Леся Романчук
Образ твору «Сміх – це сонце. Він проганяє зиму з людського обличчя» – так сказав Віктор Гюго. Озирнешся довкола – і так мало насправді сонячного, насправді доброго, живого і світлого у нашому зимовому навіть улітку житті. Тому як подарунок, як зблиск сонячного зайчика сприймаєш кожну усміхнену душу.
Вірші Наталі Терещенко усміхаються людям. І змушують усміхнутися. Чи є дарунок щедріший? Вони вирізняються на тлі сірого і чорного графоодноманіття, виблискуючи коштовним камінцем – різнобарвним, та вже ограненим. «Посмішка у стилі ретро» – перша книжка поетеси. Та в ній немає початківства, учнівства, спроб та помилок. Талант авторки зрілий, уже обточений часом та життєвим досвідом, «житейське море» відшліфувало природний дар з усією безжальністю хвиль і каменів, та діамант мусить терпіти біль огранення, лише тоді запалає райдугою.
Література цікава різноманіттям поглядів на життя. Хто ридає над розбитими ночвами власних надій, хто розумує, хто з тією чи іншою мірою версифікаційної вправності прикрашає сірість почуття і відсутність думки квіточками словесного штукарства. Наталя Терещенко усміхається. Унікальність її таланту полягає у незбагненній здатності побачити у світі людей притаманне світові тварин або речей, і виокремити, підняти на вістря сміху рису або вчинок, не варті зватися людськими. Чи навпаки, персоніфікувати, олюднити річ, рослину, дати голос тварині, щоб розповісти цілком людську історію. Втім, усе наше ми носимо із собою, і нелюдське теж, тому ця посмішка інколи гірка, та ніколи не зла і не лукава. Побачити – і усміхнутися. Чи це не спосіб боротьби із чорним? Посмішка – мов ультрафіолет, знищує мікроби нечисті духу.
Наталя Терещенко – поетеса різнобарвна та різнопланова. Її лірика тонка, метафористика глибока, образи розмаїті. Та дебютний, визначальний для майбутнього сприйняття її як поетеси альбом оригінальний своєю жанровою унікальністю – байки та гумор.
Лафонтен, Крилов, Глібов… Якими іменами можна продовжити цей ряд? Навіть фахівець замислиться, а читач отетеріє. З льоту пригадає хіба Ворону зі шматком швейцарського сиру в немудрому дзьобі, Лисицю, яку замість курятника чомусь опинилася поміж виноградних грон, безсмертних Лебедя, Рака і Щуку, що тягнуть воза (людоньки, та невже державного?) у різні боки, та невдах-музикантів, яких як не розсади у сесійній залі, однаково музики не дочекаєшся. Образи безсмертні, та усе ж столітні.
Герої Наталі Терещенко – нові, сучасні, «офісні», інтернетні, упізнавані до болю: чи не в кожному колективі є свій «амбітний олівець», що має інших за «тупих і ще тупіших», пишається, що тільки ним «бос користується та пише», і тихо зникає, ставши непотрібним – «а потім олівця не стало, його до краю вже списали»; кому не знайомий трудяга-Кінь, що безнадійно тягне на гору захисту віз дисертації, маючи керівником Козла, і Лис, котрий тягав керівнику-Орлові курей і «захистився на «ура!», хоча була у змісті лиш мура»; і такий типовий персонаж – чесна Мишка, що повстала проти злодіїв-Щурів і «в результаті перевірки Коти загнали Мишку в нірку»; а вже «банальна історія» Хмеля, що видерся до сонця, обплутавши Осокора і задушивши при тому, має тисячі прототипів. Стріли авторського хисту влучають у найактуальніші проблеми сьогодення – історія Павучка, на ідеї якого наживає мільярди світове павутиння, сумна й типова – виявляється, що «техніку плести свої тенета Павук неліцензовано «скосив» з відомих сайтів того ж Інтернету!»
«Ніхто не попередив Павучка,
Що в правосудді є закон гачка,
І той, хто вчасно не змастив гачок,
Уже комашка, а не павучок.»
Отакий невтішний, утім, справедливий та очевидний висновок.
Переповідати зміст байок немає сенсу – їх треба читати, розмірковувати, погоджуватися (чи ні) з висновками авторки і… сміятися, весело сміятися, бо міра дотепності направду висока.
У самій ідеї байки закладена повчальність. Сучасні ж реалії інтелектуальної еліти самою суттю своєю заперечують будь-яку спробу повчання – для чого вчитися тому, хто й так мудрий? Наталя Терещенко і не береться повчати. Жанр вимагає моралі – вимога виконана. Мораль присутня, та моралізаторства немає. Висновки влучні та неочікувані:
«Коли вже задавила жаба,
Слід пам’ятати над усе,
Що заздрість – то поганий радник
І дуже кепський режисер.»
Важко не погодитися.
Зачудовує стиль письма – легкий, витончений, вже зі старту професійний, рими – чіткі, оригінальні, не відчувається «притягнутості за вуха», якою грішать початківці.
Авторка – сучасна жінка, в арсеналі якої «ботекс, пластика, візаж», всі порухи душі нашої сучасниці близькі їй та проаналізовані у циклі «Неймовірні історії кохання» - тут і Мальвіна-Примадонна, закохана в П’єро (він же Мася Галкін), і пушкінська баба біля зіпсованої пральки «Зануссі», душа якої тремтить геть-таки сучасним: «чи риба з дідом щось не замутила?», і Дюймовочка з ельфом із Дельфів, що виявився добрячим стрекозлом. Живі, колючі, реальні картинки з виставки нашого життя.
Книга належить до тих, які хочеться читати. Вірші легко лягають у пам'ять, незчуєшся, як почнеш цитувати друзям і декламувати зі сцени. Бо так хочеться нести у світ світле, так хочеться бачити посмішки на обличчях. Особливо такі – вишукані, шляхетні, у стилі ретро.
І хочеться повторити за Оноре де Бальзаком: «Сміхом виправляються звичаї». Або за старим веселуном Бернардом Шоу: «Мій спосіб жартувати – це говорити правду. На світі немає нічого смішнішого».