Тиждень після Зелених свят в народі ще називають русальним тижнем. Кажуть, що на цьому тижні ходять русалки – молоді дівчата, які померли нехрещеними. Збираються вони гуртом біля річки чи в полі і водять хороводи, танцюють, співають. Тому колись старі люди застерігали, що не можна купатися в русальний тиждень, бо русалки можуть втопити. І не можна ходити самому в полі, бо залоскочуть. Однак не всі вірили в ці розповіді, бо недаремно ж кажуть, що тоді повіриш, коли на власній шкірі перевіриш.
Зібралася якось на русальному тижні Маруся Ковалиха з донькою Оленкою в поле буряки полоти. Пололи вони до обіду, а, пообідавши, вирішили трохи відпочити, бо й сонце нестерпно припікає, та й самі потомилися. А роботи ніколи не переробиш, недаремно ж кажуть, що робота не вовк – в ліс не втече. Лягли вони в затінку, під житом, та й задрімали.
Коли це чує Олена крізь сон, що хтось так гарно співає, аж душу проймає той спів. Розплющила дівчина очі і спросоння подумала: “Мабуть, щось приснилося”. Але чує, що й справді хтось співає. Стала Олена прислухатися: здається, хтось в житі співає і танцює. Тихесенько пробралася дівчина туди, звідки чувся той спів, обережно прохилила жито і аж завмерла від здивування: в житі танцювали дівчата, одягнуті так, як наречені. І, побравшись за руки, вони так гарно водили хоровод і співали, що в Олени на мить завмерло серце. Та раптом дівчину такий охопив жах, що вона ледве не знепритомніла. Олена серед цих дівчат впізнала свою подругу Катерину, яка померла рік тому.
“Русалки!” – з жахом в серці подумала дівчина. Олена багато чула розповідей про русалок і про те, що вони можуть залоскотати людину, яка стрінеться їм на шляху. Тоді їй це все більше здавалося казкою, аніж правдою. А тепер вона побачила русалок на власні очі.
– Господи, врятуй мене грішну! – прошепотіла перелякана дівчина і потихеньку почала відповзати назад.
Вибравшись з жита, Олена швиденько кинулась до матері.
– Мамо! Мамочко! – закричала переляканим голосом дівчина.
– Що сталося, дитино? – запитала Маруся.
Вона спросоння дивилася на доньку широко розплющеними очима і нічого не могла зрозуміти. А бідолашна дівчина вся тремтіла, наче надворі було не літо, а люта зима. Личко було білим, як сніг. З ляку мати не могла й слова промовити. Нарешті донька прошепотіла:
– Мамо, я Катерину бачила.
– Бог з тобою, доню! Що це ти таке говориш? – перехрестившись, промовила мати. – Де ти її могла побачити, Катерини ж уже рік немає серед живих?!
– Там! – показала Олена на жито. – Там вона з іншими дівчатами співає і танцює.
Почувши це, Маруся стала молитися “Отче наш”. Помолившись, тихо промовила до дочки:
– Оленко, ходімо краще додому, бо ще, не доведи Боже, з русалками зустрінемося. Бо ж недаремно кажуть, що не можна в цього тижня в поле ходити. І нам не треба було сьогодні сюди приходити.
Позбиравши речі, пішли вони додому, деколи озираючись, чи не йде за ними ніхто позаду.
По дорозі зайшли до Катерининої матері й розповіли про те, що трапилося у полі. Марія, так звали жінку, вислухавши все це, гірко заплакала.
– Все б віддала, аби ще раз побачити свою дитину. Ще один разочок побачити Катерину, її любе личко.
– Але ж, Маріє! – стурбовано мовила Маруся, поглянувши на горем биту матір. – Твоєї Катрі давно немає живої, а то вже не твоя дочка, а бозна-хто.
– А мені байдуже, Марусю! – спокійно відповіла Марія. – Я хочу хоч останній раз побачити свою дитину.
Маруся тільки похитала головою. Тепер вона вже пожаліла, що розказала про все Марії. Однак нічого вже не вдієш, як то в народі кажуть: слово не горобець – вилетить не впіймаєш. Пішли Маруся з дочкою додому, а Марія вирушила в поле, надіючись, побачити там свою доню.
Цілий тиждень ходила Марія, мов причинна, полями. Люди вже думали, що бідолаха з горя збожеволіла. Хто не стрічав Марію, то просив додому повернутися, та жінка відповідала, що не піде нікуди, поки дочки не побачить. І син, і чоловік благали, щоб вернулася, та все марно – нікого не слухала.
Була вже неділя. Кажуть, в цей день русалки вже збираються, бо це їхній останній день. А люди проводжають їх із села.
За тиждень Марія зовсім охляла, стала схожа на живого мерця, однак все-таки сподівалася побачити Катерину, і це додавало їй сил. Був уже полудень. Сонце так припікало, що не можна було витримати, не заховавшись у тінь. Виснажена Марія присіла під житом перепочити. Аж раптом чує: спів прекрасний лунає. Стала вона потихеньку туди підкрадаться, звідки доносився цей спів. Аж дивиться: русалки в житі танцюють, одна краща за другу. А серед них і її Катерина, така ж красива, якою була за життя; оті самі кучері, оті уста, мов ягідки калинові, оті ясні оченята, оті брови шнурочками і той сміх грайливий, сонячний... Ох! Закололо в матері під серцем. Перед очима дочка, немов жива. Як і не втрачала її ніколи. Як і не клала її в домовину, в сиру землю на вічний спокій. Сльози набігли на материні очі. Так Марії закортіло ще хоч раз обняти свою дитину, притиснути її до грудей, що вона не стрималася і щосили закричала:
– Катерино, донечко моя кохана! – і раптом весь світ потемнів Марії перед очима, вона знепритомніла...
Отямилася вже дома. Біля неї поруч стояли чоловік і син.
– Слава Богу! – з полегшенням зітхнув чоловік, коли побачив, що Марія прийшла до тями. – Як же ти нас налякала!
Марія нічого не відповіла, тільки легенько усміхнулася і взяла сина за руку. Потім чоловік розповів Марії, як він знайшов її непритомну, знесилену в житі і привіз додому, а вже вдома вона й отямилася. Марія знов усміхнулася і ледве чутним голосом мовила:
– Простіть мені за все, бо я не могла по-іншому вчинити, – і, обнявши сина, додала, – а я все-таки зустріла нашу Катрю! І тепер дуже щаслива, що ще один раз змогла побачити свою донечку!

Дехто говорить, що нечистої сили немає. Що це просто якісь казки або страшилки, щоб дітей лякати. Однак є люди, які в своєму житті стикалися з нечистою силою. Вже до кінця днів своїх їм буде згадуватися та фатальна зустріч.
Колись не було клубів, дискобарів, де зараз розважаються молоді люди, однак парубки і дівчата також по-своєму веселилися. Як правило, всі – і хлопці, і дівчата – збиралися разом у когось в хаті і весело проводили час.
От якось зібралися парубки разом та й вирішили піти в сусіднє село до дівчат. Було вже далеко за північ, а йти треба було лугом біля річки, десь кілометрів п’ять. Та хлопці ж не такі полохливі, як дівки, що, як побачать мишу, то зразу в крик. І то так кричать, що аж у всіх селах і присілках чути. Рада в раду – і пішли хлопці в дорогу. Було їх семеро. Йшли собі, жартували, сміялися – все було нормально. От вже й половину дороги пройшли. Аж раптом одному парубкові, Василеві Гнатовому, захотілося потребу справити. Каже він хлопцям:
– Ви йдіть, а я тут швиденько – і вас дожену.
– Добре! – хлопці погодились і помалу пішли собі далі.
А Василь відійшов трохи від дороги та й зупинився. Справивши потребу, хотів було вже товаришів доганяти, аж тут якийсь незнайомець поруч стоїть.
– Куритимеш? – пошепки мовив незнайомець.
Василь також відповів тихим голосом:
– У мене немає тютюну!
– Бери! – подав незнайомець хлопцеві тютюн.
Василь подякував. Поклав тютюн в кисет та й хотів вже йти, бо ж хлопці далеко зайдуть, поки він тут стоятиме. Однак незнайомець перепинив хлопця, було видно, що не хоче Василя відпускати.
– Ну, я піду вже, бо мене чекають друзі, – непевним голосом мовив хлопець.
– Іди! – ледве чутно прошепотів незнайомець.
Василь рушив, а незнайомець – за ним. І чим далі вони йшли, то все більше і більше віддалялися від дороги і наближалися до річки. Василь намагався повернути назад, до дороги, але незнайомець все одно направляв його в інший бік, до річки.
Ось уже заблищала вода. Вже берег. Ще крок – і Василь упаде з кручі у воду. А незнайомець усе направляє й направляє хлопця туди, до води. Василь злякався, зрозумів, що тут щось не так. Під серце закрався якийсь холодок. Парубок впав і щосили закричав:
– Хлопці! Рятуйте!
Незабаром хлопці були вже біля Василя, який лежав, притулившись до землі, на краю кручі – і весь тремтів, мов сухий лист на вітрі.
– Що трапилось, Василю? Чого це тебе сюди занесло? – питали друга стурбовані товариші.
– Де він? – прошепотів наляканий хлопець.
– Хто він? Тут нікого немає, – відповіли здивовані парубки.
– О Боже милосердний! Ходімо звідси швидше! – закричав Василь, вставши на ноги. – Ви не повірите, але я щойно тут з нечистим зустрівся! Слава Богу, живим лишився!
Хлопець розповів товаришам про свою дивну пригоду. Вислухавши розповідь товариша, хлопці знову рушили в путь. Дорогою Василь був сам не свій: весь тремтів, аж зуби цокотіли, як у мороз лютий. Якими тільки способами хлопці не намагалися хоча б трішки розрадити друга, однак все марно: парубкові було не до жартів.
Нарешті прийшли до села. Коли Василь зайшов у хату, то всі аж ахнули: молодий чорнявий хлопець посивів. Волосся стало білим, як сніг. Бідолашний парубок розповів людям про дивовижу, що трапилася з ним в дорозі. Всім було жаль бідолаху.
– Ще й тютюном мене пригостив, – мовив хлопець, дістаючи з кишені кисет. Але там замість тютюну був кінський послід. У Василя знов пішов мороз поза шкірою, він тремтячою рукою перехрестився і, впавши перед іконою на коліна, став ревно молитися.
Людям було лячно, адже кожен розумів, з ким довелося бідолашному хлопцеві зустрітися. А Василеві було найгірше, бо саме йому довелося дізнатися по чім ківш лиха.
З тих пір люди намагалися нікуди не ходити в таку пізню пору. Кажуть, що з півночі до третьої – недобра пора, тому краще сидіти вдома, щоб не довелося потім, як Василеві, пережити такої страшної пригоди.
Сам же Василь до кінця своїх днів пам’ятав ту фатальну зустріч, яка змінила його життя. І коли знову на чиєсь прохання він розповідав про ту давно пережиту подію, то кожного разу йому стискалося в грудях серце і не вистачало повітря.

Юхим і Мотря Мельничуки мали двох синів – Сидора й Сергія. Хороші були хлопці: розумні, красиві, працьовиті, талановиті. Сидір гарно малював, а от Сергій то був вроджений співак, мав такий прекрасний голос, що й соловейко позаздрив би. Обидва хлопці були добрими, слухняними синами. Однак різнилися між собою характерами й зовнішністю. Сергій мав м’яку вдачу, всього йому було жаль, навіть мухи не міг вбити, з дитинства любив мріяти. А от Сидір був зовсім іншим. Характер мав різкіший, ніж у Сергія, та й на речі дивився реальніше.
Обидва були красивими. Сидір, високий, русявий, з голубими, як небо, батьківськими очима, ще змалку любив малювати. А як виріс, то вступив у художню школу, згодом пішов працювати вчителем.
А Сергій був схожим на матір: чорнявий, кучерявий, з карими очима, з чорними бровами і дуже добрим серцем. Мав він нахил до музики, однак батьки не віддали його в музичну школу. Тому хлопець не зміг себе зреалізувати, як співак. Однак Сергій ходив співати в церковний хор, його там всі любили й поважали, та й самому парубкові це дуже подобалося.
Коли повиростали сини, стали батьки думати про те, як би їх поодружувати, та хлопці не поспішали, говорячи, що таке щастя ще встигнуть захопити. І ось, коли Сидору стукнуло 28, а Сергію – 27, хлопці нарешті стали замислюватися, що вже пора було б створювати свої сім’ї. Та й Юхим не раз їм про це говорив:
– Діти мої, про що ви думаєте? Чи ви вважаєте, що хтось піде за вас, коли постарієте? Ми з матір’ю вже старі, не сьогодні-завтра помремо, а нам ще хотілося б онуків побачити.
Та й Мотря собі бідкалася:
– А що ж буде з вами, коли я вже не зможу працювати? Хто ж про вас дбатиме, синочки? Знайдіть собі дружин, поки ще не пізно.
Хлопці заспокоїли батьків, пообіцявши, що обов’язково найближчим часом знайдуть собі дружин. Та не так все швидко робиться, як говориться. Ніяк не могли знайти хлопці таких дівчат, щоб припали їм до душі.
Якось поїхав Сидір у сусіднє село на базар та й зустрів там одну дівчину – Катерину. Ото тільки побачив хлопець таку кралю, то відразу ж закохався до нестями. Приїхавши додому, щасливий парубок відразу ж похвастався батькам. А ті не знали, на якому світі від радощів. Так уже раділи старенькі цій новині, що, аби не гаяти часу, відразу ж заслали сватів. Через місяць відгуляли весілля, і привів Сидір свою молоду дружину додому.
Спочатку все було добре, а потім між свекрухою і невісткою почали виникати непорозуміння. Катерина була єдиною дитиною в сім’ї, тому батьки годили вже їй, як могли. А от коли вийшла заміж, то все те їй увірвалося. Спочатку Мотря й собі здмухувала з невістки пилинки. Ні до чого її не заставляла, не будила ранесенько, мовляв, нехай поспить, бо ще ж дитина. Та потім побачила, що невістка й не збирається працювати, їй краще поспати до обіду, біля дзеркала посидіти. Зрозуміла Мотря, що, якщо отак мовчатиме, то Катерина ніколи не зміниться на краще. Але й сказати щось свекруха боялася, бо не хотіла образити невістки. Ще розгнівається та й додому піде, а за нею й Сидір. Та якось треба ж було пояснити Катерині, що вона вже не дитина, а заміжня жінка. Ото зважившись, Мотря делікатно почала повчати невістку:
– Дочко, не можна ж так нічого не робити. В тебе є чоловік, дасть Бог, скоро дітки будуть, треба ж буде про них якось дбати. Я ж не залізна, не можу сама все переробити, треба й тобі потроху пробувати.
– А то я сама не знаю! – ображено буркнула невістка. – Хіба не можна було без цього дорікання обійтися? Взагалі підіть на село і всім розтеревеньте, що у Вас невістка лінива!
– Я ж не хотіла тебе образити, – почала було виправдовуватися Мотря.
Та невістка навіть слухати не захотіла свекруху, надулася й вийшла з хати. З тих пір почалися непорозуміння в сім’ї. Що Мотря не скаже, то невістка перекрутить і нападе на свекруху, що тій мало не покажеться.
Отак рік минув. Надумав і Сергій одружитися. Знайшов собі дівчину до вподоби, Галю. Одружили батьки й меншого сина. Тепер у хаті ще на одну людину стало більше. Галя була дуже тихенька, спокійна, однак дуже юна, тому не зовсім до ладу в неї виходило щось зробити. Мотря навчала молоду невістку, як потрібно правильно робити. А от Катерині це страх як не подобалося, вона постійно бурчала:
– Он як! Ця невісточка краща, ніж я! Така нездара, що не вміє навіть їсти наварити, та Ви їй нічого не кажете, а мене постійно гризете!
– А до тебе ж не можна обізватися як до людини. Ти ж можеш горло перегризти од люті! – сердилася свекруха, їй дуже не подобалося, що старша невістка постійно виявляє характер.
Вона ж до неї з добром, а ця, невдячна, постійно чимось дорікає.
А Катерина, як ота заводійка, постійно починала сварку. То Галі намеле всяких дурниць, то свекруху зачепить за живе. А як Галя вступиться за Мотрю, то так перекрутить її слова, що ще й та винною зробить. Отак постійно з ранку до вечора тривали сварки. Як тільки не намагалися хлопці помирити своїх жінок – все марно: кожного разу знаходилася якась нова причина, аби знову розпочати сварку. Старий Юхим із синами не міг уже терпіти того щоденного пекла. Тому, тільки-но розвиднялося, батько казав синам:
– Ходімо, хлопці, звідси, з цього Содому й Гоморри, а то може голова опухнути від цього крику. Ще поглухнемо від цих дурнуватих баб. Може, якраз одна одній горла поперегризають.
Коли чоловіки виходили з хати, то жінки знову починали робити судний день. Отак сварилися між собою, аж поки врешті-решт перестали одна з одною говорити. Тепер у хаті було тихо, однак неприємна атмосфера все одно гнала хлопців з дому .
Одного разу встала Мотря раненько та й заходилася сніданок готувати. Наготувала горщик каші, поставила на плиту та й пішла корів доїти.
Встала й Галя, нічого не спитавши в свекрухи, стала їжу доварювати. Не посмакувавши, яка та каша, чи приправлена, чи ні, насипала солі й пішла хату замітати.
Нарешті й Катерина прокинулася. Теж нікого не спитавши, посолила й собі кашу.
Посідали чоловіки снідати. Тільки-но скуштував Юхим каші, відразу ж виплюнув назад. Кинувши на землю миску з кашею, розлючений батько закричав:
– Тьфу! А щоб вас собаки заїли! Не їжа, а ропа якась! Котра-то солі не пошкодувала?
До столу підійшла Мотря.
– Що вже, старий, зовсім здурів? Що ти виробляєш?
– Радій, що на голову не вивернув цієї миски!
У Мотрі заблищали очі, вона ледве стримувала себе, щоб не заголосити на всю хату. Важко зітхнувши, жінка крізь зуби промовила:
– Домучить мене, непотребе, хочеш? Чого тобі?
– Хто їсти варив? – сердито запитав Юхим.
– Я! Я варила! А що? Недобре – не їж! У рот ніхто не кладе! А кричати будь-який дурень може! – обурилася жінка.
– А хто таке їсти буде? На! Скуштуй! – промовив Юхим і протягнув Мотрі ложку каші.
– Ой! Яка гидота! – скрикнула Мотря, скуштувавши їжу. – Якась ропа! Що це за наказання таке, я ж до смаку посолила!
– То такий уже в тебе смак! – глузував з дружини Юхим.
Бідна жінка ледве стояла. Вона вперше в житті не знала, що сказати. Їй хотілося плакати. Галі стало жаль свекрухи, підійшовши до розгубленої Мотрі, невістка промовила тихим голосом:
– Я не знала, що мати солили, то й собі ще посолила.
– Ну, і я посолила! – обізвалася Катерина.
– А щоб вам язики повідсихали! – кричав розлючений батько. – Чи то не можна було вже одній в одної запитати? Дурні язикаті хвеськи! Як не треба, то роти не закриваються, а як треба, то ні пари з уст! Пора вже вам порозумнішати! Але хіба є в баб розум? Може, в казках, і то…
– Тату! Та вже вистачить з них! Бачте, вони порозумнішали: кожна ж визнала свою провину, – перебив батька Сидір.
– Вибачмо їм, що було раніше. І все в нас буде добре! – додав Сергій.
Жінки тільки знизали плечима. Вони зрозуміли, що, справді, своїми сварками, непорозуміннями перетворили дім на пекло! І цьому потрібно покласти край, адже вони – одна сім’я.
З тих пір стали вони між собою говорити. А найголовніше – сварок більше не було. Мельничуки зажили дружно, мирно. Тепер тільки спокій та злагода панували в хаті.

У день Святого Спаса біля церкви зібралося багато людей. З давніх-давен цього дня люди святили яблука, груші, мед. У народі говорили, що до Спаса не можна їсти яблук, бо існувала легенда, що на тому світі всім діткам роздають яблука, а ті, батьки яких їли несвячені фрукти, не отримають нічого.
Кожного року на Спаса люди приходили в церкву і святили плоди. Тож і цього року біля церкви зібралося багато людей: і старих, і молодих.
Прийшла й Василина з доньками Мартою і Секлетою. Секлета ще дитина, років п’яти, а от Марта була вже дівкою. На Петра їй виповнилося сімнадцять. Дуже вже Марта була красивою: довга коса спадала на плечі, голубі, як весняне небо, очі, уста червоні, як калинові ягідки, рум’яне личко, а як красиво дівчина усміхалася... Кожен парубок міг тільки мріяти про таку дружину. Однак Мартине серце вже було зайняте Мишком Титаренком, парубком років двадцяти п’яти, високим, чорнявим, розумним, спритним, жартівливим.
І ось зараз Марта шукала між натовпом свого Мишка. Нарешті вона його побачила, він стояв зі своїми батьками.
“Моє серденько!” – з ніжністю подумала дівчина. Михайло також помітив кохану, він їй кілька раз підморгнув. Дівчина усміхнулася. Так закохані й дивилися одне на одного, мов зачаровані.
– Марто! Піди-но купи свічку! – сказала Василина, та донька навіть не поворухнулася, ніби й не чула материних слів.
– Марто, чого ти ґав ловиш? Ти чуєш, що я тобі кажу? – сердито крикнула мати.
Марта нарешті схаменулася.
– Ви, мамо, щось казали?
Мати важко зітхнула:
– Ой, дитино, дитино, що з тебе буде? Тебе наче хто підмінив із тих пір, як ти стала любитися з отим Титаренком! Не чуєш нічого, не бачиш нікого, тільки про нього одного й думаєш постійно.
– Ну, мамо, знову Ви за своє! Не починайте хоча б сьогодні, – обурилася дівчина.
– Я ж про тебе думаю, а ти ще бурчиш.
– Ну, вибачте, матусю! Я не хотіла Вас образити.
– Хотіла – не хотіла! Гаразд, забудьмо! А зараз біжи хутенько та купи свічку, бо я забула – вже зовсім нічого в голові не тримається!
– Добре! – сказала Марта й побігла.
...Нарешті яблука було освячено. Люди помаленьку почали розходитися по домівках. Василина з доньками теж почала збиратися. Тут до них підійшли Титаренки.
– Зі святом вас, щоб за рік діждали в доброму здоров’ї! – привіталася Титаренчиха.
– Дякуємо! Вам також всього найкращого! – відповіла Василина.
– О невісточко! – сміючись, звернулася Титаренчиха до Марти. – Вже рушники, Мартуню, вишила? Бо мій Михайлик восени збирається до тебе сватів засилати.
Дівчина зашарілася і мимоволі опустила очі, їй було дуже соромно. Михайло заступився за кохану:
– Ну, чого Ви, мамо, до дівчини причепилися? Ви ж бачите, що Марта дуже сором’язлива. Їй і так ніяково перед Вами, а Ви ще допитуєте.
– Та не бійся ж мене, доцю! Звикай! – лагідно мовила Титаренчиха.
І, попрощавшись, пішла собі.
Мишко лишився з Мартою. Василина вже також зібралася.
– Ти йдеш? – звернулася вона до доньки.
– А можна ми з Мишком погуляємо? – попросила дочка.
– Гуляйте! Тільки щоб довго не блукали! – відповіла Василина і, забравши кошика, пішла з Секлетою додому.
Марта й Мишко залишилися одні.
– Ну, й куди моя принцеса хоче йти? – запитав хлопець у коханої, взявши її за руку.
– Ходімо в гай! – відповіла щаслива дівчина.
І, взявшись за руки, закохана парочка пішла собі в гай.
А як же гарно було в гаю! Дерева стояли зелені, хоча де-не-де вже почали з’являтися жовті листочки. Це були передвісники осені. Посеред гаю, біля старезного каменя, дзюрчав струмочок. Пташки збиралися докупи, напевне, готувалися до своєї далекої мандрівки. Намилувавшись цією красою, закохані поверталися додому.
Аж раптом на галявині, під березою, побачили якусь жінку. Жінка сиділа і щось тихенько співала. Підійшовши ближче, закохані впізнали, що це стара циганка. Вона, мабуть, вже років п’ять жила в їхньому селі. І так з дня у день, окрім зими, приходила в гай, сідала під березою і цілий день сиділа, гадала людям.
Привітавшись, закохані пішли собі далі. По дорозі їх перестріли дівчата.
– Марто, ходімо з нами! – попросили вони подругу.
Дівчина сказала, що поспішає додому, але подруги так її благали, що врешті-решт переконали. Попрощавшись із Михайлом, Марта пішла з подругами. Знову проходили мимо циганки. Дівчина відчула, що якась невідома сила тягне її до цієї жінки. Дивна тривога закралася в серце... Марта непомітно відстала від подруг і підійшла до циганки.
– Я знала, що ти прийдеш до мене. Тебе цікавить твоє майбутнє?! Хочеш дізнатися, що на тебе чекає? – мовила циганка до Марти.
Дівчина розгубилася.
Циганка поманила її рукою і, усміхнувшись, мовила:
– Мене не бійся – бійся життя! Ходи сюди! Сядь біля мене і покажи свою руку!
Марта присіла біля циганки і протягнула ліву руку.
Циганка деякий час мовчала. Нарешті обізвалася:
– Не хочеться тебе розчаровувати, дівчино, бо зараз ти від щастя, мов пташка, під хмарами літаєш! Але мушу тобі сказати правду. Зараз ти щаслива. Любов тобі крила дала, та ненадовго. Недовго ще тобі, моя хороша, метеликом пурхати! Ось бачу чорну смугу в твоєму житті. Скоро й ти її побачиш.
“Може, що з матір’ю станеться, не доведи Боже! Або з Мишком якась біда трапиться! Ні, не хочу вірити!” – з жахом думала дівчина.
– Дуже скоро всі твої рожеві мрії розіб’ються, мов скло, об камінь, – продовжувала циганка, – не буде так, як ти хочеш! Не будеш ти в парі з цим парубком, що зараз зустрічаєшся. Покине він тебе...
Марту ніби хто вдарив чимось важким по голові. Хотілося плакати, кричати, бігти бозна-куди, тільки б подалі від людей. Та дівчина за мить опанувала собою.
– Я не вірю! Це неправда! Мишко буде зі мною! Ми скоро поберемося і будемо щасливі! – закричала дівчина.
Циганка усміхнулася:
– Одружишся ти, та не Михайло твоя доля. Свого судженого ти незабаром зустрінеш.
– Я не вірю жодному слову! – закричала дівчина і, підвівшись, швиденько побігла додому.
Через тиждень Марта вже майже не пам’ятала циганчиних слів. Вона була щаслива з Михайлом.
Настала осінь. Дівчина з нетерпінням чекала дня, коли Михайло зашле старостів. Але він чомусь не слав. Та й приходив хлопець тепер не так часто, як раніше. А як прийде, то поговорить кілька хвилин і вже кудись поспішає. А як Марта запитає:
– Коли ти прийдеш? –
то якось дивно відповість:
– Не знаю. Коли матиму вільний час, то відразу ж завітаю.
Так минало багато часу: тиждень, а то й два, перш ніж хлопець знову приходив. Було видно, що хлопець зовсім по-іншому ставиться до Марти. Якщо раніше він жартував, ладен був для коханої зорі з неба діставати, то тепер став якимось сумним, мовчазним.
“Що ж це з ним таке твориться? Чи, бува, не захворів? Чи я, може, його чим образила?” – не раз думала дівчина, та нікому цього не говорила.
Закінчилася осінь, настала зима. А Михайло все не сватав дівчини. Не така вже була Марта радісна, як раніше. Постійно сумувала, дуже часто плакала. Як сяде біля вікна, то так зо три години просидить мовчки, а то й розридатися може, що й нічим не втихомириш.
Не раз її мати запитувала:
– Ну, й чого ти плачеш? Було б за ким! Таких, як він, ще тисячу зустрінеш у своєму житті.
– Навіщо Ви таке говорите, мамо? А плачу, бо хочеться! – відповідала донька і ще дужче ридала.
Мати тільки мовчки кивала головою та й ішла робити свою роботу.
Врешті-решт Василина не витримала. Підійшла до доньки, ніжно обняла за плечі і запитала:
– Доню, ти хочеш мене і себе в могилу загнати? Не маю я більше сили дивитися на твої страждання! Поглянь на себе, на кого ти перетворилася? Вже не людина, а живий мрець. І заради кого ти так страждаєш? Заради нього, що вже другий тиждень носа не вкаже? Та ти для нього ніщо, порожнє місце! Якби він тебе любив, то так би не робив!
– Мамо, не кажіть так про Мишка! Напевне, він зайнятий, тому й не приходить, – сумно промовила дівчина.
– Зайнятий?! Дівками він зайнятий! Кожного дня бачу його, іде мимо двору, а зайти до тебе не хоче. Та навіть запитати не хоче про тебе, як ти тут поживаєш. Отак! Кожен день ходить у сусіднє село. Може, до якої дівки. А ти, дурненька, ще через нього страждаєш. Та не вартий він тебе!
– Мамо, я його кохаю! І він мене, – прошепотіла Марта і, закривши руками лице, почала ридати.
– Якби ж то твої, доцю, слова правдою були. Ех! Не має твій Мишко совісті, зовсім не має! Навіть тобі у вічі глянути боїться. Духу не вистачає правду сказати, – з гнівом у голосі мовила мати.
– Неправда! Мамо, нащо Ви мене мучите? – крізь сльози прошепотіла дівчина.
– Прости мені, моя донечко! – ніжно мовила мати і лагідно пригорнула дівчину до грудей.
Наступного дня Марта нарешті вийшла надвір. Підійшовши до воріт, вона побачила Михайла, що проходив мимо неї і навіть не поглянув у її бік.
– Михайлику!!! – закричала дівчина.
Хлопець аж стрепенувся. А побачивши Марту, зніяковів.
– Михайле!
– Марто?! Ти?!
– Я! Коханий, ти мене не впізнав?
– Та ні. Просто якось несподівано...
– Я за тобою так скучила! Чого ти так довго не приходив? – перебила Михайла Марта й кинулася йому на шию.
Михайло обережно відштовхнув від себе дівчину.
– Коханий, ти чого? – здивувалася Марта. – Тобі не подобаються мої обійми?
– Я... я, – затинаючись шепотів хлопець, – я через тиждень одружуюся.
Марта ніби крізь землю провалилася. Все навкруги потемніло. Серце ніби на мить зупинилося. Стало важко дихати, якийсь клубок підперся під горло. Ноги підкошувалися. Дівчина була б впала, але, на щастя, вчасно схопилася за хвіртку.
– Але ж... – хотіла було ще щось вимовити, та десь зник голос.
– Вибач, але я покохав іншу дівчину! – промовив хлопець.
Марта зайшла у двір, на очах у неї бриніли сльози. А серця в грудях наче не стало. Дівчина не могла повірити, що ці жахливі слова каже той, кого вона кохала понад усе, той, без якого вона не могла жити. Не промовивши більше жодного слова, Марта кинулася до хати. Михайло тільки поглянув їй услід та й пішов собі спокійно, наче й нічого не сталося.
А бідолашна дівчина, забігши в хату, кинулася на подушки і заридала на весь голос. Василина якраз готувала їсти. Коли дочка, мов вихор, увірвалася в хату, то в матері аж тарілка випала з рук і розбилася на друзки.
– Доню! Що трапилося? – кинулася Василина до доньки, та Марта вже не реагувала, вона зомліла.
Цілу зиму не відходила Василина від доччиної постелі. Лікарі, знахарі казали, що не виживе, бо зовсім охляла, а найголовніше – сама не хоче жити. Та мати не втрачала надії. Вона без кінця молилася Богу і просила, щоб Бог врятував її дитя. Господь допоміг, і вже у квітні Марта прийшла до тями.
Вона розплющила очі, озирнулася й побачила матір, яка сиділа поруч і, сидячи, дрімала. Дівчина усміхнулася.
– Мамо! – покликала Марта.
Мати кинулася до дочки.
– Слава Богу! Ти повернулася! – обнявши доньку, ридала щаслива Василина.
– Звідки повернулася? – нічого не могла зрозуміти дівчина.
– Вже немає значення. Головне, ти зі мною!
– Таке враження, що я проспала півжиття, – розгублено мовила Марта.
– Таке буває! – усміхнулася мати. – Ти, мабуть, голодна?
– Страшенно! – відповіла донька.
Василина принесла їжу. Поївши, дівчина потроху почала оживати. Наступного дня Марта звелася на ноги і пройшлася по хаті. А третього дня вже помалу вийшла надвір.
– Яка краса! Все цвіте, розвивається! Повернулися пташки з вирію, тепер в’ють свої гніздечка! Це так неперевершено! – з натхненням говорила дівчина, милуючись природою.
– Доню, тільки не перевтомлюй себе. Ти ще не зовсім видужала! – бідкалася мати.
– Не хвилюйтеся так! Від цієї краси мені легшає. І я швидше набираюся нових сил, – заспокоювала донька матір.
Трохи подихавши свіжим повітрям, дівчина попросила матір, щоб та дозволила їй піти до річки, усамітнитися там на деякий час. Звичайно, спочатку мати не погоджувалася відпустити Марту саму до річки. Але дочка переконала її, і та погодилася, але з умовою, щоб ненадовго. Прийшовши до річки, дівчина сіла на камінчику і, заплющивши очі, слухала плюскіт води. Раптом до дівчини долинув чийсь веселий сміх. Розплющивши очі, Марта побачила Михайла з дружиною. Вони неподалік веселилися, обливалися водою. Дівчині відразу потемніло в очах. Швиденько підвівшись, вона побігла до високої кручі. Ставши на краю кручі, дівчина поглянула вниз: в одну мить їй пригадався Михайло, коли вона з ним ще зустрічалася, циганчині слова, і той епізод, коли Мишко сказав, що кохає іншу. Марта хотіла кинутися вниз, уже й ступила крок… Але в останню мить хтось її схопив за руку.
– Не треба! – почувся голос.
Марта розплющила очі. Поруч стояв молодий парубок.
– Хто Ви? І чого Вам треба? – запитала дівчина.
– Немає значення, хто я. Головне, що вчасно з’явився, – відповів хлопець.
– Невчасно. Завадили мені закінчити страждання.
– Це не так! Ви повинні жити, бо життя дається нам лише один раз.
– А я не хочу жити, – байдужим голосом промовила дівчина, – і для чого жити, коли більше немає в тому сенсу?
– Сенс завжди є. Тільки потрібно його відшукати серед тисячі інших бажань, – лагідно мовив хлопець і, усміхнувшись, додав, – потрібно жити не тільки для себе, а й ще для когось. Робити когось щасливим і бути біля нього самій щасливою. От погляньте! Ми – ніби в раю: навкруги все цвіте, розвивається, народжується нове. А для чого йому розцвітати, все ’дно ж перецвіте й осиплеться? Але хоча б на якусь невеличку мить, але цвіте, щоб потім дати плоди, народити нове життя... Для цього й варто цвісти! Так і людське життя проходить у суєті, але лишає по собі слід – дітей. Заради них і варто жити!
Марта усміхнулася. Їй полегшало на душі, вона вперше відчула себе щасливою, бо збагнула, що життя ще не закінчилося, що їй ще багато чого треба зробити в цьому житті. Тепер дівчина розуміла, що вона повинна обов’язково жити, бо на те їй і дане життя, що є набагато важливіші справи, ніж даремно оплакувати мертве кохання. Попрощавшись, Марта побігла додому.
Однієї неділі пішла Марта в гай. Дівчина милувалася красою природи, на душі їй було легко-легко. Під березою знову сиділа циганка і, як завжди, щось співала. Привітавшись, Марта пішла собі далі. Вперше вона відчула себе вільною, щасливою. Тепер вона не боялася майбутнього.
Присівши біля струмочка, дівчина замислилася:
“Правду тоді казала циганка. Даремно я її не послухала. Та, що вже пройшло, того краще не згадувати, адже життя триває. До речі, циганка казала, що скоро я зустрінуся зі своєю долею. Цікаво, коли це станеться?!”
Раптом її думки обірвав голос:
– Біля Вас можна присісти?
Марта обернулася. Поруч стояв той самий парубок, що її врятував. Хлопець усміхався.
– Ми тоді навіть й не познайомилися. Я – Григорій!
– Марта!
– Яке прекрасне ім’я.
– Звичайне, – усміхнулася дівчина.
Григорій подав їй руку, вона підвелася.
– Григорію, ти віриш в долю? – якось несподівано запитала Марта.
– Вірю!
– Я тепер теж вірю! – радісно мовила дівчина.

Одна жінка поверталася додому із заробітків. Дорога була далека, а надворі вже починало темніти. Вирішила жінка попроситися до когось на ніч. Зайшла вона в першу-ліпшу хату, яка трапилася їй по дорозі. А в тій хатинці жили чоловік з жінкою. Не зовсім добра слава про них ходила. Та звідки жінці було знати про це?
– Добрий вечір вам, люди добрі! – зайшовши в хату, привіталася Уляна. – Чи дозволите мені у вас переночувати?
Господарі, переглянувшись, відповіли в один голос:
– Дозволимо!
– Не стійте в порозі, а проходьте, сідайте! – додала господиня і показала рукою на лавку, що стояла в куточку.
Жінка подякувала за гостинність і тихесенько присіла на лавку.
– А Ви йдете, мабуть, здалека? – з цікавістю запитав господар Уляну.
– Так, – тихенько відповіла Уляна. – Повертаюся додому із заробітків.
Чоловік з жінкою знову переглянулися, але вже більше Уляну ні про що не розпитували. Через півгодини повечеряли, і господиня простелила гості на землі. Подякувавши, Уляна лягла спочивати, бо дуже вже була стомленою. Однак вона ніяк не могла заснути, якась дивна тривога закралася їй в серце.
А господарі тим часом, вийшовши на двір, домовлялися, що, як тільки-но гостя засне, то вони її задушать, а гроші заберуть. Ну, а мертве тіло викинуть вночі в річку. Бідолашна жінка навіть не здогадувалася, яке нещастя чекає на неї.
Нарешті господарі лягли спати, але лампу не погасили, щоб було краще видно, коли жінка засне. Уляні було дивно, що лампа й досі горить, однак вона не посміла нічого в господарів питати.
Раптом хтось постукав в двері. Бідолашну Уляну охопив жах, її серце так почало швидко битися, що здавалося, ось-ось вискочить з грудей. “Це, напевно, по мене прийшли якісь розбишаки”, – з жахом подумала перелякана жінка.
– Відчиніть двері! Не бійтеся, ми нічого нікому не заподіємо! Нам потрібна Уляна. Ми її друзі, – почувся голос із-за дверей.
Господарі не знали, що робити, і врешті-решт вирішили відчинити двері. Господар тремтячою рукою відсунув засув – в хату зайшло двоє чоловіків.
А Уляна в цей час не знала, на якому вона світі! В бідолашної жінки від страху розривалося серце. Накрившися з головою, Уляна завмерла в очікуванні найстрашнішого – своєї смерті. Їй здавалося, що ось зараз до неї прийдуть ці люди і прикінчать її. Жінка чула, як хтось підходить все ближче й ближче, і врешті-решт вона не витримала й щосили закричала: “Господи, прости і помилуй!” Запанувала тиша...
Коли жінка розплющила очі, то побачила над собою двох незнайомих чоловіків. Незнайомці лагідно посміхалися, й один з них тихо мовив Уляні:
– Уляно, не бійтеся нас! Ми нічого Вам не заподіємо! Ходімо з нами! – і незнайомець подав руку.
Уляна зі страху нічого не бачила й не чула, вона автоматично простягнула руку. Чоловіки, взявши її під руки, вивели з хати. Здивовані господарі з подиву аж роти пороззявляли – так і стояли, навіть жодного слова не сказавши.
Вийшовши на двір, Уляна заплющила очі, чекаючи останньої миті.
– Уляно, не бійтеся нас! – знову мовив до жінки незнайомець.
Нарешті Уляна розплющила очі і почала роздивлятися незнайомців. На мить їй здалося, що від цих двох чоловіків ніби випромінюється якесь дивовижне світло. “Мабуть, я вже божеволію!” – подумала жінка.
– Не божеволієте! – промовив до Уляни той самий чоловік, ніби читаючи її думки. – Ми послані Богом, щоб Вас врятувати від смерті. Я – Середа, а він – П’ятниця! Ми Вас проведемо додому!
В Уляни ніби якийсь тягар впав з плечей, на душі стало легко-легко, аж сльози заблищали на очах. Тепер їй не було страшно, вона спокійно почала розглядати своїх рятівників. Нарешті обізвався й другий чоловік, той, що був П’ятницею:
– Ви хороша людина, Уляно! Постійно молитеся, ходите до церкви, намагаєтеся не грішити, постите не лише в піст, а й кожної середи і п’ятниці – тому ми й послані, щоб Вас врятувати від загибелі і цілою й неушкодженою провести додому.
Середа взяв Уляну за руку і також тихо мовив:
– Не бійтеся з нами нічого – ми Вас доведемо до самої хати. А тут Вас чекала нагла смерть: ці нечестиві господарі хотіли Вас вбити й забрати гроші, та тепер усе позаду!
– Ходімо! – додав П’ятниця, і, взявши жінку під руки, вони рушили далі.
Уляна вже нічого не боялася, вона почувалася захищеною, ніби за сімома замками. Хоч надворі було й темно, але жінці було видно, як вдень. Це так її рятівники освітлювали собою дорогу. Навіть незчулася Уляна, як вже стояла перед своєю хатою.
– Ось Ви і вдома! – лагідно усміхаючись, мовив Середа.
– Дякую вам! – щиро подякувала жінка своїм рятівникам.
– Не нам дякуйте – Богу! – промовив П’ятниця. І раптом святі посланці зникли, немовби розтанули в повітрі.
Ще деякий час Уляна стояла, немов зачарована, а потім хутенько забігла до хати. Тільки-но зайшовши, жінка кинулася на коліна перед образами й почала ревно молитися Богу і всім святим угодникам Божим. Вона, ридаючи, дякувала святим за те, що врятували її, не дозволили загинути наглою смертю.

Одружився Опанас Свиріпа з Ганною Калениковою, і народилася в них дочка, назвали її Олесею. Така вже хороша дитина, що годі й казати: і красива, і розумна, життєрадісна, а весела, мов та пташечка-щебетушечка. Цілими днями лунав в оселі веселий сміх, який наповнював дім радістю. Не міг Опанас натішитися своєю донечкою. Чого б тільки вона не побажала, то щасливий батько відразу ж виконував. Отак і виростала Олеся в любові, злагоді і доброті.
Виповнилося Олесі шістнадцять літ, але вона не поспішала ставати дорослою, їй дуже вже подобалося бути дитиною. Та й Опанас захищав дочку:
– Нехай потішиться, дитина ж! Встигне ще скуштувати дорослого життя, – не раз казав Опанас своїй дружині.
Отак і росла Олеся, не знаючи ніяких турбот, за спиною батька й матері. Було побіжить до дітвори і програється там цілий день, немов маленька дитина. Мати їй не раз казала:
– Доню, коли ти вже подорослішаєш? Скоро твої однолітки будуть заміж виходити, а ти так і далі гратимешся з дітворою?
– Ну, й нехай собі виходять, а мені й так непогано, – засміється дівчина та й знову біжить куди-небудь гратися.
Одного разу взяв Опанас Олесю з собою сіно гребти. От почали вони згрібати сіно. Олеся згрібає біля батька і щось собі співає. Раптом їй здалося, ніби хтось за нею спостерігає. Вона обернулася: і справді, якийсь парубок не зводить з неї очей. Від того жагучого погляду дівчині стало якось не по собі, ніби в жар кинуло, та й щічки ще почервоніли, як на зло. Помітив і батько, що з донькою щось не так. Обернувшись, він побачив хлопця, який зачаровано дивився на Олесю.
– Денисе, ти чого стоїш як вкопаний? Працюй! – жартома гукнув Опанас до хлопця.
Парубок ніби прокинувся і знову почав гребти сіно. Та час від часу крадькома позирав на дівчину.
– Доню, давай-но трохи перепочинемо, – мовив Опанас, відклавши граблі вбік.
– Добре, – відповіла дівчина і присіла на рядно.
– Піду-но я до Дениса, трохи погомоню з ним, а ти відпочивай, – сказав Опанас і пішов до парубка.
– Ну, козаче, як працюється? – потиснув хлопцеві руку.
– Та непогано, слава Богу, – відповів парубок.
– То й добре! Давай-но трохи присядемо, бо в ногах, як то кажуть, правди немає.
– Це точно, – похитав головою хлопець і собі присів навпочіпки біля Опанаса.
– Дядьку Опанасе, а це ваша красуня? – показав Денис на Олесю.
– Моя. Це моя донечка Олеся. А чого питаєш? Може, що замислив? Ти мені дивись. А то я тобі... – пригрозив Опанас і додав. – Вона ще дитина, тому не треба на неї таким поглядом дивитися, бо я тобі, парубче, покажу!
Денис засміявся.
“Добра мені дитина. Їй вже давно заміж можна виходити”, – подумав хлопець, позираючи на Олесю, але Опанасові нічого не сказав.
Денис був красивим парубком: високим, чорнявим, кучерявим. А які прекрасні карі очі мав! Всі дівки аж пищали, коли його бачили. Та Денис не квапився одружуватись, йому подобалась воля. Так і не зогледівся хлопець, як двадцять вісім уже стукнуло. Вже й пора було б одружитися, а то так і постаріє холостяком, а кому буде старий дід потрібен. Та ото біда: жодна дівчина чомусь не була хлопцеві до вподоби. І от сьогодні він нарешті побачив ту, яка припала йому до душі. Та, на жаль, не зміг з нею навіть познайомитись.
“Через такого батька й не підійдеш до неї. Та нічого, все ’дно ж її завоюю, хай би там що, а вона буде моєю”, – з такими думками повертався Денис додому.
Наступного дня Олеся знову побігла до дітвори. От посідали собі діти та й вінки плетуть. Коли це чує Олеся, хтось ніби її гукає. Поглянула вона, бачить: стоїть той парубок, що вчора на лузі був, і махає до неї рукою.
“Ну, що йому треба?” – подумала дівчина і, ніби не почувши, продовжувала плести віночка.
Денис підійшов ближче.
– Чого ж, красунечко, не хочеш навіть на мене поглянути? Хіба ж я такий страшний?
– Ні, – тихо відповіла дівчина, навіть не глянувши на парубка.
– Я Денис! А ти Олеся. Мені вчора твій батько сказав, як тебе звати.
Олеся підвелася. Інші дівчатка теж повставали.
– Погуляйте собі! – попросив Денис дівчат.
Діти послухались – побігли. Олеся й собі хотіла було бігти, та хлопець схопив її за руку.
– А ти, красунечко, почекай, будь ласка!
– Відпустіть! Чого Вам? – ображено закричала дівчина.
– Не сердься, зіронько! Я ж тобі нічого поганого не зроблю! Просто хочу поговорити.
– Немає мені про що з Вами розмовляти. Шукайте собі рівню! А до дітей не чіпляйтесь! – сердито мовила Олеся й хотіла було висмикнути руку, але не вдалося, бо хлопець міцно тримав.
– Та ти ж уже не дитина! – засміявся Денис і додав. – Чому ти мені викаєш? Хіба ж я тобі дядько?
– Не дядько – але чужа людина!
– То познайомимося ближче – й не буду чужим!
– А я не хочу з Вами знайомитися! – крикнула дівчина і знову смикнула руку.
– Почекай-но, Олесенько! Ми ж навіть не поговорили.
– А про що нам говорити? Про любов?
– Ну, хоча б про любов.
– Вибачайте! Я про таке навіть і не думаю.
– А ти гарненька! Тільки трошки чортенятко! – засміявся Денис.
Дівчина ще більше образилася.
– Ну, гаразд, крихітко, не злися! Відпущу я тебе, тільки спершу пообіцяй більше на мене не викати!
– Добре! – мовила Олеся і, вирвавшись, щодуху побігла додому.
– Ох і дівчисько! – похитав головою Денис і пішов собі далі.
Олеся прибігла до хати і швиденько присіла на лаву. Мати якраз готувала вечерю. Побачивши доньку, вона тихо мовила:
– Доцю, щось ти сьогодні рано, може, що сталося?
– Та ні, мамо, все нормально. Просто мені вже набридло гратися з дітворою. Може, й справді час уже подорослішати, – прощебетала донька.
Мати здивовано подивилася на Олесю.
“Може, дійсно, стає дорослішою?!” – з душевним трепетом подумала мати.
…Олеся й справді дуже змінилася з тих пір. Тепер вона стала іншою: відповідальнішою, серйознішою. Вже не ходила гратися з дітлахами, а сиділа вдома.
Цілий тиждень Олеся не бачила Дениса. І їй здавалося, що вона дуже самотня, що їй чогось не вистачає. Дівчина сумувала за парубком, дуже вже хотілося побачити його. Якось в обідню пору Олеся підійшла до матері:
– Мамо, піду-но я трохи погуляю, розвіюся!
– Іди, серденько, погуляй! А то й справді сидиш тут одненька, сумуєш. Аж серце болить, коли тебе такою бачу.
Дівчина пішла до річки. Там біля самої води росла розкішна верба. Під вербою добре було ховатися від сонця чи від дощу. Олеся дуже любила тут сидіти. Ось і тепер дівчина сіла під деревом і милувалася хмаринками, що пливли по небу, ніби казкові кораблі. Отак, милуючись, Олеся й не помітила, як хтось її обняв.
– Ой! – злякано стрепенулася дівчина.
– Серденько, не бійся! Це я! – промовив Денис, ніжно обнімаючи Олесю.
Олеся аж затремтіла! Якесь дивне відчуття охопило дівчину. Їй так було приємно в його обіймах! Від радості Олеся аж прижмурила очі. Але раптом дівчина відсахнулася від хлопця.
– Ще хто-небудь побачить все це та й пліткуватиме! – ображено мовила Олеся.
– Нехай пліткують – мені байдуже! Я нікого не боюся! Я дуже тебе кохаю, Олесенько! – промовив хлопець.
Якби раніше дівчина почула ці слова, то, напевно, б кричала на хлопця. Але зараз Олеся мовчала, бо не знала, що казати. Денис знову обняв дівчину, а вона й не перечила. Поглянувши в Олесині очі, парубок ніжно поцілував її. Дівчина була на сьомому небі від щастя. Їй було добре, несказанно добре. Вона ніби в небесах літала. А серденько завмирало, аби своїм стукотом не тривожити щасливої миті. Молоде дівоче тіло прагло ніжності, ласки, любові...
– Я тебе щиро кохаю, моя пташко! – шептав щасливий Денис. – Я хочу, щоб ти стала моєю навіки! Олесю, виходь за мене!
Дівчина хотіла щось відповісти, але хлопець затулив їй рота.
– Не кажи зараз нічого, будь ласка! Краще добре подумай, а завтра мені скажеш. А тепер біжи додому, бо батьки, мабуть, уже хвилюються. Іди, моя рідна, бо не зможу стриматися – і візьму тебе прямо тут, під цією вербою. Але не хочу, щоб так все сталося, бо дуже тебе кохаю! Біжи!
Олеся побігла не озираючись.
Тишком-нишком зайшла в хату.
– О, прибігла наша кізочка! – жартуючи, мовив батько.
Та донька нічого йому не відповіла, а тихенько присіла на лавку.
– Невже в цьому домі я не почую більше веселого сміху? Моя щебетушечко, чого це ти така мовчазна? На тебе це не схоже, – продовжував жартувати Опанас.
– Може й не почуєте, – сумно відповіла дівчина.
Батько засміявся:
– Невже й справді ти виросла?!
– Атож! – відповіла донька.
Після вечері Олеся підійшла до матері.
– Мамо, а що таке кохання?
– Хіба ж я знаю.
– Ну, а все-таки? От Ви ж покохали батька.
– Ну, покохала.
– А як Ви зрозуміли, що його кохаєте? Адже багато людей може подобатися, але це ж не значить, що всіх їх кохаєш.
Мати здивовано поглянула на доньку:
– А чого це ти мене стала таке питати? Ти бува не закохалася?
Олеся почервоніла:
– Звичайно, що ні. Таке скажете! А питаю, бо цікаво. То як?
Мати усміхнулася:
– Це важко зрозуміти! Кохання – це ж не дай – візьми! Кохання – це щось незбагнене, не кероване нами почуття. Серце саме підкаже, кого воно любить.
– А Ви відразу відчули, що любите батька?
– Ну, як тобі сказати? Так, я відчула, що це той, хто мені потрібен! Той, хто наповнює моє життя радістю, світлом. Без нього моє життя якесь пусте, нецікаве, позбавлене сенсу. Мені хотілося постійно бути з ним, піклуватися про нього, мати від нього багато діточок.
– Це прекрасно! – усміхнулася Олеся.
– Так, доню, кохання – прекрасне! Повір, як покохаєш, то серце саме підкаже, що це той єдиний і неповторний.
Олеся задумалася. Їй знову стало сумно.
“А, може, я й справді закохалася? Що підказує моє серце? Чи Денис той, хто мені потрібен? – думала дівчина. – Якось дивно, але в серці пустка! Що ж мені робити? Де знайти правильне рішення?”
З такими роздумами Олеся й лягла спати. Та заснути не могла. Перевертаючись з боку на бік, дівчина не переставала думати про Дениса.
“Що ж мені робити? От візьму і вийду заміж за Дениса. Він хороший, мені з ним добре, а чого ще потрібно для сімейного щастя? Народжу багато діточок, буду прекрасною господинею – всі заздритимуть. Хіба це не щастя? Все це, звичайно, добре, але, як то кажуть, одними словами ситий не будеш! Головне – кохати! Денис мене кохає. А чи кохаю я його? Не знаю. Чи зможу я жити без кохання? Напевно, ні”, – так, роздумуючи, Олеся й заснула.
Вставши раненько, дівчина вмилася, одягла своє найкрасивіше вбрання і, не поснідавши, зібралася кудись іти.
– Куди це ти так ранесенько поспішаєш, моя ластівко? Хоча б поснідала, – обізвався стурбований батько.
– Та я ж, тату, швиденько: одна нога там, друга тут! – гукнула дівчина вже на порозі.
Весела й щаслива бігла Олеся. Та де там бігла, летіла на крилах кохання до Дениса. Недаремно ж кажуть, що любов дарує нам крила, але відбирає розум!
Денис чекав кохану під вербою. Було видно, що хлопець хвилюється, бо й хвилиночки не міг встояти на одному місці: все ходив то туди, то сюди.
Нарешті Олеся прибігла. Денис обняв її, поцілував і поглянув в її прекрасні очі, шукаючи там рятунку чи загибелі. Олеся була весела, як ніколи, однак її очі були сповнені якимось смутком. Дениса це насторожило.
– Кохана моя, то ти згодна бути моєю дружиною?
Олеся мовчала. Денису це її мовчання було гірше від будь-якої каторги. Він не міг спокійно чекати, тому благально мовив:
– Скажи хоч що-небудь, тільки не мовчи, бо збожеволію!
Нарешті дівчина промовила:
– Денисе, ти дуже хороший хлопець. Я й не сумніваюся, що ти будеш комусь хорошим чоловіком. Але... я ще не готова виходити заміж. Ти тільки мене правильно зрозумій, це не через тебе, а через мене. Просто я ще юна, і хочу пожити для себе. Вибач!
Денисові потемніло в очах. Защеміло серце. На очі набігли сльози.
“Я ж чоловік, а чоловіки не плачуть”, – заспокоював себе хлопець.
Та як не намагався себе стримати, все одно не зміг – заридав. Адже всі його надії, сподівання рухнули в одну мить. Як жити далі? Засунувши руку в кишеню, хотів знайти хустинку, але її десь не було. Раптом рука намацала щось холодне. Витягнувши руку з кишені, Денис побачив, що його пальці в крові. Знову засунувши руку в кишеню, хлопець дістав звідти ножа.
Олеся ойкнула, побачивши Денисову закривавлену руку. Вона кинулася йому допомогти, але раптом відчула гострий біль у грудях. Дівчина схопилася за груди, там було щось мокре. Поглянувши на руку, Олеся побачила, що рука в крові.
“Кров?!” – прошепотіла дівчина і раптом відчула, що її ноги підгинаються. Вона похитнулася.
Денис підхопив її і поволі поклав на траву. Тільки тепер дівчина побачила , що на траві лежить закривавлений ніж.
– Денисе, я не хочу помирати! Я хочу жити, – прошепотіла дівчина.
Хлопець став навколішки біля Олесі. Він ридав. Дівчина почала тремтіти.
– Денисе, як же це так сталося? Серцю ж не накажеш... – ледве вимовила Олеся і не доказала... Пішла в кращий світ.
Денис ще довго ридав над мертвою дівчиною, а потім хотів встромити й собі ножа в серце, але не встиг, бо поприбігали люди й завадили. Людей охопив жах, коли вони побачили цю страшну картину: мертва Олеся і навколо море крові.
Денис взяв на себе провину за смерть коханої. Хоча він і не хотів убивати. Все це сталося якось несподівано. Кинувшись допомагати хлопцеві, Олеся сама настромилася на ножа…
…Опанас, дізнавшись про смерть дочки, кричав, немов божевільний, рвав на собі волосся і клявся, що обов’язково знайде Дениса, де б він не був, навіть з-під землі дістане і задушить голими руками. Дениса ж арештували і відіслали кудись далеко, щоб і справді бідолашний батько не вчинив з ним самосуду. Опанас згодом трохи охолов, вже не поривався вбити хлопця, а казав:
– Нехай живе цей мерзотник довго і протягом всього свого нікчемного життя страждає. Хай завжди його переслідує образ моєї дівчинки. Нехай не знатиме він спокою аж до останньої хвилини за те, що позбавив життя мою дівчинку.
Поховали Олесю під вербою, там, де вона любила сидіти, там, де обірвалося її життя. На могилі посадили багато квітів, які і навесні, і влітку, і восени цвіли й милували око своєю красою. Квіти приваблювали людей. І кожен, хто приходив під вербу, бачив напис на дерев’яному хресті: “Помоліться, люди добрі, за упокій душі нашої коханої юної донечки Олесі”.

Одарка Гаврилиха дуже молодою овдовіла. Коли помер її чоловік, то залишилася вона одна, як билинка в полі, з двома малесенькими дітками на руках. Старшою була донечка Софійка, а меншим – синочок Павлик, хороші діти, нічого казати. Як тільки могли, так допомагали матері, аби їй хоч трішки було легше. А Одарка зі шкури вилазила, але намагалася зробити дітей щасливими. Так і не зогледілася мати, як повиростали її кровинки.
Софійці виповнилося 16 літ. Про кращу помічницю Одарці годі було і мріяти. Все поробить: і в городі повиполює, і в хаті поприбирає, і їсти смачно наварить. Не могла Одарка натішитися донечкою, мало того, що господинька, то ще й красуня: дивишся – не на дивишся, така вже гарна.
“Ото як підросте ще трохи, – думала щаслива мати, – то видам Софійку заміж. Краще буде, як зять житиме в нас: і дочці буде легше, і в мене серце буде на місці, та й Павлик ще малий. А як виросте, то одружиться, приведе невістку – нічого страшного – хати на всіх вистачить. І брат з сестрою будуть жити разом, допомагатимуть одне одному”.
А брат з сестрою, дійсно, були нерозлийвода. Всюди, куди б не йшла Софійка: чи то до дівчат, чи то до церкви, то завжди брала з собою і брата. А Павлик чим тільки міг, тим допомагав сестрі: то води принесе, то двір вимете, то ще щось зробить, аби хоч якось допомогти Софійці. Завжди хлопець приносив сестрі різні квіти: то ромашки, то маки, то волошки, то півники, то барвінок, то ще якісь. Софійка з радістю сплітала з них віночок й одягала на голову.
– Ти моя царівна! – називав сестру брат.
А дівчина з вдячністю його обнімала, тулила до грудей і цілувала в русяву голову.
На Івана Купала пішла Софійка з братом до молоді. Дівчата плели вінки, робили купалу (її ще називають мареною) і несли пускати на воду, хлопці її відбирали, обливали дівчат водою…
Пішла й Софійка пускати віночок на воду. Не хотілося їй разом з усіма товктися, тому відійшла трохи вбік від дівчат, кинула віночок і тихенько заспівала:
Ой, на Івана, ой, на Купала
Там дівчинонька квіти зривала,
Квіти зривала, в пучечки клала,
До річки несла, в воду кидала.

Ой, світи, сонце, світи – не грій,
Щоб мій віночок та й не згорів,
Щоб мій віночок живий оставсь, –
Моєму судженому в руки попавсь.

Коли це дивиться Софійка: її віночка вихопив з води якийсь парубок незнайомий і йде до неї всміхаючись. Не знала дівчина, де дітися від сорому, хотіла було тікати, але хлопець її затримав.
– А що ж, дівчинонько, тепер ти будеш моєю дружинонькою? – жартуючи запитав хлопець.
Софійка ще більше почервоніла. Навіть подих перехопило. А серце, здавалося, ось-ось вистрибне з грудей. Не промовивши жодного слова, збентежена дівчина хотіла накивати п’ятами, та парубок заступив їй дорогу.
– Чого ж це ти, красунечко, від мене тікаєш? Не говориш зі мною? Хіба ж я такий страшний, а чи поганий, що й словечка мені не мовиш?
– Та я... я поспішаю додому... – якимсь непевним голосом почала затинатися Софійка.
– Поспішаєш, мабуть, діти маленькі ждуть? – продовжував жартувати хлопець.
Дівчина відчувала, що, якщо ще постоїть якусь мить, то знепритомніє. Тому, поволі рухаючись, відповіла:
– Мати мене чекає, – і хотіла було бігти, але хлопець схопив її за руку.
– Не так швидко, серденько! Хоч хвилинку мені подаруй.
Дівчина намагалася вирватися з міцних парубочих рук, та все даремно. Раптом хлопець поцілував Софійку... Дівчина завмерла. На мить їй здалося, що за спиною виросли крила, і, поволі відриваючись від землі, вона лине в небо. Та це була лише мить, вже через хвилину Софійка на крок відступила від хлопця.
– Мене звати Дем’ян, – тихо промовив парубок, – я тут до друга в гості завітав, поживу якийсь тиждень, з вашим селом ознайомлюся. Правда ж, красиве село?
– Напевно, – вагаючись, відповіла дівчина.
Вона ще й досі не могла отямитися.
– А як тебе звати? – запитав хлопець.
– Софія! – відповіла дівчина і швиденько кинулася навтьоки.
– Постривай, Софіє, ми ще побачимось? – навздогін крикнув парубок.
Та дівчина вже не чула тих слів, вона мчалася додому, ніби за нею гналася вовча зграя. Забігши в хату, Софійка кинулася на лавку.
– Ти чого, доню? Сталося щось? – запитала мати, пораючись біля печі.
– Та нічого не сталося, мамо! Не хвилюйтеся! Просто я захекалася трохи, бо бігла швидко, – відповіла дівчина.
– А де Павлик?
Тільки-но Софійка хотіла щось відповісти, як у хату увірвався Павло. Побачивши сестру, він з полегшенням зітхнув й усміхнувся.
– Ти диви, яка пригода! Я тебе, Софійко, всюди шукаю. Ти, як пішла до річки, то так і не повернулася. Я й хвилюватися вже почав.
– Та я ж від річки відразу додому побігла, чогось не захотілося більше того гуляння.
Павло сів біля сестри, обняв її і тихо мовив:
– Ох, ти, моя голубко сизокрила! Нікому не дозволю тебе образити!
Софійка всміхнулася й поцілувала брата.
Вночі дівчина ніяк не могла заснути: все не виходив з голови той парубок. Заплющивши очі, Софійка знову відчула той солодкий поцілунок. Приємні відчуття охопили дівчину: знову затріпотіло серденько, по всьому тілу ніби мурашки забігали. Тіло горіло, неначе у вогні. І з’явилося якесь дивне бажання, яке з кожною секундою наповнювало Софійку все більше й більше. Дівчині хотілося, щоб її знову поцілував той хлопець. Софійка перехрестилася.
“Боже, допоможи мені! Не дозволь більше мені зустрітися з тим Дем’яном. Бо серцем відчуваю, що не доведе та зустріч до добра”, – подумала дівчина і задрімала.
Наступного дня пішла Софійка з братом у луг щавель рвати. Нарвавши повні торби, стали повертатися додому. По дорозі їм зустрівся Дем’ян. Тільки побачила Софійка хлопця, так і відразу їй стало зле: ледве не впала.
– Що з тобою, голубко моя? – кинувся до сестри стривожений брат.
– Нічого страшного, мій милий, все в порядку. Ото голова трохи запаморочилася. Та вже минуло, – заспокоювала Софійка брата.
Тим часом до них підійшов Дем’ян. Поклонившись, мовив:
– Добридень, люди добрі!
– Добридень! – ґречно відповів Павло, а Софійка промовчала.
– Софіє, чого ж це ти не вітаєшся зі мною? Чи, може, язика проковтнула, як побачила? – глузливо запитав Дем’ян.
Павлові це дуже не сподобалося, вийшовши наперед, він сердито мовив:
– Чого Вам треба? Ідіть з Богом, куди йшли, а сестри моєї не займайте, бо пожалкуєте!
– То ти брат! А я вже ревнувати було почав! – засміявся Дем’ян. – Хлопче, охолонь! Нічого поганого я не вчиню з твоєю сестрою. Ми з нею знайомі, правда ж Софіє?
Софійка ледве чутно промовила:
– Так, братику, не хвилюйся! Я справді знаю Дем’яна.
Павло трохи заспокоївся, однак йому не дуже сподобався оцей новий сестрин приятель.
– То я піду помалу, а ти поговори, якщо хочеш. Отам, біля перелазу, я тебе почекаю, – сказав Павло сестрі і, взявши Софійчину торбу, пішов.
Софійка хотіла було наздогнати брата, вже навіть рушила, та Дем’ян її затримав.
– Не поспішай, пташко моя! Дозволь мені тобою намилуватись. Ти така прекрасна!
– Не треба нам з тобою більше бачитись, так буде краще, – стиха промовила дівчина, не підводячи очей на Дем’яна.
– Та ти ж сама своїм словам не віриш, моя лебідко! – усміхнувся хлопець.
– Тобі не знати, що в моїй душі відбувається! – з якоюсь люттю мовила дівчина і помаленьку почала відходити від Дем’яна.
– А ти ще гарніша, коли сердишся! Приходь увечері, моя зірочко, під верби. Я тебе ждатиму!
– Не діждешся, бо не прийду! – вигукнула дівчина і побігла наздоганяти брата.
Цілий день Софійка була сама не своя. Що не робила, то все не так, ніби й зроду нічого не вміла. А ввечері взагалі ніби її хто підмінив.
– Ти часом не захворіла? – запитала мати.
– Та ні, мамо, все нормально. Ото якась тільки тривога серце охопила. Не знаю навіть, звідки вона взялася.
– Може, який пристріт! Піди, доцю, погуляй, трохи розвієшся! Може, якраз полегшає, – бідкалася мати.
– Мабуть, так і зроблю, – погодилася дівчина і вийшла надвір.
“Що це зі мною таке? – розмірковувала Софійка. – І все це через того Дем’яна. І де тільки він видерся на мою голову? І чого ж мене так тягне до нього? Все ’дно не піду туди”.
Та як не переконувала себе дівчина, її все ж тягнуло туди, під верби. І цій силі вона не могла ніяк протистояти.
Ще здалеку побачила Софійка знайому постать. “Він!” – подумала дівчина, і відразу серце закалатало сильніше.
Дем’ян чекав на неї. Коли вона підійшла ближче, хлопець вийшов назустріч.
– Я знав, що ти прийдеш, – ніжно промовив парубок і простяг руки. – Ходи до мене, серденько!
Софійка не розуміла, що з нею таке: розум наказував вернутися додому, але от серце підштовхувало в ці ніжні обійми. І серце перемогло: вона кинулася до Дем’яна. Парубок міцно обняв дівчину, поцілував...
І Софійка забула про все на світі, для неї існував лише він, цей прекрасний Дем’ян. Їй хотілося тільки одного: його поцілунків, пестощів, ласки, ніжності, любові...
– Я не можу без тебе жити, кохана! – шепотів їй на вушко хлопець. – Я кохаю тебе! Чуєш, Софіє, кохаю! Я зроблю тебе щасливою, тільки вір мені.
Він цілував її всюди: в уста, щоки, шию. А дівчина не боронилася, їй було добре. На мить Софійці здалося, що вона зараз збожеволіє від щастя, від насолоди. А Дем’ян не зупинявся... Ось його гарячі руки вже пестять її груди, а уста шепочуть:
– Стань моєю!
Софійка покірно слухалася Дем’яна. Вона не опиралася, бо їй хотілося зазнати ще більшого блаженства, ласки, ніжності. Їй хотілося його. Дівчина, наче свічка, танула в палких парубочих обіймах. Дем’ян поволі опустив її на землю. Вона ще міцніше обняла хлопця і… поринула в те незвідане блаженство...
Прийшовши додому, Софійка відразу ж лягла спати. Цієї ночі дівчина спала міцним сном.
Прокинувшись, Софійка боялася розплющити очі. Їй здавалося, що тепер весь світ проти неї, бо вона зганьбила не тільки себе, а й свій рід.
– Голубко моя сизокрила, прокидайся, уже день надворі! – почувся лагідний голос брата.
Софійка розплющила очі. Біля ліжка стояв Павлик з букетом прекрасних жоржин. Дівчина усміхнулася і прошепотіла:
– Я вже не сплю! О, які красиві квіти!
Хлопець поклав квіти біля сестри.
– Це тобі, моя царівно!
Софійка взяла квіти в руки і відразу ж чомусь спохмурніла, відклала букет вбік і заридала в подушку.
– Щось не так? Тобі вони не подобаються? – здивовано запитав брат.
– Що ти?! – намагалася виправдатися сестра. – Вони просто чудові! Та я не гідна їх.
Павлик не розумів такої дивної Софійчиної поведінки. Він з подивом дивився на дівчину і не міг збагнути, що ж це таке могло статися з його життєрадісною сестричкою.
– Ну, гаразд, я піду води принесу, а ти помаленьку одягайся! – сказав брат і вийшов.
Софійка знову заридала. Їй було важко дивитися брату в очі.
“Що я йому скажу? Брехатиму? Ні, не зможу брехати, бо він все зрозуміє. Розповісти правду? Боюся, бо зненавидить він мене за ту кляту правду. Що ж мені робити?” – бідкалася бідолашна дівчина.
Вийшовши надвір, Софійка стала під яблунею і зажурилася. Павло якраз ніс воду, побачивши сестру сумною, поставив відра й підійшов до неї.
– Розкажи мені, що тебе гризе, і побачиш, що полегшає, – лагідно мовив брат.
– Якби ж то! – зітхнула сестра.
– Це все через того Дем’яна? Ти, напевне, закохалася?
Софійка не сподівалася таке почути від Павла. Вона була приголомшена. Навіть не знала, що відповісти брату, тому мовчала.
– Мовчиш, значить, так і є.
Софійка мовчала. Павло й собі задумався. Запанувало мовчання, але через хвилинку хлопець порушив цю тишу:
– Ти кохаєш того Дем’яна?
– Так! Кохаю!
– У вас з ним усе серйозно?
– Так.
– Наскільки серйозно?
– Може, ти сміятимешся з мене, а, може, зненавидиш, але я тобі скажу правду. Так, я кохаю Дем’яна. Я не можу без нього ні жити, ні спати, ні їсти, навіть дихати! Він для мене – все!
Павло обняв сестру.
– Я люблю тебе, ти ж моя сестра. Я не можу тебе ненавидіти і сміятися з тебе не буду, бо то твій вибір.
– Дякую тобі! – промовила Софійка і з великою вдячністю поцілувала брата.
Перед своїм від’їздом Дем’ян запропонував Софійці одружитися. Дівчина, звичайно, погодилася, бо була закохана до нестями.
Павло, з одного боку, радів за сестру, хоча з іншого – йому не хотілося з нею розлучатися. Та найголовнішою проблемою було сказати про все матері. Софійка ніяк не могла наважитися на серйозну розмову. Добре знаючи свою матір, дівчина розуміла, що розмова буде непростою. Однак рано чи пізно це доведеться зробити.
Одного вечора Софійка все-таки зважилася розповісти матері правду. Коли мати поралася біля печі, донька їй допомагала. Софійка не знала, як розпочати розмову, та мати зрозуміла, що донечка хоче з нею поговорити, але не може наважитися, тому обізвалася перша:
– Доню, ти щось, напевне, хочеш мені сказати, але боїшся? Не бійся – я ж твоя мати. Хто ж краще від матері зрозуміє свою дитину?!
Софійка зітхнула і якимсь млявим голосом промовила:
– Я хочу Вам сказати, що...
– Ну, кажи, чого ти мнешся?
– Просто я не знаю, як це сказати, щоб Ви зрозуміли...
– А ти кажи як-небудь – я зрозумію!
Софійка хвилинку помовчала, а потім нарешті вимовила:
– Я виходжу заміж!
– Що?! – скрикнула приголомшена такою новиною Одарка.
Бідолашна жінка відчула, що зараз впаде, тому присіла на лавку.
– Простіть мені, мамочко! – заголосила Софійка, кинувшись до матері.
– Я ж тобі мати рідна, а не мачуха якась! Чого ж ти мені в останню чергу про все розповідаєш? Хіба ж я тобі ворог?
– Матінко, простіть мені! Я не знала, як Вам про все це розповісти. Все це так сталося швидко, що я й сама розгубилася.
– Та нічого, доню, якось переживу, аби ти щасливою була. А хто ж твій наречений?
– Дем’ян.
– Щось не знаю я ніякого Дем’яна. А хто він?
– Він хороший хлопець! – з такою ніжністю в голосі промовила дівчина, що мати аж усміхнулася, почувши це.
– Аби чоловіком був добрим! – обняла дочку Одарка. – А звідки він родом?
– Здалеку. Тут він у друга гостював.
– А хоч його батьки про ваше одруження знають?
Софійка завагалася:
– Ні. Дем’ян повернеться додому і все розповість. А потім приїде до нас свататися, а вже через місяць ми хочемо побратися.
– Ой лишенько! Хіба ж так можна робити? Без благословення батьків, а, може, вони проти вашого одруження?
– Не будуть вони проти.
– Дай-то, Боже! Доню, доню, чим ти думаєш, моя голубко? Але що поробиш, мабуть, така твоя доля? – промовила сумним голосом жінка.
– Матусю, от побачите, що все буде добре! – заспокоювала Софійка матір.
Мати нічого не відповіла, тільки сумно покивала головою.
Через тиждень відбулося сватання, а вже через місяць відгуляли весілля. Прийшла пора випроводжати молодят у дорогу. Одарка голосила за дочкою, як по мерцеві. Павлик ледве її стримував. Здавалося, що зараз же бідолашна матір знепритомніє, але жінка знаходила в собі сили вистояти.
Софійка теж не бачила за сльозами світу. Дуже їй не хотілося покидати рідний дім, матір, брата, та вона мусила їхати за своїм чоловіком. Підійшовши до матері, дочка впала на коліна й заридала:
– Матінко моя! Не згадуйте злим словом!
Мати обняла дочку і крізь плач прошепотіла:
– Будь щасливою, доцю! Ти сама вибрала собі таку долю! Така молоденька пропадатимеш там на чужині, а родина й не знатиме. Але ти в мене мужня, тому тримайся, терпи! Хай тобі Бог помагає! А я за тебе молитимусь. Їдьте з Богом!
Обняла Софійка так Павлика, що ледве її Дем’ян забрав.
…Ще довго панував смуток в Одарчиній хаті. Та врешті-решт Павло з матір’ю трохи заспокоїлися. Але найбільше їх тривожило те, що вже пройшло багато часу, а від Софійки жодної звісточки. Не знали вони, як вона там живе: чи щаслива, а чи, може, за сльозами світу не бачить.
Так минуло п’ять літ. Павло став гарним парубком. Одарка ж зовсім подалася від переживань.
Одного разу сіла Одарка на порозі рушник вишивати. А Павло поруч щось із дерева вистругує. Сумно Одарці, такий чогось тягар на душі, що хочеться вити по-вовчому. Щоб хоч якось розвіятися, стала жінка співати:

Летіла зозуля та й стала кувати,
А то ж не зозуля, а рідная мати.
Вона прилетіла дочку рятувати,
Вона прилетіла дочку рятувати.

Коли б, мамо, знала, яка мені біда,
То ти б передала горобчиком хліба,
Горобчиком хліба, синичкою солі...
Ой, мамо, ой, мамо, як важко без долі.

Раптом звідкись прилетіла голубка й сіла на яблуні. Та так вже воркоче, що аж до серця проймає те воркотання. Згадалася матері Софійка, та такий жаль охопив душу, що не стрималася жінка – заридала. Не витримав і Павло того співу.
– Що це за пташка така, що так серце крає своїм воркотінням? Звідки вона сюди прилетіла?
– Ніколи ще такого співу не чула! Не воркотіння, а якесь голосіння! – промовила мати і, витерши сльози, знову стала вишивати.
А голубка ще сильніше, жалібніше виспівує.
– Ну, з мене годі! – обурився Павло і, підвівшись, додав. – Зараз вб’ю цю надокучливу пташку!
– Нащо?! –стривожилась мати.
– А нащо нерви псує? – сказавши це, Павло схопив палицю і хотів уже було запустити, коли це зненацька почувся Софійчин голос:
– Не вбивай мене, братику! Бо не голубка я, а твоя сестра безталанна!
Павло завмер від подиву. Палиця випала з рук. А мати аж подих затаїла.
Знову пролунав голос:
– Не витримала я більше знущань тих свекрушиних, перекинулася в голубку і прилетіла до рідного дому, до вас, мої рідні.
Розповіла голубка про своє життя на чужині. Скільки довелося лиха натерпітися від злої свекрухи. З першого ж дня незлюбила вона молодої невістки. Не раз доводилося Софійці голодувати, не одну нічку недоспати. З ранку до ночі тяжко працювала, а за це ще й не раз була вилаяна. Як тільки свекруха не лаяла невістки, як тільки не обзивала. Все терпіла Софійка і мовчала. Дем’ян кохав дружину, але нічим їй не міг зарадити, бо за роботою й сам світу не бачив. Урешті-решт випровадила свекруха Дем’яна на заробітки, а з бідолашної невістки вже так знущалася, як хотіла. Навіть бідолашна дитину втратила – стався викидень. Не витримала Софійка більше такої недолі, пішла до ворожки, щоб та допомогла їй додому вернутися. Дала ворожка якийсь напій, і коли Софійка випила, то перекинулася в голубку та й полетіла додому, до родини, щоб хоч ще разочок побачити матір і брата.
Ридав Павло, і мати світу за сльозами не бачила. А голубка сіла Павлові на плече й похилила свою голівку.
З тих пір жила голубка зі своїми рідними. Тепер всі були разом, так, як колись мріяла Одарка.

Куди не глянь – всюди поле: попереду синіє льон, ліворуч достигає жито, пшениця, праворуч піднімає до неба своє зелене листячко цариця-кукурудза; а обернешся назад: зеленіють бурячки, картопля, – і все це так приємно милує око і радує душу, що мимоволі переносишся в інший світ, світ фантазій, мрій. І здається, що ти вже стоїш не на землі, а в раю, де все так тихо, спокійно, і зараз до тебе спустяться ангели – і все довкола сповниться Божою благодаттю.
Та посеред цих казкових краєвидів, що зачаровують серця, є й пустир, густо вкритий заростями бур’янів, – там безодня. Кажуть, що там прокляте місце, і кожен, хто знає про нього, боїться навіть близько туди підходити. Проте у жнива, коли надворі нестерпна спека, з безодні беруть воду, щоб втамувати спрагу. Вода там хороша, її можна пити. Однак те місце викликає не зовсім приємні враження, воно сповнене якоюсь негативною аурою. Та й легенди про ту безодню розповідають не зовсім добрі.
Колись давно тут ще не було безодні, та люди чомусь не любили цього місця, вважали його проклятим. Тому там ніхто нічого не робив: не сіяв, не садив, не орав, навіть ходити там боялися – так і заросло те поле бур’янами. Чому ж люди так боялися цього місця? Причина була відома: кожен чув жахливу розповідь про той пустир.
Давним-давно молода жінка з маленьким дитятком понесла в поле своєму чоловіку обід. Однак не дійшла до нього, а заблукала. Довго вона блукала полями, то туди, то сюди, наче щось її там водило по колу, а дороги таки й не знайшла.
Цілий тиждень шукав їх бідолашний чоловік і врешті-решт знайшов: обоє були мертвими. З горя чоловік прокляв те місце, де загинули його рідні. З тих пір поле вважалося проклятим. Ніхто навіть і близько не хотів наближатися до того місця, всі його обминали десятою дорогою.
Минуло вже багато років. Одному чоловіку наміряли землі, і якраз той пустир межував з його полем. Кожного року бур’ян обсипався на Семенів город, що господар ніяк не міг його вивести. Чаша терпіння врешті-решт переповнилася, і Семен вирішив виорати той пустир. Люди відраювали його від цього задуму, говорячи, що то погане місце, не варто його зачіпати. Однак чоловік не передумав, мовляв, що вже таке станеться, якщо він виоре той бур’ян.
Рано-вранці запріг Семен воли та й поїхав орати пустир. Приїхавши на поле, перехрестився та й почав орати. Вже був майже полудень, половину поля було виорано. Раптом ні з того ні з сього провалився Семен разом з волами під землю. Не встиг чоловік навіть ойкнути, як його не стало. Таке враження, що земля розсунулася і забрала чоловіка до себе. В людей, які неподалік працювали, від побаченого аж волосся дибом стало. Чоловіки кинулися туди, надіючись врятувати Семена. Та, на жаль, вже нічого не змогли зробити: на тому місці, де провалився чоловік, тепер була безодня. З жаху в людей аж мову відібрало. Трохи оговтавшись, найсміливіші чоловіки, десь знайшовши довгі палиці, намагалися щось намацати на дні, та безодні не було ні кінця ні краю.
Ще довго потім говорили про ту жахливу подію. Та минав час, і люди потроху стали заспокоюватися. Хоча кожного разу людину, яка тільки неподалік знаходилася від того жахливого місця, відразу охоплював жах.
Боялися люди тієї безодні, навіть говорили, що в тиху погоду можна почути, як хтось поганяє волів під землею. Та й зараз люди з якоюсь пересторогою ставляться до того місця.

За все своє життя чого тільки Людмила Кручиха не бачила: і бідність, і голод, і сирітство. Й овдовіла дуже рано, лишившись з маленьким синочком на руках. Та жінка не зламалася, вона знайшла в собі сили витерпіти випробування, що послала доля. Сама виховала Петрика, так звали сина. Але коли син одружився, то бідолашна мати зазнала найбільших страждань. Разом із молодою невісткою прийшло в хату горе. Не раз довелося бідолашній матері скуштувати ківш лиха. З самого початку не злюбила невістка свекрухи, хоча та ставилася до неї, як до рідної. Як вже тільки могла, так годила Людмила Галі. Та невістці було зовсім байдуже до свекрухи. А потім взагалі свекруха стала для Галі ворогом номер один. Поступово невістка перевела на свій бік і Петра. Коли жінка безпідставно ображала матір, то син жодного разу не заступився, хоча міг би. Проте Петро не хотів сердити дружину, бо дуже вже її любив. Отак і страждала нещасна Людмила. Недаремно ж кажуть, що біля сина лиха година.
Коли ж Людмила постаріла і вже не могла працювати, як раніше, то стала зайвою, нікому непотрібною. Невістка ще більше зненавиділа свекруху, як вже тільки хотіла, так її ображала. А синові було байдуже до всього того, що коїлося в хаті.
Якось Галя сказала Петрові:
– Ну, все, з мене вже досить! Більше я не терпітиму твоєї старої в хаті. Яка з неї користь? Все ’дно ж нічого не робить, тільки задурно хліб жує.
Петро слухав ці жінчині теревені, і врешті-решт це йому набридло. Вдаривши кулаком по столу, він крикнув:
– Замовкни! Чого ти хочеш, щоб я рідну матір з хати вигнав?
Жінка обурено глянула на чоловіка.
– Який ти все-таки зануда! Звісно, якби вигнав, то було б чудово, та це не вихід! Нам зараз ще тільки бракує людського осуду.
– То якого милого ти мені вже з годину забиваєш голову якимись дурницями? Набридло вже! Та й між іншим мати хати не пересиджує. Сидить собі тихесенько в куточку і нічого поганого не робить, – роздратувався Петро.
Галя й собі розійшлася:
– Яка мати – такий і синочок! Поведися з дурнями, то дурості наберешся. І де ти видерся на мою голову? Якби знала – десятою дорогою обійшла б!
– Лиши мене в спокої! – попросив чоловік.
Та жінка не вгавала, вона так кричала, що аж шибки у вікнах почали бряжчати:
– Повторюю для особливо обдарованих, тобто для таких дурників, як ти. Я не збираюся більше працювати на зайвий рот.
Петро ще більше розсердився:
– Що ти хочеш? Щоб я свою матір живцем поховав?
– Чом би й ні! Вона вже своє віджила, – сичала Галя, мов гадюка.
Петро злякано поглянув на дружину.
– Отямся, що ти мелеш? Ти що – вже зовсім розум втратила? Ти хочеш, щоб я позбавив життя свою матір?
– Ну, не своїми ж руками!
– А чиїми?
– От, скажімо, твій друг Олексій може в цьому посприяти, – спокійно сказала Галя.
Петро не міг повірити, що його дружина така зла, така холоднокровна вбивця.
“Ні, це не сон, а справжня реальність”, – подумав чоловік і вщипнув себе за руку. Рука заболіла.
“Точно не сниться! Моя Галя ненавидить мою матір, навіть бажає їй смерті. Це ж жах!” – переживав Петро.
На мить йому стало дуже жаль матері. Але це лише на якусь мить, бо Петро не хотів про таке навіть думати, не те, щоб озвучити вголос. Дуже вже любив свою дружину й не хотів її втратити.
– Чого мовчиш, як бовдур? Може, оглух? Я ж не кажу, що Олексій повинен обов’язково прикінчити стару. Є й інші способи. Наприклад, нехай десь вивезе і там залишить. А ми людям скажемо, що твоя мати вже блудила, от пішла кудись і не повернулася. А ми її шукали і ніде не знайшли, – лукавим голоском говорила Галя.
А Петро, похиливши голову, мовчки слухав дружину. Галя підійшла до чоловіка і, поклавши руку йому на плече, запитала:
– Ну, то що скажеш?
– Хай буде по-твоєму, – прошепотів Петро й вийшов із хати.
А що ж творилося в душі Людмили? Адже вона від початку до кінця все чула. Прикинувшись сонною, Людмила уважно слухала розмову невістки з сином. Як же боліло материнське серце! Єдиний син, кровиночка, дев’ять місяців під серцем носила, подарувала йому життя, виховала, незважаючи на труднощі... А він їй отак віддячує – посилає на смерть. Гіркі сльози душили бідну матір, але вона боялася плакати, тепер їй і дихати було страшно.
Наступного дня завітав у гості Олексій, Петрів товариш. Вони ще з дитинства товаришували. Тепер Олексій жив у сусідньому районі. Одружившись, купив хату й оселився там із молодою дружиною. Але свого друга Петра не забував. Кожного разу, як тільки випадала нагода, Олексій обов’язково заходив у гості.
Ось і тепер Олексій завітав до Петра. Та Петро був якийсь похнюплений. Здавалося, що його цілий тиждень безперервно мордували – і тепер він ледь животіє.
Олексія насторожила ця дивна переміна. Адже він добре знав друга, той завжди був веселим, жартівливим, а тепер став якимсь іншим.
– Чого це ти, Петрусю, скривився, як середа на п’ятницю? – жартома запитав Олексій товариша.
Петро зніяковів.
– Просто в мене деякі проблеми... – якось невпевнено варакузив Петро.
– Може, я тобі допоможу?
– Ну, мені якось... незручно, – бурмотів Петро, – навіть не знаю, як тобі й сказати...
– Ну, кажи вже, а то ніби народжуєш!
– Ти не міг би вивезти мою матір? – рубонув Петро.
Олексій аж остовпів від почутого. Такого він точно не очікував від товариша.
– Ну, то як? –перепитав Петро.
– Добре, – задихаючись, відповів Олексій.
– Скинеш її десь під мостом.
– Добре, – похитав головою Олексій і пішов до машини.
Йому хотілося якнайшвидше звідси поїхати.
Петро привів матір, посадив у машину й мовив:
– Олексій Вам щось покаже і привезе назад.
Людмила нічого не відповіла. Мовчки сіла в машину, навіть жодного разу не поглянула на сина. Мати знала, куди її відсилають, та перечити вже не було ані сил, ані бажання. Навіщо жити, коли ти не потрібна навіть рідній дитині?
Рушили. Олексій мовчав, йому не вистачало сил щось вимовити, та й про що він говоритиме? Людмила й собі мовчала. Отак вони і їхали мовчки. Ось уже виднівся міст. Чим ближче вони під’їжджали, тим страшніше ставало Людмилі. Перелякана жінка ледве переводила дух. Ось уже й міст.
“Все... Кінець!” – з жахом подумала Людмила й заплющила очі. Почала молитися...
Олексій помітив, що жінка страшенно боїться.
“Значить, їй все відомо. І, напевно, думає, що я їй щось зле заподію?! Треба заспокоїти її”, – думав він, крадькома позираючи на жінку.
– Тітко Людо, не бійтеся мене! Я нічого Вам не заподію! Ми їдемо до моєї доми, – заспокоював Олексій жінку.
Людмилі полегшало на душі. Однак вона все одно перебувала в якомусь напруженні.
Вже виднілося село. Олексій знову обізвався:
– Не вважайте мене якимсь убивцею! Я не такий! Зрозумійте, якби я Вас не забрав, то вони знайшли б когось іншого. Вибачте, що заставив Вас хвилюватися! Повірте, все буде добре!
Людмила ледве чутно прошепотіла:
– Спасибі тобі, сину! – і заридала.
Нарешті приїхали. Назустріч вибігли Олексієві діти. А на поріг вийшла дружина Марія. Взявши на руки доньок, Олексій звернувся до Марії:
– Маріє, нагрій, будь ласка, води й покупай матір. А потім нагодуй! Тепер вона буде жити з нами.
– Добренько! – погодилася Марія й пішла ставити воду.
– А Ви, – звернувся він до Людмили, – нічого не бійтеся. Тепер Ви будете моєю матір’ю, а я Вашим сином. А це ось мої дітки, то будьте їм бабусею. Не хвилюйтеся, тут Вас ніхто не ображатиме. Ми Вас любитимемо. І нагодуємо, й одягнемо. А Ви, мамо, будете дітей глядіти, казочки їм розказувати.
Людмила обняла Олексія й заплакала. Дівчатка й собі притулилися до баби.
...Минув рік. Якось приїхав Петро до Олексія в гості. Бо з тих пір, коли Петро випровадив матір, більше він і не бачився з другом.
– Щось ти, Олексію, забув, напевно, дорогу до мене? Вже давненько до мене не приїжджаєш, – весело обізвався Петро, зайшовши на подвір’я.
– Часу не маю! – непривітно відповів Олексій колишньому товаришеві.
– Ти чого? Хіба не радий мене бачити? Рік уже не бачилися! – сказав Петро й хотів обняти товариша.
Але Олексій відступився від нього.
– Яка тебе, Олексо, муха вкусила? Друзяко, ти чого? Що, навіть до хати не запросиш? – обурився Петро.
Було видно, що Олексій нерадий бачити Петра.
– Заходь! – сухо мовив Петрові.
Петро зайшов. Тільки-но переступив поріг, як відразу ж завмер на місці. Мати! Петро побачив матір, яка сиділа на ліжку і гралася з Олексієвими донечками. Він уже й не сподівався побачити матір живою, та ще й тут, в Олексія.
Людмила впізнала сина, але вдала, ніби його не знає.
Петро підійшов ближче.
– Мамо, що Ви тут робите? – обізвався, задихаючись, до матері. – Ходімо додому.
Людмила поглянула на сина й тихо відповіла:
– А я вдома! А ти вже мені не син, а я тобі не мати. Ось мій син! – показала вона на Олексія. – А це мої внучки. І тут я житиму до кінця днів своїх. А ти йди звідси. І забудь сюди дорогу!
Петрові потемніло в очах. Він кинувся з хати, мов обпечений.
Ледве добрався додому. Тільки-но переступив поріг, як відразу ж знепритомнів. Галя кинулася до чоловіка, але він був уже мертвий.
Не витримало Петрове серце.

Жив собі Василь Корнійчук і горя не знав. Послав йому Бог прекрасну дружину Тетяну. Він кохав її до безтями, якби була його воля, то весь світ поклав би їй до ніг. Тетяна була йому не лише коханою дружиною, а й вірною подругою і хорошою порадницею. Жили вони мирно.
Після двох років подружнього життя благословив їх Господь дитятком, дівчинкою. Радісні батьки були на сьомому небі від щастя. Таке вже миле дитятко, що не могли вони ним намилуватися. Назвали дівчинку Надійкою. Вони вважали, що доня – це небесний дар, посланий для того, щоб перетворити їхнє життя в казку, це надія на щасливе життя.
День і ніч сидів би Василь зі своїми рідними, якби не треба було працювати. Тож, як тільки-но появлялася вільна хвилина, він летів, мов на крилах, до своїх коханих дівчат.
Так минув рік. Надійка вже підросла. Починала вже помалу дибати ноженятами. Ото як зайде Василь у хату, то маленька розставить рученята і поволі дибає до тата та ще й весело лепече: “Та-то! Та-то! Тат-ко!”. Батько ніжно приголубить доню, поцілує, лагідно притисне до грудей і аж заплаче від щастя. А щаслива Надійка обніме татка за шию та й радісно защебече: “Мама! Татко! Ляля! Нана!”
Так і жили собі любо й мило. Та недаремно в народі кажуть, що не клич біди – сама прийде! І то чиста правда! Увірвалося і в оселю Корнійчуків нещастя: тяжко захворіла Тетяна. Ніякі лікарі не могли зрозуміти, що ж це за хвороба і звідки вона взялася, а тим паче, чим її лікувати. Жодні ліки не допомагали. Куди тільки бідолашний Василь не возив хвору дружину: і до лікарів, і до цілителів, і до знахарів, і до ворожок – та всюди казали одне і теж: “Вибачте! Ми не в силі щось зробити”. Так з кожним днем Тетяна все більше й більше згасала, ніби воскова свічка. За три місяці хвороби Тетяна зовсім змарніла. І в один прекрасний день змучена жінка більше не прокинулася. Бідолашний чоловік не знав, де подітися від горя. Не знав, як далі жити, адже він лишився один із малесеньким дитятком на руках.
Дуже вже важко було пережити Василеві втрату коханої дружини, та життя триває і треба якось жити далі. І він знайшов у собі сили жити далі, жити для доньки, яка залишилася без мами. Саме завдяки доні Василь вижив. Ні на крок не відходив він від Надійки. Куди б не йшов, що б не робив, то постійно брав із собою дівчинку.
Минуло два роки. Надійка трохи подорослішала. Тепер вона, хоча й була ще зовсім малесенька, однак вже, як тільки могла, так допомагала своєму батькові. Схопить було віника, вищого від себе на півметра, і вже хату намагається замести. А Василь на те засміється, погладить донечку по голівці, поцілує ніжно та й далі продовжує займатися своїми справами. Нелегко було Василеві самому виховувати доню й водночас працювати. Тому почав він думати про одруження. Звичайно, йому дружину, а дитині матір ніхто не зможе замінити, про це й не могло бути мови, однак по господарству чоловікові тяжко самому справлятися, без жіночих рук не обійтися. Хоча й страшно було приводити в дім якусь жінку, адже невідомо, як вона ставитиметься до Надійки, недаремно ж кажуть, що мачуха – то не рідна мати. Зрештою все ж таки зважився, та й доня не перечила, мовляв, татко ще молодий, навіщо ж у самоті марнувати свій вік? Майже всі чужі дядьки одружені, то чим це тато гірший від них?!
Після довгих вагань Василь таки знайшов жінку, яку привів у свій дім. Марина, так звали обрану щасливицю, була вдовою, мала двох діток: п’ятирічного сина й чотирирічну доньку. На перший погляд, Марина здавалася непоганою господинею і доброю матір’ю. Така собі тиха і скромна, що й мухи, здавалося, не зобидить, не те, що людини. Та й до Надійки добре ставилася: і розчеше, і помиє, і нагодує. Як рідна матір дбає про свою дитину, так на перших порах і Марина піклувалася про падчерку.
Однак із кожним днем стосунки Надійки з мачухою помалу напружувалися. То накричить Марина без жодних причин на бідну дівчинку, то ще в чому-небудь звинуватить, а то вже й зрідка вдарить, та так, щоб Василь не бачив. Одним словом, всю свою злість і ненависть Марина зривала на ні в чому не винній дитині. А нещасна дитина терпіла, навіть жодного словечка не сказала батькові про свої страждання. Ото заховається десь в куточку, аби ніхто не бачив, та й плаче тихенько.
От одного разу підійшла Надійка до батька та й тихим голосом каже:
– Таточку, а можна у Вас щось попросити?
– Звичайно, моя зірочко! – лагідно відповів Василь, притуливши доню до грудей. – А що ти хочеш?
Дівчина зніяковіла і, помовчавши хвилинку, прошепотіла:
– Купіть мені собачку.
Василь усміхнувся й, поцілувавши доню, мовив:
– Добре.
Раптом почувся страшний крик, наче грім серед ясного неба. Надійка аж здригнулася. Посеред двору стояла розлючена, мов тигриця, мачуха. Стиснувши кулаки, вона щосили закричала, бризкаючи слиною:
– Що тобі, малявко, ще купити? Може, коня? Вовка? А чи слона? Бачиш ти! Собаку їй закортілося мати! Та через мій труп в нас буде собака! Чуєш, не дозволю... Ніколи не дозволю!
– Не верещи, ніби тебе ріжуть! – гримнув на неї Василь. – І запам’ятай: таким голосом на мою дитину тобі ніхто не давав права кричати! А собачку Наді я куплю, і кричи собі на здоров’я, скільки влізе!
Марина затихла.
“Ну, мала шмаркачко, я тобі це не подарую. Ти в мене ще отримаєш своє!” – подумала жінка, поглянувши на дівчинку вовком, і, розвернувшись, пішла геть!
Василь виконав доньчине прохання. Скільки вже було в Надійки радості, коли вона побачила маленького цуцика! Схопила його на руки, притисла до грудей і щасливим голоском прощебетала:
– Дякую Вам, татку! Назву його Дружок! Правда ж гарно?
– Так, доню, гарно! – погодився батько.
Він був радий, що його зірочка знову засвітилася, адже давно донька не була такою веселою і життєрадісною.
Тепер цілими днями дівчинка гралася зі своїм чотириногим другом. Цей маленький песик був для неї єдиною втіхою. З теплотою й ніжністю ставилася Надійка до свого собачки. А Дружок за це віддячував дівчинці своєю вірністю і вдячністю. Коли Надійка плакала, то песик ніжно злизував їй сльози й зазирав у дитячі очі таким поглядом, ніби хотів пожаліти дівчинку. А коли бувало таке, що Надійка цілий день не мала й крихти в роті, то він тишком-нишком, поки ніхто не бачить, стягав щось зі столу і приносив бідолашній дитині.
А мачуха з тих пір, як появився собачка, ще більше зненавиділа дівчинку. Коли Василь змушений був поїхати на заробітки, щоб прогодувати тепер вже не маленьку сім’ю, то Марина, як вже хотіла, так знущалася над бідолашним дитям: і била немилосердно, і їсти не давала, й одягала в яке-небудь лахміття, і з хати виганяла, навіть посеред ночі. Та дівчинка не огризалася, вона мовчки все терпіла. Ото лише ридала так, що за сльозами світу Божого не бачила. У такі важкі хвилини Надійку міг розрадити лише її маленький друг, вірний Дружок. Собачка лащився біля дівчинки, ніжно лизав їй ручки, ніжки, щічки.
Прийшла осінь. Потроху почало холодніти. Діти вже гралися в хаті. Зла мачуха не могла терпіти Надійку, хоча бідне дитя й на очі їй не показувалося. Сяде десь в куточку та й сидить тихенько, навіть не чутно, що вона є. Та мачусі й те заважало, вирішила вона взагалі позбутися бідолашної дитини.
Одного вечора покликала Марина Надійку та й каже:
– Вдягайся! Підемо зараз кудись. І то швидше, щоб я не чекала довго, бо тобі ж гірше буде!
Дівчина покірно одягнулася й підійшла до мачухи.
– Я готова! – прошепотіла Надійка.
– Пішли! – скомандувала Марина, і вони вийшли на двір.
Надворі було темно й холодно. Однак мачуха не звертала на це уваги, а йшла далі. Дівчинці було дуже страшно. Їй повсюди ввижалися якісь велетні, чудовиська, як у тих казках, що розказував тато. Не витримавши, вона ледве чутно обізвалася до Марини:
– Куди ми йдемо?
Жінка зупинилася і, нахилившись до Надійки, просичала:
– Чого пищиш? Скоро будемо на місці, – і, сказавши це, знову рушила вперед.
Нарешті мачуха зупинилася. Озирнулася навколо й гиркнула до переляканої дитини:
– Роздягайся!
Надійка не зрозуміла мачушиних слів, тому продовжувала стояти. Марина розлютилася ще більше і щосили зарепетувала:
– Ти глухувата?! Я сказала, щоб ти роздягнулась!
– Але ж мені холодно! – тремтячим голосом прошепотіла дитина.
– Щоб зараз же одягу на тобі не було! Досить скиглити! – продовжувала кричати знервована жінка і, кинувшись до дівчинки, стала зривати з неї одяг.
За хвилину Надійка стояла в самій сорочечці і тремтіла, як сухий лист на вітрі.
– А тепер ставай сюди! – знову крикнула мачуха й поставила дівчинку до чогось холодного.
Почала прив’язувати. Дитя тремтіло і від холоду, і від страху. Нарешті Надійка зрозуміла, куди її привела мачуха. Це було кладовище... Марина прив’язала дитину до хреста на Тетяниній могилі.
Дівчинка ридала, благаючи мачуху пожаліти її. Та Марина навіть не слухала тих дитячих благань. Позбиравши одяг, вона сердито мовила:
– Тепер ти біля мами, нехай вона тебе й доглядає! А з мене досить! Прощай, дівчисько! А одяг твій заберу, все одно тобі він більше не знадобиться!
Марина спокійно пішла собі, ніби й нічого не сталося. А бідолашна Надійка в самій сорочечці, ще й прив’язана до хреста, залишилася сама-самісінька.
– Мамо! Мамочко, забери мене до себе! – ридала перелякана дитина.
Навіть дорослі бояться вночі бути на могилках, а то ж маленьке дитя. Як же їй було страшно! За сльозами світу не бачила! Та сльозами горю не поможеш!
Раптом почувся гавкіт, і щось тепленьке притулилося до дитячих ноженят. Це був Дружок! Він біг слідом за Надійкою і, перечекавши, поки зла мачуха піде, кинувся до дівчинки.
– Це ти, мій вірний друже?! Ти єдиний мене не покинув! – крізь сльози мовила Надійка. Тепер їй стало легше на душі. Цілу ніч собачка не відходив від дівчинки. Він не переставав гавкати, лащився об її замерзлі ноги, не давав Надійці заснути.
Нарешті почало світати... В цю пору Петро Василюк повертався додому з млина. Цілу ніч він їхав, тому зараз очі самі заплющувалися. “Ну вже недалеко дома”, – потішав себе чоловік. Раптом коні зупинилися. Петро ледве не випав з воза. Сон – мов рукою зняло.
– А бодай вас! – закричав чоловік до коней. – Що то ще за комедія така?!
Почувся собачий гавкіт. Петро зліз з воза і підійшов до коней.
– Що за дивовижа! – мовив чоловік, взявши коня за вуздечку. – Чи то вже я здурів зовсім, чи ще сплю? Чи то ви справді гавкати навчилися?
Гавкіт почувся знову. Петро став придивлятися й нарешті помітив маленького собачку.
– А це ти, цуцику, вирішив мене полякати! – обізвався Петро до собачки та й хотів уже було знову на віз сідати, але песик схопив його за колошву і не відпускав.
– Та ну тебе! Чого ти причепився? Іди собі! – хотів було відчепитися чоловік від собаки, та той і не думав відпускати колошву, а тягнув так, ніби хотів, щоб Петро кудись пішов за ним.
– Ну й куди ж ти мене тягнеш? Напевно, хочеш щось показати? Ну добре, я йду, але відпусти колошву, бо ще порвеш! – сказав Петро і пішов слідом за песиком.
Собачка біг на кладовище. Петро йшов слідом і невдоволено бурмотав собі під ніс:
– Ну, й чого мені сюди йди? По другу голову?
Собачка нарешті зупинився й щосили загавкав. Петро підійшов і ледве не впав: на могилі до хреста була прив’язана дитина.
– Матінко Божа! – перехрестившись, мовив чоловік – Хто ж це серця не має? Який же це Ірод міг таке з тобою, дитятко, вчинити?
Петро кинувся до дитяти, воно було напівживе. Відв’язавши, Петро загорнув дитину у свій кожух і, взявши на руки, швиденько поніс із кладовища. Собачка побіг слідом.
Зайшов Петро в першу хату, яка трапилася по дорозі. Люди з жахом слухали Петрову розповідь. Почали відтирати дитину. Нарешті дівчинка розплющила очі.
– Жива! – радісно закричали люди. Дівчинка усміхнулася і тихенько прошепотіла:
– Де я?
Петро взяв дівча за ручку і лагідно відповів:
– Не хвилюйся, дитинко, ти в добрих людей. Все буде добре!
– А де Дружок? – запитала дівчинка, озираючись довкола.
Почувши, що його кличуть, песик миттю примчав до Надійки і кинувся їй на груди.
Люди впізнали в бідолашній дитині Василеву дочку. Ніхто не сумнівався в тому, що це зла мачуха так познущалася з дитини.
“І як ще земля її носить?! Вона ж гірша від звіра. Безсердечна дітовбивця!” – говорили між собою люди.
Страшна звістка облетіла все село. Нарешті дійшла й до Василя ця жахлива новина. Ледве не розірвалося в бідолашного чоловіка серце, коли він почув про це. Не гаючи жодної хвилини, Василь поїхав додому. Дізнавшись від людей, що Надійка зараз живе в Петра Василюка, батько відразу ж кинувся туди. Він знайшов свою донечку живою й здоровою, вона гралася з Петровими дітьми. Від радощів чоловік заплакав...
– Кровинко моя! Прости мені! Це я перетворив твоє життя на пекло!
Надійка також почала плакати, коли побачила батька. Згодом, трохи виплакавшись, почала його заспокоювати:
– Таточку! Татусю, не плач! Все добре! Чуєш, татусю, все добре, тільки ти не плач!
Потроху Василь заспокоївся. Подякував Петру за те, що врятував доню і прихистив в тяжку хвилину.
Петро знизав плечима і, показавши на собачку, тихо мовив:
– Я вчинив так, як вчинила б кожна людина, в якої ще є совість. А доню твою врятував оцей маленький песик.
Василь повернувся додому. Зайшовши в хату, він не промовив жодного словечка, а позбирав всі Маринині речі й викинув їх надвір. Потім вигнав й саму Марину, сказавши, щоб ніколи більше не потрапляла йому на очі. Від сорому Марина не знала, де дітися. Опустивши голову, попленталася вона зі своїми дітьми з села. Більш її ніхто й не бачив.
А Василь з Надійкою знову зажили собі вдвох. Василь ніколи більше не одружувався: вистачило того нещасного разу на все життя. Надійка виросла і стала поратися по господарству. І собачка прожив із ними багато-багато років.

В одному селі жив собі Лаврін Ігнатюк. Мав він двох синів і найменшу доньку Оленку. Лаврінові діти росли добрими, слухняними: поважали й любили своїх батьків і дорожили одне одним. Не встиг Лаврін і зогледітися, як діти вже повиростали. Прийшла пора їм одружуватися.
Першим одружився старший син Степан. Через рік і син Іван привів молоду дружину до хати. Тепер у Лавріна була велика сім’я. Однак, на диво, ніколи не було чути, щоб хтось сварився чи кричав. Всі жили мирно, допомагаючи одне одному. Роботу робили разом, і ніколи ніхто не був ображеним чи приниженим. Не було кращого чи гіршого – всі були однаковими. Та нічого дивного, адже недаремно в народі кажуть, що який кущ – така й лозина, які батьки – така й дитина. А батьки були хорошими людьми, от і діти вдалися в батьків.
Минуло вже декілька років. На велику прикрість, у Степана чомусь і досі не було діточок. А от Іванові послав Господь синочка, та такого вже хорошого, що милуйся – не намилуєшся! Назвали його Христофориком.
А як же зрадів Лаврін, коли нарешті діждався онука. Не міг натішитися. Навіть колисочку сам зробив, а що вже іграшок різних понаробляв, що й не перерахуєш усіх!
Настали жнива. Хочеш чи не хочеш, а мусиш іти в поле працювати. У народі кажуть, хоч один день у жнива промарнуєш, то не раз взимку пошкодуєш. Пішов і Лаврін зі своїми в поле. Малого Христофорика не було з ким залишити, тому взяли з собою. Вже було півроку хлопчику. Помаленьку вже починали його садовити. Хлопчик вже вмів розрізняв своїх і чужих. Починав потроху щось лепетати, аґукати. Але найбільше любив діда. Коли Лаврін до нього обзивався, то він починав весело усміхатися, аж тремтів весь від радості.
Отож, прийшовши в поле, Лаврін зробив для внука намет, щоб сонце не палило, посадив хлопчика й попросив жінок, щоб час від часу наглядали за дитиною. Переконавшись, що все в порядку, пішов із синами косити, а жінки жали жито.
Хлопчик залишився сам, але він був доволі спокійною, слухняною дитиною, тому дорослі й не боялися залишати його самого. І цього разу Христофорик тихесенько сидів, розглядав усе довкола: то пташечка пролетить чи який метелик, то комашка якась пробіжить, то цвіркуни зацвіркочуть, то ще що-небудь зацікавить малюка, одним словом – хлопчик не нудьгував. А мати весь час приходила перевірити, чи все з хлопчиком гаразд.
Отак собі мирно Лаврін і працював зі своєю сім’єю, мабуть вже з півдня. Коли це несподівано закричав Іван:
– Ходіть-но сюди, щось побачите!
Лаврінові аж серце стрепенулося в грудях від того крику.
– Ну, й чого так кричати? – обурився батько.
– Тут щось дуже цікаве, ходіть побачите, – вже тихіше сказав Іван.
Лаврін із Степаном підійшли до Івана. В житі лежало двоє малесеньких вовченят. Голодні звірятка спали, тихесенько притулившись одне до одного. Відчувши чиюсь присутність, вовченята заскавучали й стали вовтузитися, раз по раз чмихаючи своїми носиками. Вони, напевне, подумали, що це прийшла їхня мати, тому почали шукати носиками цицьки.
Степан наблизився до звірят. Бідолашні вовчата, ще не розуміючи небезпеки і не відаючи людської жорстокості, підповзали все ближче і ближче до чоловіка. Раптом Степан підняв косу і – чирк: гостре лезо пройшлося по шиї спершу одного звіряти, а потім і другого. Гаряча кров бризнула на землю. Степан вирвав жмуток трави й витер закривавлену косу.
– Нащо ти це зробив? Невже вони, оці малі звірятка, щось зробили тобі? Невже я тебе тому вчив? – докірливо мовив Лаврін, хитаючи головою.
“Звідки взялася ця жорстокість у Степана?” – подумав зажурений батько, позираючи на сина.
Син поглянув на батька і обурено мовив:
– Тату, та це ж вовки, яка з них користь? От виростуть – будуть людям шкоду робити, а Ви їх жалієте!
– То виходить, що вони постраждали за те, що вовками народилися. Ех, сину! – зітхаючи сказав Лаврін, і на очах забриніли сльози, ніби крапельки ранкової роси. – Синку, нічого ти ще не тямиш у цьому житті, ото як матимеш дітей, тоді й зрозумієш. Хоч вони й вовчі діти, але все одно діти, розумієш, маленькі безневинні створіннячка. А ти покарав їх за те, чого вони ще й не зробили! Недобре ти вчинив!
Степан мовчав, йому навіть батькові в очі соромно було глянути. Постоявши ще хвильку, чоловіки знову пішли косити.
Ох, як важко було Лаврінові на душі, ніби важкий камінь наліг на груди. Ніяк йому не зникала з-перед очей та жахлива картина: мертві вовченята. Весь час він позирав у той бік, де лежали мертві звірята. “Треба буде їх хоч у землю закопати”, – бідкався чоловік.
Раптом почулося дике виття. Лаврінові аж мороз пішов по шкірі. “Напевно, вовчиця оплакує вовченят. Який це жах пережити своїх дітей!” – подумав Лаврін і підкрався ближче, щоб побачити, що там відбувається…
Це було вражаюче видовище! Бідолашна вовчиця гребла навколо себе землю, рвала на собі шерсть і вила таким несамовитим голосом, ніби жінка, що оплакує своїх дітей.
“Страждає, мов людина. Що то значить материнське серце!” – подумав Лаврін, дивлячись на цю сумну картину. Раптом вовчиця зірвалася, немов навіжена, і швидко кудись помчала. “Куди ж це вона біжить?!” – подумав Лаврін, спостерігаючи за вовчицею. І раптом чоловіка охопив жах. “Дитина!” – промайнуло в голові. Вовчиця і справді мчала до хлопчика. Якийсь клубок підкотився Лаврінові під горло, хотілося кричати, але голосу не було. Перед очима постав онук, такий веселий, життєрадісний... “Невже кінець, і я його більше не побачу?” Від такої думки чоловікові стало погано.
– Ні! – закричав Лаврін і заплющив очі...
Почувся жіночий крик. Перелякані жінки бігли до дитини, намагаючись врятувати її від розлюченого звіра, та все даремно – вовчиця вже була біля хлопчика. Христофорик ще нічого не розумів, не знав, яка небезпека йому загрожує. Побачивши звіра, хлопчик став усміхатися і простягнув рученята. Вовчиця приготувалася кинутися на дитину. Здавалося, ще мить – і вона розірве невинне дитя на шматочки! Але вона стояла непорушно й дивилася на дитину поглядом, сповненим болю і відчаю. Її очі блищали від сліз. Так, вовчиця плакала, немов людина! Постоявши, розвернулася і швидко помчала назад…
А Лаврін не знав, на якому він світі. Впавши на коліна, він охопив голову руками й заридав…
– Тату, ходіть сюди! Чого Ви там стоїте? – почувся голос Івана. Нарешті Лаврін розплющив очі. Хлопчик весело всміхався. Лаврін перехрестився й подякував Богу за спасіння онука. Підійшовши до Христофорика, Лаврін обняв його, поцілував і тихим голосом промовив:
– Бачите, ми не пожаліли її дітей, а вона наше не вбила! Недаремно ж кажуть, що людській жорстокості немає меж! Людина й справді буває інколи гіршою від лютого звіра! А от звірі мають доброту! Незважаючи на людську жорстокість, вони вміють жаліти й навіть прощати.
Степан підійшов до батька й, опустивши голову, прошепотів:
– Простіть мені, батьку!
– Хай тобі Бог прощає, сину! – відповів Лаврін. – Це добре що ти зрозумів свою провину. Твоє серце ще не померло.

В церкві святої Покрови, що знаходиться в селі Вільгір, почали творитися дивні речі: кожної ночі свята чаша наповнювалася водою, а звідки бралася та вода, ніхто не знав. Щоразу священик виливав воду, а коли приходив вранці, то чаша знову була повною. І так тривало вже тиждень.
В неділю, після богослужіння, отець Владислав на проповіді розповів прихожанам про цю дивовижу. Люди занепокоїлися, адже ж це все не з доброго дива почало творитися, мабуть, це якийсь знак від Всевишнього. Після довгої ради всі дійшли висновку, що хтось повинен лишитися на ніч в церкві і з’ясувати, що ж насправді там відбувається. От тільки ніхто не наважувався на це, бо всі дуже боялися, хоча вголос жодна людина про це не сказала. Примушувати силою когось ночувати теж якось не гоже. Може, ще й довго б так стояли і думали, якби не знайшлася врешті-решт сміливиця, яка наважилася переночувати в церкві. Нею виявилася молода дівчина Настя, яка з самого народження не могла ходити. Виїхавши візком наперед, дівчина заявила:
– Я переночую в церкві – мені нічого боятися! За своє коротке життя я стільки всього набачилась: і доброго, і поганого – що мене вже ніщо не лякає.
Спочатку дехто заперечував, мовляв, куди дівчисько та ще й каліку лишити саму на ніч в церкві. Та дівчина наполягала на своєму, що їй нічого не страшно і нічого з нею не трапиться, хоч вона й каліка, та про себе може подбати. На тому й було вирішено, що дівчина цієї ночі ночуватиме в святому храмі.
Ввечері привезли Настю в церкву, засвітили свічку, щоб було видно, і декілька свічок поклали поруч, щоб при необхідності дівчина могла їх дістати, а потім, зачинивши церкву, пішли собі додому.
Настя лишилася сама. Спочатку вона намагалася читати Біблію, яку взяла з собою з дому, однак при світлі свічки не зовсім добре було читати, бо дуже стомлювалися очі. Тому дівчина, відклавши Біблію, почала співати псалми. Хоча спів був тихим, однак відлуння починало потроху лякати дівчину. Настя замовкла. Настала тиша. Та від тиші дівчині ставало ще моторошніше. Заплющивши очі, Настя почала молитися. Раптом дівчині здалося, що вона нібито чує якісь кроки, які доносяться з вівтаря. Настине серце на мить завмерло, вона притаїла подих і почала прислухатися: хтось ніби наближався. Настя розплющила очі – в дівчини перехопило дух: вся церква була освітлена яскравим світлом, на яке не можна було дивитися.
– Хто ти? – пролунав голос зі світла, і перед Настею з’явилася жінка. Навколо неї було таке сяйво, що засліплювало очі. Жінка знову повторила питання:
– Хто ти?
Дівчина ніби закам’яніла, мовчки сиділа, навіть не дихала і тільки згодом прошепотіла:
– Я – Настя!
Жінка підійшла ще ближче.
– Чого ж ти тут сидиш, дівчино? – запитала вона тихим приємним голосом.
– Ніхто не наважився тут ночувати, тому довелося мені, – несміливо відповіла дівчина.
Жінка подивилася на дівчину ніжним, ласкавим поглядом і, усміхнувшись, мовила:
– А ти смілива – це добре!
– Життя зробило такою! – зітхнула Настя.
Жінка знову усміхнулася:
– Добра ти людина, Настю! Я знаю, чого ти тут сидиш. Ви, люди, все хочете знати. Вам же ж цікаво, звідки вода в чаші береться? Ну, то слухай! Я Та, що вже раз оплакала Сина свого, розіпнутого вами за ваші ж гріхи! Тепер ви, люди, знову Його, Моє Дитя, розпинаєте своїми вчинками і словами нечестивими. А Я, Скорбна Мати, благаю Свого Сина вас, недостойних, простить і помилувати. Отож бо в чаші – сльози мої. За вас, грішників, я плачу, щоб покаялися, поки ще не пізно! – на хвилинку жінка стихла, а потім знову продовжила:
– Більше сюди я не приходитиму. А людям перекажи, що нехай менше грішать і в покаянні нехай звернуться до Бога, і Він їх помилує. А ти, дитино, вставай і йди додому!
– Я ж від народження не ходжу, як же ж мені йти?
– Кажу тобі, вставай і йди! – повторила жінка.
Настя, сама того не розуміючи, підвелася на ноги й ступила перший крок. Сльози збігали по щоках у щасливої дівчини – тепер вона може ходити! Настя хотіла подякувати, та раптом сяйво зникло, а з ним – і жінка. Щаслива дівчина кинулася на коліна перед іконою Божої Матері і почала молитися, вона дякувала Богородиці за своє зцілення. Тільки тепер Настя усвідомила, з ким вона цієї ночі розмовляла.
Уже світало. Незабаром прийшли по Настю. Люди відчинили двері, їхньому здивуванню не було меж: дівчина, яка ніколи не ходила, вийшла їм назустріч. Коли Настя розповіла людям про все, що сталося цієї ночі, то вони кинулися на коліна і стали молитися.
Кожен, хто стрічався дівчині в дорозі, не міг повірити, що Настя тепер ходить. Всі люди не тільки з села, але й інших сіл приходили подивитися на зцілену дівчину і почути з її уст те, що їй казала Божа Мати. Кожен, хто чув цю історію ставав на коліна й молився Богу та Пресвятій Богородиці.

У селі Вільгір жив колись чоловік Петро, був він музикою. І то таким хорошим музикою, що всі його любили й поважали. В кого весілля, хрестини, сватання чи ще якесь гуляння, то зараз же запрошують Петра. А він візьме свою скрипочку (був скрипалем) та як заграє, що аж за душу хватає та його музика. Отак і жив музика, граючи на своїй скрипочці, тим і заробляв собі на життя. Тільки в піст Петро не грав, бо вважав це великим гріхом. Коли не грав, то займався господарством, бо хоча й мало бував дома, але ж господарство невеличке мав. Жив Петро сам, бо чомусь не судилася йому пара. Хоча й не одна дівка на нього западала, бо непоганий був з себе, але чомусь не лежало його серце ні до котрої. Шукав ту єдину і неповторну, та, мабуть, й не судилося знайти. Отак і жив собі сам, горя не знаючи.
От одного разу повертався він додому з весілля. Була вже пізня година, десь біля півночі. Іде він собі, не поспішаючи, бо кому ж охота в пусту хату, де тебе ніхто не чекає, повертатися. Аж раптом, звідки не візьмися, хтось посеред дороги стоїть і до нього обзивається:
– Чого це ти, чоловіче, так пізно ходиш, всі добрі люди вже давно десятий сон бачать?
– А що ж робити, коли так вийшло? – відповів спокійним тоном Петро, а потім додав. – Недавно весілля закінчилося, от я й повертаюся додому в таку пору.
– А що то в тебе у руках, здається, скрипка? Ти музика? – знову запитав Петра незнайомець.
– Музика, – спокійно мовив Петро та й хотів уже йти собі. Але незнайомець схопив його за плече.
– А хочеш заробити грошей? То приходь завтра на це місце у цю ж пору. Пограєш ніч на одному бенкеті й отримаєш за це непогану плату.
– Дивно якось люди веселяться. Хіба вдень часу не досить? – з підозрою запитав Петро незнайомця.
– Твоє діло – грати! Ото ж бо якщо хочеш, то приходь! – сердито мовив незнайомець і пішов.
Петро й собі пішов. Та чомусь ця дивна пропозиція ніяк не виходила йому з голови. Та й чоловіка цього він раніше ніде не бачив, хоча й багато людей за своє життя зустрічав. Дуже вже не подобалося музиці все це, однак вирішив таки піти на той бенкет. Гроші зайвими не бувають.
Наступної ночі прийшов Петро на те ж місце. Незнайомець уже чекав на нього. Не сказавши ні слова, повів кудись Петра. Йшли вони недовго, і прийшли до якоїсь хати, де вже було багато людей.
“Жодного знайомого обличчя, ото дивина!” – подумав Петро.
– Сідай тут! – показав незнайомець на лавку біля печі.
Петро сів і почав грати.
А гості собі розважаються: танцюють, співають. Грає Петро на скрипочці, і скоса на гостей позирає. Аж бачить, що люди підходять до столу і вмивають очі якоюсь водою.
– Дивина якась! Ще такого ніде не бачив. Що ж це в них за звичай такий дивний? – подумав Петро. – А ну ж бо й я собі спробую, поки ніхто не дивиться!
І ось, поки ніхто не бачив, підійшов Петро до столу, швиденько вмочив руку у воду і протер ліве око.
– Ото вже й обряд, сміх та й годі! Простою водою очі миють! – пробурмотів під ніс музика та й знову почав грати.
Грав Петро, грав, і незчувся, як задрімав...
Чує крізь сон: десь чайка кричить. “Ото, – думає, – мабуть, гості вже й птахів поприносили. Знову якийсь обряд проводять”.
Коли ж він розплющив очі, то аж скрикнув від жаху. Надворі був ранок, а навкруги, куди не кинь оком, – вода і чайки літають.
– А це ж який нечистий мене сюди заніс? – скрикнув переляканий чоловік.
Ніяк не міг второпати, як він тут опинився на цьому острівці, затопленому водою, адже сюди тільки човном можна добратися. А він же добре пам’ятав, що в ніякий човен не сідав і взагалі біля води й близько не ходив.
“Як же я тут міг опинився, коли ж іще недавно на бенкеті грав?” – гриз себе думками Петро.
Може, ще б довго сидів тут Петро і журився, якби не приплив сюди на човні рибалка. Дуже здивувався рибалка, побачивши тут Петра.
– Петрусю, яким це вітром тебе сюди занесло в таку рань? – запитав здивований рибалка.
Петро детально все розповів, як вчора вночі грав на якомусь бенкеті та й заснув, а прокинувся вже на цьому острівцю. А яким чином він тут опинився, то цього вже не знав.
Рибалка не міг цьому повірити, однак і не вірити не міг, бо як можна було пояснити те, що всі човни були прив’язані біля берега. Чим Петро міг сюди перепливти? Та й п’яним він не був, щоб повигадувати казна-що.
Ще потім довго Петро не міг прийти до тями після такого прикрого випадку. Однак недаремно ж кажуть, що час гоїть будь-які рани. Почав і музика потроху забувати ту дивну пригоду. Та на цьому все ще не закінчилося.
Якось поїхав Петро в місто на базар, щось йому треба було купити. Ходить він по базару, щось шукає. Бачить: два мужики б’ються, а третій стоїть біля них і не розбороняє, а скоріше навпаки – ще більше підливає олії у вогонь. Коли став ближче приглядатися до того чоловіка, то впізнав у ньому незнайомця. Стало Петру якось не по собі. Хоче звідти якнайшвидше п’ятами накивать, а ноги мов кам’яні зробилися. Став Петро, мов укопаний, перед тим чоловіком і тихим голосом каже:
– А я Вас знаю!
– Ти?! Ти мене бачиш? – здивовано мовив чоловік, поглянувши на Петра таким поглядом, що, здавалося, ніби зараз розірве бідолаху на шматки. – Ти не можеш мене бачити!
– Але ж бачу!
– Як?
– Оцим оком! – сказав Петро, показавши на ліве око, яке тоді на бенкеті водою вмив. Він, дійсно, бачив незнайомця лише ним.
Незнайомець розлютився, аж засичав, як та змія, і вдарив бідолашного музику по оці з такою силою, що не встиг Петро навіть зойкнути, як позбувся ока.
Минуло багато часу. Око Петрове зажило, однак тепер він ним уже не бачив. Люди ніяк не могли зрозуміти, як же з Петром таке сталося. Ясна річ, що без нечистого тут не обійшлось. А от для самого музики та злощасна зустріч і той проклятий бенкет запам’яталися на все життя.