От ніч абсолютна пливе у твоєму вікні,
Ти віриш чи ні - у ній я помалу зникаю
І рибою снів вгрузаю в небесному дні,
І лячно мені самому від свого одчаю.
Ти маєш в лице жбурнути дві тисячі слів
Ти маєш на все мільйони робочих теорій,
Зав'язуєш ти мене на безмежжя вузлів
І топиш сама у темряви чорному морі.
Відносиш мене, покірного бранця ночей
У води густі не сонячних зовсім галактик,
А серце пече, а серце, як сонце, пече,
Розносить мені і груди, і мозок на клапті.
Впливаю у ніч, і крила об камені б'ю,
Об щогли стрімкі колись затонулих флотилій,
А ти уві сні, ти в дуже спокійному сні
Спускаєш акул - полки своїх фобій та філій.
Я зникну тоді, і тільки у спогадах десь
Проступлять тобі мої післясмертні цілунки.
У ночі вікно кохання тихенько піде,
Залишивши нам на згадку марноти у клунках.
2018