Цілком типовий пейзаж, поліпшений мулом повеней.
Дерева, шпилі та бані, у маєвах оболонь.
Буцім і мав, що казать, зголошувався, схвильований,
та зі многая слів уціліло одне «було».

Так одіб’ється дзеркалом cтареча брова і лисина,
ба, ні подоби лиця, ані тобі – муді.
Усюди суціль розмите казане усно-писано,
в ирії – пірвана хмара і ти стоїш у воді.

Місцевості щось нагадують, – ген у сирій Голландії,
до яв знакомитих гребель, мережив, імен де Фриз,
як не ван Дайк. Або – в Азії, в тропіках, іч – залляв і їх
дощ, і ґрунти розрихлені; а ти – не рис.

Геж бо, поволі сочилося – у день чи у рік по краплі, – іч,
і пріснява уповає на нові солоні га.
І час піднять перископом дитя, щоби умлівіч
узрів здаля, як димітимуть кораблі поган.


1993, Амстердам