Жив собі Василь Корнійчук і горя не знав. Послав йому Бог прекрасну дружину Тетяну. Він кохав її до безтями, якби була його воля, то весь світ поклав би їй до ніг. Тетяна була йому не лише коханою дружиною, а й вірною подругою і хорошою порадницею. Жили вони мирно.
Після двох років подружнього життя благословив їх Господь дитятком, дівчинкою. Радісні батьки були на сьомому небі від щастя. Таке вже миле дитятко, що не могли вони ним намилуватися. Назвали дівчинку Надійкою. Вони вважали, що доня – це небесний дар, посланий для того, щоб перетворити їхнє життя в казку, це надія на щасливе життя.
День і ніч сидів би Василь зі своїми рідними, якби не треба було працювати. Тож, як тільки-но появлялася вільна хвилина, він летів, мов на крилах, до своїх коханих дівчат.
Так минув рік. Надійка вже підросла. Починала вже помалу дибати ноженятами. Ото як зайде Василь у хату, то маленька розставить рученята і поволі дибає до тата та ще й весело лепече: “Та-то! Та-то! Тат-ко!”. Батько ніжно приголубить доню, поцілує, лагідно притисне до грудей і аж заплаче від щастя. А щаслива Надійка обніме татка за шию та й радісно защебече: “Мама! Татко! Ляля! Нана!”
Так і жили собі любо й мило. Та недаремно в народі кажуть, що не клич біди – сама прийде! І то чиста правда! Увірвалося і в оселю Корнійчуків нещастя: тяжко захворіла Тетяна. Ніякі лікарі не могли зрозуміти, що ж це за хвороба і звідки вона взялася, а тим паче, чим її лікувати. Жодні ліки не допомагали. Куди тільки бідолашний Василь не возив хвору дружину: і до лікарів, і до цілителів, і до знахарів, і до ворожок – та всюди казали одне і теж: “Вибачте! Ми не в силі щось зробити”. Так з кожним днем Тетяна все більше й більше згасала, ніби воскова свічка. За три місяці хвороби Тетяна зовсім змарніла. І в один прекрасний день змучена жінка більше не прокинулася. Бідолашний чоловік не знав, де подітися від горя. Не знав, як далі жити, адже він лишився один із малесеньким дитятком на руках.
Дуже вже важко було пережити Василеві втрату коханої дружини, та життя триває і треба якось жити далі. І він знайшов у собі сили жити далі, жити для доньки, яка залишилася без мами. Саме завдяки доні Василь вижив. Ні на крок не відходив він від Надійки. Куди б не йшов, що б не робив, то постійно брав із собою дівчинку.
Минуло два роки. Надійка трохи подорослішала. Тепер вона, хоча й була ще зовсім малесенька, однак вже, як тільки могла, так допомагала своєму батькові. Схопить було віника, вищого від себе на півметра, і вже хату намагається замести. А Василь на те засміється, погладить донечку по голівці, поцілує ніжно та й далі продовжує займатися своїми справами. Нелегко було Василеві самому виховувати доню й водночас працювати. Тому почав він думати про одруження. Звичайно, йому дружину, а дитині матір ніхто не зможе замінити, про це й не могло бути мови, однак по господарству чоловікові тяжко самому справлятися, без жіночих рук не обійтися. Хоча й страшно було приводити в дім якусь жінку, адже невідомо, як вона ставитиметься до Надійки, недаремно ж кажуть, що мачуха – то не рідна мати. Зрештою все ж таки зважився, та й доня не перечила, мовляв, татко ще молодий, навіщо ж у самоті марнувати свій вік? Майже всі чужі дядьки одружені, то чим це тато гірший від них?!
Після довгих вагань Василь таки знайшов жінку, яку привів у свій дім. Марина, так звали обрану щасливицю, була вдовою, мала двох діток: п’ятирічного сина й чотирирічну доньку. На перший погляд, Марина здавалася непоганою господинею і доброю матір’ю. Така собі тиха і скромна, що й мухи, здавалося, не зобидить, не те, що людини. Та й до Надійки добре ставилася: і розчеше, і помиє, і нагодує. Як рідна матір дбає про свою дитину, так на перших порах і Марина піклувалася про падчерку.
Однак із кожним днем стосунки Надійки з мачухою помалу напружувалися. То накричить Марина без жодних причин на бідну дівчинку, то ще в чому-небудь звинуватить, а то вже й зрідка вдарить, та так, щоб Василь не бачив. Одним словом, всю свою злість і ненависть Марина зривала на ні в чому не винній дитині. А нещасна дитина терпіла, навіть жодного словечка не сказала батькові про свої страждання. Ото заховається десь в куточку, аби ніхто не бачив, та й плаче тихенько.
От одного разу підійшла Надійка до батька та й тихим голосом каже:
– Таточку, а можна у Вас щось попросити?
– Звичайно, моя зірочко! – лагідно відповів Василь, притуливши доню до грудей. – А що ти хочеш?
Дівчина зніяковіла і, помовчавши хвилинку, прошепотіла:
– Купіть мені собачку.
Василь усміхнувся й, поцілувавши доню, мовив:
– Добре.
Раптом почувся страшний крик, наче грім серед ясного неба. Надійка аж здригнулася. Посеред двору стояла розлючена, мов тигриця, мачуха. Стиснувши кулаки, вона щосили закричала, бризкаючи слиною:
– Що тобі, малявко, ще купити? Може, коня? Вовка? А чи слона? Бачиш ти! Собаку їй закортілося мати! Та через мій труп в нас буде собака! Чуєш, не дозволю... Ніколи не дозволю!
– Не верещи, ніби тебе ріжуть! – гримнув на неї Василь. – І запам’ятай: таким голосом на мою дитину тобі ніхто не давав права кричати! А собачку Наді я куплю, і кричи собі на здоров’я, скільки влізе!
Марина затихла.
“Ну, мала шмаркачко, я тобі це не подарую. Ти в мене ще отримаєш своє!” – подумала жінка, поглянувши на дівчинку вовком, і, розвернувшись, пішла геть!
Василь виконав доньчине прохання. Скільки вже було в Надійки радості, коли вона побачила маленького цуцика! Схопила його на руки, притисла до грудей і щасливим голоском прощебетала:
– Дякую Вам, татку! Назву його Дружок! Правда ж гарно?
– Так, доню, гарно! – погодився батько.
Він був радий, що його зірочка знову засвітилася, адже давно донька не була такою веселою і життєрадісною.
Тепер цілими днями дівчинка гралася зі своїм чотириногим другом. Цей маленький песик був для неї єдиною втіхою. З теплотою й ніжністю ставилася Надійка до свого собачки. А Дружок за це віддячував дівчинці своєю вірністю і вдячністю. Коли Надійка плакала, то песик ніжно злизував їй сльози й зазирав у дитячі очі таким поглядом, ніби хотів пожаліти дівчинку. А коли бувало таке, що Надійка цілий день не мала й крихти в роті, то він тишком-нишком, поки ніхто не бачить, стягав щось зі столу і приносив бідолашній дитині.
А мачуха з тих пір, як появився собачка, ще більше зненавиділа дівчинку. Коли Василь змушений був поїхати на заробітки, щоб прогодувати тепер вже не маленьку сім’ю, то Марина, як вже хотіла, так знущалася над бідолашним дитям: і била немилосердно, і їсти не давала, й одягала в яке-небудь лахміття, і з хати виганяла, навіть посеред ночі. Та дівчинка не огризалася, вона мовчки все терпіла. Ото лише ридала так, що за сльозами світу Божого не бачила. У такі важкі хвилини Надійку міг розрадити лише її маленький друг, вірний Дружок. Собачка лащився біля дівчинки, ніжно лизав їй ручки, ніжки, щічки.
Прийшла осінь. Потроху почало холодніти. Діти вже гралися в хаті. Зла мачуха не могла терпіти Надійку, хоча бідне дитя й на очі їй не показувалося. Сяде десь в куточку та й сидить тихенько, навіть не чутно, що вона є. Та мачусі й те заважало, вирішила вона взагалі позбутися бідолашної дитини.
Одного вечора покликала Марина Надійку та й каже:
– Вдягайся! Підемо зараз кудись. І то швидше, щоб я не чекала довго, бо тобі ж гірше буде!
Дівчина покірно одягнулася й підійшла до мачухи.
– Я готова! – прошепотіла Надійка.
– Пішли! – скомандувала Марина, і вони вийшли на двір.
Надворі було темно й холодно. Однак мачуха не звертала на це уваги, а йшла далі. Дівчинці було дуже страшно. Їй повсюди ввижалися якісь велетні, чудовиська, як у тих казках, що розказував тато. Не витримавши, вона ледве чутно обізвалася до Марини:
– Куди ми йдемо?
Жінка зупинилася і, нахилившись до Надійки, просичала:
– Чого пищиш? Скоро будемо на місці, – і, сказавши це, знову рушила вперед.
Нарешті мачуха зупинилася. Озирнулася навколо й гиркнула до переляканої дитини:
– Роздягайся!
Надійка не зрозуміла мачушиних слів, тому продовжувала стояти. Марина розлютилася ще більше і щосили зарепетувала:
– Ти глухувата?! Я сказала, щоб ти роздягнулась!
– Але ж мені холодно! – тремтячим голосом прошепотіла дитина.
– Щоб зараз же одягу на тобі не було! Досить скиглити! – продовжувала кричати знервована жінка і, кинувшись до дівчинки, стала зривати з неї одяг.
За хвилину Надійка стояла в самій сорочечці і тремтіла, як сухий лист на вітрі.
– А тепер ставай сюди! – знову крикнула мачуха й поставила дівчинку до чогось холодного.
Почала прив’язувати. Дитя тремтіло і від холоду, і від страху. Нарешті Надійка зрозуміла, куди її привела мачуха. Це було кладовище... Марина прив’язала дитину до хреста на Тетяниній могилі.
Дівчинка ридала, благаючи мачуху пожаліти її. Та Марина навіть не слухала тих дитячих благань. Позбиравши одяг, вона сердито мовила:
– Тепер ти біля мами, нехай вона тебе й доглядає! А з мене досить! Прощай, дівчисько! А одяг твій заберу, все одно тобі він більше не знадобиться!
Марина спокійно пішла собі, ніби й нічого не сталося. А бідолашна Надійка в самій сорочечці, ще й прив’язана до хреста, залишилася сама-самісінька.
– Мамо! Мамочко, забери мене до себе! – ридала перелякана дитина.
Навіть дорослі бояться вночі бути на могилках, а то ж маленьке дитя. Як же їй було страшно! За сльозами світу не бачила! Та сльозами горю не поможеш!
Раптом почувся гавкіт, і щось тепленьке притулилося до дитячих ноженят. Це був Дружок! Він біг слідом за Надійкою і, перечекавши, поки зла мачуха піде, кинувся до дівчинки.
– Це ти, мій вірний друже?! Ти єдиний мене не покинув! – крізь сльози мовила Надійка. Тепер їй стало легше на душі. Цілу ніч собачка не відходив від дівчинки. Він не переставав гавкати, лащився об її замерзлі ноги, не давав Надійці заснути.
Нарешті почало світати... В цю пору Петро Василюк повертався додому з млина. Цілу ніч він їхав, тому зараз очі самі заплющувалися. “Ну вже недалеко дома”, – потішав себе чоловік. Раптом коні зупинилися. Петро ледве не випав з воза. Сон – мов рукою зняло.
– А бодай вас! – закричав чоловік до коней. – Що то ще за комедія така?!
Почувся собачий гавкіт. Петро зліз з воза і підійшов до коней.
– Що за дивовижа! – мовив чоловік, взявши коня за вуздечку. – Чи то вже я здурів зовсім, чи ще сплю? Чи то ви справді гавкати навчилися?
Гавкіт почувся знову. Петро став придивлятися й нарешті помітив маленького собачку.
– А це ти, цуцику, вирішив мене полякати! – обізвався Петро до собачки та й хотів уже було знову на віз сідати, але песик схопив його за колошву і не відпускав.
– Та ну тебе! Чого ти причепився? Іди собі! – хотів було відчепитися чоловік від собаки, та той і не думав відпускати колошву, а тягнув так, ніби хотів, щоб Петро кудись пішов за ним.
– Ну й куди ж ти мене тягнеш? Напевно, хочеш щось показати? Ну добре, я йду, але відпусти колошву, бо ще порвеш! – сказав Петро і пішов слідом за песиком.
Собачка біг на кладовище. Петро йшов слідом і невдоволено бурмотав собі під ніс:
– Ну, й чого мені сюди йди? По другу голову?
Собачка нарешті зупинився й щосили загавкав. Петро підійшов і ледве не впав: на могилі до хреста була прив’язана дитина.
– Матінко Божа! – перехрестившись, мовив чоловік – Хто ж це серця не має? Який же це Ірод міг таке з тобою, дитятко, вчинити?
Петро кинувся до дитяти, воно було напівживе. Відв’язавши, Петро загорнув дитину у свій кожух і, взявши на руки, швиденько поніс із кладовища. Собачка побіг слідом.
Зайшов Петро в першу хату, яка трапилася по дорозі. Люди з жахом слухали Петрову розповідь. Почали відтирати дитину. Нарешті дівчинка розплющила очі.
– Жива! – радісно закричали люди. Дівчинка усміхнулася і тихенько прошепотіла:
– Де я?
Петро взяв дівча за ручку і лагідно відповів:
– Не хвилюйся, дитинко, ти в добрих людей. Все буде добре!
– А де Дружок? – запитала дівчинка, озираючись довкола.
Почувши, що його кличуть, песик миттю примчав до Надійки і кинувся їй на груди.
Люди впізнали в бідолашній дитині Василеву дочку. Ніхто не сумнівався в тому, що це зла мачуха так познущалася з дитини.
“І як ще земля її носить?! Вона ж гірша від звіра. Безсердечна дітовбивця!” – говорили між собою люди.
Страшна звістка облетіла все село. Нарешті дійшла й до Василя ця жахлива новина. Ледве не розірвалося в бідолашного чоловіка серце, коли він почув про це. Не гаючи жодної хвилини, Василь поїхав додому. Дізнавшись від людей, що Надійка зараз живе в Петра Василюка, батько відразу ж кинувся туди. Він знайшов свою донечку живою й здоровою, вона гралася з Петровими дітьми. Від радощів чоловік заплакав...
– Кровинко моя! Прости мені! Це я перетворив твоє життя на пекло!
Надійка також почала плакати, коли побачила батька. Згодом, трохи виплакавшись, почала його заспокоювати:
– Таточку! Татусю, не плач! Все добре! Чуєш, татусю, все добре, тільки ти не плач!
Потроху Василь заспокоївся. Подякував Петру за те, що врятував доню і прихистив в тяжку хвилину.
Петро знизав плечима і, показавши на собачку, тихо мовив:
– Я вчинив так, як вчинила б кожна людина, в якої ще є совість. А доню твою врятував оцей маленький песик.
Василь повернувся додому. Зайшовши в хату, він не промовив жодного словечка, а позбирав всі Маринині речі й викинув їх надвір. Потім вигнав й саму Марину, сказавши, щоб ніколи більше не потрапляла йому на очі. Від сорому Марина не знала, де дітися. Опустивши голову, попленталася вона зі своїми дітьми з села. Більш її ніхто й не бачив.
А Василь з Надійкою знову зажили собі вдвох. Василь ніколи більше не одружувався: вистачило того нещасного разу на все життя. Надійка виросла і стала поратися по господарству. І собачка прожив із ними багато-багато років.