«… До того часу,
Як Господь задмухає зірки,
І небосхил залишить Місяць
Зів’янувши трояндою блідою…»

(Вільям Батлер Йейтс)

Коли ірландці у дірявому човні надії
Вирушали скорботної п’ятниці
У нескінченність океану порожнечі,
Між ними і холодною водою днів
Була тільки шкіра бика – чорного,
Як наші ірландські ночі
(Бо не завжди у нас були дні –
Не все ж коту масляна,
Як говорять веселі анти),
І все ж ми пливли (не знаючи для чого),
Замість вітрил здіймаючи віру,
Але зустріли за морем тільки
Негостинний острів Оєр Талун,
Що годився хіба для відлюдників,
Що не родив навіть трави вівцям,
Що гірчив як ненависть.
Там ми знайшли свій олтар
Для молитов відчаю,
Там ми тікали від суєтності
Світу цього грішного,
Там замість хліба ми дякували за камін,
Там замість радості ми вітали буття,
Там ми вчилися цінувати тепло,
Будувати не хижки – келії з каменю,
І ловити рибу слизьких років…
Аж доки не прийшли вікінги.