не знаєш? Таке велике купив. Та то як на якусь корову. Я ті труси тобі на голову натягну! Цілий тиждень не могла заспокоїтися. Як згадаю, то аж серце починає боліти. Тому й тепер знов думаю, як би то не вляпатися як торік у якусь халепу. Треба щось хороше, якісне, корисне, практичне. Он як сусід Коля вміє вибирати. Він дружині щороку дарує тільки потрібні практичні речі, якими потім можна й самому покористуватись. А не те, що якісь сувеніри, що роками потім припадають пилом на полиці, в кутку чи десь у підвалі. То спінінг японський купив, то СD- програвач у машину, то книжку про рибалку, то ласти, то вагу на підлогу. Просто і практично. То жінка зважиться, а заодно мішок картоплі чи муки, чи цибулю можна зважити.
Я вже прикидав різні варіанти покупки. Головне, що на кухні у нас майже все є. Міксер купив, електром’ясорубку і мікрохвильовку теж. А ще комплект баняків і комплект ножів. І маленький телевізор. Фен у неї є, праска також, халат і рушники теж не так давно купляв. Може якісь шампуні чи парфуми?
Знайомий на ринку торгує. Каже, приходь, Вася, годинку- дві по рядах полазиш, щось знайдем, підберем. Потрібна річ, вона відразу в око падає. А якщо будуть продавці знайомі, то ще й хороша знижка буде. Так і зробили. Находилися по тому базару не годину, а, певно, дві- три з хвостиком. Нічого толкового не знайшли. Зупинилися на тефлоновій пательні. У нас є там пару якихось сковорідок, зате такої класної, фірмової, практичної, із антипригарним покриттям нема. Знайомий у тому питанні ніби спец. Він і сам трохи куховарить. Тому і посуд у нього теж хороший, якісний, відповідний. Віддає перевагу тільки серйозним маркам. Хоча і там можуть бути підробки. Тому він кожну пательню ретельно обдивляється, розпитує продавців і дивиться штрих-код. А потім навіть перевіряє по-своєму. На удар. Постукає пальцем і слухає. Якщо річ фірмова, то звук має бути більш дзвінкий. А якщо підробка, то пательня, виявляється, звучить глухо. Саме таким макаром ми врешті вибрали в магазині сковорідку « ТЕФАЛЬ ». Хоча дорогуща, як холєра, зате фірмова річ і звучить так, як треба. « ТЕФАЛЬ », ти думаєш про нас! Купив, подарував дружині у комплекті з квітами. Вона рада, як слон. Каже, саме те, що треба. Нарешті вгадав із подарунком.. Класна, практична, красива річ. « ТЕФАЛЬ » звучить гордо! Обмили її так, як годиться,і, звісно, опробували відразу в процесі приготування їжі. Я й сам пробував її перевіряти на звук. Легенько стукаю посередині. Дійсно, звучить дзвінко. Он він який оригінальний « ТЕФАЛЬ »!
А десь через тиждень затримався я на роботі до ночі. Не пам’ятаю, що ми із хлопцями відзначали, але посиділи нормально. Ну і випили добряче. Хоча додому я добрався все-таки на своїх двох, щоправда пізнувато. Правду кажучи, дружину я не хотів будити. Але довелося, бо ключів я чомусь не знайшов. Тому мусів подзвонити а потім ще й трохи постукати в двері. Хвилин через десять я побачив на порозі свою Галю. Але щось толком їй пояснити я не встиг. Перед очима зблиснуло дно нової сковорідки. Яка тут же опинилася на моїй голові. Удар був несильний, але звук мені чомусь зовсім не сподобався. Не дзвінкий, як тоді, а якийсь глухуватий. Невже це все-таки не « ТЕФАЛЬ », а підробка. Ще й за такі гроші. Голова гуділа, думати про такі речі взагалі не хотілось. Лиш би долізти до ліжка. А про все інше нехай думає« ТЕФАЛЬ ». Бо « ТЕФАЛЬ » він же думає про нас!

( гумореска)

Подумати тільки. Позавчора зустрів давніх знайомих. Посиділи трохи у кафе, згадали старі, добрі часи. А вчора вони мені дзвонять і диктують адресу. Так і так, Васю, ось тобі сюрприз.
Завтра після обіду приходь за цією адресою. Ми тебе з прикольною подругою познайомимо. Якщо сподобається, - з тебе пляшка. А ні, то ні. Сам вирішуй. Одним словом, засватати мене задумали.
Робити нічого, втрачати теж особливо нема нічого. Беру і пишу адресу тої Галі. Після обіду забігаю в магазин. Не йти ж у гості з порожніми руками. Досить швидко знаходжу потрібний будинок і під’їзд. Піднімаюсь по сходах і відразу думаю, що сказати при зустрічі, з якої фрази починати. У голові море варіантів. Зупиняюсь на найпростіших: - Галя, добрий день. Я до вас. Вам мали сказати про мене наші спільні знайомі. Або ж варіант: - Галя, привіт. Я від наших спільних знайомих.
Перед дверима трохи вагаюсь, але в кінці кінців сміливо тисну на кнопку дзвінка. За мить двері відкриваються і з’являється вона. Класна пишногруда блондинка з голубими очима. Я просто в шоці. Щелепа відвисла. Язик не слухається. Белькочу щось на зразок: - Мені потрібно Галю. Вона усміхається і пропускає мене у квартиру.
- Ну що ж, проходь, роздягайся. Присядь десь. Трохи мене почекаєш.
- Спочатку проходити чи відразу роздягатися?
– Ну якщо ти такий нетерплячий, то можеш уже знімати штани, і вперед на ліжко чи на диван.
- Та ні, я просто приколовся. Чого зразу в ліжко? То якось не пасує. Може, поступово. Давайте хоч познайомимося ближче.
А сам собі думаю. Нічого собі. От що значить сучасні дівчата. А тут іще із кухні її голос:
- Знайомитися будемо у процесі, а поки що діставай , що ти там приніс і чекай. Сім секунд і я біля тебе. До речі, спирт приніс?
Я спочатку не врубався. До чого тут спирт? Але швидко зорієнтувався.
- Ні я горілку приніс. І вино. І шоколадку теж.
- Ну, народ. Говори йому одне, а він тобі друге.
- Я не знав, що ви спирт любите. Мені не казали.
А сам собі думаю: куди я попав? Алкашка якась. Спиртяк глушить. А вона якраз озивається із ванної:
- Ну що, ти вже ліг, роздягнувся?
- Ні, я ще ні. Я не можу так зразу. Мені звикнути треба, поговорити, поспілкуватися.
- Ти мені зуби не заговорюй. Сказано, лягай, значить лягай. У мене і так часу мало. А йому ще поговорити треба. Он під під’їздом бабки сидять. Підеш до них, вони тебе приймуть. Їм теж поговорити хочеться.
- Але я не можу так зразу. Мені настроїтися треба.
- Що , не можеш? Не сміши людей. Он який бик здоровий , а йому настроїтися треба. Тут головне , щоби я могла.
Ну, думаю, оце я влип. Прийшов перший раз до подруги додому , а вона відразу мене в ліжко . Невже спільні знайомі вирішили так із мене приколотися . А вона, видно, подруга без комплексів. Якщо не сказати гірше.
Відразу роздягайся і в ліжко ! Але може воно й ліпше . Роздягаюсь до трусів і бігом під одіяло.
- Ти там лягай на бочок і розслабся , зараз ще пару хвилин і я до тебе прийду.
Піднімаю одіяло , обнадійливо дивлюся на свій прихований агрегат і роблю ще одну спробу врятувати ситуацію .
- А може все-таки по десять капель горілочки чи винця за зустріч?
- Ні, ні, не треба. Зараз будем колотися.
- Що, що ? Кохатися ?
- Ну ти й приколіст . Колотися будем. Шприци приготуй.
Мене аж переклинило . Ну, думаю, я попав . Підставили мене по повній . Вона ще й наркоманка. Вколотися їй бач захотілося . Н-ну , н-ні ! Фігушки! Це вже переходить всі межі . Я миттєво зриваюся з-під одіяла , хапаю в руки весь свій одяг , пакет з горілкою і вином , біжу в коридор , скакаю у свої туфлі і кулею вилітаю із квартири.
Відразу за порогом лоб в лоб стикаюся із чорнявим хлопцем років двадцяти у спортивному костюмі . Боковим зором помічаю у його руках упаковку ампул і кілька одноразових шприців . Піднімаю голову і бачу його відкритий від подиву рот і квадратні перелякані очі:
- Що, ти теж колотися прийшов?
І тут мене перемикає . Різко гальмую , розвертаюсь і тупо дивлюсь на номер квартири . Тільки тепер до мене доходить , що номер не той !
Я в шоці… Помічаю господиню в махровому халаті із мокрим рушником на голові . Вона щось кричить і махає руками . Але мені це все уже по барабану. Йду вниз по сходах у одних трусах і туфлях, і мене розриває істеричний сміх . Оце так сходив на побачення . Прямо як у кіно. Будинок той, під’їзд той, звати Галя, а от номер квартири не той. Кому не скажи,- не повірять. А я й нікому не скажу.

(гумор)
Знову мене до школи викликають. Я й не знаю, що вже там Ігорко міг витворити .
Класна керівничка каже, що у неї вже нервів не вистачає. А у мене що нерви залізні? Я вже на тих вчителів дивитися не можу. Чуть що і давай батька в школу. Я скоро в школу щотижня, як на роботу ходити буду. Обнагліли вчителі. Самі не знають, що хочуть. Дітей мучать і батьків нервують.
Але нічого. Я їх потрохи сам перевиховувати буду. Нехай знають. Я сам кого хочеш навчу. Школа називається …
Сказала директриса: « Без батька не приходь! ». Ну мій Ігорко мусів її послухатись і тиждень не ходив до школи. А я не маю часу.
Завтра знову йду до хімічки. Бачу,що не заспокоїлася. Минулого разу кричала, що синок не знає елементарного. Навіть найпростішого. По формулі не може визначити чи то сіль, чи оксид, чи спирт. А я їй кажу: а ви можете визначити? І як дихну на неї своїм перегаром. Ану скажіть , що я пив? Вона ледве на ногах встояла. А потім каже: «Як що, горілку». А от і неправда! Спочатку горілку, потім самогонку, а потім ще й літру пива. Сама нехай навчиться визначати компоненти.
Ну, назвав Ігорко Сидоренка свинею. Значить, було за що. У нього тато - свиня. Як його ще назвати, якщо позичив у мене 20 гривень і вже 2 роки не віддає. Чекає поки забуду. А я не такий!
Географічка каже, що малий карти не знає. Та він в карти майже професіонал. Із шести років дурня лупить. І майже не програє.
То правда , що фізику не любить. Зате з фізкультури у нього ого-го.
Не знаю за скільки бігає стометрівку. А от за пивом зганяє в сім секунд. Тільки свисну. Одна нога тут, друга там. Гривня твоя. Так не повірите. За три хвилини пиво на столі.
А знаєте, який він футболіст? Талантище! У нас майстри вищої ліги з центра поля у порожні ворота не попадуть. А він на спір з 20-ти метрів у відкрите вікно директорського кабінету вцілив! Молодчина. Правда, з третього разу, але попав.
Ну, не знає Ігорко, що таке бісектриса. А воно йому треба? Я сам не знаю. Але думаю, що це, певно, секретарка директриси.
Що кажете? Постійно малює? Так це добре. Це, певно, талант. Може відомим художником стане? А може вчителька малювання була хороша. Я її пам’ятаю. Хоча теж жалілася, що Ігорко їй хамить. А сама не знає, що хоче. Спитала чим статуя відрізняється від бюста. Ну, він і сказав їй, що розміром. А вона пристала, каже уточни. Ну, Ігорко не промах. Він і уточнив. Каже, якщо брати так на око, то у вас другий розмір бюста. Так вона у нього крейдою запустила. А за що питається. Він же правду сказав. А те, що добре малює, може колись і пригодиться. Он недавно сусідського Гриця так розмалював, що той вже тиждень з дому не виходить. Каже, було за що.
Математичка он пристала, що він табличку множення слабо знає. А я кажу, головне, щоб він табличку ділення знав, бо без того не проживе. Тут, іще географічка починає нерви тріпати. Молода, але вже думає, що дуже розумна. Каже, питала Ігора про раси, а він повний нуль. Не знає,чого в одного шкіра чорна, в другого – жовта, а в третього – червона. Я аж закипів. Бачу, що на мій червоний шинобель натякає. Думає, що я алканавт. А я не такий.
Я їй так тихо, делікатно кажу: «Пані, яка буде шкіра жовта, червона чи синя залежить тільки від того, що я візьму у руки – ремінь чи тріпачку».
І все. Більше вона до мене не підходила. Каже йому мовничка: розбери речення. От ніби дурниця, а не може. А от мотоцикла за півдня так розібрав, що майстер потім ледве склав. Ну, не до того він, не до того.
А математичка мене взагалі дивує. Дала завдання знайти квадратний корінь. Ну то взагалі ідіотизм! Я ту математичку запхав би на місяць в село до цьотки Ганьки на буряки. Хай собі там шукає квадратні корені із сапкою
у позі рака.
Із класною керівничкою взагалі не можу спокійно говорити. Я їй одне, а вона мені друге. Постійно, каже,проблеми з дисципліною. А вона що хотіла? Він же хлопець. А ще каже, що Ігорко не знає, хто такий Гай Юрій Цезар. Та звідки він буде знати, якщо хлопець того Гая в очі не бачив. Я би й сам не знав, якби не робив з ним. Знаю. Гай Юра, старший такий. Слюсарем робив у локомотивному депо. Питаю, нащо йому знати того Гая, а вона лиш очима кліпає. Думає, що я дурень. А я не такий.

( гумореска)
- О, глянь, цей ніби нічого. - Котрий? – Ну он той, що біжить. У спортивному костюмі і в шапочці. Спортсмен. Якраз те, що треба. І комплекція нормальна і вигляд. І здоровий спосіб життя. – Підходить. Лови його, Галю. Хапай, а то втече. – Ага, біжу. Гм, гм. Альо. Мужчина! Мужчина! Можна вас на хвилинку. Гей. Я до вас звертаюсь. Та не до вас, а до мужчини у спортивці. Альо, гараж. Ну, ти диви. Ну ніяк. Пробіг собі і все. Він що глухонімий? –Ні, Галю. Він, певно, в навушниках музон слухає. Такий екземпляр упустили. Ну що поробиш. – Люсь, а Люсь, а може досить. Я вже замерзла. Давай у під’їзд підем, погріємся. – Спокійно, Галю, спокійно, встигнеш. Нічого тобі не станеться. Не перемерзнеш. Ти давай мужика по-бистрому злови, і все буде в шоколаді. – Слухай, Люсь, а може ти поможеш, бо я нині не в формі. Та й мужики мене ті мене задовбали. Ну не виходить у мене. Не клює. І той не той, і той не підходить. Може ти?- Галю, давай не будем. Моя черга була вчора, так? Так. Я вчора відстрілялася. А сьогодні твоя черга. Вчися. Практика – велике діло. Он, по-моєму, клієнт підгрібає. - Де? – А отой в курточці. - Та ні. Ти що! Не то. Якесь старе опудало. Пень трухлявий. Куди йому. Ні, не підходить.
- А отой брунет у костюмі і лакованих мештах. Ще й із квіточкою і пакетом. Ніби так нічого? Як думаєш?
- Та ти що, Галю, будь серйозна. Не той варіант. Красавец , канешно, но не то. Ми з тобою йому сто років непотрібні. Навіть не гляне.- А он ще один із під’їзду вискочив. Молодий, худий, як суслік. У модній сірій кофті з капюшоном. Давай я його попробую заарканити. Може, наш клієнт? Ато проскочить. – Ні, Галю, не наш. Бачиш, як він нервово курить і оглядається. Ще й у таку погоду в чорних окулярах вибіг. Він або псих, або наркоман. Ліпше не чіпай.
- Диви, Люся, а он ще один кадр чеше. Ну прямо пливе у наші руки. Берем? Хоч із пузиком і в окулярах, але здалеку ще так нічого виглядає. Інтелігент. Хоча, як так придивитись, то трохи страшненький.- Слухай, Галка, ти що здуріла. Ще перебирати буде. Тобі що його варити треба? Що маєм, те маєм. А то так до ночі тут кукати будем. Давай його швиденько сюди. Підходиш. Пару компліментів. Ля-ля. Фа-фа. М’яко, по-інтелігентному підводиш його сюди. А тут він уже не відкрутиться.
- Мужчина, мужчина! Можна вас на хвилиночку. Саме вас мені й треба. А я собі думаю, хто би міг мені допомогти. А тут такий класний мужчина. Такий сильний і, певно, добрий. А ви жонаті? – Звичайно. А чого ви питаєте? – Та просто так. Ми вас довго не затримаєм. Дві хвилинки часу і все. Нам он туди під горба треба допомогти дотягти ці два великі баки зі сміттям. Ви ж не відмовите дамам?

(гумореска)

Розумієте, я недавно в інтернеті познайомилась із двома іноземцями. І вирішила кардинально змінити своє життя. Коротше кажучи, це мій шанс. І я ні перед чим не зупинюся, щоби влаштувати своє особисте життя і стати щасливою. Я учора майже годину провела перед дзеркалом і зрозуміла, що без вашої допомоги не обійтись. Ні обличчя, ні фігура мене не задовольняють. Тому я вирішила. Будемо міняти все. Кардинально.
Лице хочу більш видовжене. Очі більш виразніші. Зморшки ось тут і тут прибираєм. Губи збільшуємо. Вуха теж, напевне, треба або ховати під зачіску, або щось робити. Бо надто відтопирені. Ніс теж трохи підкорегуємо. Хочу більш прямий, коротший. Я маю бути красива, як лялька. Ви мене розумієте. Підборіддя тут і тут збоку підтягуємо. Переходимо до грудей. Хочу, щоб у мене такі гарні були класні красиві груди. Бо взагалі не маю що показати. А груди мають бути моєю візитною карткою. А то хтось із них гляне на фото і скаже, що я груди вдома забула. Живіт і бедра теж корегуємо. Тут більше, тут лишаємо. А тут підтягуємо. Оці ребра, певно, заберем, щоби талія була більш виразніша. З ногами теж треба щось придумати, а то вони у мене трохи криві. Бажано їх видовжити, щоби я була візуально вищою. Ніби все.
Самій не віриться, що я можу бути такою красивою. Ну і нащо платити купу грошей. Бігати по косметологах і пластичних хірургах, якщо є комп’ютер. Ну що би я робила без фотошопа? Друкуєм!

(гумореска)

Ну переплутала педалі. Ну буває. Що ж тут такого. Вони ж поруч. Газ і тормоз. Ну потовкла трохи ребра, ногу. А голова, здається тепер навіть ліпше « варить ». Зате Вася, чоловік мій любий та дорогий, півтора року не міг ту машину продати, а після того зразу продав.
Ну переплутала букву одну. Всього одну буквочку не так написала, а такий скандал роздули, такий скандал. Ну помилилася. А з ким не буває. Замість корвалолу написала жінці курвалол. Та хто ж її заставляв уголос таке читати. А та курка всім розкудкудахталась. Хотіла мене на сміх підняти. Але ж вийшло навпаки. Видно, я правду написала. Люди ж не дурні, вони ж усе бачать. І знають, кому корвалол треба, а кому курвалол.
Ну переплутала голос спросоння по телефону. Ну з ким не буває. Ну назвала чоловіка не тим ім’ям. Ну і що. І з-за такої дурниці треба було двері виламувати і за серце хапатися. Ну повний ідіотизм. Зате тепер у нас нові броньовані двері і новий телефон замість розбитого.
Ну помилилася щось із рецептом. Щось наплутала. Не вдалася мені тоді випічка. Ну з ким не буває. Приперлася сусідка серіал дивитись. А я на кухні печу і в телевізор одним оком. Та ж мусіла її пригостити домашніми пиріжками. Вона ті пиріжки так прихвалювала, що відразу чотири з’їла, а ще чотири із собою взяла.
Тепер каже, що я їй пожаліла. Але то брехня. Я їй що в рот дивилась, чи ті пиріжки в писок силою запихала. Зате потім. Як вона бігати почала. Як кращі спринтери. Туди – сюди. В туалет і назад. В туалет і назад. І так два дні. Потім зі мною місяць не говорила. Зате знаєте який від того ефект був. Ого-го! Вона ж майже рік сиділа на дорогих дієтах, а результату нуль. А тут тобі маєш за якихось пару днів мінус п’ять кіло! Та вона мені ще дякувати повинна.!
Ну помилилася трохи з подарунком. Ну що поробиш. Із ким не буває. Я ж не спеціально. Ледве встигла на автобус у село до свекрухи. Прибігла, віддихалась. Бачу, автобус ще стоїть, не їде. Думаю, треба би щось старій купити. А тут поруч тапочки продають. Якраз те, що треба. Куплю свекрусі, хай носить і радується. Я гроші на стіл. Кажу, дайте мені швиденько якісь тапки, 38-ий розмір, бо автобус втікає. Лиш дивіться, щоби два лівих не було, бо мій Козлик колись так собі туфлі купив. Дали мені ще й задурно маленький пакетик, і я побігла.
Приїжджаю в село. Обцюлувала свекруху. Урочисто вручаю пакет із тапочками. Стара дивиться то на мене, то в пакет. А потім як бабахне тим пакетом об підлогу. – Ах ти ж, гадюко, не діждешся! Я у пакет. А там білі тапочки! Свекруха в нерви, а я в шоці.
Зате тепер у нас в хаті чистий спокій. Свекруха вже три місяці до нас ні ногою. Може й на краще. Вірте – не вірте. А таке буває!
2010

( гумореска)
Не може бути! Напевне, це сон. Не можу повірити. Ні, це не сон. Не вигадка. Не ігри хворої уяви. Це дійсно вона! Я її бачу. Прямо перед собою. Про всяк випадок протираю очі. Кліпаю. І знову бачу її. Чудо! Справжнісіньке чудо! Так не буває. Вона стоїть прямо переді мною ну майже на відстані витягнутої руки. Струнка, висока, красива, свіжа. Блискуча, наче у мареві. Стоїть із високо піднятою головою. Така непідступна і така бажана. По тілу пробігають легкі дрижаки. Так, це вона. Я хочу її. Хочу вже і прямо зараз. Пробую щось сказати, але в горлі все переклинило. Роблю глибокий вдих, видих. Стираю з лоба піт і дивлюся широко відкритими очима тільки на неї. Ні, це не міраж. Боюся навіть кліпнути, бо підсвідомо мене свердлить думка, що коли я закрию очі, то вона тут же щезне. Пропаде і все. А вона не щезає. Вона тут. Вона поруч. Звисока мовчки вивчає мене. А потім ніби ловить мій погляд і тихо, глузливо шепоче: - Ну, що ж ти замовк? Ти хочеш мене? Чи, може, я тут зайва? Красуня. Вона знає собі ціну. Тому й стоїть собі гордо, мовчки. Просто чекає. Серце у грудях починає шалено калатати. Я розумію, що це мій останній шанс. Якщо не зараз, то потім буде пізно. Я можу її втратити. І тоді все. Поборовши свій страх і невпевненість, роблю надзусилля і зриваюсь з місця. Ще мить і я біля неї. Якісь секунди і вона вже в моїх руках. Така бажана і жадана моя добра рятівниця – пляшка холодного свіжого світлого пива. Це просто спасіння на мою тяжку голову зранку після вчорашнього застілля…