Гей, здригніться, полонини, гори розійдіться,
Бо Олекса йде по плаю, нишкніть, наче вівці!
З ним десяток добрих хлопів – то його опришки,
Поховалися підпанки у коморах тишком.
Бартка гостра, два пістолі – найвірніші друзі,
Рознеслась народна слава миттю по окрузі.

Ти, полковнику Злотницький, не втечеш від помсти,
Не врятують сильні мури - йдуть до тебе гості.
Гроші також не поможуть всіх гріхів скупиться,
Не здригнеться і на хвильку месника правиця.
Навіть жовніри не здатні Довбуша зловити,
Хоч лютують від безсилля так несамовито.

Він то тут, то там, як вітер - в руки не піймаєш,
Заодно із ним смереки та селяни краю.
Півня пустить поміж шляхти, що народ грабує,
Глядь – і слід простиг, не видко, певно – поміж вуїв.
Всі гуцули в нього – браття, бережуть опришків,
Нагодують всіх, напоять і віддячать з лишком.

Йде Олекса по Карпатах, як жива легенда,
Розіслало панство знатне скрізь своїх агентів,
Обіцяють злоті гори, звільнення повини,
Щоби тільки лиш зловити вітру з полонини.
-Та невже знайдеться зрадник, що уб’є героя? -
Гомоніли стиха гори в північ між собою.

Дзвінко, люба, що ти робиш, як на зраду здатна,
Ти ж єдина хто лиш зміг би кривду ту завдати.
Він тебе кохає палко, не пускай до хати,
Не давай у мужні груди кулями стріляти.
Не зважає, упустила. Що ж ся діє в світі?
То є кара, що забуто старця заповіти.