
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
2025.07.03
05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.25
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Слапчук Василь /
Рецензія критики
Євген Баран - Я ТОЙ, ЩО НАРОДИВСЯ — Я ТОЙ, ЩО ПОМРЕ
Василь Слапчук. Укол годинниковою стрілкою: Вірші (Кн. Перша:Черевики Ван-Гоґа; кн. Друга: Малювання в темряві; кн. Третя: Крилатий чоловік). — Луцьк: ІНІЦІАЛ, 1988. — 176 с.
Я ТОЙ, ЩО НАРОДИВСЯ — Я ТОЙ, ЩО ПОМРЕ
Євген Баран
Один з найближчих моїх приятелів обізвав мене “всеядним”, що я читаю все, не віддаючи переваги жодному з напрямів, не маючи жодного улюбленого сучасного українського поета, і реагую лише (тут, не сприймаю) на графоманію. Це змусило мене дещо замислитися над сказаним. Погоджуючись у цілому, я все-таки не абсолютизував би цієї тези. Домінантою мого сприйняття поезії залишається настрій, конкретний момент прочитання, завтра він міняється — змінюється й моє сприймання. Але тільки в акцентах, основа, стрижень залишається незмінним (смак і слух мене поки що не зраджували). Нагромаджуючи читацький досвід поезії, все більше схильний поділяти твердження Слабчука про те, що “вірші — це те, що споживається через соломинку”. Ось я й признався в одному з авторів , чий поетичний досвід сьогодні мені найбільш імпонує. Не вдаюся до жодних застережень, хоча, звичайно, хтось і захоче скористатися моїм признанням для звинувачення в “теріторіяльному лобіюванні” окремих літературних постатей.
Нова поетична книга В. Слабчука сприймається цілісно: якісна поліграфія і художнє оформлення, прихильна передмова Миколи Жулинського і сама поезія, що є самодостатньою у своїй естетичній вартості. Ловлю себе на думці, що мені не дуже хочеться говорити про поезію Слабчука, я б радше читав її вголос. Зрештою, сам автор відмовляється од ролі мітинґового поета чи такого собі європеїзованого денді, закоханого у власне вміння красиво говорити. В. Слабчук розмірковує вголос, а звідси форма і тон викладу — ненав’язливих, самоіронічних, здебільшого парадоксальних висловлювань, що несподівано зринають, мов звуки пострілу в лісовій тиші:
У понеділок
відділяємо світло
від темряви,
у вівторок
відділяємо води
від вод
у середу…
Тиждень закінчився,
але нема в кого спитати:
коли ж ми людьми станемо?
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).
Парадоксальність висловлювання теж не є самометою поетичних рефлексій автора. Слапчук вже давно не хоче нікого дивувати. Він є екзистенціалістом у найяскравішому його вияві: лише світ природи, світ гармонії, світ людини, яка дивним чином опирається, а то й руйнує цю світову гармонію, — це його світ, який він відкриває людям:
Цей світ самотній і німий,
він потребує помочі,
чому ти такий сумний
Богдане-Ігоре Антоничу?
Антонич ріс, росла трава,
трава та нині скошена.
Усі немовлені слова —
офіра осені.
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).
Цей світ не уявляється Слабчукові без Жінки, яка надає йому сенсу, таємничості; яка творить і руйнує чоловічі уявлення про цей світ:
Злічив краплини дощу,
зорі порахував…
А скільки жінок
під небом — не відаю.
На тобі збиваюся.
(зб. “Малювання в темряві”).
Переважно В. Слапчук говорить про речі, які всім відомі; про “банальні речі” говорить поет, але він не боїться видатися “банальним”, знову і знову повертається до давно б здавалося відомого. Чимось його ліричний нагадує мені сліпого Шевченкового кобзаря — Перебендю. А то й швидше мандрівного філософа нашого — Грицька Сковороду: “Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислів, які не суперечать Божому й людському законові, а складають плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства сад, як окремі частини складають годинниковий механізм” (Г. Сковорода. Твори: У 2-х т. — Т. 1. — с. 418). Звідси у поезіях В. Слабчука певна простота (не спрощеність!), прозорість думки, діалогічність побудови:
Зустрічний: дай Бог здоров’я!
Вітик: навіки.
Зустрічний: як поживаєте?
Вітик: щоб і ви так поживали.
І пересварився Вітик таким чином
із усіма односельцями.
(“П’ять історій про те…”)
Звичайно, ця ненав’язливість Слабчукових поезій сьогодні є його позицією. І як кожна позиція, вона може відштовхувати, якщо людина внутрішньо не готова її прийняти. Але на її користь говорить те, що сам поет не абсолютизує її, не робить з неї “фетиша” своєї поезії і світогляду загалом. Він вистраждав її, він має на неї право. А ми не маємо морального права заганяти поета в “прокрустове ложе” власних естетичних амбіцій ї бачень.
Слапчукове “трикнижжя” вирізняється ясністю і якістю поетичного письма. Але така вже здатність людини до порівнянь, тим більше, коли автор пропонує читачеві певний вибір. Як на мене, друга книга “Малювання в темряві” дещо блідіше виглядає від першої і третьої. Не гіршою, а саме блідішою. Можливо автор несвідомо спровокував таку оцінку, відавши перевагу в цій книзі описово-елеґійному, а не контрастно-метаформичному елементові. Хоча в цілому вона залишає враження тонкої, майстерної інкрустації без недоречних в даному конкретному задумові барокових форм.
Світле і чисте письмо поезій В. Слапчука. Попри певне трагічне обрамлення окремих тем, його поезії сповнені надії у Людину. Слапчук дуже тактовний у слові, він дуже ніжний у слові що однак не заважає йому залишатися мужнім і твердим у переконаннях:
Він з’явився,
але ніхто не спитав:
хто ти?
Коли він залишив їх,
ніхто не спитав:
де він?
Тому то й пісня ця
не про нього,
а про тих,
що зосталися.
(“Пісня чоловіків” із зб. “Крилатий чоловік”).
Можна говорити ще довго про поезію В. Слапчука, я ж волію слухати її, читати вголос і міркувати про поета, “мовчання якого у слові не поміщається”…
Я ТОЙ, ЩО НАРОДИВСЯ — Я ТОЙ, ЩО ПОМРЕ
Євген Баран
Один з найближчих моїх приятелів обізвав мене “всеядним”, що я читаю все, не віддаючи переваги жодному з напрямів, не маючи жодного улюбленого сучасного українського поета, і реагую лише (тут, не сприймаю) на графоманію. Це змусило мене дещо замислитися над сказаним. Погоджуючись у цілому, я все-таки не абсолютизував би цієї тези. Домінантою мого сприйняття поезії залишається настрій, конкретний момент прочитання, завтра він міняється — змінюється й моє сприймання. Але тільки в акцентах, основа, стрижень залишається незмінним (смак і слух мене поки що не зраджували). Нагромаджуючи читацький досвід поезії, все більше схильний поділяти твердження Слабчука про те, що “вірші — це те, що споживається через соломинку”. Ось я й признався в одному з авторів , чий поетичний досвід сьогодні мені найбільш імпонує. Не вдаюся до жодних застережень, хоча, звичайно, хтось і захоче скористатися моїм признанням для звинувачення в “теріторіяльному лобіюванні” окремих літературних постатей.
Нова поетична книга В. Слабчука сприймається цілісно: якісна поліграфія і художнє оформлення, прихильна передмова Миколи Жулинського і сама поезія, що є самодостатньою у своїй естетичній вартості. Ловлю себе на думці, що мені не дуже хочеться говорити про поезію Слабчука, я б радше читав її вголос. Зрештою, сам автор відмовляється од ролі мітинґового поета чи такого собі європеїзованого денді, закоханого у власне вміння красиво говорити. В. Слабчук розмірковує вголос, а звідси форма і тон викладу — ненав’язливих, самоіронічних, здебільшого парадоксальних висловлювань, що несподівано зринають, мов звуки пострілу в лісовій тиші:
У понеділок
відділяємо світло
від темряви,
у вівторок
відділяємо води
від вод
у середу…
Тиждень закінчився,
але нема в кого спитати:
коли ж ми людьми станемо?
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).
Парадоксальність висловлювання теж не є самометою поетичних рефлексій автора. Слапчук вже давно не хоче нікого дивувати. Він є екзистенціалістом у найяскравішому його вияві: лише світ природи, світ гармонії, світ людини, яка дивним чином опирається, а то й руйнує цю світову гармонію, — це його світ, який він відкриває людям:
Цей світ самотній і німий,
він потребує помочі,
чому ти такий сумний
Богдане-Ігоре Антоничу?
Антонич ріс, росла трава,
трава та нині скошена.
Усі немовлені слова —
офіра осені.
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).
Цей світ не уявляється Слабчукові без Жінки, яка надає йому сенсу, таємничості; яка творить і руйнує чоловічі уявлення про цей світ:
Злічив краплини дощу,
зорі порахував…
А скільки жінок
під небом — не відаю.
На тобі збиваюся.
(зб. “Малювання в темряві”).
Переважно В. Слапчук говорить про речі, які всім відомі; про “банальні речі” говорить поет, але він не боїться видатися “банальним”, знову і знову повертається до давно б здавалося відомого. Чимось його ліричний нагадує мені сліпого Шевченкового кобзаря — Перебендю. А то й швидше мандрівного філософа нашого — Грицька Сковороду: “Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислів, які не суперечать Божому й людському законові, а складають плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства сад, як окремі частини складають годинниковий механізм” (Г. Сковорода. Твори: У 2-х т. — Т. 1. — с. 418). Звідси у поезіях В. Слабчука певна простота (не спрощеність!), прозорість думки, діалогічність побудови:
Зустрічний: дай Бог здоров’я!
Вітик: навіки.
Зустрічний: як поживаєте?
Вітик: щоб і ви так поживали.
І пересварився Вітик таким чином
із усіма односельцями.
(“П’ять історій про те…”)
Звичайно, ця ненав’язливість Слабчукових поезій сьогодні є його позицією. І як кожна позиція, вона може відштовхувати, якщо людина внутрішньо не готова її прийняти. Але на її користь говорить те, що сам поет не абсолютизує її, не робить з неї “фетиша” своєї поезії і світогляду загалом. Він вистраждав її, він має на неї право. А ми не маємо морального права заганяти поета в “прокрустове ложе” власних естетичних амбіцій ї бачень.
Слапчукове “трикнижжя” вирізняється ясністю і якістю поетичного письма. Але така вже здатність людини до порівнянь, тим більше, коли автор пропонує читачеві певний вибір. Як на мене, друга книга “Малювання в темряві” дещо блідіше виглядає від першої і третьої. Не гіршою, а саме блідішою. Можливо автор несвідомо спровокував таку оцінку, відавши перевагу в цій книзі описово-елеґійному, а не контрастно-метаформичному елементові. Хоча в цілому вона залишає враження тонкої, майстерної інкрустації без недоречних в даному конкретному задумові барокових форм.
Світле і чисте письмо поезій В. Слапчука. Попри певне трагічне обрамлення окремих тем, його поезії сповнені надії у Людину. Слапчук дуже тактовний у слові, він дуже ніжний у слові що однак не заважає йому залишатися мужнім і твердим у переконаннях:
Він з’явився,
але ніхто не спитав:
хто ти?
Коли він залишив їх,
ніхто не спитав:
де він?
Тому то й пісня ця
не про нього,
а про тих,
що зосталися.
(“Пісня чоловіків” із зб. “Крилатий чоловік”).
Можна говорити ще довго про поезію В. Слапчука, я ж волію слухати її, читати вголос і міркувати про поета, “мовчання якого у слові не поміщається”…