В одному селі жив собі Лаврін Ігнатюк. Мав він двох синів і найменшу доньку Оленку. Лаврінові діти росли добрими, слухняними: поважали й любили своїх батьків і дорожили одне одним. Не встиг Лаврін і зогледітися, як діти вже повиростали. Прийшла пора їм одружуватися.
Першим одружився старший син Степан. Через рік і син Іван привів молоду дружину до хати. Тепер у Лавріна була велика сім’я. Однак, на диво, ніколи не було чути, щоб хтось сварився чи кричав. Всі жили мирно, допомагаючи одне одному. Роботу робили разом, і ніколи ніхто не був ображеним чи приниженим. Не було кращого чи гіршого – всі були однаковими. Та нічого дивного, адже недаремно в народі кажуть, що який кущ – така й лозина, які батьки – така й дитина. А батьки були хорошими людьми, от і діти вдалися в батьків.
Минуло вже декілька років. На велику прикрість, у Степана чомусь і досі не було діточок. А от Іванові послав Господь синочка, та такого вже хорошого, що милуйся – не намилуєшся! Назвали його Христофориком.
А як же зрадів Лаврін, коли нарешті діждався онука. Не міг натішитися. Навіть колисочку сам зробив, а що вже іграшок різних понаробляв, що й не перерахуєш усіх!
Настали жнива. Хочеш чи не хочеш, а мусиш іти в поле працювати. У народі кажуть, хоч один день у жнива промарнуєш, то не раз взимку пошкодуєш. Пішов і Лаврін зі своїми в поле. Малого Христофорика не було з ким залишити, тому взяли з собою. Вже було півроку хлопчику. Помаленьку вже починали його садовити. Хлопчик вже вмів розрізняв своїх і чужих. Починав потроху щось лепетати, аґукати. Але найбільше любив діда. Коли Лаврін до нього обзивався, то він починав весело усміхатися, аж тремтів весь від радості.
Отож, прийшовши в поле, Лаврін зробив для внука намет, щоб сонце не палило, посадив хлопчика й попросив жінок, щоб час від часу наглядали за дитиною. Переконавшись, що все в порядку, пішов із синами косити, а жінки жали жито.
Хлопчик залишився сам, але він був доволі спокійною, слухняною дитиною, тому дорослі й не боялися залишати його самого. І цього разу Христофорик тихесенько сидів, розглядав усе довкола: то пташечка пролетить чи який метелик, то комашка якась пробіжить, то цвіркуни зацвіркочуть, то ще що-небудь зацікавить малюка, одним словом – хлопчик не нудьгував. А мати весь час приходила перевірити, чи все з хлопчиком гаразд.
Отак собі мирно Лаврін і працював зі своєю сім’єю, мабуть вже з півдня. Коли це несподівано закричав Іван:
– Ходіть-но сюди, щось побачите!
Лаврінові аж серце стрепенулося в грудях від того крику.
– Ну, й чого так кричати? – обурився батько.
– Тут щось дуже цікаве, ходіть побачите, – вже тихіше сказав Іван.
Лаврін із Степаном підійшли до Івана. В житі лежало двоє малесеньких вовченят. Голодні звірятка спали, тихесенько притулившись одне до одного. Відчувши чиюсь присутність, вовченята заскавучали й стали вовтузитися, раз по раз чмихаючи своїми носиками. Вони, напевне, подумали, що це прийшла їхня мати, тому почали шукати носиками цицьки.
Степан наблизився до звірят. Бідолашні вовчата, ще не розуміючи небезпеки і не відаючи людської жорстокості, підповзали все ближче і ближче до чоловіка. Раптом Степан підняв косу і – чирк: гостре лезо пройшлося по шиї спершу одного звіряти, а потім і другого. Гаряча кров бризнула на землю. Степан вирвав жмуток трави й витер закривавлену косу.
– Нащо ти це зробив? Невже вони, оці малі звірятка, щось зробили тобі? Невже я тебе тому вчив? – докірливо мовив Лаврін, хитаючи головою.
“Звідки взялася ця жорстокість у Степана?” – подумав зажурений батько, позираючи на сина.
Син поглянув на батька і обурено мовив:
– Тату, та це ж вовки, яка з них користь? От виростуть – будуть людям шкоду робити, а Ви їх жалієте!
– То виходить, що вони постраждали за те, що вовками народилися. Ех, сину! – зітхаючи сказав Лаврін, і на очах забриніли сльози, ніби крапельки ранкової роси. – Синку, нічого ти ще не тямиш у цьому житті, ото як матимеш дітей, тоді й зрозумієш. Хоч вони й вовчі діти, але все одно діти, розумієш, маленькі безневинні створіннячка. А ти покарав їх за те, чого вони ще й не зробили! Недобре ти вчинив!
Степан мовчав, йому навіть батькові в очі соромно було глянути. Постоявши ще хвильку, чоловіки знову пішли косити.
Ох, як важко було Лаврінові на душі, ніби важкий камінь наліг на груди. Ніяк йому не зникала з-перед очей та жахлива картина: мертві вовченята. Весь час він позирав у той бік, де лежали мертві звірята. “Треба буде їх хоч у землю закопати”, – бідкався чоловік.
Раптом почулося дике виття. Лаврінові аж мороз пішов по шкірі. “Напевно, вовчиця оплакує вовченят. Який це жах пережити своїх дітей!” – подумав Лаврін і підкрався ближче, щоб побачити, що там відбувається…
Це було вражаюче видовище! Бідолашна вовчиця гребла навколо себе землю, рвала на собі шерсть і вила таким несамовитим голосом, ніби жінка, що оплакує своїх дітей.
“Страждає, мов людина. Що то значить материнське серце!” – подумав Лаврін, дивлячись на цю сумну картину. Раптом вовчиця зірвалася, немов навіжена, і швидко кудись помчала. “Куди ж це вона біжить?!” – подумав Лаврін, спостерігаючи за вовчицею. І раптом чоловіка охопив жах. “Дитина!” – промайнуло в голові. Вовчиця і справді мчала до хлопчика. Якийсь клубок підкотився Лаврінові під горло, хотілося кричати, але голосу не було. Перед очима постав онук, такий веселий, життєрадісний... “Невже кінець, і я його більше не побачу?” Від такої думки чоловікові стало погано.
– Ні! – закричав Лаврін і заплющив очі...
Почувся жіночий крик. Перелякані жінки бігли до дитини, намагаючись врятувати її від розлюченого звіра, та все даремно – вовчиця вже була біля хлопчика. Христофорик ще нічого не розумів, не знав, яка небезпека йому загрожує. Побачивши звіра, хлопчик став усміхатися і простягнув рученята. Вовчиця приготувалася кинутися на дитину. Здавалося, ще мить – і вона розірве невинне дитя на шматочки! Але вона стояла непорушно й дивилася на дитину поглядом, сповненим болю і відчаю. Її очі блищали від сліз. Так, вовчиця плакала, немов людина! Постоявши, розвернулася і швидко помчала назад…
А Лаврін не знав, на якому він світі. Впавши на коліна, він охопив голову руками й заридав…
– Тату, ходіть сюди! Чого Ви там стоїте? – почувся голос Івана. Нарешті Лаврін розплющив очі. Хлопчик весело всміхався. Лаврін перехрестився й подякував Богу за спасіння онука. Підійшовши до Христофорика, Лаврін обняв його, поцілував і тихим голосом промовив:
– Бачите, ми не пожаліли її дітей, а вона наше не вбила! Недаремно ж кажуть, що людській жорстокості немає меж! Людина й справді буває інколи гіршою від лютого звіра! А от звірі мають доброту! Незважаючи на людську жорстокість, вони вміють жаліти й навіть прощати.
Степан підійшов до батька й, опустивши голову, прошепотів:
– Простіть мені, батьку!
– Хай тобі Бог прощає, сину! – відповів Лаврін. – Це добре що ти зрозумів свою провину. Твоє серце ще не померло.