«Чуєте: дощ,
Де як у гай тільки
Через вулиці
Веселі зайчики…»

(Майк Йогансен)

Якби хто знав
Як я люблю в суботу
Перетинати вулиці:
Оці – з бруківкою,
Коли дощ – піснею,
А я з парасолькою
До землі паралельною
До Космосу перпендикулярною.
Люблю блукати з томиком Евкліда,
Лишивши вдома свого кота Томика
Порожніми вулицями
(Бо дощ і всі сховалися)
Подумки чергову теорему розв’язуючи
(Бо я в Ірландії).*
Парасолька стає барабаном
Чи то литаврами
На яких дощ грає мелодію Всесвіту
(Бо він теж музИка,
Бо тут на острові всі скрипалі,
Навіть домиська і віхоли).
А я такий чорно-білий**
У плащі-сутані з бородою білою
Йду вже століття
З вулиці «сьогодні» на вулицю «завтра»,
А люди помирають і народжуються,
Хворіють і видужують,
Плачуть і сміються,
А за склом вікон жінки,
Що колись були молодими і красивими,
Чоловіки, що колись вміли мріяти,
А я все йду і на це місто
Дивлюся. Навіщо?
Може для того щоб
Сказати людям:
«Вбийте війну у своїй душі!
Просто живіть!»

Примітки:

* - в Ірландії кожне життя людське – теорема. Її треба ще довести…

** - і не тільки зовні. Принаймні тоді.

Авторський переклад з ірландської (гельської).

Ще примітка: ах, люблю я старі пожовклі фотографії ХІХ століття, не тільки дощ…

Белфаст, 1973