У свій клас поспішаю востаннє,
На останній для мене урок,
З швидкоплинним дитинством прощання
Бо сьогодні останній дзвінок.
Приспів
Останній урок, останній дзвінок
Прощай назавжди, рідна школо.
В доросле життя ми робимо крок,
Тебе не забудем ніколи.

Пам’ятаю учительку першу,
І свій перший щасливий урок.
І досягнень дитячих і звернень
І чарівний мій перший дзвінок
Приспів
Останній урок, останній дзвінок
Прощай назавжди, рідна школо.
В доросле життя ми робимо крок,
Тебе не забудем ніколи.

Швидко роки шкільні пролетіли
Бачим світле своє майбуття.
Вже виски вчителів посрібліли
В нас попереду ціле життя

Останній урок, останній дзвінок
Прощай назавжди, рідна школо.
В доросле життя ми робимо крок,
Тебе не забудем ніколи.
29.05.2015

Мені наснишся жита:
Стоять високою стіною
І золотою пеленою
Тривожать знов мої літа –
Восково-золоті жита.

Ховаються в гущавині –
Й схиляється туге колосся
І гладить і чоло й волосся,
І смутно й радісно мені –
В тій золотій гущавині.

Горошок стелеться до ніг,
Волошок синь цілує очі.
І серце рветься і тріпоче,
Хвилює краю оберіг
І небо стелеться до ніг.

Шуміть, шуміть рясні жита,
Верніть мене в дитячу казку,
Аби відчуть забуту ласку.
П’яніть, як в молоді літа
Шуміть в віках рясні жита.

Затишно й привітно
в маленькій хатині,
Букет чорнобривців зорить на столі.
В старій вишиванці
в біленькій хустині,
Чекає матуся в далекім селі.

Зварила нехитру
селянську вечерю,
В вікно виглядає… З далеких доріг
Повернеться донька –
відчиняться двері,
Мов сонця промінчик осяє поріг.

Все важче старенькій
в вікно виглядати,
Свій вік коротати у самотині.
Немає кому
добре слово сказати…
Пожовклі портрети на білій стіні

Та ті рушники,
що колись вишивала,
У ночі безсонні самотні й гіркі.
Тихенько про долю
вдовину співала,
А весни спливали… Летіли роки…

Горять чорнобривці –
матусині квіти,
Вже й вечір оселю окутав давно.
Лиш мальви рожеві,
як в пустощах діти,
Жартуючи, стукають тихо в вікно.
06.09.2009

Матусі Катерині Олексіївні
Маслій присвячую
(пісня)
В’юниться вузенька стежина,
Біжить, поміж трав, у село.
Дрімає в садочку хатина,
Там радісно й сумно було

Стежина звертає до поля,
Що все полином поросло.
Там квітла матусина доля,
А поле хлібами цвіло.

До поту косила і жала,
Вклоняючись спраглій землі.
Гіркими слізьми поливала
Той хліба шматок на столі.

У спогадах давніх і досі
Матуся іде по стерні.
В біленькій хустині і боса
Мадонна святої землі.
31.01.2009

Матері, матері! Ваші світяться очі,
Як тримаєте ви своє рідне дитя.
Ви у клопотах вічних і дні й довгі ночі,
Бо дали янголятку своєму – життя

А дитя посміхається мамі й бабусі,
Рученята маленькі свої простяга
Слова ‘‘мамо’’ ніяк не діждеться матуся –
Найдорожчі у світі священні слова.

Жде матуся дитячі невпевнені кроки,
А затим – перші літери у букварі.
Перша вчителька… Мудрі цікаві уроки
Перше вересня – свято на календарі.

Ось і школа позаду… Роки пролетіли,
Ми лишаєм матусь наших у самоті,
Будьмо ж гідними їх – вони бачить хотіли
Нас порядними в цьому бурхливім житті.

Пригадайте, як слізно вас в путь проводжали,
На світанку молилися Богу за вас
І як вірно матусі з дороги чекали…
Швидко плине за обрій історії час.

Поспішайте ж додому, щоб встигли сказати.
Найпотрібніші в світі, чарівні слова,
Бо Мадонна свята – то і є ваша мати…
Сонце світить для нас – доки мама жива.
01.02.2015

Мої славетні земляки!
Сусіди і близькі й далекі,
В самотньому гнізді лелеки,
І сивочолі ластівки,
І у садочку біла хата,
Де виглядала сива мати,
І в спориші густім стежина,
Там мого серця половина
Моєї юності сліди
Лишились в серці назавжди.

Доки я дужі крила мала –
В село частенько прилітала,
До мами в гості на пораду,
Аби побачити леваду,
Зелені у ромашках трави,
Рожеві обрію заграви,
Хоролу тихоплинну повінь,
Під вербами старенький човен,
Як падають в траву зірки.

Та вмить промчалися роки…
І відшуміли за водою…
А мої думи чередою
Летять у молодості світ
Весни бузковий дивоцвіт
В дитинство і голодне й бідне,
Але таке близьке і рідне
В віночку срібнім голова
А спогадах все ожива
Мій оберіг – судьби взірець
До болю рідний Хомутець.
29.04.2015

Народе мій. Терпиш знущання влади,
Сприймаєш мовчки болі і жалі.
Хіба на те ростила сина мати,
Щоб помирав він на своїй землі?!

Щоб мучилися діти й ветерани,
І повінню невинна кров лилась,
Їх матері не згоять в серці рани
Погасла їх надія… Не збулась.

Народе мій трудящий і завзятий,
Годуєш армію, а сам терпиш нужду.
Безжалісні всевластні бюрократи
Живцем тебе штовхають на біду.

За що воюєте, брати, на Сході?
За що страждає мати і дитя?
Вам би любити й жити на свободі,
Бо мати раз дала вам дар життя.

То ж схаменіться і облиште зброю,
Брат брата, певне, досить убивать.
Вже сотні в небесах святих, героїв,
Земля одна… За що вам воювать?
03.01.2015

Ріст цін – тепер ‘‘реформаторами’’зоветься,
Вже борошно і гречка – золоті…
То як вам ‘‘реформатори’’ живеться
Спить ваша совість й помисли святі.

Ви людям на майдані обіцяли,
Як житиметься добре нам усім,
Аж як тільки ‘’до престолу’’ стали –
Народ простий тепер вам ніпочім.
Знущаєтеся з власного народу:
Із ветеранів, та ‘’дітей війни’’.
Чужих синів шлете вмирать на Сході…
Скажіть, де ж ваші дорогі сини.

Напевне, гріються десь на канарах,
На екзотичних, теплих островах,
А наші хлопці – помирають в ранах
З прокльонами і болем на вустах

В війні безглуздій помирають діти,
У них лиш тільки почалось життя,
Їм би любити і дітей ростити –
Війна украла світле майбуття.

Пора вже ‘‘реформаторів’’ завзятих
В Європу гнати з нашої землі…
Щоби не плакала за сином мати
І хліб святий теплився на столі.
10.01.2015

Чомусь не спиться уночі поету,
До болю серце рветься і кричить.
Немов потрапив на другу планету –
Де люд бідує – влада ніби спить.

Вона не замічає цін зростання,
На ліки й на абияку їду.
Народу це бездарне керування
Вже вилилось у рокову біду.

Неоголошена війна забрала
Людей знедолених не сотні – тисячі.
На Сході кожна мати постраждала,
А в хатах кинутих кричать сичі.

Ослабли крила й сила у поета,
Болять народу болі та жалі.
А його воля і незламна й вперта –
Боротися за Правду на Землі.

Терпець колись урветься у народу,
Для мужновладців прийде помсти час,
Воскресне Правда з Заходу й до Сходу.
Господь-творець охороняє нас.
09.01.2015

Коли б я думкою була,
Щоби до зір могла літати –
І людям правду передати,
І побороти силу зла –
Аби я думкою була.

Коли б я пташкою була –
То облетіла би пів світу,
Туди-де гинуть наші діти,
Несла б по крихітці добра –
Коли б я пташкою була.

Аби я піснею була –
То рідна колискова мами
Теплилася б поміж братами,
Любові сповнена й добра –
Аби я піснею була.

Згасила би пожар війни –
Коли б магічну силу мала,
Й до рідного свого причалу
Живі верталися сини
Із пекла братньої війни.
13.01.2015

Плачеш ти кривавими сльозами,
Україно зоряна моя.
Колосилась ти колись хлібами
І вслухалась в трелі солов’я.

Як жила у братньому союзі –
То раділи мати і дитя,
Бо були всі наче добрі друзі
І творили світле майбуття.

Був дешевий газ, тепло і світло,
І робота до душі була,
Та еліті нашій жить набридло –
Коли вдосталь світла і тепла.

Захотілось володарювати
Та стояти твердо ‘‘у керма’’,
Щоб безправним людом керувати
І добились влади недарма.

Та й створили ‘‘вільну’’ і єдину…
Для наживи власного добра
Незалежну бідну Україну
Розгребли… Обчистили до тла.

Ще й панами називатись стали,
Міліарди нажили з біди.
В селах всі колгоспи розігнали –
І нема роботи молодим.

Зростає поле бур’янами,
Ферми розвалили й розтягли,
Де поля пишалися снігами –
Процвітають сиві полини.

А еліта наша не страждає…
Безробіття й біди – ніпочім.
На війні мільярди наживає…
Люд нещасний залиша свій дім.

Та немає їх нігде спасіння,
Бо щоденно гинуть їх сини.
Наступило у людей прозріння,
Бо усе страждають від війни.

Витри сльози, Україно-мати,
Ще розквітнеш в росяних садах.
Недарма загинули солдати
Їх колись прославиш у піснях

Непотрібна всім війна скінчиться,
Україна рідна оживе.
І пшениця знов заколоситься,
І життя засвітиться нове.
11.01.2015

Голубінь ожин цілує небо,
Червоніє гронами калина.
З сумом, часто згадую про тебе
І думками в юність нашу лину.

Де ромашок полотно біліло,
І степи хмеліли полинами.
У моє вікно зоря світила
І любов розквітла поміж нами.

Кличе у минуле віща сила,
Я її не в змозі подолати…
А душі потрібні дужі крила,
Щоб у юні весни прилітати.

Зберегти святий надії човен,
Бо пливуть у ньому наші долі.
Він тривоги і надії повен
Не розбивсь в життя шаленім морі.

Відстані безмежні подолаю,
Підіймусь до зір у простір неба.
Невмирущу пісню заспіваю,
Хай летить лелекою до тебе
29.05.2012

На крилах юність відлетіла,
Лиш світлий спогад ожива.
Вогонь душі не спопелила,
Вона, як в юності, співа.

Літає в роки веселкові,
Блукає полем у житах.
Збирає роси світанкові,
І мчить до зір у небесах.

Вертає в зими кришталеві,
В її казково-білі сни,
В зелені вечори травневі,
Вслухається у дзвін весни,

У тепле літечко квітчасте,
Духмяну купіль чебреців.
Летить душа, мов до причастя,
В безмежний оксамит степів.

В осіннє полум’я калини,
Пестливі подихи вітрів.
У плач прощальний журавлиний
І в падолист моїх років.
21.03.2012

Все минеться — молодість і радість,
Біль розлуки, смуток і жалі.
Прийде туга і названа старість
Й сум по отчій праведній землі.

Там в’юнка протоптана стежина
Між гаями бігла до села,
А біленька мамина хустина
Над полями лебедем пливла.

І від щастя виростали крила,
Щось святе співало у душі.
Мов бальзам, вливалась Божа сила,
Ноги цілували спориші.

Посміхалась гронами калина,
Щось їй явір тихо гомонів.
Душу рвала туга журавлина
І бентежив соловейка спів.

Все минеться… Згасне біль розлуки,
Безутішні сльози і жалі.
Прийде старість і підсилить муки –
Вічний сум по батьківській землі.
26.03.2012

Ти указав мені на зміст життя,
Шалений неспокійний диво-світе.
Навчив і сумувати, і радіти,
І відчувати сутності буття.

Зір-діамантів віщий хоровод
Сія в небес глибокій таємниці,
Зціляє подих отчої криниці,
Голубизна весни бурхливих вод.

Та найцінніший скарб — святу любов
Ти дарував в замріяні світанки,
І долі юної довічні полустанки,
До них я повертаю знов і знов.

Добром наповни, світе, береги,
Неси ріку життя мого поволі,
Всели у душу непідкупну волю,
Не дай спочинку, а додай снаги.

Усупереч природі і рокам,
Тобі в дарунок, мій бурхливий світе,
Мов бджілка мед, спекотливого літа,
Жагу й любов по крапельці віддам.
16.03.12

Десять літ дверей не відкриваєш,
Не переступаєш свій поріг.
А я жду, що прийдеш, привітаєш,
З невідомих вернешся доріг.

Мовчки дивишся на мене з неба,
Тихо плаче воскова свіча.
Порожньо й незатишно без тебе
І твого надійного плеча.

Швидко підросли твої онуки,
Дітям вкрила скроні сивина,
А мені потрібні дужі руки –
На життєвій стежці я одна.

Щовесни садочок наш квітує,
І гелгочуть гуси в небесах.
Співу пташок ти вже не почуєш,
Бо душа твоя не воскреса.

З темряви портрет твій виринає,
Догорає свічка на столі,
Без твого тепла я замерзаю,
Холодного і пусто на землі.
16.02.2012

Жде з далеких доріг сина мати,
Став від часто приходити в сни.
Виріс явір стрункий біля хаті,
Що садив, ще малим, повесні.

Похилилась в садочку хатина
І понижчав батьківський поріг.
Виглядала синочка щоднини
У віконце з далеких доріг.

В сни приходив малесеньким, кволим,
Часто плакав та їсти просив.
Мріяв стати, як тато, героєм,
А як виріс – матусю лишив.

І подався в світи, на чужину,
Щоб побачити краще життя.
Проводжала єдиного сина
І молилася за вороття.

Пролітали літа за літами,
Ждала вісточку марно щодня.
А йому з батьківщини вітрами
Долітало матусі ім’я.

Та життя, наче повінь неспинна,
З журавлями у далеч летить.
Невгамовного блудного сина
Жде безрадісна старості мить.

Вже й до нього постукала старість
У зачинене чорне вікно.
Залишила його тиха радість
І згадалось – не бачив давно

Рідну неньку, мов перст, одиноку,
І хатину в вишневім саду.
І нахлинули думи глибокі –
Як матусю лишив молоду.

Серце щемно забилось в тривозі.
Він швиденько зібрався – і в путь…
Не ішов, а летів по дорозі,
Щоб матусю скоріш пригорнуть.

А зустріла його пустка-хата,
Та стежина в ряснім спориші.
Рушники вишивані хрещаті
Та ще біль запізнілий в душі…
02.04.2012
Надія Ряб

Не забувай за ночі
Всі безсонні,
В ті швидкоплинні
Молоді роки,
Коли служив ти
Чесно на кордоні
Й тобі з небес
Всміхалися зірки.

Не забувай, хто в смутку
І печалі
З тобою біль і радощі
Ділив.
Вірменські гори
І квітучі далі –
Ти їх сміливо
Й чесно боронив.

Спішать роки…
Вони не повторили
На голову війнула
Сивина,
А ти згадай за друзів –
Побратимів
І випий келих
Доброго вина.

З Любов’ю і повагою
Мама.
28 травня 2014р.

Квітують яблуні в садках,
Бузок п’янить щоночі.
Каштанів свічі на гілках
Розкрили ніжні очі.

Гніздечко в’є невтомний птах,
Усе живе радіє,
А Україна вся в сльозах,
В народу серце мліє.

Вбива бездушно брата брат
Живим штовхає в воду,
Він не людина – злосний кат,
Хоч виходець з народу,

За що воюєте брати?
Ви ж однієї крові.
До чого зможете дійти
Без віри і любові?!

Ростити б вам своїх дітей,
Любить свою дружину,
А не за марево ідей
Терзати Україну.

Одна вже сотня в небесах,
Та краще жить не стало…
А стільки їх в ярах, лісах
Природа поховала?!

Тих, що згоріли у вогні,
На небі душі тліють.
А безталанні матері
Ще молоді – сивіють

То ж пожалійте їх, сини,
Не піддавайте мукам,
Бо мріяли давно вони –
Піддержать ваші руки.

Що будуть внуків вам ростить
А ви – їх боронити.
Прийшлось вас раніше хоронить
А як без вас їм жити.

Хто одиноку старість їх
Догляне й пожаліє,
Коли могили молодих
Сховали всі надії.

То ж обнімітеся, брати,
Ділити що вам нині?
Ідіть до світлої мети
В єдиній Україні.
05.05.2014

Жевріє калина і шипшина,
У настої з різнобарв’я трав.
Відцвіла медами конюшина,
Пахне сіножать хмільних отав.

Шелестять в степу п’янкі васильки,
Полини духмянять навкруги.
Пробігає вітерець навшпиньки,
Даленіють долі береги.

В води падає бездонне небо
І тополі плачуть у дощах,
А я думкою лечу до тебе,
Мов у вирій одинокий птах.

В скупане гілля сховалось небо,
В гніздах сплять пташки чутливим сном.
Стільки літ одна живу без тебе,
Весни пролітають за вікном.
09.06.2012

Моя стихія – простір до безмежжя,
Трав оксамит, дерева і вода.
Зблиск місяця, мрійливе узбережжя
І я, така щаслива й молода.
Стою під зоряним шовковим небом,
Весняна ніч за плечі огорта.
Чекаю біля річки я на тебе,
Де вітер вербам коси розпліта.
Любові промінь в душу проникає,
Як пахощами повниться земля.
Краєчок неба тихо догоряє,
Безмежний купол зорями сія.
Блаженний спокій в серці відчуваю,
Не відпускає він ані на мить.
Земля в обіймах ночі знемагає,
Серп місяця над річкою горить.
13.08.2012

Щодня нуртує місто, мов шалене,
А уночі спить неспокійним сном.
Моє сумління приліта до мене
І гірко плаче під моїм вікном.

Воно тихенько в синю далеч кличе,
В лани безкраї золотих полів.
І степовою чайкою кигиче,
Й курликанням самотніх журавлів.

Нагадує, що бурною ходою
Спішать літа у сиве небуття.
Щасливий той, хто чує під собою
Батьківську землю все своє життя.

Не повернуся… Тут моє коріння,
Продовжать діти мій життєвий путь.
З священного дорідного насіння
Онуки й правнуки свій урожай зберуть.
09.06.2012

Вітерець щось шепоче хмільними вустами,
Розкрила повіки ясна голубінь.
Розпечене сонце горить над полями,
Від верб та осик простелилася тінь.

У тиші блаженній усе спочиває:
І плесо води, і березовий гай,
А жайвір в блакиті ніяк не вгаває
І кличе у гості оспіваний рай.

Я знов молодію душею поволі,
В жаданім полоні ловлю кожну мить.
Як солодко пити гіркий трунок долі,
Хоч спрага долає і серце болить.

Пірнає самотність в тенета печалі,
Бо часу ріка безупинно біжить.
Уперто прямує в незвідані далі,
А іскра життя, мов жарина горить.
05.08.2012

Я ще й досі літаю у снах,
Де щемлять журавлині пісні.
Де прозора вода в криницях,
Аж видніються зорі на дні.
Кличе в гості домівка моя
І бабусі молитви святі.
І калинова трель солов’я,
І поля від хлібів золоті.
Пережите ізнов воскреса,
Всі стежини до нього ведуть.
Затуманює очі сльоза,
Як згадаю свій пройдений путь.
Там розтануть і смутки й жалі,
Пропливуть, наче тала вода.
На святій чебрецевій землі
Знов проснеться душа молода.
22.07.2012

Жовтий сонях купається в літі,
В сніжно-білім цвіту картоплі.
Босий серпень блукає у житі,
Відспівали п’янкі солов’ї.

Трусить зорі сполоханий вітер,
Вечір нишком в гаю причаївсь.
Гнуться яблунь зарошені віти,
Кущ калини від грон похиливсь.

У дитинство я знову вертаю,
В сонцесяйні його береги.
У красу незабутнього краю,
Щоб напитися вдосталь снаги.

Кличе пам'ять туди веселкова,
Чебреці, срібло річки, лоза.
Кришталева роса світанкова
І матусі гаряча сльоза.

21.07.2012

Виглядає хата чорними очима
Вікон, що невтомно дивляться у світ.
Стільки бід і щастя в неї за плечима,
Хоч спливло у безвість безліч зим і літ.

Ти давно самотня, та когось чекаєш,
Із далеких весен, втомлених доріг.
Радісно зустрінеш, щиро привітаєш,
Ждеш, що хтось до тебе ступить на поріг.

Скрізь садки й подвір’я враз причепурились,
Журавлина зграя весну принесла.
А моя оселя тяжко зажурилась,
Бо до неї в гості радість не прийшла.

Слізно я прощалась із тобою, хато,
І взяла на згадку грудочку стіни…
Із тих пір у вирій літ втекло багато,
А ти знову кличеш тихо із пітьми.

Й досі гріє душу твій вогонь неспинно,
Я ношу у серці полум’я святе.
Каганець зоріє тьмяно в самотині,
А мені здається – сонце золоте.

10.07.2012

Коли у дім приходила біда,
На небесах ховалися зірниці.
Мене зціляла крижана вода,
Що я пила з батьківської криниці.

Все пахло хлібом, медом, полином,
Хоча води з тих пір спливло багато.
Душа і досі тужить за селом
І сниться материнська рідна хата.

Все миле – повінь, весняна гроза
І прохолода весняного ранку.
Туманить зір непрохана сльоза
І трелі соловейка на світанку.

Там жайвір струни райдужні торка,
Самотня хата, ніби удовиця.
Зозуля сива діточок шука,
П’ють чисту воду зорі із криниці.

А на причілку явори журні,
І ночі й ранки сонячні вітають.
Лелеки й лелечата повесні
Мене з доріг далеких виглядають.

07.07.2012

(Поема)
Частенько ‘‘ Кобзаря ’’ гортаю
І все по-іншому сприймаю
В уяві постає картина
І безталанна Катерина
І наймичка і ‘‘ Заповіт ’’,
Що гімном мине на весь світ

Ошарпана стара хатина,
Що притомилась на вітрах.
Тарас, іще мала дитина
Десь притаївся в бур’янах,
Малюючи нужденну долю,
Тих кріпаків, що йдуть у поле
‘‘ І діточок своїх ведуть ’’
В тернистий безпросвітний путь.

І кобзаря, що на толоці
Співає думи і пісні
Про запорожців… І до ночі
Селяни слухають сумні
Оті слова його пророчі
Й гірка сльоза туманить очі.

Малий Тарас усе сприймає:
В його уяві воскресає
Гетьманщина, козацька воля
І панщина й нещасна доля
Людей, що ‘‘ в ярма запрягли пани лукаві… ’’
Вразливе серце відчай ранить…
Кріпаччини лиха наруга
Й кипить в душі дитячій туга…


Заплакав гірко сирота…
Немов провісниця свята
З’являється його сльозах
Хустинкою вмить витирає
І ніжне слово промовляє,
Із посмішкою на вустах.

Беруться весело за руки,
Забувши про душевні муки,
Женуть отару до води
І мріють в двох, що назавжди
Не буде смутку і розлуки,
Як Бог з’єднає в щасті руки.

Та юні мрії не збулись…
Дороги раптом розійшлись.
Поет в тяжкій самотині
Живе у мріях в засланні
Він бачить славну Україну –
Вербу, тополю і калину,
Дніпра - славути сиві кручі
І чує ‘‘ як реве ревучий ’’

І ятриться у серці рана
За люд нещасний, за Оксану…
Йому не спиться довгі ночі
І нікому утерти очі
В гірких сльозах.
Нема Оксани… Вона невільниця у пана,
А він в неволі в москалях…
Тяжкий нестерпний долі шлях.

Колиб-то міг пророк Тарас
Воскреснуть в наші тривожний час…
Побачив би ‘‘ панів ’’ пихатих,
Розбавлені біленькі хати,
Поля, порослі бур’янами,
І розбраті батьків з синами.
Допанувалась нині влада,
Що діти йдуть на барикади
За світлий день добро і волю
Майбутнього щасливу долю.
. . . .
Тараса світоч – у віках.
Майбутнє – в молодих руках.
20.01.2014

Недавно ми усі жили в Союзі
І вірили у світле майбуття.
В Росії мали рідних, вірних друзів,
Було цікаве й радісне життя.

Страшну війну разом переживали
І ворога розбили вщент і в прах,
Браталися любили й помирали
І не було прокльонів на вустах.

Брати по крові, ми ж таки слов’яни,
Народам нашим нічого ділить,
Післявоєнні гоїли ми рани
Й клялись брат брата вічно боронить.

В Росії прижилась наша тополя,
Берізка в Україні прижилась,
Народів славних поєдналась доля
І споконвічна мрія їх збулась.

То що ж зробила із людьми еліта?
В прах роз’єднала друзів і братів…
А ми ‘‘ діти війни ’’ і наші діти
Не бачимо в Росії ворогів.

Нехай співає вільна Україна
І на свята і у буденні дні.
Російську пісню ‘‘ Ой цветёт калина ’’
В Росії наші хай звучать пісні.

Хай буде мир і дружба між братами
І хоч лютують підпанки й пани
Не будуть наші внуки їм рабами,
Не хочемо з Росією війни.
02.03.2014

Страшна доба для нас настала
В історію ця ввійде мить.
Як розгулялися вандали –
То їх не сила зупинить.

Трощать, ламають, розрушають
Що заважає їм в путі
Святиню нашу зневажають,
Що у людей була в житті.

Колись до пам’ятника квіти
Несли на свята трударі
І ветерани і їх діти
Вождю Радянської землі.

А він простий і непідкупний
Із картузом своїм в руках
Всміхався й чітко у майбутнє
Указував народу шлях.

То що ж ви нелюди зробили
Що скажете своїм синам!
За що історію згубили
Вклоняючись новим панам.

Вам не простить ні Бог, ні люди,
Колись проснеться каяття,
Бо проклинатимуть усюди,
А в вас попереду життя.

То ж схаменіться, не ламайте
І зважте на ‘‘дітей війни’’
Хіба все рушить вчила мати
Ви ж чиїсь внуки і сини.
25.02.2014

Ви так любили неньку - Україну
Без пам’яті, до самозабуття:
Траву шовкову, зоряну калину
І найдорожче віддали – життя.

Всі прагнули до щастя і свободи,
Щоб посміхались мати і дитя,
Щоби жили у мирі, та у згоді,
Боролися за світле майбуття

Вам було гірко і тому страждали
За всі безчинства владного ‘‘царя’’,
Недоспівали і недекохали,
Вас рано прийняла свята Земля.

Та ваші душі всі увись злетіли…
Тепер небесна сотня в небесах,
Ще довго жити і любить хотіли,
Та вража куля вкоротила шлях.

Ви споглядаєте на побратимів
Майдан, Чернігів, Львів і Кременчук
Звершити те, за що ви відлетіли
Нам треба, щоби не було розпук.
Щоб без тиранів легко всім жилося,
Збирались лише в свята на майдан,
Щоби омріяне нас всіх збулося,
Бо наш народ безсмертний… Він титан.
24.02.2014

Куди ж ви поспішаєте, літа?
І багажем лягаєте на плечі.
Мене ще вабить осінь золота
І повінь хризантем в погожий вечір.

Спів перепелів, подихи полів,
Землі святої всемогутня сила.
Клин молодих невтомних журавлів,
Що весни з-за морів несуть на крилах.

Ще не спішіть у зиму повертать,
Мої літа – ви біль моя і радість.
У вас натхнення й Божа благодать
І неминучо-невблаганна старість.

Співайте ж, пташки, оди голосні,
Цвітіть волошки у восковім житі!
Я ще не виспівала всі пісні,
Літа, не кваптесь – хочу жити в літі…
16.07.2012

Очима зір відсвічувало літо,
Степ дихав захмелілим полином.
Уже в стодолах і пшениця й жито,
Долина й ліс сивіє за селом.

Дихнула з річки пахощами м’ята,
У мареві нічних п’янких заграв.
Ховається стежина поза хату,
Поміж квітчасто-шовковистих трав.

Періщив дощ. Бриніли ніжні квіти
І пізній серпень яблука трусив.
Прощались з літечком змокрілі віти,
Десь сич тривожно плакав-голосив.

Осінню ніч в діброві жде світанок,
Повита хмарами сіріє вись.
Туман окутав рідний полустанок,
А я весну чекаю, як колись.
02.05.2012

Сивіє старість, сівши на порозі,
Не відпускає із кістлявих рук.
Рояться думи у важкій тривозі,
Болить душа від втрат і від розлук.

Я відчуваю смак журби і смутку
І розпачу беззахисне крило.
Зболіле серце просить порятунку
На жаль, життя, як літо, відцвіло.

Але буває, що душа співає,
Я забуваю про свої літа.
Як в юності, в весняному розмаї,
Вона у пісні рястом розцвіта.

І знову розправляють думи крила.
І підіймаються в блакить небес.
Бальзамом ллється непоборна сила,
Бо пісні – а ні старості, ні меж.
03.05.2012

Життя сивіє, полином сповите,
Все віддаляється: і верби, і село.
Духмяний вітер в волошковім літі,
Домівки запах, мамине тепло.

На огороді сонях златоглавий,
Із димаря солодко-млосний дим.
І запах липи і любистку п’яний,
Барвисті сукні маку і жоржин.

Все віддаляється… Тополі при дорозі
І шурхітливий в річці очерет.
Зажурена матуся на порозі,
До болю вічно-рідний силует.

Сивіє вечір в бабиному літі,
Щось шепче дощ притомленій траві.
Дитинства край, що наймиліший в світі,
Додому кличе, доки ми живі.
17.04.2012

Все, що пишу – моє земне життя,
Підйоми й злети, мрії й сподівання.
Мов кришталеве чисте почуття,
Те перше неосвідчене кохання.

Моя печаль солодка і гірка,
Весняним трунком і сльозою вмита.
Як подих літа – світла і легка,
Калиновим серпанком перевита.

Вмить відцвіли і юність, і краса,
Немов черешня білим квітом злита.
Не так ясніють зорі в небесах,
Ріка життя – немов джерельце спите.

Ще не до краю берег я пройшла,
Життя свого ріку прудку й бурхливу.
У ньому — щастя й радість віднайшла
І долю — і химерну, і примхливу.

Зимова срібно-біла заметіль
Засніжила – запорошила скроні.
Холодний вітер віє звідусіль,
А я вслухаюсь в гул весняних дзвонів.

16.04.2012

Стиглі зорі в синьо-чорні води
Падають коралами вночі.
У п’янку бузкову прохолоду
Я іду з зорею на плечі.

Посміхаюсь мрійно і щасливо,
Із кульбаби в золотім вінку.
Теплий вітер ніжно і грайливо
Похапцем цілує у щоку.

Срібно-жовта місяця підкова
Стеле срібла стежку на траву.
Сипле вечір росами довкола
Я щаслива, бо люблю й живу.

Голубіють незабудок очі
Верболіз зітхає у ві сні.
Щире серце молоде дівоче
Солов’їні радують пісні.

Тануть зорі в синьо-чорних водах,
Травам я ім’я твоє шепчу.
У бузково-ніжну прохолоду
В ніч хмільну журавкою лечу.

02.05.2012

Схилились замріяні верби,
Хмаринки у небі пливуть.
Я серденьком лину до тебе
У мріях п’янких моя путь.

Несіть мене, крила, далеко —
У зоряну вись голубу,
Як стрінуть привітно лелеки,
Вгамую я сиву журбу.

Назустріч громам підіймуся,
Вклонюся весняним вітрам.
Додому я знов повернуся,
Усупереч долі й рокам.

Напій мене, чиста кринице,
Дай сили, здоров’я, снаги,
Життя мого сива жар-птиця
Ще знайде свої береги.

Там пісня журливим струмочком
У висі сріблястій дзвенить.
Черешні квітують в садочку…
О, Боже! Як хочеться жить!

12.02.2012

У світанковім розмаї
Проліски, ніжно-блакитні,
Тихо веснянку співають
Сонцю й небесній блакиті.

В травах, серпанком сповитих,
Коник на скрипочці грає,
Дивна мелодія літа
Піснею в серці лунає.

Білі красуні-лілєї
Марять давно небесами.
Срібних дзеркал королеви
Разом співають з вітрами.

Кожна рослинка квітує,
Сяє всіма кольорами.
П’яна природа святкує –
Пісня лунає степами.

Я заквітчаю надію,
Квітом пахучого літа.
Хай вона вічно зоріє
Світлом любові зігріта.

09.04.2012

В вишневім цвіті потопає хата,
Квітує кущ калини край воріт.
Вже не чекає на порозі мати –
З небес прозорих дивиться на світ.

Як падає у річку небо чисте
І дикі гуси сплять в очеретах.
Як грає в лозах зайчик променистий
І в’є гніздечко одинокий птах.

А на городі соняхи квітують,
Зоріють чорнобривці в квітнику.
Блакитно-білі картоплі нуртують
І вітер трусить груші у садку.

Мов жар, горить під лісом глід, шипшина,
Чорніють кетяги п’янкої бузини.
Журливо лине пісня журавлина,
Діброві сняться золотаві сни.

Червоний місяць дивиться з-за хати,
Зів’ялі мальви ронять пізній цвіт.
Та не чекає на порозі мати…
З небес похмурих дивиться на світ.

01.05.2012

На долівку, крізь шибку вікна,
Зайчик сонячний стеле доріжку.
І матуся, усміхнена трішки,
В чорну косу вплелась сивина,
Грає сонячний зайчик з вікна.

Чоловіка чекає з війни
У важкому самітнім мовчанні.
І сивіє далеке прощання...
Він приходить до неї у сни,
А вона все чекає з війни.

Половіють на сонці жита,
Присідає білесенька хата.
Не втрачає надії лиш мати –
Хутко мчать за літами літа
І купається сонце в житах.

Ось і донечка вже підросла,
Час прийшов в дальній світ проводжати.
І сумує, і молиться мати,
Щоб прихильною доля була,
Наче квітка дочка розцвіла.

А літа ні вернуть, ні спинить...
Мчать, немов норовистії коні.
І матуся чекає на доню,
Коли все навкруги міцно спить,
А літа ні вернуть, ні спинить!

06.05.2012

Догора листопад
у пожухлому листі.
Прохолодою віють
і дні й вечори.
Нарядився майдан
мов дівчина в намисті,
В жовто-сині й блакитні
святі прапори.

Поспішають до нього
із заходу й сходу,
Всі до гурту завзяті,
стрункі й молоді.
Це студенти – і доньки
й сини із народу,
Що втомився від злиднів
наруги й біди.
Наче вулик майдан
загудів стоголоссям:
- Ми за правду і волю,
за краще життя,
Щоб старим і малим
добре в світі жилося,
Бачим в вільній Європі
своє майбуття.

У Європу їх погляди,
у переміни,
За добробут і гідність
за долю свою.
За святу Незалежність
вербу і калину,
За братерство і дружбу,
єдину сім’ю.

Швидко ніч промайнула,
ясніє на сході,
Крик і стогін до ранку
волав, не вгавав…
То киями ризовими,
з владою в згоді,
“Беркут” юних повстанців
чимдуж частував.

Від київ і побоїв страшних
не скорились,
Хоча кров молода
на майдан пролилась,
На морозі, в снігу
всі стоять залишились,
Щоби світла їх мрія
скоріше збулась…
. . . . .
Україна на ранок уся піднялась.
30.12.2013

Прослалась з гаю сивочола мла,
На землю впали тіні сіруваті.
Бреде вдова із поля до села,
Вертається, натомлена, до хати.
Прокинувшись раненько на зорі,
Сніданок вбогий для сім’ї готує.
Ще порається вправно у дворі,
Прощаючись на день – дитя цілує.
Сапа – незмінна спутниця життя,
Та кошик з глечиком води з криниці.
Гірке в сільської жінки майбуття.
Їй відпочинок тільки в сні присниться.
Бо день за днем сапає буряки,
В спекотну і у дощову погоду.
Пливуть у безвість молоді роки,
Мале дитя – їй Божа нагорода.
Єдина радість у її житті –
Рідненька донька, що її чекала.
Окраєць житній хліба в темноті
Вернувшись з поля, з кошика виймала.
«Від зайчика» – дитині все несла,
Сама не їла, бо часу не мала.
Знесилена від голоду була,
Черствий окрайчик доні віддавала.
Вдовина доля, скупана в нужді,
Нестатки вічні, та тяжка робота.
Промчались кіньми роки молоді
У сірих буднях, бідах і турботах.
Твій подвиг – не померкне у імлі,
Священний образ душу зігріває.
Тебе немає на святій землі,
Та світла пам'ять – в Вічності палає.

12.12.2012

Жінки-Солдатки

Жінки українські, державу ви всю годували,
Дітей захищали від горя слабкими крильми.
Голодні, в хатинах, у зими сніжні виживали,
Чекали коханих, що скоро повернуть з війни.
Вони ж не вертали і їх невідомі могили,
Їм снилося поле і батьківський рідний поріг.
А дома лишились матусі та вірні дружини,
Та діти маленькі, що ждуть татусів із доріг.
А ті, що вціліли скалічені, в ранах, безсилі
Ставали до плуга, щоб сіяти в землю зерно,
Дорідну пшеницю до ночі у полі косили
Ростили дітей… Ткалось доль молодих полотно.
А дітям хотілось незнанні світи пізнавати,
І при каганцеві долати науки святі.
Їм мріялось, щоб якнайшвидше дорослими стати
Аби досягнути найвищу вершину мети.
Як стали дорослі – прощаючись, в світ вирушали,
На шахти Донбасу, заводи і на цілину.
В Сибірську тайгу у тривожні незвідані далі,
Щоб відбудувати країну й забути війну.
І знову дітей матері в дальній край проводжали,
В біленьких хустинах – прості українські жінки.
І так, ніби з фронту листів, кожен день виглядали,
А білі лелеки у вирій несли їх роки.
Жінки-героїні, ваш славиться подвиг віками,
За біди й страждання, терпіння і щемні жалі.
Ми в вічній тривозі і в вічнім боргу перед вами!
Вклонімось доземно Мадоннам святої Землі.

29.07.2012

Як посміхаєшся з портрета,
Стає світліше на душі.
Спливають рідні силуети
Й дитинства милі спориші.

В низенькій хаті на осонні
І досі мріють крізь роки,
На покутті старі ікони,
На білих стінах рушники.

А ти, в благенькій вишиванці
Й легкій хустині, наче птах,
Біля вогню пильнуєш вранці
З іскринкою добра в очах.

Готуєш нам трапезу вбогу,
Хліб випікаєш залюбки.
Старанно помолившись Богу,
Спішиш полоти буряки.

І знову осінь ллє дощами,
І тьмяно блима каганець.
Сидиш за прядкою ночами,
Виводиш ниточки взірець.

Щоб полотняну вишиванку
До літа вишити вночі,
Пильнуєш над шитвом до ранку.
Все спить, лиш десь кричать сичі.

А як повіє холодами,
Снігами замете село –
То удовиними ночами
Тчеш долі сіре полотно.

І каганець до ранку блима
У одинокому вікні.
Немов свята всевишня сила
У душу світиться мені.

Знов стукає весна в віконце,
Спішиш хутчій на буряки,
Прокинувшись зі сходом сонця.
А весни мчать… Летять роки.

02.06.2012

Біліє гречки полотно,
Пшениця й жито половіє.
Куриться стежечка в село,
Духмяний вітер з степу віє.

Солдатські вдови на зорі
Босоніж поспішають в поле.
Невтомних трудівниць землі
Жене безрадісна недоля.

Без відпочинку в вихідні,
Працюючи і зиму й літо.
Все ждуть, коли на трудодні
Одержать хоч мішечок жита,

Та кукурудзи й буряків,
А може і пшона на кашу.
З яких часів, з яких віків
Впрягли в ярмо мадонну нашу?

Бредуть, немов старі жінки,
Тридцятилітні молодиці.
Старі б з них зняти куфайки
І перелатані спідниці.

І в черевички модні взуть,
Вдягнути в сукню з крепдешину,
Їм про війну б скоріш забуть
Й гірку вдовину самотину.

Хоч похоронка десь лежить
В біленькій хусточці у скрині,
Вдова чекає кожну мить –
Коханий вернеться з чужини.

Літа течуть, немов вода,
А з нею молодість спливає.
Була вродлива, молода,
Недужа стала – сил немає.

Погасли очі від журби,
Від горя побіліли коси.
Втомилася від боротьби,
Скувала рано пізня осінь.

Не мала щастя у житті,
Долала голод,біль,утому.
На довгій праведній путі
Мадонна, в образі святому.

24.03.2012

Моя матуся – щира і проста,
В хустині білій, в ситцевій кофтині.
Іде босоніж, і земна й свята,
По втоптаній. між споришів, стежині.

Як вивела мене в широкий світ,
То від біди собою захищала.
В часи суворих повоєнних літ
Черствий окрайчик хліба дарувала.

Твоє життя, заквітчане в тернах,
Вдовина доля полином сповита.
А ти небесна, світла і ясна,
Немов промінчик сонячного літа.

Єдина в світі – мудра і свята,
Квітуєш, як весна в моєму серці.
Твоя любов і вічна доброта
В душі моїй молитвою озветься.

11.07.2012

Покрила доля шлях твій колючками,
Зігнула спину, мов тонку лозу.
Овіяла холодними вітрами
Вдовину, мов полин, гірку сльозу.

Ти у моє дитяче серце вміло
Вливала, по краплині, доброту.
Життя і пісню, над усе, любила,
Передала й мені любов святу.

До пісні, що у серці не вмирає,
В колоссі, травах і душі дзвенить.
Палку любов до батьківського краю,
Що не погасне і не відболить.

Схиляю низько голову в поклоні
Перед пречистим подвигом життя.
Срібляться вкриті сивиною скроні,
Минулому немає вороття.
23.03.2012

Пливло життя і в щасті, і в тривозі,
І у достатку, і в лихій нужді.
Я маму уявляла на порозі,
В думках верталась в роки молоді.

Бо в юні весни край свій залишила,
Перемогла і бурі, і грозу:
Манила в далеч незборима сила,
Я в світ несла матусину сльозу.

А доля ткала далі нескінченні,
Курним сувоєм плетива доріг,
Та повертала стежечка священна
На найдорожчий батьківський поріг.

В’юнилася на росянисте поле,
Де пахли полини і чебреці.
І хвилювалися хліба, як море
Й ромашки білозорі у луці.

Летіла птахом в далі волошкові,
Щоби снаги напитись знов і знов.
Мене стрічали ранки калинові
Й матусі нерозтрачена любов.

26.03.2012

Милуюсь, Дніпре, я тобою,
Бентежить око глибина.
Встає з віків переді мною
Минула сива давнина.

Відбились в водах сині шати,
Купаючись на самім дні.
З-під стріх низенькі білі хати
Видніються у далині.

Зелено-сивою габою
Ялини до Дніпра спішать,
Чарують гордою красою,
Як і багато літ назад.

Усе це рідне і величне
І серце радісно бринить,
Бо незабутнє героїчне
В віках прийдешніх буде жить.

Милуюсь, Дніпре, я тобою,
Вслухаюсь в плескіт сивих хвиль,
А білі чайки над водою
Танцюють вічний водевіль.

05.07.2012

Благословенна рідна сторона
І біла хата з ластівками в стрісі,
І гомінка, замріяна весна,
Із гамірним пробудженням у лісі.

Благословенна музика струмків,
Бурхлива повінь річки, що скресає,
І щебетання день і ніч птахів,
І пісня, що у серці не вмирає.

Благословенні проліски, що знов
Здивованими дивляться очима.
І невмируща, як життя, любов
Й сувій років прожитих, за плечима.

Благословенні небо і земля
Й матусі ніжна пісня колискова,
Барвисті луки й золоті поля
І щира українська рідна мова.

28.03.2012

Сивіє непроглядна далина,
Все рідне навкруги: і ліс, і поле.
Серпанком оповита сторона
Де заблукала одинока доля.

І сум солодкий душу огорта,
Як горлиця туркоче у діброві,
І даленіють молоді літа,
Відлунюючи в журавлиній мові.

Біжить за обрій плетиво доріг,
Де тихоплинна річка й біла хата.
Всього життя безцінний оберіг,
Моя тривога і одвічне свято.

Мій біль – цей клаптик рідної землі.
Живе з колиски у моєму серці.
У снах тривожних бачиться в імлі,
Гамує спрагу, мов святе джерельце.

04.08.2012

Виплив повний місяць із-за хати,
Зорі водять вічний свій танок,
Одягла весна зелені шати,
На чоло – черемховий вінок.

Де духмянить м’ята біля річки –
В ніч хмільну бузкову виклика,
Заплела берізкам в коси стрічки,
Квітом забуяла у садках.

Забриніла в пісні журавлиній
І в сріблястих дзвонах солов’їв.
Розсипа октави, мов перлини,
І бальзамом ллється в душу спів.

Довгі роки весни зустрічаю
І не намилуюсь на красу.
Весняні серпанки свого краю,
Мов святиню, у душі несу.

09.02.2012

Кличе голос одвічний землі,
У леваді духмянять покоси.
Пахне спечений хліб на столі,
Вітер пестить вербі довгі коси.

Молодими крильми ластівки
Мережки в чистім небі гаптують,
Мальви мамині за ворітьми
Ніжні промені сонця цілують.

Звідусіль повертаюся я,
Мов в дитинство, до отчої хати.
Там крилата лелеча сім’я
Буде радо мене зустрічати.

Хочу стати на рідний поріг
І родинного трунку напитись.
Відпочить від тривожних доріг
І дитинства землі поклонитись.

01.02.2012

Сонечко спускається поволі,
Розтає у полум’ї жоржин.
Ввись майнули молоді тополі,
Пахне матіола і полин.

Росяні поля пірнають в вечір,
Сплять перепелята у житах.
Вітер обійма вербу за плечі,
П’янко пахнуть трави на лугах.

Лози біля броду притомились,
Сонце закотилося за шлях.
На обніжках соняхи схилились,
Гарбузи квітують в картоплях.

Місяць полохливо виглядає,
Зорі колисає на гіллі.
Денний гамір врешті замовкає –
Тиша у натомленім селі.

Білі хати, снами оповиті,
У садку вечеряє сім’я.
Мліють квіти, літечком зігріті,
Спочиває матінка-земля.

03.08.2012

Сяє сріблом місяць угорі
І яскраві зорі-янголята.
Виплива в уяві, мов у сні,
Материнська білостінна хата.

Бурею дитинство пронеслось,
У літа бурхливі і жорстокі.
Хоч не все задумане збулось,
Але там знаходила я спокій.

Чи хоч раз побачу ще село,
Світлий мій причал хатину-пустку?
Все святе, що в серці проросло:
Вишиванку в скрині й білу хустку.

Стіл тесовий, диво-рушники,
Вишиті невтомними руками.
Ось багатство, що за всі роки
В спадок залишилося від мами.

Запалю я воскову свічу,
Притулю до серденька хустину.
В спогади далекі полечу
Помолюсь за маму і родину.

24.03.2012

Низький уклін вам, добрі люди,
Мої сусіди й земляки.
Коли ж то я до вас прибуду
З бурхливих хвиль життя ріки.

Багато років не бувала
В своєму рідному селі.
Вас багатьох давно не стало –
Спочили у святій землі.

Вже півстоліття промайнуло,
Як продзвенів шкільний дзвінок.
Я пам’ятаю, не забула,
Моєї зрілості урок.

Розкидала усюди доля:
На будівництва, у тайгу,
На цілини безкрає поле,
В намети мерзлі на снігу.

Невтомні, юні і завзяті
Долали піки висоти.
Село лишивши й рідну хату
Ішли в незвідані світи.

Пройшли роки, підкралась старість,
Переступила наш поріг.
Колишня молодість і радість
Розвіялась серед доріг.

Промчалися літа невтомні
І ми звемось «дітьми війни».
Зима посеребрила скроні –
Наш рід продовжують сини.

Живем по совісті і честі,
У спогадах вертаєм час.
В життя складного круговерті
Яка судьба чекає нас?

То ж кланяюсь вам, добрі люди,
Близькі сусіди й земляки.
Хай в хаті вашій радість буде
І мир та спокій на віки.

01.04.2012

Незабутнє село барвінкове –
Найсвятіший куточок землі.
Сяють вікна в вогнях світанкових,
В ранній тиші сивіє в імлі.

Заховалась в садочку хатина,
Засмутилась лелеча сім’я.
Заросла до порога стежина –
Рідна пристань, колиско моя.

Друга серця мого половина,
Що щемить твоїм болем щодня.
І натхнення, і долі краплина,
Що з безодні рятує й зціля.

І тримає прадавнім корінням,
Додає мені віри й снаги.
І з дитинства добротним насінням
Засіває життя береги.

Вічний мій оберіг і святиня,
Сивочолої долі взірець.
Синьооке Хоролу видіння
І довічний причал – Хомутець.

23.02.2012

Прийми молитву, мій священний краю,
Помилуй, Боже, люд і захисти.
Тебе я пам’ятаю і страждаю,
Що залишила в юності – прости.

Молюсь за білу хату – сиротину,
Рожеволиці мальви край воріт,
Духмяні чорнобривці біля тину
І кучерявий королевий цвіт.

Молюся за бузок блакитноокий,
Що стукає в причілкове вікно,
За пишний кущ калини одинокий
І в спориші стежини полотно.

Помилуй, Боже, неосяжні далі,
Святі шляхи, що до мети ведуть.
Біль угамуй, тривоги і печалі
І укажи благословенну путь.

Всели спасенну віру і надію,
В серця простих зневірених людей.
Додай снаги, щоби здійснились мрії
Та сподівання внуків і дітей.

03.04.2012

З далекого дитинства пам’ятаю,
Де на піщаних-сонячних грунтах
Цвіте безсмертних у батьківськім краї,
Відомий предкам славним у віках.

Коли зітхає житом літній вечір
І колоски цілують небеса,
Тепло приємно огортає плечі,
Чарує зір безсмертника яса.

Мов жовтий килим в день ясний, погідний,
Як сонця світ – його земне дитя
Такий далекий, та близький і рідний
Безсмертник – первоцвіт мого життя.

Ти грієш душу в лагідному літі
Вертаєш в незабутній дивосвіт
Роки срібляться в зимньому зеніті,
А я безсмертника зриваю цвіт.
12.10.2013

Акордеону тиха музика
Звучить і б‘ється у вікно,
Мов яблуні в квіту, галузинка,
П’янить, як молоде вино.

Майнула в суєту весняну,
На чийсь щемливий серця клич
Будила згадку полум’яну
У черемхово-срібну ніч.

Мені згадались весни юні…
Ридав, без сліз акордеон…
В короткі ночі незабутні
Кудись подівся спокій, сон.

І я, метеликом, летіла.
На той знайомий, ніжний звук.
Відчути знову й знов хотіла
Тепло твоїх ласкавих рук

Невдовзі музика скінчилась,
Немов обірвана струна
І наша мрія не здійснилась
І ти один… і я одна…

Акордеону стихла музика,
Відлунює нічна гроза.
Постукує в росі галузинка
А на щоці тремтить сльоза.
12.10.2013

(поетесі Раїсі Пурс)
Якби-то можна повернуть назад,
Оті п’янкі уральські тихі ночі.
В травневій піні білопінний сад
І милого щасливі ясні очі.

Якби-то можна молодість вернуть,
На жаль не вернеться вона ніколи,
У мріях ти летиш в далеку путь
І бачиш сосни і уральські гори.

Якби-то можна щоб твої пісні
Про втрачене у юності кохання
Раніш наснилось милому вві сні
Про каяття і про твоє признання.

Та пізно говорити про любов,
Коли коханий вже у іншім світі,
А ти співаєш пісню знов і знов,
Яка щаслива з ним була у літі

Воно минуло бо спливли літа
І голова, мов плоскінь, побіліла
А в пам’яті живе любов свята
Дає тобі натхнення й творчу силу.

Звучить поезія твоя й пісні,
Бо бачиш ти душею – не очима
Вони живуть з тобою уві сні,
Хоча роки тяжіють за плечима.

Живи й твори іще багато літ
Хай стелеться добром твоїм стежина
Ти не дарма прийшла в цей дивний світ,
Лиш не впусти у серце самотину.

Твій оптимізм, весела вдача, сміх
Вселяють ближнім Віру і Надію
То ж залишайся щирою для всіх
Нехай звершаються потаємні мрії.
06.10.2013

До дня визволення м. Кременчука
Ми із дитинства добре пам’ятаєм,
Що чесно жити треба не для втіх.
Сини і доньки – ми відповідаєм
За рідну Землю, за життя і хліб.

Ми діти тих солдатів, що здійсняли
Великий подвиг заради живих.
За Перемогу голови поклали
То ж пом’янімо з почестями їх.

Вони п’янких степів недорали
Де жайвори злітають в синю вись.
І наречених ще недекохали
В живих вернутися з війни клялись.

Кипів Дніпро і рожевів від крові,
На переправі витримали ад.
І вижили ради життя й любові
Коханий чийсь, чийсь батько і солдат.

Щоби земля цвіла у срібних росах,
Безстрашно кидались в нерівний бій,
Щоб зарожевів мак в дівочих косах
І сльози щастя сяяли в батьків.

Багато не вернулось з поля бою,
Стареньких залишивши матерів,
Бо заслоняли сміливо собою
Садок, хатину, рідних яворів.

Лишились вдови юні, як тополі,
Та малолітні донечки й сини.
Трудились чесно на заводах, в полі,
Тяглись до сонця юні ясени…

Окопи заросли, та ниють рани
І до сих пір щемить у них душа.
У сивочолих літніх ветеранів
Чиясь біда їм зовсім не чужа.

Щоб цвіт буяв у веснах на калині
І люди повертались до життя
Стоїть солдат на площі у Берліні
Тримаючи в руках чуже дитя.
01.10.2013

Як не спиться зимової ночі –
Дістаю із шухляди листи
Ніби дивляться з них твої очі,
Заслоняючи біль самоти.

Я читаю ізнову, ізнову,
Перечитую їх в сотий раз,
І веду нескінченну розмову
Про життєвий наш пройдений час.

Пропливає все перед очима:
Перші зустрічі, ніжні слова.
Наче крила росли за плечима
І хмеліла від слів голова.
. . . . . . .
День весілля в холодному січні,
Коровай на святковім столі,
І свекруха не зовсім привітно
Зустрічала в сусіднім селі…

Ти у чарочку став заглядати,
Як залишили рідне село,
Одиноку мою сиву матір –
Найсвятіше, що в мене було.

За тобою полинула в місто,
Стрів привітно мене Кременчук.
Весь сіяв, як в янтарнім намисті
Від тривог рятував і розлук.

Залишила я друзів чимало
Білу хату, вишневий садок
І лелек, що удаль проводжали,
Срібнолисту осику, ставок…

І дитинство своє босоноге,
І сліди на гарячім піску,
Й журавлину невтішну тривогу,
І човни, при вербі, в холодку.
. . . . . . .
Все незвичне і незрозуміле
В наддніпрянському місті було,
Докладала рішучості й сили,
Щоб забути кохане село.

Не змогла я забути, бо знову
Чула запах п’янкої ріллі,
Мами пісню святу колискову,
Клич лелечий в бузковім селі.

Рятувала любима робота,
(Узяли в заводський дитсадок).
Проявляла до діток турботу…
Народився і в мене синок.

Стільки радості, ніжності, щастя
У серцях наших щирих було.
Я з синочком, немов на причастя,
Прилітала до мами в село.

А коли наближалась до хати –
Мальви низько вклонялись до ніг,
І барвінок стелився хрещатий,
І стрічав світлий мамин поріг.
. . . . . .
Швидко донька й синок підростали,
Ось і в школу пішли залюбки.
Негараздів та горя не знали,
Їх турботи – оцінки, книжки

Вже і школу обоє скінчили,
Як же плинуть у безвість роки!
Дай-то Боже їм Віри і сили,
Хай їм сяють удачі зірки.

Час прийшов – син кордон захищає,
Стільки я недоспала ночей!
І Всевищний один тільки знає,
Стільки вилила сліз із очей.

Мчать роки… Відслужив син… Додому
З Єревану на крилах летить,
Бо жде дівчина вірна, і тому
На побачення з нею спішить.

Відгуляли невдовзі весілля
І щасливо у двох зажили,
Хоч підкралось до нас надвечір’я –
За дітей ми щасливі були.

Скоро й донечці “щастя” знайшлося,
Їй судилось іти під вінець…
Та недовго у згоді жилося –
Наступив їх коханню кінець.

Залишившись з маленьким синочком
Стріла прикрість її молоду,
Але ми не залишили дочку,
Розділяли із нею біду.
. . . . . . .
Все пройшло… Засивіло роками,
Не затерся життя твого слід…
Хоч тебе і немає із нами
Всі дванадцять оплаканих літ…

Посивіли давно наші діти,
Вже дорослі онуки твої.
Їхнім щастям я буду радіти
Мудре слово – бальзам для сім’ї.

Милий правнук росте, бешкетує,
Мудрість, сила хай ляжуть до ніг.
У житті береже та рятує
Божий ангел – Святий Оберіг.
. . . . . .
А в холодні засніжені ночі
Перечитую знову листи.
Твої добрі замріяні очі
Гріють душу з небес висоти.
17.08.2013

(Моїм однокласникам, випуску 1958 року)
Де ви тепер, дитинства мого свідки
І подруги мої й товариші?
Де вас знайти і зустрічати звідки,
Й поговорити з вами по душі?

Якими ви за півстоліття стали?
Яке судилось долею життя?
Чи ваші внуки вже повиростали
І їх яке чекає майбуття?

Чи не забули рідний дім і школу
І наших мудрих сивих вчителів?
Наш випускний і зорепад навколо…
І до світанку тихий сміх і спів.

Якби-то можна все вернуть спочатку,
Пірнути ниць у росяну траву.
І знову поспішати спозаранку,
Й заглибитись в Хоролу синяву.

Відчути знов холодний смак водиці,
Що зачерпнули з дна, із глибини,
Прямо з відра солодкої напиться
І крижаної диво-гаїни.

Чи зігрівають рідкісні хвилини
Дитинства і коханого села?
Малої не забули батьківщини?
Й стежини, що додому вас вела?

В дитинство повертайтеся частіше,
Згадайте школу, наш веселий клас…
І буде легше жити й веселіше,
Нехай Господь оберігає Вас.
28.08.2013

Гортаю сторінки свого життя
Безсонними і довгими ночами,
Не кидає блаженне відчуття
Земля, де я зросла, й молитва мами.

Хатину бачу у коротких снах,
А на столі згорьовану хлібину,
Святі ікони в білих рушниках,
Матусю всміхнену і всю родину.

Далекий спогад в серці ожива,
Дитинство босе біля річки скаче,
Лоскоче ноги молода трава,
У лозах горлиця за літом плаче.

Пірнаю в теплу воду запашну,
Настояну на лепесі та м’ять
Гірчить в повітрі запах полину.
І коники цвірінькають завзяті.

Матуся йде між золотавих нив,
Ласкаво зве вечеряти до хати.
В дитяче серце Бог бальзам розлив
І я готова світ увесь обняти.
10.08.2013

(пісня)
Із беріз листочки
На траву летіли
Бабине ми літо
наздогнать хотіли,
А воно кружляло
срібним павутинням
Прядивом казковим
наче сновидіння.

Через сіре поле
й білочолу хату
А за ним і доля
юна і крилата
З нами не простившись
слідом відлетіла,
За рікою в лузі
на калині сіла.

Та й не повернулась
вже до нас ніколи…
В серці відгукнулась
невимовним болем,
Щоб вернути долю –
я злетіть хотіла,
Та розтали сили,
притомились крила.

Гріє серце спомин
бабиного літа,
Через сиві роки
і все пережите.
Від гіркої втрати
я страждаю й досі,
Сивими дощами
плаче моя осінь.
28.08.2013

До річки пригорнувсь туман,
Вона ним дихає й зітхає,
Пташина росу оббиває
І м’яти полонить дурман –
До річки горнеться туман.
Крізь нього, ніби крізь канву
Неясним дивним силуетом
Дерев могутніх монументи
Ховають неба синяву –
Через туман, немов канву.

В блаженній тиші спить ставок,
Десь чайка сонна, щось кигиче,
До себе, діток певне кличе
У надвечір’я холодок –
В блаженній тиші спить ставок.

З-поміж тополь густе гілля,
Пробився місяць опівночі,
Сіяють зорі – Божі очі,
Мов посміхаються здаля –
З поміж тополь густе гілля.

Світанок півень розбудив,
Своїм дзвінкоголосим співом.
На сході вже зарожевіло,
Ставок, мов чарівний, ожив –
Світанок півень розбудив.

Яскраво-дивна голубінь
Повіки сонні відкриває,
Легесенький вітрець торкає
Дерев прозоро-світлу тінь…
Яскраво-дивна голубінь.
30.08.2013

Як сади повесні квітували,
Щемним запахом вабив бузок,
Солов’ї у гаях не змовкали,
Ти мене запросив на танок

Танго весняне – щастя жадане,
Теплі привітні слова,
Танго весняне, ніч довгождана,
Кругом іде голова.

Небо зоряне літньої ночі,
Круглий місяць по небу пливе,
Сяйвом зоряним світяться очі
І боян знов на танго зове.

Танго у літі – вечір в зеніті,
Пристрасті радісний сміх.
Танго у літі – в цілому світі
Я щасливіша за всіх.

Клен у жовтогарячому листі,
Білочола берізка сумна,
Горобина в рожевім намисті,
А я слухаю танго одна…

Танго кохання – ніч сподівання,
Болю прощальні слова.
Не відбулося двох доль єднання,
Кругом іде голова…
04.09.2013

(Пісня)
Черешню посадив ти біля хати…
Чомусь вона повільно так росла.
І раптом і висока і крислата
У травні ніжним квітом зацвіла.

Приспів:
Черешневий цвіт, черешневий цвіт
Чиста весняна повінь
Черешневий цвіт зчаровує світ –
Зваби і ніжності повен.

Черешня молода полум’яніла,
Коралами усипане гілля,
Удвох ми смакували і раділи,
А перехожі – заздрили здаля.

Приспів:
Ягоди спілі, ягоди спілі –
Літа пора золота.
Соком намиті ягоди зрілі
Мов твої ніжні вуста.

За обрії небес майнуло літо
І пронеслися лебедем роки
Ти не зі мною… Вже у іншім світі...
Черешня сохне, в’януть пелюстки.

Приспів:
Черешневий цвіт, черешневий цвіт
Чиста весняна повінь.
Черешневий цвіт, крізь марево літ –
Серця солодкий спомин.
31.08.2013

Вальс
(Своїм дітям Олегу та Ларисі присвячую)
Сонця промені лагідно-ніжні,
Мов яскрава канва золота…
В нареченої сяє фата,
Її сукня легка й білосніжна –
Сонця промені лагідно-ніжні.

Приспів:
Світле весілля, чисте кохання,
Юних сердець тихий спів.
Світле весілля – доль двох єднання –
Радує серце батьків.

Ще недавно вам “гірко” кричали
І рікою шампанське лилось,
Щоб омріяне щастя збулось –
Усі гості вам щиро бажали,
Ще недавно вам “гірко” кричали.

Приспів:
Світле весілля, вірність та ніжність
В серці своїм бережіть.
Вам допоможуть вірність і ніжність
До сивих років дожить.

Пролітають, мов лебеді, роки,
Бо таке швидкоплинне життя…
Милий внучок – для вас майбуття,
Ще легкі ваші впевнені кроки –
Пролітають, мов лебеді, роки…

Приспів:
Срібне весілля, срібне весілля
Люблячих душ таїна…
Срібне весілля – роки прозріння,
В серці квітує весна.
03.09.2013

У ставку, мов дзеркало, вода,
Все заснуло і не ворухнеться.
Обережно місяць вигляда
І доріжка золота снується.

Горнеться легкий туман до трав,
Виглянули втомлені дерева…
Від рожево-райдужних заграв
Світиться лілея-королева.

Спить блаженно чималий ставок.
Ніч, немов художній витвір чуда,
Сяє з неба зоряний вінок –
Та світанок все живе розбудить:

Все проснеться і зрадіє вмить:
Закує зозуля на узліссі,
Жайвір в піднебессі задзвенить,
Защебечуть ластівки у стрісі.

Між білявих та струнких осик
Заясніє синій клаптик неба
Й сонце, як веселий чарівник
Що людині ще для щастя треба?
22.07.2013

Встань Тарасе й подивися,
Що “пани” зробили…
Від Господа відреклися –
Землю отруїли.

Бо давним-давно не стало
Добрив органічних.
Усі ферми розікрали,
Тепер на хімічних

Виростає картоплина,
Бурячок, морквина,
Із нітратами хлібина,
Куриця й свинина.

Недолугі супостати
Владу захватили.
І яка їх, в біса, мати.
На світі породила.

Олігархи в людях вбили
Надію і волю.
Прирекли народу безсилий
На нещасну долю.

Розвалились білі хати,
Села вимирають…
У тривозі син і мати
Що робить – не знають.

А “пани” будують вілли
Й неприступні дачі.
До людей нема їм діла –
В них свої задачі.

Охоронці їх боронять,
Мов якусь святиню.
Літні люди сльози ронять
На святу хлібину.

У кишенях копійчину
На ліки рахують…
Олігархам нема спину
П’ють вина, жирують…

Нерадиві депутати
За портфелі б’ються,
Не поділять досі влади
І з людей сміються.

За “бугром” на екзотичних
Островах гуляють
Їх таких “самокритичних”
Й малі діти знають.

Хваляться безперестанку,
Хто більше вкрав грошей.
В кого краща іномарка,
Ще й тесть прихороший.
. . . . . . . . . . .
У відрядження б відправить
Без їжі й зарплати,
Що тоді нам заспівають
Наші депутати?

Хай сини вражі покажуть,
Як без грошей жити,
І усім єством докажуть,
Як народ любити.

Незалежність хай святкують
Без їжі і хліба.
Може, хоч тоді, відчують
Всі народні біди.

Проклинають наші діти
Служителів влади.
Може годі вже сидіти
І – на барикади…
24.08.2013

Для мене рідна ненька – символ волі:
Терпіння, сили, мудрості тепла,
Взірець вдовиної тяжкої долі,
Прообраз українського села.

Простої українки-трудівниці,
Що на плечах тягар війни несла,
Спочинок їй у снах коротних снився,
В шерензі перших трудівниць була.

Сільське вбрання матусі пасувало:
Усе, що мала, до лиця було,
Сорочка полотняна вишивана,
В хустині білій молоде чоло.

Сходила босоніж курні дороги,
Збирала небувалий урожай.
Усе для фронту, все для перемоги,
Аби спасти від ворога свій край.

Війна скінчилась… Зранку і до ночі
На відбудову рідного села,
Ішла не вимушено, а охоче,
Щоб відновити, спалене до тла.

Усе одна, кругом без чоловіка,
То в полі, то на фермі – все сама.
Роки летіли без упину й ліку –
Нежданно стука у вікно зима

Геть забілила мамі чорні коси
І зборознила зморшками чоло.
Відгомоніли літо й рання осінь –
Життя в довине швидко відцвіло.

Заслало пеленою мудрі очі,
Зігнула стан провісниця – зима.
Не здатні руки рухатись робочі,
Не в змозі навіть підвестись сама.

Трудилась чесно, рук не покладала
І чоловік загинув на війні,
Щоби пшениця у степах буяла
І без війни були щасливі дні.

А що ж одержала вона від влади?
Лиш пенсію на воду та на хліб.
Украли скромні удовині вклади,
Чимало завдали страждань і бід.

Громадо чесна! Станьмо в дружби коло,
Рука за руку і плече в плече!
Ніхто не подолає нас ніколи,
Недбала влада за ”бугор” втече.

Тож об’єднаємось з Заходу й до Сходу,
І посміхнуться мати і дитя.
І буде влада у руках народу,
Достойним стане на землі життя.
13.08.2013

Волошки у житах зоріють,
Біліє від ромашок день,
Співає перепел пісень,
Жоржини пишні пломеніють,
Волошки у житах зоріють.

Бринить у полі літа голос
Достатньо сонечка, тепла
І жнив пора свята прийшла,
Зерном налився стиглий колос.
Бринить у полі літа голос.


В сузір’ї сходжених доріг
Спить ліс і луки, і криниця,
Роняє там перо жар-птиця
Жде заповітний мій поріг –
В сузір’ї пройдених доріг.

Святою мрією живу.
І в надвечір’я ніжну втому,
На крилах знов лечу додому,
Пірнаю у густу траву –
Святою мрією живу..
21.07.2013

Як постука лихо у вікно
І присяде тихо на порозі,
Пригадаймо, як давним-давно
На життєвій нелегкій дорозі
Розгубили друзів, що були
В горі та у радості із нами,
Розділяли смуток, як могли
І ділились мріями, думками.

А коли проб’є останній час –
Зберемося у тісному крузі,
Бо недоля розлучила нас –
Розбрелись по світу давні друзі
Та й згадаєм, як усім жилось,
Як у вирій весни відлетіли…
І не все, задумане, збулось…
І не так все сталось, як хотіли.

Бережімо друзів повсякчас
І шануймо, хто лишився з нами.
Доки в серці вогник не погас,
Радуймо їх теплим словами.
20.07.2013

Відтоді не одна весна спливла,
А пам'ять серця – то відлуння болю,
Бо юність із бузками відцвіла,
Скувала старість мої рухи, волю.

Усе закарбувалось назавжди:
Й до цього часу ще мені здається
Лишились у траві мої сліди,
Дитинства щирого, що в снах сміється.

І шум осик і тихих скрип верби –
Довічні обереги біля хати,
І тихий плач осінньої журби,
І молода, у вишиванці, мати

Збираю, ніби золоті крихти,
Невибагливе у дитинстві щастя,
Безмежний світ людської доброти
І рідної землі Святе Причастя.
21.07.2013

Що побажать тобі в барвистім літі,
У розмаїті пишних квітів, трав?
Щоб прикрощів не мала ти у світі,
Не хвилювались від невтішних справ.

Щоб лиш від щастя голова крутилась,
Веселі вогники світилися в очах,
Щоб давня мрія у житті звершилась,
Стеливсь барвінком долі світлий шлях.

Ти не тривожся, що неждано в коси
Вплелася серебриста сивина,
Із сивиною мудрість Бог приносить,
А у душі будь юна, як весна.

Шануй того, хто поруч із тобою,
Цінуй щасливу неповторну мить.
Хай радість квітне, мов бузок весною,
Синок єдиний душу веселить.
14.08.2013

Серпневий замріяний ранок
Купає у росах траву
Матуся виходить на ганок
Вдихає хмільну синяву

Ліниво кружляють лелеки,
Літати учать лелечат.
Думки з ними линуть далеко…
П’янить ароматами сад.

Вже й білий налив дозріває,
Сіяють янтарні боки,
Душа, мов сопілка, співає,
Снуються в минуле думки.

Прямує матуся від хати,
Шкода, що бракує їй сил,
Щоб білий налив позбирати,
Що вітер за ніч натрусив.

І згадує ненька старенька,
Як сад підіймався увись,
Як билось щасливо серденько,
Коли розвивався і ріс.

А він забуяв білим квітом,
Мов руки, гілки простягав,
Ночами, у срібнім зеніті
Хмільний соловейко співав.

Летіли роки за роками,
Їх лету ніхто не спинив.
В журбі сірий ганок без мами…
Лиш падає білий налив.
02.07.2013

Призначення для кожного у світі
Й мета в житті у кожного своя.
У когось доля ніжиться в зеніті,
А в іншого – бурхлива течія,

Крилата мрія, що у вись пірнає,
У юність завітає повсякчас.
Спочинку вдень і уночі не знає,
В життєвій суєті вогонь не згас.

У повсякденні зігріва в дорозі,
В поезії, у пісні, у думках
Бува у радості, бува в тривозі
Летить по світу, як сміливий птах.

Посіється у грунт зерно вагоме
Зберуть нащадки з ниви урожай.
Зерно – то мудре поетичне слово
Що вчить людей любити рідний край.
24.07.2013

На синім фоні вечір почорнів,
Вже й ліс скидає жовтий лист останній,
Лелека у зажурі прилетів
Збирається в дорогу на світанні.

Хитавсь на хвилях човен під дощем,
Тремтіли мокрі сірі верболози,
Сховавсь в ліщині зайчик під кущем,
Всьому живому спокій сон приносить.

Дрімає річка потаємним сном,
А ліс з лиманом ждуть на світ зірниці
Дощ, мов крізь сито, капа за вікном,
Струнка осика спить біля криниці,

Могили розмовляють в темноті,
Ніхто не чує їх таємну мову.
Лиш згадуємо образи святі
І не заснуть цієї ночі знову
17.05.2013

Як відрізнить від цвіту пустоцвіт?
Бо пустоцвіт хизується собою,
З погордою він дивиться на світ
І тішиться надмірною красою.

Шипшини кущ купався у росі
Рожевими тендітними квітками
-Завидуйте усі моїй красі…
Та швидко стежка вкрилась пелюстками.

А поряд матіола зацвіла
Непоказна, а всіх заворожила,
Бо пахощами сад весь пройняла,
То ж не в красі а в простоті є сила.

Є й люди із шипами у душі,
З красивими суцвіття пелюстками,
Тож обминіть красу і не спішіть,
Щоби шипи не причинили рани.
17.05.2013

Сховались зорі у просторі неба,
Розтали, наче вогники в імлі.
Я в світлих мріях рядом біля тебе,
На моріжку квітчастої землі.

Прийдешній день – для нас величне свято,
Вела стежина в синьочолу даль,
А щастя дано так було багато!
Воно нас обіймало, як вуаль.

По вінця море радості безкрає,
В уяві ми його перепливли.
Якби ту мудрість, що тепер ми маєм,
То найщасливіші б удвох були.

Бездумна юність в безвість відлетіла
А з нею й солов’їв хмільні пісні.
А я, наївна, вірити хотіла,
Що світ належить лиш тобі й мені.

Сивіє битий шлях, сіріє небо,
Вже й до причалу допливати час.
Чомусь частенько згадую про тебе
Допоки вогник в серці не погас.
16.05.2013

Ти привела мене в цей грішний світ
І щедру долю вимолила в Бога.
Не заросте повік священний слід,
Освятиться добром твоїм дорога.

Як пахло чебрецями з рідних рук,
Духмянили любистком русі коси.
Через усе життя й часи розлук
Я пам’ятаю запах той і досі.

Господь подарував солідний вік
І до останку ти йому молилась.
Молитва від біди цілющий лік
З дитинства в щиру душу поселилась.

Розраднице моя і вірний друг,
У ореалі сяйва золотому.
Мій оберіг від горя і недуг,
Земна й небесна, в образі святому.
16.05.2013

Калина зацвіла біля криниці
Під синіми вітрилами ночей,
Через роки і досі часто сниться
Печальний блиск закоханих очей

За річку небо падає поволі
І лине свист пташиного крила
Хто ж роз’єднав дві наші юні долі?
Я за тобою в казку не пішла.

Хоча шляхи судьбу стернею слали
В черемховім вінку цвіла весна,
Якби-то молодість раніше знала,
Що швидко прийде старість навісна.

На крилах саду мерехтять зірниці,
Мережку простила ‘‘молочний путь ’’
Напитися б студеної з криниці
І, хоч на мить, у юність повернуть.
13.05.2013

Догорали світанки рожеві,
Заглядали у темне вікно,
В небі зорі цвіли кришталеві,
Ткалось доль молодих полотно.

Щастя стукало тихо в віконце,
Не змогла я його розпізнать
У душі сяйвом сяяло сонце,
А у серці цвіла благодать.

Бігла стежка в жита й загубилась,
Росянисті іскрились сліди,
Наша доля в степу заблудилась,
Поселилася в нім назавжди.

Плакав дощ над старою вербою,
Вітер срібні листочки зривав,
Ми в ту ніч розлучились з тобою,
Ти мені на прощання сказав:

-Як поїдеш у місто далеко –
Хай тебе не турбують думки,
Як самотній і вірний лелека
Буду ждать через бурі й роки…

Посміхнулась лукавая доля,
Що лишився в селі залюбки.
Вибрав річку, леваду і поле
Й кришталеві у небі зірки.

Посивіли над річкою верби,
За весною весна відліта
Підіймаються димом у небо
Одинокі жіночі літа.
12.05.2013

Малинові сукні скинули жоржини,
У туман пірнуло росяне село,
Серебряться клени в ніжний павутині,
Жовтою габою поле зацвіло.

Оповиті луки золотом осіннім,
Журавлі зібрались у далеку путь,
У глибокім небі волошково-синім
Золотаві хмари, мов літа, пливуть

Все минає в плині часу дорогого,
В вільному польоті птичого крила.
В неповторній тиші рідного, святого,
Що природа-мати нам повік дала.

В сивому тумані чорний ворон кряче,
Вітер спочиває в сивих полинах,
Десь зозуля пізно за літами плаче,
Шелестить діброва у солодких снах.
12.05.2013

Обіймаю душею праотчу землицю,
Житнє поле матусі й стерню золоту
І освячену дідом цілющу криницю,
І на покутті Божу Ікону Святу.

Білокрилі осики на рідній леваді,
Де верхів’я віночок зелений звело.
Там в дитинстві шукала любов і розраду
І мене зігрівало привітне село.

Там колись білі хати до сонця всміхались,
Все у кожній господі буяло, цвіло,
Добродушні сусіди сердечно вітались…
Як давно все було… Як давно все було…

А тепер посірілі розвалені хати
Не біліють в тінистих розкішних садах,
Не стрічають дітей а ні батько, ні мати,
Лише сови ховаються в темних кутках.

Та чорніють на цвинтарі свіжі могили,
Косить смерть безупину святих трударів.
Віддали, що могли – світлу молодість, силу
Й за межу відлетіли мов клин журавлів.

Схаменімося люди! Село вимирає…
А із ним світлі мрії й дитинство святе,
Бо нічого дорожчого в світі немає,
Як хатина матусі в садку, що цвіте.

Поклонімось живим, що в селі залишились,
Тим що сіють, збирають хлібів урожай.
Їх надії на краще іще не звершились,
Та щоденним трудом вони славлять свій край.
11.05.2013

Я літаю, мов пташка, у снах,
У сплетінні життєвих доріг.
У духмяно-гірких полинах
І спускаюсь на рідний поріг.

Пахне млосно у полі рілля,
Загубилася стежка в житах,
Кличе в гості домівка моя,
Де дитинства видніється шлях.

Наче мати, чутлива душа
Увібрала і смуток і біль
До села в пізній час поспіша
Повертає у дім звідусіль.

Над селом дим ранковий гірчить
Дозріває на ниві зерно
Там бабусина пісня звучить
Мама тче сирове полотно.

Повертаємось ми повсякчас,
Де минуле у снах воскреса,
Доки в серці вогонь не погас
І чекає матусі душа.
11.05.2013

Складне життя, немов важкі жнива
Виснажливі в спекотно-спрагле літо,
Немов вінчує тіло жалива,
Вертає пам’ять в давнє пережите.

А іскра, мов свіча, в душі горить,
Погаснути в мені іще не встигла.
Я сподіваюсь на щасливу мить,
Що допоможе Духу Божа сила.

Розтане, наче талий сніг, журба,
Спливе, мов повінь, ранньою весною.
І прийде в сни моя стара верба
Над річкою дзеркально-голубою.

Де спрагле сонце срібні роси п’є
І падає в жита бездонне небо,
В той рай, що наймилішим в світі є –
Летить душа зболіла знов до тебе.

Як прихилюсь до квіточки й трави
Серденько оживе і заспіває,
Розквітнуть знов життєві береги
Коли нап’юсь снаги з дитинства краю.
11.05.2013

Хотілося б знати
про що розмовляють
Стрімке джерело
і трава на світанку.
Лелеки, що в сині
небесній літають
Шукаючи в висі
свого полустанку.

Що листя шепоче
в барвистому квіті
В садку, що сховав
одиноку хатину,
І мальви рожеві
у райдужнім літі,
Що люблять погожу
і сонячну днину.

Що місяцю зорі
всю ніч шепотіли?
Про що шелестів
верболіз над водою?
І журавлі,
що у вирій летіли,
І весни,
що збігли кудись чередою.
23.04.2013

(Поетесі Нінель Новіковій)
Шкода, що мчать за обрій роки
І сивина вплітається у коси,
Та сяють вам з небес ясні зірки
І стеляться під ноги трави в росах.

Для вас квітує білопінно сад,
Виводить соловей високі ноти,
Жаль, що не вернеш молодість назад,
Та приводу немає для скорботи,

Радійте, за прожитий кожен день,
Цінуйте кожну дорогу хвилину,
Несіть в душі мелодії пісень
І не впускайте в серце самотину.

Талановита, мудра і проста,
Ваш дар – творить, поезію писати:
І місія велична і свята –
Людині у біді допомагати.

Хоча за обрії летять роки,
Пливуть, мов лист осінній за водою,
Хай щастя із небес вам шлють зірки,
Палка душа лишиться молодою.
18.07.2013

З-під пришерхлих снігів бачу я
Ряст пробився, щоб розцвісти.
І відчула душа моя,
Через весни всміхаєшся ти.

Джерельцю б до ріки допливти,
Що невтомно і стрімко б’є.
Ти зорієш в моєму житті –
Щемна біль, пізнє щастя моє.

Журавлі, що летять у світи
Промовляють твоє ім’я.
У піснях і у мріях – ти,
Світла радість і туга моя.

Квітне рясно калиновий цвіт,
Доля буде вінки плести.
Крізь мережу зозулиних літ
У судьбі моїй квітнеш ти.
28.03.2013

Материнкою пахнуть коси,
Випромінюють очі тепло,
Босі ноги купають роси,
В ніжній посмішці сяє чоло.

Ти пливеш у русявім полі,
Лебедіє хустини крило.
У твоїй удовиній долі
Почуття молоде відцвіло.

Забрело в степ безмежний далеко,
Відшуміло, мов повінь весни,
Полетів твій у вирій лелека,
Повертає лиш в зоряні сни.

Як стрічалися кожен вечір
І шукали свою зорю
Обійнявши тендітні плечі
Він признався: - Тебе люблю.

Лише в спогадах все лишилось,
В серці смуток, німа самота,
Жити в парі тобі не судилось,
Тішить душу молитва свята.
12.03.2013

(Пісня)
Мальви пломеніють біля хати,
Тихо заглядають у вікно.
Мальви – це дитинства світле свято,
Що минуло вже давним-давно.

Приспів
Мальви рожеві, мальви рожеві,
Весен моїх зорецвіт.
Мальви рожеві, мов королеви,
Дивляться гордо на світ.

Мальви, м’яту і волошки сині
У барвистий я вплела вінок,
Щоб тобі сподобатися нині,
Щоб зробив до щастя перший крок…

Приспів
Мальви рожеві, мальви рожеві,
Літа мого дивосвіт.
Мальви рожеві, мов королеви,
Дивляться гордо на світ.

Відцвітають мальви на осонні,
Ніжні облітають пелюстки…
Похилилися голівки сонні –
Даленіють юності роки…

Приспів
Мальви рожеві, мальви рожеві
Весен п’янких зорецвіт
Мальви рожеві, мов королеви,
Спогад моїх юних літ.
10.03.2013

Допоки я живу – живеш в мені
Мій храм земний–садочок і хатина…
Я бачу наяву тебе й вві сні
Душі моєї друга половина.

Бо наймиліший край – де народивсь,
Де прожила весь вік твоя родина,
Де явір над водою похиливсь
І пломеніє полум’ям калина.

Де зорі світяться в воді на дні,
Їх дикі гуси, мов зерно, збирають.
Світанки будять радісно півні,
Пташки у гніздах діточок гойдають.

Кигиче сойка у очеретах.
Десь зарум’янився краєчок неба,
Дрімають перепели у житах…
А я молюся, крою мій, за тебе.

Допоки я живу – живеш в мені,
Хоч спочива на цвинтарі родина,
Про тебе я співатиму пісні –
Душі моєї друга половина.
10.03.2013

Мені судилось вирости в селі:
Співало казку золоте колосся,
Вдихала змалку аромат ріллі,
Так з діда-прадіда давно велося.

Поля безкраї – пісня давнини
Живуть в мені з дитячих літ і досі.
Тому люблю я повені весни
І, у багрянці, золотаву осінь.

Цілую кожну квіточку й стебло
Й малесеньку беззахисну пташину,
Люблю, із добрими людьми село,
Ніч-чарівницю і погожу днину.

Хмільний вдихаю аромат весни,
На жаль стомились, підтоптались ноги.
Я бачу дивовижні світлі сни,
Пригадую життя складні дороги.
10.03.2013

Летить душа моя, мов птиця
В мрійливе поле золоте,
Де стигле жито колоситься
І мак з волошками цвіте.

Де жайвір плаває у сині,
Осокорів біліє ряд,
Звучать пісні перепелині
Й невтішний плач перепелят.

У храм гаїв зеленокосих,
В весняну повінь, у грозу,
Де верболіз в прозорих росах
У трави струшує сльозу.

Летить душа, мов до причастя,
В далеке марево густе,
Де, мов струмок, лилося щастя –
В моє дитинство золоте.
10.03.2013

(Матусі присвячую)
Пахнуть руки любистком і м’ятою,
Житнім хлібом і літнім теплом.
Білі гуси кружляють над хатою
І прощально махають крилом.

На плечах білосніжна хустина,
Посміхаються рідні вуста,
Засріблилась в косі павутина,
Тиха мова і мудра й проста.

По знайомій прямуєш стежині,
Колосяться стіною жита.
Горда й сильна в своїй самотині
І земна, і велично-свята.

Тінню чайки літа промайнули,
Ти полинула в інші світи.
Квітне в пам’яті світле минуле,
Сяє образ з небес висоти.
09.03.2013

Пухнасті котики жовтіють на вербі,
Волошками заголубіло небо.
Я сивочолі весни у журбі
На жаль, стрічаю стільки літ без тебе.

Все, як раніше… Росянистий сад
До мене білі руки простягає.
Осики з вітром тихо шелестять…
Тільки тебе давно уже немає.

Літа – а ні догнати, а ні вернуть,
Минає день, його зміняє вечір.
Який тяжкий тернистий долі путь –
Холодний смуток обіймає плечі.

Як падолист стежини замете –
Зима засипле білими снігами
Полину, в мріях, в літо золоте,
В безмежне поле, з жайвора піснями.

Мій вогник ще у серці не погас,
Та як за обрії покличе небо –
Наблизить кроки мій останній час –
Засну спокійно з думкою про тебе.
26.02.2013

Зіроньку мені б свою знайти
І піднятись ввись назустріч грому,
Щоби досягнуть в житті мети
І визнання усьому святому.

Найсвятіше милий отчий край,
Пісня пташок, росами умита.
Весняного квіту водограй,
Сніп дорідного п’янкого жита.

І верба плакуча у сльозах,
Щебет соловейка спозаранку
І святі ікони в рушниках
Й полотняна диво-вишиванка.
І могили, в сивих чебрецях,
І священне материнське поле,
Житній хліб в матусиних руках
І моя любов, і сива доля.

Щоб здолать вершину висоти –
Треба мати хист і дужі крила.
Важко підійматись до мети,
Допоможе Бог і Божа сила.
24.02.2013

В зимовий час природа спочиває,
В зажурі тихій довгі ночі й дні,
За літечко втомилась і дрімає,
Їй заметіль співа сумні пісні.

І у дерев душа, як у людини,
Вона чекає сонечка, тепла.
Ще червоніють кетяги калини,
Та яворина журиться одна.

Десь шелестить сухий листок на клені,
Стара верба від холоду дрижить,
Лише ялини молоді – зелені,
Кремезний дуб із вітром гомонить.

Але, як клич веселий залунає,
На мить забуду стільки маю літ.
У юні весни в думах завітаю,
А роки поспішають їм услід.
25.02.2013

(Пісня)
Як закінчиться ’’бабине літо ‘’,
Замете наш садок сніговий.
Добротою і щастям зігріта,
Я купалась в любові твоїй.

(Приспів)
Бабине літо, бабине літо –
Світлої осені дні
Бабине літо – небо в блакиті,
Що принесеш ти мені,

Засріблилася паморозь в косах,
Стука люта зима у вікно,
Літо бабине в серці і досі,
Хоч тебе вже немає давно.

(Приспів)
Бабине літо, бабине літо –
Теплої осені дні,
Бабине літо сонцем зігріте,
Світить у душу мені.

Вже дорослі і діти й онуки,
А тебе лише бачу у снах,
Простягаєш до мене ти руки,
Тепла посмішка сяє в очах.

(Приспів)
Бабине літо, бабине літо
Нашої зрілості час.
Бабине літо – все пережито…
Вогник любові не згас.
23.02.2013

(Пісня)
Ми ненароком стрілися з тобою,
Край неба в надвечір’ї догорав.
Багряно-золотою пеленою
Лист сумно землю й трави покривав.

Хоч голова у срібній павутині,
Мене твій ніжний погляд полонив.
Роками сумувала в самотині,
А він і відігрів і звеселив.

(Приспів)
Запізніла любов… Хризантем білий цвіт
Пелюстками багрянець встеляє
Запізніла любов забува стільки літ
Перешкоди усі подолає.

Непривітним був останній вечір
І холодом повіяло з полів.
Кленовий лист нам сипався на плечі,
Доносивсь клич прощальний журавлів.

Вони збирались в вирій відлітати,
Лишивши рідні гнізда, отчий край.
І з ними ти полинув десь шукати
Чужі причали і заморський рай.
(Приспів)
Запізніла любов… Хризантем мертвий цвіт
Застилає траву і стежину
Запізніла любов – почуття зрілих літ,
Відігрій і вгамуй самотину.
23.02.2013

Перший крок від матері у світ
У життя невидимі пороги
І верба журлива край воріт
І бабусі сльози і тривоги.

Все минуло, все кудись спливло,
У примхливих візерунках долі
Мамин погляд і смутне чоло
Стало віддалятися поволі.

Досі в пам’яті моїй живе,
Щем солодкий душу огортає
І в дорогу зоряну зове
У думках в дитинство я літаю.

Хоч минуле вже не повернуть,
Пам’ятаю все, що пережите,
Нелегкий, тернистий долі путь
А ні обійти, а ні змінити.

Згадую у світ свій перший крок,
Наче книги сторінки гортаю
І матусі, у життя, урок,
Як святу молитву знов читаю.
11.02.2013

У хустині, білій вишиванці,
Босоніж долаєш битий шлях.
Сяють роси веселкові вранці
І печать блаженства на вустах.

Поспішаєш на колгоспне поле,
Заробляти скудні трудодні.
Там твоя десь заблудила доля
І летять удаль за днями дні.

Пізно повертаєшся додому,
Як зірки зоріють в небесах,
Приховавши біль душі і втому
І сльозу тремтливу на очах.

Радує герань на підвіконні,
Біла вишня в шибку загляда,
Кущ калини мліє на осонні
І матуся гарна й молода.

Все, як і раніше, у хатині:
На стіні портрети в рушниках,
На столі біленька скатертина,
Виткане рядно на подушках.

Ось і все багатство у оселі…
Ніч тихенько стукає в вікно,
Копоть каганця сягає стелі,
Ненька тче на весну полотно.

Будуть рушники і вишиванки,
Сонечко відбілить, та вода…
Мама устає ще спозаранку,
Татуся із шляху вигляда.

Кіньми збігли весни, а і досі
Все чекає вірно із війни
Засріблила павутина коси…
Виросли до неба ясени…

В похоронку, прислану, не вірить,
Знає – вернеться живим з доріг
Тихо, як колись, відчинить двері,
Переступить рідний свій поріг

І обійме донечку маленьку
І стареньку матір і її,
А роки летять у вир швиденько –
Чорний ворон кряче на ріллі.

Ждала все життя… Та й не діждалась,
Стала зовсім біла голова,
Стан зігнула невблаганна старість
І померкло сонечко, трава.

Білий світ застало пеленою
Від тих сліз, що з горя пролила.
Все здоров’я збігло за водою,
До землі пригнулись два крила…

Та свою не проклинала долю,
Посмішка теплилась на вустах,
До останку згадувала поле
І волошки у густих житах.

І бузок пахучий біля хати,
Що лишили, ніби сироту,
І минуле, наче світле свято,
І в молитву вірила святу.

Вчила внуків, правнуків молитись,
До людей поваги, співчуття…
Хочу тобі, рідна поклонитись
За твій подвиг і важке життя.
06.02.2013

Окутав вечір землю обігріту,
Принишкли мальви коло білих хат.
Черешень віти повні білоцвіту
Розкинув, наче руки, білий сад.

В німій дрімоті поле спочиває,
Серп місяця лякливо погляда,
Земля, за день, від втоми знемагає
І дзеркалом блищить в ставку вода.

А час летить… Літа, мов блискавці,
Минають ночі, їх зміняють дні,
А ми шукаємо перо жар-птиці,
На жаль, знаходимо лише вві сні.

Гойдається шовковий купол неба,
У темні води падають зірки,
Я засинаю з думкою про тебе,
А в вирій журавлі несуть роки.
03.01.2013

Колиска запашна весни
Гойдає білоквіт.
Куди ж поділись диво-сни
У вісімнадцять літ.

Я жду тебе в самотині
І на душі печаль.
Ти – наче вогник у вікні
Зовеш у синю даль

І я, забувши все, лечу
На твій беззвучний клич.
Немов метелик на свічу
У темно чолу ніч.

Вечірня зірка догора,
Пташки в гніздечках сплять,
- Давно прощатися пора –
Нам верби шелестять.

Десь скрикне сойка на воді,
Злітає вишні цвіт
А ми щасливі й молоді
У вісімнадцять літ.
03.02.2013

Життя сивіє, мов зимове небо:
Все огортає ніч м‘яким крилом.
Незатишно і холодно без тебе,
Хурделиця голосить під вікном.

У спогади далекі повертаю
І відчуваю весняну грозу.
Як блискавка горить на небокраї
І вітер струшує із верб сльозу.

Як млосно пахне м’ята над водою
І дихає земля в обіймах трав!
Спустився вечір тихою ходою,
Закохані серця в полон забрав.

Скотився місяць по вузькій стежині
В духмяні синьо-сиві чебреці.
Світліє небо в розовій хустині,
Моя рука - в твоїй міцній руці.

Повіяв війно вітерець із поля
І квітом лип світанок забринів,
Недовго щастям посміхалась доля –
Твій слід, з роками, снігом забілів.
01.02.2013

Ти напій мене, зоряний краю,
Світлим трунком із росяних трав,
Де ні жалю, ні смутку немає,
Гай тремтить від вечірніх заграв.

Дай святої водиці напиться,
Вгамувати і спрагу й жалі.
Із батьківської диво-криниці,
Що наснагу дає із землі.

В срібнолисту сховатись діброву
І пірнуть в сині хвилі ріки.
Слухать вічну лелечу розмову
І просить: - Зупиніться, роки!

Зупини, Боже, мить неповторну,
Промінь сонця, блакить голубу
І розвій біль душі непоборну,
Угамуй мою сиву журбу.
27.01.2013

Чую вітру тихеньке зітхання,
Сріблом зорі іскряться в вікно.
В серце стукає перше кохання,
Нічка стеле міраж-полотно.

Ти чекаєш мене біля броду,
Де сумує самітня верба.
Загляда круглий місяць у воду,
Ще мені не знайома журба.

У мелодію дивну злилися
Пісня пташок і запах бузку.
Ми з тобою у двох поклялися –
В нас кохання одне на віку.

Плинуть роки… Зросли наші діти,
А весняної ночі струна
І співатиме юна весна.
26.01.2013

Ніжна посмішка – неба вечірня заграва,
Спалахнула неждано у юній душі.
Заіскрилась, мов блискавка, в небі яскраво,
Не підвласна рокам, далині і межі.

Я утратила сон, а відтоді і спокій,
Лиш голубила посмішка у самоті.
Стільки збігло з водою окрилених років,
А вона зігріва долі скудні путі.

Світлу посмішку щиру, як казку далеку,
Бачу в снах золотих весняної пори.
Я до тебе у мріях лечу, мов лелека,
У звабливо-квітучі журні вечори.
26.01.2013

(Пісня)
Лист багряний зліта
пелюстками окрилених років
Над чолом, як віночок,
сріблиться свята сивина.
Нещодавно летіла
на крилах в простори широкі
І мені посміхалась
безмежних степів далина.

Серед виру життя
надвечір’я війнуло журбою,
Ти для мене – неначе
цілющий ковток джерела.
Я слухняно пливла
за тобою, як лист за водою
І чекала від долі
жаданого щастя й тепла.

Та два берега дальні
не зможуть з’єднатись ніколи,
Бо життєва ріка
їх постійно навік розділя
І зрадливе кохання
в пітьмі догорало поволі,
Залишилася пісня
яка гріє душу й зціля.

(Пісня)
Повертайся! Я жду
на хисткому калиновім мості,
Доки осінь в душі
пломеніє й п’янить, як вино,
Завітай через роки,
прилинь на часину у гості,
Пригадати далеких
доріг сирове полотно.

Повернись журавлем
у блакиті весняного неба,
Як воно заясніє
і стане, мов ряст, голубе,
Сподіватися буду
й молитимусь Богу за тебе
І чекатиму вірно
одного, до віку, тебе.

Притулися, мій рідний,
до мене своєю щокою
І розтане пітьма,
що між нами колись пролягла.
І тоді наша осінь
розквітне хмільною весняною
Я прощу собі все,
що раніше простить не змогла.
19.01.2013

Заквітчаю клечанням кімнати,
Задухмянить м’ята на вікні,
Виплива, у мріях, рідна хата,
В рушниках хрещатих на стіні.

На столі волошки зазоріли,
Золотаві житні колоски,
Сокирки лілово зарясніли
І ромашок білі пелюстки.

В оксамитовім убранні хата,
Розцвітає в запашнім вінку.
Молода, у вишиванці, мати,
Та черлені вишні у садку.

І до столу, на Велике Свято
З вишнями пиріг вона спече,
Я щаслива і безмежно-рада
На матусине схилюсь плече.

Приголубить матінка до серця,
Поцілує ніжно у чоло,
А в душі дитячій відзоветься
Мамина любов, її тепло…

Заквітчала клечанням кімнати,
М’ята зеленіє на вікні…
Давнини дитинство й рідна мати
Крізь роки всміхаються мені.
22.06.2013

Солодкий спокій – мов струна бринить
Весняним сходом – паростком натхнення,
Рятує від тенетів сьогодення
Й буденності полону в слушну мить
Солодкий спокій, мов струна бринить.

Душа летить до ясночолих зір
І їй так тепло й затишно у літі,
Шукає зіроньку свою в зеніті,
Пірнаючи в життя бурхливий вир –
Душа летить до ясночолих зір.

У спогадах казкові вечори:
І блиск води, мов кришталю принади,
Божественні пташині серенади
Ллє світло місячна доріженька згори –
У весняні казкові вечори.

Думкам немає перешкод, межі,
Вони летять на клич моєї долі.
На жаль, згасає зіронька поволі,
Хоч полум’я палає у душі…
Думкам немає перешкод, межі.
10.01.2013

Я знаю полиновий смак зажури,
Як гірко плаче серце в самотині,
Бо не пробити невидимі мури
Сіренькій обезкрилені пташині.

Вже й ніч під падолистами ночує,
Цілує день вусами сніговими,
Мовчить печаль… Німа душа сумує
І плаче клен сльозами золотими.

Літа спішать невпинною ходою,
З-за весен білопінних – зими встали,
А ми в бурхливій повені з тобою
Шукаємо в житті свої причали.

Щасливий той, хто долю розпізнавши,
Свій слід залишить впевнено й натхненно,
Хто труднощі і біди подолавши,
Прожив життя пристойне – не даремно.
02.01.2013

В сивому тумані
чорний ворон кряче,
Вечір заховався
в білих полинах,
А душа сумує
і тихенько плаче,
Коли ти приходиш
у коротких снах.

Вже на крилах яблунь
догорає літо,
В вирій відлітає
сивочолий птах.
Повертаю знову
в весни пережиті,
Бачу сині очі
в золотих сльозах.

В криниці ночами
сіє зорі небо,
У садках дрімає
стомлене село
Я в солодких мріях
полечу до тебе
Ти, назустріч долі
простягни крило
30.12.2012

Білим молоком розливсь туман
І земля світанком зустрічає,
А черемухи п’янкий дурман
Все заполонив до небокраю.

Від суцвіть казково-запашних
Гнуться обважнілі білі віти.
Вітерець, закоханий, притих
І цілує рясту ніжні квіти.

Все позеленіло, розцвіло
І земля красою молодіє,
Сонячного променя крилі
В сяйві ранку тихо пломеніє.

Знов душа у юність поверта,
Я зітхаю сумно в самотині
І, здається, молоді літа
Поспішають по в’юнкій стежині.
30.12.2011

"Без мрії вже давно помер би.
До вас, мої плакучі верби
понад Сулою в кожнім сні
Лечу..."
Хоч прізвище звичайне – Низовий,
Слова високі проникали в душі
Тому в народній пам’яті живий
А мудрі книги - оберегом служать.

Ти не корився долі і рокам,
Плекав надії в зраненому серці:
Не кланявся новим панам, чинам,
А просто жив по совісті і честі.

Долали спрага і пекучий біль,
Страждав, терпів неутолимі муки,
Чекав, даремно, звістки звідусіль...
Були хвилини відчаю й розпуки.

А ти не здався і лились вірші
Не догоджав новій “народній” владі,
Ховався відчай в зболеній душі –
Поету це не стало на заваді.

Борець за правду і людське життя,
За рідний край, і верби, і калину,
Жив мріями до самозабуття,
Про світлу долю неньки-України.
19.06.2013

Поверніться сини із далеких доріг
В теплий Крим і високі Карпати,
Станьте знову на отчий низенький поріг,
Де чекає стара сива мати.

Поверніться, синочки-заждалася вас
В вишняку білостінна хатина.
Виглядає рідня кожен день, кожен час
Любі діти і вірна дружина.

Стогне рідна земля – повертайтесь, брати,
Простягніте брат братові руки,
Бо йдете ви усі до одної мети,
Хай між вами не буде розлуки.

Повертайтесь! Хвилюються стиглі жита,
Щоб із зерен проріс світлий колос
Вас благає земля – Україна свята,
То ж почуйте її рідний голос.
11.01.2011

Човником місяць пірнає у висі,
Лебедем хмарки пливуть,
А на галявині, в темному лісі,
Мавки таночок ведуть.

В білих віночках, прозорім убранні
І блідолиці й сумні,
Не пощастило в земному коханні,
Мавками стали вони.

Ніжно-зелені розпущені коси,
Погляд, немов чорна ніч,
В дивнім танку ясночолі і босі –
Не потрапляй їм навстріч.

Ось на зорі вже й півні заспівали,
Ніч потихеньку згаса.
Мавки в нічному тумані розтали –
Світиться Божа роса.
26.12.2012

Іду по втоптаній стежині,
Як і багато літ назад.
Стоїть похилена хатина,
Покинутий вишневий сад.

Туман холодний заплітає
Змарнілим вербам сивину,
Лукава доля не вертає
Мою окрилену весну.

Грайливим сріблом крига сяє,
Пришерхли річки береги.
Злилося поле з небокраєм
Серпанок сипле навкруги.

Іду по втоптаній стежині,
Проймає серце щемний біль.
Стоїть хатина в самотині
Лиш в вікна стука заметіль.
26.12.2012

Вся земля навкруги квітувала...
Ти признався мені у любові.
Я завітного слова чекала –
Тихо вечір гуляв у діброві.

Місяць – свідок єдиний кохання,
Та яскраві небесні зірниці,
Що горять усю ніч до світання,
Та джерельна вода у криниці.

Стільки ласки було в твоїм слові,
Чув і клен і сіренька пташина.
Певне заздрила першій любові
Білосніжна п’янка черемшина .

Тихо вітер гуляв по діброві,
Первоцвітом земля квітувала.
Ти признався мені у любові
І від щастя земля заспівала.
26.12.2012

Не вір словам,
що я тебе забула,
Не вір зловтішним
людським язикам.
Твого я голосу
давно не чула,
А в сни приходиш,
всупереч рокам.

Не вір, що старість
раптом подолала,
Я ще радію
сонечку й весні,
Хоча краса моя,
мов цвіт зів’яла –
Зате душа
співає ще пісні.

І музика звучить
в моєму серці,
Вона летить у небо
від землі.
В душі твоїй
весною озоветься,
Як вернуться
лелеки й журавлі.

Не вір, що перестану
я співати,
Коли покину
цей земний розмай.
Журавкою
я буду прилітати
І звеселяти
милий серцю край.
26.12.2012

З дитинством ви прощаєтесь сьогодні,
Переступаючи шкійльний поріг.
Хай почуття й пориви благородні
Вам служать, як безцінний оберіг.

Хвилюються усі і тата й мами,
Були і неудачі і жалі,
Та поруч дев'ять років йшли із вами
І мудрі й добрі ваші вчителі.

За ручку матусі вели до школи...
І перші літери... Й новий Буквар
Вже не повернуться до вас ніколи -
Бо скінчився учбовий календар.

Нехай же буде сонячна дорога
У новий світ, у молоде життя,
Розчарувань не буде і тривоги,
А радісне, щасливе майбуття.

Скажи мені, чия вина,
Що в цьому безбережнім світі
І ти один, і я одна,
А доля десь блукає в літі.

П’ють чисту воду небеса,
Зірки розсипались у водах,
Блищить коралова роса,
Земля вбирає прохолоду.

А ми закохані ідем
В безмежжя місячної ночі,
В душі розливсь солодкий щем,
Іскряться щастям наші очі.

В волошках літо відцвіло,
Любов, як повінь, відшуміла,
Усе минуло, все пройшло,
Лише душа не відболіла.
Скажи мені, чия вина,

Що в цьому неосяжнім світі
І ти один, і я одна,
І наша доля плаче в літі.
25.12.2012

Поговори зі мною,
як у роки минулі,
Твій тихий голос хочу
почути наяву.
З літами, що промчали,
твій голос не забула,
Про зустріч щасливі
у спогадах живу.

Поговори зі мною,
як мріялось, жилося,
Кому шептав єдині
несказані слова,
Чи все в житті твоєму
задумане збулося
Й від щастя в ніч весняну
хмеліла голова?

На жаль, уже нічого
не буде в нас з тобою,
Хоч жевріє у серці
ще іскорка тепла.
Воно ще пломеніє
квітчастою весною
І я той скарб безцінний
в душі своїй несла.

Поговори зі мною,
в холодні зимні ночі,
Коли у вікна стука
засніжена зима,
Коли аж до світанку
не хочуть спати очі,
Здається, в цілім світі
лишилась я сама.
13.12.2012

Жовте листя летить
пелюстками омріяних років
І до мене неждана
прийшла надвечір’я пора.
Я не чула її
непомітних розмірених кроків,
Доки срібним вінком
над чолом сивина розцвіла.

Мене доля лукава,
з дитинства узявши за руку,
Повела на тернистий,
вітрами овіяний шлях,
Я пізнала утрати
і біль нелегкої розлуки,
Бо купалась в духмяних,
на жаль, у гірких полинах.

Як зустрілися вперше,
я зовсім була молодою
І зігріть юне серце
від болю, до тебе прийшла,
Ми щасливі були
лише весну одну із тобою,
Моя подруга вірна
дорогу мені перейшла.

І самітня сльозинка
на віях моїх затремтіла,
Як між нами повік
нездоланна стіна пролягла,
Я звільнитися вмить
від палкого кохання хотіла,
А крізь сиві літа
так забути тебе й не змогла.

Білий сніг замітає
і поле, і степ, і діброву,
Заглядає до мене
сувора зима у вікно.
Я чекаю лелек,
чую їх нескінченну розмову
І мене зігріває
весни запашної тепло.
14.12.2012

Весни лунають передзвони срібні
На журавлинім втомленім крилі.
Я чую по ночах, як кличе рідний
Знайомий із дитинства спів землі.

Одвічна пам’ять отчого порогу,
Де стежка загубилася у снах.
А з пройдених доріг-одна дорога,
У сині чебреці в рясних лугах.

Усе прожите знову воскресає,
Душа – немов ромашки білий цвіт.
Від скверни й смутку знову оживає,
Я забуваю стільки маю літ.

У трави падають ясні зірниці,
Пташиний щебет лине звідусіль,
Бабусі пісня світиться з криниці,
Вбирає серце радощі і біль.

Відлунням давня пісня озоветься,
На недосяжнім березі ріки,
Душа моя присмучена сміється
Крізь сивочолі пройдені роки.
09.12.2012

На кленові листя рідіє,
Безлисті шипшини кущі,
Калина, мов жар, пломеніє,
Полощуть осінні дощі.

З берізоньки листя спадає,
Летить хризантем ніжний цвіт.
Здається, немов догорає
Осіннього золота світ.

На жаль, вже ніхто не ночує
В пустому лелечім гнізді,
Лиш вітер всю ніч бешкетує,
Шумлять ясени молоді.

Весною всі дні клопотали
Лелеки, будуючи дім.
Соломкою дно вистилали,
Щоб затишно жити у нім.

Удень і вночі нескінченні
Лелечі розмови велись.
Про край найдорожчий, священний,
Де ввись перший раз піднялись.

Затьмарилось небо глибоке,
Дерева в тривалому сні.
Сумує гніздо одиноке,
Чекає приходу весни.
05.12.2012

Спішать літа у часоплині
Вервечкою тривожних дум.
На юних весен далі сині
Ліг золотий осінній сум.

В’юнкі стежки моєї долі
Приходять у короткі сни,
А небо падає поволі
На яблуневий квіт весни.

Де білі руки сад розкинув,
Сплять зорі на ряснім гіллі.
І теплий вітер з поля лине
На журавлиному крилі.

Біліє хата при дорозі,
Зорить віконцями у світ,
І у невимовній тривозі
Чекає вже багато літ.
06.12.2012

Доглядає матусенька квіти,
Поливає їх щедро щоліта.
Кожну квіточку ніжно голубить,
Бо красу їх по-справжньому любить.

Різних квітів у мами багато:
Ось красоля розквітла листата
І барвінок поплівся хрещатий,
У садочку цвіте й біля хати.

Рожевіють п’янкі чорнобривці,
Сині півники і медуниці.
Поміж них, зупинилась під тином,
Ясночола розкішна жоржина.

А під вікнами мальви рожеві,
У коронах, немов королеви,
Забрели вони аж до городу,
Щоб побачили їх пишну вроду.

Непомітна проста матіола
Не пишається квітом ніколи,
Розквітає в вечірню годину,
Ароматом чарує родину.

Ось матусенька гладить рукою
Яснозорі червоні левкої,
Білосніжні духмяні лілеї
Пригортаються ніжно до неї.
03.12.2012

Шуми гучніш зелений ліс,
Твій смуток гордий величавий.
Шовк пишних і розкішних кіс,
В рясній короні кучерявій.

А в люті сніжні холоди,
В короткі дні – німе мовчання.
З дитинства слухала завжди
Пташок весняних щебетання.

Бувало в непогоди дні
Змагався з сильною грозою,
Тоді берізоньки сумні
Вмивались чистою сльозою.

Дубів вершини угорі
Від бурі грізно колихались,
Птахи від ранку до зорі
В гущавині перекликались.

А в спеку сонце серед дня
Крізь віти сплетені сіяло,
Рожевим маревом здаля
Твій одяг сяйвом осліпляло

В гущавині вже ніч була –
В шатрі небес, над головою,
Легка хмаринонька пливла,
За нею – інші чередою.
02.12.2012

Дзвіночки світлі лісові
Попід кущами виглядають,
Синіють ніжно у траві,
День літній дзвоном прославляють.

І манять бджілок золотих
На диво синяви рясної.
Нектар дзвіночків лісових
Зібрати із краси земної.

Уранці в лісовій тіні
Зірву я їх тендітно-синіх,
Щоби матусі і мені
Всміхались на вікні в хатині.

Дзвіночки юні лісові
Приходять в сни мої і досі.
Я їх збираю у траві,
А з ними й чисті срібні роси.
26.11.2012

Сад весь квітує,
вечір в вогні
І на серденьку
любо мені
В мріях весняних
стежкою йду
І потаємне
слово я жду.

О, ці зірниці,
о,ця весна
І довгожданна
й квітом рясна.
Певне від щастя
знов плачу я
Ти – світла радість,
тайна моя.

Сад весь квітує,
ніч у вогні,
Серце віщує
зраду мені.
В думах журливих
стежкою йду,
Зустрічей щирих
я вже не жду.
26.11.2012

Білий сніг обіймає
струнку тополину,
Застилає-заносить
омріяний шлях.
Я не знаю, чи знову
тебе я зустріну
Лиш весною полину
в журливих піснях.

Заспіваю тобі
перепілкою в полі
Засинію волошкою
в стиглих житах,
Зазоріють зірницею
тільки для тебе
І розвіюсь росою
в степу на вітрах.

А якщо ти зустрітися
більше не зможеш,
То прилину до тебе
в солодкому сні,
Відлечу з журавлями
осінньої ночі
І залишу на згадку
журливі пісні.
25.11.2012

Пірнаю у мелодію печалі,
Бо безперервно плине часу річка.
І розчиняється в безмежній далі
Життя мого, на жаль, коротка стрічка.

Черпаю срібну воду із криниці,
Густий спориш лоскоче босі ноги.
Цей рай мені ночами часто сниться,
Я забуваю прикрощі й тривоги.

З дитинства він закарбувавсь навіки
І ранить душу піснею сумною.
І тільки, як закриються повіки,
Тоді лиш зникне разом ізі мною.

Блаженний спокій душу ніжно гріє,
Не можу відірватися від нього.
Рожевий ранок в шибку пломеніє.
А я за всіх молюся щиро Богу.
25.11.2012

Розірване туманне покривало,
Ховає в сивім мареві село.
В маленьких вікнах світло ще блищало
І розливалося в душі тепло.

Іздалека десь горлиця туркоче
І рожевіє горизонту край.
Вітрець щось вербам втомленим шепоче,
До себе манить дивовижний рай,

Чомусь у ньому солодко і гірко
І сенс життя всього й дитинства світ,
Моєї совісті і честі мірка
І відгомін щасливих, юних літ.

Розвіялося сиве покривало
І на світанку ожило село.
У темних вікнах світло засіяло
І розлилось в душі моїй тепло.
25.11.2012

На землю обігріту ніч упала,
Розкинув крила біло пінний сад.
Вечірні зорі ясно засіяли,
Снувались тіні білостінних хат.

Вишнева повінь,вишнева повінь
Весни моєї духмяний квіт.
Вишнева повінь – блакитний спомин
І вісімнадцять дівочих літ.

Дурманить вечір молодий любисток,
А вишня тихо сипле ніжний цвіт,
Розсипалися зорі, мов намисто,
Я молода й радію на весь світ.
Вишнева повінь,вишнева повінь
Весни моєї рожевий квіт.
Вишнева повінь – найкращий спомин
Давно минулих щасливих літ

Вишневий цвіт засипав юні плечі,
Світились щастям очі голубі,
Про нашу долю мріяли весь вечір
І я раділа й вірила тобі.

Вишнева повінь,вишнева повінь,
Весни моєї зів’ялий квіт.
Вишнева повінь – болючий спомин,
Гірке прозріння на схилі літ.
23.11.2012

У осені похмуре небо,
Короткі і похмурі дні.
Шепоче дощ мені про тебе,
Я жду листа в самотині.

Подовшали думки, тривоги,
Бо покоротшали листи.
Далекі пролягли дороги –
Часи гіркої самоти.

Ти спокій мій і душу палиш
Приходиш у тривожні сни
Вразливе серце словом раниш,
Бо вироком звучать вони.

Слова: розлука і прощання
Приховані в твоїх листах
І наше зоряне кохання
Вмить розлетілося у прах.

У осені похмуре небо,
Короткі і похмурі дні.
Шепоче дощ мені про тебе
Сумую я в самотині
22.11.2012

Вітерець колише п’яні чорнобривці
І за діброву сонечко зайшло
На вітах вишень світяться зірниці,
Дрімає сонне,втомне село.

Земля спочила… З нею й добрі люди
Вечеряють сім’єю у садках.
Вечірній гомін лине звідусюди
І місяць погляда на битий шлях.

На лози кучеряві біля броду,
І різнобарв’я молодих отав.
На тихоплинну і прозору воду,
Й багрянець передвранішніх заграв.

Заснуло все, солодким сном сповите,
Маленька пташка скрикне десь вві сні.
Світ місяця, мов золото, розлите,
Світанок будять на зорі півні.
21.11.2012

Тепер від мене ти далеко,
Холодна залягла зима.
Полинув вдаль, немов лелека
І досі звісточки нема.

Уже не прийдеш, як раніше,
В моїй душі–немов гроза.
Усе частіше і частіше
Тремтить непрохана сльоза.

Куди не йду, куди не гляну,
А ти стежиною ідеш.
Букет рожево-полум’яний
Задумливо в руках несеш.

П’янких троянд тендітно-ніжних,
Що часто дарував колись,
Та покривалом білосніжним
Твій слід назавжди застеливсь

Тебе немає… Ти далеко…
Путі засніжила зима,
Бо ти полинув, мов лелека,
В полоні сніжнім я сама.
22.11.2012

Гуляє сніговій у сутінках зимових
І навіває білокрилі сни.
Ховаються у подушках пухових
Слабенькі паростки – гінці весни.

Провісники тепла і благодаті –
Голубоокі проліски живі.
Вони хоч і тендітні, та завзяті
І скоро засиніють у траві.

Й конвалії, дзвіночки срібло-білі,
Задзвонять стоголосо під кущем,
Передчуття весни щемливо-миле
Розіллє млосний і солодкий щем.

Вона зеленим голосом покличе
Пташок веселих у духмяний гай,
І засвистить, затьохка, закигиче
Шовкової весни п’янкий розмай.
22.11.2012

Промовляю твоє ім’я,
Коли сяють, мов свічі, зорі
І гойдається іздаля
В сяйві місячнім, тінь прозора

Місяць п’є золоту росу,
Розливає шовкову повінь,
Прикрашає земну красу
Надвечір’я прощальний промінь.

Бачу очі твої ясні,
В них відлунює болем спомин,
Солов’їні хмільні пісні
І кохання нашого човен.

Промовляю твоє ім’я,
Ніч крильми обіймає плечі.
Жаль – не можемо ти і я
Повернути наш в зорях вечір.
21.11.2012

Живи моя любове,
хоча ослабли крила,
Спіши на поклик долі,
не падай, а лети
Бо ще душа палає,
несуть думки-вітрила,
Її не закували
зимові холоди.

Допоки світять очі
і серце завмирає,
Моя любове світла,
живи, не помирай,
Бо є душа на світі,
яка тебе чекає,
Як ненька і родина
і незабутній край.

Лети моя любове,
удень і темні ночі
Й на мить не зупиняйся
в путі у пізній час,
Бо жде самітнє серце
й журливі карі очі,
Що відігріють душу
не зрадять в горі вас.
21.11.2012

Біліє сонний сад, зітхає,стиха,
Квітує повінь ніжна і п’янка,
Земля у сні на повні груди диха
І віє прохолодою ріка.

У очереті сойка десь кигиче
І білі гуси сплять чутливим сном,
А журавель свою журавку кличе,
Шепоче вітер мальвам під вікном.

Мені і досі млосно і привітно
Купатись в весняних п’янких ночах,
Я бачу нашу стежечку завітну
Й блиск місяця в замріяних очах.

І синьооку голубінь ожини,
І річечку, що мариться у снах,
Матусю молоду біля хатини
І вигін за селом у полинах.

Натомленим крилом мене вітають
Мов блискавиці, молоді літа.
Ще жевріє життя на небокраї,
Пора минула юна, золота.
20.11.2012

Відшуміла молодість крилата,
Лиш відлуння чується в піснях.
Пісня – порятунок мій і свято,
Що шукає в небі вірний шлях.

Стільки б не зазнала я страждання,
Море бід сприймала наяву.
Першу зустріч, зраду і прощання,
Та в піснях і мрію і живу.

Їх звучання мають ніжні крила,
Що прямують в мій вишневий край.
В них життєво-невмируща сила,
Весняної повені розмай,

Що живе повік і не вмирає,
В клекоті лелечому бринить.
Розливається в полях безкраїх
Не змовкає в серці ні на мить.

З вірою у двох сердець єднання,
Мов в хисткому човні знов пливу.
А душа радіє в сподіваннях –
Я щаслива… Значить я живу.
15.11.2012

Гамірно в осіннім лісі,
Наче в пишний зал,
Всі зібрались на узліссі –
Буде карнавал.

Тут стоять дуби високі,
Виструнчились вряд.
Молоді та одинокі
Клени шелестять.

До берізок жовтим листям
Горнуться вони
І калина, у намисті,
Вигляда з пітьми.

А берізки, золотаві
Коси розплели
Забіліли сарафани –
Срібло розлили.

Віддалік струнка, висока,
Та чомусь смутна,
Яворина одинока,
Юна як весна.

І шипшина на осонні,
Й глід у холодку,
Ніжні ягоди червоні
Людям до смаку.

Горобина зранку вмилась
Одягла фату,
Заквітчалась, нарядилась
В сукню золоту.

Музиканти прилетіли,
Молоді співці –
І ворони чорнокрилі ,
Сойки й горобці.

І сороки й перепели,
Жайвори й шпаки –
Сивочолі новосели
Сіли на гілки.

Музикантам знак дав дятел,
Вдарив барабан
І велично та завзято
Розпочався бал.

Скрипки ніжно заспівали,
Вдарив контробас.
На поляні, небувалий
Линув ніжний вальс.

Закружляли всі у танці,
Це ж прощальна мить,
Бо, можливо, завтра вранці
Вітер зашумить

Обнесе останнє листя,
Замете сліди
І калиноньку в намисті
Проймуть холоди.

Все навкруг сніги завіють:
Поле, луги, ліс
Порідіють, побіліють
Коси у беріз.

А дубам та ніжним кленам
Будуть сниться сни –
Ліс замріяний зелений,
Перші дні весни.
15.11.2012

Ніч ховає простору безмежжя,
Спить земля, дерева і ріка,
І її квітчасте прибережжя,
Й течія прозора, гомінка.

Розкошує ніч… Панує тиша,
Заховався місяць за вербу.
Вітер мальви під вікном колише,
Навіваючи легку журбу.

І пшениці золотавий колос,
Що цілує вітер на полях.
І землі глибокий рідний голос,
Наче музика доноситься здаля

І стрімкий політ перепелиці,
І лелечий клекіт восени,
І загублене перо жарптиці
Лиш приходить у солодкі сни.
15.11.2012

Безмежно-неосяжний світ,
Цілує землю, небозвід,
Мені лише сімнадцять літ
Щаслива зустріч із тобою –
Весною.

Скотилось сонечко за шлях,
Ромашки квітнуть на лугах,
Сміються зорі в небесах,
Всю ніч світило нам до рання –
Кохання.

Багряний лист розсипав клен,
В снігу голівки хризантем,
У серці біль, пекучий щем,
І душу обійма розпука –
Розлука.

Літа спливли. Тебе нема,
У душу холодить зима,
На нашій стежці я сама,
Ллє сльози сірий клаптик неба –
Без тебе.

Завіяв землю снігопад,
Завітну стежку, тихий сад,
На жаль не вернем все назад
Затьмарила минулу радість –
Старість.
15.11.2012

Поля заросли бур’янами,
Квітують п’які полини
То що ж воно діється з нами?
Куди подівались сини…

Оті хлібороби завзяті,
Що сіяли в землю зерно,
Спішили на поле і в свята,
Для них було рідне воно.

Сини славнозвісного роду
Збирали рясний урожай,
Бо дбали про долю народу,
Добром прославляли свій край.

Тепер розлетілись по світу,
Шукати щасливе життя,
А як же їх рідні і діти,
Яке буде в них майбуття?

Коли запроданці завзяті
П’янкий чорнозем продадуть –
Не будуть онуки орати,
Їх злидні й біда стережуть

Вони розбредуться шукати
Роботу рукам молодим,
Бо ніде у нас працювати,
Прийшло безробіття в наш дім.
У нашу святу Україну,
Де щедра дідівська земля.
Вона на всім світі єдина,
Бо має безмежні поля.

Вертайтесь, синочки, додому,
Щоб панство погане прогнать,
Як декілька років потому
Світанки на полі стрічать.

Щоб сіялось жито й родило,
Пшениця стіною росла…
Щоб сонце світанки будило,
І доля онуків цвіла.

Всміхалась червона калина
Раділи матуся й дитя.
Садками цвіла Україна,
Вернулось щасливе життя.
03.11.2012

Я пірнаю в спогади глибокі,
Де в блаженнім спокої поля,
Шепчуть з вітром верби одинокі
І вечеряє в садку сім’я.

Там душа моя відпочивала
І манило в те тяжке життя,
Від якого я колись тікала,
З вірою у краще майбуття.

Де б я не згубилася у світі,
Рідний край зі мною і в мені.
І левада у квітучім літі,
Рушники й ікони на стіні.

Кличе в гості гронами калина,
Соняхи в зажурі на межі,
Пісня голосна перепелина,
Із щемливим болем у душі.

Ще б хоч раз пройтися по стежині,
Що веде до батьківських воріт.
Низько уклонитися хатині
І відчути мами світлий слід.
03.11.2012