Я підійшла до східного вікна – там темінь густо висне, ніби шора
У мене голе серце, вікна голі, оголені слова — немає штор
Я підійшла до східного вікна. Там німота – не чути і цикади
Мені не раді з цього боку, тут
Мені – мовчать і я їм теж не рада –
Боюся визнавати все, як є
Боюся їм дивитись в очі дивні –
Мої роки не східні, не дитинні, а сиві коні, зірвані у шал
Летять, несуться, колісниця б’ється, литі колеса залипають в глині
І залишають колію як рану –
Я їм кричу щосили: «Тихо! Ша!
Не поспішайте – я втрачаю шанс у цій гонитві вгледіти нірвану
Не поспішайте – я втрачаю шанс....»
Та коням що? Їх доля – рись, галопи
Або у «Париз’єлі» – ескалопом
Гасити чийсь гарячий апетит
Мій час летить! Дурним лошам летить
Не розібравши шляху – просто ради
Якоїсь недосяжної елади
Розмитої непевної мети.

Лишилось мало – сили віднайти і перейти убрід цю бальну залу
Де танцювали всі, хто міг лише, долаючи шаблони та кліше
Долаючи уроджену кульгавість, шершавість рук й задуху від жабо

Я перейшла нарешті бальну залу –
Я підійшла до західних вікон –
А там священний місяць, мов віконт, поважно вів розмови з небом раннім
Киваючи ріжком то так, то ні
Там був Георгій, звісно ж, на коні –
Зі списом у руці жилавій дуже
Знесилений, бо ж змія знов подужав
Цього смеркання, як щокожний раз – не зрадила рука та спис поцілив
Гаспид упав, хлестала кров із тіла, з тієї крові розлилась зоря
Все небо-землю затягнувши млостю
І ребра хат світилися, як кості на добре не засипаних вуглях

Я заглянула в західне вікно –
Там був останній змах крила та тіні
А далі – тиша й, ніби, все-одно, що я стою і видивляюсь гостро
Що ниє голка в сонячнім сплетінні –
Я тут стороння, гостя не чекана
Я ще зарано біля цих вікон, де сон панує, вічний сон по ГОСТу
І ребра хат так світяться, як кості
А може то зовсім не ребра хат...
І страшно так – нема путі назад
Я озираюсь, а позаду — тиша – І навіть вітер листя не колише
І навіть я, напевно, не дишу
Стою одна – Розгублена – Що ж далі?
Зачинена в порожній бальній залі
Без права переписки чи дзвінка
І що мені тепер слова й медалі?
І що мені тепер меди й мигдалі?
І що мені тепер твоя рука?

Здолала Рубікон –
А далі – буде...
Аж поки не покличуть сурми суду
Не проведуть чужі байдужі люди
До західних вікон


11.06.2018