«Джозефе, ти пам’ятаєш сей ритм?
Оден – твій улюблений брит
Плівся під тупіт таких же ніг
Проводжаючи Єйтса в гріб.»

(Шеймус Гіні)

В Ірландії, не так далеко від Дубліна стоять руїни одного замку. Про нього, на відміну від інших замків Ірландії нічого не відомо – ні хто його збудував, ні коли. Здогадуються тільки, що його будували з каменів давньої язичеської святині Беарна Дерг. Будували його англійські завойовники на землях ірландського клану Мік Тайл. Будували для захисту англійської колонії Пейл від «диких ірландців» - так нас називали оті сасанех. Хто володів тим замком в середні віки – так і лишилося загадкою. Відомо тільки, що в руїнах цього замку ховався у 1690 році король Джеймс ІІ після поразки на річці Бойн, яка стала не тільки його поразкою, але і катастрофою для всіх ірландців. Потім Джеймс ІІ втік звідси до Франції. Нині замок лежить в повних руїнах. Місцеві жителі його обминають і не радять нікому туди ходити. Кажуть, що це замок Пака – загадкової потойбічної істоти, що нібито живе в цьому замку незримим. Зайти туди можна тільки тоді, коли цього захоче сам Пак. Якщо Пак не захоче візиту, то зайти туди можна маючи накреслений таємний знак. Біля замку є незримі ворота, які стереже Пак і пасеться на луці його незрима худоба. Пак жорстокий і підступний. Він може схопити людини і занести далеко – на якісь полота або скелі, або взагалі в потойбічний світ. Він любить жорстоко посміятися над людьми, інколи дарує їм такі подарунки, що приносять оточуючим нещастя. Біля цього замку часто пропадають люди – і це задокументовано. Так у 1867 році біля замку зникла Елеонора Шеррард – дочка місцевого англійця, яка гуляла собі біля замку і збирала квіти. Поліція шукала її, але марно. Останній, хто її бачив – це місцевий листоноша, який повідомив, що вона наблизилась до замку Пака. Доля її досі лишається невідомою. Згадавши про цей замок я написав таке:

Не лишаю слідів,
Коли йду з темряви в темряву
У володіння цього волохатого.
А на болотах Ірландії крик
Журавлів і того кулика біснуватого,
В якого тричі стріляли мисливці –
І все мимо, все коло серця, коло душі,
І все кулями з чорної криці – залізними,
І все в душу.
А над болотами-моховищами
Крила – птахів, що летять у ніщо
І з собою не кличуть,
А на тофовищі-сумовищі журавлина:
Для журавлів, але тих, що вже відлетіли
І не вернуться в пустку страшну,
Яку ти - сивочолий книжник
Чомусь називаєш Вітчизною.
Колись це мурували чужинці –
Проти нас – «дикунів» рудочубих,
Тепер живе Пак –
Той що дарує волинки злі,
Що грають мелодії смерті.
Той, що заносить тіло на місяць,
А душу у пустище – де блукати одвічно
Судилось.
Я би сказав йому,
Пояснив би, що то все намарно,
Безглуздо, як і все на землі оцій,
Якби цей волохатець-дивак
Не ховався від мене
У своє потойбіччя незриме:
Від мене – відлюдника,
Що свої чорні книги гортає
Вечорами ірландськими темними
Біля свічки, що блимає оком
Жовтим.