От і знов я стою під цим вицвілим німбом,
обважнілим, перистим, рихлим, єдиним хлібом
душі. Помалу накрапує. Юрка полівка
мене привітала свистом. Збігло піввіку.

Барвінок і камінь зі скулами у щетині
моху з тих пір ні з місця. І тхне, в пати́ні,
бляклий, у смугу, гомерового сувою
відріз, чиї непомірності воздаються моквою.

Це уперше помітили дерева, неоковирна
чия як укопаність слідує з недовіри
птахам з їх метушнею і відбиває строгість
погляду на сторукість – іноді одноногість.

У цім рівнім, безпристраснім, потойбічнім світі
відмінність рибини, що йде у сіті,
і вимоклої на хлющ статуї алконавта
помітна тільки адептам ідеї "будьмо/бувайте".

І радше її двокрапка, чим дріб у еннім коліні
голосу й позачасся, виплід оледеніння,
я просочую рідну, ржаву, гранітну масу
крапелькою зіниці, пильної свого часу.



---------------------------------

Иосиф Бродский


Томасу Транстрёмеру



Вот я и снова под этим бесцветным небом,
заваленным перистым, рыхлым, единым хлебом
души. Немного накрапывает. Мышь-полевка
приветствует меня свистом. Прошло полвека.

Барвинок и валун, заросший густой щетиной
мха, не сдвинулись с места. И пахнет тиной
блеклый, в простую полоску, отрез Гомеров,
которому некуда деться из-за своих размеров.

Первым это заметили, скорее всего, деревья,
чья неподвижность тоже следствие недоверья
к птицам с их мельтешеньем и отражает строгость
взгляда на многорукость - если не одноногость.

В здешнем бесстрастном, ровном, потустороннем свете
разница между рыбой, идущей в сети,
и мокнущей под дождем статуей алконавта
заметна только привыкшим к идее деленья на два.

И более двоеточье, чем частное от деленья
голоса на бессрочье, исчадье оледененья,
я припадаю к родной, ржавой, гранитной массе
серой каплей зрачка, вернувшейся восвояси.

(1993)