1
Страх зміни, як привид, переслідує тебе щоосені. Зміни місця, де ти мешкаєш, людей, із якими спілкуєшся, речей, до яких звикаєш. Світ гармонії, у якому все знайоме, розхитується, аби зникнути в багряному хаосі міста, піти на дно, як щогла корабля. До зміни місць і речей ти поволі звикаєш, як до декорацій, але не до зміни людей, які йдуть, аби не повернутись. Людей, що вросли у твою пам’ять та уяву, ніби сни про бажане, але неможливе. Людей, що забирають із собою все, що було, що могло би бути, але чого не сталося. Осінь замикає всі кола, перефарбовує дерева й душі, топить сірі й хиткі світи, щоби напнути над містом тугі та гострі вітрила. Місто посеред осені нагадує божевільню, і ти ховаєшся в себе, як у мушлю, почуваєшся безпорадним і кволим, опинившися серед незнайомих будинків і людей, у лабіринті вулиць і думок. І жоден компас не вкаже тобі, куди йти, жоден трамвай не відвезе туди, де тебе чекають.
2
Опівночі бачиш сон про воду, яку не перейти, не переплисти. Вода заповнює кімнату, розмиваючи стіни і стелю, оповиває пеленою туману і поглинає як звір. Ти зникаєш у темній пащі, а коли намагаєшся виринути, відчуваєш, що опинився по той бік стіни, складеної із кольорового скла. Ти не знаєш, де ти або чому ти там, і навіть не прагнеш знати. Приростаючи до скляної стіни, дивишся на те, що відмежовано туманом. Величезне місто, розпростерте, як привид, гуркотить своїми важкими ланцюгами.
3
Іноді хочеться перечитувати діалоги дво-, три- або чотирирічної давності, з людьми, про яких уже нічого не пам’ятаєш, ні доброго, ні поганого, або про яких не прагнеш нічого пам’ятати. Які стали цілком реальними, живими, або зосталися по той бік екрану, зі справжніми чи вигаданими іменами. Від слів яких ти грівся повільно, як на слабенькому вогнику, і так само повільно холонув. Старі діалоги як послання, заховані у красі чи потворності слів, скажуть куди більше, ніж фотографії. У них ти впізнаєш усе те, що творило твоє віртуальне Я, правдивіше, ніж Я реальне, твій хиткий і часом хмарний світ. Але той ти, що зоставсь у старих діалогах, занадто далекий, аби міг упізнати його, занадто чужий, щоби зрозуміти. А може, ти, як на очній ставці, відмовляєшся впізнавати і розуміти його, щоби не ворушити провину?
4
Коли ти був таким малим і наївним хлопчиком, що світ здавався неймовірно великим, твоєї посмішки вистачило б на те, щоби проникнути в найтемніші куточки чужої душі. Коли ти був таким малим і наївним хлопчиком, що міг літати у снах або розмовляти із бездомними псами, тоді не почувався самотнім або незахищеним. Коли ти був таким малим і наївним хлопчиком, що вірив у Діда Мороза, привидів і марсіан, поведінка дорослих здавалась такою дивною, що ти нізащо би не повірив, ніби тебе що-небудь може пов'язувати з цими людьми. Чому ж ти почуваєшся іншою людиною, з іншою зовнішністю і внутрішністю? Невже тому, що більше не літаєш у снах, не розмовляєш із бездомними псами, не віриш у прибульців і дива. Кажуть, ти виріс. Чи виправився? А може, тебе виправив світ, який раптово став занадто вузьким і тісним? Чи люди, яким ти давно перестав посміхатися?
5
Як назвати те, що не дозволяє тобі впасти, коли підлога, як розхитаний човен, вислизає з-під ніг, а світ нагадує камеру, де ти приречено ковтаєш газову отруту – дозу за дозою? Що тримає тебе в цьому замкнутому просторі, до якого, як у сюрреалістичному кіно, є тисячі дверей, але з якого нема жодного, жодного виходу? Простору, який скидає з тебе не одяг, а шкіру, витравлює все, у що ти вірив, витягує на світ істоту, якою ти є, приречену й безнадійну, прокляту свободою свого вигнання, і каже, не каже – кричить: дивися. Але, замкнений у своєму проклятому колі, ти не можеш дивитися, не можеш бачити і чути: ти сліпий і глухий, а твій простір дедалі вужчає. Ти почуваєшся витісненим, вигнаним із свого простору, із себе самого, з усього, що становило для тебе хоча б якийсь сенс. Але що змушує тебе стояти, закривши очі й вуха, щоби дограти останню, ніким не писану для тебе роль, ніким не прожиту історію? Що?
6
Ти – вічний пасажир. Рух стає твоїм життєвим тонусом, а дорога – компенсацією бездомності. Твій простір – поїзд, до того ж без жодного натяку на зупинку чи назву станції. Експрес, купе, плацкарт – місце, де зустрічаються люди, які за інших умов ніколи б не перетнулися, не зібралися б разом в одному місці. Де незнайомці виговорюються, розповідаючи те, чого ніколи не скажуть знайомим. Де від часу знайомства до часу прощання – година, дві, три, не більше. Твій стан – лет над прірвою, яка прагне зжерти тебе. Безповоротна відірваність від минулого та повна невизначеність майбутнього. Неприв’язаність до людей, місць або часу. Твій час – кволий ранок або легкі сутінки. Число та місце видрукувано на квиткові. Твоє право – не пам'ятати уламків старого світу й живити уяву новими людьми, краєвидами, книгами. Бачити те, що здавалося непоміченим, і чути того, кого досі не чув. Знати, що не давав нікому жодних зобов’язань, що не винен нічого країні, науці, нікому нічого не винен. Ти один, і тобі нема до кого дослухатися, у тебе нікого, нічого немає. Ти не прагнеш щось мати. І ніколи, нізащо не матимеш. Лише не тут. Якісь претензії? Ні, жодних.
7
Сьогодні мій останній день у статусі аспіранта. Нагода пригадати, як, підібравши ключа, я зайшов у будинок найменш освітлений, але дуже просторий. Його мешканці-привиди почали мені оповідати про все, що пережили. У тон їхнім оповідям я чув такі ж історії з екрану телевізора й ноутбука, натрапляв на них у соцмережах, на шпальтах газет. Здавалося, час замкнув мене в колі, з якого не вийду: дарма, чи йшлося про повоєнну добу і літературу української еміграції, чи про сучасність, у якій живу. Слова, якими можна було б означити ці часові відрізки, звучать однаково: війна, насильство, жертва, свідок. Як промовляти ці слова, щоб вони не втратили сенсу? Як говорити про минуле, яке паралізує майбутнє? Розповідь про травму – це не лише сповідь, а й інвектива, медичний анамнез і юридичний документ водночас. Вона перетворює автора у свідка на суді історії. Голоси свідків із середини ХХ століття злилися з голосами моїх друзів і знайомих. Слова, які я міг би сказати, втратили силу. Я відчув, що занадто кволий, аби наблизитися впритул і подивитися в обличчя жаху, якому немає імені.
8
Час не лікує ностальгії, а лише розставляє крапки. Відстань не випробовує почуттів, а доводить їхню (не)справжність. Життя – це час, швидкоплинний або нескінченний. Життя – це відстань, далека й водночас близька. Чому так стається, що за день або ніч ти проживаєш рік, якщо не десять, а за півроку – менше години? І все ж ти не знаєш, де будеш і що буде з тобою – сьогодні, завтра, післязавтра? В які двері постукаєш? Із ким підеш на виставу чи в кіно? Захочеш, але не зможеш провести вечір? Кого зустрінеш і з ким розпрощаєшся (можливо назавжди)? Ти не певен ні в чому, крім того, що відчуватимеш: біль або задоволення. Все інше – сценарії, написані заздалегідь і не тобою. І може, якби не незнання фіналу (Що буде далі? Як розвиватиметься цей сюжет? Чи перетнеться з іншим? Чим закінчиться? І з чого почнеться?), інтимні історії взагалі б утратили свій сенс.